Самсом

Як підростеш, я покажу тобі те місце, де стояв старий млин. Там і тепер стирчать із піщаного дна рівні палі, що розрізають воду на вузькі сріблясті смуги. А ген униз по течії, на першому вигині ріки, є глибока яма.
Колись жив там старий, пихатий і злий сом. Ти не подумай, що старі всі — пихаті, але пихаті бувають злими.
Коли сом бував ситий, то посеред плеса перекидався на спину і вигрівав проти сонця живота.
«Ще б течію повернути — і все», — думав він. Тоді дикі качки шелестіли:

— Сам сом ніжаться — бути негоді.

А в’юни задоволено вигиналися:

— Сам сом уже ситі — ми в безпеці.

Верховодки злітали над плесом:

— Яка краса!

Навіть карасі задирали догори тупенькі рильця, випускаючи круглі бульбашки: о-о-о! А раки, як рицарі в панцирах, лише підкручували вуса і, здавалося, налаштовувалися на бойовий лад.

Коли Самсом — інакше вже ніхто не смів його назвати — лежав на спині, всі були спокійні. А він простягався на весь зріст — великий, безстрашний, сильний — і вслухався у жаб’яче «кум-кум, кум-кум». Якщо жаба замовкала, Самсом сердився, перекидався на живіт і нуртував плесо, аж хвиля розсовувала береги.

— Мало літ мені куєш, зелена зозуле (так він називав зелену жабу). Хай-но я доберуся до тебе!

І тоді вже неспокійно жилося не лише зеленій жабі, але й диким качкам, в’юнам, верховодкам — усім, хто був у цій річці, де колись стояв старий млин. Навіть раки тоді засовували голови в панцирі і повзали задки, злякано обмацуючи вусами позад себе тишу, коріння якої хтось нещадно підгризав там, з боку лісу…

Якби зелена жаба відала, чого Самсом сердиться, вона б йому сто літ накумкала, ба навіть зозулею накувала б. Хто вміє вимовляти «кум-кум», той скаже і «ку-ку». Але жаба не знала, чого Самсом хоче.
Дикі качки здіймалися на крила і довго кружляли в повітрі:

— Самсом чогось сердяться!

В’юни заповзали в мул:

— Подалі од Самсома!

Верховодки ховалися в очерети:

— Як страшно!

Тоді навіть карасі — ні пари з уст.

— Щоб мені тиша була до сходу сонця! — наказував Самсом і лягав у яму, а навколо ями вже стояли його рицарі-раки, ще й очеретини, як списи, висого з води повистромляли.

— Отак! Щоб мені в річці порядок був! Не люблю крилатих — хай забираються геть! В’юни підіймають у моєму водяному царстві мул, а верховодки замілко плавають, — бурчав, підкручуючи перед сном вуса. Потім перевалювався на бік, і раки задкували від нього.

— Запам’ятайте, — не раз казав він — мені подобається той, хто повзає, а хто задом наперед — ще більше.

«Якби-то течію повернути і річку пустити назад? Оце було б!..» — і про таке мріяв.
Самсом чекав, що на те скажуть його вірні рицарі, й дочекався. Найближчий підкинув списа:

— Це буде тоді, як я свисну!

Той, хто трохи далі вигукнув:

— А я рак-неборак, як вкушу, то буде знак!

Крайній вдарив себе клешнями в панцир і прорік:

— Ті, що гризуть коріння тиші, тобі стануть у пригоді!

— В якій? — запитав Самсом.

— Вони повернуть річку так, як ти захочеш!

— А хто ж вони такі?

— Бобри, — сказав рак.

Самсом спочатку не повірив, а коли бобри почали валити одне за одним дерева і гатити греблю, аж на хвіст звівся:

— Оце так будівельники! Оце так майстри!

Десь потойбіч річка впиралася в греблю, а по цей бік вода спадала й спадала. Самсом аж підстрибував на радощах, але коли плюхнувся в мул — зрозумів, що річки під ним уже немає.

Тоді він глянув на своїх рицарів-раків. Ті злякано задкували від нього в зарості. Кинувся за ними, але й там води вже не було. Тільки на тоненькій очеретині, ніби нічого не трапилося, сиділа зелена зозуля і кумкала — не кувала! Якраз на тому місці, де колись стояв старий млин.