Щедрий царевич

У давні-давні часи жив цар, відомий своєю шляхетністю. Поголос про його справедливість облетів усю країну. Усі його піддані були щасливі та задоволені.

Одного разу вранці цар перед дзеркалом робив свій туалет і помітив у бороді й на голові кілька сивих волосин. Це глибоко засмутило його, бо сивина, що з’явилася, була першим провісником старості, що наближається. І цар сказав собі: «Людино! Чаша твого життя ось-ось переллється через край. Смерть – явище неминуче, вона обов’язково настає рано чи пізно. Жаль тільки, що немає в мене спадкоємця, якому я передав би корону і трон. Чи не станеться так, що після моєї смерті пересваряться з-за трону мої візири і еміри, чи не настане кривава міжусобиця і люди поринуть у вир чвар? Напевно, буде краще, якщо я заздалегідь передам усі справи своєму головному візиру і віддалюсь на покій».

Після довгих роздумів він наказав глашатаю оголосити, що государ з власної волі призначив головного візира своїм спадкоємцем, який з цього дня буде керувати усіма справами в державі.

У тій же країні жив святий старець похилого віку – Дервіш, один із близьких друзів царя. Щоправда, зустрічалися вони не так часто. І ось одного разу, коли цей дервіш прийшов до палацу, щоб поговорити з царем, він не побачив його на троні. Дізнавшись про те, що сталося, дервіш прийшов до царя, взявши з собою і головного візира. Побачивши дервіша, цар з почестями зустрів його і посадив поряд із собою.

— Мені розповіли про все, що тут трапилося, — сказав дервіш цареві. — Ваше рішення передчасне і не угодне Аллаху. Перервіть свою самоту і поверніться на трон, продовжуйте служити своїм підданим. А спадкоємцем трону стане не візир, а дитина, яка через рік народиться у твоїй родині.

Наслідуючи пораду дервіша, цар знову наклав на себе корону і став, як і раніше, правити країною.

Минув рік, і з милості Аллаха у царя народився син, прекрасний, як молодий місяць. Коли дервіш дізнався про це, він прислав у дар дитині чарівну люльку, яка сама заколисувала немовля. Доглядати за малюком було призначено особливу служницю.

Якось служниця відлучилася з покоїв царевича. У цей час у вікно влетів сокіл, вихопив із колиски дитину і забрав її.

Велике було горе мешканців міста, коли вони довідалися, що царевич зник. Для його розшуку на всі боки були послані гінці, але — на жаль! – Марно.

А сокіл із дитиною в пазурах тим часом опустився на вершину невеликого пагорба. Його переслідував якийсь мисливець. Як тільки птах торкнувся пагорба, мисливець підняв лук, натягнув тятиву і вистрілив. Сокіл випустив свою здобич, а сам, поранений, відлетів.

Мисливець піднявся на пагорб і побачив, що на землі, радісно посміхаючись, лежить гарний хлопчик.

Треба сказати, що мисливець не мав дітей. І тому, побачивши дитину  зрадів, і відразу приніс її додому. Дружина його теж не могла стримати радості. Мисливець з великою любов’ю ростив хлопчика, поки той не перетворився на статного юнака. Краса та вихованість здобули йому популярність у всьому місті.

Коли мисливець помер, юнак сказав своїй матері:

— Не вбивайся так, мамо. Я осиротів, але з Божою допомогою продовжу справу батька і завжди вірно служитиму тобі.

Мати розповіла юнакові, що його батько вважався великим мисливцем та своїм ремеслом заробляв кошти на життя. Син обіцяв із честю продовжити справу батька.

У юнака було багато друзів та приятелів. Найближчими серед них були купець, бакалійник та син начальника поліції, разом з ними він часто ходив на полювання. Якось він підстрелив лань і з злобиччю повертався додому. На шляху йому зустрівся чоловік, який спитав:

— Друже! За скільки поступишся мені цією ланню?

— О мандрівниче, — відповів юнак, — ти назвав мене другом, а з друзів я ніколи не беру грошей. — І віддав свою здобич безкоштовно.

Тепер усі в місті говорили і про щедрість мисливця.

Коли слава про нього досягла царя, той захотів побачити юнака. Побачивши перед собою гарного юнака, цар подумав, що таким міг би бути його власний син, і тому виявив до нього велику увагу і повагу.

— Дійшли до мене чутки, що ти вмієш обирати друзів і цінувати їхню дружбу. Відтепер одним з своїх друзів вважай мене, — сказав він.

Царевич подякував государеві і відтепер щодня з’являвся у палаці, бо ввійшов до кола найближчих придворних.

Юнак брав тепер участь у обговоренні державних справ і нерідко давав цареві слушні поради. Нарешті цар розпорядився призначити юнака одним із візирів.

Царським візирам не до душі було це рішення царя. Вони заздрили юнакові, плели проти нього інтриги, всіляко намагалися очорнити його.

На стайні у царя був особливий кінь, на якого міг сідати лише сам цар країни. І якщо хтось, навіть помилково, сідав на цього коня, цар відправляв винуватого на шибеницю.

Змовившись між собою, візири стали підбурювати царевича покататися на цьому коні. Юнак піддався на їхні вмовляння і одного разу проїхав до двору верхи на особистому коні царя.

Побачив його цар на своєму улюбленому коні, розгнівався страшно, звинуватив юнака в гордині і наказав відправити його на шибеницю.

Почув царевич цей наказ і від безсилля в нього опустилися руки. Він зрозуміти не міг, у чому його вина. Йому навіть на думку не спадало, що людину можна відправити на шибеницю тільки за те, що вона проїхала верхи на чиємусь коні. Але один жалісливий стражник у в’язниці розповів юнакові, як це було підлаштовано.

І тоді царевич направив цареві прохання. «Володарю світу! -писав він. — Перш ніж я буду страчений, прошу дозволити мені побачитися з моїми друзями».

Цар задовольнив це прохання, і юнак попросив прийти до нього на побачення трьох своїх друзів.

Друзі вже знали, що юнака мають повісити. І вони дали одне одному слово, що не дозволять стратити його, навіть якщо їм доведеться принести в жертву власні життя.

Троє друзів вирушили до царського палацу. Низько вклонившись царю, вони по черзі звернулися до нього з проханням.

Першим говорив купець.

— Володарю світу, — сказав він, — якщо ви збережете життя цьому юнакові, я готовий віддати за нього золото, яке дорівнює його вазі.

— Пане, – сказав бакалійник, – відправте на шибеницю мене, а його помилуйте.

— Всемилостивий царю, — сказав син начальника міської поліції, — я бідна людина, немає в мене ні скарбів, ні багатств. Але якщо ви не збережете йому життя, я власноруч задушу себе.

І побачив цар відданість і жертовність друзів юнака і сказав:

— Хвала вам за те, що заради свого приятеля ви готові на такі великі жертви. Але згадайте, що і я колись назвав цього юнака своїм другом. І якщо ви, мої піддані, готові на такі великі жертви, то мені, вашому повелителю, слід бути готовим до принесення ще більших жертв. Тому я дарую життя цьому юнакові.

Коли мати юнака, тобто вдова мисливця, почула, що її син засуджений до страти, вона у великій скорботі прийшла до двору і почала волати до справедливості царя.

Заспокоюючи вдову мисливця, цар поспішив повідомити їй радісну звістку про те, що він помилував її сина. Випробовуючи велике щастя, вона піднесла молитви за здоров’я царя і повернулася додому.

Вдома вона побачила, що знову зібралися разом усі четверо друзів. З радістю торкнулася вона ніг сина, приймаючи на себе всі його біди.

Тієї ночі цареві приснився дервіш, який колись приніс йому благу звістку про майбутнє народження сина. І дервіш сказав йому: Пам’ятай, що ти цар великої країни. А цар це батько своїх підданих. Царю не личить так безрозсудно засуджувати провини своїх підданих. Дякую Богу, що сьогодні ти не став жертвою підступних задумів своїх візирів. Інакше весь світ говорив би, що цар стратив невинного. Юнак, якого ти засудив на смерть, — твій власний син, якого твої заздрісні візири вмовили сісти верхи на твого коня. Іди і прийми з пошаною свого спадкоємця, майбутнього володаря твоєї корони та трону».

Цар прокинувся у великій тривозі. Він наказав негайно доставити до нього юнака, де б той не перебував. І коли юнак з матір’ю прибули до палацу, цар почав розпитувати вдову мисливця про її сина.

— Пане, – відповіла жінка, – це не мій рідний син. Мій покійний чоловік вирвав його з кігтів сокола. Ми не мали своїх дітей. Ось ми і виховали його як свого сина.

— А що може підтвердити твої слова? — спитав цар.

Жінка показала амулет, що висів на шиї юнака. Цар подивився на амулет, радісно обійняв юнака, притиснув до грудей і сказав цариці:

— Так, це наш син.

Цар посадив царевича на трон. Той зробив візирами своїх трьох друзів, а колишніх наказав кинути до в’язниці. Для своєї другої матері він велів збудувати палац і став жити там разом із нею.

Коли дочка головного візира дізналася, що її батько кинутий до в’язниці, то вся в сльозах з’явилася вона до палацу і почала просити царевича змилуватися і звільнити її батька.

Побачивши таку красуню в сльозах, царевич поцікавився, хто її батько і чим він завинив.

Дівчина розповіла про своє нещастя молодому цареві. А він славився не лише щедрістю та сміливістю, а й добротою. Він наказав звільнити головного візира.

Краса дочки головного візира зачарували царевича, і він розповів друзям про свої почуття.

Друзі схвалили його вибір, і незабаром відбулося весілля дочки візира та царевича, який став на той час царем усієї країни. А незабаром на прохання колишнього головного візира було звільнено й інших змовників.