Ропуха

Стрів Сірко ропуху-жабу
І простяг до неї лабу,
Щоб чемненько привітати,
Щоб культуру показати.

А ропуха, як ропуха…
Світ її – комар і муха,
Хата – пліснява, землянка,
Темна, чорна, мов каглянка.
І родилась десь у твані,
В гниловодах калабані,
Серед дикої натури,
Й виростала, без культури,
Без науки і без хову.

Тож не диво, що Сіркову
Чемну лапу не стиснула,
Тільки гордо позирнула!
Позирнула косооком
То одним, то другим оком
І надулась, мов опука,
Дуже пишна, що ропуха!
А надувшись може вдвічі,
Чвирк! – і циркнула у вічі!
Заплювала, очі, брови,
Ніс і морду всю Сіркові.

Пес, діставши цівку бруду
Перескочив через буду
Переляканий до смерти
І почав об землю терти
Геть від носа все до вуха
Що забризкала ропуха.

А після цієї школи
Вже не важився ніколи
Наш кавалір клаповухий
Наближались до ропухи
– Хай їй біс! – казав щоразу,
Як де стріне ту проказу: –
Геть усього замастила
Та потвора нечестива