Щоб дужче світом дорожить…

В. Пепі

Путі-дороги перехресні
верстали прадіди й діди
і назви нам земні й небесні
лишили в мові назавжди.

Ті — крем’яні лани орали,
ті — полювали дичину,
а ті — по сіль дорогу
знали у Крим або в Галичину.

Ось відкіля з земними збіги
в космічних назвах без кінця;
сузір’я там — Граблі, Чепіги,
Візничого, Орла й Стрільця!

Котрийсь поет із предків наших,
що гречку сіяли в полях
і їздили по сіль на мажах,
у небі взнав Чумацький Шлях.

О ця туманна світла смуга
в безмісячну прозору ніч!
І щем, і радість в ній, і туга,
І вічна загадка сторіч…

А ген — накат в імлистих бликах
мов припорошений узвіз. —
І сім отих зірок великих
в народі звуть — Великий Віз.

Сіяє в будні він і в свята
й несе цю назву недарма:
чотири зірки — коліщата,
три — війя — дишло до ярма.

А що за зірочка-мигачка
біля середньої блищить?
Маленька зірка — то Собачка
за возом назирці біжить.

Женеться, злюще, дзявулисте,
біжить притьмом, не попуска —
сирицю хоче перегризти,
що кріпить дишель до візка.

Спинити дума колісницю
завзятий цуцик-бігунець:
коли перегризе сирицю —
настане світові кінець…

Та ми говоримо усюди,
що треба вічно в мирі жить.
А цю легенду склали люди,
щоб дужче світом дорожить!