Шепіт на вітрі (розділи 1-11)

Розділ 1
Початок пошуків
Колись дуже давно за бляшаною повіткою, потойбіч від Чорного пня жили собі дід і хлопчик. Діда звали горбань Мик, а хлопчика — Пітер.

Мешкали вони в хижі з деревної кори, у якій було два вікна й димохід. Довкола ріс такий густий ліс, що собаці не було де крутнути хвостом або навіть гавкнути.

У хижі два стільці, стіл і два ліжка — ото й усі меблі. Було там і вогнище, де над вугіллям на ланцюгу висів почорнілий од кіптяви казанок. По стінах на кілках причаїлися вуздечки та сідла. На стіні висіла фотографія вершника на баскому коні. На тому коні сидів сам горбань Мик. Була в хижі й полиця, де стояли лише дві книжки — одна про коней, друга про прекрасних принцес. У кроквах над ліжками жили опосуми, а під підлогою бандикути.

Горбань Мик був найвидатніший у світі вершник. Він міг стояти на коні, який гарцював, лежати на коні, який гарцював, і випити дві склянки чаю, сидячи на коні, коли той гарцював. Він їздив верхи на конях, які стрибали так високо, що можна було черпати капелюхом зірки. Він їздив верхи на конях, які мчали так швидко, що губили своє тавро. Він їздив верхи на білих конях, на чорних конях, на плямистих конях, але жоден з них ніколи не міг його скинути. Їздити верхи навчив Пітера горбань Мик.

У Пітера був білий поні, який басував швидше за вітер. Гарний, як птах, він мчав, мов на крилах. Коли лісами сунули страшні грози, а хмари в шаленому вирі накочувались одна на одну з мечами-блискавицями, Пітер скакав крізь бурю, сягаючи кожного спалаху блискавки. Білий поні закидав голову й іржав назустріч вітрові. Його довгий хвіст і грива маяли, мов стяги, і він ніс Пітера крізь зливу так стрімко, що і кінь, і вершник лишалися сухісінькими. Поні так легко торкався копитами землі, що на своєму шляху в лісі не зачіпав жодної квітки і не збивав навіть крапель, які наче намисто прикрашали кожну травинку.

Одного разу південний вітер закричав:

— Гей, хлопчино на білому поні, що сягає блискавок, зупинись! Хочу тобі щось сказати. — Його голос гуркотів, як грім. Він вийшов із бурі, загорнувся в шати з хмар і сів на колоду. Цей дідуган з довгою сивою бородою, на якій виблискували краплі дощу, мав променисті очі дитини.

Пітер натягнув віжки, щоб зупинити поні перед південним вітром, але кінь тупцював, ставав дибки, вигинав шию, закидав голову. Дитина вітру й сонця, він прагнув летіти за бурею, далі ген за гори, аж до диких рівнин, по яких можна скакати і скакати.

Пітер поплескав поні по шиї і сказав:

— Спокійно, друже!

І поні вгамувався.

— Ти гарний вершник, — сказав південний вітер. — Твій поні чудово стрибає до самісіньких хмар. Як його звуть?

— Місячне Сяйво.

— Місячне Сяйво, — повторив південний вітер. — Мені подобається це ім’я. Воно пасує до поні, шкіра якого виблискує, як місяць. Чи не хотіли б ви обидва працювати в мене? Ось послухайте, що я роблю: мию землю і тримаю її у чистоті, здмухую опале листя й напуваю землю дощами. Ви і не уявляєте собі, яке чудове життя почнеться у вас, якщо підете зі мною. Ви познайомитеся з моїми братами — північним вітром, західним вітром та східним вітром і допомагатимете нам у наших мандрівках по всіх куточках світу. Ви зможете скакати попереду і прокладати нам шлях через гори й рівнини. Ми прив’яжемо до вашого сідла хмари, і ви притягнете їх до рівнин Малгу та до землі Спініфекс, що по той бік Прибережних гір. Ви принесете дощ у пустелі, де живуть смерчі, і ті пустелі вкриються квітами.

— А зможу я знайти в тих краях, де ви буваєте, прекрасну принцесу? — запитав його Пітер.

— Прекрасну принцесу! — вигукнув південний вітер, і від його реготу затремтіли дерева. — Ні, ні! Я не зустрічав прекрасних принцес уже тисячу років. Колись я часто бачив, як вони виглядали із вікон замків і заплітали собі коси із золотого волосся. Але тепер… Ні, навряд чи ти знайдеш прекрасну принцесу в тих краях.

— Чому ти хочеш знайти прекрасну принцесу?

— Я хочу врятувати її.

— Від кого?

— Від дракона.

— Тоді все це ще більше ускладнюється. Дракони! Стривай! Де ж це я востаннє бачив дракона? Забув. Принцеси, яких стережуть дракони… Так, це справді дуже складне питання.

— Горбань Мик казав, що коли шукаєш, то неодмінно знайдеш прекрасну принцесу. Він розповідав мені, що всіх прекрасних принцес, яких він бачив, стерегли дракони.

— Горбань Мик! — вигукнув південний вітер. — Чи не той це чоловік, що боровся із смерчем і зламав йому хребта?

— Так, це він. Саме він розповідав мені про це.

— Знаю цього чоловіка. Якось я ніс його п’ятдесят миль на шматку покрівлі.

— Він лагодив залізний дах своєї повітки, коли ви здмухнули його звідти, — сказав Пітер. — Він розповідав мені, що подолав ці п’ятдесят миль за десять хвилин.

— Яка то була буря! — вигукнув південний вітер, із задоволенням потираючи руки на згадку про це. Свого фургона, запряженого волами, горбань Мик прив’язав ланцюгами до червоного гумового дерева, а я змусив його тріпотіти на вітрі, мов простирадло. Якщо цей чоловік каже, що ти знайдеш прекрасну принцесу, то вона й справді є в Австралії. Зачекай хвилинку. Я облечу землю з півночі на південь і з заходу на схід, а коли повернуся, скажу тобі, де бачив її.

Південний вітер підвівся й загорнувся у своє величне вбрання. Щось загриміло, повіяло, і він кулею злетів у небо та й зник. Густі віти дерев забриніли, мов струни, і листя, кружляючи в повітрі, попадало з них на землю.

За мить південний вітер вже був проміж хмар, що страхітливими химерами громадилися в небі, і наввипередки помчав з ними на північ.

Південний вітер повернувся за двадцять хвилин. Із свистом розтинаючи повітря, з’явився він у круговерті опалого листя і сів на колоду.

— Ви швидко вернулися, — сказав Пітер.

— Так, я мчав, наче шквал, — погодився він. — Обшукав пустелі й долини, де живуть велетні. Я зазирав у печери й каньйони, нишпорив по пляжах, на яких ростуть пальми, і не знайшов там прекрасної принцеси. Я зустрів свого брата — північного вітра, дмухнув йому в очі димом лісових пожеж, пронизав дощем оте полум’я і спрямував брата в краї, де народжуються вітри. І там теж не виявилося прекрасної принцеси. Я скинув відьму з помела, волосся в бороді велетня змусив хльоскати, як батіг, а тоді майнув у країну аборигенів. Я облив там дітей, що гралися на мілині, водограєм бризок і торкнувся плеча їхнього батька, коли той кидав у рибу списа.

— Де я можу знайти прекрасну принцесу, яку стереже дракон? — запитав я його.

— Прекрасні принцеси жили в давнину в мріях мого народу, — відповів абориген. — Вони перетворилися на пташок, а дракони стали ящірками та зміями. В Австралії не залишилося більше принцес, крім однієї-єдиної. Її тримає у в’язниці себелюб король, а стереже баньїп. Про неї мені розповіло сонце. Кожного дня воно осяває принцесу, і її волосся золотіє. Воно випромінює стільки світла й тепла, що в покої, де живе принцеса, ніколи не буває темно, а взимку до її вікна прилітають пташки, аби зігрітися. Це найвродливіша з усіх прекрасних принцес, які будь-коли жили на землі. Вона усміхнеться — і повсюдно зникає страх, а лісові звірі виходять із своїх схованок у сонячний світ.

— Як це я не знайшов її?

— Твої брати її знають, — сказав абориген.

— А зможе хлопчик на білому поні знайти цю принцесу? — запитав я його.

— Так, але за умови, що це добрий хлопчик. Він має їхати рівниною, де росте трава-пастка до замку велетня, потім лісом, де живе бліда відьма, тоді подолати пустелю Самотності і їхати далі аж до Останнього пагорба. Там росте гумове дерево, старе як світ. Хлопчик повинен дочекатися під цим деревом до сходу місяця. Тільки-но місяць вирине з-за обрію, на його тлі з’являться обриси замку. Дерево розкаже хлопчикові, як знайти цей замок і принцесу. — І, помовчавши, додав: — Воно говорить тільки до гідних людей.

Південний вітер закінчив свою оповідь, підвівся з колоди і розправив своє біле вбрання.

— Ось такі справи, Пітере, — сказав він. — Прекрасна принцеса чекає на тебе. Будь безкорисливим, думай спершу про інших, а вже потім про себе, і ти знайдеш її всупереч небезпеці, яка загрожує тобі. Ми з братами попросимо своїх друзів не залишати тебе без допомоги під час подорожі. Перш ніж піти, я хочу зробити тобі подарунок.

Він дістав з кишені свого вбрання шкіряну торбинку на срібному ланцюжку, нахилився до Пітера і повісив ланцюжок йому на шию.

— У цій торбинці лежить чарівна пелюсточка, — сказав він. — Це найцінніший з усіх моїх подарунків. Пелюсточка стане тобі в пригоді. Якщо ти потрапиш в дорозі у біду, зустрінеш безпорадних, або сумних людей, або ж таких, що можуть заподіяти лихо, приміром, вбити тебе чи когось, дай їм цю пелюсточку, і вони стануть кращими. Не шкодуй пелюстки, будь щедрий, адже на місці попередньої в торбинці з’являтиметься ще одна.

— Дякую, — сказав Пітер. — Ви мені дуже допомогли.

— Прощавай, хлопче. Мені вже треба йти, — мовив південний вітер. — Три грози чекають на мене, я понесу їх туди, де давно не було дощу. Прощавай!

Він злетів, тягнучи за собою шлейф своїх шат.

— Шановний південний вітре! — гукнув Пітер, дивлячись вгору, де небо спохмурніло. — Що означає ця пелюсточка?

Крізь хмари прогриміло:

— Вона означає, що тебе люблять, що ти потрібний.

Розділ 2
Пітер зустрічає Сіру Шкурку
Південний вітер згорнув, мов вовняне покривало, хмари, щоб не закривали неба. Сонце, відганяючи тіні, опромінило дерева. Як море, трава хвилювалась, співала пташка. Пітер скочив на Місячне Сяйво і помчав додому. Горбань Мик сидів на порозі хижі й плів батіг. Його обличчя було схоже на волоський горіх, а на чолі було стільки зморщок, що, натягаючи капелюха, він ніби накручував його на голову.

Коли він їздив верхи на диких конях, то голосно кричав і хльоскав довгим батогом. Що вище стрибав кінь, то голосніше кричав горбань Мик, і що голосніше він кричав, то вище стрибав кінь. Це було чудове видовище.

Пітер так різко зупинив поні, що аж каміння розлетілося з-під копит. Кури біля дверей хижі закудкудакали і розбіглися. Хлопчик зіскочив на землю й кинувся до горбаня Мика.

— Послухай-но! — вигукнув він. — У мене є чарівна пелюстка, яка означає, що мене люблять і я потрібний. Мені її подарував південний вітер. Він сказав, де я можу знайти прекрасну принцесу. Він сказав, що ця пелюсточка захищатиме мене. Я негайно вирушаю в путь. Коли знайду прекрасну принцесу, привезу її додому. Ми будемо продавати білих поні і на це жити.

— Ти не можеш вирушити зараз, — сказав горбань Мик. — Бо «зараз» уже минуло. Від твого «зараз» пройшла вже хвилина, тому ти поїдеш за п’ять хвилин, тоді це і буде «зараз».

Пітер усміхнувся.

— Коли ти таке кажеш, мені важко зрушити з місця.

— То правда, — сказав горбань Мик. — Це завжди важко. Найважче за все — починати справу і найлегше — припиняти її. Спочатку я покладу тобі в торбинку їжу, а тоді вже рушай.

Горбань Мик виніс із повітки торбинку і поклав туди харчі на дорогу Пітерові: ковбасу, кілька шматочків м’яса, два буханці хліба, три яблука, пакетик чаю, перцю та солі й банан.

— М’ясо підсмажиш, — порадив він хлопчикові, зав’язав торбинку і перекинув її через сідло. — Перед тим, як зняти м’ясо з вогню, підкинь трохи листя з гумового дерева, дим надасть м’ясу приємного присмаку. Дам тобі ще й казанок на чай.

— А скільки смажити м’ясо? — запитав Пітер.

— Доки воно підрум’яниться з обох боків, — відповів горбань Мик. Він узяв батіг, який щойно звив, і почав виписувати ним над головою величезні кола. — Це гарний батіг, дивись, який гнучкий, — примовляв він, а тоді хльоснув об землю, і батіг звився гарними закрутами. — Візьми його з собою, — вів він далі. — Це чарівний батіг, найкращий з усіх, які я будь-коли робив. Якщо ти потрапиш у біду — хльосни цим батогом, і я прийду, навіть якщо ти будеш на тому боці планети. Ось дивися, який у нього удар.

Він відступив назад, закрутив батогом над головою, коло за колом, все швидше й швидше, і раптом з силою опустив руку. Удар пролунав, як вибух. Дерева здригнулися, і листя, кружляючи, полетіло на землю. Звук прокотився лісом і луною відгукнувся в горах.

— Оце так батіг! — вигукнув горбань Мик. — Ми назвемо його Громовик. Бери, він твій!

Пітер так розхвилювався, що навіть не сказав «дякую». Він схопив Мика за руку, і той все зрозумів. Хлопчик узяв батіг і намотав його на лікоть. Все життя він мріяв мати свій батіг, і ось батіг у нього є.

— Мені подобається ім’я Громовик, — сказав Пітер і запитав: — Гадаєш, мені потрібна буде твоя допомога?

— Звичайно. Мало відшукати прекрасну принцесу. Аби визволити її, треба виконати три дуже складні завдання: розповісти неймовірну небилицю, приборкати дикого коня і вступити в бій з велетнем або драконом. Ось тоді ти й потребуватимеш моєї допомоги. Хльосни батогом — і я прийду. Адже ніхто на світі не вміє краще за мене їздити верхи, битися, оповідати бувальщини. Настане час — ти знайдеш прекрасну принцесу і одружишся з нею. А зараз — уперед!

Пітер злегка торкнувся п’ятами боків поні і гукнув:

— Прощавай, Мику!

Кінь пустився чвалом, ледь торкаючись копитами землі.

— Тримайся в путі моєї тіні,— крикнуло старе червоне гумове дерево, коли Пітер промчав повз нього на поні. Дереву тому було п’ятсот років, і від птахів, що знаходили в його вітах притулок, воно знало п’ятсот відповідей на п’ятсот запитань. Дикі качки, що летіли у вирій, розповіли йому, де живе прекрасна принцеса.

Тінь від величезного стовбура гумового дерева показувала в бік гірської гряди, туди, де небо спиралося на сині верхівки гір. Пітер тримався цього напряму і скакав стежкою дінго, яка, звиваючись, вела його серед гір по долинах, де росли папоротеві дерева, широке листя яких лоскотало його по обличчю.

Того ранку він їхав, не зупиняючись, спускався берегом річки вниз і знов піднімався вгору, він любив скакати верхи на поні саме берегом річки вниз і знову вгору. На мілині, де на дні лежали жовті й брунатні камінці, Місячне Сяйво нахилявся й пив, набираючись сил. Холодна вода струменіла по його довгій шиї. І знову він мчав уперед, кусаючи вудила.

Пітер зголоднів. Він зупинився біля валунів неподалік річки, де росла висока зелена трава. Місячне Сяйво пасся, а Пітер вирішив наловити риби. Він зіскочив на землю, зняв з поні сідло й вуздечку, поклав їх під каменем, поруч кинув батіг і намацав у кишені жилку, яку завжди носив із собою.

— Пробачте, — почувся чийсь голос.

Пітер підвів голову.

Сховавшись за величезним каменем, сіра кенгуру з цікавістю розглядала хлопчика.

— Мене звати Сіра Шкурка. Я спала, — казала вона далі. — Я тут живу чи, радше, я тут сплю. Ти, звичайно, спиш уночі. Скільки ти втрачаєш! Чому б тобі не змінити цю звичку?

— Вночі багато не побачиш, — відповів Пітер.

— Так, але багато почуєш, — сказала Сіра Шкурка. — Вночі треба слухати. Але в тебе такі маленькі вуха. Мене дивує, що ти взагалі щось чуєш.

Вона вистрибнула з-за скелі і стала перед Пітером, потім сперлася на хвіст і почала гойдатися взад і вперед, як на гойдалці.

— Мені пощастило, — пояснила вона. — Зараз гойдалки в моді, а в мене є своя власна. Якщо хочеш, можеш сісти мені на коліно і погойдатися, — додала вона привітно.

— У тебе нема коліна, на яке можна було б сісти, — сказав Пітер. — Коли коліна повернуті ззаду наперед, на них неможливо сісти.

— Слушна думка, — сказала Сіра Шкурка. — Але ж неможливо й мати геть усе. Принаймні я вважала за потрібне запропонувати тобі це. А тепер скажи мені, що тебе турбує?

— Анічогісінько, — відповів Пітер.

— Як це анічогісінько? Ти ж голодний.

— Так.

— Що б ти хотів з’їсти? Можеш загадати будь-що. Подумай про свою улюблену страву і скажи мені.

Пітер замислився:

— Смажені ковбаски, пюре з томатним соусом, склянка чаю з трьома ложечками цукру й морозиво.

— Добре, — промовила Сіра Шкурка. Вона занурила лапку в свою сумку і видобула звідти стільця і стола. Знову опустила туди лапку, і з’явились скатертина, ножі, виделки й ложки, перець і сіль, пляшка томатного соусу. І, нарешті, після глибокого реверансу, витягла тарілку з ковбасками і пюре, склянку гарячого чаю і вазочку з морозивом.

— А мені, гадаю, вистачить двох жменьок улюбленої травички і трохи листячка Acacia dumoisa.

Двічі занурювала вона лапку в сумку, дістаючи для себе їжу, яку поклала на край столу.

— А тепер присувай стільця і їж, — звернулася вона до Пітера.

Пітер був вражений.

— Я не вірю своїм очам. Це неможливо!

— Я б за хвилину довела тобі, що це можливо, — сказала Сіра Шкурка, — але дуже прошу, повір мені на слово.

— Звісно ж, я вірю тобі,— сказав Пітер. — Ти справляєш враження щирої особи.

— Я і є щира, але в мене було важке життя, і я зневірилася в людях.

— Я вилікую тебе від цього, — сказав Пітер.

Він дістав з маленької торбинки, що висіла у нього на грудях, чарівну пелюсточку і дав її Сірій Шкурці.

— Що ти відчуваєш?

— У мене прекрасні відчуття, — відповіла вона. — Я почуваюся гордою, хоч насправді я не горда. — Вона подивилась на чарівну пелюстку, яку тримала в лапці, й усміхнулась. — Я почуваю себе потрібною. — І додала несміливо: — Неначе всі мене люблять.

— Саме так ти і повинна почуватися, — мовив Пітер.

— Де ти взяв цю пелюсточку?

— Мені подарував її південний вітер. Він сказав, що ця пелюстка допоможе мені під час подорожі.

— Як це мило з твого боку — дати її мені,— подякувала Сіра Шкурка. — Хочеш іще ковбасок?

— Ні, спасибі. Я ще й ці не з’їв.

— У нас їх багато, — запевнила Сіра Шкурка й почала їсти свою травичку.

У Пітера була повнісінька тарілка, і коли він усе з’їв, то сказав:

— Я думаю, ковбасок більше не треба, бо не лишиться місця для морозива.

— Це справді проблема, — погодилась Сіра Шкурка. — Ну що ж… Тоді встань і стрибай круг столу. Таким чином ти утрамбуєш ковбаски і вивільниш місце для морозива.

Пітер тричі пострибав навколо столу.

— Ну як, допомогло? — запитала Сіра Шкурка, коли він знову сів за стіл.

— Так, — відповів Пітер і заходився їсти морозиво.

— Не можна не визнати, що наука чудова річ, — мовила Сіра Шкурка. — Треба тепер прибрати, — додала вона. — Я митиму посуд, а ти витирай. — Вона добула із сумки миску із гарячою водою, витягла кухонний рушничок і простягнула Пітерові. — Як тільки впораєшся, вкидай речі в мою сумку. Спершу — ножі й виделки ручками вниз. Урешті-решт, я жива істота, мене можна порізати чи продірявити так само, як і тебе.

— Я буду обережним, — пообіцяв Пітер, який був упевнений, що стільки речей не вміститься в сумці. Проте і ножі, і виделки, і чашки, і тарілки зникали в ній, тільки-но потрапляючи туди. Це було схоже на те, як листи й пакети зникають у поштовій скриньці. Навіть стіл і стілець зменшилися й зникли, наче ніколи не існували.

— Не розумію, чому ти не розпухаєш, — сказав Пітер. — Куди це все зникає?

— Це справді цікаво, — зауважила Сіра Шкурка, розкриваючи обома лапками свою сумку і зазираючи всередину. — Мене й саму це часто дивувало. А втім, принада чар — в їхній нез’ясовності. Все, що трапляється, треба сприймати таким, як воно є.

— А з тобою це траплялось, коли ти була маленькою дівчинкою? — спитав Пітер, який ставився до Сірої Шкурки, як до схожої на нього особи.

— Хочеш почути історію мого життя?

— Хочу.

— Гаразд, — сказала Сіра Шкурка і почала знову гойдатися. — Я народилася в Каслмені в бідній, але чесній сім’ї.

— Здається, я вже колись про це чув, — Пітер зморщив чоло, силкуючись пригадати.

— Може, й чув. Немає нічого нового під сонцем. Бідні, але чесні батьки зустрічаються дуже часто, багато хто з кенгуру народився в Каслмені,— Сіра Шкурка махнула лапкою, невдоволена тим, що її перебили. — Мої батьки пишалися мною, бо я нічим не відрізнялася від інших маленьких кенгуру. Якби я була схожа, наприклад, на коня, вони навряд чи були б задоволені.

— Звісно, — сказав Пітер.

— Я звикла до такого ставлення і так жила, аж поки ось опустила лапку в свою сумку і знайшла там пук зеленої цибулі. Відтоді в очах суспільства я стала дивачкою, і всі одвернулися від мене.

— А що ти зробила з цибулею? — запитав Пітер.

— З’їла.

— Я люблю цибулю, — сказав Пітер.

Сіра Шкурка сунула лапку в сумку і дістала йому цибулину.

— У цієї сріблясте лушпиння. Трапляються різні.

Пітер поклав цибулину в кишеню.

— Я пішла звідти, — вела далі Сіра Шкурка. — Хіба могли нормальні кенгуру товаришувати зі мною, коли моя сумка була повна чар. Варто було мені захотіти, і я могла видобути звідти рояль. Я була така несхожа на інших, що до мене почали ставитися з підозрою. Розумієш, коли я пішла до школи, я ніколи не купувала собі олівців, гумок, шкільних підручників, а просто діставала їх зі своєї сумки. Діти вважали, що я цупила ці речі й ховала у сумці. Вони казали своїм матусям, що я злодійка. Моя мати знала, що я ніколи нічого не вкраду, проте часто казала: «Чому ти не така, як усі кенгурята?» Діти почали кидати в мене каміння, ніхто не хотів бавитися зі мною.

— Як прикро, — промовив Пітер.

— Мені теж було прикро, — зітхнула Сіра Шкурка. — Врешті-решт я змушена була втекти. Кенгуру люблять, щоб інші кенгуру від них нічим не відрізнялись, а я була не така, як усі.

— Ти можеш добути зі своєї сумки все, що побажаєш? — спитав Пітер.

— Все.

— І навіть слона?

— Дивись уважно, — сказала Сіра Шкурка. Вона глибоко занурилась у сумку, зробила могутній рух — і з’явився слон. Запаморочений, він, хитаючись, ходив навколо, тяжко дихав і нарешті прихилився до дерева.

— Що трапилось? — бубонів він. — Де я? В мене запаморочення.

— Ти в Австралії,— сказала Сіра Шкурка.

— Що?! — скрикнув слон. — Ніякої Австралії! Це ж протилежна сторона світу. Поверніть мене негайно додому.

— Візьми себе в руки, — наказала Сіра Шкурка. — Ти втратив гідність. Що б сказала твоя мати, якби вона тебе зараз побачила?

— Вона б здивувалася, що я тут, — сказав слон. — Я ніколи нікуди не йду, не попередивши її. Ви ж знаєте, як матері хвилюються. А я оце збираю банани в африканському лісі…

— В африканських лісах банани не ростуть, — поправив його Пітер.

Слон набрав повні груди повітря. Він був єдиною дитиною в сім’ї, і йому дозволяли пізно лягати спати. Але щоб йому суперечили… О боже!

— Що ти про це знаєш? — допитувався він. — Хіба ти був там колись? — Він уже не спирався на дерево, а твердо стояв на ногах.

— Ні, не був, — сказав Пітер, шкодуючи, що встряв у розмову.

— Так-от! — вигукнув слон. — Я саме їв банани, коли побачив, як величезна волохата лапа схопила мене за ногу кігтями.

Сіра Шкурка підняла лапку і похмуро подивилася на неї.

— Оригінальний опис, — пробурмотіла вона.

— Я пручався, — казав далі слон, — проте не встиг навіть сказати: «Здаюсь» — як мене потягли по стінці сумки, підбитої хутром, і я опинився тут. Куди котиться наш світ, хотів би я знати? Мене завжди поважали. Верніть мене негайно додому!

— Досить розумне прохання, — прокоментувала Сіра Шкурка. Вона простягла лапку, вхопила слона за ногу і щосили смикнула. Слон впав сторчма в її сумку і зник там.

— Сподіваюсь, це для тебе було уроком, — сказала вона, звертаючись до Пітера. — Якби ти попросив мене витягти лева з сумки, він би вже давно нас з’їв. З чарівними сумками — кепські жарти!

Пітер засмутився.

— Не треба навіть думати про таке! — вигукнув він. — Сама думка про лева, який з’являється з твоєї сумки, може спричинити його появу. Вкрай небезпечно мати таку сумку.

— Аж ніяк ні,— сказала Сіра Шкурка. — Ніщо не з’являється з моєї сумки, доки я сама не дістану. Годі знайти надійніший пристрій, ніж оцей. А тепер ти розкажи історію свого життя.

Пітер розповів їй про горбаня Мика, про те, як він об’їжджає диких коней, повідомив, що шукає прекрасну принцесу, розказав про Місячне Сяйво і про те, як гарно на ньому скакати наввипередки з бурею.

— Для свого віку ти чудово оповідаєш. Це треба якось використати. З тебе вийде вправний погонич.

— Чому саме погонич?

— А чим це погано?

— Тим, що погоничі не заробляють собі на хліб, розповідаючи історії.

— Твоя правда! — сказала вона. — Але уяви, яким щасливим має почуватися погонич, який вміє розповідати історії так, як ти. Набагато краще бути щасливим погоничем, ніж кимось іншим, але сумним.

— А й справді,— сказав Пітер, який над цим ніколи раніше не замислювався, — я міг би бути погоничем, щасливим погоничем, та насамперед треба знайти прекрасну принцесу.

— Тоді рушаймо! — сказала Сіра Шкурка. — А то втрачаємо час на балаканину.

— Хіба й ти рушаєш зі мною? — запитав Пітер здивовано.

— Звичайно, — сказала Сіра Шкурка. — Ти дав мені чарівну пелюстку, і тепер ми любимо одне одного. Я твій друг на все життя. Лови Місячне Сяйво — й нумо вперед!

Пітер пішов по свого капелюха, якого лишив під каменем, та не знайшов його. Це був старий повстяний капелюх, якого він дуже любив. Зате на тому місці лежав інший розкішний капелюх — синього кольору з плюмажем із пір’ячка страуса і через те схожий на ті, які носять принци.

— Це капелюх принца! — вигукнула Сіра Шкурка. — Але ж тут немає принців.

Пітер приміряв капелюха.

— Знаєш, — сказав він, — цей капелюх наче шили для мене. Я дав тобі чарівну пелюсточку і зробив тебе щасливішою. А коли сам віддаєш любов, то обов’язково отримаєш щось навзаєм. Думаю, цей капелюх — щось на зразок винагороди мені.

— І я так вважаю, — сказала Сіра Шкурка.

Розділ З
Трава-пастка
— Чудовий спосіб подорожувати, — мовила Сіра Шкурка, сидячи поруч з Пітером на спині поні. — Мене підкидає вгору — і я вдихаю повітря. Падаю вниз — і видихаю. Коли мене підкидає вгору, я бачу все навколо. Дивись… — І вона підстрибнула вище за Пітера, який нахилився, стримуючи швидкий біг Місячного Сяйва.

— У тебе це чудово виходить! — закричав Пітер. — А тепер додамо швидкості.

— Ти ба! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ми летимо. Я бачу на милю вперед, бачу геть усе по той бік пагорба.

Притулившись одне до одного, вони промчали схилом пагорба і зупинилися на його вершині.

— Аж закололо в боці! — поскаржилася Сіра Шкурка. — Я захекалась, обдмухни мене. Оце так швидкість! Сорок миль на годину, не менше, і це на підйомі.

— Яке дивне місце, — мовив Пітер, поглянувши вниз, де простяглась дика рівнина, вкрита сухою травою. Трава хвилювалася на вітрі, по ній пробігали чорні тіні. Чути було сухе, неприємне шелестіння, схоже на сичання змій.

Сіра Шкурка здригнулася:

— Не люблю цього місця. Я його знаю. Тут росте трава-пастка, яка завжди шепоче. Всі діти на світі мають пройти крізь неї, щоб стати дорослими. Тим, у кого мудрі батьки, це вдається легко, але для більшості дітей — то складне випробування.

— Не підемо туди! — сказав Пітер. — Краще об’їдемо її.

— Ти не можеш цього зробити, — мовила Сіра Шкурка. — Прекрасна принцеса живе по той бік рівнини, тому ми не зможемо обминути цей шлях. Трава обплете наші ноги і буде тягти нас до землі. Як тільки почнеш хапати її руками, вона поріже тобі пальці. Адже тобі, певно, відома така трава, що ріже пальці, коли її торкаєшся. Отака й ця. То жахливо. До того ж вона ще й весь час шепоче.

— А що шепоче? — запитав Пітер.

— Це залежить від того, до кого вона звертається. Трава особливо жорстока до смутних і самотніх дітей, до тих, хто зневірився в собі. Вона говорить їм страхітливі речі. Вона звалює їх на землю, і діти розбивають собі колінця, де залишаються потім шрами. Якщо прислухатися, то можна почути слова: «Ти надто товстий, надто худий, надто високий, надто малий, розправ плечі, не будь дурнем. Тільки-но прийдемо додому, ти в мене перестанеш горбитися. Зачекай, я розповім про все батькові. Ти ледачий, ти егоїст. Ти брешеш. Чому ти так погано вчишся? Чому ти не такий, як сусідські діти? Зроби це, зроби те, йди сюди, йди туди. Не заходь далеко, щоб я тебе бачила, щоб я тебе чула. Слухайся, корися, будь таким, як треба…» Тільки-но з’являється якась дитина, трава починає шепотіти, — вела далі Сіра Шкурка. — Вона зводить дітей з глузду, а шрами, які вона залишає на їхніх ногах, ніколи не зникають.

Поки вона це говорила, з лісу до підніжжя пагорба вийшла група дітей. Вони були одягнені в шкільну форму і несли портфелі, повні книжок. Серед них були маленькі діти — семирічні. Старшим дівчаткам і хлопчикам було по чотирнадцять. Усі зупинились і прислухались до шепоту трави. Вони ніяк не наважувалися зробити по ній перші кроки, рівнина здавалась їм нескінченною.

— Як нам допомогти їм? — вигукнув Пітер, який палко зненавидів цю траву. Він уявив собі, як скошує її під коріння, щоб вона ніколи не заманювала дітей у свою пастку.

Сіра Шкурка відгадала його думки.

— Її не можна зрізати, — сказала вона. — Одного разу я спробувала косити, але вона виростає швидше, ніж ти змахуєш серпом. А я вправна косарка.

— Якщо ми будемо тільки стояти й дивитися, то ніколи не допоможемо дітям, сказав Пітер. — Ходімо.

Він кинувся до Місячного Сяйва і скочив у сідло, а Сіра Шкурка за ним, і вони помчали з вершини пагорба вниз, обминаючи дерева і скелі, перестрибуючи через струмки, навпрошки до дітей, що юрмилися під червоним гумовим деревом край рівнини. Дехто з малечі плакав. Гостра трава вже порізала руки наймолодшого хлопчика, і він перев’язав їх носовиком. Носовик був просякнутий кров’ю. У іншого малого були сильно розбиті колінця. Одна дівчинка набила собі синець, не помітивши каменя, схованого у траві. Всі були перелякані і збилися докупи. Пітер зупинив коло них Місячне Сяйво. Діти відсахнулися, з острахом дивлячись на кенгуру.

На рівнині, в траві-пастці, майже загубилася друга група дітей. Вони вирушили, аби прокласти собі шлях у траві, але що далі продиралися в заростях, то важче було їм просуватися крізь густе сплетіння стебел і бадилин. Трава довкола була в шаленому русі. З сірої гущавини витикалися гострі пагінці й шмагали дітей по ногах і руках. Нескінченний шепіт ставав дедалі гучніший, аж поки перетворився в голосне сичання, наче тисячі гадюк кидалися одна на одну і розповзалися, знову кидалися і знову розповзалися.

Зловісні тіні, як хмари, пробігали по траві, яка безперервно вигиналася сірими хвилями. Вже від одного погляду на ці сухі хвилі паморочилося в голові. Вони не тішили душу, як ото хвилі океану, а страшенно пригнічували.

— Чому ти не склав іспити? — сичала трава до дітей.

— Ти повинен більше вчитися, менше бавитися. Старанніше працюй. Не складеш іспитів, залишишся безробітним. Ти вже надто велика для гри в ляльки. Ти вже дорослий, тож забудь про дитячі забави. Подумай про своє майбутнє.

Трава дедалі лютішала, і діти почали падати на землю, заплутувались у стеблах трави, які міцно тримали їх у своїх обіймах. Пітер більше не міг витримати. Бідолахам потрібна була його чарівна пелюсточка. Він пустив Місячне Сяйво учвал, і поні помчав у зарослі довгими стрибками. Пітер тримав у руці чарівну пелюстку, і трава, яка намагалася затягти його у свою пастку, в’янула й опадала. Тремтячі стебла тікали від копит Місячного Сяйва. Вони зморщувались, тріскотіли, наче охоплені полум’ям.

Коли Пітер опинився коло дітей, трава лежала безсилими зів’ялими пасмами біля їхніх ніг.

Пітер зіскочив на землю і дав кожній дитині по чарівній пелюстці. Малі перестали плакати й усміхнулися.

— Вам нема чого більше боятися, — сказав Пітер. — Сміливо йдіть далі; з чарівною пелюсточкою у руках вас ніхто не скривдить.

Діти побігли, сміючись і пританцьовуючи. Пітер дивився їм услід, аж поки вони перетнули рівнину, потім сів на Місячне Сяйво й поскакав назад до тих, що залишились під червоним гумовим деревом.

— Ви добрі, ти і кенгуру, — стиха мовила маленька дівчинка, що боязко чіплялась за руку свого брата.

— Думаю, що про нас можна так сказати, — мовив Пітер. — В усякому разі, ми прийшли сюди, аби допомогти вам.

Почувши це, діти зраділи й перестали боятися.

— А мені ви дасте пелюсточку? — запитала дівчинка, личко якої було всіяне веснянками.

— Звичайно, — пообіцяв Пітер. — Я кожному дам по пелюсточці.

— Скажи мені,— запитала Сіра Шкурка, звертаючись до дівчинки. — Твоя матуся любить тебе?

— Так, — відповіла дівчинка. — Але любила б ще більше, якби в мене не було веснянок. Я часто чую від неї: «Яка шкода, що в тебе веснянки!»

— Ага! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ось у чому справа!

Вона на хвилинку замислилася й додала:

— Я вважаю, що веснянки не псують уроди.

— І я так думаю, — сказав Пітер і дав дівчинці чарівну пелюстку.

Мала затиснула пелюсточку в руці. Ніхто вже не помічав на її личку веснянок. Здавалось, сонце світилося в очах дівчинки, і ніщо не затьмарювало того сяйва.

— Я теж хочу пелюстку, — тяжко зітхнув хлопчик, який низько схилив голову і не наважувався подивитися на Пітера.

— Що каже твій батько? — спитав Пітер.

— Тільки й чую від нього, що я невдаха. Не знаю, що саме він має на увазі. Мабуть, те, що я не схожий на нього. Я мрію стати художником, а тато вважає художників диваками.

— О боже! — вигукнула Сіра Шкурка. — Це ж саме говорили про мене, коли я дістала із своєї сумки піаніно. Розумієш, я люблю грати на піаніно, — розказувала вона пошепки Пітеру. — Я виконую Шопена з глибоким почуттям. І це думка людей, які розуміються на музиці.

— А я вмію грати «Дім, мій рідний дім» на губній гармошці,— мовив Пітер. — Горбань Мик каже, що, коли я граю, в нього сльози навертаються на очі.

— Це визначний здобуток! — вигукнула Сіра Шкурка. — Як би я хотіла вміти робити щось таке, що змушувало б інших сміятися, плакати чи танцювати.

— Так ви дасте мені пелюсточку? — запитав хлопчик, який з нетерпінням очікував кінця розмови.

— Вибач, ми відволіклися. — Пітер дістав пелюстку з маленької торбинки і вручив її хлопцеві, який тут-таки підняв голову й щасливо усміхнувся.

— Тепер ти ніколи не будеш ходити похнюпившись.

— У мене для тебе також є подарунок, — сказала Сіра Шкурка. Вона опустила лапку в сумку і витягла звідти альбом для малювання й металеву коробочку. В коробці лежало двадцять чотири фарби й два пензлики.

— Тепер, коли в тебе є чарівна пелюстка, ти намалюєш гарні картини, — сказала вона. — Коли завтра прийдеш додому, покажи їх батькові. Вони сподобаються йому.

Дітлахи навколо гомоніли. Кожний просив чарівну пелюстку. Пітер швидко роздавав їх, і невдовзі його оточували радісно збуджені хлопчики й дівчатка, які вже не боялися трави-пастки.

— Тепер рушайте рівниною, — сказав Пітер. — Я проведу вас.

Діти побігли в траву, сміючись і перегукуючись. Бліді стебла падали ниць, жахаючись чарівних пелюсток. Перед малечею пролягла стежка, яка через рівнину йшла вдалечінь, туди, де бовваніли зелені пагорби, виблискували річки і яскраво світило сонце. Діти побігли стежкою, оглянулися, помахали Пітеру та Сірій Шкурці рученятами й помандрували вперед.

Пітер і Сіра Шкурка вирушили за ними. Коли рівнина скінчилася, вони звернули зі стежки й попрямували на північ, до гір, що громадились на обрії.

Тільки тоді Пітер помітив у себе на ногах розкішні чоботи для їзди верхи. Таких гарних чобіт хлопець ще в житті не бачив. Вони були з м’якої шкіри, а широкі халяви доходили до колін. Він з подивом розглядав їх.

— А я не здивована, — сказала Сіра Шкурка. — Чари поступово перетворюють тебе на принца. Ця чарівна пелюсточка завжди нагороджує тебе за добрий вчинок. Цікаво, що б трапилось, якби ти став пихатим і зарозумілим?

Пітер замислився над цими словами.

Розділ 4
Сіра Шкурка бореться з велетнем
Тільки-но Сіра Шкурка і Пітер звернули з дороги, як з півдня почали насуватися чорні хмари. Піднявся вітер, удалині лунали розкоти грому. Хмари закривали небо, спалахували блискавки, які зигзагами пробивалися крізь хмари і били по деревах. Гуркотів грім, і здригалися верхівки дерев.

— Зараз почнеться злива! — вигукнув Пітер. — Біжімо он до тих стрімчаків. Може, там є печера.

— Інакше вимокнемо до нитки, — мовила Сіра Шкурка.

Вони повернули до лісу і кинулися прямо в хащі. Їм пощастило, вони виїхали на стежку, яку в чагарнику проклали вомбати. Та стежка вивела їх на галявину біля підніжжя кам’яної стіни, в якій зяяла печера. Очевидно, вомбати роками використовували її як домівку.

Важкі краплі дощу впали саме тоді, коли друзі переступили поріг свого притулку. На сухій піщаній підлозі лежало каміння, де можна було сісти й відпочити.

— Як вчасно ми дісталися сюди! — мовила Сіра Шкурка, струшуючи з хутра дощові краплі.— Мабуть, доведеться нам тут переночувати. — Голос її потонув у розкотистому гуркоті грому, а спалах блискавки осяяв печеру, наче сонячним світлом. У вихорі дощу з’явився південний вітер, який велично переступив поріг печери, змахуючи дощові краплі з волосся й бороди.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — промовив він і примостився на камені.

— Слово честі, я дуже радий знову вас бачити, — сказав Пітер.

— Я стежив за тобою, — вів далі південний вітер. — Та й мої брати розповідали мені про тебе. Ліс навколо страждає від спраги, і я подумав зволожити його, а заразом побачитися з тобою. Яку зливу я приніс! Деревам сподобається. Зараз я поспішаю — мені треба подолати ще сотню миль, щоб випорожнити це громаддя хмар, тому слухай мене уважно, це дуже важливо. Ти перебуваєш у володіннях велетня Джарри.

— А хто це такий? — запитав Пітер.

— Це той страшний велетень, про якого я тобі розповідав. Він ніколи нікому не дозволяє заходити у свої володіння. Він нападає на всіх мандрівників.

— Він убиває людей? — запитав Пітер.

— Ні, не вбиває. Джарра ловить їх і втискує в маленькі скриньки. Він тримає їх там кілька місяців, а коли випускає, люди стають схожі одне на одного, втрачають здатність самостійно мислити, лише переказують те, що колись читали або чули. Це жахливо, тому я і прийшов попередити тебе. Будь обережним!

— Він дуже великий? — поцікавився Пітер.

— Височенний, як гора, сама лише ступня в нього сягає п’яти футів.

— А кенгуру він теж засовує в скриньки?

— Боюсь, що так.

— Хіба можна мене засовувати в якусь скриньку, — запротестувала Сіра Шкурка. — А як же тоді мій хвіст? Він може зламатися. Жодному велетневі не вдасться зламати мені хвоста.

— Для твого хвоста він виріже дірочку в стінці скриньки, — пожартував Пітер.

— Все це мені аж ніяк не подобається, — відповіла Сіра Шкурка. — Тобі добре. Ти зігнеш колінця до підборіддя й лежатимеш собі спокійно в скриньці. А в мене немає колінець.

— Нам треба всіляко уникати зустрічі з Джаррою, — мовив Пітер.

— А чарівна пелюсточка зможе перетворити його на доброго велетня? — звернувся він до південного вітру.

— Безумовно. Але не така проста справа вручити її велетневі. Якщо він помістить вас у скриньку, ви вже нічого не зможете вдіяти. Єдиний вихід для вас — це поставити його в таке становище, коли він просто не зможе не взяти чарівної пелюсточки.

— Спробую, — мовив Пітер.

— Я вірю, ти доб’єшся свого. Хлопці, які борються до кінця і не здаються, здебільшого перемагають. Ну, а тепер — прощавай.

Загримів грім, запалахкотіли блискавки, і гість зник у хмарах. За мить друзі помчали на північ, і в небі засяяло сонце.

Друзі втомилися й зголодніли. Сіра Шкурка витягла з тор би купу сіна і кинула його Місячному Сяйву, який тут-таки захрумкав. Для Пітера вона дістала кусок м’яса і пиріг з нирками, собі — жменьку травички.

По годині вирішили залишити печеру й подорожувати далі. Пітер повів Місячне Сяйво до виходу, але раптом зупинився. Дві величезні ноги затуляли вихід.

— Це велетень, — прошепотіла Сіра Шкурка.

Вони відступили в глиб печери і завмерли в чеканні. Чутно було, як велетень походжав по галявині й нюшив.

— Чую людський дух. Тут хтось ховається. Кінські сліди ведуть до печери, а ось ці схожі на сліди кенгуру, — бурмотів він.

Велетень став на коліна і почав розчищати вхід до печери. Величезна рука обережно просунулася всередину, і здоровенні пальці заходилися обмацувати стелю й стіни.

Пітеру часто доводилося під час полювання обшукувати кролячі нори. Тепер він зрозумів, як почувають себе в такий момент кролі. Він відстебнув Громовика, розмотав його, розкрутив над головою і щосили вдарив по великому пальцю велетня. Шкіра на пальці тріснула, полилася кров.

Велетень заревів од болю й висмикнув руку з печери. Вони чули, як він смоктав палець і бубонів:

— Мабуть, там змії.

Незабаром друзі почули, що велетень нахиляється, і за мить в отворі печери з’явилось його око — величезне, з довгими віями, схожими на очерет. Пітер одним ударом Громовика міг осліпити велетня, але ніколи б не дозволив собі такої жорстокості. Око, не кліпаючи, дивилося прямо на них.

— Ага, — задоволено промовив велетень і раптом заволав од болю.

Це Пітер щосили вдарив його по щоці. Джарра відсахнувся, потім підвівся і, хитаючись, пошкандибав до струмка.

— Хоче змити кров зі щоки, — мовила Сіра Шкурка.

— Мабуть, що так, — докинув Пітер. — Струмок, напевно, десь поруч. Ходімо в глиб печери і влаштуємося на ночівлю. Вже пізно, в темряві ми не зможемо вручити йому чарівну пелюстку.

Вони міцно спали всю ніч, а коли розвиднілося й заспівали перші пташки, поснідали й приготувалися рушати в путь.

Сіра Шкурка нервувала.

— Почекайте на мене тут, я спершу розвідаю, що там і як, — сказала вона й вистрибнула у залитий сонцем світ.

Кенгуру обскакала галявину і повернулася до печери.

— Мені здається, надворі все спокійно, — сказала вона. — Треба цим скористатися.

Пітер скочив у сідло, і друзі рушили. Вони майже перетнули галявину, коли почули страшенний грюкіт і перелякано озирнулися. Це велетень Джарра зіскочив на землю з вершини скелі, на якій цілу ніч підстерігав Пітера.

Велетень задоволено реготав. Він стояв між ними й печерою. Друзі опинилися в пастці. Тікати до лісу не було рації, одним стрибком Джарра наздогнав би їх.

Він сунув на них, мов хижак на уподобану жертву.

— Хто це насмілився зайти до мого лісу? — заревів він, зламав акацію аж під саме коріння і жбурнув її в Пітера. Перевертаючись у повітрі, дерево впало на землю поруч із друзями й розлетілося на тріски. Велика скалка просвистіла над головою Сірої Шкурки. Вона вчасно відсахнулася, й гілка встромилася в землю.

— Ти бачив? — вигукнула кенгуру. — Він хотів убити нас. — Вона кипіла обуренням. — Зараз я провчу його.

Гігантськими стрибками Сіра Шкурка кинулася до велетня. В ту мить, коли він уже міг схопити її, вона звилася вгору — все вище й вище — і щосили хвицнула Джарру в груди. Пальці її ніг зав’язли в цупкій тканині його сорочки. Відштовхнувшись від грудей велетня, як від трампліна, вона зробила сальто в повітрі. Її важкий хвіст, описавши коло, мов батіг, хльоснув велетня з такою самою силою, з якою той жбурляв у них колоду.

Велетень заголосив од болю, поточився, змахнув руками, щоб не впасти, але наступний удар у груди вибив його з рівноваги, і він упав горілиць на галявину, вдарившись головою об кам’яну скелю. Джарра падав, як зрубане дерево, потилицею він збив з верхівки скелі два величезних валуни, які з гуркотом покотилися вниз. Оглушений ударом, Джарра знепритомнів.

— Треба надіти на нього наручники, поки він не прийшов до тями, — крикнула Сіра Шкурка.

Пітер поскакав верхи їй на допомогу. Він зіскочив з коня й підхопив величезні наручники, які Сіра Шкурка витягла із сумки, але вони з дзвоном упали на землю й почали так швидко збільшуватися, що підняти й застібнути їх на руках велетня було друзям не під силу. Наручники стали надто важкими.

Вони поглянули на руку велетня, що лежала на землі в кількох метрах од них. Вона нагадувала масивну колоду. Величезну долоню з пальцями, що стирчали, мов стовпи, важко було обійти пішки, треба було об’їжджати верхи.

Справа виглядала безнадійною. Здавалось, не було ніякої можливості зв’язати велетня, доки він не отямився, і вручити йому чарівну пелюстку.

— Нам би сюди зараз портовий кран і докера, — сказав Пітер. — Тоді ми б зуміли надіти на Джарру наручники. В порту звикли мати справу з великими вантажами.

— Це ідея, — підтримала його Сіра Шкурка. Вона стромила лапу в сумку і висмикнула звідти вантажника, обсипаного борошном. Очевидно, Сіра Шкурка одірвала його від роботи в трюмі судна.

— Як це я тут опинився? — запитав він сердито. — І чому це кенгуру вчепилася в мою ногу?

— У нас немає часу пояснювати, — відповіла Сіра Шкурка. — Ви повернетеся на корабель, тільки-но зробите для нас одну справу. Бачите велетня, який отам лежить?

— Я не вірю у велетнів, — сказав вантажник. — Не запаморочуйте мені голови.

— Дивіться, на землі поруч з вами лежить його долоня. А онде простяглася його рука.

— Вона пластикова, — не погоджувався вантажник. — Мабуть, це велетень для карнавалу.

— Торкніться його руки, — наполягала кенгуру.

Вантажник підійшов до велетня і торкнувся його руки.

— Побий мене грім, це теплий пластик! — вигукнув він.

Велетень тяжко зітхнув і знову затих.

— Справді, що це таке? — запитав вантажник.

— Це велетень прокидається, — відповів Пітер. — Якщо ви негайно не станете до роботи і не надінете на нього наручники, він нас усіх переб’є.

— Ну що ж, ходімо, — сказав вантажник. — Мені потрібний підйомний кран.

Сіра Шкурка витягла з сумки маленький кран, який почав швидко збільшуватися, аж поки його стріла нависла над велетнем.

— Підніми його руки і схрести їх у нього на грудях, — сказала Сіра Шкурка. — Але спершу підведи мене.

Вантажник обв’язав кенгуру мотузкою і почав підводити. Вона вчепилася в сорочку велетня, підтяглась і видерлася йому на груди. Потім вантажник підняв і схрестив на грудях руки велетня, тоді подав Сірій Шкурці наручники, які вона негайно застібнула на зап’ястях Джарри.

Так само швидко наділи вони на ноги йому кайдани.

Після цього Сіра Шкурка дістала із сумки ланцюг, який зашморгнула на шиї велетня, і в ту ж мить ланцюг збільшився до гігантських розмірів. Вантажник обмотав його кінець навколо скелі, а Сіра Шкурка просунула в кільця замок і заклацнула його.

Велетень Джарра заворушився і спробував сісти.

— Я скінчив роботу, — сказав вантажник, стрибнув у сумку Сірої Шкурки і зник там. Підйомний кран зменшився і щез слідом за вантажником.

Велетень почав вириватися із своїх пут.

— Звідки взялися ці кайдани? — ревів він. — Зніміть їх з мене.

Він кидався з боку в бік, силкуючись розбити наручники, спробував підвестися, але його не пускав зашморг на шиї. Велетень борсався, горлав, бився в кайданах, намагаючись звільнитися, аж поки знесилів. Він лежав обм’яклий, важко дихаючи.

Цієї миті саме й чекав Пітер. Він поклав на долоню Джарри чарівну пелюстку, яку той затиснув у руці, і почав спостерігати. Велетень мінявся на очах: зник лютий вираз обличчя, а коли заговорив, голос його прозвучав привітно і не злякав друзів.

— Ти боїшся мене? — запитав він Пітера.

— Так.

— Чому?

— Ти хотів убити нас.

— Напевно, я втратив розум. Я не можу вбивати. Я щиро хочу допомогти вам.

— А ти не хочеш запхнути нас у скриньки? — поцікавився Пітер.

— Я ніколи в житті цього не робитиму, — пообіцяв Джарра. — Ходімо разом до мого замку і випустимо цих бідолах на волю.

Сіра Шкурка відімкнула всі замки. Велетень сів, обмацав свої ноги й руки, повільно підвівся і огледівся навколо.

— Як же нам дістатися до замку? — пробурмотів він і додав уголос: — Сідай на поні, Пітере. Я понесу вас. Самим вам ніколи не подолати цей стрімчак.

Пітер сів на Місячне Сяйво, Джарра нахилився, підняв їх і поклав у кишеню своєї сорочки. Потім і Сіру Шкурку помістив поруч із друзями.

А тоді переступив через скелю і рушив лісом до свого замку.

Розділ 5
Буря в замку велетня
Незграбний велетень ішов, перевалюючись, часто спотикався. Його тіло здригалося, і Пітеру та Сірій Шкурці здавалося, що вони пливуть на кораблі по бурхливому морю. Тканина сорочки велетня була груба й міцна, як рядно. Пітер сидів верхи на Місячному Сяйві, який твердо спирався копитами на дно кишені. Сіра Шкурка трималася за збрую, щоб не впасти.

Пітер звівся в стременах, учепився за край кишені, потягнув його на себе і визирнув назовні. Вдалині височів замок велетня. Його зубчасті стіни й башти сягали неба. Дерева поруч з ним здавалися чагарником.

Коли відстань зменшилася, Пітер розгледів ворота, крізь які вони мали потрапити до замку. Це була велетенська арка, яку можна було б перекинути через морську гавань.

Пітер випустив з рук край кишені і впав у сідло.

— Такого колосального замку я ще ніколи не бачив, — сказав він Сірій Шкурці. — Ти не повіриш своїм очам.

— Після того, як я побачила велетня Джарру, мене вже ніщо не здивує,— мовила Сіра Шкурка.

В цей час велетень увійшов у ворота замку і попрямував на кухню. Там він витяг друзів з кишені і поставив їх на підлогу, а в кишеню поклав чарівну пелюстку, яку тримав у руці.

Кімната, в якій вони опинилися; нагадувала гігантську печеру. Склепіння стелі нависало над головою, мов нічне небо. Піч була завбільшки з будинок, збудована з грубо обтесаних валунів. У ній горіли стовбури дерев. На ній стояли здоровенні горщики й казани.

Меблі також дорівнювали велетенському зростові Джарри. Ніжки стільців здавались Пітеру, який сидів верхи на Місячному Сяйві, височенними баштами. За стіл правили три колоди, прибиті до грубезних стовпів три фути завтовшки.

Пітер спішився і прив’язав повід Місячного Сяйва до столу.

— Сідайте на стілець, поки я приготую вам щось попоїсти, — запропонував велетень. — Я зроблю печеню, в мене є два чудових воли і півтонни картоплі.

Сіру Шкурку пересмикнуло від огиди.

— Щодо мене, то не варто турбуватися, — мовила вона. — Мені досить і жменьки зеленої травички.

— Гаразд, — сказав велетень. — Я кину жменю трави в печеню.

Сіра Шкурка мало не знепритомніла.

— Я їм лише траву, — пояснила вона. — Буду вдячна, якщо ви збризкаєте її водою.

— Мені, будь ласка, дайте трошечки печені,— попросив Пітер, який не мав зараз апетиту.

Хлопець хотів сісти на стілець, але той був зависокий. Сіра Шкурка вгадала його думки, дістала із сумки драбину і приставила до стільця. Друзі залізли на сидіння, оббите червоним плюшем, і потонули у ворсі, мов у високій траві.

— Цей стілець треба підстригти, — заявила Сіра Шкурка. — Мені аж кортить дістати з сумки косилку і проїхатися нею по ворсу.

— Подивись, як велетень перемішує печеню. — Мене нудить від цього.

Джарра поставив на піч здоровенний казан і заходився мішати страву дерев’яним черпаком. Над казаном заклубочилася пара. У приміщенні не було димаря, і незабаром кухню накрили важкі грозові хмари, що громадилися під склепінням стелі, шукаючи виходу.

Велетень стривожено поглядав угору.

— Схоже на те, що в кухні псується погода, — заявив він. — У решті кімнат сухо, але ми не можемо перейти туди, поки вечеря не готова. Гадаю, дощу не буде, — додав він.

Загримів грім. Замок здригнувся, у шафі задзвеніли величезні чашки. Блискавка вилетіла з хмар, влучила у піч поруч з ногою велетня і розколола величезний камінь. Над тріщиною спалахнуло синє полум’я.

Пітер злякався, що блискавка влучить у стілець, на якому вони сиділи.

— У вашій кухні є громовідвід? — запитав він велетня.

— Немає,— відповів Джарра. — Я не думав, що від цієї печені виникне гроза. Я зараз покличу його.

Він визирнув у коридор і крикнув:

— Джордже, схоже на те, що я знову викликав бурю. Приходь негайно.

— Гаразд, — пролунав’ густий бас з віддалених покоїв. — Йду.

Велетень повернувся до своєї печені і почав пробувати її величезною ложкою.

— Ще не готова, — пробурчав він і заходився знову розмішувати страву. Пара клубами підіймалася вгору.

У коридорі почулися важкі кроки, і до кухні увійшов середніх розмірів велетень, одягнений у вечірній костюм. Він ніс довгий мідний дріт із тризубом на кінці, на руках у нього були білі гумові рукавички.

— Це Джордж, — відрекомендував його велетень. — Це мій громовідвід. Коли я готую їжу, він завжди напоготові, щоб відводити блискавки.

Джордж уклонився і всміхнувся. Коли грім загуркотів, як барабанний дріб, Джордж почав розмахувати мідним жезлом у такт гуркоту. Пролунав страшенний удар грому, блискавка стрілою вилетіла із хмар, що громадилися під стелею. Джордж вчасно підставив свій мідний дріт і піймав її на тризуб. Полум’я з шипінням пробігло дротом, вилетіло крізь двері в коридор, завернуло за ріг, вискочило на подвір’я і встромилося в землю.

Джордж обернувся і, всміхнувшись, уклонився Пітерові й Сірій Шкурці, які з подивом спостерігали за ним.

— Як ти думаєш, ми маємо аплодувати йому? — запитала Сіра Шкурка.

— Очевидно, він чекає на це, — відповів Пітер.

Вони заплескали в долоні, і Джордж знову вклонився.

Раптом блискавка опалила його штани, і він почав хльоскати дротом навколо себе і вправно відводив безперервні блискавиці. Він черкав своїм жезлом навсебіч, ловив блискавки на льоту, спрямовував їх крізь двері в коридор, де вони рикошетом завертали за ріг і вибухали надворі.

— Вам подобається Джордж? — перекрикуючи гуркіт грому, запитав Джарра. — Я ніколи не зустрічав кращого громовідводу.

Джордж був щасливий від таких похвал. Буря вщухала, і на закінчення він одним помахом мідного жезла спіймав одразу дві блискавки. Одна за одною вони синім полум’ям сковзнули по дроту і з шипінням вилетіли назовні.

Упали перші краплини дощу. Джордж не міг допустити, щоб намок його вечірній костюм. Він подивився на стелю, крутнувся і вибіг з кухні.

— Тікайте! — кинув він Пітеру й Сірій Шкурці. — Зараз почнеться злива. — Швидше за блискавку кинувся він бігти по коридору. Грюкнули двері його кімнати, і він замкнув їх на ключ.

Дощ лив як із відра, падав на піч, у казан з печенею, у чашки, що стояли на полиці. Вода стікала зі столу чотирма водоспадами, підлога на кухні перетворилася на бурхливу річку, що текла в коридор.

— Місячне Сяйво потоне! — заволав Пітер. — Я прив’язав його до ніжки столу.

Хлопець і Сіра Шкурка злізли вниз по драбині. Вода на підлозі сягала Пітеру до пояса, насилу дістався він проти течії до Місячного Сяйва, який стояв під самісіньким водоспадом. Течія була така стрімка, що поні ледь тримався на ногах.

Пітер учепився за ніжку столу, щоб перевести подих. Вода вирувала навколо хлопця, розбивалася об ніжку столу на два потоки, які знову зливалися в один біля підніжжя шафи. Тут вода підхоплювала з відкритих полиць блюдця і глиняні миски і несла їх у шаленому вирі, наче флотилію дивних кораблів, до коридора.

Пітер і Сіра Шкурка пробилися до Місячного Сяйва тоді, коли поні, захлинаючись, бив по воді ратицями. Потік збив його з ніг, і він одчайдушно намагався звільнитися з прив’язі. Сіра Шкурка перерізала повід ножем, якого дістала з сумки, і визволила поні.

Вони попливли. Велетень волав:

— Де ви поділися? Я врятую вас. Я не дам вам потонути.

Він так змінився завдяки чарівній пелюстці, що тепер його насамперед турбувала безпека друзів, а не власне становище.

— Де ви? — гукав він.

Джарра не бачив друзів, бо в цей час бистрина несла їх під столом. До того ж у нього самого було повно проблем — пропала печеня, у печі загас вогонь, під ногами валявся затоплений кухняний посуд. Велетень подряпав ногу об порожню консервну бляшанку і вдарився головою об здоровенний млинок на каву, що висів на стіні.

Пітер кликав Джарру, але його голос губився в клекоті води. Хвилі кидали їх у різні кінці кухні. Раптом вони потрапили у гігантський вир, який затягував їх все глибше й глибше у свою круговерть, звідки долинав страхітливий булькіт.

— Ми потрапили до зливної раковини, — закричав Пітер, який зрозумів, що то за булькіт.

Друзям пощастило, хвиля відкинула їх назад, і Місячне Сяйво спромігся видертися на край раковини й потяг за собою Пітера та Сіру Шкурку. Вони вчепилися за підпругу, а поні, упираючись міцними ногами в підлогу, витяг їх за собою. Вони кинулися в потік, що обминав раковину, і їх понесло до дверей, де всі потоки зливались у широку стрімку ріку, яка вихлюпувалася через поріг кухні в коридор. Пітер і Сіра Шкурка трималися за Місячне Сяйво, який плив з піднятою головою, роздуваючи ніздрі. Вони пірнули і виринули вже в коридорі. Бурхливий потік за мить викинув їх на подвір’я, вода розтікалася по землі.

Сіра Шкурка струсила воду з хутра. Пітер змок до нитки, але, опинившись на сонці, моментально висохнув. Він був убраний у синій оксамитовий каптан із золотими гудзиками, на голові знову мав капелюха з перами, а на ногах — чудові чоботи, сухі, не зіпсовані водою, які виблискували на сонці.

Сіру Шкурку не здивували зміни в його зовнішності:

— Штани псують весь твій вигляд, їх треба замінити. Тобі ще багато чого треба зробити, перш ніж ти станеш принцом.

Її урвав велетень, який вийшов із замку, обтрушуючи бороду, і вибачився за неприємності, яких їм завдав. Страшенно занепокоєний тим, що пропала його печеня, він поривався приготувати іншу страву.

— Не турбуйтесь за нас, — заспокоїла його Сіра Шкурка. — Наші продовольчі запаси я ношу у своїй сумці. Вже пізно, нам треба рушати.

— Але до того, як ми підемо, — мовив Пітер, — ви повинні випустити людей, яких замкнули в скриньки. Тепер ви добрий, а не злий і не повинні нікого ув’язнювати. Ви маєте допомагати всім мандрівникам і не перетворювати їх на схожих один на одного примітивів.

— Я збирався відпустити їх пообіді,— виправдовувався Джарра. — Зробимо це зараз. Ходімо.

Він попрямував до дверцят у стіні замку, за якими вузькі сходи вели до величезної підземної в’язниці, заставленої рядами маленьких скриньок.

Хлопчики, дівчатка, чоловіки і жінки, затиснуті в скриньки, перебували там у надзвичайно незручних позах. Побачивши Пітера і Сіру Шкурку, вони почали кричати:

— Допоможіть, врятуйте! Випустіть нас на волю!

— Зараз усіх випущу, — сказав велетень. — Нагодую і допоможу вибратися звідси.

Пітер і кенгуру допомагали Джаррі відчиняти скриньки. Вони бігали від однієї до другої, одмикаючи засувки, і допомагали людям ступати на землю. В’язні розминали свої закляклі руки й ноги, поки відчули, що можуть ними рухати знову.

Велетень вивів їх з в’язниці на сонячне подвір’я. Люди побачили сонце, хмари, дерева, і на їхніх блідих щоках з’явився рум’янець — вони були знову вільні.

— Нам час рушати, — мовив Пітер. — Попереду ще довгий шлях. Велетень Джарра догляне вас, нагодує і покаже дорогу додому.

— Так, я все зроблю. Їм нема чого більше боятися. Я їх не скривджу.

Пітер сів на Місячне Сяйво і помахав на прощання всім, хто проводжав його.

— Прощавайте! — гукнув він.

— Прощавай! — пролунало у відповідь.

— Бережіть себе, — крикнув велетень Джарра.

Місячне Сяйво помчав навскач, за ним стрибала Сіра Шкурка.

Розділ 6
Пітер і Сіра Шкурка потрапляють у полон до блідої відьми
Незабаром, коли вони спустилися в широку, порослу чагарником долину, Пітер відчув, що втомився. Він озирнувся й побачив, що Сіра Шкурка відстала од нього.

— Що трапилось? — вигукнув він.

Сіра Шкурка стрибала стежкою і нарешті всілася під деревом на узліссі.

— Ти знаєш, — мовила вона. — Мені анічогісінько не хочеться робити. Єдине бажання — сидіти під деревом і грати на гітарі.

Вона витягла з сумки гітару і почала награвати народну мелодію. Пітер спішився і сів поруч з нею, прихилившись спиною до колоди.

— Я теж відчуваю щось схоже, — сказав він. — Мені зовсім не хочеться шукати прекрасну принцесу. Залишусь тут, збудую хижу в цьому лісі і байдикуватиму все життя. Цікаво, що це з нами таке сталося?

З лісу вилетіла кукабарра, сіла на дерево в них над головою і почала сміятися з них.

— Чого ти смієшся? — запитав Пітер.

— Розумієш, — мовила кукабарра, — я бачила багатьох людей, що йшли цим лісом, і на всіх без винятку нападала втома, ніхто не хотів працювати, ніхто не хотів подорожувати. Всі вони сідали під деревами і втрачали до всього інтерес. Ви потрапили у володіння блідої відьми, і вона зачарувала вас. Пітер забуде прекрасну принцесу. Ви станете до всього байдужими. Коли з’явиться відьма, вона буде дуже привітна, запросить вас до себе додому, а там вб’є і з’їсть на обід. Вона їсть людей. Це дуже злісна відьма.

Сіра Шкурка засунула гітару в сумку й підвелася. Вона кипіла обуренням:

— Я категорично проти того, щоб мене їла якась відьма. Негайно треба позбутися жахливого стану, в якому ми перебуваємо. Давай зробимо якісь дихальні вправи, пострибаємо. Нам треба знову стати сильними.

— Я не хочу. Нічого не хочу робити. Яка спека! — мовив Пітер.

Він скинув свій оксамитовий каптан і кинув його на землю, зняв з шиї ланцюжок, який вислизнув у нього з рук і впав на землю поруч з колодою. Маленька шкіряна торбинка з чарівною пелюсткою, що висіла на ньому, загубилася у високій траві.

Тепер без чарівної пелюстки, яка надавала йому сил, Пітер перестав любити людей. Його дратувала Сіра Шкурка, яка стрибала туди й сюди, намагаючись позбутися почуття дивної втоми.

— Слухай-но, краще сідай і заспокойся, ніякої користі від твоїх стрибків не буде.

— Якщо я сяду, то засну, — пояснила Сіра Шкурка. — А я хочу діждатися блідої відьми.

— Стрибай не стрибай — ніщо тобі не допоможе, — бурчав Пітер, куняючи.

Сіра Шкурка стурбовано поглядала на нього. Вона відвела Місячне Сяйво на зелену галявину, поплескала його по шиї й мовила:

— Нікуди не йди звідси. Хоч би що сталося, залишайся тут.

Пітер спав міцним сном. Сіра Шкурка відчувала, що бліда відьма десь близько, бо її чари ставали дедалі сильнішими. Кенгуру твердо вирішила боротися із сном. Вона трясла Пітера за плечі, пробувала поставити його на ноги і раптом завмерла, прислухаючись. Хтось йшов лісом.

Кукабарра побачила відьму, спурхнула з верховіття й зникла в лісі. Звивистою стежкою, похнюпившись, повільно йшла відьма. Вона підійшла ближче, підняла голову і обвела зловісним поглядом друзів. У неї був гачкуватий ніс і довге загнуте вгору підборіддя. У чорному плащі й високому чорному капелюсі, вона тримала в руці мітлу, а на плечі в неї сиділа ворона.

— Мої любі діточки! — проспівала вона ніжно. — Ходімо до мене додому. Побачите, які подарунки я вам приготувала.

Відьма прискіпливо їх оглядала, пощипала Пітера за руки, за ноги й прошепотіла:

— Пухкенький, з нього вийде чудовий м’ясний пиріг. Ходімо, поїсте зі мною.

— Ми не збираємося з вами їсти, — сказала Сіра Шкурка.

— Гадаю, твій друг не відмовиться, — наполягала відьма.

Вона торкнулася плеча хлопця, і той розплющив очі. Спочатку нічого не второпавши, він не помітив відьми, що схилилася над ним, але раптом в його очах промайнув жах, і він здригнувся.

— Підводься, — промовила відьма солодким голосом. — Підводься і йди за мною. Я твій друг і не скривджу тебе. Ходімо.

Хитаючись, Пітер підвівся і втупився очима у відьму.

— Ходімо зі мною.

Як загіпнотизований, Пітер рушив слідом за нею. Він хитався, як п’яний, але під чарами її вкрадливого голосу заспокоївся, випростав плечі і твердою ходою йшов далі.

Сіра Шкурка вагалася. Вона не піддалася чарам відьми і могла б залишитися на місці, але ж як залишити Пітера? Кенгуру рушила слідом. По дорозі вона робила позначки, аби потім можна було вернутися до колоди. Сіра Шкурка знала, що Місячне Сяйво нікуди не піде зі свого пасовиська.

Відьма привела їх до невеликої хижі, схованої серед акацій. Це була поганенька хатинка з високим дахом і маленькими брудними віконцями. З одного боку був димохід, з іншого — невеличкий ганок.

Відьма і Пітер зайшли до кімнати, однієї-єдиної в хижі. Це був дивний покій. Біля вогнища тут сидів чорний кіт, на крокві під стелею причаїлася сова, у здоровенному казані, підвішеному на ланцюгу над вогнищем попід димоходом, щось тихо булькало.

У кутку височіла велика клітка з прочиненими дверцятами. Відьма завела Пітера до клітки. Сіра Шкурка засинала на ходу і, як зачарована, увійшла туди ж слідом за ними.

Саме цього відьма й хотіла. Вона крутнулася, вислизнула з дверей, заклацнула їх за собою й замкнула на ключ. Пітер і Сіра Шкурка стали в’язнями.

Очевидно, вони в ту ж мить заснули, бо, коли прокинулись, був вечір. Голова не боліла, чари не діяли. Відьма сиділа на стільці й лагодила мітлу.

— Прокинулися нарешті,— мовила вона, припинила свою роботу і вп’ялася в них очима. — Добре. Не хвилюйтеся, насолоджуйтеся життям. Поки що я вас не їстиму, дам вам кілька днів, щоб набрали ваги. За хвилину я полечу на Місяць. Мені треба його тепер щоночі підмітати: відколи американці й радянці почали посилати туди різні штучки, там стало страшенно брудно. З вами лишиться сова, кіт і ворона. Я незабаром повернуся.

Вона взяла мітлу під пахву й пішла. Невдовзі почувся свист — відьма летіла на Місяць.

— Ми потрапили в халепу, — сказав Пітер. — Я залишив чарівну пелюстку поруч з колодою, а без неї ми не зможемо зробити з відьми порядної особи.

— Нам не врятуватися, — мовила Сіра Шкурка. — Нас відгодують і з’їдять. Будемо сидіти тут, поки наберемо ваги, а потім — прямісінько в казан.

Вони обговорювали різні варіанти втечі, але все залежало від дружнього ставлення до них відьми, завоювати яке здавалось неможливим.

— Чому ти зняв ланцюжок із шиї? — розгнівано запитала Сіра Шкурка.

— Не знаю, напевно, втратив розум. Чому ти не зупинила мене? Ти могла це зробити, — розсердився Пітер.

— Це твоя пелюсточка, ти й маєш за неї відповідати.

— Може, й так, але це не знімає вини і з тебе.

Сіра Шкурка промовчала.

Трохи згодом Пітер мовив:

— Цікаво, де вона взяла стільки фотокамер? Поглянь-но туди.

Під стінкою лежало близько двох десятків фотокамер. Серед них була маленька механічна лопата, що працювала на батарейках.

— Відьма, гадаю, захоплюється фотографією, — сказала Сіра Шкурка. — Я запитаю в неї про це, коли вона повернеться. В усякому разі, нам треба бути з нею дуже люб’язними. Я не хочу сердити її.

Відьма повернулась майже на світанку, коли Пітер і Сіра Шкурка спали. Вона метушилася в кімнаті, готуючи їм сніданок, але оскільки друзі вже поїли із запасів, що містилися в сумці Сірої Шкурки, вони відмовилися від їжі. Відьма обурилась і пробубоніла щось про те, що зморить їх голодом і змусить підкоритися.

Сіра Шкурка намагалася завести з нею дружню розмову.

— Ви цікавитеся фотографією? — запитала вона.

— Зовсім ні,— відповіла відьма. — Я підібрала всі ці камери на Місяці. Їх привозять туди ракети, а я, коли підмітаю, забираю їх собі. Оцю лопату я знайшла, коли вона копала яму. Я захопила її з собою, але вона тут чомусь не працює. До того ж в мене чудова колекція фотографій. Якщо хочете, можете подивитися. Я проявила всі плівки, які були в фотоапаратах.

— Іншим разом, — відмовилась Сіра Шкурка — вона страшенно не любила переглядати фотоальбоми.

Пітер сидів, обхопивши голову руками, і думав над тим, як обдурити відьму. І придумав.

— А яку страву ви збираєтесь з мене приготувати? — запитав він.

— А що б ти хотів, щоб я з тебе зробила? — відьма йому на те.

— Я б хотів, щоб мене підсмажили і приправили листям бо-бо.

— Ніколи не чула про таке, — стримано відповіла відьма, але з усього було видно, що Пітерові слова її зацікавили.

— Ніколи не чули про бо-бо? — вигукнув Пітер. — За цією рідкісною рослиною шукають по всьому світові. Якщо покласти листя бо-бо у м’ясну страву, вони нададуть м’ясу неповторного присмаку. Мені розповів про неї горбань Мик і навчив, як знайти цю рослину в лісі. В неї такий чудовий смак, що люди присвячують усе своє життя пошукам бо-бо. Я не хотів би, щоб мене підсмажили без цієї приправи.

— А де ж її взяти? — поцікавилася відьма.

— Я бачив бо-бо в лісі, там, де ви нас спіймали, — сказав Пітер. — Хочете я принесу вам його?

— Опиши мені цю рослину, і я сама знайду її.

— Її не можна описати, її можна лише показати, — наполягав Пітер.

Відьма вагалася. Жадібна вдачею, вона страшенно хотіла знайти бо-бо, але боялася, що хлопець обдурює її.

— А ти справді станеш смачніший?

— Звичайно, — запевнив її Пітер. — Такої смачної страви ви ще не куштували.

— Гаразд, — погодилася відьма. — Проведеш мене туди, де росте бо-бо, а надумаєш дурити, оберну тебе в жабу.

Вона відімкнула двері клітку й випустила Пітера. Сіру Шкурку залишили замкненою в клітці. Почута розмова здивувала кенгуру, але Пітер підморгнув їй на прощання, і вона заспокоїлась.

У лісі Пітер одразу ж попрямував туди, де вперше відчув на собі чари відьми. Йому треба було знайти торбинку з чарівною пелюсткою. Він добре пам’ятав, що загубив її поруч із колодою.

Вони йшли стежкою. Відьма ні на крок не відходила од нього. Пітер побачив Місячне Сяйво, який пасся на галявині, трохи далі лежала колода. Він рухався повільно і робив вигляд, що шукає рослину.

— Так це тут росте бо-бо? — запитала відьма.

— Десь тут.

Він зупинився поруч колоди, побачив ланцюжок, що виблискував у траві, і ступив уперед, щоб підняти його, але відьма, яка теж помітила ланцюжок, випередила Пітера і нахилилася, щоб підняти торбинку.

Пітеру урвався терпець. Він відчув, що через цю негідницю його чудовий план от-от зірветься. Її поза наштовхувала його на думку. Він замахнувся і щосили копнув її попід спину.

Відьма не чекала такого удару. Вона злетіла в повітря, перелетіла через колоду і впала догори ногами. Пітер схопив торбинку, надів ланцюжок на шию і витяг чарівну пелюстку.

Відьма люто заверещала і схопилася на ноги, мов кішка, її обличчя перекосило від гніву. Вона хижо вистромила свої пазуристі пальці.

— Зараз я оберну тебе в жабу, — зловісно просичала вона.

Пітер перелякався, але простягнув їй пелюстку й вигукнув:

— Це лист бо-бо! Ось, візьміть, перш ніж зачаруєте мене!

Відьма завагалася. Прокляття застрягли у неї в горлі, вона вихопила пелюстку в хлопця.

— Давай сюди! — заверещала вона і затиснула пелюстку в своїй руці. І одразу ж відчула, що з нею щось відбувається. Вона так звикла бути лихою, що чинила страшенний опір чарам пелюстки. Вона не хотіла бути ні улюбленою, ні потрібною, їй подобалося ненавидіти.

Відьма впала горілиць і борсалася, неначе на неї напали, щосили била по землі кулаками. На губах її виступила піна.

— Ні, ні, ні! — кричала вона. — Я не хочу, щоб мене любили!

Але чари пелюстки перемогли її. Вона ще довго качалася по землі, та нарешті вгамувалася й поволі звелася на ноги. Її потворне обличчя змінилося, на ньому з’явився вираз співчуття й доброти, вона лагідно дивилася на Пітера і нарешті сказала:

— Пробач мене.

Нині, коли в Пітера знову була чарівна пелюстка, він прагнув допомогти старій. Хлопець поклав руку їй на плече й мовив:

— Тепер ви відчуваєте себе по-справжньому щасливою. Забудьте все, що було раніше. Навчіться любити людей, і вони любитимуть вас.

— Думаю, що я звикну бути доброю, — пообіцяла відьма, — але звикати до цього дуже важко.

Пліч-о-пліч вони пішли до хижі.

— Якщо хочете, я цієї ночі допоможу вам підмітати Місяць, — запропонував Пітер.

— Буду рада, — відповіла відьма.

Коли вони зайшли до хижі, Сіра Шкурка здивувалася зі змін, що сталися з відьмою та Пітером.

Відьма випустила її з клітки і запропонувала почуватися, як вдома.

Пітер розповів про все, що з ним трапилося, і додав:

— Завтра ми рушимо далі, а сьогодні вночі я допоможу відьмі підмітати Місяць. Я хочу, щоб вона відчула, що таке дружба.

— Гарна ідея, — підтримала його Сіра Шкурка й пошепки спитала: — Ти знайшов свій оксамитовий каптан?

— Ні, він зник.

— Я так і думала, — сказала Сіра Шкурка.

Розділ 7
Пітер і відьма летять на Місяць
Небом плив повний Місяць. Пітер і відьма готувалися до польоту. Вони стояли перед хижею і дивилися на зоряний світ, який збиралися відвідати.

— Звідси Місяць здається чистим, — казала відьма, — але коли туди потрапляєш, бачиш зовсім іншу картину. В мене викликає огиду те сміття, яке туди останнім часом закидають.

— На Місяці вже побували люди, — повідомив Пітер.

— Знаю, знаю, — мовила відьма. — Цілий тиждень я збирала за ними бруд. Ти бачив, як Армстронг робив свій перший крок на Місяці. От сміхота! Я ледь не вмерла од реготу.

Відьма сіла верхи на мітлу, Пітер причепився ззаду. Він учепився за її чорний плащ і заплющив очі. Кістлявими пальцями відьма стиснула ручку мітли, і вони злетіли вгору. Швидкості не відчували, проте Земля стрімко віддалялася. Коли опинилися у невагомості, сидіти на мітлі стало легше.

— Сьогодні мітла летить просто чудово! — крикнула відьма. — Мабуть, через те, що нас двоє на ній. Переходимо від стартової швидкості сім миль за секунду до швидкості двісті сорок миль за годину. Отже, будемо на Місяці через п’ятдесят п’ять хвилин. Тримайся міцніше.

Ось тепер мітла справді мчала. Перед ними виростав Місяць. Раптом відьма вивернула мітлу у неймовірний віраж. Пітер ледь утримався на місці. Якийсь об’єкт з освітленими ілюмінаторами промайнув повз них.

— Протри очі! Куди тебе несе? — заверещала відьма. — Ти бачив? — обернулася вона до Пітера. — Якийсь дурень у своєму супутнику мало не наскочив на нас. Зараз я його провчу.

Вона сердито смикнула мітлу, розвернула її й погналася за супутником, який робив свій черговий оберт навколо Землі. Відьма маневрувала, поки порівнялася з ілюмінатором.

З-за товстого скла на них перелякано дивився космонавт.

— Де твоє посвідчення, йолопе? — верещала відьма, насолоджуючись своєю грубістю. — Ти хотів нас переїхати! Таким водіям, як ти, можна довіряти лише дитячий візочок.

Космонавт дивився на них і не вірив своїм очам. Він намагався щось сказати у радіомікрофон, але від шоку не міг вимовити ані слова.

Раптом почав щось швидко говорити, неначе передавав надзвичайно важливе повідомлення.

— Земле, прийом.

— Що сталося? — почувся голос з радіоприймача.

— Поруч зі мною за ілюмінатором відьма й хлопчик. Вони обоє сидять на мітлі і дивляться на мене. Прийом.

— Ти захворів. Повторюю. Ти захворів. Це перевтома. Додай кисню. Потягни на себе важіль Б і відпусти його. Випий кави з фляги ЗА. Сфотографуй відьму і негайно передай знімок на Землю. Повторюю. Ти захворів. Візьми з полиці у лівому відсіку кабіни флакон з пігулками. Негайно прийми дві пігулки. Ти заснеш. Повторюю. Ти захворів.

Відьма постукала по склу ілюмінатора.

— Не звертай на них уваги, — верещала вона. — Ти абсолютно здоровий.

Пілот проковтнув дві пігулки й заснув.

— Відключився, тепер кілька годин буде спати, — мовила відьма й зазирнула в ілюмінатор.

— Що це там стоїть на полиці? Фляга з кавою?

— Так, — відповів Пітер. — Думаю, він не помітить, якщо ми трохи вип’ємо. Тут зверху є люк, можна легко проскочити всередину.

— Я б залюбки випила кави.

Відьма спрямувала мітлу до люка супутника. Вони відчинили люк і швидко стрибнули всередину, захопивши з собою мітлу. Пітер зачинив люк.

Відьма взяла з полиці флягу і налила дві чашки кави. Вони всілися й почали пити.

— В Америці готують смачну каву, — сказала відьма. — Пий швидше. На Місяці нас чекає багато роботи.

— Мене турбує доля цього чоловіка, — промовив Пітер. — Як ти гадаєш, коли він повернеться на Землю і розповість, що бачив відьму й хлопчика верхи на мітлі поруч з ілюмінатором, йому повірять?

— Ніколи не повірять. Вони скажуть, що це вигадки або що це йому приснилося. Коли з тобою трапляються дивні речі і ти розповідаєш про це людям, тобі ніхто не вірить. Якщо цей чоловік хоче, щоб йому повірили, він має збрехати й сказати: «Політ пройшов нормально». Ось тоді йому всі повірять.

— Давай напишемо йому записку, обоє підпишемося й пристібнемо її до його костюма.

— Давай, але треба поспішати. В тебе є папір і ручка?

— Ми вирвемо аркуш паперу з його записника, — сказав Пітер.

Поруч із космонавтом лежали блокнот і ручка.

Пітер вирвав аркуш і написав:

«Довідка.

Підтверджуємо, що відьма і хлопчик побували на супутнику і пригощалися кавою космонавта».

Він простяг довідку відьмі:

— Підпишіться.

Відьма надряпала свій підпис під текстом, Пітер також підписався. Вони пришпилили записку до костюма космонавта й вилізли з люка.

— Хотіла б я побачити його обличчя, коли він прокинеться й прочитає нашу довідку, — сказала відьма.

Вони сіли на мітлу.

— За моїм сигналом відштовхнися від супутника! — крикнула відьма. Вона зручно влаштувалася на мітлі і вигукнула: — Поїхали!

Пітер відштовхнувся ногою від супутника, і вони полетіли. Спершу мітлу водило з боку в бік, але відьма впевнено вирівняла її рух, і мітла помчала з шаленою швидкістю, немов автомобіль на перегонах. Місяць летів їм назустріч. Незабаром вони побачили гострі верхівки гір і просторі висохлі моря. Вони стрімко спустилися з безхмарного неба у величезний кратер, поверхня якого була вкрита камінням. Відьма злізла з мітли і почала завзято мести. Пітер зрозумів, що його допомога не потрібна, і вирішив оглянути місцевість. Він легко перестрибував через каміння й розщелини, бо на Місяці важив лише кілька фунтів.

Знизу почувся голос відьми. Вона кликала Пітера, бо натрапила на камеру, яка поверталася то ліворуч, то праворуч на дев’яносто градусів.

— Давай сфотографуємося з тобою на згадку, — запропонувала відьма хлопцеві, коли він підійшов до неї. — Стань поруч і усміхайся, тільки-но ми потрапимо в об’єктив.

Камера повільно поверталася.

— Усміхаймося! — вигукнула відьма, і вони застигли із сліпучими усмішками на вустах.

— Цей знімок стане сенсацією на Землі,— сказала відьма. — Він з’явиться на перших шпальтах усіх газет. Не будемо чіпати цю камеру, я чую, як звідти лунає: біп, біп, біп, — це значить, що вона передає знімок на Землю. До того ж у мене цих камер хоч греблю гати.

Вона взяла мітлу, попідмітала навколо, пересунула кілька камінців, щоб надати ландшафту охайного вигляду, і заходилася лагодити щось у мітлі, готуючись до зворотної дороги.

— Сьогодні ми трохи затримались, — пояснила вона Пітеру, — тому під час польоту на Землю я хочу встановити рекорд швидкості. Якщо почнеш мерзнути, загорнися в поли мого плаща. Стартуватимемо он з того стрімчака, — і вона показала на верхівку скелі, що височіла над ними.

Оскільки на Місяці їх вага була незначною, вони легко видерлися на скелю. Це забрало лише кілька хвилин. Пітер згадав про зразки місячного грунту, які привезли на Землю космонавти. Він зачерпнув жменю камінців під ногами і поклав їх до кишені.

«Подарую своїм друзям», — вирішив він.

— Послухай, — сказав Пітер відьмі. — Ти помітила, що Армстронг і Олдрін дуже незграбно пересувалися по Місяцю?

— Помітила. Їм треба було покласти свинцю в кишені, от і все. Ходімо!

Після старту мітла пірнула із скелі вниз, у долину, і вони мало не врізалися у дно висохлого моря. Пітер встиг побачити величезні ущелини на пласкій поверхні Місяця, в глибині жеврів вулканічний вогонь.

Мітла набирала стартову швидкість — півтори милі на секунду — і почала віддалятися од Місяця. Швидкість усе збільшувалася, на ручці мітли був спідометр, і відьма безперервно заглядала на нього.

— Ми летимо із швидкістю двісті п’ятдесят миль на годину, — сказала вона, — плюс-мінус півмилі.

Пітер почав мерзнути. Він загорнувся у поли відьминого плаща і заплющив очі. Раптом він почув зойк:

— Тримайся міцніше!

Мітла почала вибрикувати, як дикий кінь, він утримався на ній лише тому, що був управним вершником.

— Ми входимо в атмосферу Землі на дуже великій швидкості! — вигукнула відьма. — Стрибаємо, мов камінці по поверхні води. Треба зменшити швидкість, інакше згоримо.

Мітлу огорнуло полум’я. Відьмі опалило брови. Вогняний струмінь обминув Пітера, бо він причаївся за старою, але хлопець відчув його гаряче дихання. Мітла пірнала в атмосферу, мов дельфін.

— Щоб зменшити швидкість, доведеться облетіти Землю кілька разів! — прокричала відьма. Вони зробили три оберти навколо земної кулі, аж поки швидкість зменшилася. Потім відьма розстебнула гудзики свого плаща, і він розкрився над ними, як парашут.

— Спускаємось.

Мітла увірвалася в шари атмосфери, наче метеор, залишаючи за собою довгий вогняний хвіст. Вони промчали над хижею, зробили ефектний виток і приземлилися біля її порога.

— Ось що буває, коли перевищуєш швидкість, — мовила відьма, злазячи з мітли. — Я ніколи не довіряла швидкості і не зміню своєї думки. Через непотрібну браваду я спалила собі капелюха й обпалила брови. Тобі повезло, що ти сидів ззаду.

— Там теж припікало, — відповів Пітер. — Мені, здається, обпекло палець.

Сіра Шкурка вистрибнула з хижі їм назустріч.

— Я подумала, що це падає на Землю комета, — сказала вона. — Що сталося?

— Відмовили гальма, — пояснила відьма.

— Ця мітла не здатна літати в небі, — сказала Сіра Шкурка. — Вам треба замінити її на нову.

— Дурниці,— мовила відьма й зайшла в хижу. Сіра Шкурка приготувала їм чай. Займався світанок. Небо на сході було яскраво-рожеве.

— Вип’ємо чаю і рушаймо, — сказав Пітер.

— Куди це ви зібралися? — спитала відьма. — Можете залишатися в мене скільки хочете.

— Я шукаю прекрасну принцесу, — пояснив Пітер. — У нас попереду ще довгий-довгий шлях. Нам треба йти. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося.

— Я теж так думаю, — сказала відьма, яка під дією чарівної пелюстки стала приємною старою дамою.

— Ви коли-небудь чули про прекрасну принцесу? — запитав Пітер.

— Ні,— сказала відьма. — У своєму житті я лише одного разу зустріла принцесу. Вона намагалася скинути мене зі свого підвіконня, тому я зірвала з її голови корону й кинула в озеро. Тепер вона не вийде заміж, поки знайде її.

— Хіба можна робити такі жахливі речі? — запитав Пітер.

— Тоді я ще була злою відьмою і робила страшні речі, причому то було зовсім недавно, але тепер я інша. Я ніколи вже так кепсько не поводитимусь. Якщо ненароком щось почую про прекрасну принцесу, повідомлю тебе.

Пітер поцілував її на прощання в щоку і раптом помітив на своїх плечах оксамитовий каптан. Сіра Шкурка посміхнулася.

— Нас на галявині чекає Місячне Сяйво, — сказала вона.

Коли Пітер поскакав уперед, Сіра Шкурка трохи затрималася, щоб попрощатися з відьмою.

— Можливо, що скоро нам буде потрібна ваша допомога, — сказала вона. — Ми можемо розраховувати на вас?

— Звичайно, адже ви мої друзі.

Сіра Шкурка потиснула їй руку і поскакала за Пітером.

Розділ 8
Чоловік на ім’я Віллі-Віллі
Тієї ночі вони розташувалися на березі річки. Сукуваті гумові дерева віддзеркалювалися у воді, а качконоси розрізали застиглу водяну поверхню своїми вигнутими спинами. Сіра Шкурка дістала з сумки вечерю: м’ясо, пиріг з нирками і сливовий пудинг. Наступного ранку вони почали свій шлях по місцевості, яку перетинали яри. Стежками попід скелями перевальцем чимчикували вомбати. Пурпурові папуги пурхали з дерева на дерево.

Ліс порідшав, і вони опинилися біля підніжжя кам’яного пагорба. Нещадно палило сонце. Місячне Сяйво стікав потом. Повід намуляв йому шию, на якій виступила кров. Ріки й струмки огинали пагорб і зникали вдалині. Перед друзями простяглася гола рівнина, над якою мерехтіла спека.

— Це пустеля Самотності,— промовила Сіра Шкурка. — Батько розповідав мені, що люди, які потрапляли сюди, часто вмирали від спраги. У цьому відлюдкуватому краї не зустрінеш ані душі. Перейти цю пустелю можна лише в колі друзів. В компанії люди розмовляють, сміються і забувають про довгий шлях через пустелю і про те, як важко роздобути воду. І дивна річ, разом з друзями вони часто знаходять воду, чого ніколи не буває, якщо йти в самотині.

Поки Сіра Шкурка говорила, на обрії з’явився височезний стовп пилу. Він рухався, звиваючись і коливаючись у повітрі. Стовп наближався, і друзі розгледіли листя й віти дерев, які крутилися разом з пилом. Там, де він рухався, стебла сухої трави, що стелилася по землі, несамовито підскакували і пірнали в його шалену круговерть. Смерч затягував їх усередину і жбурляв угору, де вони разом з листям утворювали шапку, що вінчала стовп пилу, який крутився в божевільному танці, тупцюючи ногами по землі і закидаючи руки в небо.

— Це Віллі-Віллі,— мовила Сіра Шкурка, яка все знала. — Це дядько чотирьох вітрів. Він завжди тут крутиться, бо дуже любить бути на видноті, тому й живе у пустелі Самотності, де багато пилу й сухої трави, яку можна всмоктати й жбурнути в повітря. Коли ж він танцює на зеленій траві, його не видно, лише трава хвилюється й відчуваєш, що він десь поруч.

Віллі-Віллі обходив друзів колами. Пил боляче бив їх по обличчях, і вони відступали назад, примружуючи очі. Стовп перестав крутитися, здригнувся й став. Зсередини вистрибнув маленький чоловік, злегка поточився, але швидко виструнчився.

— Добрий день, — привітався він. — Я вас приголомшив, пробачте. Я мчав, щоб прибути сюди вчасно.

Стовп пилу розпався. Звільнений від обіймів Віллі-Віллі, він розвіявся вдалині, мов туман. У Віллі-Віллі було засмагле усміхнене обличчя. Він носив костюм теракотового кольору — кольору пустелі на малюнках аборигенів — і черевики на еластичній підошві. Він став навшпиньки, розкинув руки і кілька разів повільно обернувся навколо себе.

— Я люблю розслаблятися поступово, — пояснив він. — Крутіння під час ходьби вимагає великої зосередженості.

Він обтрусив руки від пилу й вів далі:

— Як я й казав, крутіння — це щастя руху. Виникає питання: я танцюю, тому що я щасливий, чи я щасливий, тому що я танцюю?

— А кому ви це казали? — запитав Пітер.

— Я говорив це дубові,— відповів Віллі-Віллі. — Дуби завжди зітхають. Вони зітхають, коли немає вітру. Я вважаю, що цим деревам треба танцювати й махати вітами. Знаєте, той, хто не рухається, завжди сумує більше, ніж той, хто щось робить.

— Ніколи не чув, щоб дерева танцювали, — сказав Пітер.

— Боже мій! — вигукнула Сіра Шкурка, вражена таким невіглаством. — Що, ти думаєш, роблять дерева, коли ти спиш? Люди сплять третину свого життя. От коли ти спиш, тоді дерева й танцюють.

— Ніколи про це не думав, — сказав Пітер.

— Дерева танцюють вітами, — розповідав Віллі-Віллі. — Вони кружляють своїми тінями в обіймах з місячним світлом. Саме дерево розповіло мені про вашу подорож, — сказав він, усміхаючись. — Дуб повідомив: «У пустелі Самотності Пітеру буде потрібний друг. Зустрінь його і перенеси через пустелю». І ось я тут.

— Невже вона така простора, що ми не зможемо її самі перейти? Я ж їду верхи на Місячному Сяйві, а Сіра Шкурка стрибає поруч, — пояснив Пітер.

— Перейти її не так важко, — сказав Віллі-Віллі,— але для дітей, у яких немає друзів, шлях через пустелю здається нескінченним, вони легко можуть заблукати. Я зроблю великий смерч, величезний Віллі-Віллі, і перенесу вас. Це буде колосально!

— У мене паморочиться у голові, коли я кручуся, — сказав Пітер.

— І в мене теж, — запхикала Сіра Шкурка. — Я витримую лише сім обертів. Після цього я непритомнію.

— Не хвилюйтесь, — сказав чоловік. — Коли я роблю великий смерч Віллі-Віллі, в центрі його все спокійно. Ви взагалі не обертаєтесь. Пил і листя крутяться навколо, а вас несе на повітряній подушці. — Він поглянув навкруги. — Я почну звідси і танцюватиму по пустелі зо дві милі, поки не досягну в діаметрі двадцяти ярдів, тоді повернуся і підберу вас.

— Мені моторошно, — сказала Сіра Шкурка. — Я розумію, що треба мати друзів, але не таких, які доводять тебе до запаморочення.

— Віллі-Віллі обіцяв, що у нас не паморочитиметься в голові,— сказав Пітер. — Він нам друг, а друг ніколи не скривдить друзів.

— Гаразд, — сказала Сіра Шкурка. — Я ризикну. Коли це розпочнеться?

— Як тільки я вас підготую, — пояснив Віллі-Віллі. — Пітере, сідай на Місячне Сяйво, а ти, — повернувся він до Сірої Шкурки, — стань поруч з ними і тримайся за підпругу.

Пітер сів верхи на Місячне Сяйво, а Сіра Шкурка стала поруч із поні. Вона затиснула в лапці шкіряний ремінець підпруги і заплющила очі.

Пітер занепокоївся.

— Зачекай, перед тим, як ми почнемо цю справу, я хочу подарувати тобі пелюсточку, — сказав він і вручив її чоловікові.

Віллі-Віллі був надзвичайно зворушений.

— Який чудовий подарунок. Тепер я буду особливо уважний до вас, як до найкращих друзів. Не робитиму великого смерчу. То я лише похвалявся, коли говорив, що зроблю його двадцять ярдів завширшки.

Він поклав пелюстку в кишеню, став навшпиньки, розкинув руки й закрутився. З його кишені почулося кілька негучних вихлопів, але курява не знялася. Він зупинився й сів.

— Розумієте, — мовив Віллі-Віллі, вибачаючись. — Я двотактний, а двотактні мотори завжди погано заводяться. Ви ж знаєте, як важко завести електричну косарку. Може, в когось з вас є шнур? Якщо спрацює запалення, я заведусь.

— Зараз я дам шнура, — сказала Сіра Шкурка, помацала в сумці і витягла стартовий шнур з дерев’яною ручкою на кінці.

— Боже мій! — вигукнув Віллі-Віллі. — Якби в мене була така сумка, я б розбагатів. У будь-якій респектабельній крамниці такий шнур коштує півдолара. А ти можеш дістати цілу партію таких шнурів? Я б закупив їх оптом з обов’язковою десятивідсотковою знижкою.

— Не будь дурнем, — суворо урвала його Сіра Шкурка. — Не роби з моєї сумки крамницю металевих виробів. Ми любимо людей і даємо їм різні речі задарма.

— Звичайно, звичайно, вибач, — сказав Віллі-Віллі і торкнувся пелюстки, що лежала в його кишені.

Він метушився, готуючись запустити смерч, намотав на поперек стартовий шнур і попросив Пітера смикнути.

— Сильний різкий ривок — найкращий старт для мене, — пояснив він. — Смикни щосили.

Пітер кілька разів смикав за шнур, потім спробувала Сіра Шкурка. Але Віллі-Віллі ніяк не заводився. Він крутився, поки вистачало шнура, а потім зупинявся.

— Не розумію, в чому річ, — сказав він занепокоєно. — Місяць тому я повністю розбирав мотор. Напевно, треба переходити на чотиритактний двигун.

— Я думаю, забруднилася свіча запалення, — припустив Пітер. — Ви перевіряли контакти?

Хлопець добре знався на двотактних моторах, бо у горбаня Мика була електрична косарка, що, як правило, погано заводилася.

— Зараз подивимося, — мовив Віллі-Віллі, опустив руку в кишеню, витяг звідти свічу запалення й уважно подивився на неї. Він облизав її, обтер об рукав, знов облизав, знову обтер об рукав.

— Здається, все чисто.

— З контактами все гаразд?

Віллі-Віллі простяг свічу Пітеру, той постукав її кінцем по каменю.

— Спробуй ще раз.

Віллі-Віллі поклав свічу в кишеню, і Пітер ще раз смикнув за шнур.

— Бах, бах, бах, — заторохтів чоловік. — Бах, бах, поп, поп, поп, — і почав крутитися. Пітер, який все ще тримав у руках шнур, відсахнувся від розкинутих рук-пропелерів Віллі-Віллі, який закрутився дзигою, здіймаючи стовп пилу.

— Тримайтеся купи. За хвилину я повернуся й заберу вас, — вигукнув Віллі-Віллі, проносячись повз них.

Він попрямував у пустелю, збираючи на своєму шляху пил. Віллі-Віллі підіймався вгору, звиваючись, мов гігантська линва, підвішена до неба.

Почувся тихий гуркіт, який переріс у гучний рокіт, що заповнив усю пустелю. Курява, піднята смерчем, шалено крутилася, описуючи величезні кола, і здіймалася вгору. Канат перетворився на стовп, який нагадував страхітливу башту, що рухалася по пустелі. Присадкуваті дерева, над якими проносився Віллі-Віллі, безтямно закидали голови і губили своє листя, яке зривалося з гілок й злітало вгору, аби мчати разом з пилом над землею на висоті п’ятсот футів. Смерч, що крутився на відстані милі від друзів, почав наближатися, і від гуркоту його ходи здригалася земля.

Він гнав поперед себе зграю кенгуру, яка, не витримавши бігу, кинулася вбік, даючи йому дорогу. Ему, довгі шиї яких стирчали мов піки, стрімголов тікали від Віллі-Віллі.

— Мені це не подобається, — сказала Сіра Шкурка. — Зовсім не подобається.

— Мені теж, — мовив Пітер. — Мене жах бере.

Він стрибнув на спину Місячному Сяйву, Сіра Шкурка стала поруч і вчепилася в підпругу поні.

— Я дав йому чарівну пелюстку, — згадав Пітер. — Він не скривдить нас, я впевнений.

Все одно хлопець хвилювався.

— Мені страшно, — сказала Сіра Шкурка, кусаючи нігті,— але цей Віллі-Віллі втратив контроль над собою. Він невправний водій. Тримайся міцніше! — раптом закричала вона.

Віллі-Віллі змінив напрям руху і тепер мчав прямо на них. Піднявся вітер. Сіра Шкурка ткнулася мордочкою в сідло, Пітер нахилився і сховав обличчя в гриві Місячного Сяйва, яка тріпотіла од вітру.

У страшенному гуркоті курява повисла над ними гігантською баштою. Листя й гілля кружляли, мов комахи навколо світла. Гримів грім, щось скриготало, стовп звивався, неначе змія, що корчиться від болю. Пил хитнувся на друзів і накрив їх собою. Вони чули лише шум вітру.

Пітер і Сіра Шкурка відчули, як невидимі руки схопили їх і жбурнули в шалену круговерть. Місячне Сяйво кинувся вперед, став дибки і потяг за собою Сіру Шкурку, яка відчайдушно чіплялася за його збрую. Але ремінці вислизнули в неї з лап, і вона ледь не впала на землю.

Почуття в Пітера було таке, наче він осідлав дикого коня. Хлопець стиснув коліна і міцно вріс у сідло. Він відчув, що Місячне Сяйво робить кола, але раптом їх викинуло з куряви й темряви в тихе спокійне місце, на дно височенного циліндра з гладкими стінами, що крутилися навколо них. Друзям здалося, що вони потрапили в гнучку трубу, яка сягала неба. Її верхівка губилася у темряві грозових хмар, що громадилися над смерчем. Всередині труби було тихо, а ззовні, із-за стін долинав глухий рокіт важкої ходи Віллі-Віллі. Чоловік сидів собі на стільці, який нерухомо завис у повітрі, та й попивав чай, підливаючи його з фляги. Поруч плавали ще два стільці.

— Прошу, — сказав Віллі-Віллі, гостинним жестом запрошуючи їх сісти. — Я тримаю ці стільці в пустелі, там я завжди можу їх підхопити, коли мені заманеться подорожувати з комфортом.

— Ви впевнені, що стільці витримають нас? — запитала Сіра Шкурка. — Вони ж ні на що не спираються.

— А як же літаки? — відказав Віллі-Віллі. — Адже в них також стільці.

— Так, але то зовсім інша річ, — мовила кенгуру.

— Ці стільці витримають навіть слона, — запевнив чоловік.

— Добре, побачимо, — сказала Сіра Шкурка й витягла з сумки слона. Це був той самий слон, якого вона виймала, коли вперше зустріла Пітера. Тварина гнівалася:

— Послухайте! Ви що, витягатимете мене із своєї сумки щоразу, коли у вас виникатиме суперечка? — запитав слон сердито. — Мені набридло.

— Я лише хочу попросити тебе сісти на цей стілець, — пояснила Сіра Шкурка. — Сідай-но! Тебе запрошує хороша людина.

Слон, бурмочучи щось собі під носа, сів на стілець.

— Ось, подивіться! — вигукнув Віллі-Віллі. — Стілець навіть не здригнувся.

— Ви мали рацію, — погодилася Сіра Шкурка, а тоді звернулася до слона: — Дякую, друже. Пробач, що потурбувала тебе.

— Ніколи більше цього не робіть, — дорікнув слон і хотів ще щось сказати, але Сіра Шкурка схопила його й кинула в сумку, де він і зник. Кенгуру примостилася на стільці.

— Тобі, маючи такий талант, треба поводитися обережно, — сказав Віллі-Віллі. — Цей смерч не годиться для того, щоб переносити слонів. Уся ця споруда може розпастися, і ми зламаємо собі карк. Між іншим, ми значно уповільнили ходу. Мені треба переключитися на другу швидкість.

Він дістав з кишені коробку передач, пристібнув її до свого чобота й почав смикати важіль зміни швидкостей, аж поки смерч збільшив оберти.

Чулося: поп, поп, бух, бух. Віллі-Віллі увімкнув максимальну швидкість, і смерч закрутився в шаленому вирі.

Пітер зручно всівся на вільному стільці. Місячне Сяйво став поруч з ним, не звертаючи уваги на шум навколо. Його зовсім не хвилювало те, що він висить у повітрі. Поні закинув голову і насторчив вуха. Пітер нахилився й поплескав його по шиї.

— Увага! — промовив Віллі-Віллі, тон якого раптом зробився дуже офіційним. — Бажаю всім приємної подорожі. Зараз ми на п’ятсот футів випереджаємо попутний вітер і морську течію. Наші координати — шістдесят п’ять градусів довготи та двадцять три градуси широти. З півночі йдуть тумани. Температура в Дарвіні вісімдесят дев’ять градусів, у Мельбурні — п’ятдесят два. У випадку якоїсь загрози застебніть ремені безпеки і приготуйте один із рятувальних плотів, що містяться під вашими стільцями. Бажано, щоб під час посадки він був накачаний повітрям. Перед приземленням підстеліть його під себе. Дякую за увагу. — Чоловік скінчив свою промову й кахикнув, підкреслюючи цим важливість сказаних слів.

— Всього того, що ви нам наговорили, я анітрохи не розумію, — поскаржився Пітер, якому ця промова здалася безглуздою.

— А мені сподобалася промова, — сказала Сіра Шкурка. — Цікаво було дізнатися, що температура в Дарвіні вісімдесят п’ять градусів. Мене турбує лише те, що під час посадки пліт має бути наповнений повітрям. Це накладає неабияку відповідальність на пасажирів у разі аварії.

— Все це цілковита нісенітниця, — наполягав Пітер.

Раптом труба заповнилася сіном, яке крутилося навкруги, черкало друзів по обличчю, літало попід руками й ногами, стрімкою спіраллю піднімалося вгору і налипало на стіни циліндра. Важкі спресовані тюки сіна й соломи рухалися по колу під стільцями. Пітер почув чиїсь сердиті голоси, що долинали із землі.

— Боже мій! — вигукнув Віллі-Віллі. — Ми пройшли над скиртою сіна, що належить чотирьом карликам. Вони живуть у печері серед пустелі. Послухай тільки, що вони кричать. Я маю віддати їм це сіно. Перенесу вас і поверну. Боже мій! Яка груба помилка!

— Гарне сіно, — милувався Пітер, розглядаючи колоски. — Багато вівса, прекрасний корм коням. Прикро, що горбань Мик не бачить його.

— Я повинен зорієнтуватися, — сказав Віллі-Віллі,— трохи збився зі шляху.

Він витяг з-під стільця телескоп, розкрив його на повну довжину, яка була чималою, проткнув ним стінку смерча й подивився у вічко.

— Ми рухаємося зі швидкістю сто вузлів у північно-південно-східному напрямку, — оголосив він. — Над затокою Порт-Філіпп посилюється вітер.

— Затока Порт-Філіпп розташована за тисячу миль звідси, — сказав Пітер, який засумнівався в тому, що Віллі-Віллі знає напрям свого руху.

— Це справді так, — відповів Віллі-Віллі. — Але в цей телескоп я бачу на тисячу миль. Зараз ми проходимо над величезним гірським пасмом. Бачу кенгуру. Бачу людину, яка йде по пустелі. Вона заблукала.

Він склав телескоп, круто повернув смерч, спрямовуючи його в бік людини, що заблукала. Смерч поглинув перехожого, мов пелюстку, і закрутив у своєму вирі. Врешті-решт перед друзями з’явився той бідолаха.

— Дайте води, — попросив він. — Я заблукав у пустелі і вже не маю сили йти далі.

Сіра Шкурка витягла з сумки пляшку лимонаду, і новоприбулець жадібно його випив.

— Не варто було вирушати в путь по пустелі Самотності без друзів, — промовив Віллі-Віллі. — Тобі пощастило, що ми натрапили на тебе.

— Так, мені поталанило. Я бачив смерч, але не думав, що в ньому хтось є. Чесно кажучи, я страшенно злякався, коли він пройшов наді мною. — Чоловік прислухався до торохтіння Віллі-Віллі й мовив: — Мотор треба перебрати. Не спрацьовує запалення.

— Ти розумієшся на двотактних моторах? — запитав Віллі-Віллі схвильовано. — Хто ти за фахом?

— Механік.

— Умієш заводити двотактні мотори?

— Аякже.

— Я беру тебе на роботу, — сказав Віллі-Віллі, дуже задоволений собою. — Як тебе звуть?

— Том.

— Гарне ім’я. Коротке і легко вимовляється. Ми станемо друзями, Томе.

Знизу в смерчову трубу залетіла купа листя, яке закружляло навколо них у шаленому танці і прибилося до стін труби.

— Ми йдемо вздовж Недремного лісу, — оголосив Віллі-Віллі.— Напевно, я зачепив гумове дерево і зараз затягну його всередину. Готуйтеся до посадки. Застебніть ремені безпеки.

— Немає ніяких ременів! — вигукнув Пітер, нервово обмацуючи стілець, на якому сидів.

— Немає,— ствердив Віллі-Віллі. — Не застібуйте їх. Тримайтеся міцніше. Поїхали! У-у-у!

Він заплющив очі.

Віллі-Віллі зробив ще один оберт і зупинився. Смерч перестав крутитися. Плавно, мов листя восени, вони почали опускатися, аж поки ступили на землю. Позбавлені руху, пил, листя і сіно осіли на землю й оточили друзів зусебіч стіною.

Поруч стояв Недремний ліс. Розлогі гумові дерева прислухалися до їхніх думок і пошепки передавали все, про що дізнавалися, іншим деревам. Таким чином увесь ліс знав про їх та їхні плани.

— Цей ліс можуть перейти тільки добрі люди, — сказав Віллі-Віллі. — Твоя чарівна пелюстка захищатиме вас. Я виконав те, що обіцяв дубові,— переніс вас через пустелю Самотності. Тепер ви ніколи не будете самотніми. Раз ви щасливо перетнули пустелю, ви перемогли самотність. Бачите он той пагорб, що височить над лісом на обрії? Це Останній пагорб. Йдіть туди. Там ви знайдете відповіді на всі ваші запитання. — Він повернувся до Тома. — А тепер заведи мене. Я давно шукав таку людину, як ти. Намотай шнура мені на поперек і смикни за нього.

— А де шнур? — спитав Том.

— Боже мій, невже я загубив його, — сказав Віллі-Віллі, шукаючи по кишенях.

Сіра Шкурка витягла з сумки жмут шнурів і вручила їх Томові.

— Тримай їх при собі, бо він їх весь час губить. Доглядай Віллі-Віллі. Він добра душа, і йому потрібний друг.

— Неодмінно догляну, — пообіцяв Том.

Вони перелізли на галявину через стіну із сіна, що оточувала їх. Місячне Сяйво мимохідь висмикував сіно цілими пасмами, а Пітер прихопив із собою кілька снопів для поні й поклав їх під деревом на узліссі.

Віллі-Віллі стояв на вкритому пилом клаптику землі, а Том намотував на нього стартовий шнур.

— Я незабаром повернуся до тебе, — сказав йому Віллі-Віллі. — Стань серед цього сіна і чекай на мене. Я повинен віднести його карликам.

— Добре. Готуйсь, — сказав Том і смикнув за шнур.

Віллі-Віллі заторохтів і закрутився в хмарі пилу. Він попрямував у пустелю і почав рости, аж поки сягнув неба, тоді розвернувся і помчав назад до сіна, де стояв Том, чекаючи на нього. Том махнув рукою на прощання Пітеру, Сірій Шкурці, і Віллі-Віллі підхопив його разом із купою сіна. Курява затягнула їх у свою круговерть, смерч рушив у пустелю, все далі й далі, аж поки зник удалині.

Розділ 9
Битва з велетенськими котами
Тієї ночі друзі спали під деревом скраю Недремного лісу. Наступного ранку вони прокинулися на світанку, згорнули спальні мішки, які Сіра Шкурка закинула в свою сумку, і сіли снідати на березі річки. Повз них над річкою до далеких лісових водойм летіли чорні качки. Іноді чирок або дика качка проносилися так близько, що чути було шурхіт їхніх крил.

— Я б хотіла тут жити, — мовила Сіра Шкурка.

— Я теж, — сказав Пітер.

Старе дерево, під яким вони сиділи, раптом зашепотіло, неначе вітер прошурхотів його листям. Пітер підняв голову і прислухався. Він пильно дивився на листя, що ворушилося, чекаючи, поки можна буде розібрати слова.

— Послухай, — звернувся він до Сірої Шкурки. — Мені здається, що дерево хоче нам щось сказати.

Сіра Шкурка подивилася вгору і завмерла в чеканні.

Шепіт ставав дедалі голоснішим.

— Недремний ліс — жорстоке місце. Тут кожна травинка прислухається і вичікує,— промовляло дерево. — Вам здаватиметься, що за вами стежать тисячі очей. Тримайтеся стежки і не звертайте вбік, щоб оглянути річки й водоспади, повз які проходитимете. В центральній долині на вас нападуть велетенські коти — величезні, мов леопарди, і смугасті, мов тигри. Вони верещать, виють і навівають жах. Побийте їх і будь-що дістаньтеся до Останнього пагорба. — Листя перестало шурхотіти. Шепіт ущух, Пітер підвівся і погладив стовбур дерева.

— Можливо, доведеться витратити не один день, аби перейти цей ліс, — сказав він Сірій Шкурці. — Рушаймо.

— Я готова, — мовила кенгуру. Вона зачекала, поки Пітер сяде на Місячне Сяйво, і побігла слідом за ними. Біля річки поні зупинився, щоб напитися води. Розсипаючи бризки, вони поскакали по мілині, потім видерлися на другий берег і рушили вузькою стежкою до лісу.

Друзі опинилися серед високих струнких гумових дерев, що застигли в мовчанні. Зрідка траплялися акації і чорне дерево. Крізь опале листя де-не-де пробивалися дикі квіти, цвів верес. Пітер глибоко вдихав чисте повітря і пустив Місячне Сяйво легким галопом. Сіра Шкурка стрибала поруч з ними.

Вони не зупинялись цілий день, а коли засутеніло, знайшли старе гумове дерево, величезне дупло якого було встелене сухою корою. Під стелею дупла причаїлися вапнисті ластівчині гнізда. В цьому дуплі друзі й заночували. Їх розбудили перші промені сонця.

Наступного дня вони відчули, що подорожувати стало значно важче. Часто стежка губилася в заростях, іноді колоди затуляли їм путь. Вони легко долали ці перешкоди. Місячне Сяйво й Сіра Шкурка розбігалися й перелітали через колоди, мов на крилах. У повітрі Пітер і кенгуру торкалися один одного і разом приземлювалися. Це було чудово.

Незабаром друзі втомилися і Пітер, від якого раніше не чути було будь-яких скарг, почав нарікати на труднощі. Сіра Шкурка також невдоволено бурчала.

— Дуже сумнівно, щоб ми коли-небудь вибралися звідси, — сказала вона.

— Нам ніколи не знайти прекрасної принцеси, — докидав Пітер. — Здається, ми йдемо вже цілу вічність, а замку й сліду немає.

— Єдиний вихід — повернути назад, — наполягала Сіра Шкурка. — Мені набридло це постійне підслуховування і стеження. Краще було б…

Раптом почулося дике виття, від якого кров стигла в жилах. Воно лунало з густого лісу край байраку, куди, звиваючись, вела стежка. То тут, то там чулися жахливі пронизливі крики, їх ставало все більше, і незабаром увесь байрак сповнився таким несамовитим вереском, що Пітер і Сіра Шкурка оніміли від жаху й розгублено дивилися один на одного.

— Напевно, це велетенські коти, — збагнула Сіра Шкурка. — Пам’ятаєш, нам про них розповідало дерево? Буде добре, якщо ми виберемося звідси без бійки.

— Буде добре, якщо ми взагалі виберемося звідси.

Стежка вела їх униз схилом пагорба. Праворуч височів стрімчак, порослий адіантумом і мохом. Ліворуч, унизу під ногами, тяглися густі зарості «колючого Мойсея» та червоного дроку. Крізь чагарник пробивався струмок, який перетинав стежку біля підніжжя пагорба. По той бік долини, на схилі пагорба, порослого рідколіссям, чорним силуетом на тлі неба височіло розлоге обгоріле гумове дерево.

Вони побачили, як повз нього пробіг велетенський кіт, схожий на тигра. Довгими стрибками він мчав навперейми Пітеру і Сірій Шкурці. За ним неслися інші коти. Пітер помітив, як на дні байраку несамовито здригався чагарник, крізь який вузькими стежками продиралися хижаки. Вони зловісно вили. Пітер міцно тримав повід, стримуючи Місячне Сяйво.

— Треба тікати, — сказала Сіра Шкурка. — Вперед! Мене не раз переслідували собаки, але ніколи не думала, що доживу до того, що за мною гнатимуться коти.

— Тільки б вони не роздерли на шматки Місячне Сяйво.

— Дістань Громовика, розмотай його і крути батогом навколо себе. Не підпускай котів до Місячного Сяйва. Тих, хто стрибатиме на нього, бий по спинах. Ну як, ти готовий?

— Готовий, — відповів Пітер. У правій руці хлопець тримав Громовика, у лівій — повід. Він підвівся у стременах, нахилився вперед, і Місячне Сяйво кинувся в галоп. Його грива тріпотіла на вітрі. Він мчав із шаленою швидкістю, насторчивши вуха. Сіра Шкурка не відставала од хлопця. Стрибаючи, вона сягала тієї самої висоти, що й Пітер, а приземлившись, не губила швидкості, а, миттєво відштовхнувшись своїми сильними лапами від землі, знову злітала в повітря.

Місячне Сяйво впевнено скакав стежкою, обминаючи глибокі рівчаки, перестрибуючи баюри.

Спереду на стежку виплигнув смугастий, мов тигр, кіт. З грізним риканням він кинувся на Сіру Шкурку, яка приготувалася відбити цей напад міцними задніми лапами. Вона завдала коту могутнього удару в груди і своїми довгими кігтями відтяла в нього шмат шкури. Кіт заверещав і покотився по землі.

Коти оглушливо вили. Вони вилітали з-за кущів, мов смугасті снаряди. Пітер хльоскав батогом направо й наліво. Шмаття котячої шерсті розліталися навсебіч і, кружляючи в повітрі, опускалися на землю. Від цих ударів коти падали непритомні, а коли приходили до тями, Пітер вже мчав далеко попереду, і вони були безсилі наздогнати його.

Жодному з них не вдавалося дістати Пітера своїми пазурами. Один хижак учепився в сідло й подер штани хлопця. Той вдарив звіра по голові свинцевим руків’ям Громовика, кіт розімкнув кігті і впав непритомний на землю. Інші коти далі атакували друзів з кущів. Вони дряпали Місячне Сяйво по боках, але той мужньо відбивався від них залізними підковами. Коти сторчма злітали вгору, а тоді з диким вереском тікали від поні подалі.

У цей час Сіра Шкурка вела бійку зі страшенно лютим хижаком, який зумів уникнути її міцних лап. Вона схопила кота в залізні обійми і стискала доти, доки той знепритомнів. Тоді вона жбурнула його на землю й поскакала далі.

Друзі наблизилися до струмка, який перетинав стежку, і у високому стрибку пролетіли над ним. Велетенські коти, що причаїлися на березі, стояли на задніх лапах і збиралися вчепитися в Пітера і Сіру Шкурку, але не дотяглися до них — друзі летіли на недосяжній висоті.

Стежка пішла вгору, Пітеру й Сірій Шкурці довелось напружити всі сили, щоб одірватися від котів, які наступали їм на п’яти. Котів ставало дедалі більше, вони насувалися зусебіч, але друзі проносилися повз них так швидко, що хижаки не встигали навіть вистрибувати з-за кущів.

Зараз усе залежало від витримки, а її Пітеру й Сірій Шкурці не бракувало. Верещання переслідувачів стихало вдалині. Пітер пустив Місячне Сяйво риссю, аби поні перевів подих.

— Тепер вони до нас ніколи не посунуть, — мовила Сіра Шкурка, яка почувалася героїнею. Пітер нічого не відповів. Він страшенно втомився, йому хотілося якнайшвидше знайти місце для ночівлі.

Друзі піднялися на верхівку гори, звідки видно було ліс, що простягався довкола. Вони застигли в мовчанні. Перед ними височів Останній пагорб, на гребені якого росло червоне гумове дерево. Здавалося, сукуватий стовбур зігнувся під тягарем старих покручених віт. Ті віти тягнулися в небо, щоб увібрати в себе сонце та дощ і віддати їх дереву, часткою якого були.

Пітер і Сіра Шкурка кинулися до дерева. Поні легким галопом виїхав на зарослу травою галявину, Пітер зіскочив на землю. Слідом за ним з’явилася Сіра Шкурка. Дерево, про яке абориген сказав південному вітрові, що воно старе як світ, стояло непорушно. Воно вчепилося в землю своїм могутнім корінням так міцно, що ніякий буревій не зміг би його звалити. Сама присутність цього велета сповнювала друзів неабиякою силою. Тепер для них не було нічого неможливого. Вони твердо знали, що знайдуть прекрасну принцесу.

Друзі зголодніли. Сіра Шкурка дістала із сумки стіл, стільці та страви, гідні принца. Вони сіли їсти і зійшлися на думці, що це найкраща трапеза з усіх, які вони їли досі. Після вечері друзі прибрали начиння в сумку, а Сіра Шкурка витягла звідти два спальних мішки, які вони розгорнули і розстелили так, щоб лягти головами до стовбура дерева. Вони розсідлали Місячне Сяйво і пустили його пастися у високу траву на галявині.

Друзі лежали й чекали, поки зійде місяць. Південний вітер обіцяв, що в його світлі Пітер побачить замок прекрасної принцеси.

У східній частині неба замерехтіло слабке сяйво. Воно освітило дерева, які застигли в чеканні срібного фейєрверка, що сповіщав про появу місяця. Жовта ламана смуга з’явилася на обрії. Вона швидко збільшувалася й нарешті перетворилася на золотий диск, що спирався на край землі. В його сяйві окреслилися контури башт і зубчастих стін величного замку.

У них над головою листя червоного гумового дерева почало шелестіти, почувся шепіт. Звуки злилися у низький приємний голос. Дерево казало:

— Пітер, ти бачиш замок прекрасної принцеси. Твої пошуки наближаються до кінця. На тебе чекає ще багато труднощів, але ти сміливий хлопець і любиш людей. Чарівна пелюстка завжди тебе захищатиме і даватиме тобі силу для досягнення високих цілей. Вона змінила життя тих людей, з якими ти зустрічався під час подорожі, і, хоч деякі з них були жорстокі й лихі, тепер вони допомагатимуть людям, яких зустрічатимуть на своєму шляху, і ніколи їх не кривдитимуть.

Завтра в тебе багато справ, але до замку вже недалеко. Дикі істоти не нападатимуть на вас. Шукай можливості зустрітися з прекрасною принцесою. А зараз спи. Ніхто й ніщо не турбуватиме тебе в затінку моїх віт.

Дерево махнуло гілкою й привітно торкнулося Пітера своїм листям.

Хлопцю дуже сподобалося це дерево.

— Чула, що воно казало? — прошепотів він Сірій Шкурці.— Ще й торкнулося мене листячком. Це чудово!

— Здається, то воістину друг, — промовила кенгуру, засинаючи.

Коли друзі спали, дерево накрило їх своєю затишною тінню. А коли стемніло, одяг Пітера змінився. Тепер це було вбрання принца, та й сам Пітер уві сні мав вигляд справжнього принца.

Розділ 10
Зустріч з баньїпом
Уранці наступного дня Пітер і Сіра Шкурка спакували свої речі і вирушили в путь. Вранішнє сонце відкидало на стежку довгі тіні дерев, які мерехтіли на обличчях друзів.

Пройшовши милі зо дві, вони побачили замок. Стежка круто спускалася вниз. Під ними громадилися гарматні башти, вежі й зубчасті мури величезної споруди. Віконця мурів були загратовані, як у в’язниці. Лише одне з них, вузеньке, напівкругле, під самим дахом головної вежі, було без грат. Сотні пташок сиділи на його підвіконні й пурхали навколо в пошуках їжі, яка була розкидана для них на кам’яному виступі під вікном. Пітер здогадався, що то віконце кімнати, де живе ув’язнена прекрасна принцеса. Самої принцеси видно не було. Мабуть, вона щось робила у своєму покої.

Глибокий рів оточував замок, вода в ньому була темна і спокійна. Потрапити до замку можна було лише по звідному мосту, перекинутому через рів. Міст з’єднував ворота замку з дорогою, якою йшли друзі і яка обривалася біля рову. Зараз міст був піднятий і висів на міцних ланцюгах, перепущених крізь мур замку й приєднаних до підйомної машини.

За мостом вони побачили величезну оббиту міддю браму. Металеві завіси на півкруглих дерев’яних стулках виблискували на сонці. Четверо рицарів, вишикуваних лавою, могли б проїхати цією брамою, висота якої була така, що підняті знамена і стяги вільно проходили під аркою, не торкаючись її. Брама стояла замкнена на засув. Будь-яким тараном було годі пробити її.

Замок огинала дорога рудувато-брунатного кольору. Подекуди вона відходила від рову й губилася в лісових смугах, потім з’являлася знову біля брами замку. Край дороги, десь у сотні ярдів від підйомного мосту, росло старе гумове дерево, розлогі віти якого створювали оазис прохолоди й затінку в цей спекотний сонячний ранок.

Під гумовим деревом на спині, склавши пазуристі лапи на гладкому череві, лежала дивна тварина. Стоячи, вона нагадувала б динозавра, бо була величезного зросту, але зараз виглядала досить сумирною, оскільки спала глибоким сном.

Пітер і Сіра Шкурка вийшли з лісу і, наблизившись до цього чудовиська, почали його розглядати. В нього було тіло гігантського вомбата, товстий гнучкий хвіст кенгуру, довга шия жирафа і голова дракона. Але, на відміну від дракона, на його тілі не було луски і рогових гребінців, з кінчика хвоста до носа він був укритий шерстю. На голові довга скуйовджена шерсть, яка, вочевидь, ніколи не розчісувалася, звисала йому на очі. Він хропів уві сні, і його передні лапи, складені на череві, піднімалися і опускалися у такт хропінню.

— Що це за створіння? — здивовано запитав Пітер.

— Це баньїп, який і вдень і вночі стереже прекрасну принцесу. Нам про нього розповідали.

— Так, я забув.

— Він надзвичайно жорстокий, — вела далі Сіра Шкурка, але коли пролунало чергове хропіння, вона засумнівалася в цьому. — В усякому разі, так говорять. Баньїп десятками вбиває рицарів і принців. Палить і спопеляє їх вогнем, який викидає зі своїх ніздрів. Подивись на них, це ж два димарі. Треба подумати, як нам його побороти. В нього таке гаряче дихання, що можна смажити грінки. Мені це зовсім не подобається.

Не встигли вони зробити й кроку, як баньїп раптом сів і здивовано поглянув на них.

— Що ви обоє тут робите? — заревів він. — Як вас звуть? Хто ви такі? Струнко! Проскандуйте по літерах слово «фантасмагорія». Екскурсії для туристів по встановленій ціні починаються о другій годині. Ви прямуєте до об’єкта показу через центральний вхід, а виносять вас звідти на ношах з чорного ходу. В замку є черговий лікар. А тепер або говоріть, або не розкривайте рота.

Баньїп змовк і чекав на відповідь.

— Ваше привітання здалося мені нісенітницею з нісенітниць, — сказав Пітер.

— Згода, — мовив баньїп. — Люблю нісенітниці. Кажи далі.

— Це ви стережете прекрасну принцесу? — запитав Пітер.

— Я, ну то й що?

— Я прийшов, щоб визволити її.

— Ага, ось у чому справа! — вигукнув баньїп. — Прикро, надзвичайно прикро. Я не люблю вбивати привітних хлопців, ніколи не любив. Але це моя робота. Я вбиваю рицарів на чорних конях і командорів на білих конях. Я вбиваю найрізноманітніших принців. Мені байдуже, хто вони, я вбиваю їх без будь-якої упередженості. Я мушу захищати прекрасну принцесу від усіх, хто намагається визволити її. Вона невизвольна, якщо можна так висловитися. Доводжу до твого відома, — поквапився він додати, — найнаполегливішим король ставить завдання. Але оскільки їх неможливо виконати, всіх принців і рицарів все одно вбивають. Твоя смерть буде цілковито безболісна. Це я гарантую. Ти нічого не відчуєш. Сподіваюсь, ви мене правильно розумієте. Я вбиваю людей струменем води. Це чисто, не шкодить здоров’ю і не залишає бруду.

— Як це «вбиваю людей»? — запитала Сіра Шкурка. — Що ви маєте на увазі? Ні я, ні Пітер ніколи не погодимося на таку смерть. Вам треба бути обережним, вдаючись до таких погроз. Знаєте, за такі речі можна заробити п’ястуком по носі.

— Отакої… Що вона говорить? — сказав баньїп презирливо. — Я лише раз дмухну із своїх ніздрів, і ти відкотишся по дорозі на сто ярдів. Боже мій, тітко! Я чемпіон світу з видмухування води, а ти наважуєшся говорити, що я зароблю по носі.

Баньїп закинув голову і зайшовся сміхом.

— Я гадала, що ви із своїх ніздрів викидаєте полум’я, — сказала Сіра Шкурка, ніяковіючи від веселощів баньїпа. — Як же ви можете стерегти прекрасну принцесу, якщо ви не дихаєте вогнем?

— Сідайте на хвилинку і відпочиньте, — сказав баньїп. — До обіду я вас не вбиватиму, отож розслабтеся, почувайтеся як удома. А я тим часом оббіжу замок та й віджену людей і тварин, які надто наблизилися до нього. Я довго не затримаюсь, хвилин зо двадцять, не більше. Потім поснідаємо. Я завжди приношу з собою холодний сніданок. Сьогодні на сніданок смажені жаби — смакота! — і він облизнувся. — Коли повернуся, розповім вам про себе, а тоді ви почнете тікати. Я не люблю збивати тих, хто не тікає. Вам я дозволю відбігти на п’ятдесят ярдів, а потім змию вас за межі королівства. Кращої долі для себе не просіть.

Він підвівся і почав підстрибувати, щоб розім’ятися. Баньїп справді був дивовижною істотою. На шиї завдовжки двадцять футів стирчала голова. Вона крутилася в нього, як у качки, він хвацько повертав її назад і бачив усе, що діється за спиною. Він був огрядний і неповороткий. Походжаючи, тримав свій хвіст, схожий на кенгурячий, звислим, а коли доводилось бігти, хитався, як перевантажений корабель під час хитавиці.

Баньїп побіг по широкій дорозі, яка оперізувала замок. Щоразу, коли він підстрибував, його шия висувалася вперед, а коли ноги торкалися землі, вона рухалася назад. Баньїп був схожий на жирафа з короткими, мов у ведмедя, ногами. Біжачи, він голосно ревів. З його ніздрів вилітали струмені води, які блискучими дугами наздоганяли худобу і збивали її з ніг.

Він спрямовував струмені то з однієї, то з другої ніздрі з такою силою, що худоба летіла шкереберть. Тварини, похитуючись, спиналися на ноги й фуркали.

Переслідуючи свої жертви, баньїп міг легко втопити їх у воді, але в худобі й конях він не вбачав небезпечних супротивників, тому лише відкидав їх подалі від дороги. Інакше поводився, коли мав справу з вершниками — рицарями й принцами. Тоді вдихав повні груди повітря й завдавав їм невідпорного удару. Рицарі у важкій амуніції нападали на нього з піками напереваги, вигукуючи войовничі кличі. Струмінь води одразу ж вражав коня й вершника, і вони з гуркотом падали на землю. Коли вода спадала, навкруги валялась розкидана зброя і стирчали поламані ноги. Мало хто виживав після такої водяної атаки. Більшість рицарів гинули, бо їх тягли на дно важкі лати.

Цього чудового дня поблизу не було ні рицарів, ні принців. Важкою ходою баньїп повертався, задоволено посміхаючись. За ним, чмихаючи брели корови.

— Ну, як у мене це вийшло? — закричав він хвалькувато. — Бачили, як я, легенько дмухнувши з правої ніздрі, підкинув тих корів угору?

— Я думав, що ви жорстокий, — сказав Пітер, — але бачу, що корови зовсім не постраждали.

— Кожному, хто наблизиться до замку, добряче перепаде від мене, — заявив баньїп. — Ви не можете собі уявити, скільки рицарів і принців прагнуть одружитися з прекрасною принцесою. Сьогодні ще спокійний день. Оце тільки вас двоє, а більш нікого. Сюди з’їжджаються з усього світу. В наші дні прекрасна принцеса — велика рідкість. Копальники могил, ховаючи убитих, цілодобово працюють у нас, навіть в суботу і неділю. Правда, в неділю їм дозволяється відвідати церкву.

Баньїп сів під деревом і розгорнув свій сніданок.

— Чи немає у вас перцю й солі? — запитав він Сіру Шкурку. — Кухар цього замку — безвідповідальна людина. Терпіти не можу смажених жаб без перцю і солі.

Сіра Шкурка витягла з сумки сільничку й перечницю і простягнула баньїпу.

— Зручна в тебе кишеня, — зауважив той і провадив далі: — Який сенс пропонувати вам їсти, коли через годину я вас уб’ю? Якщо ж у вас є щось смачненьке, віддайте ліпше мені, я з’їм усе те о третій годині, коли п’ю чай. А зараз, аби згаяти час, розповім вам історію свого життя.

Розділ 11
Історія, яку розповів баньїп
— Вас дивує, чому я не викидаю з ніздрів полум’я і дим, — почав баньїп, проковтнувши чергову порцію жаб’ячих лапок. — Мені це не подобається, ось чому.

А історія моя ось яка. Я народився в болоті, всі баньїпи народжуються в болотах. Мої батьки були звичайними баньїпами без особливих талантів. Тато, бувало, так ревів ночами, що лякав усіх довкола. Вдень він рибалив і полював на тварин, що приходили на водопій. Ми жили добре. Але тато страждав від того, що не був поважною особою. Інші баньїпи жили в гарних печерах з підлогами, вистеленими болотною травою. Ми ж мешкали у лігві, де замість підлоги було багно. Мама й тато вирішили, що, коли я зумію обійняти посаду сторожа прекрасної принцеси, вони стануть поважними особами. Це відповідальна посада, і тато міг би пишатися нею. Іншого виходу не було.

Отож він послав мене до школи драконів, де драконенят вчать стерегти прекрасну принцесу. Директором школи був старий рицар на ім’я Святий Георгій. Ви чули про такого? Колись він виграв жорстоку битву з драконом. Святий Георгій навіть стверджує, що вбив його. Не знаю, так це було чи ні. Єдиний правдивий вислів в його устах — це «Добрий день».

— Я чув про нього, — сказав Пітер. — Він справді вбив дракона. Ця історія називається «Святий Георгій і дракон». Він був славний рицар.

— Він теж так каже, — презирливо мовив баньїп.

Пітер вирішив не сперечатися. Не тому, що боявся баньїпа, ні. Хлопець тримав у руці чарівну пелюстку і тому нікого не боявся, просто він не любив сперечатися.

— Усі наші вихователі були рицарями, які колись билися з драконами, — вів далі баньїп. — Їхнім завданням було навчити нас битися з рицарями так, щоб ніхто з них ніколи не зміг визволити прекрасну принцесу. Це була жахлива школа. На світанку вихователі шикували нас, і ми крокували на сніданок. Годували ж нас розплавленою лавою та розжареним вугіллям. Вважалося, що ця їжа необхідна для драконенят, яких вчили дихати на своїх ворогів вогнем і димом.

Після сніданку нас виводили в поле. Верхи на конях рицарі в чудовій амуніції, що сяяла на сонці й сліпила нам очі, ставали навпроти. Їхні коні били копитами, закидали голови й радісно іржали. Рицарі тримали напоготові довгі піки й нападали на нас, вигукуючи: «Таллу-хо! Таллу-хо! Захищайтеся, сер! До ваших послуг! Здавайтеся!» — і тому подібне. Ото була колотнеча! Ми дмухали вогнем, полум’ям, а ще більше — димом. Але ж ми були ще малі й тому викидали вогонь лише на десять футів. Ті, хто добре поснідав, сягали дванадцяти. Я ж не міг перевищити й шести футів. Щоб уникнути ударів вершників, треба було весь час ухилятися. Боже мій! Як ми крутилися! Аби в нас не влучили списами, ми плутались в ногах у коней, хльоскали їх своїми хвостами, рикали, кусалися, вишкіряли зуби, перекидалися. Мені перепадало найбільше, бо я вкритий шерстю, а дракончики — лускою. Списи ковзали по них, не зачіпаючи. До того ж вони могли перекусити спис, якщо їм вдавалося вчепитися в нього зубами. Мені було значно важче. Рицарі здирали з мене шкіру шматками і довбали мої ребра наконечниками списів. Траплялося, я несамовито ревів — це бойовий клич баньїпів, — але мій рев не справляв на вояків, навчених вбивати драконів, ніякого враження.

Якщо ми ламали їхні списи, вони кидалися на нас з мечами. Вогонь, який ми на них викидали, не завдавав їм шкоди, бо відбивався від їхніх панцирів, а оскільки вони ніколи довго не затримувалися на одному місці, нам не вдавалося розжарити панцири так, щоб спекти в них рицарів. Врешті-решт ми тікали з бойовища.

Вони полюбляли після бою чаювати, п’ючи окріп з металевих кухлів і розповідаючи один одному брехні про кількість драконів, яких нібито вбили перед тим, як стали вихователями. Сідали на траві та й точили ляси, а ми слухали їхні розповіді з-за паркану.

Я кипів від обурення. Якось уночі, коли я спочивав у гуртожитку, де ми мешкали, і слухав стогін та зітхання дракончиків, у мене виникла ідея. Наступного ранку, коли нас зібрали на полі, я кинувся до озера, яке було поруч зі школою, і випив з нього стільки, що рівень води впав на два фути. Як у мене тоді страшенно бурчало в животі! Це в шлунку шипіли розжарені шматки лави, які заливала вода. Я нікому нічого не сказав, повернувся і став у стрій з дракончиками. Коли рицарі почали нападати, я вдарив по них сильними струменями води з кожної ніздрі і позбивав їх з коней на купу. Річ у тім, що я міг довго підтримувати сильний напір води і спрямовував її просто на войовничих рицарів. Вони, думаючи, що прорвало греблю, верещали, сипали прокльони і намагалися знову вилізти на коней, але струмінь води збивав їх з ніг, і вони знову падали, гублячи свої списи.

Драконенята раділи. Всі хотіли навчитися викидати воду замість полум’я, але це було неможливо. У драконячих шлунках бушує вогонь, тому вони зсередини оббиті залізом. Якщо дракони вип’ють води, залізо зіржавіє і у них виникнуть виразки шлунку. Дракон, який має виразку шлунку через те, що п’є воду, — нещасне створіння.

Усе ж один з рицарів кинувся до школи і привів Святого Георгія. То був справжній бунт. Школярі кидали виклик навчальному закладу. Якби дракони змінили свої шлунки і почали застосовувати у бійках воду замість вогню та диму, Святий Георгій лишився би без роботи. Він одяг новий шолом, у якому, коли закрити забрало, нічого не чути, вбрався в новісіньку кірасу з підпоркою для списа, сів на бойового коня, який ледве рухався під вагою лат, опустив забрало й заволав: «Розходьтеся по кімнатах і протягом двох годин видмухуйте дим».

Ніхто не поворухнувся.

У мене був ще запас води десь із тисячу галонів, тому я нічого не сказав йому. Я чекав нападу, але Святий Георгій не поспішав. Він повторив свій наказ повернутися до кімнат і дихати димом. Сполохані дракончики обступили мене. Один малий сказав: «У мене не залишилося жодної іскри, я не зможу навіть обпалити його. Він уб’є когось із нас, щоб залякати інших. Ти впевнений, що зможеш зупинити його?»

«Побачиш», — відповів я.

Святий Георгій пішов у наступ. Його величезний кінь повільно набирав швидкість. Він важко гупав підкутими залізом копитами, переходячи у галоп. Зручно сидячи у сідлі, Святий Георгій подався вперед. Він випростав ноги, піднявся в стременах і почав повільно цілитися в мене списом, міцно стискуючи ратище в підпорці, поки взяв мене на мушку. Всі рицарі підтримували його голосними вигуками: «Ось іде Святий Георгій, вбивця драконів!»

Коли його від мене відділяло п’ятдесят ярдів, я спробував свою силу на відстані. Вдарив з обох ніздрів потужними струменями води по його нагомілкових латах. Потім трохи підняв голову і завдав йому кілька ударів по кірасі, забралу і латах, що вкривали його плечі, руки і лікті. Це його приголомшило. І на закінчення своєї атаки я поцілив йому у зерцало сто п’ятдесятьма галонами води. Боже мій! Він полетів шкереберть через хвіст коня, відбиваючись руками й ногами від струменя, і впав на землю з таким гуркотом і брязкотом, неначе то перекинувся віз із порожніми чайниками. Кінь і далі наступав на мене, але ударом водою в його груди з правої ніздрі я зупинив його. Кінь помчав світ за очі.

Побачили б ви Святого Георгія. Він підводився із землі частинами, мов складена двофутова лінійка, і тряс убраним у лати п’ястуком.

«Тебе виключили зі школи!» — закричав він і хотів атакувати мене пішо, але в нього вже не було сили.

«Негайно забирайся геть з території школи!» — волав він.

Я змушений був це зробити; попрямував до паркану і вийшов на дорогу. Я думав про маму й тата. Батьки, які мріють стати поважними особами завдяки кар’єрі своїх дітей, дуже тяжко переживають їхні невдачі. Біда в тому, що батьків не можна підводити. Ця думка весь час непокоїла мене. Коли я хвилююсь, мені стає не по собі.

І справді, баньїп, згадуючи цю історію, дуже хвилювався.

— Це все вже минуло, — втішив його Пітер. — Ми з Сірою Шкуркою поставимо чайник. Хочете чаю?

— Що? Що? — запитав баньїп.