Пригоди Тома Сойєра (закінчення)

Розділ двадцятий. Героїчний вчинок Тома

Коли тітка Поллі поцілувала Тома, на її обличчі було щось таке, від чого смуток у хлопця раптом зник, а на душі знову стало гарно і легко. Він пішов до школи, і йому пощастило: на самому початку Лугової алеї він зустрівся з Беккі Течер. Том завжди діяв за настроєм. Ні хвилинки не вагаючись, він підбіг до Беккі і сказав:

— Я вчинив сьогодні дуже погано, Беккі, і шкодую. Я ніколи, ніколи в житті більше не буду так робити. Давай помиримося… хочеш?

Дівчинка зупинилась і зневажливо подивилась йому в лице:

— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви дасте мені спокій, містере Томас Сойєр. Я не хочу розмовляти з вами.

Труснула головою і подалася геть. Том був такий вражений, що навіть не встиг відповісти: “А кому ви потрібні, міс франтихо?” А потім було вже пізно. Тому він нічого не сказав, але страшенно розлютився. Він похмуро поплентався на шкільне подвір՚я, шкодуючи, що Беккі не хлопець і її не можна побити. В цей час вона саме пройшла повз нього, і він сказав щось уїдливе на її адресу. Вона відповіла тим самим, і отож вони зовсім стали ворогами. Розгнівана Беккі ледве могла дочекатися, коли ж знову почнуться уроки,— так їй хотілося, щоб Томові якнайскоріше всипали за попсовану книжку. Якщо в неї й була якась думка розповісти про вчинок Альфреда Темпля, то ця думка зникла після ущипливого жарту Тома.

Бідолашна дівчинка! Вона не знала, як близько біда до неї самої.

Учитель цієї школи містер Доббінс дожив до похилого віку і почував себе невдахою. Замолоду він мріяв про те, щоб зробитися лікарем, але бідність не дозволила йому піти далі шкільного вчителя в цьому глухому містечку. Щодня, сидячи в класі, він виймав із шухляди якусь таємничу книжку і в ті хвилини, коли учні не відповідали уроків, заглиблювався в читання. Ця книжка була в нього завжди замкнена. Не було жодного школяра, який не вмирав би від бажання заглянути в цю книжку, але нагоди ніяк не траплялося. Що це за книга? Кожен учень мав свої здогадки, але довідатися про істину не було змоги. І ось Беккі, проходячи повз кафедру, яка стояла біля дверей, помітила, що ключ стирчить у замку. Хіба ж можна було не використати такий рідкісний випадок? Дівчинка оглянулася — навколо ні душі. За хвилину вона вже тримала книжку в руках. Назва “Анатомія”, твір професора такого-то, нічого їй не пояснила, і вона заходилася перегортати сторінки. На першій сторінці вона побачила гарно намальовану й пофарбовану людську постать.

Цієї хвилини тінь упала на сторінку: в дверях стояв Том Сойєр і краєм ока дивився на малюнок. Беккі швидко згорнула книжку і так невдало, що роздерла малюнок до середини. Вона кинула книжку в шухляду, обернула ключ у замку і розплакалася від сорому й досади.

— Томе Сойєре! Як це схоже на вас. Яка підлість — стати за спиною людини і підглядати!

— Хіба ж я знав, що ти тут на щось дивишся?

— Сором вам, Томе Сойєре! Ви, звичайно, підете скаржитися на мене… і що я тоді робитиму? Що я робитиму? Мене неодмінно відшмагають різками, а мене ще ніколи не били в школі.

Вона тупнула ніжкою об підлогу і додала:

— Ну і скаржтеся, якщо ви такий підлий! Я теж дещо знаю. Почекайте, побачите, що буде. Гидкий, гидкий, гидкий!

І, плачучи, вона втекла з кімнати.

Том остовпів, приголомшений несподіваним її нападом. Потім він сказав собі:

— Які ці дівчата дивні й дурні! Ніколи її не били в школі! Подумаєш, відшмагають! Ці дівчата всі такі — тонкосльозі й боягузи. Зрозуміла річ, я не скажу старому Доббінсу про цю дурненьку… Я можу помститися інакше, без підлості. Але вона сама піймається. Доббінс спитає, хто розірвав його книжку. Ніхто не відповість. Тоді він почне — як завжди — перепитувати всіх по черзі, і коли дійде до винуватої, то відразу довідається, хто це — витримки у них ніякої. У дівчат про все можна довідатися з обличчя,— вони нічого не вміють приховати. Ну, і відшмагають її… напевне. Піймалася Беккі Течер, уже їй тепер не виплутатися.

Подумавши трохи, Том додав:

— Що ж! Так їй і треба! Вона раділа б, коли б я спіймався,— то хай тепер сама спробує.

І Том приєднався до юрби школярів, що гралися на подвір՚ї. За кілька хвилин прийшов учитель, і почався урок. Том не дуже цікавився навчанням. Він щохвилини поглядав у той бік, де сиділи дівчатка, і обличчя Беккі будило у нього тривогу. Пригадуючи її поведінку, він зовсім не хотів жаліти її, а проте не міг утриматися, щоб не пошкодувати, не міг викликати в собі нічого схожого на радість і зловтіху. Та ось невдовзі учитель побачив, що Томова книжка залита чорнилом, і вся увага Тома була захоплена його власними справами. Беккі на хвилину перестала бути байдужою і дуже зацікавилася тим, що сталося. Вона знала; всі запевнення Тома, що він не обливав своєї книги чорнилом, однаково не допоможуть йому. Так і сталося. За те, що він заперечував свою провину, його покарали дужче. Беккі думала, що радітиме з цього, і намагалася запевнити себе, що справді радіє, але це було не дуже легко. Коли дійшло до різки, їй страшенно захотілося встати й сказати, що це зробив Альфред Темпль, але вона змусила себе сидіти тихо, кажучи собі: “Адже ж Том напевно викаже, що я розірвала малюнок. Отже, не скажу ні слова! Навіть коли б треба було врятувати його від смерті”.

Том дістав свою порцію різок і повернувся на місце, не почуваючи особливої образи. Він подумав, що, може, й справді як-небудь ненароком, граючись з товаришами, він перекинув чорнильницю на книжку. А заперечував він свою провину тільки для форми і за звичаєм, і тільки з принципу заявляв про свою правоту.

Минула ціла година. Учитель сидів на троні і куняв. Від гудіння учнів, що зубрили уроки, навіть повітря стало якесь сонне. Містер Доббінс випростався, позіхнув, відімкнув шухляду і нерішуче потягся за книжкою, ніби не знаючи, чи взяти її, чи залишити в столі. Більшість учнів дивилася на це байдуже, але двоє з них напружено стежили за кожним рухом учителя. Деякий час містер Доббінс крутив книжку в руках, потім поклав її перед собою і вмостився зручніше в кріслі, готуючись читати.

Том глянув на Беккі. Боже! Який у неї був жалюгідний, безпорадний вигляд! Ніби в кроля, що на нього мисливець націлився з рушниці. Том миттю забув свою сварку з нею. Швидше на допомогу! Треба зараз же щось зробити, зараз же, не гаючи ні хвилини! Але сама неминучість лиха заважала йому щось зметикувати. Нарешті майнула блискуча думка: він підбіжить, схопить книжку, вискочить у двері і накиває п՚ятами. Але він трохи завагався і прогадав слушний момент: учитель розгорнув книжку. Коли б можна було вернути цю мить! “Занадто пізно, тепер для Беккі нема порятунку!” — сказав собі Том.

Ще хвилина — і вчитель перебіг поглядом по класу. Всі очі опустилися: було в погляді вчителя щось таке, що навіть невинні затремтіли від страху. Настала пауза, протягом якої можна було полічити до десяти. Учитель дедалі Ставав лютішим. Нарешті він заговорив:

— Хто роздер цю книжку?

Анітелень. У класі така тиша, що можна було б почути, як упала шпилька. Всі мовчали.

Учитель вдивлявся по черзі в кожне обличчя, шукаючи винного.

— Бенджамене Роджерсе, ти роздер цю книжку?

Заперечення. І знову тиша.

— Джозефе Гарпере, ти?

Знову заперечення. Тривога Тома дедалі зростала. Ці запитання й відповіді були для нього повільними тортурами. Учитель допитав хлопчиків, подумав трохи і звернувся до дівчаток:

— Еммі Лоренс?

Та заперечливо похитала головою.

— Грессі Міллер?

Те саме.

— Сузанно Гарпер, це ти зробила?

Ні, не вона. Тепер черга дійшла до Беккі Течер. Том тремтить з голови до ніг: становище здається йому безнадійним.

— Ребекко Течер! (Том глянув на її обличчя: воно пополотніло з переляку). Чи не ти роздерла… ні, глянь мені в очі… (вона благально підняла руки). Ти роздерла цю книжку?

Блискавкою майнула в голові у Тома раптова думка. Він скочив на ноги й гукнув:

— Це зробив я!

Вся школа втупилась очима в божевільного, що зробив такий неймовірний вчинок. Том постояв хвилинку, аби зібрати свої розгублені думки, і пішов у той куток, де на нього чекала кара. Здивовання і вдячність, які сяяли в очах бідолашної Беккі, нагородили б його й за сотню ударів. Захоплений величчю власного подвигу, він без єдиного крику витримав нещадну кару і так само байдуже сприйняв додаткове покарання — наказ залишитися в школі на дві години після уроків. Він знав, хто чекатиме його на подвір՚ї, коли його випустять з ув՚язнення, і воно не здавалось йому великим лихом.

Цього вечора Том, ідучи спати, старанно і довго обмірковував, як він помститься Альфредові Темплю; бо, соромлячись і каючись у своїй провині, Беккі розповіла йому все,— не приховала і своєї жахливої зради.

Але навіть жадоба помсти скоро поступилася місцем перед приємнішими мріями, і він, засинаючи, все ще чув останні слова Беккі:

— Томе, як міг ти бути таким великодушним!

Розділ двадцять перший. Позолочена лисина

Наближалися канікули. Учитель, завжди суворий, став ще суворішим і вимогливішим, бо хотів, щоб школа відзначилась на іспитах, його палиця і лінійка тепер рідко лежали без діла,— принаймні в молодших класах. Тільки юнаків і дівчаток років вісімнадцяти-двадцяти було звільнено від тілесних покарань. А бив містер Доббінс боляче, бо хоча він і ховав під перукою велику блискучу лисину, але до старості йому було далеко, і м՚язи в нього були здорові. Що більше наближався великий день, то виразніше виявлялася вся прихована в ньому схильність до катувань, йому, здавалося, було приємно карати за найнікчемніші провини. Чи ж не дивно, що бідолашні малюки вдень терпіли страх і біль, а вночі будували плани жорстокої помсти. Вони не пропускали випадку зробити якусь дрібну капость учителеві. Але сили були нерівні, і він увесь час брав над ними гору. За кожною вдалою помстою школярів ішла слідом така грізна і жахлива кара, що хлопці завжди покидали поле бою з великими втратами. Нарешті вони влаштували змову і придумали план, що обіцяв їм блискучу перемогу. Вони поділилися таємницею з сином маляра, що малював вивіски, і умовили його допомогти їм. Той дуже зрадів, і воно не дивно: учитель харчувався в будинку його батька, і в хлопця було досить причин ненавидіти лихого педагога. Як на те, дружина вчителя збиралася за кілька днів поїхати до знайомих на село, отже, ніщо не могло перешкодити задуманій помсті. Перед усякою великою подією вчитель любив підкріпитися вином, і син маляра обіцяв товаришам, що напередодні іспитів, як тільки той вип՚є й засне в своєму кріслі, він “зробить усю цю штуку”, а потім розбудить його й відведе до школи.

Але ось настав цей урочистий день. О восьмій годині вечора будинок школи було яскраво освітлено і прикрашено вінками, квітами й гірляндами з листя. Учитель сидів, як на троні, у великому кріслі, на високому помості. Далі стояла чорна дошка. Було видно, що він добре випив. Три ряди лав з кожного боку і шість рядів посередині займали урядові особи містечка та батьки учнів. Ліворуч, за лавами дорослих, на широкій тимчасовій платформі сиділи школярі, які мали відповідати на іспиті: ряди хлопчиків, так чисто вмитих і пишно одягнених, що вони почували себе ніби зв՚язаними; ряди незграбних підлітків; білосніжні ряди дівчаток і дорослих панночок, убраних у батист і серпанок, які, очевидно, ні на хвилину не забували про свої голі руки, про надягнуті на них бабусині цяцьки, про рожеві й блакитні банти й квіти на голові. Решту місць займали школярі, які не брали участі в іспитах.

Почалося з того, що встало якесь пахолятко і несміливо продекламувало:

Ви здивувалися, мабуть,

Що хлопчик крихітний отут…

і так далі, супроводячи декламацію вимушеними, незграбними жестами, ніби машина, в якій щось попсувалося. Але так-сяк воно щасливо допхалося до кінця, його щедро нагородили оплесками, і воно, незграбно вклонившися, зійшло зі сцени.

Збентежена маленька дівчинка пролепетала: “Було ягня у Мері” тощо, зробила жалюгідний реверанс, дістала свою порцію оплесків і червона від щастя сіла на місце.

Потім дуже впевнено на естраду вийшов Том Сойєр і, люто підвищуючи голос і несамовито жестикулюючи, почав декламувати старе, але невмируще: “Дайте мені волю або дайте мені смерть!” Та, дійшовши до половини, він запнувся, його охопив переляк; ноги в нього тремтіли, горло щось стискало, він не міг вимовити ні слова. Щоправда, слухачі, очевидно, симпатизували йому, але ж вони мовчали, і ця мовчанка пригнічувала Тома ще більше, ніж навіть їхнє співчуття. Учитель нахмурився, і це зовсім погубило хлопця. Том ще трохи поборсався і, зовсім збентежений, зійшов з естради. Були слабкі спроби підтримати його оплесками, але оплески одразу ж завмерли.

Далі йшли: “На кораблі стояв юнак”, “Ассірійці вирушили” та інші перлини декламації. Потім були вправи з читання і з граматики. Жалюгідний латинський клас з честю продекламував свої добре визубрені фрази. Далі юні леді повинні були особисто читати свої власні твори. Це було окрасою програми. Кожна по черзі ставала на край платформи, прокашлювалась, підносила до очей свій рукопис, перев՚язаний гарненькою стрічкою, і починала читати, старанно стежачи за “виразністю” та за розділовими знаками. Теми творів були ті самі, які в подібних випадках розробляли матері, бабусі й прабабусі цих дівчат і взагалі всі предки жіночого роду аж до хрестових походів: “Дружба”, “Спогади про минуле”, “Казкова країна”, “Переваги освіти”, “Меланхолія”, “Любов до батьків”, “Страждання серця” і т. д. і т. п.

Головною особливістю всіх цих творів була старанно виплекана меланхолія. Друга особливість — багаті та пишні узори “високого стилю”. Третя особливість — безнастанне повторювання тих самих улюблених слів і фраз. Від частого вживання вони стали зовсім заяложеними. А найпомітніша і найшкідливіша властивість усіх цих рукописів — нав՚язлива і нестерпна проповідь, яка завжди незмінно махає на останній сторінці своїм куцим хвостом. Про що б не мовилося, робилася спроба за всяку ціну припасувати туди думку, що могла б задовольнити релігійних людей. Разюча нещирість цих проповідей навряд чи комусь потрібна. Та нема жодної школи в нашій країні, де юні леді не почувають себе зобов՚язаними завершити свої твори релігійною проповіддю. І цікава річ: проповідь найлегковажнішої і найбезбожнішої дівчини в школі завжди є найдовша і найсмиренніша. Але годі про це. Бо неприємна правда буде до смаку небагатьом. Повернімося до іспитів. Перший прочитаний твір мав назву “І це зветься — життя?”11

Читання час від часу переривалося схвальними вигуками. Публіка пошепки зазначала: “Дуже мило!”, “Як красномовно!”, “Вірно!” і т. д. І коли все закінчилось особливо полум՚яною проповіддю, оплески була бурхливі.

Слідом за тим з՚явилася смаглява, чорноока й чорноволоса панночка, зробила ефектну паузу, набрала трагічного вигляду і почала співучим голосом:

“Дивний сон.

Темна й бурхлива ніч. Навколо небесного трону не мерехтіла жодна зірка; але глухий гуркіт важкого грому безнастанно лунав у вухах, а жахлива блискавка гнівно краяла хмарні небеса, нібито зневажаючи ту владу, яку здобув над її жахливою силою уславлений Франклін. Навіть буйні вітри одностайно вирішили покинути свої таємничі притулки і скаженіли, ніби для того, щоб зробити ще жахливішою цю дику сцену.

У цей час, такий темний, такий жахливий, дух мій прагнув людського співчуття,— ось до мене з՚явилась вона —

Мій кращий друг, порадник мій,

Спокійний мій водій,

Всі радощі життя мого –

На шлях ступила мій…”

Цей кошмар займав щось із десять сторінок рукопису і закінчувався надзвичайно суворою проповіддю, що загрожувала такими жахливими карами тим, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що заслужив першу нагороду. Твір цей визнано було найкращим на цілий вечір. Міський голова, даючи авторці нагороду, виголосив теплу промову, запевняючи, що “ніколи не чув нічого красномовнішого” і що “сам Данієль Вебстер міг би пишатися подібним шедевром ораторського мистецтва”.

Учитель, остаточно осоловілий від вина, відсунув своє крісло і, ставши спиною до аудиторії, почав малювати на дошці карту Америки, щоб потім проекзаменувати всі класи з географії. Але рука погано слухалася його, і в класі залунало стримане хихотіння. Він добре знав, у чому річ, і намагався виправитись. Стирав малюнок і малював знову, але виходило ще гірше, і хихотіння лунало голосніше. Учитель зосередив усю свою увагу на роботі і вирішив не піддаватися хмелеві. Він почував, що справа йде на краще. Але сміх не припинявся, а, навпаки, посилювався. Та воно й не дивно! Якраз над головою вчителя в стелі був отвір, і через отвір повільно спускалася кішка на мотузку, причому голова її була туго закручена ганчіркою, щоб вона не нявкала. Поволі спускаючись дедалі нижче, вона вигиналася всім тілом і тяглася вгору, намагаючись піймати лапами мотузок, а ловила тільки повітря. Хихотіння чулося звідусіль. Кішка була вже за якихось шість дюймів від захопленого своєю справою вчителя… нижче, нижче, ще трохи нижче… мить — і вона у відчаї схопилася пазурами за його перуку і разом з своєю здобиччю миттю була втягнута в отвір на горище. А навколо голого черепа містера Доббінса несподівано розлилося сяйво, бо син маляра позолотив йому лисину!

Після цього збори розійшлися. Хлопці помстилися. Настали канікули.

Розділ двадцять другий. Том чекає кари небесної

Том записався до нового товариства “Юних друзів тверезості”, бо членам цього товариства видавали шикарні відзнаки. Він обіцяв не курити, не жувати тютюну і не лаятись. Після цього він зробив нове відкриття, а саме: коли хочеш, щоб людина щось зробила, нехай вона пообіцяє, що не буде цього робити ніколи. Найпевніший спосіб!

Відразу ж Том відчув, що його мучить бажання курити й лаятись. Бажання це стало таким непереможним, що тільки сподіванка при нагоді з՚явитися перед публікою в яскраво-червоному шарфі стримувала його від утечі з товариства тверезості. Наближалося 4 липня12, але незабаром Том відмовився від думки чекати до цієї дати — відмовився раніше, ніж побув у веригах тверезості дві доби. Він зосередив усі свої сподіванки на старому Фрезері, мировому судді, який саме в цей час помирав. Старий Фрезер, безперечно, мав бути похований пишно, бо він був дуже важливою персоною. І тоді на його похороні можна пишатися червоним шарфом. Три дні Том дуже цікавився станом здоров՚я судді. Іноді сподіванки його підносилися так високо вгору, що він сміливо виймав із комода свої відзнаки і приміряв їх перед дзеркалом. Але суддя почував себе то краще, то гірше. Нарешті пішла чутка, що він одужує, а потім, що він зовсім одужав. Том був обурений. Ніби над ним позбиткувалися. Він одразу ж подав заяву про вихід із товариства, а в цей-таки вечір судді стало гірше і він помер. Том вирішив, що він ніколи більше не повірить людині. Похорон був дуже пишний. Юні члени товариства тверезості так бундючно крокували, що їх колишній товариш мало не лопнув від заздрощів.

Зате Том був знову вільним хлопцем — це теж багато значило. Тепер він міг курити й лаятися скільки завгодно. Але, на здивовання своє, він помітив, що йому цього зовсім не хочеться. Саме тому, що не було ніякої заборони, всі його гріховні бажання зникли і втратили свою принадність.

Незабаром Том помітив, що такі бажані колись канікули почали ставати ніби нудними.

Він заходився був писати щоденника, але за три дні нічого особливого не сталось, і він кинув.

Та ось до міста приїхав негритянський оркестр і справив на всіх велике враження. Том і Джо Гарпер теж зібрали собі групу музикантів і були щасливі аж два дні.

Навіть святкування 4 липня майже провалилося. Цього дня був великий дощ: отже, процесія не відбулась. А найбільша людина в світі (так принаймні думав Том), містер Бентон, справжній сенатор Сполучених Штатів, розчарував усіх, бо виявилося, що він зовсім не був велетнем двадцяти п՚яти футів заввишки, а найзвичайнісіньким чоловічком.

Приїхав цирк. Хлопці три дні гралися в цирк у наметі з старих килимів. Плата за вхід була: три шпильки з хлопця, дві — з дівчини. А потім і цирк набрид.

Потім з՚явилися гіпнотизер і френолог, та й вони поїхали геть, і стало ще нудніше.

Відбулося кілька вечірок для хлопчиків і для дівчаток. Але влаштовувались вони так рідко, що проміжки між ними відчувались як біль.

Беккі Течер поїхала на літо з батьками до свого рідного містечка Константинополя. Після її від՚їзду життя ніби потьмарилось.

Увесь час Тома гнітила жахлива таємниця вбивства. Вона, подібно до гнійної рани, мучила його впертим, невгамовним болем.

І раптом Том захворів на кір.

Протягом двох довгих тижнів хлопець лежав у постелі, наче в՚язень, байдужий до цілого світу. Хвороба була важка. Ніщо не цікавило Тома. Коли він, нарешті, став на ноги і слабкими кроками пішов по місту, сумну зміну помітив він скрізь і всюди. Всі впали в релігійну гарячку,— не тільки дорослі, а навіть хлопці й дівчата. Том блукав, марно сподіваючись побачити хоч одного грішника, але всюди на нього чекало розчарування. Він пішов до Джо Гарпера, але той вивчав біблію, і Том зажурено поквапився піти від цього гнітючого видовища. Він почав розшукувати Бена Роджерса, але виявилося, що Бен відвідує бідних жителів з кошиком релігійних книжок. Він побіг до Джіма Холліса, а той почав запевняти його, що кір був небесним застереженням грішникові. Кожна нова зустріч додавала ще більше до його смутку. І коли, у відчаї, він спробував втішитися на грудях у Гекльберрі Фінна, той зустрів його цитатою з біблії. Цього Том не витримав: серце його лопнуло. Він ледве дійшов додому і впав у ліжко, почуваючи, що один тільки він у цілому містечку грішник, приречений на муки вічні у пеклі.

Цієї ночі була жахлива буря. Дощ лив, грім гримів, блискавки спалахували.

Том закрив ковдрою голову і злякано чекав своєї загибелі… бо в нього й тіні сумніву не було, що весь цей шарварок вчинено через нього. Він був певний, що своїми гріхами занадто довго роздратовував вищі сили — і ось йому кара. Щоправда, коли б хто надумався вбити блощицю з артилерійської батареї, Том визнав би це за марну трату сил і снарядів, але він нічого дивного не бачив у тому, що небо послало такі дорогі громи й блискавки, щоб знищити таку нікчемну істоту, як він.

Помалу буря вщухала і пройшла, не виконавши свого головного завдання. Першим бажанням хлопця було подякувати богові і постаратись виправитися. Потім він вирішив трохи почекати, бо грози може більше й не буде.

Наступного дня знов довелося кликати лікарів: до Тома повернулася хвороба. Три тижні пролежав він на спині, і цей час видався йому довгим, як ціла вічність. Коли нарешті Том вийшов із дому, він навіть не радів, що смерть не взяла його. Він пам՚ятав, яким самотнім і безпритульним був він останнім часом. Він ліниво почвалав вулицею і побачив, що Джім Холліс разом з іншими хлопцями судить кішку за вбивство пташки. Жертва кішки була тут же. Далі під кущами сиділи Джо Гарпер і Гек Фінн і вминали украдену диню. Бідолахи! До них, як і до Тома, повернулась колишня хвороба.

Розділ двадцять третій. Порятунок Мефа Поттера

Нарешті сонна атмосфера була струшена і дуже міцно. Призначено було день суду над убивцею. Тепер у містечку тільки про це й говорили. Том не знав, куди сховатися від розмов. Кожен натяк на вбивство змушував його тремтіти, бо нечиста совість підказувала йому, що такі розмови ведуться для того, щоб піймати його. Правда, він не знав, як могли б довідатись, що він знає дещо про вбивство, але міські пересуди не могли не бентежити його. Тома весь час кидало в жар. Він одвів Гека в затишне місце, щоб поговорити по щирості. Треба ж було хоч на деякий час дати волю своєму язикові і поділитися з товаришем. До того ж Том хотів ще раз довідатися, чи Гек не проговорився.

— Геку, ти кому-небудь казав про це?

— Про що?

— Знаєш, про що…

— Ага! Звичайно, ні.

— Ані слова?

— Ані словечка, щоб мені з місця не зійти. А чого ти питаєш?

— Так. Я боявся.

— Ну, Томе Сойєре, нам і двох днів не прожити, якщо ми проговоримось. Ти ж це сам знаєш.

Томові полегшало. Помовчавши, він спитав:

— Геку, ніхто не може тебе змусити проговоритися?

— Мене? Е, ні. Коли б я хотів, щоб цей диявол-метис утопив мене в річці, тоді либонь.

— Ну, все гаразд. Я так думаю, що ми можемо не боятися нічого, поки тримаємо язика за зубами. Але — заприсягнімось ще раз. Так вірніше буде!

— Згода.

І вони знов надзвичайно урочисто заприсяглися.

— А про що балакають, Геку? Я наслухався всячини.

— Про що балакають? Та все одне — Меф Поттер, Меф Поттер, Меф Поттер, та й годі. Мене аж в жар кидає. Хоч би сховатися кудись.

— Отаке й зі мною! По-моєму, він пропаща людина! Йому смерть! А тобі не буває шкода його… іноді?

— Дуже часто… так, дуже часто. Непутяща він людина. Але ж він і зла нікому не робить. Нікому ніколи. Ловить собі рибку — заробляє, щоб випити. А потім швендяє… Та, боже мій, адже ж всі ми такі. Принаймні більшість із нас: попи, наприклад, тощо. Але він дуже добрий: одного разу він віддав мені піврибини, а сам голодний лишився. І частенько він захищав мене і визволяв з біди!

— А мені він лагодив повітряних зміїв і прив՚язував гачки до вудочок. Хотів би я, щоб ми допомогли йому втекти з в՚язниці.

— Отакої! Як же ми допоможемо йому, Томе? Та це й ні до чого. Він утече, а його піймають.

— Так, піймають. Це правда. Але я прямо чути не можу, коли вони лають його казна-як, а він зовсім не винний.

— Я теж, Томе. Розумієш, я чув… говорять, що він найкровожерніший убивця в нашому штаті, і дивуються, як це його досі не повісили!

— Весь час отаке говорять. Я чув, як казали, що коли суд його виправдає, то його повісять за законом Лінча13.

— Так і зроблять, повісять.

Довго говорили хлопці, але розмова мало їх заспокоїла. У присмерку вони пішли вештатися біля маленької самітної в՚язниці, мабуть, з невиразною надією, що сталося щось таке, що розв՚яже всі їхні труднощі. Але нічого не сталось: очевидно, ні ангели, ні добрі чарівниці не зацікавилися нещасним в՚язнем.

Хлопці зробили те, що робили частенько й раніше: підійшли до грат і дали Поттерові трохи тютюну й кілька сірників. Він сидів на першому поверсі, і вартових поблизу не було.

Його вдячність за такі подарунки й раніше бентежила їхню совість. А цього разу вона вразила їх ще більше. Вони почували себе боягузами й останніми зрадниками, коли Поттер сказав їм:

— Дуже добрі ви були до мене, хлопці, ніхто в цьому містечку не жаліє мене. Лише ви самі. І я не забуду цього, не забуду. Частенько я кажу собі: адже я колись лагодив усім хлопцям повітряних зміїв і всякі речі, показував їм, де краще ловиться риба, приятелював з ними і допомагав їм, як тільки міг. Тепер усі забули старого Мефа, коли він ускочив у біду. Але Том не забув і Гек не забув — вони не відцурались мене,— кажу я,— і я не забуду їх… Ох, хлопці, я зробив жахливу річ — я був п՚яний, з глузду з՚їхав… ось воно й сталось… А тепер мене за це на шибеницю поведуть… І це справедливо, справедливо… Та й краще це, слово честі, краще. Ну, не будемо говорити про це. Не хочу я вам настрій псувати; ви ж завжди допомагали мені. Я тільки ось що хочу вам сказати: ніколи не пийте цієї проклятої горілки, то ніколи за грати не потрапите. Станьте-но трохи вбік, ось так! Приємно бачити обличчя друзів, коли ти вскочив у таку халепу, і ніхто не приходить сюди, крім вас… Милі, приязні обличчя… А станьте-но один одному на плечі, щоб я міг торкнутися вас. Ось так. Дайте потисну руку — ваші руки пролізуть крізь грати, а мої лапи занадто великі. Маленькі рученята, слабенькі, але вони таки здорово допомогли Мефові Поттеру і ще більше допомогли б, якби тільки могли.

Том повернувся додому зовсім пригнічений, і сни його цієї ночі були сповнені жаху. Наступні два дні він вештався навколо будинку суду. Якась непереможна сила тягла його всередину, але він змушував себе лишатися на вулиці. Те саме було і з Геком. Вони старанно уникали один одного. Кожен намагався одійти від суду, але завжди негайно ж повертався. Том уважно слухав усі новини, що їх приносили люди з залу суду, але весь час він чув лише погані вісті: петля зашморгувала дедалі тугіше шию бідолашного Поттера. На кінець другого дня в містечку говорили, що свідчення індійця Джо були незаперечні і що не було жодного сумніву в тому, який буде вирок присяжних.

Том повернувся додому пізно ввечері і вліз до спальні через вікно. Він був страшенно схвильований і довго не міг заснути. Наступного дня все містечко зранку юрмилося біля будинку суду, бо це був вирішальний день. Зал суду було переповнено чоловіками й жінками. Нарешті ввійшли довгождані присяжні і сіли на свої місця. Незабаром після цього ввели Поттера, блідого й розгубленого, в кайданах, його посадовили на лаву підсудних, звідки всі цікаві могли бачити його. На такому ж видному місці сидів індієць Джо, спокійний і байдужий, як і завжди. Знову запанувала мовчанка, потім прибули судді, і шериф оголосив засідання відкритим. Зашепотіли адвокати, писарі зашелестіли паперами. Всі ці приготування створювали врочисту атмосферу тривожного, напруженого чекання.

Викликали свідка, що бачив, як Меф Поттер умивався біля струмка рано-вранці того дня, коли виявлено було вбивство. Він засвідчив, що, побачивши його, Меф Поттер негайно кинувся тікати. Поставивши ще кілька запитань, прокурор звернувся до оборонця:

— Тепер ваша черга. Допитуйте свідка.

Підсудний підняв очі на хвилину, але опустив їх знову, коли оборонець сказав:

— Я не маю ніяких запитань..

Наступний свідок засвідчив, що він знайшов ніж біля трупа. Прокурор знову звернувся до оборонця:

— Ви можете допитати свідка.

— Я не маю ніяких запитань до нього,— відповів оборонець Поттера.

Третій свідок присягнув, що він часто бачив цей ніж у руках Поттера. І знов прокурор звернувся до оборонця:

— Ви можете допитати свідка.

І оборонець знову відмовився ставити йому запитання.

На обличчях у присутніх з՚явилось незадоволення. Невже цей адвокат так нічого і не зробить, щоб врятувати свого клієнта від шибениці?

Кілька свідків засвідчили, що Поттер, коли його привели на місце вбивства, поводився як винуватий. І цих адвокат відпустив, не поставивши їм жодного запитання.

Свідки виклали кожну найдрібнішу деталь сумної події, що трапилася на кладовищі того ранку, і жодного з цих свідків оборонець Мефа Поттера не допитував. Публіка була здивована і так голосно ремствувала, що суддя закликав присутніх до порядку.

Після цього підвівся прокурор і сказав:

— Цілком благонадійні свідки встановили під присягою той факт, що цей страшний злочин зробив не хто інший, як нещасний, що сидить на лаві підсудних. Нам нічого більше додати.

Бідний Поттер застогнав і затулив обличчя руками, тихенько похитуючись усім тілом. Гнітюча мовчанка панувала в залі суду. Багато чоловіків було зворушено, багато жінок плакало.

Тоді підвівся оборонець і, звертаючись до судді, сказав:

— Ваша честь! На початку засідання я зробив заяву, що мій клієнт вчинив цей страшний злочин у несвідомому стані, у гарячці, яка викликана була алкоголем. Але я змінив свій намір і не буду просити присяжних про полегкість.

І він звернувся до секретаря:

— Покличте Томаса Сойєра.

На обличчі у всіх, не виключаючи самого Поттера, видно було здивування. Всі погляди зацікавлено втупилися в Тома, коли той увійшов і став перед присяжними. У хлопця був розгублений вигляд, бо він страшенно боявся, його змусили присягнути.

— Томасе Сойєре, де були ви 17 червня, десь опівночі?

Том глянув на залізне обличчя індійця Джо, і йому заціпило. Слухачі затамували подих, але Том не міг вимовити жодного слова. Проте за мить, другу хлопець трохи опанував себе й спромігся сказати так, що частина присутніх у залі почула:

— На цвинтарі!

— Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. Отже, ви були…

— На цвинтарі.

Зневажлива посмішка промайнула на обличчі індійця Джо.

— Чи не були ви десь поблизу могили Горса Вільямса?

— Так, сер.

— Будь ласка, трохи голосніше. Чи близько були ви від неї?

— Так близько, як тепер від вас.

— Ви сховалися чи ні?

— Сховалися.

— Де?

— За ясенами, край могили.

Індієць Джо ледь помітно здригнувся.

— Був з вами ще хто?

— Так, сер. Я пішов туди з…

— Стривайте, почекайте хвилинку. Не треба називати ім՚я вашого супутника. Ми в свій час допитаємо і його. Ви принесли з собою що-небудь на цвинтар?

Том вагався. Він був, очевидно, збентежений.

— Кажіть, мій друже, не бійтеся. Істина завжди почесна. Що принесли ви з собою туди?

— Тільки… дохлу кішку.

У залі пролунав сміх. Суддя подзвонив у дзвінок.

— Ми покажемо суду скелет цієї кішки. А тепер, мій друже, розкажіть нам усе, що ви бачили — розкажіть нам своїми словами, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.

Том почав — спочатку нерішуче, потім поступово захопився. Мова його полилася жвавіше. Незабаром в залі суду не чути було жодного звуку, крім його голосу. Всі погляди були втуплені в нього. Роззявивши роти і затамувавши подих, публіка ловила кожне його слово, не помічаючи часу, зворушена й захоплена моторошним оповіданням. Загальне хвилювання дійшло краю, коли Том дістався до сцени вбивства:

— А коли лікар схопив дошку і гепнув нею Мефа Поттера і той упав, індієць Джо кинувся на нього з ножем і…

Торох! Наче блискавка, метис стрибнув у вікно, розштовхав усіх, хто намагався його затримати, і тільки його й бачили!

Розділ двадцять четвертий. Величні дні — жахливі ночі

Том ще раз став уславленим героєм, його пестили дорослі, йому заздрили малі. Ім՚я його здобуло безсмертну славу: місцева газетка розхвалила його до неба. Хтось навіть запевняв, що він неодмінно буде президентом, коли його раніше не повісять.

Як і завжди, легковірна, нерозумна публіка схопила Мефа Поттера в свої обійми і ласкала його так само гаряче, як колись лаяла і ображала його. Але така поведінка тільки робить честь людям, і ми не будемо засуджувати їх.

Томові дні були днями слави й радості, але його ночі були повні жаху. Індієць Джо затьмарював усі його сни і загрожував йому лютою помстою. Ніякі спокуси не могли витягти хлопця з дому після заходу сонця. Бідолашний Гек перебував у такому самому стані тривоги і страху, бо Том увечері напередодні суду розповів усю історію оборонцеві Поттера, і Гек страшенно боявся, що його причетність до цієї справи стане відомою, хоча втеча індійця Джо й звільнила його від гіркої потреби свідчити на суді. Крім того, він упросив адвоката тримати цю справу в таємниці, але що ж? Після того, як совість погнала Тома вночі до адвоката, примусила його розтулити уста, скуті жахливою присягою, і розповісти про страшну справу, Гек майже втратив віру в людство.

Вдень, слухаючи слова подяки від Поттера. Том радів, що все розповів, а вночі він шкодував, що не втримав язика за зубами. То він боявся, що індійця Джо ніколи не піймають, то боявся, що його піймають. Він був певний, що зітхне спокійно тільки тоді, коли на власні очі побачить труп цієї людини.

Обшукали всю округу, обіцяли нагороду за голову злочинця, але так і не знайшли його. Із Сент-Луї приїхав диво-всезнайка, поліцейський шпиг. Він нишпорив, нюхав, хитав головою і досяг того дивовижного успіху, якого звичайно добиваються люди його професії, а саме: він оголосив, що “знайшов нитку”. Але ж не можна повісити “нитку” за вбивство, і тому, коли детектив поїхав додому, становище Тома не змінилось, і він, як і раніше, почував себе в страшній небезпеці.

Дні минали поволі, і з кожним днем тягар тривоги, який пригнічував Тома, помалу зменшувався.

Розділ двадцять п՚ятий. Пошуки закопаного скарбу

В житті кожного нормального хлопчика настає пора, коли він зазнає непереможного бажання копати землю, щоб знайти сховані скарби. Це бажання охопило одного дня й Тома. Він вирушив шукати Джо Гарпера, але не знайшов його. Потім він подався до Бена Роджерса, але той пішов ловити рибу. Нарешті натрапив на Гека Фінна. Гек Кривава Рука — отой відгукнеться! Том повів його в таке місце, де ніхто не міг їх підслухати, і там відкрив йому свої наміри. Гек погодився. Гек був завжди згодний взяти участь у кожній справі, яка обіцяла розвагу і не потребувала грошових витрат. Часу в нього було так багато, що він навіть не знав, де його подіти, і, звичайно, не міг би сказати, що його час — гроші.

— Де ж ми будемо копати? — спитав Гек.

— О, майже всюди.

— А хіба скарби всюди сховані?

— Звісно, ні, Геку. Вони закопані в різних місцях: іноді — на островах, іноді — в скринях, під самим кінцем гілки старого дерева, саме в тому місці, де тінь падає опівночі; але найчастіше під будинками, де живуть привиди.

— А хто ж закопує?

— Розбійники, звісна річ. А ти думав — хто? Директори недільних шкіл?

— Не знаю. Коли б я був на місці розбійників, то я б грошей не закопував. Я б тратив їх і веселився.

— Я теж. Але розбійники так не роблять. Вони завжди закопують їх у землю.

— А потім повертаються за ними?

— Ні, вони гадають повернутися, але потім здебільшого забувають прикмети або ж помирають. І ось минає довгий час, а скарби лежать там та іржавіють. А потім хтось знаходить старий, пожовклий папірець, де зазначено прикмети скарбу, та й папірець цей треба розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому здебільшого закарлючки та ієрогліфи.

— Іро… що?

— Ірогліфи… різні малюнки… кривульки, що начебто нічого не означають.

— А ти знайшов отакий папірець, Томе?

— Ні.

— А як же ти пізнаєш прикмети?

— Не треба мені ніяких прикмет. Розбійники завжди закопують скарби під таким будинком, де живуть привиди, або на островах, або під зогнилим деревом, одна гілка якого стирчить над землею. Ми вже трохи пробували копати на Джексоновім острові і ще раз можемо спробувати. А старий будинок, де водиться нечиста сила,— за річкою. І ще є там купа дерев з сухими гілками.

— А скарб є під кожним деревом?

— Ач чого захотів! Звичайно, ні!

— То як же ти довідаєшся, під яким копати?

— Будемо копати під усіма.

— Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.

— То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?

Гекові очі заблищали.

— Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.

— Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.

— Невже?

— Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?

— Ні, щось не пригадую.

— А в королів цілі гори брильянтів.

— Та я ж не знайомий з королями, Томе.

— Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.

— Так-таки й стрибають?

— Та ні. Навіщо їм стрибати?

— А що ж, ти сказав, вони роблять?

— Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…

— Річард? А як його прізвище?

— Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім՚я.

— Та ну?

— Не буває.

— Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім՚ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?

— Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.

— Гаразд.

Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.

— Мені це подобається,— сказав Том.

— І мені.

— Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?

— Ого! Я щодня купуватиму пироги з м՚ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!

— Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?

— Відкладати? Навіщо?

— Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.

— О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?

— Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.

— Одружишся?

— Авжеж.

— Томе, ти… ти з глузду з՚їхав!

— Почекай — побачиш.

— Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам՚ятаю це, добре пам՚ятаю.

— Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.

— А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі — обміркуй. Як звать дівчисько?

— Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.

— Та все одно. Той говорить — дівчисько, а той — дівчинка; хто як хоче, так і каже. І те і те правильно. А як же її звуть, Томе?

— Я скажу тобі колись, не тепер.

— Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.

— Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись,— давай копати.

Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:

— Невже скарби завжди закопують так глибоко?

— Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.

Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:

— Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?

— Я думаю, чи не спробувати під старим деревом — отам на Кардіфській горі, за будинком удови?

— По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не відбере від нас скарбу вдова, га, Томе? Це ж на її землі.

— Відібрати в нас скарб! Хай тільки спробує! Скарб належить тому, хто його знайшов. Байдуже, на чиїй це землі.

Гек заспокоївся. Вони копали далі. Невдовзі Гек сказав:

— Під три чорти! Ми, мабуть, знову не на тому місці копаємо. Як ти думаєш?

— Це дивно, Геку, дуже дивно,— я не розумію. Іноді відьми заважають. По-моєму, це вони.

— Отакої! Відьми вдень нічого вдіяти не можуть.

— Справді, я про це й не подумав. О, тепер я розумію, в чому річ. Ну й дурні ми з тобою. Адже ж треба спочатку знайти те місце, куди тінь од гілки падає якраз опівночі, і там копати.

— А, щоб тебе! Значить, весь час ми працювали, як ідіоти, марно. А тепер, чорт забери, доведеться ще раз іти сюди вночі. Та й далеко ж іти сюди. Ти зможеш вибратись з дому?

— Та вже якось виберусь. Треба це закінчити неодмінно сьогодні ж уночі, бо, коли хтось побачить ці ями, то миттю догадається, що тут робилось, і сам відкопає скарб.

— Гаразд, я прийду до тебе під вікно і нявкну.

— Згода. Сховаймо інструменти в кущах.

Вночі, близько дванадцятої години, хлопці прийшли до того самого дерева, сіли в затінку і стали чекати. Місце було дике, а час такий, який здавна вважається страшним. Духи шепотіли в листі дерев, привиди визирали з-під пнів. В далині глухо загавкав собака. Йому відповіла сова своїм зловісним криком.

Хлопці були пригнічені і розмовляли мало. Згодом вирішили, що вже дванадцята година. Вони помітили, куди падає тінь, і стали копати, їх надихала надія. Працювати стало куди цікавіше, і старанність їхня зростала. Яма ставала дедалі глибшою, і щоразу, коли лопата вдаряла в щось тверде, у них тьохкало серце; але щоразу їх чекало розчарування. То було коріння чи камінь. Нарешті Том сказав:

— Знов не те місце, Геку. Ми знову помилилися.

— Та як же ми могли помилитися? Ми почали точнісінько там, куди впала тінь.

— Я знаю, але не в цьому річ.

— А в чому?

— Та ми ж тільки приблизно вгадали час. А може, тоді було занадто пізно або занадто рано.

Гек кинув свою лопату.

— Це правда,— сказав він.— Ось у чому річ. Доведеться нам це залишити. Ми ніколи не вгадаємо точно час. До того ж надто вже страшно. Всякі відьми й привиди нишпорять навкруги. Мені весь час здається, ніби щось стоїть за спиною, і я боюсь обернутися, бо, може, інші стоять попереду і чекають лише, аби я озирнувся. Весь час у мене мороз поза шкурою дере!

— І мені моторошно, Геку. Коли ховають гроші під деревом, то майже завжди кладуть поблизу мертвяка, щоб він стежив за ними.

— Господи!

— Авжеж. Я часто чув про це.

— Ні, Томе, знаєш, щось мені не хочеться возитися з мертвяками. З ними завжди в біду вскочиш.

— Та й мені не хочеться їх турбувати, Геку. Уяви тільки, що він висунув свій череп і скаже щось.

— Годі, Томе. Це жах!

— А таки жах, Геку. Погано я себе почуваю.

— Слухай, Томе, ходім. Спробуймо копати ще деінде.

— Гаразд, може, так буде й краще.

— А куди ж ми підемо?

Том подумав трохи і сказав:

— Он туди… в той будинок… туди, де привиди.

— Та цур йому! Не люблю я привидів, Томе. Ще гірше за мертвяків. Мертвяк, може, й скаже що-небудь, але принаймні не швендяє навколо тебе в савані і не заглядає просто тобі в обличчя, не клацає зубами, як це привиди роблять. Я б такої речі не витримав, Томе, та й ніхто не витримає.

— Так, але, Геку, привиди блукають тільки вночі; вони не завадять нам копати вдень.

— Воно то так, але ти чудово знаєш, що люди і вдень не заходять у такі будинки, не тільки вночі.

— Це більше тому, що люди взагалі не люблять ходити в ті місця, де кого-небудь зарізано або вбито. Але ж біля цього будинку і вночі нічого не видно,— тільки синій вогник блимає іноді з вікна, а справжніх привидів нема.

— Слухай, Томе, якщо ти десь побачиш, що блимає блакитний вогник, ти вже можеш об заклад битися, що тут і привид поблизу. Ти сам подумай: адже ж ніхто, крім привидів, не вживає блакитного вогню.

— Це так, а проте вони вдень не ходять. То чого ж нам боятися?

— Гаразд, коли хочеш, покопаємо і там, тільки все-таки небезпечно.

Тим часом хлопці зійшли з пагорка. Посеред долини, освітленої місяцем, самітно стояв зачарований будинок. Паркан навколо нього давно розвалився; ганок заріс бур՚яном; димар упав; у вікнах не було шибок; ріжок даху провалився. Хлопці довго здалека дивилися на занедбаний будинок, чекаючи, що ось-ось у вікні майне блакитний вогник, і розмовляли пошепки, як і слід розмовляти вночі в таких зачарованих місцях. Потім звернули праворуч, далеко обійшли жахливий будинок і повернулися додому лісом по другому схилу Кардіфської гори.

Розділ двадцять шостий. Скарб викрали розбійники

Наступного дня, щось о дванадцятій годині, хлопці знов прийшли до сухого дерева; вони хотіли взяти свої інструменти. Том нетерпляче поспішав до зачарованого будинку. Гек нібито теж поспішав, але не дуже. Потім він сказав:

— Слухай, Томе, ти знаєш, який сьогодні день?

Том у думці перерахував дні тижня і здивовано глянув на товариша.

— Ой-ой-ой! А я й не подумав про це, Геку.

— Я теж не подумав, а це раптом пригадав, що сьогодні в нас п՚ятниця.

— Бодай йому! Ось як треба остерігатися, Геку. Ми могли б ускочити в халепу, коли б почали таке діло в п՚ятницю.

— Могли б! Скажи краще: неодмінно вскочили б. Може, й бувають щасливі дні, але в усякому разі не п՚ятниця.

— Кожен дурень це знає. Ти не перший це взнав, Геку.

— Та хіба ж я кажу, що я перший. Та не в самій п՚ятниці тут річ. Сьогодні вночі я бачив страшенно поганий сон… пацюки.

— Ну, пацюки — це певна прикмета на біду. А вони билися між собою?

— Ні.

— Ну, це ще добре, Геку. Коли пацюки не б՚ються, це означає тільки, що лихо десь поблизу. Треба тільки пильнувати, щоб не потрапити в біду. Залишимо цю справу, сьогодні ми не копатимемо, краще пограймося. Ти знаєш Робін Гуда, Геку?

— Ні. Хто такий Робін Гуд?

— Ого, це один із найславетніших людей, які тільки жили коли-небудь в Англії… Ну, найкраща людина. Розбійник.

— Здорово. Хотів би я ним бути! А кого він грабував?

— Тільки шерифів, попів, багатіїв, королів і тому подібних людей. Але ніколи не кривдив бідних. Він любив бідних і завжди ділився з ними по совісті.

— О, мабуть, гарною людиною він був.

— Та вже можеш бути певний. Другої такої благородної людини і на світі ніколи не було. Тепер таких людей зовсім нема — правду тобі кажу. Прив՚яжи Робін Гуду одну руку, він другою рукою відлупцює кого завгодно. А з свого тисового лука він влучав на віддалі півтори милі в десятицентову монетку.

— Що це таке — тисовий лук?

— Не знаю, мабуть, якийсь особливий… А коли Робін Гуд поціляв тільки в край монети, він сідав і плакав. І, звичайно, лаявся. Так от, пограймося в Робін Гуда — це чудова гра. Я навчу тебе.

— Згода.

Вони гралися в Робін Гуда аж до вечора, час од часу жалібно поглядаючи на зачарований будинок і розмовляючи про те, що чекає на них завтра. Коли сонце почало заходити, вони пішли додому, ступаючи по довгих тінях дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфській горі.

У суботу, невдовзі після дванадцятої години дня, хлопці знову були біля сухого дерева. Вони покурили й поговорили, лежачи в холодку, потім покопали трохи у вчорашній ямі, не дуже сподіваючись на успіх. Копали вони тільки тому, що, як запевняв Том, частенько люди вже зневіряються, коли до скарбу лишається не більше як п՚ять-шість дюймів, а тоді приходить хтось інший, копне разок лопатою і готово: бере собі весь скарб. Але й цього разу їхня робота була даремна. І хлопці, поклавши лопати на плечі, пішли далі, усвідомлюючи, що вони не жартували з долею, сумлінно зробили все, що потрібно для шукачів скарбу.

Коли вони підійшли до зачарованого будинку, мертва тиша, що панувала там під палючим промінням сонця, здалася їм зловісною й моторошною, а саме місце безлюдним і покинутим. Хлопчики не зразу наважилися увійти. Потім підкралися до дверей і, тремтячи, зазирнули всередину. Вони побачили кімнату, зарослу травою, без підлоги, без штукатурки, вікна без шибок, старовинний комин, зруйновані східці; всюди звисало старе павутиння. Хлопці тихенько ввійшли, і серця у них калатали. Говорили вони пошепки, сторожко прислухаючись до найменшого шуму, напружуючи м՚язи, ладні на випадок чого дати драла.

Та потроху хлопці звикли, і страх їхній минув. Вони зацікавлено розглядали все довкола, дивуючись із власної сміливості і водночас пишаючись нею. Потім хлопці захотіли подивитися, що нагорі. Це означало, до деякої міри, відрізати собі відступ, але вони стали під՚юджувати один одного і, зрештою кинули свої інструменти в куток і пішли східцями вгору. І там була та сама пустка. В одному кутку вони знайшли комору, яка обіцяла таємниці, але в коморі нічого не було. Тепер вони зовсім підбадьорились і цілком опанували себе. Вони вже хотіли зійти вниз і почати роботу, аж раптом…

— Тсс! — вимовив Том.

— Що таке? — прошепотів Гек, пополотнівши з переляку.

— Тсс! Там… ти чуєш?

— Еге. Ой-ой-ой! Тікаймо!

— Сиди тихо! Не диш! Вони йдуть до дверей.

Хлопці розтяглися на підлозі, притуливши очі до щілин між мостинами, завмираючи від страху.

— Ось зупинились… Ні… Йдуть… Прийшли. Тихше, Геку, ні слова. О, боже мій, і навіщо я пішов сюди!

Увійшли двоє. Один із них був старий глухонімий іспанець, що його останнім часом один чи два рази бачили в містечку, а другого хлопці не знали.

“Другий” був брудний, обшарпаний, з дуже неприємним обличчям. Іспанець був закутаний у плащ; у нього були волохаті білі бакенбарди; довге сиве волосся спускалося з-під його сомбреро; очі прикривали зелені окуляри. Коли вони ввійшли, “другий” щось пошепки розповідав. Обидва сіли на землю поряд, обличчям до дверей, спиною до стіни, і “другий” вів далі своє оповідання. Помалу він забув про обережність і почав говорити голосніше.

— Ні,— сказав він.— Я все обдумав, і мені це не подобається. Небезпечно.

— Небезпечно! — промимрив “глухонімий” іспанець, на превелике здивування хлопців.— Ех ти, бевзю!

Цей голос змусив хлопців затремтіти. То був голос індійця Джо! Запанувала мовчанка. Потім Джо сказав:

— Куди небезпечніше було те, друге діло. Однак удалось і воно.

— То зовсім інша річ. То — далеко звідси, і ніякого житла не було поблизу. Ніхто не дізнається, що там працювали ми, якщо наша справа провалиться.

— Далеко небезпечніше приходити сюди вдень: хто тільки побачить нас, одразу запідозрить щось лихе.

— Знаю, знаю! Але ж не було поблизу іншого придатного місця, де б сховатися після цього ідіотського діла. Мені взагалі хочеться залишити ці місця. Я ще вчора хотів вибратись, але годі було й думати піти непомітно, поки ці кляті хлопчаки копирсалися там на пагорку і весь час будинок був у них як на долоні.

“Кляті хлопчаки” знову затремтіли від страху, почувши ці слова. Яке щастя, що вони побоялися починати цю справу в п՚ятницю і поклали собі почекати один день! У глибині душі вони шкодували, що не почекали цілий рік.

Волоцюги дістали харчі й заходилися снідати. Довгенько поміркувавши, індієць Джо сказав:

— Слухай, приятелю, йди вгору річкою, куди тобі треба, і чекай вістей від мене. А я зазирну ще до цього містечка. Ми зробимо, цю “небезпечну” справу після того, як я добре все вистежу й переконаюсь, що все готове. А тоді — в Техас! Подамось туди разом.

“Другий” пристав на це. Незабаром обидва почали позіхати на весь рот, і індієць Джо сказав.

— До смерті спати хочеться. Тепер твоя черга вартувати.

Він згорнувся клубочком на траві і незабаром захропів. Товариш штовхнув його разів зо два, і він затих. Нарешті і вартовий почав куняти: голова його спускалась дедалі нижче. І ось захропли обидва.

Хлопці полегшено зітхнули. Том прошепотів:

— Тепер можна — ходім!

Гек відповів:

— Я не можу. Якщо вони прокинуться, я помру.

Том умовляв, Гек опирався. Нарешті Том поволі й тихенько підвівся і пішов сам. Але з першого ж його кроку розхитані дошки так страшно заскрипіли, що він присів на місці, напівмертвий від страху. Більше пробувати він уже не наважувався. Хлопці довго лежали, лічачи нестерпно довгі хвилини. Їм здавалося, що час закінчився і навіть вічність встигла вже посивіти. Тому вони дуже зраділи, коли побачили, нарешті, що сонце сідає.

Один із волоцюг перестав хропіти. Індієць Джо підвівся, сів, оглянувся навколо, подивився на свого товариша, голова якого впала на коліна, і похмуро всміхнувся. Потім він штовхнув його ногою і сказав:

— Вставай! Оце то сторож!.. Проте гаразд… нічого не сталось.

— Та невже я заснув?

— Було трохи, було. Ну, приятелю, час нам вирушати. А що ми зробимо з грошима?

— Не знаю. Хіба що залишити тут, як завжди? Адже поки ми не рушимо на південь, нам вони не потрібні. А тягти на собі шістсот п՚ятдесят сріблом чогось варто.

— Воно таки так. Але вертатися сюди неохота…

— Та нічого, вночі прийдемо… як ходили весь час… це буде краще.

— То слухай-но, друже: адже мені, може, ще не скоро випаде нагода зробити ту справу,— знаєш яку,— все може статися, а гроші в нас погано сховані… Краще закопаймо їх… та глибше.

— Добра думка,— обізвався товариш індійця і, перейшовши на той бік кімнати, став на коліна, підняв одну з задніх плит комина і витяг звідти мішок, в якому щось приємно дзенькнуло. Він витяг із мішка двадцять-тридцять доларів для себе і стільки ж для метиса; той стояв навколішки в кутку і копав землю кривим ножем.

Миттю хлопці забули всі свої страхи і свою біду. Жадібними очима стежили вони за кожним рухом волоцюг. От щастя! Такого багатства вони і уявити не могли. Шістсот доларів! Цього досить, щоб зробити багатими шестеро хлопців! Скарб був ось тут, тепер не треба гадати про те, де копати. Вони щохвилини штовхали один одного ліктем, і кожен розумів, що ці красномовні поштовхи означали: “Ага! Тепер ти задоволений, що ми залізли сюди?”

Ніж метиса вдарив у щось тверде.

— Ага! — сказав він.

— Що там таке? — спитав його товариш.

— Гнила дошка… ні, здається, скринька. Ану допоможи її витягти! Подивимось, що воно таке. Стривай, не треба,— я пробив дірку.

Він засунув руку і негайно витяг її назад.

— Чоловіче, тут гроші!

Обидва схилилися над жменею монет. То було золото. Хлопці нагорі раділи не менш, ніж самі волоцюги.

Приятель Джо сказав:

— Ми його швидко викопаємо. Там, у кутку, в траві, я бачив старе іржаве кайло.

Він побіг і приніс лопату й кайло, залишені хлопцями. Індієць Джо взяв кайло, критично оглянув його, похитав головою, пробурмотів щось собі під ніс і почав копати.

Скриньку незабаром витягли. Вона була невелика, вся оббита залізом і, очевидно, дуже міцна, поки час не підточив її.

Кілька хвилин волоцюги шанобливо розглядали скарб.

— Ого-го, там же тисячі доларів, друже! — сказав індієць.

— Кажуть, банда Меррела якось улітку гуляла тут,— зазначив незнайомий.

— Знаю,— сказав індієць Джо,— і начебто це вони й сховали.

— Тепер тобі не треба робити тієї справи.

Метис нахмурився.

— Ти мене не знаєш,— сказав він.— Та й про діло ти не знаєш усього. Це зовсім не грабіж — це помста.— І злостивий вогник блиснув у його очах. Мені потрібна твоя допомога… А коли покінчимо з цим, тоді й до Техасу! Їдь додому, до своєї Ненсі й дітлахів, і чекай вістей від мене.

— Добре, хай буде так. А з цим що ми зробимо? Знову закопаємо?

— Так. (Несамовита радість нагорі). Ні, ім՚ям великого Сахема, ні. (Цілковитий відчай нагорі). Я майже забув: на тім кайлі була свіжа земля. (Хлопці мало не вмерли з переляку). Звідки тут взялися це кайло й лопата? Звідки на них свіжа земля? Які люди принесли їх сюди, і куди поділися ці люди? Ти чув що-небудь? Бачив ти кого-небудь? Що!.. Закопати ці гроші знову, щоб хто-небудь прийшов, побачив розриту землю і викопав їх? Не годиться, не годиться! Ми заберемо їх до мого барлога.

— Правильно! Я про це і не подумав! До якого? Номер перший?

— Ні, номер другий, під хрестом. Перший не годиться — занадто помітний.

— Гаразд. Уже смеркає, скоро можна буде вирушити.

Індієць Джо підвівся на ноги, підійшов до одного вікна, потім до другого, обережно виглянув звідти, чи нема чогось підозрілого. Нарешті він сказав:

— Хто це міг принести сюди інструменти? Як ти гадаєш, чи не сховались вони там, нагорі?

Хлопці затамували подих. Індієць Джо поклав руку на ножа, нерішуче затримався на хвилинку і потім пішов до сходів. Том і Гек згадали про комору, але сили зрадили їх. На східцях почулися важкі кроки. У розпачі хлопці ладні були вже стрибнути в комору, аж раптом зогнилі дошки зламалися, і індієць Джо впав додолу серед уламків сходів. Він підвівся лаючись, його приятель сказав:

— І чого було лізти? Сидять, ну й нехай сидять — який нам клопіт? Якщо схочуть стрибнути вниз і вбитися до смерті, хто їм стане заважати? За чверть години буде зовсім темно. Тоді хай вони женуться за нами, коли хочуть,— я готовий. А моя думка така: хто б не приніс ці речі, а побачивши нас, ці люди уявили, що ми духи, або привиди, або ще щось таке. Присягаюся, що вони й досі тікають від нас.

Джо бурмотів щось, але потім погодився з своїм приятелем, що до присмерку треба приготувати все в дорогу. Незабаром вони вислизнули з будинку в темряву і попрямували до річки з своєю коштовною скринькою.

Том і Гек підвелись, ослаблі від переляку, але з радістю в серці, і довго дивилися вслід їм через широкі щілини в стінах будинку. Піти за ними? Ні, вони не підуть. Вони раді були, що спустилися на землю, не скрутивши в՚язів, і пішли в напрямі до містечка іншою дорогою, по горі. Дорогою хлопці мало розмовляли, вони люто ненавиділи себе за свою необачність: треба ж було принести сюди лопату й кайло! Якби вони цього не зробили, індієць Джо не мав би найменшої підозри. Він закопав би срібло й золото і не повертався б, поки не здійснив би своєї “помсти”. А повернувшись, він, на своє лихо, побачив би, що гроші зникли. І нащо тільки вони принесли туди інструменти? Вони вирішили стежити за іспанцем, коли той знову прийде до міста і стане шукати нагоди виконати свою “помсту”. Може, таким чином їм пощастить дійти за ним до “номера другого”, про який говорили волоцюги. Раптом страшна думка майнула в голові Тома:

— Помста! А що, Геку, коли він має на увазі нас?

— Ой, не кажи! — відповів Гек, завмираючи від страху.

Вони довго говорили про це і, поки дійшли до міста, вирішили, що метис, очевидно, мав на увазі когось іншого або принаймні говорив лише про Тома, бо тільки Том давав проти нього свідчення на суді.

Дуже, дуже мало заспокоювала Тома думка, що йому самому загрожує небезпека. Він гадав, що в товаристві було б значно легше.

Розділ двадцять сьомий. Тремтить і висліджує

Пригоди цього дня мучили Тома всю ніч. Чотири рази він тримав цей коштовний скарб у своїх руках, і чотири рази скарб зникав, коли Том прокидався. Сон зникав, і одночасно з пробудженням поверталось відчуття тяжкої дійсності.

Лежачи вранці в постелі і пригадуючи подробиці своєї пригоди, Том помітив, що вона була якась невиразна й далека, ніби все це трапилося в іншому світі або дуже давно, йому спало на думку, що, може, то йому тільки снилося. Надто вже багато було там золота, в дійсності такого не буває. Том ніколи не бачив навіть п՚ятдесяти доларів разом, і, як майже всі хлопці його віку з небагатих родин, він думав, що всі розмови про “сотні” та “тисячі” — це тільки балачки, а насправді, мовляв, таких великих грошей зовсім не буває на світі. Він ніколи й на хвилинку не уявляв собі, що хто-небудь насправді мав таку велику суму, як сто доларів чистою монетою. Якби дослідити його уявлення про скарби, то виявилося б, що ці скарби складаються з жменьки мідних монет і з купки якихось інших — недосяжних, розкішних туманних доларів.

Але що більше він думав, то виразніше й незаперечніше вимальовувались в його пам՚яті подробиці пригоди. Зрештою він став схилятися до думки, що це був таки не сон. Треба було б швидше перевірити і з՚ясувати. Том нашвидку поснідав і пішов шукати Гека.

Гек сидів на кормі човна-душогубки, спроквола бовтаючи ногами у воді. Вигляд у нього був дуже сумний. Том вирішив не питати Гека про вчорашню пригоду. Якщо Гек не заговорить про неї, значить, це був тільки сон.

— Здоров був, Геку!

— Здоров!

Хвилина мовчання.

— Томе, коли б ми залишили ці кляті інструменти під деревом, гроші були б у наших руках! Ну, хіба ж це не жахливо?

— То це не сон! Значить, це не сон! А мені майже хотілося, щоб це був сон. Слово честі, хотілося!

— Який там сон?

— Та я про це, про вчорашнє. Я вже думав, що то приснилося.

— Приснилося! Коли б східці під ним не зламалися, ти побачив би, який це сон! Я теж цілу ніч бачив сон: цей чортів іспанець з пластирем на оці ганявся за мною всю ніч, бодай йому!

— Ні, не “бодай йому”. Треба нам знайти його і вислідити, де він сховав гроші.

— Томе, ніколи ми його не знайдемо. Таке щастя буває тільки раз у житті. Прогавив — і пропало. А я б таки дуже злякався, коли б побачив цього метиса.

— Ну, я теж. А все ж таки я хотів би його побачити й вислідити — аж до номера два.

— Номер два? Ось воно що! Я про це думав. Але ні до чого не додумався. Як ти гадаєш, що це таке?

— Не знаю. Щось дуже хитре. Слухай, Геку, може, це номер будинку?

— Отакої! Ні, Томе, це не те. Де ж у нашому містечку номери на будинках?

— Воно таки. так. Дай мені подумати хвилинку. О! Це номер кімнати — в корчмі, знаєш?

— Оце здорово! Тут тільки дві корчми. Ми швидко відшукаємо.

— Побудь тут, Геку, поки я прийду.

Миттю Том подався до корчми. Він не хотів з՚являтися на вулицях у товаристві Гека. Том повернувся за півгодини.

Він довідався, що в кращій корчмі, куди він зайшов спочатку, в номері другому давно жив молодий адвокат. У гіршій корчмі номер другий був якийсь таємничий. Син корчмаря розказав Томові, що ця кімната була завжди замкнена і що ніхто не входить і не виходить з неї вдень, тільки вночі. Він не знав, чого це так, і сам був дуже зацікавлений. Син корчмаря думав, що кімната була зачарована. Між іншим, він помітив, що минулої ночі там горів якийсь вогонь.

— Ось про що я довідався, Геку. Я певний, що це той самий номер два, який ми шукаємо.

— І я так гадаю, Томе. Що ж нам робити?

— Стривай, подумаю.

Том думав довго. Нарешті він сказав:

— Ось що. Задні двері цього другого номера виходять у маленький завулок між корчмою і старим складом цегли. Постарайся дістати якомога більше ключів, а я поцуплю всі тітчині. Першої ж темної ночі ми підемо туди й спробуємо відімкнути ці двері. А ти наглядай за індійцем Джо, бо він казав, що збирається зайти до містечка і ще раз пошукати нагоди здійснити свою помсту. Якщо ти побачиш його, йди за ним слідом, і коли він не піде до цього номера два, то це — не те місце.

— Господи!.. як же я сам піду за ним?

— Та це ж буде вночі. Він навіть і не побачить. А коли й побачить, то нічого не подумає.

— Гаразд, якщо темної ночі, то я, либонь, піду. Не знаю… не знаю… спробую…

— Якщо буде дуже темно, я піду за ним, Геку. А то, бува, він побачить, що не може здійснити свою помсту, і піде просто по гроші.

— Та воно, Томе, так! Я піду за ним, піду, слово честі!

— Оце добре сказано! Тільки гляди, щоб не підвів, Геку. А я вже не підведу, будь певний.

Розділ двадцять восьмий. У лігві індійця Джо

Цього ж вечора Том і Гек приготувались до всього. До дев՚ятої години вони блукали поблизу корчми. Один пильнував здалеку вхідні двері, а другий — двері, що виходили в провулок. Ніхто не ввійшов до провулка і не вийшов звідти. Жодна людина, схожа на іспанця, не входила й не виходила з дверей корчми.

Ніч мала бути ясною, і Том пішов додому, умовившись, що коли стане темно, Гек прийде під вікно і нявкне: тоді Том вилізе з вікна і вони підуть пробувати ключі. Але ніч була місячна, і біля дванадцятої Гек покинув вартувати та пішов спати в порожній діжці з-під цукру.

У вівторок хлопцям так само не пощастило. У середу теж. Але в четвер ніч обіцяла бути темною. Том вчасно втік із дому, взявши бляшаний ліхтар своєї тітки і великий рушник, щоб прикрити ліхтар, коли буде потреба. Ліхтар він сховав у Гековій діжці з-під цукру, і обидва стали на чати. Об одинадцятій годині корчму зачинили і погасили в ній світло. Іспанця не було видно. Ніхто не входив у провулок і не виходив звідти. Все йшло гаразд. Ніч була чорна, і тишу порушувало тільки зрідка далеке гримотіння грому.

Том витяг свій ліхтар, засвітив його в діжці, туго обгорнув рушником, і обидва сміливці нишком поповзли в темряві до корчми. Гек стояв на варті, а Том увійшов до провулка. Години довгого й тривожного чекання гнітили Гека, ніби його придавила гора. Він уже хотів побачити хоч світло ліхтаря — це злякало б його, але принаймні переконало б, що Том іще живий.

Від того часу, коли Том зник, минуло, здається, кілька годин. Очевидно, він знепритомнів А може, він помер? Може, в нього серце розірвалося від страху та хвилювання?

Мимоволі Гек підходив ближче до провулка, сповнений страху, боячись, що станеться якась жахлива катастрофа. Серце у нього калатало так шалено, що він ледве дихав. Раптом він помітив світло, і Том мало не впав на Гека.

— Тікай! — сказав він.— Тікай, коли хочеш жити.

Повторювати не треба було: досить було одного слова. Не встиг Том повторити це слово, як Гек уже мчав з швидкістю тридцяти або сорока миль за годину. Хлопці не зупинилися ні разу, поки не добігли до зруйнованої різниці край містечка. Щойно вони ввійшли туди, як почалася буря і ринув дощ. Відхекавшися, Том почав розповідати:

— Ох Геку, це було жахливо! Я спробував два ключі так легенько, як тільки міг. Але вони так жахливо скрипіли, що я майже задихався від страху… Жоден з ключів не хотів повертатися в замку. І ось, сам не помічаючи, що роблю, я сіпнув за ручку, і двері розчинилися! Вони навіть не були замкнені! Я вскочив у кімнату, зняв рушник, і… о, привид великого Цезаря!..14

— Що?.. Що ж ти побачив, Томе?

— Геку! Я майже наступив на руку індійця Джо.

— Та що ти?

— Так. Він лежав на підлозі і спав, розкинувши руки, і старий пластир наліплений був у нього на оці.

— О, господи! А що ти зробив? Невже він прокинувся?

— Ні, і не ворухнувся. П՚яний, мабуть. Я схопив рушник і навтікача!

— От про рушник я ніколи не подумав би, їй-богу!

— Ну, я завжди згадав би: тітка дала б мені перцю, коли б я загубив його.

— Слухай, Томе, а скриньку ти бачив?

— Геку, у мене не було часу роздивлятися. Я нічого не бачив. Нічого, крім пляшки і бляшаного кухля на підлозі біля індійця Джо. І ще я бачив дві діжки і безліч пляшок у кімнаті. Тепер ти розумієш, який там водиться дух?

— А який?

— Спиртний! Мабуть, у всіх корчмах товариства тверезості є така кімната з “духом”. Як ти думаєш, Геку?

— Може, воно й так. І хто міг подумати про таке! Але слухай, Томе, тепер, знаєш, саме час забрати цю скриньку, якщо індієць Джо п՚яний.

— Що ж! Спробуй це зробити!

Гек затремтів.

— Е, ні… мабуть, ні.

— І я думаю, що ні, Геку. Коло індійця тільки одна пляшка — цього мало. Коли б три пляшки — інша річ. Він тоді був би досить п՚яний, і я зробив би це.

Довго вони мовчали, а потім Том сказав:

— Слухай, Геку, не будемо й пробувати, поки не дізнаємось, що індійця Джо там нема, його я боюсь. Якщо ми будемо стежити щоночі, ми, напевно, побачимо колись, як він вийде на вулицю, і тоді ми можемо схопити цю скриньку швидше, ніж блискавка.

— Гаразд, згода. Я буду стежити хоч цілу ніч, щоночі стежитиму, якщо ти зробиш решту справи.

— Гаразд, зроблю. Все, що тобі треба — це, в разі чого, тільки побігти на Гуперстріт і нявкнути в мене під вікном. А коли я міцно спатиму, кинь жменю піску в вікно — і я зараз же прокинусь.

— Згода, домовились.

— А тепер, Геку, буря вщухла, і я піду додому. За дві години почне світати. А ти поки що повертайся й вартуй. Добре?

— Сказав, що вартуватиму, Томе. Я вартуватиму. Цілий рік стежитиму за цією корчмою. Удень спатиму, а вночі стоятиму на варті.

— Оце добре. А де ти думаєш спати?

— У Бена Роджерса в клуні. Він мене пускає. І негр його батька, дядько Джек, теж не проганяє мене. Я тягаю воду для дядька Джека, коли він просить. А він завжди дає мені щось поїсти, коли сам не сидить без хліба. Він дуже добрий негр, Томе. Він любить мене, бо я ніколи не поводжуся так, ніби я вищий за нього. Іноді я сідаю поруч з ним, і ми разом їмо. Але ти, будь ласка, нікому не розказуй про це. Коли дуже голодний, то робиш іноді таке, що й не сниться тобі, коли ти ситий.

— Гаразд, коли ти мені не потрібний будеш удень, Геку, я не чіпатиму тебе — спи. А коли вночі побачиш що-небудь, біжи до мене й нявкай.

Розділ двадцять дев՚ятий. Гек рятує вдову

Перше, що почув Том у п՚ятницю вранці, була радісна новина: вчора ввечері родина судді Течера, що їздила на канікули до Константинополя, повернулася в містечко! Індієць Джо і скарби миттю відійшли для Тома на другий план, і перше місце в його думках посіла Беккі.

Вони зустрілись і чудово провели час, гуляючи в усякі ігри разом з іншими своїми шкільними товаришами. В кінці дня, на довершення всіх радощів, Том довідався ще про одну приємну новину: Беккі умовила свою матір призначити на завтра пікнік, що його так довго обіцяли і все відкладали. Дівчинка неймовірно раділа. Том теж був дуже щасливий. Ще до вечора запрошення було розіслано, і відразу всі діти містечка стали гарячково готуватися до свята. Розмовам про наступну мандрівку не було кінця. Том був такий схвильований, що довго не спав і все сподівався, що Гек ось-ось нявкне у нього під вікном. Тоді він міг би здобути скарб, аби завтра здивувати ним Беккі й усіх учасників пікніка. Але надія його не справдилася — цієї ночі Гек не подав сигналу.

Настав ранок. Годині о десятій веселий і метушливий гурт зібрався у судді Течера. Всі були готові до мандрівки. Дорослі тоді не мали звичаю псувати пікніків своєю присутністю. Вважалося, що діти спокійно можуть гуляти під крильцем кількох юних леді років вісімнадцяти і кількох юних джентльменів років двадцяти трьох. Для пікніка було найнято старий пароплав, який, звичайно, перевозив людей на другий берег. Весела юрба, навантажена кошиками з харчами, рушила вулицею. Сід хворів і не міг узяти участі в цій прогулянці; Мері лишилася вдома, щоб йому не було нудно. На прощання місіс Течер сказала Беккі:

— Ви повернетеся додому пізно. Мабуть, тобі, дитинко, краще переночувати в якої-небудь дівчинки, що живе біля пристані.

— Тоді я переночую у Сузі Гарпер, мамо.

— Дуже добре. Отож поводься як слід, і все буде гаразд.

Коли вони рушили, Том сказав Беккі:

— Слухай, знаєш, що ми зробимо? До Гарперів не підемо, а виліземо на гору і переночуємо у вдови Дуглас. У неї буде вершкове морозиво. У неї воно буває майже щодня — і скільки! Цілі гори! І вона дуже зрадіє, коли ми прийдемо.

— Ото буде весело!

Потім Беккі на мить замислилася і спитала:

— Але що скаже мама?

— А як вона знатиме?

Дівчинка знов подумала і нерішуче вимовила:

— Здається, це недобре… але…

— Чого “але”? Дурниці! Твоя мати не знатиме… Та й що ж тут поганого? Вона тільки хоче, щоб тобі було краще; їй-богу, вона сама послала б тебе туди, коли б подумала про це. Я вже знаю!

Щира гостинність вдови Дуглас була величезною спокусою. Думка про морозиво і наполегливість Тома зробили своє: дівчинка погодилась ночувати у вдови. Діти вирішили нікому не казати про свої плани.

Раптом Томові спало на думку, що цієї ночі Гек може прийти і дати сигнал, і це помітно зіпсувало йому настрій. А все ж таки він не міг відмовитися од наміру погуляти у вдови Дуглас. “І навіщо відмовлятися? — міркував він.— Учора ж не було сигналу, чому ж він буде сьогодні?” Сьогодні ввечері Тома напевне чекають веселощі, і думки про це переважили хистку надію на скарб. Як і кожний хлопчисько, він поступився перед дужчою спокусою і на деякий час навіть забув про скриньку з грошима.

За три милі від містечка пароплав зупинився навпроти порослої лісом долини і причалив до берега. Юрба посунула на берег, і незабаром серед дерев і скелястих горбів залунали вигуки й сміх. Було випробувано найрізноманітніші способи втомитися, і помалу мандрівники повернулись до табору, озброївшись добрим апетитом. І почалося знищення смачних речей. Після бенкету як слід відпочили: поговорили в холодку під широкими дубами. Трохи згодом хтось гукнув:

— Хто хоче йти до печери?

Виявилося, що всі хочуть. Дістали пачки свічок, і всі рушили на гору. Вхід до печери був на пагорку. Він нагадував літеру А. Масивні дубові двері було не замкнено.

Всередині була маленька кімната, холодна, як льодовня. Стіни її були з міцного каміння, створеного самою природою і вкритого краплями роси, наче холодним потом. Стояти в цій глибокій темряві і дивитися на зелену долину, залиту сонцем,— це були поезія й таємничість. Та незабаром перше враження ослабло, і всі заходилися пустувати. Тільки хтось запалював свічку, як усі гуртом кидалися до нього, починалася боротьба, власник свічки відважно захищався, але її вибивали з рук на землю і гасили. В темряві лунав регіт, і гра починалася знову. Але все має свій кінець. Помалу процесія стала спускатися вздовж крутого спуску головної галереї. Вогники тьмяно блимали, освітлюючи стіни й скелі майже до того місця, де вони з՚єднувались, як склепіння, на висоті шістдесяти футів. Цей головний хід був завширшки з вісім або десять футів, не більше. За кожні кілька кроків ще вужчі ходи відгалужувалися від нього обабіч, бо печера Мак-Дугала була тільки величезним лабіринтом покручених і кривих коридорів, що сходились і знову розходились, але нікуди не мали виходу. Говорили, що можна було блукати протягом довгих днів і ночей у цих заплутаних тріщинах та розколинах і ніколи не знайти виходу. Можна було спускатися нижче і нижче, і всюди було одне й те саме — лабіринт під лабіринтом, без кінця. Жодна людина не знала як слід печери. То була неможлива річ. Більшість молодих людей вивчила тільки невелику частину її. Звичайно ніхто не наважувався йти далі. Том Сойєр знав печеру не більше, ніж усі інші.

Процесія пройшла головною галереєю щось із три чверті милі, а потім пари й купки почали заходити в бічні ходи. Діти бігали по вузьких коридорах, зустрічали одне одного раптом у тих місцях, де коридори знову з՚єднувалися. Так можна було загубити один одного на цілі півгодини, не виходячи за межі відомої частини печери.

Помалу мандрівники купками вибігали до виходу, захекані, веселі, вкриті з голови до ніг свічним лоєм і глиною. На великий подив, побачили, що гуляючи, ніхто не помітив, як летів час і наближається вечір. На пароплаві вже з півгодини дзвонили, скликаючи пасажирів. Всі були дуже задоволені весело проведеним днем. Коли навантажений цією дикою ватагою пароплав знову відчалив од берега і пішов по річці, ніхто, крім капітана, не шкодував прогаяного часу.

Гек стояв уже на варті, коли вогні пароплава пропливли повз пристань. На пароплаві було тихо, бо молодь уся принишкла, як це буває з людьми, які мало не до смерті втомилися. Гек здивувався, що це за судно і чому воно не зупиняється коло пристані. А потім він забув про пароплав і зосередив увагу на власній справі.

Ніч ставала хмарною й темною. Пробило десять. Завмер гуркіт екіпажів. Вогні почали гаснути, зникли останні перехожі. Містечко заснуло тихим сном, і маленький вартовий лишився один віч-на-віч з тишею і привидами. Ось і одинадцять пробило. В корчмі погасли вогні. Тепер усюди була темрява. Довго, як здавалося йому, чекав Гек, але нічого не сталось. В його душу закрався сумнів. Навіщо все це? Справді, навіщо? Чи не краще махнути на все рукою і піти спати?

Раптом він почув якийсь шелест і миттю насторожився. Двері, що виходили в провулок, легенько прочинилися. Гек підскочив до рогу цегляного складу. За мить повз нього пройшло двоє людей, і в одного з них було начебто щось під рукою. Напевне скринька! Отже, вони відносять кудись скарб. Що ж тепер робити? Покликати Тома? Це було б зовсім безглуздо: вони за цей час підуть геть разом із скринькою, а потім їх ніколи не можна буде знайти. Ні, він стежитиме за ними, в таку темряву вони його не помітять. Отак міркуючи собі, Гек вийшов із засідки і пішов за волоцюгами тихо, як кішка, ступаючи босими ногами і тримаючись од них саме на такій віддалі, щоб вони не помітили його.

Спочатку незнайомці йшли вулицею вздовж річки і минули три квартали. Потім повернули ліворуч і перейшли вулицю. Після цього попрямували навпростець, поки не дійшли до стежки, що вела на пагорок, де стояв будинок удови. Цією стежкою вони й стали видиратися. Обминули будинок старого валлійця15, що стояв на півдорозі до будинку вдови, і підіймалися і далі вгору. “Гаразд,— міркував Гек,— вони хочуть закопати гроші в старій каменоломні”. Але біля каменоломні ті двоє навіть і не зупинились. Вони йшли дедалі вгору та вгору, потім звернули на вузьку стежку між високими кущами і зникли в темряві. Гек підійшов ближче, бо інакше він їх ніяк не міг побачити. Хлопець пробіг трохи і стишився, боячись, що занадто поспішає. Ступив ще два-три кроки і зовсім зупинився. Прислухався — жодного звуку. Тільки чути як тьохкає у нього серце. На пагорку моторошно закричала сова, але кроків не чути. О небо, невже все пропало? Гек уже хотів був тікати, коли хтось закашляв майже поруч.

У Гека, як йому здалося, серце от-от вискочить з грудей, але він подолав страх і лишився на місці, тремтячи всім тілом, ніби всі дванадцять пропасниць напало на нього зразу. З переляку він мало не впав на землю. Місце було знайоме: виявилося, що він стоїть біля паркану, що оточував маєток вдови Дуглас, за п՚ять кроків від перелазу.

“Чудово,— думав він,— хай закопують тут, принаймні неважко буде знайти”.

І ось почувся тихий голос, голос індійця Джо:

— Чорт би її забрав! У неї, здається, гості. Там світло, хоч уже й пізно.

— Я щось не бачу світла.

Це був голос того чужинця, якого вони бачили в зачарованому будинку. У Гека серце захололо від жаху: так ось кому вони думали помститися! Найперше він хотів був утекти. Але потім пригадав, що вдова Дуглас була не раз добра до нього, а ці люди, може, збираються вбити її. Отже, треба швидше її попередити. Та ні, у нього нестає духу, та й ніколи нестане: адже вони можуть схопити його.

Все це і ще багато іншого промайнуло у нього в голові, перш ніж індієць Джо встиг відповісти на останні слова чужинця:

— Тобі кущі заважають. Ось тут бачиш?

— Так. У неї гості, по-моєму. Чи не краще облишити це?

— Облишити, коли я назавжди виїжджаю звідси! Облишити, коли, може, більше такого випадку ніколи не трапиться! Ще раз кажу тобі, як і раніше казав, не треба мені її грошей, можеш їх собі взяти. Але її чоловік покривдив мене… не раз кривдив… він був суддею і запроторив мене до тюрми як волоцюгу. І це ще не все, ні, не все. Це тільки найменша частка. Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати нагаєм перед самою тюрмою, як негра! І все містечко дивилося на це. Відшмагав мене, розумієш? Він познущався з мене і вмер. Але я поквитаюся з нею.

— Не вбивай її! Не роби ти цього!

— Вбити її? Хто казав про це що-небудь? Я вбив би його, якби він був тут, але не її. Коли хочеш помститися жінці, навіщо її вбивати. Спотворити її, і край. Вирізати ніздрі, обрізати вуха, як свині!..

— О боже, це…

— Тебе не питають. Краще мовчи! Так буде безпечніше. Я прив՚яжу її до ліжка. А помре від втрати крові, хіба це буде моя провина? Я не плакатиму, якщо вона сконає. Друже мій, ти допоможеш мені — для цього ти й прийшов сюди; я не міг би цього зробити сам. Якщо ти злякаєшся — я вб՚ю тебе. Розумієш? Якщо ж мені доведеться вбити тебе, я вб՚ю її теж, і тоді вже повік не дізнаються, хто зробив це.

— Гаразд! Якщо робити, то зробимо. Що швидше, то краще… Я весь аж тремчу.

— Зараз? А гості? Знаєш, ти щось лукавиш. Ні, ми зачекаємо, поки в домі погасять світло. Поспішати нікуди.

Гек відчув, що тепер мала настати тиша — річ іще страшніша, ніж ці розмови убивць. Він затамував подих і тихенько ступив крок назад; ставив ногу обережно й міцно, старанно балансуючи і мало не падаючи. Так само обережно і з таким самим риском зробив він другий крок, потім ще і ще. І раптом у нього під ногою тріснула суха галузка. Він затамував подих, зупинився і прислухався. Ані звуку, глибока тиша. Хлопець неймовірно зрадів. Потім обережно повернувся між двома суцільними рядами кущів, як повертається пароплав у вузькій протоці, і швидко, але тихо подався далі. Дійшовши до каменоломні, він відчув себе у безпеці і помчав щодуху. Він спускався нижче й нижче, поки не добіг до будинку валлійця. Гек загрюкав у двері, і незабаром голови старого і його двох здоровенних синів висунулися з вікон.

— Що за шум? Хто стукотить? Чого тобі треба?

— Пустіть мене мерщій! Я розповім усе!

— Та хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн. Швидше! Впустіть мене!

— Гекльберрі Фінн?! Це не таке ім՚я, щоб перед ним розчинилися всі двері. Але впустіть його, хлопці. Побачимо, в чому річ.

— Будь ласка, тільки не кажіть нікому, що це я сказав вам,— такі були перші слова Гека, коли він увійшов до кімнати.— Будь ласка, не кажіть, бо мене напевне вб՚ють. Але вдова була така добра до мене, що я хочу сказати — я скажу вам, коли пообіцяєте нікому не казати, що це я…

— Слово честі, у нього є щось розповісти, це він неспроста! — вигукнув старий.— Розповідай, малий, ми нікому не скажемо… ніколи…

За три хвилини старий з синами, добре озброєні, були вже на горі і навшпиньки йшли стежкою між кущами, тримаючи зброю напоготові. Гек довів їх до цього місця, але далі не пішов. Він сховався за великим каменем і почав прислухатися. Настала напружена, тривожна тиша. Раптом почувся тріск пострілів і чийсь крик. Гек не став чекати далі. Він скочив і побіг з гори так швидко, як тільки могли нести його ноги.

Розділ тридцятий. Гекова розповідь

У неділю вранці, тільки-но почало розвиднятися, Гек видерся на гору і постукав до старого валлійця. В домі ще спали, але це був сторожкий сон, бо всі ще не встигли заспокоїтися після нічної пригоди. З вікна спитали:

— Хто там?

Гек відповів зляканим голосом:

— Будь ласка, впустіть! Це тільки я, Гек Фінн.

— Перед цим іменем, хлопче, двері нашого дому завжди відчинені вдень і вночі. Просимо до хати!

Дивно було чути ці слова безпритульному хлопцеві. Ніколи ще він ке чув таких приємних слів. Він не міг пригадати, щоб хтось сказав йому: “Просимо до хати!”

Двері відімкнули, і Гек увійшов, йому дали стілець, і старий і його сини нашвидку одягалися.

— Ну, хлопче, я думаю, що ти дуже голодний. Сніданок буде готовий зараз, не турбуйся. А ми з хлопцями сподівалися, що ти переночуєш у нас.

— Я страшенно злякався! — пояснив Гек.— І накивав п՚ятами. Як ви почали стріляти з пістолетів, я побіг що було духу і не зупинявся цілих три милі. А тепер я прийшов, щоб довідатись про все, і навмисне вдосвіта, бо не хотів зустрітися з тими чортами, хоч би вони були й мертві.

— Бідолахо, тобі кепсько було цієї ночі, та й вигляд у тебе змучений. Але для тебе готове ліжко. Коли поснідаєш — лягай. Ні, хлопче, вони не вбиті, шкода. Бачиш, як воно вийшло. Ми добре знали, де їх схопити, бо ти нам розповів. Отож ми підкралися до них близенько. Зупинилися кроків за п՚ятнадцять. Навколо темно, хоч в око стрель. І от — що б ти подумав? — раптом чую, що от-от чхну. Просто нещастя! Хотів я вдержатись, але дарма — мусив чхнути і чхнув щосили. Я йшов попереду, тримаючи пістолет напоготові. І тільки я чхнув, як ці мерзотники гайнули із стежки в кущі, в кущах зашаруділо, а я гукаю своїм: “Вогонь, хлопці!” І стріляю туди, де шаруділо. Хлопці теж. Але мерзотники кинулись тікати через ліс. Ми за ними. Здається, ми навіть і не поранили їх. Вони відстрелювались, але кулі їхні просвистіли мимо. Коли затихли їхні кроки, ми спустилися вниз і підняли на ноги констеблів16. Вони зібрали людей і оточили берег, а як тільки розвидниться, шериф зробить облаву в лісі. Мої хлопці теж підуть. Добре, якби ти міг описати нам вигляд тих мерзотників — це дуже допомогло б знайти їх. Але ти, хлопче, мабуть, не міг побачити їх у темряві?

— Ні, я побачив їх у містечку і пішов назирці.

— Чудово! То скажи, скажи ж, хлопчику, які вони з себе?

— Один із них — це глухонімий іспанець, що бував у нашому місті разів два, а другий — у лахмітті, така огидна пика…

— Годі, хлопче… Ми знаємо цих людей. Бачили їх якось у лісі; вони тинялись біля будинку вдови, а як помітили нас — утекли. Ідіть, хлопці! Скажіть це шерифові, поснідати встигнете й завтра!

Сини валлійця одразу ж пішли. Коли вони виходили з кімнати, Гек скочив і вигукнув.

— Будь ласка, не кажіть нікому, що я бачив їх. Прошу вас!

— Гаразд, коли ти просиш, Геку. Але тобі всі були б вдячні за те, що ти зробив.

— Ой, ні, ні! Будь ласка, не кажіть!

Коли хлопці вийшли, старий валлієць сказав:

— Вони не скажуть, і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це довідались?

Гек не пояснив нічого, крім того, що він уже знає занадто багато про одного з тих людей і не хоче, щоб той знав, що він знає, і що коли б той чоловік дізнався, то неодмінно убив би його.

Старий ще раз пообіцяв додержувати таємниці, а все-таки спитав:

— А як тобі спало на думку стежити за цими людьми, хлопче? Вигляд у них був підозрілий, чи що?

Гек мовчав, придумуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:

— Та, бачте, у мене гірка доля,— так принаймні всі кажуть, і я не можу заперечувати проти цього. Отож іноді я не сплю ночами, все ходжу вулицями та думаю, як би його почати нове життя. Так було й минулої ночі. Я не міг заснути, ну й блукав по вулиці, думаючи про ці справи. А було вже опівночі. Коли я дійшов до того старого складу цегли біля корчми “Товариство тверезості”, я став біля муру і думаю… І раптом бачу, біжать повз мене двоє чоловіків і щось несуть під рукою — я подумав, що крадене. Один курив, а другий хотів прикурити,— от вони зупинилися біля мене, і сигари освітили їхні обличчя. Тут я й побачив, що більший з них — глухонімий іспанець. Я його пізнав по білих бакенбардах. А другий був оцей похмурий чорт у лахмітті.

— Невже ти міг побачити лахміття при світлі сигари?

Це на хвилинку збентежило Гека, потім він сказав:

— Та не знаю, але начебто побачив…

— Ну, і що ж? Вони пішли, а ти…

— А я за ними… так. Так воно й сталося. Я хотів дізнатися, що вони затівають. Я йшов за ними… аж до самого паркану вдови — до перелазу, зупинився в темряві і почув, як отой обірваний благає за вдову, а іспанець клянеться, що він спотворить їй обличчя — ну, та я вже це казав вам і вашим двом…

— Що таке? Глухонімий казав?

Гек зробив другу жахливу помилку! Він усяко намагався, щоб старому й на думку не спало, хто такий був цей іспанець, але його язик робив йому всякі каверзи. Гек кілька разів пробував викрутитися, але старий весь час пильно дивився на нього, і Гек заплутався. Нарешті валлієць сказав:

— Мій хлопче, не бійся мене. Я нізащо в світі не займу і волосинки на твоїй голові. Ні, я захищатиму тебе… так, захищатиму. Цей іспанець не глухонімий. Тепер ти цього не можеш приховати. Ти знаєш щось про цього іспанця, але не хочеш розповісти. Довірся мені, скажи, в чому річ. Я не зраджу тебе, будь певен.

Гек хвилинку подивився в чесні очі старого, потім схилився і прошепотів йому на вухо:

— Це не іспанець, це індієць Джо!

Валлієць мало не впав зі стільця.

— Ну, тепер усе зрозуміло,— сказав він.— Коли ти говорив про обрубані вуха і вирізані ніздрі, я думав, що ти це сам вигадав, задля прикраси, тому що білі люди не мстяться у такий спосіб, але індієць — це, звичайно, зовсім інша справа.

За сніданком вони розмовляли. Між іншим, старий розповів, що, перш ніж піти спати, він з синами, взявши ліхтаря, оглянув паркан та всі місця навколо перелазу, щоб побачити, чи нема там крові. Крові там не було, але вони знайшли величезний клунок…

— З ЧИМ?

Коли б слова були блискавками, то й тоді вони не могли б швидше злетіти з пополотнілих уст Гека. Він широко розплющив очі, затамував подих, чекаючи на відповідь. Старий зупинився, теж витріщив очі, мовчав три секунди… п՚ять секунд… десять… і потім відповів:

— Клунок з грабіжницькими інструментами… Та що з тобою?

Гек відкинувся на спинку крісла, рідко, але глибоко дихаючи, він був радий. Валлієць подивився на нього пильно, зацікавлено і зрештою сказав:

— Так, низку грабіжницьких інструментів. Це тебе начебто заспокоїло. Але чого ти боявся? Що, ти гадав, ми знайшли?

Гека було загнано на слизьке. Пильні очі старого стежили за ним. Гек віддав би все на світі, щоб придумати добру відповідь, але нічого не спадало йому на думку. А пильний погляд дедалі глибше западав йому в душу. І, не маючи часу як слід зважити свою відповідь, Гек відчайдушно прошепотів:

— Я думав, що ви знайшли… підручники для недільної інколи.

Бідолашний Гек був занадто пригнічений і не міг посміхнутися, але старий розреготався так голосно й весело, що затрусилося все його тіло, і нарешті сказав, що такий сміх — як гроші в кишені, бо позбавляє від витрат на лікарів.

— Бідолахо! — додав старий.— Ти такий блідий і змучений; тобі, мабуть, зовсім погано. Не дивно, що ти втратив рівновагу. Але воно минеться. Відпочинь і поспи — тобі зразу полегшає, сподіваюсь.

Гекові прикро було думати, що він пошився в дурні і мало не зрадив себе. Адже зрозумів же він з розмови волоцюг там, біля паркану вдови, що в клунку, який вони несли з корчми. Проте він не знав цього напевно. Ось чому згадка про знайдений клунок так його збентежила.

Так зрештою він навіть був радий, що таке сталося. Тепер він безперечно знав, що це був не той клунок, отже, йому нема чого хвилюватися. Все начебто тепер ішло як слід: скарб мав бути досі в номері другому, волоцюги будуть спіймані й ув՚язнені сьогодні ж, а вони з Томом зможуть захопити золото цієї ночі, не боячись нікого.

Щойно вони поснідали, хтось постукав у двері. Гек поспішив сховатися, бо зовсім не хотів, щоб хтось думав, ніби він має якийсь зв՚язок з нічними подіями. Валлієць впустив до себе в кімнату кілька леді і джентльменів, серед них і вдову Дуглас, і помітив, що купка жителів іде на гору, щоб подивитися на місце події. Отже, новина вже стала відома.

Валлієць мусив розповісти гостям пригоди цієї ночі. Вдова була невимовно вдячна йому за свій порятунок.

— Ні слова про це пані! Є інший, що йому ви, мабуть, зобов՚язані більше, ніж мені й моїм хлопцям, але він не дозволяє мені сказати його ім՚я. Ми ніколи б і не прийшли туди, коли б не він.

Звичайно, всі так зацікавилися цим, що майже забули про головне. Але валлієць тільки роздражнив цікавість гостей, рішуче відмовився розкрити таємницю, і завдяки цьому їхня цікавість незабаром передалася всьому місту. Коли гості дізналися про всі подробиці, вдова сказала:

— Я заснула, читаючи в ліжку, і весь час спокійно спала. Чому ви не прийшли збудити мене?

— Ми вирішили, що не варт. Навряд, щоб ті мерзотники повернулися: адже вони загубили свої інструменти. І навіщо було будити вас? Щоб налякати вас до смерті? Крім того, мої три негри до ранку стояли на варті біля вашого будинку. Вони тільки-но повернулись.

Прийшли нові відвідувачі, і протягом двох годин старий раз у раз повторював своє оповідання.

Цього ранку, зважаючи на канікули, в недільній школі навчання не було. Проте всі рано зібралися в церкві. Скрізь тільки й говорили про страшну нічну подію. Розповідали, що досі не знайшли ніяких слідів злочинців. Коли проповідь закінчилася, дружина судді Течера підійшла до місіс Гарпер і сказала:

— Чи ж моя Беккі спить цілий день? А втім, я так і знала, що вона втомиться до смерті…

— Ваша Беккі?

— Так. (Місіс Гарпер здивувалася). Хіба ж вона не ночувала у вас?

— Ні.

Місіс Течер зблідла і сіла на церковну лаву. Саме в цей час повз неї проходила тітка Поллі, жваво розмовляючи з приятелькою.

— Добрий ранок, місіс Течер! — сказала тітка Поллі.— Добрий ранок, місіс Гарпер. А мій хлопець знову загубився. Мабуть, мій Том залишився вчора ввечері у когось із вас, а тепер боїться прийти до церкви. Доведеться з ним поквитатись.

Місіс Течер похитала головою і ще більше зблідла.

— У нас його не було,— відповіла місіс Гарпер, теж починаючи турбуватись.

Тітка Поллі помітно схвилювалася.

— Джо Гарпер, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?

— Ні.

— А коли ти бачив його востаннє?

Джо спробував пригадати, але напевно сказати не міг. Люди перестали виходити з церкви. Всі зашепотіли й схвилювалися. Розпитували дітей і молодих учителів. Усі вони сказали, що не помітили, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли всі поверталися додому: було темно, нікому й на думку не спало спитати, чи не загубився хтось. Нарешті якийсь юнак бовкнув, що, очевидно, вони лишилися в печері.

Місіс Течер знепритомніла. Тітка Поллі ридала, ламаючи руки.

Тривожна вість переходила з уст в уста, від купки до купки, від вулиці до вулиці. За п՚ять хвилин уже несамовито калатали дзвони, і все містечко було на ногах. Подія біля будинку вдови Дуглас відразу стала такою незначною! Грабіжників відразу забули. Сідлали коней, відв՚язували човни. Пароплав готувався до відплиття, і через півгодини двісті чоловік рушили річкою і сушею до печери.

Весь день містечко здавалося вимерлим,— так воно спустіло. Багато жінок одвідало за день тітку Поллі і місіс Течер, намагаючись утішити їх: жінки плакали разом з ними, а це було краще, ніж усякі слова.

Всю довгу ніч містечко чекало новин, а коли настав ранок, від шукачів надійшли тільки такі слова: “Пришліть більше свічок, пришліть харчів”. Місіс Течер з горя мало не збожеволіла, тітка Поллі теж. Суддя Течер раз у раз присилав з печери бадьорі записки, сповнені надії, але його слова не давали їм утіхи.

Другого дня, на світанку, старий валлієць повернувся додому, вкритий лоєм, глиною і дуже втомлений. Гек усе ще лежав у ліжку, його трусила пропасниця. Лікарі були в печері, а тому доглянути хворого прийшла вдова Дуглас. Вона казала, що дбатиме про нього, який би він не був,— добрий чи поганий або ні те ні се,— все-таки він боже створіння. Не кинути ж його без нагляду. Валлієць сказав, що і Гек має добрі риси.

Перед обідом купки змучених людей почали повертатися до містечка, але ті громадяни, у яких ще залишилося хоч трохи енергії, вели і далі розшуки. Розповідали, що були досліджені найвіддаленіші закутки печери, в які ніхто раніше не заходив, що будуть розшукувати і далі, не пропускаючи жодного закапелка і розколини, що час од часу бачили десь вогники, а в лабіринті коридорів і в темних проміжках печери відгукувалась луна од голосів та пострілів з пістолетів. В одному місці, далеко від тієї частини печери, яку відвідують туристи, знайшли написані на скелястій стіні кіптем свічки слова: “Беккі і Том”. А поблизу валявся закапаний лоєм клаптик стрічки. Місіс Течер пізнала стрічечку і розридалась над нею. Вона казала, що це остання пам՚ять про її дитину, і ніщо не може бути дорожчим за цю стрічечку, бо це остання річ, яка була на живій Беккі перед її жахливою смертю. Інші розповідали, що іноді в печері блимало далеке світло, і тоді шукачі несамовито гукали й бігли до того місця, але завжди розчаровувалися: дітей там не було,— то горіли вогні інших шукачів.

Так минуло три жахливі дні й три жахливі ночі. Все містечко, нарешті, впало в безнадійний відчай. У кожного робота валилась з рук. Навіть щойно зроблене викриття, що власник корчми товариства тверезості потай тримав спиртні напої, не справило майже ніякого враження на людей, хоч факт був страхітливий. Коли Гекові стало легше, він обережно завів розмову про корчму і нарешті спитав, боячись найгіршого, чи не знайшли чогось у корчмі товариства тверезості, поки він хворів.

— Так,— сказала вдова.

Гек підскочив у ліжку, дико виблискуючи очима:

— Що? Що таке знайшли?

— Спиртні напої. Горілку… корчму закрили… Лягай, дитинко… Як ти мене налякав!

— Одне тільки мені скажіть, одне тільки… будь ласка. Хто знайшов? Том Сойєр?

Вдова залилася сльозами:

— Тихше, тихше, дитинко, тихше. Я вже казала: тобі не можна так багато розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.

“Отже, нічого, крім спиртних напоїв, не знайдено. Коли б там були гроші, це зчинило б величезний переполох у місті. Значить, скарб втрачений назавжди… втрачений назавжди… Але чого це вона плаче? Дивно! Здається, чого б їй плакати?”

Ці думки важко ворушились у Гека в голові і так утомили його, що він заснув. Вдова сказала собі:

— Ось… він і спить, бідолаха. “Том Сойєр знайшов!” Коли б хто-небудь знайшов самого Тома Сойєра. У небагатьох є ще впертість і сили шукати твого Тома Сойєра.

Розділ тридцять перший. Заблудились у печері

А тепер повернімось до Тома й Беккі. Що робили вони на пікніку? Спершу вони бродили по похмурих закутках печери разом з рештою товариства. Відвідали вже знайомі їм дива печери, дива, що мали трохи вишукані назви, як-от: “Вітальня”, “Собор”, “Палац Аладдіна” та інші. Потім почали гратися в схованки, і Том і Беккі ретельно брали участь у цій веселій грі, але зрештою вона трохи набридла їм. Потім вони вдвох увійшли в кривулясту галерею, високо тримаючи свої свічки і розбираючи плутанину імен, дат, адрес і висловів, якими вкрито було скелясті стіни. Ідучи й розмовляючи, діти не помітили, як увійшли до тієї частини печери, де на стінах не було написів. Вони вивели кіптем свої імена на стіні під навислим каменем і рушили далі. Потім вони набрели на струмок, який, падаючи зі скелі і приносячи з собою вапно, на протязі століть утворив мереживну Ніагару з блискучого міцного каміння. Худенький Том легко протиснувся крізь вузьку щілину до цього водоспаду і освітив його свічкою, щоб зробити приємність Беккі.

Він побачив, що за водоспадом були круті природні східці, затиснені між вузькими мурами. Раптом честолюбне бажання відкрити нові місця охопило його. Беккі відгукнулася на його заклик, і вони, залишивши кіптем знак на камені, щоб легше було повернутися, вирушили робити відкриття. Діти довго йшли покрученим коридором то праворуч, то ліворуч, забираючись дедалі глибше в таємниче підземелля, зробили ще одну позначку і пішли в бічний коридор, шукаючи нових чудес, щоб розповісти про них там, нагорі.

В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисали безліч блискучих сталактитів17 завдовжки й завширшки з людську ногу. Діти обійшли цю печеру навкруги, дивуючись і захоплюючись її красою. До печери вело багато коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було вистелено сяючими кристалами. Басейн був у самому центрі печери; мури її підтримувалися рядом фантастичних колон, що утворилися завдяки з՚єднанню великих сталактитів і сталагмітів від безнастанного спадання крапель води протягом століть. Під склепінням цієї печери гніздилися цілі зграї кажанів, у кожній зграї по кілька тисяч. Світло стривожило їх, вони ринули вниз цілими сотнями і з огидним вереском стали люто кидатися на свічки. Том знав їхні звички й добре розумів, яка небезпека загрожує від цих істот. Він схопив Беккі за руку і вибіг разом з нею в перший-ліпший коридор, і добре зробив, бо один кажан загасив крилом свічку Беккі — саме тієї хвилини, коли вона вибігла з печери. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини завертали в нові переходи і нарешті позбулися небезпечних тварин.

Невдовзі Том знайшов підземне озеро, туманні обриси якого зникали десь у темряві. Тому схотілося піти дослідити його береги, але він подумав, що краще спочатку сісти і відпочити. Тут уперше мертва тиша підземелля гнітюче вплинула на душу дітей. Беккі сказала:

— Ой, я і не помітила, але, здається, вже давно не чути голосів.

— А ти подумай, Беккі,— ми глибоко під ними. Я навіть не знаю, куди ми зайшли: на північ, на південь чи на схід. Ми не можемо їх чути.

Беккі почала турбуватися.

— А давно ми вже тут, унизу, Томе? Чи не краще повернутись?

— Так, я гадаю, що краще. Мабуть, краще…

— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Тут такі криві ходи, у мене все в голові переплуталося.

— Я міг би знайти дорогу, коли б не оті кажани! Якщо вони загасять обидві наші свічки, що ми тоді будемо робити! Пошукаймо іншої дороги, щоб обминути їх.

— Гаразд, тільки б нам не заблудитись. Це було б так жахливо! — І дівчинка затремтіла, згадавши про цю небезпеку.

Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи в кожний бічний хід, чи не здасться їм знайомим, але ні, то були невідомі місця. Щоразу Беккі вдивлялася в обличчя Тома, шукаючи в ньому чогось утішного, і Том весело говорив:

— Це ще не той, яким ми йшли, але ти не турбуйся, ми зараз дійдемо до того.

Та з кожною новою невдачею він дедалі більше занепадав духом і незабаром почав звертати в перші-ліпші завулки, все-таки сподіваючись знайти потрібну дорогу. Він усе ще казав: “Все гаразд”, але на серці йому було так важко, що слова його звучали так, ніби він казав: “Усе пропало”. Перелякана Беккі притулилася до нього і щосили намагалася стримати сльози, але вони лились і лились. Нарешті вона сказала:

— Томе, нічого, що кажани. Вернімося тією дорогою. А то ми заплутаємось дедалі більше.

Том зупинився.

— Слухай! — сказав він.

Глибока тиша. Така глибока, що вони чули своє дихання. Том гукнув. Голос його пролунав у порожніх провулках і завмер в далині легеньким звуком, що нагадував глузливий сміх.

— Ой, Томе, не гукай більше. Це так страшно! — сказала Беккі.

— Страшно воно, страшно, але краще гукати, Беккі. Вони, може, почують нас.

І він гукнув знову.

Це “може” було навіть ще жахливіше, ніж той моторошний сміх; воно означало, що надія вмерла. Діти стояли тихо й слухали, але ніхто не відгукнувся. Том повернув назад, поспішаючи. Але якась нерішучість в усіх його рухах і в погляді відкрила Беккі іншу жахливу істину: він уже не міг знайти дорогу до тієї печери, де були кажани.

— О, Томе, чому ти не робив знаків на стінах?

— Беккі, я був такий дурень! Такий дурень! Я й не подумав, що треба буде повертатися. Ні, я не можу знайти дорогу. Все в мене заплуталося.

— Томе, Томе, ми пропали! Ми пропали! Ми ніколи, ніколи не вийдемо з цього жахливого місця! Ах, і навіщо ми пішли від усіх?

Вона сіла на землю і так заплакала, що Том впав у відчай: він подумав, що вона зараз умре або збожеволіє. Він сів поруч неї й обняв її. Беккі заховала обличчя в нього на грудях, пригорнулася й виявила йому весь свій страх, усе своє каяття. А далека луна перетворювала її гіркі слова в глузливий сміх. Том просив її підбадьоритися, не втрачати надії, але вона казала, що не може. Тоді він став лаяти себе й докоряти собі за те, що приніс їй таке нещастя. Це вплинуло краще за все. Вона сказала, що спробує взяти себе в руки, встане й піде за ним усюди, куди він поведе, тільки хай він більше не говорить таких слів, вона й сама винна аж ніяк не менше за нього.

І вони пішли навмання, без певної мети, просто аби тільки йти, не сидіти на місці,— адже вони більше нічого не могли зробити. Незабаром надія ніби знову воскресла в їхніх серцях — не тому, що була для цього якась певна причина, а тому, що така вже властивість надії: вона обновлюється знов і знов, поки людина ще молода і не втратила здатності сподіватися.

Трохи згодом Том узяв у Беккі свічку і погасив її. Ця ощадність означала дуже багато: Беккі без слів зрозуміла це і знову занепала духом. Вона знала, що у Тома є ціла свічка і ще три чи чотири недогарки в кишені, але він мусив заощаджувати.

Незабаром утома почала даватися взнаки. Діти намагалися не звертати на неї уваги, бо їм страшно було й подумати, що вони сидітимуть тут, коли кожна хвилина така дорога. Рухаючись у якомусь напрямі, хоч навмання, вони принаймні йшли вперед і, може, до виходу, але сісти — це означало засудити себе на смерть і прискорити її наближення.

Нарешті втомлені ноги Беккі відмовилися нести її далі. Вона сіла. Том примостився коло неї. Вони говорили про домівку, про друзів, про зручні ліжка і, найголовніше, про сонячне світло. Беккі плакала. Том спробував якось розважити її, але всі його слова були даремні і скидалися на глузування. Беккі так утомилася, що кінець кінцем стала дрімати і заснула. Том радів з цього. Він сидів і вдивлявся в її сумне обличчя. Він бачив, як воно набирало звичайного спокійного виразу під впливом приємних снів. І помалу легка посмішка заграла на її устах. Безтурботність її обличчя трохи заспокоїла Тома, і він думками полетів у минуле. Хлопець так заглибився в свої спогади, що й не помітив, як Беккі проснулась і засміялась тихенько. Але сміх зараз же завмер на її устах, і вона застогнала.

— О, як я могла заснути! Я хотіла б ніколи, ніколи не прокидатись! Ні, ні, Томе, не дивись на мене так! Я не буду більше так говорити.

— Я радий, що ти поспала, Беккі: ти тепер відпочила, і ми підемо знов шукати дорогу.

— Спробуймо, Томе, але я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро туди потрапимо.

— Може, потрапимо, а може, й ні. Ну, Беккі, дивись веселіше. Ходім! Вони встали й пішли вперед, рука в руку, але вже без усякої надії.

Вони хотіли визначити, чи довго були в печері: їм здавалося, що вони тут уже дні й тижні. Та, зрозуміло, що це було не так, бо навіть їхні свічки ще не згоріли.

Так минуло чимало часу, а скільки — вони й самі не знали. Том сказав, що треба йти тихенько і прислухатися, чи не капає вода,— треба знайти джерело.

Незабаром вони й справді набрели на струмок, і Том сказав, що час уже знову відпочити. Хоч обоє були страшенно втомлені, але Беккі сказала, що вона може ще трохи йти далі. На її здивування, Том не згодився. Вона не могла зрозуміти цього. Вони сіли. Том узяв трохи глини і приліпив свою свічку до стіни. Деякий час вони тільки думали і не розмовляли. Потім Беккі порушила мовчанку:

— Томе, я така голодна.

Том витяг щось із кишені.

— Ти пам՚ятаєш? — спитав він.

Беккі ледве посміхнулася.

— Це наш весільний пиріг, Томе.

— Я хотів би, щоб він був завбільшки з діжку, бо це все, що в нас є.

— Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб ми побачили одне одного вві сні; так завжди роблять дорослі люди з своїм весільним пирогом. Але це буде наш останній…

Беккі не доказала.

Том розділив пиріг на дві частини. Беккі їла з апетитом, але Том ледве торкнувся до своєї. Запити цей весільний пиріг було чим,— холодної води було досить. Незабаром Беккі запропонувала іти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:

— Беккі, ти зможеш спокійно вислухати, що я тобі скажу?

Беккі пополотніла, але відповіла, що, мабуть, зможе.

— Так ось що, Беккі: нам треба лишитися тут, бо тут є вода. Це наш останній недогарок.

Беккі почала плакати і голосити. Том, як міг, утішав її, але даремно. Нарешті Беккі сказала:

— Томе!

— Що, Беккі?

— Вони ж помітять, що ми заблудились, і шукатимуть нас.

— Атож. Безперечно, шукатимуть.

— Може, вони вже шукають нас. Томе?

— Звичайно ж, мабуть, шукають уже. Сподіваюся, що шукають.

— А коли вони помітять, що ми загубилися, Томе?

— Думаю, коли повернуться на пароплав.

— Томе, тоді, може, буде зовсім темно. Хіба вони побачать, що ми не прийшли?

— Не знаю, але твоя мама відразу зніме тривогу, як тільки всі повернуться додому.

На обличчі Беккі з՚явився вираз переляку, і Том здогадався, що зробив якусь помилку. Адже Беккі мала провести цю ніч у подруги, і дома її не чекають. Діти замовкли й задумалися. Раптом Беккі знову зайшлася риданням, і Том зрозумів, що їй, як і йому, спала та сама сумна думка: ранок у неділю може наполовину минути, поки місіс Течер довідається, що Беккі не була у місіс Гарпер. Діти не спускали очей з останнього недогарка свічки і спостерігали, як він поволі й безжалісно тане. Ось тільки півдюйма гнота лишилося. Ось слабкий вогник підіймається й падає, підіймається й падає, ось він повзе вгору вузенькою цівкою диму, затримався одну мить на верхньому кінці,— а потім запанував жах цілковитої темряви.

Ніхто з дітей не міг би сказати, скільки часу минуло, поки Беккі отямилась і помітила, що вона плаче в обіймах у Тома. Вони знали тільки, що після довгого, як їм здавалося, часу обоє ніби прокинулись від тяжкого сну і ще раз усвідомили своє нещастя. Том сказав, що тепер, очевидно, неділя, а може й понеділок. Він намагався втягти Беккі в розмову, але вона була занадто пригнічена горем: усі її надії загинули. Том запевняв, що вже, мабуть, давно помітили їхню відсутність і, безперечно, почали розшуки. Він гукатиме на все горло,— може, хтось почує і прийде. Він крикнув, але в темряві далека луна відгукнулася так страшно, що більше він уже не кричав.

Години минали, і голод знову почав мучити в՚язнів. Лишився кусочок від Томової частки пирога; вони розділили його й з՚їли. Але після цього стали начебто ще голодніші, ніж досі. Жалюгідний шматочок тільки збільшив голод.

Незабаром Том сказав:

— Тсс… Чуєш?

Обоє затамували подих і прислухалися. Десь в далині начебто хтось гукав. Негайно Том відгукнувся і, тримаючи Беккі за руку, став помацки пробиратися коридором у той бік. Незабаром він знову прислухався: знову хтось гукав і начебто ближче.

— Це вони! — сказав Том.— Вони йдуть! Ходім, Беккі, не бійся, тепер усе гаразд.

В՚язні раділи неймовірно, але бігти вони не могли, бо боялись ям, що траплялись на кожному кроці. Незабаром діти підійшли до одної такої ями і мусили зупинитися. Вона була з три фути завглибшки, а може, й сотню — в усякому разі перейти через неї було неможливо. Том ліг на живіт і перехилився вниз так далеко, як тільки міг. Дна нема… Їм треба стояти тут і чекати, поки до них прийдуть. Вони прислухалися, але вигуки лунали дедалі глухіше. Ще кілька хвилин, і голоси зовсім зникли. Який жаль, який сум! Том кричав, поки не охрип, але ніхто не відгукнувся. Все-таки він підбадьорював Беккі. Минула ціла вічність, вони напружено чекали але голосів не було чути.

Діти помацки повернули до свого струмочка. Час минав поволі. Вони знову поснули і прокинулися голодні, пригнічені горем. Том гадав, що вже був вівторок.

Раптом у нього з՚явилась одна думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Краще дослідити їх, ніж отак марнувати час. Він витяг із кишені шворку від повітряного змія, прив՚язав її до скелі, і вони з Беккі вирушили, розмотуючи за собою шворку. Приблизно через двадцять кроків коридор закінчився. Там було щось подібне до майданчика для стрибків. Том став навколішки, помацав руками спереду, праворуч, ліворуч. І цієї миті за якихось двадцять ярдів від нього із-за скелі з՚явилася людська рука з свічкою. Том радо скрикнув. І відразу слідом за рукою висунулася постать… індійця Джо! Том заціпенів, він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і дуже зрадів, коли “іспанець” тієї ж хвилини кинувся тікати і незабаром зник. Том дивувався, чому Джо не пізнав його голосу, не кинувся на нього і не вбив за свідчення на суді. Але, очевидно, луна змінила його голос. Безперечно, так, гадав хлопець. Від страху кожен м՚яз у Томовому тілі послабнув. Він сказав собі, що коли в нього вистачить сили повернутися до струмка, він там і залишиться і вже нікуди не піде, щоб знову не зустрітися з індійцем Джо.

Том приховав од Беккі, що бачив його. Він сказав їй, що гукнув просто так, “на щастя”.

Але голод і втома зрештою переважили страх. Засмучені, сиділи діти біля струмка, потім поснули, спали довго — і прокинулися з іншими почуттями. Муки голоду ставали нестерпними. Том гадав, що тепер уже середа або четвер, може, навіть п՚ятниця або субота, і що шукачі, втративши надію знайти їх, махнули на них рукою. Він запропонував дослідити ще один коридор. Том уже ладен був рискувати зустрітись з ким завгодно, навіть зустріч з індійцем Джо уже не лякала його. Але Беккі була занадто квола. Вона немов заціпеніла від жаху. Вона казала, що лишиться тут, де сидить, і помре — це станеться незабаром. Нехай Том візьме шворку і йде собі, коли хоче. Але вона благала його частіше повертатися, назад і розмовляти з нею; він мусив обіцяти їй, що, коли прийде страшна хвилина, він сидітиме коло неї і триматиме її руку, поки все скінчиться.

Том поцілував її. Сльози лоскотали йому горло. Він удавав, що не втрачає надії знайти шукачів або вихід із печери. Потім він узяв шворку в руку і помацки порачкував уздовж одного з коридорів, його мучили голод і лихі передчуття.

Розділ тридцять другий. “Виходьте! Знайшлися!”

Ось і вівторок. Надходили вже вечірні сутінки. Містечко Санкт-Петербург все ще в жалобі: загублених дітей не знайдено. В церкві правлять молебні за їхній порятунок. Немало лунало за них і окремих молитв, а з печери і далі не було радісних вістей. Більшість шукачів утратили надію і повернулися до своїх щоденних справ, говорячи, що дітей, безперечно, ніколи вже не знайти.

Місіс Течер була дуже хвора і майже весь час марила. Люди кажуть, що жаль крає їм серце, коли вона кличе свою дівчинку, підводить голову і цілу хвилину прислухається, а потім, важко стогнучи, опускає її на подушку. Тітка Поллі так глибоко сумувала, що її сиве волосся майже побіліло. У вівторок увечері все містечко пішло спати без ніякої надії.

Серед ночі раптом закалатали дзвони на міській дзвіниці. За мить вулиці заповнилися схвильованими напіводягненими людьми, які несамовито гукали:

— Виходьте! Виходьте! Знайшлися! Знайшлися!

Забили в залізні сковороди, засурмили в ріжки. Все населення юрбою рушило до річки назустріч Томові та Беккі. Вони їхали у відкритому екіпажі, який з криками везли мешканці містечка. Юрба оточила екіпаж, приєдналась до процесії і урочисто пішла за дітьми головною вулицею.

— Ура! Ура! — лунало навколо.

Скрізь сяяли вогні. Ніхто вже не лягав спати. Ще ніколи містечко не переживало такої чудової ночі. За півгодини в будинку судді Течера перебували мало не всі жителі. Вони обіймали врятованих дітей і цілували їх, потискуючи руку місіс Течер, намагалися сказати щось, але не могли — і затопили весь будинок потоками радісних сліз.

Тітка Поллі була цілком щаслива. Місіс Течер теж була б цілком щаслива, коли б тільки була певна, що посланець, якого послали в печеру, повідомив її чоловікові, що діти знайшлися.

Том лежав на дивані, оточений жадібними слухачами, і розповідав їм про свою дивовижну пригоду, прикрашуючи її багатьма яскравими вигадками. Він закінчив на тому, як залишив Беккі і вирушив на розвідки; як він обстежив дві галереї, скільки вистачало шворки, як пішов по третій, і вже ладен був повернутися, коли раптом побачив у далині щось яскраве, ніби сонячне світло, кинув шворку і поповз туди, потім просунув голову й плечі в маленьку дірку і побачив широкі хвилі Міссісіпі. А коли б це було вночі, він не помітив би яскравого світла і, звичайно, не дійшов би до кінця галереї! Потім він розповів, як повернувся до Беккі з радісною новиною, і вона просила, щоб він не приставав до неї з такими дурницями, бо вона втомилась і знає, що скоро вмре і хоче вмерти. За його словами, він умовляв і переконував її, і вона мало не вмерла від радості, коли, приповзши туди, на власні очі побачила синій клаптик денного світла; він розповів, як він проліз у дірку і потім допоміг Беккі; як вони сіли на землю і заплакали від радощів, а в цей час якісь незнайомі люди пропливли повз них у човні, і Том гукнув до них і сказав їм: “Ми тільки що з печери і нам страшенно хочеться їсти”. Люди не вірили їм спочатку, бо — казали вони — цього ніяк не може бути: “Печера не тут, а за п՚ять миль звідси, там, вгору річкою, в долині”, а потім все-таки взяли їх у човен, довезли до якогось будинку, нагодували їх вечерею, дали їм відпочити, а потім через дві-три години відвезли їх додому.

До світанку посланці знайшли суддю Течера й кількох шукачів ідучи слідом за линвами, що їх шукачі розмотували за собою, і сповістили їм велику новину.

Для Тома і Беккі не могло минути безслідно три дні й три ночі страждань і голоду, і в цьому вони скоро переконалися. Всю середу і весь четвер вони пролежали в постелі, і здавалося, що з кожною годиною почувають дедалі більшу втому. Том в четвер трохи почав ходити, в п՚ятницю вийшов на вулицю, в суботу зовсім одужав. Але Беккі не виходила з кімнати до неділі, та й тоді мала вигляд ніби після тяжкої хвороби.

Том довідався, що Гек захворів, і пішов ще в п՚ятницю одвідати його, але його не пустили. Те саме сталося в суботу і в неділю. Потім уже його пускали щодня, але при цьому заборонили розповідати про події в печері і взагалі зачіпати хвилюючі теми. Вдова Дуглас весь час була при їхніх розмовах і стежила, щоб Том не порушив заборони. Дома Том довідався про події біля будинку вдови; йому розповіли також, що тіло одного з волоцюг випадково знайшли в річці поблизу пристані: мабуть, він потонув, рятуючись від погоні.

Тижнів через два після визволення з печери Том пішов одвідати Гека, який у цей час уже одужував, і з ним можна було говорити про все. А тому що будинок судді Течера був по дорозі, Том зайшов побачитися з Беккі. Суддя та його приятелі заговорили з Томом, і хтось жартома спитав його, чи не хотів би він ще раз піти в печеру. Том відповів, що пішов би туди хоч зараз.

Суддя сказав:

— Мабуть, ще є такі, як ти, Томе. Я не маю в цьому найменших сумнівів. Але ми вжили заходів. Ніхто вже більше не заблудиться в цьому підземеллі.

— Чому?

— Бо ще два тижні тому я наказав оббити двері до печери бляхою і замкнути їх на три замки. А ключі в мене.

Том раптом пополотнів.

— Що з тобою, хлопче? Гей, сюди хто-небудь, дайте склянку води!

Принесли води, бризнули нею Томові в обличчя.

— Ну от, тепер усе гаразд. Та що таке з тобою, Томе?

— О, суддя, там, у печері… індієць Джо!

Розділ тридцять третій. Доля індійця Джо

За кілька хвилин новина стала відома всьому місту, і одразу ж близько десятка човнів з людьми поспішали до печери Мак-Дугала, а слідом за ними поплив переповнений людьми пароплав. Том Сойєр був у човні разом із суддею Течером. Коли відімкнули двері печери, в похмурому присмерку люди побачили жахливе видовище: на землі лежав мертвий індієць Джо, притулившись обличчям до щілини в дверях. Здавалося, його очі до останньої хвилини не могли відірватися від світла і радощів вільного світу. Том був зворушений, бо з власного досвіду знав, як страждав цей нещасний. Та хоч як жаль було йому індійця, але він одночасно відчув велике полегшення і тільки тепер по-справжньому зрозумів, яким тягарем лежав у нього на душі вічний страх з того дня, коли він викрив на суді цього кровожерливого злочинця.

Кривий ніж метиса з переламаним лезом лежав поблизу. Міцний нижній брус дверей було порубано й посічено цим ножем, але то була марна робота, бо їх підпирав камінь, якого не міг розрізати ніж. Натрапивши на цей камінь, ніж зламався. Та коли б навіть не було цієї кам՚яної перепони, праця індійця все одно була б марна, бо Джо не міг би протиснутися під дверима. І він знав це. Отже, він рубав ножем, аби лише робити щось, аби якось змарнувати час і розвіяти свої жахливі думки. Звичайно в розколинах стін недалеко від входу печери можна було знайти п՚ять-шість недогарків, залишених туристами, але тепер не було жодного. В՚язень знайшов їх і з՚їв, йому пощастило піймати кількох кажанів; їх він теж поїв, залишивши від них тільки пазури. Нещасний умер з голоду. Недалеко повільно зростав із землі сталагміт, що його утворювали протягом століть краплі води, які спадали з навислого над ним сталактита. В՚язень відломив верхівку сталагміта і поклав на нього камінь, в якому видовбав ямку, щоб коштовні краплі збиралися в ній. Одна крапля падала кожні двадцять хвилин з жахливою регулярністю маятника. За двадцять чотири години набиралась одна десертна ложка. Ця крапля падала вже тоді, коли будували піраміди; коли руйнували Трою; коли було засновано Рим: коли розпинали Христа; коли Вільгельм Завойовник створював Британську імперію; коли Колумб вирушив у море; коли була ще новиною Лексінгтонська битва18. Вона падає й тепер, і падатиме й тоді, коли всі згадані мною події відійдуть у вічність, коли їх поглине глибока ніч забуття. Невже все на світі має свою мету і свій сенс? Невже ця крапля терпляче падала протягом п՚яти тисяч років тільки для того, щоб у свій час заспокоїти спрагу цієї людської мошки? І чи є в неї інша важлива мета, яку вона повинна здійснити протягом наступних тисячоліть? Все це пусті питання. Чимало років уже минуло відтоді, коли злощасний метис видовбав ямку в камені, але й досі турист, який приходить побачити дива печери Мак-Дугала, найдовше зупиняється біля цього каменя, спостерігаючи, як поволі падають краплі. “Чаша індійця Джо” стоїть першою в списку див печери. Навіть “Палац Аладіна” не може змагатися з ним.

Індійця Джо поховали коло входу в печеру. На цей похорон люди з՚їхалися в човнах і фургонах з містечка, з ферм і хуторів за сім миль довкола. Фермери привезли з собою своїх дітей, а також харчі й випивку і говорили потім, що похорон метиса дав їм майже стільки ж задоволення, скільки б вони мали, коли б їм удалося побачити, як його повісять. Похорон поклав кінець одному починанню, яке росло й росло, а саме — петиції до губернатора штату про помилування індійця Джо. Під петицією було багато підписів. З цього приводу відбулося кілька мітингів, де було виголошено гарячі промови і проливалися щедрі сльози. Створився комітет дуже наполегливих жінок, які вирішили йти до губернатора в глибокому траурі, розжалобити його своїми риданнями і благати, щоб він був милосердним ослом і потоптав ногами свій обов՚язок. Індієць Джо обвинувачувався в убивстві п՚яти жителів містечка, але що ж із цього? Якби він був сам диявол, знайшлася б достатня кількість слабоумних, готових підписатися під петицією про його помилування і капнути на неї одну сльозу з своїх багатоводних запасів.

Наступного ранку після похорону Том відвів Гека в затишне місце для важливої розмови. На той час Гек уже знав усе про Томову пригоду від валлійця й удови Дуглас. Але, на думку Тома, вони не сказали йому про одну річ. Ось про це він і хотів тепер поговорити з приятелем. Гек насупився. Він сказав:

— Я знаю, про що це. Ти був у “номері другому” і не знайшов нічого… крім горілки. Ніхто не казав мені, що це ти ходив туди, але я сам догадався, як тільки почув про цю історію з горілкою. І я зрозумів, що ти не знайшов грошей, бо коли б знайшов, то придумав би якось мені сповістити, навіть коли б ховав це від усіх інших. Томе, мені завжди щось ніби говорило, що нам не дасться в руки цей скарб.

— Ні, Геку, це не я виказав того корчмаря. Ти ж знаєш, що в суботу, коли ми йшли на пікнік, у корчмі все було гаразд. Ти хіба не пригадуєш, що ти мусив був там вартувати тієї ночі?

— Ще б пак! Тепер мені здається, що то було аж рік тому. А воно ж сталося тої самої ночі, коли я йшов слідом за індійцем Джо аж до будинку вдови…

— То це ти його вислідив?

— Еге. Тільки про це ні слова! Я певний, що в індійця Джо є ще друзі. Я не хочу, щоб вони схопили мене і робили зі мною всякі штучки. Коли б не я, він був би тепер у Техасі, втік би, наче й не був тут.

І Гек розповів як величезну таємницю всі свої пригоди. Том досі чув тільки частину цих пригод — ту, яка була відома з уст старого валлійця.

— Розумієш,— сказав Гек, повертаючись до головного питання,— той, хто тягав горілку з “номера другого”, потяг звідти і гроші. Так чи так, а для нас вони загинули, Томе.

— Геку, ці гроші ніколи і не були в “номері другому”.

— Що? — Гек пильно подивився в обличчя товаришеві.— Томе, ти знов натрапив на слід цих грошей?

— Геку, вони в печері.

У Гека заблищали очі.

— Скажи це ще раз, Томе.

— Гроші в печері.

— Томе… ти це жартома чи серйозно?

— Серйозно, Геку… я ніколи за все життя не казав так серйозно. Хочеш піти туди зі мною і допомогти мені дістати ці гроші?

— Ще б пак. Звичайно, піду! Тобто, якщо ми можемо знайти їх і не заблудитися.

— Геку, ми можемо це зробити без усякого клопоту.

— Чудово! А чому ти гадаєш, що гроші в…

— Чекай, Геку, поки ми туди доберемось. Якщо ми не знайдемо грошей, я віддам тобі мій барабан і все, що в мене є. Віддам, їй-богу.

— Гаразд! Коли підемо?

— Хоч зараз, якщо хочеш. Чи в тебе вистачить сили?

— А це далеко йти в глибину? Я вже трохи чалапаю, але більше милі не пройду. Томе, принаймні я так думаю, що не пройду.

— Кожен, крім мене, Геку, ішов би з п՚ять миль. Але є дуже коротка дорога, про яку не знає ніхто, крім мене. Геку, я привезу тебе прямо туди в човні. Я буду веслувати туди й назад, усе сам. Тобі й пальцем не треба ворухнути.

— Їдьмо зараз, Томе!

— Гаразд! Нам треба взяти трохи хліба й м՚яса, та наші люльки, та порожній мішок, краще два мішки, та ще дві-три шворки від паперового змія, та трохи отих нововинайдених штучок, що їх звуть сірниками. Скільки разів шкодував я, що їх не було зі мною, коли я сидів там, у печері.

Десь після дванадцятої години дня хлопці позичили в одного громадянина його маленький човник, користуючись тим, що громадянина не було дома, і вирушили в свою мандрівку. Коли минули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

— Бачиш той крутий схил, що йде вниз від печери? Там двері. Схил здається гладким і рівним: ні будинків, ні дерев, самі кущі, та й ті схожі один на одного. Але ти бачиш там, де зсув, біле місце? То моя позначка. Ну, виходьмо.

Вони причалили.

— А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?

Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов.

Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:

— Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід — наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса,— бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то це ж які розбійники! Ватага Тома Сойєра — це звучить чудово, правда, Геку?

— Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?

— О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.

— І вбивати їх?

— Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.

— А що це таке — викуп?

— Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть — вони назад. Так в усіх книжках написано.

— Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.

— Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…

Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив՚язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.

Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:

— А тепер я тобі щось покажу, Геку.

Він підняв над головою свічку і сказав:

— А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.

— Томе, це хрест!

— Розумієш тепер, де “номер другий”? Під хрестом — ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.

Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, ходім звідси!

— Що? І залишити скарб?

— Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.

— Ні, Геку, ні. Якщо він і блукає, то в тому місці, де вмер метис,— біля входу в печеру… за п՚ять миль звідси.

— Ні. Томе, дух метиса не там. Він вештається біля грошей, стереже гроші. Я ж знаю звички духів, і ти теж прекрасно знаєш.

Том почав думати, що Гек, може, справді має рацію, і непевний страх закрався в його серце. Раптом одна думка осяяла його:

— Які ж ми з тобою дурні обидва! Адже ж дух індійця Джо не стане вештатись у тих місцях, де хрест.

Цей довід виявився переконливим і справив велике враження.

— Справді, Томе, я й не подумав про це. Ти маєш рацію. Наше щастя, що тут хрест. Мабуть-таки, спустимося і пошукаймо тієї скриньки.

Том поліз перший і по дорозі вирізував в глиняному спуску нерівні приступки. Гек ішов за ним. З печери, де стояла велика скеля, виходило чотири галереї. Три з них хлопці оглянули і нічого не знайшли. В четвертій знайшли маленьку нішу, де лежало кілька ковдр, старі піджаки, шкурка від шинки та обгризені курячі кістки. Але скриньки з грошима не було. Хлопці обшукали все, але дарма. Нарешті Том сказав:

— Він казав: “Під хрестом”. Так, може, це саме під хрестом і є. Не можуть же вони бути під скелею, бо вона дуже вгрузла в землю.

Вони знов заходилися шукати. Нишпорили довго й старанно і нарешті сіли відпочити. Гек не міг нічого придумати. Тоді Том сказав:

— Слухай, Геку, з одного боку скелі є сліди ніг і кілька крапель воску від свічки, а з другого боку скелі цього нема. Що б то могло означати? Їй-богу, гроші таки під скелею. Я йду копати глину.

— Це слушна думка, Томе,— жваво відгукнувся Гек.

Том витяг свій ніж, “справжній Барлоу”; не встиг він викопати й чотирьох дюймів, як ніж стукнув об щось дерев՚яне.

— Геку, ти чуєш?

Тепер і Гек старанно копав, вигрібаючи землю руками. Незабаром вони викопали й витягли кілька дощок. Під ними був хід, що вів під скелю. Том заглянув туди і просунув руку з свічкою так далеко, як тільки міг, але так і не побачив, де закінчується нора. Він сказав, що піде подивитися. Зігнувшись у три погибелі, Том проліз крізь вузький отвір. Покручений хід увесь час заглиблювався в землю. Том ішов спочатку праворуч, потім ліворуч, а Гек — за ним. Пройшли ще короткий поворот, і раптом Том вигукнув:

— Що це, Геку? Дивись!

Це вона — скриня із скарбом, напевно. Стоїть собі в затишній печері поряд з порожнім ящиком з-під пороху, кількома рушницями в шкіряних футлярах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним поясом і ще деякими старими речами, досить попсованими водою.

— Нарешті знайшли! — сказав Гек, загрібаючи рукою купу потемнілих монет.— Які ж ми тепер багатії, Томе!

— Геку, я завжди був певний, що ми знайдемо його. Тепер він наш, хоч і важко повірити такому щастю! Проте не будемо гаяти часу — треба зараз же витягти скриньку. Цікаво, чи можу я підняти її.

Скринька важила фунтів п՚ятдесят. Том насилу міг підняти її, але нести її було дуже незручно.

— Я так і думав,— сказав він.— Пам՚ятаєш, коли вони несли цю скриньку в зачарованому будинку, я бачив, що їм важко. Добре ми зробили, що взяли з собою мішки.

Невдовзі хлопці пересипали гроші в мішки і перетягли їх нагору, на ту скелю, що була позначена хрестом.

— А тепер візьмімо рушниці й інші речі,— сказав Гек.

— Ні, Геку, залишмо їх там. Вони нам знадобляться, коли ми підемо в розбійники. Ми будемо там тримати їх увесь час, влаштовувати оргії. Це прегарне місце для оргій.

— А що це таке — оргії?

— Не знаю. Але розбійники завжди влаштовують оргії. І, звісна річ, нам теж доведеться влаштувати оргії. Ходімо, Геку, ми тут уже досить довго. Вже пізно, по-моєму, та й їсти хочеться. Попоїмо й покуримо, коли сядемо в човен.

Вони вийшли в густий чагарник, обережно озирнулися навкруги, побачили, що на березі нікого нема, і пішли обідати та курити в човен. Коли сонце схилилося на пруг, вони відштовхнули човен і попливли. Том веслував уздовж берега і весело говорив з Геком. Причалили вони до берега, як тільки стемніло.

— А тепер, Геку,— сказав Том,— сховаймо гроші у вдови Дуглас на горищі її дровника. А вранці я прийду, ми полічимо їх і розділимо, а тоді знайдемо для них безпечне місце в лісі. Ти лежи тут тихенько й стережи, поки я збігаю по візок Бені Тейлора. Я повернуся за хвилину.

Він зник і незабаром справді повернувся з візком. Хлопці поклали туди два мішки, прикрили їх дрантям і стали видиратися на гору, штовхаючи вантаж перед собою. Дійшовши до будинку валлійця, хлопці зупинилися перепочити. Тільки зібралися рушити далі, як на ганок вийшов старий і спитав:

— Гей, хто там?

— Гек і Том Сойєр.

— Добре! Ходімо зі мною, хлопці, ми вас давно чекаємо. Ану, швидше, ідіть попереду, я допоможу вам штовхати візок. Ого, та він не такий легкий, як я гадав. Що у вас тут? Цегла чи брухт?

— Брухт,— відповів Том.

— Я так і думав. Хлопці в нашому містечку можуть, як дурні, марнувати весь свій час і сили, збираючи брухт, за який їм на заводі дадуть центів шість, а працювати здебільшого не хочуть, хоч могли б заробити вдвоє більше. Але така вже людська вдача! Поспішайте, поспішайте!

Хлопці зацікавились — чого це треба їм було поспішати.

— Не скажу. Побачите, коли приїдемо до вдови Дуглас.

Гек був трохи збентежений, бо його частенько обвинувачували в тому, чого він не робив. Тому він боязко сказав:

— Містер Джонс, ми ж нічого поганого не зробили.

Старий розреготався:

— Не знаю, Геку, не знаю, хлопче мій. Нам нічого невідомо про це. Та ви ж і вдова Дуглас — нібито друзі.

— Так. Вона мені друг, це правда.

— То й гаразд. Так чого ти боїшся?

Гек, який завжди повільно думав, не встиг відповісти на це запитання, як його разом з Томом уштовхнули в вітальню місіс Дуглас. Містер Джонс залишив візок біля дверей і пішов за ними.

Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі імениті жителі містечка. Тут були Течери, Гарпери, Роджерси, тітка Поллі, Сід. Мері, священик, редактор газети і ще багато людей, усі вдягнені в найкращі вбрання. Вдова зустріла хлопців так лагідно, як рідко зустрічають гостей, що з՚явилися у такому брудному одязі: вони були вимазані глиною і закапані свічковим лоєм.

Тітка Поллі густо почервоніла від сорому, насупилась і похитала головою, поглянувши на Тома. Але ніхто й наполовину так не страждав, як самі хлопці. Містер Джонс сказав:

— Тома не було дома, і я вже втратив надію знайти його, але зустрівся з ним і з Геком біля самих моїх дверей і от поспішив привести їх сюди.

— І прекрасно зробили,— відповіла вдова.— Ходімо зі мною, хлопці.

Вона відвела їх до спальні і сказала:

— А тепер умийтеся й переодягніться. Тут два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що треба. Це, власне, Гекові речі… Ні, ні, Геку, не треба дякувати… Містер Джонс купив один костюм, а я, другий. Але вони годяться вам обом. Одягайтеся… Ми почекаємо… а коли будете готові, заходьте до вітальні.

І вона залишила їх.

Розділ тридцять четвертий. Томів сюрприз

Гек сказав:

— Томе, ми можемо втекти через вікно, коли б тільки знайти мотузку. Вікно невисоко над землею.

— Та що це ти? Нащо нам тікати?

— Ну, знаєш, не звик я до такої компанії. Я цього терпіти не можу. Не піду я туди, Томе.

— Пусте! Вигадав іще. А я на це не зважаю. Ти не бійся, я тобі допоможу.

Тут увійшов Сід.

— Томе,— сказав він,— тітонька чекала на тебе цілий день. Мері приготувала твій недільний костюм, усі турбувалися, де ти запропастився. А звідки це в тебе на костюмі лой і глина?

— Ну, містере Сідді, краще дбайте про власні справи… А все ж таки з чого це такий гамір зчинився?

— Це — звичайна вечірка у вдови. Цього разу вечірку влаштовано на честь містера Джонса та його синів за те, що вони захистили вдову тієї ночі. Слухай, я можу тобі сказати щось, коли хочеш знати.

— Ну, що?

— Розумієш, старий містер Джонс збирається цієї ночі здивувати тут усіх. Але я підслухав його таємницю, коли він розповідав про неї тітоньці, і думаю, що це тепер зовсім і не таємниця. Всі знають… вдова теж… хоч вона й удає, ніби нічого не знає. О, містер Джонс дуже хотів, щоб Гек був тут. Без Гека він не хотів розкрити свої таємниці.

— Та в чому ж таємниця, Сіде?

— А в тому, що це Гек вислідив розбійників. Містер Джонс думає, що він страшенно здивує всіх своєю таємницею, але можеш бути певний, що у нього нічого не вийде.

Сід задоволено захихикав.

— Сіде, це ти роздзвонив?

— Байдуже, хто. Знають — і все!

— Сіде, у цілому місті є тільки одна людина, здатна на таку підлість,— це ти! Якби ти був на місці Гека, ти б ганебно втік з гори і нікому не розповів би про розбійників. Ти тільки здатний на підлість і терпіти не можеш, коли кого-небудь хвалять за хороший вчинок. Ось тобі! А подяки не треба, як каже вдова.— Том дав Сідові ляпаса і випровадив його стусанами за двері.— Тепер іди геть! Можеш поскаржитися, коли хочеш, щоб завтра тобі всипали ще раз.

За кілька хвилин гості вдови вже сиділи за столом і вечеряли; дітей посадовили в їдальні за маленькі столики, згідно з звичаєм тих місць і тих часів. Містер Джонс вибрав слушний момент і виголосив коротку промову. Він подякував удові за честь, зроблену йому та його синам, але водночас пояснив, що тут є ще одна особа, скромність якої…

І так далі, і так далі, і так далі.

Він з великою сценічною майстерністю розкрив перед слухачами таємницю участі Гека в оцій усій справі, але інтерес до оповідання містера Джонса було вже підірвано, і здивовання публіки виявилось зовсім не так голосно, як могло бути за інших обставин. Проте місіс Дуглас удала, ніби вона страшенно здивована, і осипала Гека такими похвалами, і так виказувала свою вдячність, що нещасний майже забув про ті муки, яких завдавало йому нове вбрання, бо він терпів тепер ще гірші муки — від того, що всі дивились на нього і хвалили його.

Місіс Дуглас тут же заявила, що вона вирішила взяти Гека до себе в дім і дати йому хороше виховання, а згодом, коли в неї будуть зайві гроші, вона допоможе йому розпочати яке-небудь скромне діло.

Тут настала черга Тома. Том сказав:

— Гекові це непотрібно. Гек і сам багата людина.

Тільки добре виховання не дало всім присутнім розреготатися з цього дотепного жарту. Але мовчанка була трохи ніякова. Том порушив її.

— У Гека є гроші. Може, ви не вірити цьому, але у нього є ціла купа грошей. О, не смійтеся, будь ласка, я вам зараз покажу. Зачекайте хвилинку!

Том вибіг із кімнати. Всі здивовано і з цікавістю переглянулися між собою і запитливо стежили за Геком, але той мовчав, ніби йому одібрало мову.

— Сіде, що таке з Томом? — спитала тітка Поллі.— Він… ні, ніколи не знаєш, чого чекати від цього хлопця. Я ніколи…

Тітка Поллі не доказала, бо ввійшов Том, згинаючись під вагою мішків. Він висипав на стіл купу золотих монет і вигукнув:

— Ось! Що я вам казав? Половина цього належить Гекові, половина — мені!

Побачивши таку силу грошей, усі затамували дух. З хвилину ніхто й слова вимовити не міг. І раптом усі заговорили, вимагаючи пояснень. Том охоче погодився. Оповідання його було довге, але дуже захоплююче. Ніхто не наважувався перебити його. Всі слухали як зачаровані. Коли він закінчив, містер Джонс сказав:

— Я думав, що приготував для публіки хороший сюрприз, але я сам визнаю, що порівняно з цим мій сюрприз нічого не варта дрібниця.

Полічили гроші. Їх виявилося трохи більше за двадцять тисяч доларів. Такої суми ніхто з присутніх досі враз не бачив, хоч тут було багато осіб, маєтність яких коштувала далеко дорожче.

Розділ тридцять п՚ятий. Зворотна сторона багатства

Читач може легке зрозуміти, що несподіване збагачення Тома й Гека викликало цілий переполох у вбогому містечку Санкт-Петербурзі. Така величезна сума грошей, та ще золотом, здавалася майже неймовірною. Про знахідку стільки говорили, з неї так дивувалися, що багато жителів просто-таки з глузду з՚їхали. Кожний “зачарований” будинок у Санкт-Петербурзі й навколишніх селах було розібрано по деревині, дошка за дошкою. В кожному такому домі розколупували фундамент, шукаючи схованих скарбів. І робили це не хлопці, а дорослі чоловіки, люди солідні, зовсім не мрійники. Де б не з՚являлися Том і Гек, їх шанували, вихваляли, милувалися з них. Хлопці не могли пригадати, щоб раніше їхні слова мали хоч якусь вагу, але тепер кожне їхнє словечко підхоплювали й повторяли на всі лади, як премудрість. В кожному їхньому вчинкові бачили щось особливе. Вони ніби втратили здатність діяти і говорити як звичайні хлопчики. Більше того, в їхньому минулому житті знайдено було такі особливості, які ясно показували, що вони були незвичайні діти. Місцева газетка надрукувала їхні біографії.

Вдова Дуглас віддала Гекові гроші в банк під шість відсотків річних, а суддя Течер, на просьбу тітки Поллі, зробив те саме з Томовими грошима. Кожен хлопець мав тепер просто-таки величезний прибуток: по долару щодня і навіть у неділю — півдолара, рівно стільки, скільки отримував священик, вірніше — скільки йому було обіцяно, бо насправді йому ніколи не вдавалось зібрати цю суму з своїх парафіян. У ті добрі старі часи харч і квартира для хлопчика коштували всього лише долар з чвертю за цілий тиждень, включаючи витрати на навчання, одяг і на баню.

Суддя Течер був дуже високої думки про Тома. Він казав, що звичайний хлопець ніколи не міг би вивести його дочку з печери. Коли Беккі розповіла батькові по секрету, як Том урятував її від різки, прийнявши на себе її провину, суддя був дуже зворушений. А коли Беккі стала просити, щоб батько не судив його суворо за жахливу брехню, завдяки якій відшмагали його, а не її, суддя схвильовано заявив, що то була самовіддана, благородна, великодушна брехня, яка гідна того, щоб високо підняти свою голову й крокувати плече в плече з прославленою правдою Георга Вашінгтона — тією правдою, яку він сказав про сокиру19.

Беккі здавалося, що її батько ніколи не був таким гордовитим і серйозним, як тоді, коли він, ходячи по кімнаті, тупнув ногою і промовив ці чудові слова. Вона відразу ж побігла розповісти про це Томові.

Суддя Течер сподівався, що з Тома буде колись або великий юрист, або великий полководець. Він обіцяв подбати, щоб Тома прийняли до Національної військової академії, а після того — до найкращої юридичної школи в країні, це для того, щоб Том підготувався до будь-якої з цих двох професій, а може й до обох відразу.

Багатство Гека Фінна і опіка над ним вдови Дуглас ввели його у багаті кола, вірніше, втягли, втиснули силоміць, і його страждання були майже нестерпні. Вдовині слуги умивали його, чистили йому одяг, причісували його гребінцем і щіткою, щоночі клали його спати на огидно чисті простирала, де не було жодної брудної плями, яку він міг би притиснути до свого серця, як давнього друга. Він мусив їсти виделкою і ножем, мусив користуватися серветками, тарілками, чайними чашками, мусив учитися по книзі, мусив ходити до церкви, мусив розмовляти так добростойно і чемно, що слова втратили всякий смак для нього; куди б він не повертався, кайдани і пута цивілізації зв՚язували йому руки й ноги.

Три тижні він мужньо терпів ці муки, нарешті не витримав і одного чудового дня зник. Дві доби вдова у великій тривозі шукала його повсюди. Його шукали в усіх закутках, нишпорили в річці, думаючи знайти там його тіло. Нарешті на третій день уранці Том Сойєр догадався заглянути в порожні діжки за старою різницею, і в одній з них він знайшов утікача. Гек щойно проснувся, поснідав украденими десь недоїдками і лежав тепер, з насолодою покурюючи люльку. Він був невмиваний, незачесаний, одягнений у те саме старе дрантя, що так прикрашало його в дні, коли він був ще вільний і щасливий. Том витягнув його, розповів, скільки тривог і турбот завдав він усім, і переконував йти додому. Обличчя Гека відразу втратило вираз спокійного щастя. Він зажурився і мовив:

— І не кажи про це, Томе! Я спробував, але нічого не виходить. Томе. Це не для мене… Я не звик до цього. Вдова добра, ласкава, але терпіти я не можу їхніх порядків! Вона змушує мене щоранку вставати в певний час; хоч-не-хоч, іди вмиватися; потім розчісують мене — аж тріщить. Вона нізащо не дозволяє мені спати в дровнику. А цей клятий одяг! Він мене душить, Томе. Та крізь нього, мабуть, і повітря не проходить, і такий він — чорт би його взяв! — гарненький, що в ньому ні сісти на землю, ні лягти, ні повалятися де хочеш. З погребів я не з՚їжджав уже, здається, цілі роки! Та ще ходи до церкви, сиди там і ляпай вухами,— ненавиджу нудні проповіді,— навіть мух там не можна ловити, ні гумки пожувати. А в неділю носи черевики, а скидати їх не смій. Вдова і їсть за дзвоником, і спати лягає за дзвоником, і встає за дзвоником,— у всьому такі жахливі порядки, що ніяка людина не витримає.

— Але ж усі так роблять, Геку!

— Ох, Томе, це мені байдуже! Я не всі, мені цього не витримати. Аж моторошно стає, коли тебе так зв՚язують. Та й їжу здобути там занадто легко — аж не цікаво їсти. Захочеться рибу ловити — проси дозволу; поплавати — проси дозволу. Хай йому грець! — на все проси дозволу. Та мусиш іще висловлюватися так ввічливо, що й говорити пропадає охота. Коли б я не тікав іноді на горище і не лаявся там як слід, щоб відвести душу, я помер би, Томе. Вдова не дозволяє курити, не дозволяє кричати, не дозволяє позіхати, потягуватися, чухатися.

Потім він викрикнув з особливим роздратуванням і гнівом:

— І весь час вона молиться, Томе! Молиться,— щоб їй ласки не було! — з ранку до вечора. Ніколи я не бачив такої жінки!.. Я мусив був утекти від неї… Їй-богу, мусив. А тут іще скоро відкривають школу, і мені треба було б ходити туди, а цього я вже не витримав би! Слухай, Томе, бути багатим не так уже добре. Багатство — це сум і турботи, сум і турботи. Тільки й думаєш, як би швидше здохнути. А оце дрантя — воно мені до душі, і оця діжка — до душі. Я вже ніколи їх більше не покину. Томе, ніколи б не мав я такого клопоту, коли б не ці кляті гроші. Візьми ти, будь ласка, мою частку собі і користуйся нею, як хочеш, а мені давай іноді десять центів… але не часто, бо, на мою думку, тільки те й приємно, що дається важко. А ти за це піди й попроси вдову, щоб вона лишила мене на волі.

— О Геку, ти знаєш, що я не можу зробити так… Це було б нечесно… А до того, коли ти ще трохи потерпиш,— от побачиш сам,— тобі це життя сподобається.

— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на гарячій печі, коли я на ній посиджу довгенько!.. Ні, Томе, я не хочу бути багатим, не хочу жити в їхніх чортових і задушливих будинках. Я люблю цей ліс, цю річку, ці порожні діжки,— я вже від них нікуди не піду. Та хай йому грець! Тільки ми дістали рушниці й маємо печеру й усе, щоб стати розбійниками, як тут з՚являються оці чортові гроші і все псують!

Том поспішив скористуватися нагодою:

— Слухай, Геку, багатство мені ніяк не завадить стати розбійником.

— Це правда, Томе?

— З місця мені не зійти, коли неправда. Але, Геку, ми ж не можемо тебе прийняти до ватаги, коли ти не матимеш пристойного вигляду.

Радість Гека миттю погасла.

— Не можна буде прийняти мене, Томе? А хіба ж ти мене не прийняв до ватаги піратів?

— Так, але то інша річ. Розбійники — не рівня піратам. Здебільшого розбійники належать до вищих кіл — все більше графи й герцоги.

— Слухай, Томе, ти завжди був приятелем мені. Ти ж не виженеш мене з ватаги, чи не так. Томе? Не виженеш? Правда?

— Геку, я, звичайно, хотів би, щоб ти був зі мною, але що скажуть люди? Вони скажуть: “Фе! Ватага Тома Сойєра! Ну й шантрапа там!” Це вони тебе матимуть на увазі, Геку. Тобі це, мабуть, не сподобається — і мені, звичайно, теж.

Гек з хвилину помовчав, борючись сам з собою. Нарешті він сказав:

— Добре. Я повернуся до вдови Дуглас на місяць і постараюсь звикнути. Тільки ти вже прийми мене до ватаги. Томе.

— Гаразд, Геку, по руках! Ходім, голубе, а я попрошу вдову трохи попустити тобі віжки.

— Правда, Томе, попросиш? Це добре. Коли вона хоч трохи попустить віжки, я в затишному місці куритиму й лаятимусь. Тоді, може, якось переживу. Коли ти збереш ватагу і підеш у розбійники?

— О, незабаром. Ми, може, сьогодні зберемо наших хлопців і виголосимо присягу.

— Що зробимо?

— Виголосимо присягу.

— А як це?

— Ми всі поклянемося стояти один за одного, ніколи не розповідати таємниць ватаги, навіть коли нас різатимуть на шматки; ми вбиватимемо кожного, хто скривдить кого-небудь із нашої ватаги, і не тільки його, а й усіх членів його родини.

— Це добре, це дуже добре, Томе!

— Ще б пак! І клястися треба неодмінно опівночі, у найглухішому, найстрашнішому місці, яке тільки можна знайти,— найкраще у зачарованому будинку. Та, на жаль, усі такі будинки зруйновано…

— Не біда, аби опівночі, Томе.

— Воно так. А клястися треба на труні і розписуватися кров՚ю.

— Оце на щось таки схоже! Це в мільйон разів веселіше, ніж бути піратом. Нехай так, Томе, я сидітиму у вдови, хоч би мені довелося здохнути, і коли зроблюся справжнім розбійником і всі говоритимуть про мене,— вона, по-моєму, сама пишатиметься, що дала мені притулок у своєму домі.

ЗАКІНЧЕННЯ

Тут кінчається наш літопис. Оскільки це історія хлопчика, вона повинна зупинитися саме тут: якби її вести далі, то вона перетворилася б на історію дорослої людини. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш точно, де зупинитися: на весіллі; коли пишеш про дітей, став останню крапку, де тобі буде зручніше.

Більшість героїв цієї книги живе й досі; вони благоденствують і цілком щасливі. Може, коли-небудь згодом я визнаю за доцільне знову взятися до історії виведених у цій книзі дітей і подивлюсь, які вийшли з них люди, тому я зробив би дуже нерозумно, якби розповів вам зараз про їхнє теперішнє життя.

ПРИМІТКИ

1 — Американці люблять давати своїм малим містечкам гучні назви столиць. У них є кілька Парижів, три чи чотири Єрусалими, Константинополь і т. д. Містечко, про яке йде мова в цій книзі, вони назвали ім՚ям тодішньої російської столиці.

2 — Ярд — англійська міра довжини (0,91 метра). Фут — 0,31 метра.

3 — Масса (зіпсоване “мастер”) — панич.

4 — За біблійним переказом Давид був цар, а Голіаф — силач і борець. Першими учнями Христа біблія називає Петра і Андрія.

5 — Клерки — дрібні урядовці.

6 — Гангрена — страшна хвороба, змертвіння частини тіла, так званий Антонів вогонь.

7 — Том і Джо Гарпер граються в Робін Гуда. Робін Гуд — знаменитий розбійник, герой англійських народних пісень та легенд, жив із своїми товаришами у Шервудському лісі. Хлопчики розігрують зустріч Робіна Гуда з лицарем Гаєм Гісборном.

8 — Шериф — урядова особа, що виконує обов՚язки судді або поліцая в окрузі.

9 — За тих часів з релігійних міркувань медикам заборонялося вивчати анатомію на людських трупах. Тому лікарі й студенти мусили підкупати грабарів, щоб ті відкопували покійників.

10 — Пікнік — прогулянка за місто.

11 — Наведені нижче уривки творів цілком запозичено без змін із книжки, надрукованої під заголовком “Проза і поезія однієї західної леді”, бо в них найточніше додержано стилю, властивого творам школярок, і ніяка підробка не могла б зрівнятися з ними. Примітка автора.

12 — 4 липня — свято в Сполучених Штатах Америки: роковини “декларації американської незалежності” (1776 року).

13 — Розправа юрби з злочинцями без суду.

14 — В трагедії Шекспіра “Юлій Цезар” привид римського полководця й імператора Цезаря творить неймовірні вчинки. Щоб висловити своє велике здивування, англійці (і американці) вигукують: “О, привид великого Цезаря!”

15 — Валлієць — уродженець Валліса, або Уельса, південно-західної частини Великобританії.

16 — Констебль — полісмен.

17 — Сталактити — затверділі маси вапна, які спускаються зі стелі деяких печер, наче великі бурульки. Назустріч їм з землі печери піднімається така сама маса у вигляді вапняних конусів — сталагмітів.

18 — Тут перераховуються різні події стародавньої та нової історії: падіння Трої (1184 р. до нашої ери); заснування Рима (753 р. до нашої ери); відкриття Америки Колумбом (1492 р.); Лексінгтонська битва (під містом Лексінгтоном в Америці) була першою бойовою сутичкою американців з англійцями у війні за незалежність (1755 р.).

19 — Георг Вашингтон — перший президент Сполучених Штатів Америки. В усіх американських підручниках зображується як один з найправдивіших людей на землі. Між іншим, у цих книгах говориться, що, коли він, бувши хлопчиком, зрубав у батьківському саду вишню, то з любові до правди нібито признався в цьому своєму суворому батькові.