Словник давньоукраїнської міфології

АЛАТИР КАМІНЬ, АЛТАР, ОЛТАР, ВІВТАР
Священний «живий» камінь, що лежить у ВИРІЇ під «першодеревом світу» ПРАДУБОМ.
За легендою, походить від яйця, котре зніс першобог давніх українців СОКІЛ-РОД.
Уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється в незліченній і безконечній кількості живих зародків і бруньок, що лежать під священним каменем і котрі щовесни ДАЖБОГ (в давніші часи БІЛОБОГ) засіває землю і людство.

З священним каменем давньоукраїнські жерці — ВОЛХВИ пов’язували своє вчення про безсмертя: СМЕРТЬ, мовляв, вражала лише пагіння зародків, які лишаються вічно живими. В цьому волхви вбачали позитивну роль смерті: вона знищувала старе пагіння, даючи простір для розвитку нових зародків.

За легендою, на священному «живому» камені Вирію щозими спочиває, набираючись нових сил, бог блискавки і грому ПЕРУН.

У стародавніх українців-язичників ВІВТАР — священне місце, на якому приносили жертви богам. За первісної доби алатирі-вівтарі містилися просто неба на верхів’ях гір, високих пагорбах і берегах рік, на лісових галявинах тощо. З розвитком будівництва, етнокультури алатирі перенесено в язичницькі храми — КАПИЩА, де зайняли почесне місце перед скульптурними зображеннями богів. (За О. Афанасьєвим).

Християнська церква запозичила в язичників алатирі-вівтарі, що стали святим місцем у храмі. У вівтарі, як правило, є престол, на якому зберігається Євангеліє, хрест, свічки, квіти тощо. Вівтар відокрем­лений від середньої частини церкви високим іконостасом. Є різні форми вівтарів.

АМАЗОНКИ (КОСАЧІ, КОСАЧКИ)—войовнича община давньо українського жіноцтва III—І тисячоліття до н. е.

Заселяли низ Дніпра, причорноморські й приазовські степи та багато інших територій.
За сучасною гіпотезою, стародавня жіноча вольниця утворилася як опозиція патріархатові, що прийшов на зміну матріархатові.

Амазонки займалися скотарством (надто — дбали про коней), мисливством, рибальством, хліборобством, ремісництвом та військовим добутництвом.

За свідченням Геродота (484—425 рр. до н. е.) та інших античних істориків, амазонки — вправні вершниці, хоробрі, витривалі, дужі воячки, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілою. Африканські, острівні та південноамериканські амазонки, що походять від причорноморських, знали також морську справу (За Андре Тепе)
Носили довгу дівочу косу як ознаку вільної, незалежної жінки. Звідси — українська назва амазонок—КОСАЧКИ, КОСАЧІ (на старо­винній китайській гравюрі зображено постаті амазонок з товстими косами, що спадають через ліве плече до землі).
За віросповіданням — язичниці (сонцепоклонниці). За головних богів мали ДАЖБОГА, ВЕЛЕСА, ТРОЯНА, ПЕРУНА, ЯРИЛА.
За сучасною гіпотезою, амазонки— засновниці української козацької вольниці. Підтвердженням цього — горельєфне зображення давньоук­раїнського козака з «оселедцем» (на тім’ї) та довгою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знайдене в гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н. е.), підтверджує припущення про походження назви «козак» від слова КОСА.

Щороку на свято ЯРИЛА амазонки мали шлюб з молодими скіфами. Виховували АМАЗОНКИ лише дівчаток. Хлопчиків віддавали скіфам або вбивали (за Геродотом) чи зумисне травмували (за Гіппократом). В п’ятнадцяти­річному віці дівчаткам випікали праву грудь, аби молода войовниця могла б вільно володіти мечем і луком (звідси назва «амазонки» — «безгруді»).

Проти амазонок вели постійні війни греки, котрі прибували в гирло Дніпра з метою колонізації краю. Останню битву амазонок з греками описав Геродот. В цій битві перемогли греки й забрали полонених амазонок на ко­рабель, аби повезти до Еллади й взяти з ними шлюб.

Коли парусники вийшли в Південне (Чорне) море, греки відзначили свою перемогу вином. Цим скористалися амазонки, що дружно повстали й перебили своїх переможців. Але невдовзі на морі здійнялася буря. Степові амазонки не знали морської справи, тому віддалися на милість стихії. Вітер заніс кораблі через Керченську протоку до Меотійського озера (Азовського моря) і там викинув їх на берег. Ступивши на землю, А. захопили табуни скіфських коней, погромили місцеві стійбища, деякі скіфські городища.

Скіфські царі надіслали загін молодих скіфів з метою приборкати бешкетниць. Проте битви між амазонками і скіфами не відбулося: обидва табори зійшлися й мирно одружилися. Але амазонки не захотіли жити «в приймах». Вони примусили своїх чоловіків піти до батьків, «узяти належну частину майна», повернутися і «жити окремо». Так скіфські юнаки і вчинили. Тоді амазонки повели їх у дикі й суворі степи за рікою Рос (давня назва Волги).

Так утворилося нове могутнє давньоукраїнське плем’я, що дістало назву САРМАТИ (САРМАТИ, ЦАР-МАТИ в назві відбилася сутність сімейних взаємовідносин: в родині сарматів головувала жінка.

Найістотніші ознаки племені: жінки їздили на полювання й війну з чоловіками, носили чоловічий одяг тощо. Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога.

З часом старі амазонки намовили своїх синів і внуків напасти на Скіфію й відібрати в «розпанілих» батьків і дідів «свої законні землі». Загарто­вані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно розгромили скіфів, які, захопившись збагаченням, в певній мірі втратили свої бойові здатності. Замість Скіфії утворилася Сарматія (лише на заході між Дніпром і Дунаєм зберігалася певний час Мала Скіфія).

Криваві битви між сарматами і скіфами, між синами і батьками — трагічна сторінка в історії стародавньої України як свідчення самоїдства й самознищення нації.

Про амазонок і сарматів античні історики, географи, трибуни й письменники створили велику літературу.

Зокрема, Гіппократ (470—356 рр. до й. е.) підкреслює обізнаність амазонок з народною медициною. Він описує, як у дитинстві дівчаткам накладали на праву грудь розігрітий мідний інструмент, аби випалити безболісно грудь, внаслідок чого «вся сила переходила до правого плеча і правої руки». Гіппократ розповів, як амазонки калічили народжених ними хлопчиків, аби не дати їм потім можливості воювати проти жінок. Покалічених таким чином чоловіків амазонки використовували в ролі ремісників для таких робіт, які потребують сидячого способу життя.

Античний історик Лісій (Лисий, 459—380 рр. до н. е.) повідомляв, що амазонки першими винайшли залізну зброю й сіли на коня, чим довгий час переважали своїх піших ворогів. Це дало можливість амазонкам захопити великі території, підкорити сусідні й віддалені народи. Це підтверджує Страбон (68 р. до н. е.—20 р. н. е.), який зазначає, що амазонки свого часу захопили Малу Азію, Мізію, Лідію, Карію, а також значну частину Кавказу. Амазонки за Страбоном, відіграли значну держа­вотворчу роль в Малій Азії, де заснували багато міст.

Діодор Сіцілійський (1 ст. до н. е.) розгорнуто описує подвиги цариці амазонок Фемішкіри (Феміскіри), котра зі своїм хоробрим мобільним жіночим військом «підкорила багато народів за Танаїсом» (Доном) і сама героїчно загинула в одній із битв. Ще більшої слави зажила її донька, яка з великим військом амазонок підкорила Фракію, частину Азії й завоювала Сирію. На ті часи військо амазонок сягало кількості 120 тисяч хоробрих войовниць.

Пише Сіцілійський і про велику царицю амазонок Пантесилаю, котра у бойовому союзі з царем Енеем брала участь у Троянській війні й мужньо загинула у двобої з Ахіллом. «Це була остання амазонка»,— зазначає Діодор.

Діонісій Скіфобрахіон (II ст. до н. е.) пише про стародавні племена амазонок, які захопили Лівію «за багато поколінь до Троянської війни». Діонісій розповідає про царицю амазонок Мирину, яка иа чолі свого війська пройшла Єгипет і Аравію, підкорила Сирію, великим походом пройшла через Малу Азію, захопила Фракію і там загинула з частиною свого війська.

Велику увагу приділяють античні автори зв’язкам амазонок з Олек­сандром Македонським, котрий походив з ПЕЛАЗГІВ. Зокрема, Діодор Сіцілійськнй пише про царицю «незвичайної краси і фізичної сили» Фалестру, яка прибула до Македонського в супроводі трьохсот озброєних подруг. «Я прийшла,— заявила цариця Македонському,— аби мати від тебе дитину. Із усіх чоловіків ти здійснив найбільші подвиги. Немає в світі й жінки, дужчої й хоробрішої від мене. Мені здається, що від таких визначних людей, як ми з тобою, має народитися дитина, яка перевершить усіх смертних».

Олександр Македонський провів з Фалестрою тринадцять днів і з великими почестями та дарунками провів її в далеку Сарматію. Відомостей про їхню дитину античний історик не дає. Усі античні автори пов’язують історію амазонок з виникненням могутнього племені сарматів. Їм приділяють увагу і середньовічні історики.

А запорозькі козаки XVI—XVIII ст. у різних документах (зокрема в листах до польського короля) гордо йменували себе «нащадками сарматських царів», що свідчить про давнє українське походження сарматів, а отже, й амазонок.

Походження африканських, острівних та південноамериканських амазонок широко вивчав французький географ Андре Теве який побував у Бразилії та інших країнах. На його думку, амазонки переселилися в Африку, на океанічні острови та в Південну Америку після падіння Трої.

Постаті амазонок втілені у багатьох творах світового образотворчого мистецтва, зокрема — в скульптурах античних митців Поліклета, Скопаса, Фідія та ін.

Амазонки відіграли велику роль в розвитку давньоукраїнської міфології. Як героїчні персонажі ввійшли до багатьох міфів і легенд античного світу та середньовіччя.

АНТИ (ВЕЛЕТНІ, ДУЖІ)
1. Первісна назва воїнів (першокозаків) давньоукраїнських племен, що заселяли Іллірію та інші території стародавньої Італії, Греції тощо.

Про популярність антів свідчать старовинні топоніми: давньоукраїнсь­ке войовниче плем’я з-над Росі ВОВКИ, заселивши в II тисячолітті до н. е. узбережжя Тиренського моря, одне зі своїх міст, як свідчить Тіт Лівій, назвало АНТИ (Antium). Під час заснування Риму один з його пагорбів було названо Antopalis (поле Анта) і т. п.

Наскільки анти—люди надзвичайної фізичної сили й високої духовності — мали вплив на давній світ, свідчить той факт, що їхнє ім’я пов’язане з великим історичним періодом в історії людства: античний світ, антична культура і т, п.

Об’єднання давньоукраїнських племен, що в III—VIII ст. н. е. утво­рило могутню стабільну і першу в історії українського народу об’єднану Українську державу, яку арабські мандрівники називали ОРАТАНІЄЮ (Артанією, Ратанією).
Період Антської держави (Антії-України) археологи пов’язують з розвитком ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, тобто з розквітом старо­давньої української етнокультури. Зокрема, за часів Антії-України великого розквіту набула українська писемність («буквиця», «Іванове письмо»). Численні археологічні знахідки вказують на те, що українці- анти III—VIII ст., окрім свого рідного, знали старогрецьке письмо й латинь. (За Є. Махно).

Анти займалися орним землеробством (з застосуванням залізного плуга), осілим тваринництвом, мисливством, рибальством.

За дослідженнями М. Брайчевського, високого рівня досягли народні промисли, ремесла — залізоробне, гончарне (із застосуванням гончарного круга), гутне виробництво та ін. Розвивався залізорудний промисел, металургійна справа (з застосуванням домниць). Особливого розквіту набуло ужиткове мистецтво, надто — ткацтво, золотарство, мосяж ництво, різьба по дереву й по кості і т. д.

За Антської держави панує індивідуальне землекористування та приватне землеволодіння. Розвивається приватне господарство.

Широкого розвитку набуває торгівля на основі грошового обігу. Налагоджуються міцні економічні стосунки з зарубіжжям — передусім з арабськими країнами, Римом, Візантією, Грецією та Єгиптом. Зовнішня торгівля сприяла збагаченню і зміцненню Антської держави.

Для державного устрою антів характерне гармонійне поєднання автократії і демократії: законодавчою владою є віче, виконавчою — цар (реке) і воєводи на місцях.

За адміністративно-територіальним устроєм Антська держава була першою в історії стародавньої УКРАЇНИ унітарно-централізованою державою, що дозволило об’єднати всі давньоукраїнські племена від Венедського (Балтійського) до моря Євксинського (Чорного) та від Лаби (Ельби) і Одру (Одеру) до Дону. Столицею Антії-України був Київ.

За описом Прокопія Кесернійського, анти мали потужну військову організацію, що могла виставити 100-тисячне військо.

Одним з найвідоміших і найелаветніших державних діячів Антії-України був цар БОЖ (IV ст. до н. е.), історична заслуга якого — в об’єднанні давньоукраїнських племен (укрів, росів, полян, деревлян, сіверців, уличів, тиверців та ін.) у міцну всеукраїнську спільноту. Це дало можливість Божеві зупинити навалу готів (об’єднання давньо­германських племен) і вщент розгромити готське військо на чолі з королем Вінітарієм (385 р. н. е.). Готи змушені були платити антам данину. За кілька років після поразки Вінітарій пішов на підступність і запросив Божа та його соратників на бенкет миру. Бож повірив у щирість готського короля і прибув з усіма своїми воєводами та синами.
Під час бенкету Божа та його сімдесят воєвод і синів підступно та віроломно схопили і розіп’яли на хрестах, що їх виставили на дорогах Антії-України. В той же час Вінітарій з військом захопив Київ і назвав його Данапрштадтом.

Проте окупація готів тривала 8 місяців.

Боротьбу проти віроломних ворогів очолили ВОЛХВИ. Навесні 391 року вони зібрали військо з усієї Антії-України й повели проти нападників. Першу й другу битву анти програли, під час третьої завдали нищівної поразки готам. Вінітарія було вбито. Антія-Україна відродила свою міць.

У подальшій боротьбі проти готів та інших варварських племен анти об’єдналися з гуннами, що їх очолив київський воєвода Аттила. (За І. Біликом-Гатилом).

У союзі з гуннами Антія-Україна набула нового розвитку й піднесення.
Її міць і єдність порушили і зруйнували київські князі X—XIII століть своїми міжусобицями, скасуванням язичництва, віча та духовної влади волхвів.

Період Антської держави 111—VIII ст. н. е.— славна сторінка в історії українського народу, зокрема — в історії його державності. В цей період найвищого розквіту досягає і давньоукраїнська міфологія. Найпопулярніші боги в антів: ДАЖБОГ, ДАНА, ДОДОЛА, ЖИВА, КОЛЯДА, КУПАЙЛО, ЛЕЛЬ, МОКОША, ОВСЕНЬ, ПЕРУН, СВІТОВИД, СТРИБОГ, ВЕЛЕС, ЧИСЛОБОГ, ЯРИЛО та ін.

БАБА — одне з найстародавніших і найбільших божеств у прото- українців (кам’яний вік) та давніх українців (палеоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік).

Богиня життя, родючості, здоров’я, вагітних, мисливців. Культ Баби розвинувся за часів матріархату. Капища Баби містилися на високих горах понад ріками Дніпро, Рось, Тетерів та ін. На честь Баби приносили жертви (тварин), підтримували жертовний вогонь, влаштовували ритуальні танки чоловіків (мисливців, воїнів). Приб­лизно в XVI—XV ст. до Р. X. культ Баби переростає в культ БЕРЕГИНІ. (За П. Трощиним). Образ Баби як Матері, як Жінки, яка продовжує рід людський, трансформувався в кам’яному скульптурному зображенні Живи (с. Сулимівка Київської області) та в скіфських і половецьких «бабах».

БАГАН — у давніх українців, зокрема у волинян, та в давніх білорусів божество, що дбає про домашню рогату худобу, охороняє її від хвороб, сприяє доброму приплодові. За непошанування його Баган в гніві своєму робить тварин безплідними, насилає падіж. Згідно з повір’ям, Баган сприяв збагаченню селянина (звідси слово багач). Іменеві Баган передувало слово багаття, що означало вогонь як багатство. (За О. Афанасьєвим).

БАДНЯК (ВЕСЕЛЯК, БЕДНІДА)—дерево тотем, що було носієм різних природних і господарських благ для українця. Свято Бадняка відбу­валося наприкінці весни. В лісі вибирали дуб, зверталися до нього з співами як до помічника в господарстві. По тому зрубували і, прикривши стовбур кожухами та килимами, врочисто везли в городи­ще чи селище. На обійсті, куди привозили, влаштовували святкову зустріч. Господиня дому обсипала Бадняка зерном, хмелем, горіхами, примовляючи: «Я тебе пшеницею, а ти мені дай хлопчиків, худобу, жито-пшеницю й всякого щастя». Господар дому підносив високо вгору гілки Бадняка, промовляючи: «Хай так високо росте пшениця, ячмінь, жито, овес, коноплі і всяке зілля».

Після обрядової вечері кожен учасник ніс додому гілку дерева як запоруку щастя.

Свято Бадняка було своєрідним табу на винищення гаїв, лісів і пущ.

В образі Бадняка, на думку вчених, відбилося первісне уподібнення своєму тотему — дереву. Найдовше зберігся культ Бадняка у сербів, предки яких занесли це свято з верхів’я Дніпра.

БЕРЕГИНЯ (ОБЕРЕГА) — найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усілякого зла. На думку академіка Рибакова, культ Берегині започаткувався в первісні часи, коли протоукраїнці приносили жертви упирям і берегиням (у чому «проявився дуалістич­ний анімізм: задобрювання чорних сил і вдячність охоронним берегиням»).

З часом, згідно з еволюцією релігійних уявлень, Берегиня стає «хатньою» богинею, захищаючи оселю, всю родину, надто — малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо.

Зображалася (вишивалася) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами й дверима і, за наївними уявленнями, мали захищати домівку від чорних сил. Схематичний образ Берегині вишивався на одягові, вирізьблювався на дереві (на віконницях, дверях, ганках і т. н.). Невеликі зображення Берегині (глиняні чи мідні обереги) українці носили на грудях.

Традиційний малюнок Берегині — символічна постать жінки з засте­режливо піднятими руками.
Її образ з XIV ст. входить до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до наших днів (символічні зображення на кролевецьких рушниках і т. ін.).

Схематичне зображення Берегині трансформувалося в малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг, а згодом у боспорських (кримських) царів-українців та в київських князів доби України-Русі стає національним гербом.

БЕРЕЗА — дерево-тотем. За легендою, дівчина, яка не слухала засте­режень матері (брата, сестри та ін.), ступила на нетривку кладку на річці, впала у воду, потонула і проросла деревом-березою (очі її перетворилися в ТЕРНОВІ ЯГОДИ, а коси — в ТРАВУ). Забороняло­ся вирубувати берези, надто молоді дерева. (За Я. Головацьким).

БІЛИЙ ЛЕБІДЬ — птах-тотем. Згідно з пoвip’ям  в нього перевтілю­вався БІЛОБОГ. Волхви суворо, під загрозою смертної кари, забороняли полювання на білих лебедів. (За П. Трощиним).

БІЛОБОГ (ДІД) — головний бог добра. Один з найдавніших і най­головніших персонажів давньоукраїнської міфології. За повір’ям — творець землі, води, світла; батько Перуна; захисник людей від зла; господар Вирію та повелитель інших богів. Народні легенди зображують БІЛОБОГА у постійній боротьбі з ЧОРНОБОГОМ (символ боротьби добра і зла). Перетворювався, згідно з повір’ям, у БІЛОГО ЛЕБЕДЯ- (За П. Трощиним).

БІЛУЙ — у західних давніх українців та в давніх білорусів бог неба; верховне божество, рівнозначне наддніпрянському БІЛОБОГОВІ. (За О. Афанасьєвим)

БОГОВИЦЯ — велика ритуальна хлібина (коровай), що її пекли до першого дня свята бога осені ОВСЕНЯ. Виставляли БОГОВИЦЮ посередині святкового столу, обкладаючи різноманітними плодами. Святковий обід починався з того, що кожному давали кусень. (За О. Афа­насьєвим) .

БУДНІТАЙ — божество деяких українських племен (зокрема — захід­них), яке будило своєчасно тих, що заспали. (За Д. Шеппінгом).

БУЗИНА — дерево-тотем, якому з давніх-давен поклонялися українці.

До БУЗИНИ зверталися, стаючи на коліна, з молитвою: «Бузино! Послав мене Дажбог до тебе, аби ти взяла на себе мою недугу». Широко застосовувалася в народній медицині, зокрема в лікувальній практиці волхвів. Після 988 року секрет приготування ліків з Б. пропадає. (За П. Трошиним).

БУК – дерево-тотем у гірських племен давніх українців. Зокрема, його обожнювали КАРПИ — велике давньоукраїнське плем’я, що дало назву горам Карпатам. Поклонялися Буку підчас свята БАДНЯКА. Суворо заборонялося вирубувати молоді буки. Старі дерева рубали за дозволом волхвів. (За О. Афанасьєвим)

БОЖИЧ — за давніми віруваннями, молоде Сонце, що його народжува­ла богиня неба КОЛЯДА щороку в найкоротшу зимову ніч. Збільшення дня давні українці пов’язували зі зростанням Божича, а скорочення — з його старінням та вмиранням. (За П. Трощиним).

ВЕДМІДЬ — звір-тотем у давніх українців. За легендою, ведмідь похо­дить від людини. На думку академіка Б. Рибакова, за часів первісних мисливців палеоліту та мезоліту існував культ ведмедя, а також культ ведмежої лапи, напівлюдини-напівведмедя, що було відгомоном кам’яного віку.

ВЕНЕДИ (ВЕНДИ, ВЕНЕТИ, ЕНЕТИ, ВОДЯНИКИ) — одне з найстародавніших і наймогутніших давньоукраїнських племен, що заселяло територію сучасного Поділля (за Геродотом) і частина якого в XIV XIII ст. до н. е. переселилася в район Північної Італії (Іллірія), де й заснувала Венедську державу.

Венеди об’єднували інщі давньоукраїнські племена, зокрема — ТРОЯНІВ, які, за свідченням Т. Лівія, заснували Трою. За описом Страбона, Венеди заснували місто Потаву (Potavium) на річці з українською назвою Медвак (Medvakos), що впадає в Адріатичну затоку. Це було «найкраще й найбагатолюдніше місто Північної Італії, і таке багате, що могло озброїти і виставити військо до 120000 чоловік» (Страбор). Венеди збудували й інші міста з українськими назвами: ТУР (Thurios), Городище (Gradisca), Город (Gradus). А річки Венедії з українськими назвами Сила (Stlis) Тура (Tura) свідчать про те, що венеди були першопоселенцями Іллірії

Венедська держава займала велику територію: від Адріатичної затоки до Дунаю.
Після заснування Риму Венедія утримувала з ним дипломатичні стосунки.
На північній околиці Венедії (правий берег Дунаю) жили давні українці, яких історичні джерела називають крайнами, крайнянами, українцями (О. Чертков), бо були вони крайніми на північ від Непшек» (С. Хіоський).

Венеди заснували місто Венедію, що нині має назву Венеція.
Занепала Венедська держава внаслідок чвар між давньоукраїн­ськими племенами, відсутністю єдності між ними.
Поклонялися В. ТУРОВІ, БЕРЕГИНІ, ПЕРУНУ та іншим давньоукраїнським богам.

ВЕСЕЛЯК — див. БАДНЯК.

ВИЛИ (БІЛІ ВИЛИ, СУЖЕНИЦІ, СИВИЛИ, СЕСТРЕНИЦІ) — богині долі, які, згідно з повір’ям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас — богині поезії, музики, танців. За давньоукраїнськими легендами, Вили наділяють людей, які їм сподобалися (надто вродливих юнаків) умінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, складати пісні, малювати чи вирізьблювати по дереву. Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпушеними косами, в яких буцімто вся чарівна сила Вил. Згідно з повір’ям, Вили живуть на хмарах, а також у воді, лісах, на верхів’ях гір. Їх улюблене заняття — пісні й танці. За деякими легендами, одружуються з смертними юнаками, роблячи їх щасливими на все життя, або стають їхніми посестрами. Виліковують поранених і хворих. Можуть воскресити померлого. В поетичній уяві давніх українців хмаряні Вили — завжди добрі, лагідні, зичливі; водяні — злі, а лісові й гірські — з мінливим настроєм. Злі Вили— призвідці бур і посухи.

В деяких легендах Вили постають ревнивими й мстивими, надто до тих чоловіків, які своїх коханих жінок називають найвродливішими в світі. Вили мали в давніх українців особисті назви, з яких до нас дійшло дев’ять: Даїра, Дора, Додона, Мета, Пелідора, Пита, Прімна, Тиха та Яніра.

У ПЕЛАЗГІВ Вили йменувалися СИВИЛАМИ, СЕСТРЕНИЦЯМИ. Ставилися в один ряд з ПЕРУНОМ, ХОРСОМ, МОКОШЕІО. За давньоукраїнською легендою, всього сивил було ЗО. Деякі дійшли до нас з античних джерел: Яровила, Демовила , Ліновила та ін.

Вважалися великими віщунками, натхненними дівами, жрицями Сонця. Мешкали в горах. Кожне велике місто чи округа в пелазгів мали свою сивилу.

В давньоукраїнського племені фракійців сивила називалася Филею (Хвилею). З цим пов’язана легенда про те, що юна й чарівна жриця Сонця народилася з морської хвилі (цей сюжет використали стародавні греки в міфові про Афродіту).

З іменем сивил пов’язані пам’ятки найстародавнішого українсь­кого письма — «Книги пророцтв», або «Книги сивил» (див. ПЕЛАЗГИ).

Поетичний образ В. з XIV ст. переходить до української та білоруської народної творчості, наявний, зокрема, в примовках («вродлива, як Вила») та ін. (За П. Трощиним).

ВИРІЙ (БУЯН-ОСТРІВ, ИРІЙ) — за стародавніми легендами, сонмище богів та померлих душ, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії, згідно з віруваннями, росло першодерево світу ПРАДУБ з молодильни- ми яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж зліталися птахи на зиму.

Вічним мешканцем Вирію є першоптиця і водночас давньоукраїнський першобог СОКІЛ (або РОД), який завжди перебуває на вершечку ПРАДУБА. Саме з білої і чорної сльози Сокола з’явилися на світ БІЛИЙ ЛЕБІДЬ і ЧОРНИЙ ЛЕБІДЬ, яких Сокіл перетворив у БІЛОБОГА і ЧОРНОБОГА. У Вирії знаходиться озеро Живої Води.

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ»— фундаментальна праця видатного україн­ського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908- 1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Сонця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національ­ної віри.

До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема, подається грунтовний науковий аналіз «Велесової книги»; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших богів стародавньої української віри; досліджує автор і постать царя Дарія як орія, тобто стародавнього українця; в контексті народного предковічного світогляду розглядається творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Науковим відкриттям є етимологічне дослідження Шаяна «Дунай, Дніпро і Дністер».

В своїх дослідженнях професор Шаян виходить із власного принципу про те, що «РЕЛІГІЯ ДАНОГО НАРОДУ Є СВІДЧЕННЯМ ПРО НЬОГО САМОГО, ПІЗНАТИ ЙОГО ВІРУ — ЦЕ ПІЗНАТИ ЙОГО ХАРАКТЕР».

Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж піків і тисячоліть намагалися знищити пороги української національної духовності й самобутності.

Книга «Віра предків наших» видана 1987 року в Канаді (891 сторінка) й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри.

ВОВКИ. Персонажі давньоукраїнської міфології. За старовинною легендою, в степах ОРІАНИ мешкало плем’я ДОБРИЧІВ, які займалися збиральництвом, ні з ким не воювали, не вбивали тварин, не їли м’яса, несли з собою мир, злагоду і божественну шану до природи. А ще вони збирали цілющі трави, коріння, дикі плоди й лікували людей, сусідні племена. Одного разу їм зустрілося розбите РОСАМИ військо варварів (готів), які захотіли зробити з добричів своїх вояків. Але мирне плем’я рішуче відмовилося брати зброю. Тоді варвари почали вирубувати плем’я добричів. Це уздрів з Вирію громовержець Перун і, кинувши на варварів вогненну стрілу, перетворив їх у вовків, а добричів у овець.

Відтоді, за легендою, існують на світі вовки і вівці. (За М. Кожухар-Плачищою).     »

ВОГНЕВИЦЯ — міфічна потвора, що несла людям високий жар тіла, тиф та інші хвороби. Одна з тринадцяти доньок богині зла МАРИ. Зображувалась у вигляді кістлявої баби, в якої великі лихі очі палають вогнем. (За О. Афанасьєвим).

ВОДА — за космогонічними поглядами давніх українців — первісна матерія жіночої статі, що, поєднавшись з первісною матерією чоловічої статі (СВІТ, СВІТОВИД), утворила струмки, ріки, ліси, трави та інші речі на землі. (За Я Головацьким).

ВОДЯНА МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем, що склався в часи матріархату. Жінка, яка найкраще в своїй общині (родині) знає довколишні ріки, їхні броди, може накликати дощу, сприяє рибальству і т. п. (За М. Слободянюком).

ВОЗИЛО — божество, що оберігає коней від хвороб та хижого звіра. Уявлявся давнім українцям (згодом — білорусам) людиною з кінськи­ми вухами та копитами. (За О. Афанасьєвим).

ВОЛОС (ВЕЛЕС)—бог худоби, чередників та музик. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися «хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали». Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

За легендами, Велес — опікун усього тваринного світу, він поріднив лю­дину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на м’ясо та шкуру. З розвитком скотарства Велес стає одним з найголовні­ших богів. Його ім’я зустрічається в клятві русів грекам 945 р.: «Кля­нусь богом, у якого вірую, Перуном і Волосом, богом худоби». Опіку­вав, за повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу; навчав також чередників грати на сопілці, мав синів—ВЕЛЕТІВ тощо. За легендою, Боян — великий співець землі Руської — є онуком Волоса. (Про це згадується в «Слові о полку Ігоревім»).

Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з’явився Велес: заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.

Там, де в Києві на Подолі стояло велике капище Волоса, нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

ВОЛХВИ — давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релі­гійного культу. Носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо. Володіли, як правило, багатьма мовами, зокрема арабською, латинською, грецькою, німецькою, вірменською та ін. Сприяли розвиткові торгівлі, ремесел, налагодженню диплома­тичних стосунків давніх українців з сусідніми народами.
Дбали про духовний рівень давніх українців, про будівництво капищ та дотримання язичницького календаря, про охорону свя­щенних лісів, гаїв, рік. Першофілософи цивілізованого світу. Створили вчення про Деміурга — Першотворця землі і всього довколишнього світу—пришельця з далеких галактик.
Творці стародавнього українського письма, кількох давньоук­раїнських докирилївських абеток (трипільська, «Іванове письмо», «буквиця» та ін.). Автори «Велесової книги», Аскольдового літопису.
Ще за трипільської доби (IV тисячоліття до Р. X.) В. створили демографічну концепцію, котра не дозволяла перенаселяти наддніп­рянські регіони, де мешкали багатодітні племена й родини. Внаслідок цього Волхви щотрироки влаштовували жеребкування, за допомогою якого формувалися молоді общини ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ «НА НОВІ ЗЕМЛІ». Так під проводом Волхвів давньоукраїнські племена й общини заселяли Індію, Месопотамію, Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, о. Кріт, Західну Європу. Волхви сприяли повній колонізації Балкан.

Володіли секретом довголіття та лікування травами, що оберігало давніх українців до 988 р. від епідемій і хвороб.

Створили астрологічну медицину (лікування людини з враху­ванням планет і зірок тощо), знання з якої були втрачені після 988 р.

Волхви повсякчас і суворо дбали про дотримання законів ВІЧА.

Про Волхвів вперше згадує Біблія (Новий Завіт).

З 988 р. Волхви зазнають фізичного знищення, всілякого гоніння й переслідувань.

Очолювали антифеодальні народні виступи з метою обмежити монархічну владу князів, відродити владу віча та язичницьку віру. Повстання Волхвів жорстоко придушувалися (Суздальське повстання 1024 р., Київське повстання 1068—69 рр. та іи.).

З винищенням волхвів були втрачені наукові знання українців з національної історії, культури, космології, міфології, філософії, народної медицини, екології, технології ряду ремесел тощо. 988 рік став початком екологічної та демографічної кризи на Україні. (За Л. Силенком та П. Трощиним).

ВОСТРУХА — домашнє божество, що оберігало корів. (За. О. Афанасьєвим).

ВЯСНОВКА (ВЕСНЯНКА) у давніх українців (згодом — у білорусів) богиня весни, рівнозначна ЛАДІ, всенародне свято. Під час свята весни село чи громада обирали найвродливішу і найпрацьовитішу дівчину, яка і символізувала собою весну. Дівчину Веснянку ставили на дерев’яну борону і волокли вручну полем. Відтак водили хороводи, закликаючи і прославляючи весну. (За. М. Слободянюком).

ГАЙБОГ (БОЖНИЦЯ, БОЖЕЛІССЯ, ПРАВЕДНИЙ ЛІС) — священ­ний заповідний ліс, гай чи байрак у наддніпрянських українців. В такому лісі суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть зла­мувати гілля. Дозволялося брати щепи з плодових дерев, біля яких, однак, треба було взамін залишити срібну чи золоту монету або іншу коштовність. (За О. Афанасьєвим).

ГІРНИКИ (ГІРНИЧІ, ГОРАКИ, ГОРНАКИ, НЕRNIСІ, НЕRNIКІ) давньоукраїнське плем’я, що мешкало в Карпатах і частина якого за покликом волхвів переселилася в гори стародавньої Італії (XIII— XII ст. до н. е.). Входили до пелазгічного об’єднання. Поклонялися Бі­лим вилам, Перуну, Дажбогу, Велесу та іншим богам. Займалися скотарством, мисливством, рибальством. (За Д. Галікарнаським, Страбоном та ін.).

ГЛУХАНЯ — міфічна потвора, що відбирала в людей слух і мову. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася потворною бабою без вух і рота. (За П. Трощиним).

ГОНИЛО (ГЕНИЛЬ) — давньоукраїнський бог чередників та чабанів. Охоронець череди, отари, табуна. На свято Гонила пастух ішов по селищу з довжелезною палицею, на верхівці якої було кільце — символ сонця і влади. Г. (За О. Фамінциним).

ГОРІХ — дерево-тотем. За давньою легендою, Перун розлускував навесні два горішки з одного текла річка (дощ), з другого виривався вогонь (блискавка) ; від лущення грім. Згідно з повір’ям, горішок-двійник приносить щастя й багатство, його берегли, тримали в скрині. Волхви суворо забороняли рубати молоді горіхи. (За О. Афанасьєвим).

ГОСТЕЙКА — міфічний образ-тотем давніх росіян. Споріднений з білоруським КУСТОМ та українською ТОПОЛЕЮ. Свято Гостейки відбувалося наприкінці весни як знак священного пошанування гаїв, лісів, дерев — усієї навколишньої природи. Дівчата й хлопці, набравши з дому яєць та пирогів (куличів), йшли до лісу, де обирали гарну молоду берізку, прикрашаючи її стрічками, хустками, гіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу, співали, водили хороводи. Потім зрізували берізку й несли до села, де її називали ГОСТЕЙКОЮ. Того ж вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Іноді Гостейку ставили в курені у полі. (За М. Слобо- дянюком).

ГРИЗАЧКА міфічна ‘потвора, що несла людям хворобу серця. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася черв’якоподібною істотою, в якої над посинілою тонкою верхньою губою зависали гострі хижі зуби. (За Г1. Трощиним).

ДАЖБОГ (ДАЖДЬБОГ, СОНЦЕ-БОГ) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Дожбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.

В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.) було велике капище Дажбога— на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.

Зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх- давен сонцеликий образ Дажбога малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зобра­ження є першогербом Києва. Культ Дажбога як головного бога Рідної Укра­їнської Національної Віри (РУНВіра) відродив Лев Силенко в книзі «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979).

За Силенком, Дажбог — це свідомість світу. Саме з цієї свідомості — самоволодіючої, самонаснажуючої всевишньої сили — й постала людина (слово «свідомість» Силенко виводить з санскритсь­кого «свідомая», що означає самоутвердження).

«Дажбог — це ДІЯ, яка творить у людині бажання жити, бажання бачити себе у своїх діях, бажання вчитися, працювати, самоутверджу­ватися. самовизначатися, зрештою — вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені.

Дажбог — це свята Правда. Справедливість, життєтворяше Світло, Святий Дух, Воля.

Життя — в Дажбогові і Дажбог в житті. Людина у свідомості світу, і свідомість світу у людині» (Л. Силенко).

ДАНА (ДІВОНІЯ, ДІВАННА ДІВА) — богиня води; вічно юна, чарівна Діва і водночас дружина ВОГНЮ (СВІТЛА, СВІТОВИДА), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, ріки і т. п.).

За переказами, храм Дани стояв у легендарному українському місті Дівичграді чи Дівинграді (згодом — німецьке місто Магдебург). Від імені Дани походять, на думку деяких учених, назви рік: Дон, Дніпро, Дністер, Двіна, Дунай.

Дана ототожнювалася в українській міфології з грецькою Діаною, або Артемідою. (За Я. Головацьким).

ДИВ — божество страху й смерті. Зображалося у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям. Згідно з легендою, Див завше «сидить на сухому дереві і свище по-зміїному, кричить по-звірячому, з ніздрів іскри сиплються, з вух дим валить». Віщує смерть, надто перед січею, боєм. Дмв вважався людоїдом. Згадується в «Слові о полку Ігоревім» («встрепенулся Дивъ, кликнеть на вершине древа» та ін.). Існувало повір’я про «Дивову планиду» поблизу Дунаю, де в печері проживало-буцімто сімдесят Див. В пізніші часи (X — XIII ст.) Д. ототожнювався з образом Солов’я-Розбійника, що звив гніздо на дев’яти дубах і не дає нікому пройти чи проїхати до Києва. З XVI ст. образ Дива входить до української народної творчості як елемент орнаменту та в примовках («Щоб на тебе Див прийшов» та ін.). (За П. Трощиним).

ДВОРОВИК (ДВОРОВИЙ)—добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба. (За О. Афа- насьєвим).

ДЗЕВОНІЯ — богиня лісних звірів. (За П. Трощиним).

ДІД – У давніх українців друге ім’я БІЛОБОГА.

Необмолочений ритуальний сніп жита, що встановлювався у хаті під час свята ОВСЕНЯ. (За О. Афанасьєвим).

ДИТИНЕЦЬ — назва частини міста, фортеці чи башти, у підвалини якої — згідно з найдавнішим українським ритуалом — замуровували дитину, дух якої мав берегти споруду від ворогів. (За О. Афа- насьєвим).

ДОДОЛА —у давніх українців найвродливіша в селі дівчина, яку обирали «нареченою» Перуна, дівою вогню, головною фігурою на святі Громовержця, під час накликання дощу і т. д.

У давніх сербів Додола — богиня рослинності, образ-тотем, рівнознач­ний білоруському КУСТУ, російській ГОСТЕЙЦІ, українській ТОПОЛІ. Весняне свято Додоли — знак священного пошанування сербами навколишньої природи, обожнювання дерев, гаїв, лісів тощо. (За П. Трощиним).

ДОЖНИЦЯ —у давніх українців вечірня зірка (планета Венера).(За П. Трощиним).

ДОМОВИК (ДОМОВИЙ, ХАЗЯЇН, ДЕДО, ДІДУСЬ) -«хатнє» бо­жество, що, за повір’ям, опікується життям усієї родини, яка мешкає купно, під одним дахом. За уявленнями давніх українців, мешкав, як правило, на горищі (на лежаку). Зображувався (уявлявся) обов’яз­ково оброслим густою шерстю. Голий Домовик — уособлення нещастя, злигоднів, утрат, хвороб тощо.
Звідси звичай садовити молодих на вивернутого кожуха, що значило «одягти» (задобрити) Домовика. Не впустити в оселю молодого подружжя злиднів — голого Домовика і т. ін.

У більшості давньоукраїнських племен Домовик був опікуном родинного вогнища, поставав у вигляді вогню, що називався Дідом-домовим. Тому при переході на нове житло господиня-українка топила востаннє піч, після чого вигрібала увесь жар у чистий горщик, примовляючи: «Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло». У новій оселі жар висипався у піч.

За міфологічними уявленнями наддніпрянських українців, у Домовика пе­ретворювався шанований член родини, який помирав.

Згідно з повір’ям, Домовик творив не лише добро, а міг покарати (наслати хвороби, невдачі, злигодні) тих, які нешанобливо ставились до своїх покійних родичів (не дбали про їхні могили, не поминали їх тощо), скупилися пригостити подорожнього, помогти родичеві, сусіду, погорільцеві і т. ін.

Після скасування язичництва 988 р. церква зробила Домовика образом негативним. (За О. Афанасьєвим).

ДУБ — дерево-тотем (дерево Перуна). Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого — різні страви). Зрубати Дуба можна було лише за дозволом волхвів. (За П. Трощи- ннм).

ДУША — за вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла Душа — по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю — лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна Душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.

Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас — світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).

За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі — це стосується душ діяльних («невсипущих»), тих, які «рвуться на землю», до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.

Відродженню і перевтіленню Душ волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.

Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядкову­валися ДОМОВИКУ

Відроджуватися і перевтілюватися Душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев’ять і дванадцять разів — у залежності від своєї «потужності»). Далі Душа «втомлювала­ся» і летіла до Вирію на вічне проживання

Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).

З Душами пов’язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то Душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе.. Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то Душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.

Роздавати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.

У вченні волхвів про Душу відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії.

Вчення волхвів про Душі було втрачене після 988 року.

ЕТРУСКИ (РУСИНИ, РУСИ, «З РУСИНІВ») — давньоукраїнське плем’я, що переселилося з Прикарпаття та Галичини до Північної Італії й утворило державу Етрурію за 1300 років до н. е.

За свідченням античних авторів (Схимн Хіоський, Страбон, Плутарх, Юстин та ін.), в творенні високоцивілізованої Етрурії значну роль відіграли дванадцять племен ДІДІВ, що їх об’єднав воєвода Лід.

На думку сучасних етнологів. Лід («крижаний чоловік») повів дванадцять молодих общин росів і полян з-над Росі й Дніпра спочатку до Малої Азії, а звідти до Північної Італії. Є припущення, що Лід — один із засновників Етрурії.

За свідченням Страбона, в розбудові Етрурії взяли участь й «інші пелазгічні племена», зокрема ті пелазги, що мешкали иа островах Лемносі та Імбросі. Цих островитян Страбон, Плутарх та інші називають ТИРЕНЛМИ (СИРЕНАМИ), а море, на березі якого вони жили,— Тиренським.

Об’єднавшись, всі ці давньоукраїнські племена й общини утворили цивілізовану державу Етрурію, яку було поділено на дванадцять округів (за кількістю лідійських племен).

За описом Т. Лівія, «головного воєводу Етрурії обирали всі дванадцять племен і округів. На чолі кожного округу стояв старшина. Мешканці Етрурії називалися етрусками. Кожна округа мала своє племінне віче».

Водночас кожна округа мала своє місто.

Найбільшим містом Етрурії була ВІЯ (Veies), що «за розмірами дорівнювала Афінам» (Галікарнаський) і «не поступалася Риму ні засобами оборони, ні міцністю своїх стін» (Плутарх). Коли почався занепад Етрурії, римляни 10 років штурмували Вію й ледь спромогли­ся її здобути.

Плутарх називає Вію «столицею всієї Тиренії».

Інші великі етруські міста: Кордон (Cordona), Курінь (Каігеа), Порусія (Perusia), Коса (Kosa), Лука (Luca), Оратанія (Artana), Оріана (Аигіпа), Русалія (Rusellum), Кума (Сита) та ін.

За описом Страбона, Етруски свої житла називали «курені» (бо в кожному житлі стояла піч, що куріла), через те античні автори часто-густо Етрусків називали куританамн (Kaertani).

За свідченням атничних авторів, Етруски принесли в Північну Італію культуру землеробства й осілого тваринництва.

Малочисельні автохтонні племена Італії вперше побачили вози на чотирьох колесах, залізні плуги, вершників на конях, а також — насіння пшениці, проса, гречки, жита.

Етруски навчили місцевих жителів орати, сіяти, прясти, ткати, ковалювати, колісникувати, стельмахувати, ознайомили з гончарним кругом, з металургійною справою тощо.

Водночас Етруски розвивали свою етнокультуру.

Так була утворена велика і могутня держава Етрурія, до якої приєднувалися інші пелазгічні та автохтонні племена, котрі населяли Італію. Зокрема, до Етрурії ввійшло могутнє державне утворення стародавнього українського племені ОБРИЧІВ зі своїми трьомастами містами (Одра, Дола, Гостра та ін).

«Від берегів Тибру й до Альпійських гір, від одного моря до другого — все було заселене етруськими племенами». (Т. Лівій).

Це була перша федеративна держава в світі.

Проте з часом Етрурія розпалася на дванадцять республік. Це, на думку Страбона, послабило Етрурію, на неї почали нападати сусіди.

Першими віроломно напали на Етрусків їхні найближчі родичі — галли (стародавні галичани). За описами Плутарха, Страбона, Лівія й Полівів, галли (їх античні автори називають кельтами) не лише захопили значну територію Етрурії, а й вигнали Етрусків за межі своїх володінь (за 600 років до н. е.). 420 року до н. е. на етруське місто Капую напало давньоукраїнське плем’я компанійців (Сатрапі) й вирізало Етрусків до ноги. 417 р. поляни, що мешкали на терені Італії, підступно захопили етруське місто Куму.

Особливо великого удару по Етрурії завдали галли 388 р. до н. е. Вони перейшли Альпи через ущелину в напрямку етруського міста Турин і на річці Тичина розбили головні сили етруського війська, захопили етруське місто Милан і нещадно пограбували його. Того ж року римські легіони також напали на Етрурію, захопили в полон 8000 чоловік, жорстоко пограбували мирне населення. Наступні нашестя галлів (кельтів) 346-го, 363-го, 358-го, 355-го і 347 років до н. е. остаточно зруйнували Етрурію як державу і водночас зміцнили автохтонний, державний, на кістках давніх українців збудований Рим, що поглинув Етрусків та їхню культуру.

Розбрат між давніми українськими племенами на терені Італії — трагічна сторінка в історії українського народу. Перший про це сказав Страбон: «Якби етруски не розділилися на окремі племінні управління, то вони не лише могли б дати відсіч усім нападникам, а й самі нападати й вести щасливі війни».

Але, гинучи, Етрурія народила дві великі держави — Стародавню Грецію й Римську імперію.

На багатій етруській (давньоукраїнській) культурі виросла антична культура Еллади й Риму.

Велику роль відіграла Етрурія в розвитку української міфології, що спричинилася до народження античної міфології.

ЖАБИ (ДУДАРІ) — персонажі стародавньої української міфології. Легенда розповідає, що в дуже давні часи жили Чоловік і Жінка. Чоловік був ледачий, нічого не робив, лише їв та спав, а ввечері довго й одноманітно грав на дуді, чим сприяв доброму відпочинку й міцному сну своїх односельців. Жінка, навпаки, була роботяща і все господарство тримала на собі. Одного разу вона зібралася у віддалене городище на ярмарок. Чоловік теж поплентався за нею. Коли вона спродала дещицю, Чоловік попросив грошей на пиво, а нажлуктав­шись, завалився спати. Жінка спродалася, накупила потрібного краму й стала будити чоловіка, аби йти додому. Але він зажадав, щоби вона несла його. Жінка терпляче звалила Чоловіка собі па плечі й понесла разом з крамом. Але, переходячи вбрід річку, Жінка зупинилася, в неї запаморочилося в голові. Аби не впасти, стала молити МОКОШУ про порятунок. Богиня — охоронниця жінок — вмить опинилася біля страдниці і в гніві зірвала Чоловіка зі спини Жінки та кинула його у воду, перетворивши у тварину з великим черевцем і слаборозвину­тими кінцівками. Цю істоту й було названо ЖАБОЮ, або ДУДАРЕМ.

Звідси й повір’я, шо кумкання жаб сприяє доброму сну людей. (За М. Кожухар-Плачиндою).

Волхви суворо забороняли вбивати жаб. Культ Жаб відігравав позитивну роль у екологічному вихованні давніх українців.

Давні переселенці «на нові землі» ПЕЛАЗГИ та ін. популяризува­ли легенду про Жаб, завдяки чому цей сюжет став знаний у різних країнах.

ЖАРООК — бог вогню у полян та інших українських племен Наддніп­рянщини. (За П. Трощиним).

ЖЕЛЯ — давня богиня печалі, скорботи, плачу. В руках у неї, згідно з повір’ям,— ПІЧ з жаром як символ смутку. Від імені Желя- утворилися слова ЖАЛЬ, ЖАЛОБА та інші. Згадується в «Слові о полку Ігоревім». (За П. Трощиним).

ЖИВА (ЦИЦА) — богиня життя, жіночого щастя в давніх українців, їй поклонялися безплідні жінки. Сприяли добрим пологам. Згідно з повір’ям — принесла протоукраїнцям перше зерно жита. (За П. Трощиним).

ЖИВЕЦЬ — капище Живи; храм чи святилище, де стояло скульптурне зображення богині. Усі мешканці навколишніх поселень сходилися до Живи- на початку травня, щоб попросити у богині довготривалого здоров’я, благополучності. Жертвоприношення здійснювались руками тих, хто першим побачив навесні чорногуза, ластівку або першим почув зозулю. (За О. Афаиасьєвим).

ЖИВОННА (ЗЕВОНА) —у полабських українців та давніх поляків — богиня плодовитості всіх тварин, опікувала також ліси, сприяла мисливцям. (За Д. Шеппінгом).

ЖИЖ — бог вогню у давніх білорусів. Рівнозначний давньоукраїнському наддніпрянському СИМАРГЛУ. (За О. Афанасьєвим).

ЖИРОВИК — божество, що мешкає в людській оселі, по коморах та засіках, у льохах та иа горищах і сприяє добробуту, достаткам; всіляко охороняє продовольчі запаси від знищення. (За О. Афа­насьєвим).

ЖИЦЕНЬ — бог осені та осінніх робіт у давніх українців (згодом і в білорусів). Зображувався у вигляді низенького, худорлявого чоловіка з суворим виразом обличчя, з трьома очима та розкуйовдженим волоссям на голові. Він ходить, згідно з легендою, нивами та городами і слідкує, чи старанно збирають урожай. Карає ледачих та неохайних. Зерно-падалицю утоплює в землю, щоб воно не розвіялося, проросло. Образ Жиценя наявний і досі в білоруському фольклорі, зокрема в примовках: «Жицень хлеба дав», «Барджей на жицнє, калі в засскі хліба не притне» та ін. (За О. Афанасьєвим).

ЖОВТЯНИЦЯ—потвора, що несла людям жовчну хворобу. Одна з тринадцяти доньок Мари. Уявлялася висохлою немічною бабою з жовтими очима і лицем. (За П. Трощиним).

ЗЕЛЕНИЙ ШУМ — дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців.

Уособлював розквітлу природу, і зокрема Славуту (Дніпро), що про­буджується навесні. Святкування 3еленого Шуму відбувалося за найбільшого розквіту весни, під час цвітіння дерев. В образі 3еленого Шуму виступав хлопчик або юнак, що його обирала община.

З XIV ст. входить до української народної обрядовості, стає поетичним образом українських пісень і танків:

Ой нумо ж ми, нумо В Зеленого Шума,
А в нашого Шума Зеленая шуба і т. п.

(За М. Слободянюком).

ЗЕЛЕНИЙ ЮРІЙ—див. ЮРІЙ ЗЕЛЕНИЙ.

ЗЕМЛЯ-МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які по­клонялися родючій ниві, всій землі. Образ Землі-матері ввійшов поетичним символом до фольклору як українського, так і російського та білоруського народів. Цей образ зберігся в примовках: «Гріх землю бити — вона наша мати», «Навесні гріх землю бити — вона вагітна» і т. п. (За М. Слободянюком).

ЗОЗУЛЯ (ВІЩУНКА, ВІЩУХА) — один з найстародавніших персона­жів української міфології. За поетичною уявою давніх українців, походить від жінки, що вбила свого чоловіка (в легенді відбилась конфліктність переходу від матріархату до патріархату), за що й була заклята Родом чи Перуном — ніколи не мати подружньої пари й вічно жити одиначкою. (За М. Кожухар-Плачиндою).

Міф про 3озулю має багато варіантів у всіх індоєвропейських народів, котрі походять від протоукраїнців — оріїв. Птиця-віщунка. Пророкує весну і літо, а також — кількість літ життя тому, хто питає в неї про це. Буває і злою віщухою (наприклад, коли 3озуля тричі прокує над хатою — помре господар і т. п.)

ЗЮЗЯ — бог зими у давніх українців, згодом у білорусів. Зображувався у вигляді діда невеликого зросту, з білим волоссям та довгою сивою бородою. Ходить, згідно з повір’ям, босоніж, без шапки, в білому кожусі. У руці — залізна булава. Під Новий рік білоруси варили кутю для Зюзі: «Зюзя на дворе — куця на столе». (За О. Афанасьеним).

КАПИЩА (КОНТИНИ, ХРАМИ) — язичницькі, здебільшого дерев’яні, культові споруди та місця для вшанування богів, жертвоприношень, різних треб тощо.

Як правило, Капища за будь-якого розміру поділялися на дві полови­ни — передню (простору, для язичників) і власне святилище, де горів вічний вогонь, стояло дерев’яне скульптурне зображення Головного Бога і куди мали право заходити лише волхви та огнищани, які підтримували вічний вогонь. Розмежовувалося Капище трьома чи чотирма різьбленими стовпами.

Дах Капища — високий, гострий, похилий, яскраво розмальований. Його криси спадали до землі. Стіни передньої частини прикрашалися рогами, черепами звірів, червоними тканинами. На стінах як зовні, так і всередині вирізьблювалися зображення богів, людей, птахів, звірів, комах, священних дерев і рослин тощо.

Будувалося Капище головним виходом на захід з тим, щоб язичники, вклоняючись вогню і богам, були обернуті на схід, до Сонця.

Довкола Капища містився двір, обнесений різьбленою огорожею. За звичаєм після богослужіння й жертвоприношень влаштовувалася загальна учта (бенкет), для чого довкола Капища робилися прибудови на випадок негоди тощо.

За свідченням арабських письменників (Масуді та ін.), стародавні українці мали й кам’яні Капища, оздоблені мармуром, дорогоцінним камінням та численними скульптурними зображеннями богів.

Іноді Капища розміщалися простонеба, зокрема на різних узвишшях, верхів’ях гір, на скелях, у лісах і гаях, понад ріками, озерами — скрізь, де, за повір’ям українців, могли проживати божества.

З найдавніших часів відомі укріплені Капища городища (діаметр 10—80 метрів, висота насипаних валів 3—20 метрів). У городищах, окрім богослужіння й жертвоприношень, у Капищах спалювали мертвих.

Існували Капища окремим — найбільшим — богам: Перуну, Дажбогу, Велесу, Світовиду, Радсгосту, Ладі та ін.

Капища свідчать про високий рівень будівництва та мистецьку культуру давніх українців. (За Я. Головацьким).

КАРНА — божество оплакування померлих, плакальниця. Згідно з повір’ям, дбала про обряд поховання. Карна згадується в «Слові о полку Ігоревім». (За П. Трощиним).

КІКІМОРА — богиня сновидінь. Донька Мари. Уявлялась сонливою, блідою дівою, що жила у людській оселі у комині чи запічку. (За О. Афанасьевим).

КЛЬОЦНИК —у давніх українців, згодом у білорусів домашній бог, охоронець комор та засіків. (За О. Афанасьевим).

КОЗА — тварина-тотем давніх українців, зокрема наддніпрянських. З XIV ст. входить міфічним образом до українського фольклору (див. КОЛЯДА).

КОЛЯДА — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у давніх поляків та литовців — КОЛЕНДА, молдаван та румунів — КОЛИНДА). Один із найбільших та иайшанованіших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова КОЛО — стародавньої назви Сонця (у скіфів КОЛО — КЕАЙС).

За легендою, Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує БОЖИЧА — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбу­ваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою.

Свято Коляди у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за ст. ст ), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов’язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні (колядки), спалювання колоди (символ Мари).

З святом Коляди вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру.

За легендою, Коляда навчила давніх українців робити колесо.

Популярність сонячного (язичницького) свята Коляди- примусила православну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва.

З XIV ст. свято Коляди входить до української народної обрядовості. Відгомін свята Коляди дійшов до наших днів (колядування тощо). (За П. Трощиним).

КОНІ — священні тварини в давніх українців. Старовинний міф оповідає про те, що бог дужості і війни ТУР заходився будувати земляні вали проти диких кочових племен і примусив рід ПАНІВ (найстародавніше і наймудріше давньоукраїнське плем’я, частина якого переселилася у XVIII ст. до н. е. на територію Північної Італії та Палестини. — С. П.) звозити землю влітку на санях (на той час ще не винайшли колесо). Пани взялися за роботу і виконали свою повинність — нагорнули земляний вал на терені свого племені, а далі виконувати каторжні роботи відмовились. Розгніваний ТУР, який недолюблював розумних, перетворив неслухняних людей у коней, котрих і запріг у сани. Коляда пожаліла коней і опустила з неба колесо… (За М. Кожухар-Плачиндою).

Конюшник — «домашній» бог, що охороняв конюшню і коней від усякого лиха, хвороб, пожежі тощо. Давні українці приносили пожертвування Конюшнику, залишаючи в яслах конюшень на ніч всілякі продукти. (За О. Афанасьєвим).

КОРКУША — потвора, що заражала людей коростою, віспою, обкидала чиряками і струпами тощо. Одна з тринадцяти доньок МАРИ.
Зображувалась коростявою, конопатою бабою, вкритою струпами та гнилими виразками. (За П. Трощиним).

КОРОВИ — священні тварини в давніх українців. За старовинним міфом, Чорнобог підступними засобами полонив сонного Перуна, зв’язав його і заховав у найглухішиу нетрях свого підземелля. Доки ТУР і ЧУР ходили визволяти Громовержця, на Землі утворилася посуха: обважнілі хмари низько літали над землею, але не було Перуна, який розколов би їх своїми стрілами. Тож висохли річки й криниці, дохла худоба і звірі, люди вмирали від голоду й спеки.
Орії благали Вирій порятувати їх. Ці молитви почув Дажбог. Він прихилив до землі важкі хмари й перетворив їх у дивовижних тварин — Корів, від яких потекли Оріаною МОЛОЧНІ РІКИ, що напоїли й наситили людей і все живе на землі. (За М. Кожухар Плачиндою).
В IV тисячолітті до н. е. орії занесли до Індії культ К-, де й досі вона вважається священною.

КОРОЧУЦ (КАРАЧУН) ритуальний хліб, спечений у формі великих круглих сонцеподібних буханців на свято Коляди, з нагоди Нового року, народження нового Сонця — Божича.

Спечений під чає найкоротших днів, хліб-Карачун зберігався до кінця свята Коляди з тим, щоб далі вкорочувались довгі ночі, вкорочувалась темінь, холод і зло. (За О. Афанасьєвим).

КОСТРОМА — міфічний образ весни у давніх росіян свято утворилося на грунті давньоукраїнського свята ТОПОЛІ

У недільний день на вигоні збиралися дівчата, хлопці і жінки, що починали з піснями виготовляти опудало Костроми. На опудало одягали сорочку, сарафан, хустку, черевики, прикрашали квітами. Прибрану Кострому- клали в корито. Хлопці одягали на себе мішки і йшли попереду. Дівчата й молодиці в білих косинках брали корито собі на плечі й несли його до річки. Причому, голосячи, співали:

Кострома, Кострома,
Ты нарядная была,
Развеселая была,
Ты гульливая была!
А теперь, Кострома,
Ты во гроб легла..

Корито з опудалом клали на воду и пускали за течією. По тому всі ставали па коліна, кланялись у бік Сонця, вигукували: «Прошай, весно!.. Повертайся знову!»

На основі свята Костроми-весни виникла російська дитяча гра «Костро­ма». (За М. Слободянюком).

КРАЛИЦЯ — міфічний образ-тотем весни, богиня рослинності у давніх чехів. Весняне свято — знак священного пошанування навколишньої природи, своєрідне табу на вирубування дерев — запозичене з давньоукраїнського свята ТОПОЛІ.
Під час накликання дощу дівчина — Кралиця — прикрашалася квітами, гіллям, обливалася водою. (За М. Слободянюком).

КРИВИЙ ТАНОК — старовинний український танок, мав накликати весну. На галявині, в трьох її кінцях, забивали кілки, поміж якими юнаки та дівчата водили хоровод, що символізував нелегкий шлях богині Лади з Вирію до рідних земель.
З XIV ст. К. Т. входить до української народної обрядовості. (За М. Слободянюком).

КУПАЙЛО (КУПАЛО) — давньоукраїнський бог родючості, врожайно­го літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. До святкового ритуалу входило: запалювання ЖИВОГО ВОГНЮ (від тертя дерева об дерево), плетіння дівчатами вінків і кидання їх у воду, стрибання через вогонь («очищення»), прикра­шання худоби вінками й дзвіночками, спалювання опудала МАРИ (смерті), одягання масок з метою «обманути злих духів» і-т. н. Вважа­лося, що зібрані в купальські дні лікарські рослини мають найбільшу цілющу силу. З XIV ст. день Купала стає великим народним святом в українській обрядовості. (За О. Афанасьєвим, П. Трощиним).

КУРЯЧИЙ БОГ — камінь, грубо оброблений під вигляд уявлюваного «Перунового молота», що його вивішували у курниках як засіб проти захворювання домашньої птиці. Пізніше курячим богом називали всілякий камінь з отвором. (За О. Афанасьєвим).

КУСТ — міфічний образ-тотем давніх білорусів. Свято утворилося на грунті української ТОПОЛІ. Свято відбувалося наприкінці весни як знак священної поваги до гаїв, лісів, дерев — усієї природи. Обиралася вродлива дівчина, яку заквітчували вінками й гілками та водили селом, в поле, на луки з піснями. Свято Куст було своєрідним табу на вирубування дерев, нищення природи. В образі Куста відбилося первісне уподібнення людини своєму тотему — дереву. (За М. Слобо- дянюком).

КУЯВІЯ — одна з першоназв стародавньої України; згадується в працях арабських географів Ал-Балхі, Ал-Істархі, Ібн-Густе як одне з царств України-Русі.
На думку більшості учених, Куявія — Київ, Київська земля.

ЛАД – бог шлюбу та родинної злагоди й вірності та людської благополучності. Чоловік Лади. Зображувався лише разом з нею. Свято Лада відбувалося з 25 травня по 25 червня. В жертву Ладу приносили білого півня (символ подружньої вірності). (За П. Трощиним).

ЛАДА —- велика давньоукраїнська богиня весни. Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт. Зображувалась здебільшого у вишивці верхи на коні разом зі своєю донькою ЛЯЛЕЮ та пучечком червоної калини в руці.
За давньою легендою, Лада, несучи весну на землю Оратанії, лягла спочити серед степів Тавриди й міцно заснула. Цим скористалася Мара, вона густо засіяла довкола сплячої Лади колюче терня, котре швидко проросло й забуяло. Пробудили Ладу далекі й відчайдушні моління оріїв, які благали тепла на свої рахманні ниви. Підхопила­ся Лада, кинулася бігти в бідний край — нести тепло і весну, але колюче терня нестерпно дерло її тіло. І там, де падали краплі Лади крові на землю, виростали буйні кущі червоної калини. (За М. Кожухар- Плачиндою)
Міфічний образ давньоукраїнської богині Лади трансформувався у міфології багатьох індоєвропейських народів, які походять від праукраїнців-оріїв

ЛАДОВИЦІ — дівчата, що брали участь у хороводах на честь богині весни ЛАДИ.

ЛАДУВАННЯ — святкування ЛАДИ, ігри та пісні на честь богині весни.

ЛЕДА —богиня весни й родючості в давніх поляків. Рівнозначна ЛАДІ. (За О. Афанасьєвим).

ЛЕЛЬ—бог кохання й бджолярства (бджола в давніх українців — емблема кохання, що поєднувала в собі, за повір’ям, «солод меду й гіркоту жала»). Іноді уявлявся «вічним парубком», який приносить юнакам і дівчатам найвищу радість кохання, опікує дітей, любить квіти, сприяє бортничам. Лель — один з найдавніших персонажів давньоукраїнської міфології. Л. Силенко (США) ототожнює об­раз Леля з шумерським та ассиро-вавілонським богом Лілем та Енлілем, древньоїндійським богом Лелем.

ЛІДИ («КРИЖАНІ ЛЮДИ») —дванадцять давньоукраїнських общин, котрих об’єднав наддніпрянський (оріанський) воєвода Лід і повів «на нові землі» до Малої Азії, а звідти — до Північної Італії, де ці общини взяли участь у творенні давньоукраїнської держави Етрурії (див. ЕТРУСКИ).

ЛІДНИЦЯ — міфічна потвора, що несла простуду, відморожувала людям кінцівки тощо. За повір’ям, одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалась у вигляді обледенілої баби, в якої замість очей — дві крижини. (За П. Трощиним).

ЛІСОВА МАТИ — дополїгеїстичний образ-тотем, що склався в часи матріархату. Жінка, яка найкраще знає довколишні ліси, сприяє збиральництву своєї общини (родини). (За М. Слободянюком).

ЛІТНИК — божество теплих літніх вітрів. Син Стрибога. Зображувався у вигляді смаглявого юнака у широких білих шароварах. (За О. Афа- насьєвим).

ЛОМОТА — міфічна потвора, що несла людям хворобу кісток, кінцівок, нарости на суглобах тощо. Одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалась у вигляді потворної баби з вивернутими кінцівками, повернутою назад головою тощо. (За П. Трощиним).

ЛЯЛЯ (ЛЕЛЯ) — у давніх українців (згодом—у давніх білорусів) донька або посестра ЛАДИ. Свято Лялі відбувалося 22 квітня, чим завершувалися торжества заклинання й зустрічі ЛАДИ-весни. (За М. Слободянюком).

ЛЯЛЬНИК (ЛЯЛЬНІК)— у давніх українців (згодом — і в давніх білорусів) свято ЛЯЛІ, дівочі хороводи, танки тощо. Зібравшись на лузі, дівчата обирали вродливу подругу, одягали її в білий одяг, клали на голову вінок. Садовили її на дернову лаву, обкладаючи з усіх боків хлібом, сиром, яйцями, глечиками з молоком тощо. Довкола водили хороводи з піснями «Дай нам житцу, дай пшаніцу — Ляля, Ляля наша Ляля!» і т. д. Потім частували всіх учасників наїдками, що були на лаві, водили дівчину по селу, ввечері врочисто її роздягали і ховали одяг до наступної весни. (За П. Трощиним).

ЛЯКЛИВИЦЯ — міфічна потвора, що несла людям переляк, боязкість тощо. За повір’ям, одна з тринадцяти доньок МАРИ. (За П. Трощи­ним) .

«МАГА ВІРА» (МОГУТНЯ ВІРА, УКРАЇНСЬКА БІБЛІЯ) — фунда­ментальна праця видатного українського шумеролога, етнолога, філософа та історика Лева Силенка (США! — лідера Руху за утвердження серед українців рідної української національної віри. Книга видана українською мовою в Нью-Йорку 1979 року на 1427-ми сторінках.
Написанню великої праці передували численні багаторічні поїздки Силенка тими країнами і краями, де мешкали стародавні українські племена ОРІІВ, ПЕЛАЗГІВ, УКРІВ (Індія, Іран, Палестина, Мала Азія, Італія, Греція, Західна Європа та ін.).
«МАГА ВІРА» — праця енциклопедична, багатопланова й широкомас­штабна за змістом, проста й доступна за формою.
Правічну язичницьку (сонцепоклонницьку) українську національ­ну віру автор подає в контексті історії України з найдавніших часів до наших днів. Зокрема, тут на широкому історіографічному, архівному та археологічному матеріалі розповідається про утворення і розвиток на степових обширах від Прикарпаття до Дніпра країни Орачів — стародавньої Оріани, що є першоназвою України (V — IV тисячоліття до н. е.). Автор переконливо доводить, що саме Україна-Оріана є колискою людської цивілізації (тут вперше приручено коня, винайдено колесо і плуг, прокладено першу борозну, спечено першу хлібину, тут складено першу в світі — «трипільську» — абетку). Численними фактами Силенко стверджує відому наукову концепцію про те, що Оріана-Україна є праматір’ю всіх індоєвропейських народів, а давня українська мова (санскрит)—основою, першоджерелом всіх індоєвропейських мов.
Автор широко використовує досягнення сучасної світової істо­ріографічної та археологічної науки, зокрема — праці відомого американського археолога Вальтера Суллівана, який стверджує, що «колесо винайшли трипільці», а «коні вперше були приручені в степах України за 4350 років до народження Христа».

В книзі простежується історичний, місіонерський шлях стародавніх українців-оріїв, що несли хліборобську культуру в світи за такими напрямками: Оріана (Україна) — Індія — Китай — Вавилон (Месо­потамія) — Єгипет — Палестина — острів Кріт — Гіттія (територія сучасної Туреччини) — Італія — Греція — Ацтеки — Перуани — Західна Європа.

Велику увагу автор-шумеролог приділив переселенню оріан до Межиріччя. «Сумеріани (шумери),— зазначає Силенко,— перші ци­вілізовані люди на землі, прийшли на родючі долини Тигру і Євфрату 5300 років тому і перетворили Месопотамію в Едем (рай)». Тут стародавні орії жили в хатах-мазанках із глини, водночас вони збудували перші великі цивілізовані міста: УР (на честь давньоук­раїнського— оріанського — бога хліборобства і родючості). КУТА, УМА («місто вчителів») і КІШ (санскритське — «постій», «табір»).

«Сумеріани перші в світі люди, які для своїх дітей створили школу,— пише Лев Силенко. І додає: — Учні вивчали (уміймо відчути, що ці школи були п’яті, тисяч років тому!) математику, географію, астрономію, зоологію, мінералогію, граматику».

Силенко вперше в історичній науці, спираючись на наукові джерела, доводить, що відомі й «загадкові» племена ГУТТІТІВ і ГИКСОСІВ є давньоукраїнськими племенами. Йдеться, зокрема, і про те, що гиксоси «більш як століття володіли Єгиптом» (фараон Шишак та ін.), а потім перейшли до Палестини. При цьому Силенко посилається, зокрема, на працю американського вченого Джона Вільсона «Культура Стародавнього Єгипту», де йдеться про гиксосів: «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту, розбудували місто Єрусалим десь за 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаани звали гиксосів «русами». Ці руси збудували селище Русасалем, тобто «Русів постій». З назви Русасалем постало — Єрусалим».

Використовує Силенко і зумисне замовчувану певними колами вчених книгу ізраїльського археолога Еммануела Анаті «Палестина перед жидами» (Нью-Йорк, 1962), де йдеться про те, що в Палестині знайдені гиксоські могили, в яких виявлені такі керамічні вироби, які тотожні кераміці Трипілля.

Окремі розділи книги присвячені творцям зороастризму й буддиз­му — Заратустрі та Будді, котрі є за походженням давніми українцями-оріанами. При цьому Силенко спирається на неспростовані дані сучасної науки, зокрема — на праці американського історика Г. Веллса «Нариси історії» (Нью-Йорк, 1961), де йдеться про те, що «Заратустра, так як і Будда, був оріанином».
Аргументованими й доказовими є розділи, в яких Силенко пише про Іран як колишню Ар’яну-Оріану, округу стародавньої України.

Грунтовно досліджує Силенко й новітніші етапи в історії України. Але історіографічний матеріал автор подає, як правило, в полемічному ключі: «МАГА ВІРА» — книга полемічна.

Полеміка йде передусім з «чужинською вірою», зокрема з хрис­тиянською Біблією, її Старим Заповітом, котрий є хронікою іудейського життя. На противагу цьому «МАГА ВІРА.» Є РОЗГОРНУТОЮ ХРОНІКОЮ ЖИТТЯ ВЕЛИКОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА ПРОТЯЗІ СЕМИ ТИСЯЧ РОКІВ ЙОГО РОЗВИТКУ.

Полемічність Української Біблії спрямована також проти аб­сурдності «чужинської віри»: говорячи про те, що 5000 років тому давні українці на терені Межиріччя вивчали математику, астрономію, граматику тощо, Силенко додає: «Уміймо відчути, що українці (християни), які виховані на юдейській (біблійній) космології, вірять (і деякі вірять сліпо, хоробливо),. що десь п’ять тисяч років тому «Бог Ізраеля Єгова створив сонце, землю, місяць, Адама, Єву…»

Полемічність «МАГА ВІРА» спрямована і проти фальші «чужинської віри». Мойсей, пише Силенко, на словах проповідує заповідь «Не вбий!», а сам вбив єгиптянина і суворо запитує в своїх підлеглих, які знищують ні в чому невинне населення підступно захопленого міста: «Пощо ви зоставили живими все жіноцтво?» Показуючи, як іудеї жорстоко вбивають мидійців, Силенко вигукує: «Господи Саваофе, а де ж твоя заповідь «не вбий»?» Тут автор справедливо мовить про сутність Біблії і Мойсея: «Мойсей не був кращий за хана Батия, Адольфа Гітлера чи Йосипа Сталіна».

Критикує Силенко і фарисейську християнську заповідь «не протився злу»: «Коли ти не противишся злому, значить, ти допома­гаєш, аби ширилося зло. Коли ти не противишся злому, яке тобі на шию ярмо накладає, не зви себе людиною».

Аналізує Силенко і те, як автори іудейської Біблії — Езикіел та Ездра чинять плагіат з шумеро-вавилоно-ассирійських оповідань про потоп, ковчег і т. п., як заповіді Гаммурабі стають «заповідями Мойсея».

Проте полемічність «МАГА ВІРА» не переростає в нетерпимість чи грубість. Толерантність і делікатність — одна з найблагородніших рис Силенка-полеміста, який іноді просто зіставляє факти, не вдаючись навіть до оцінок. Ось автор цитує Євангеліє: «Я не спокій принести прийшов, а меча». «Хто любить батька або матір, сииа чи доньку більш, ніж Мене, той недостоєн Мене». «Хто не зі Мною, той проти Мене». «Хто не любить Ісуса Христа, нехай буде проклятий». І далі Силенко додає одну фразу: «Хто не з Сталіним, той ворог народу».

«МАГА ВІРА» — книга гостроактуальна. Вона дає відповідь на безліч жагучих питань сучасності. Зокрема, вона відповідає і на питання про міжрелігійні конфлікти.

«Коли з релігійних причин у народі розбрат і неспокій,— зазначає Силенко,— винні не віруючі, а відстале повчання архієреїв». З погроз, примусу, проклять, нетолерантності походить зло, розбрат, нещастя народу. «Бог один,— підкреслює Силенко. — Релігій багато тому, що є багато неоднакових розумінь Бога. Усі віри, які славлять Бога і навчають людину любити людину, правдиві. Хто каже, що тільки його віра правдива і Богом об’явлена, жорстокий. Чим благородніша віра, тим вона толерантніша».

В цих гуманістичних засадах «МАГА ВІРА»— її мудрість і народність. Навіть про жорстокий акт князя Володимира Святославовича Лев Силенко пише милосердно: «Ми, внуки Дажбожі, тисячу літ тому здійснили помилку, ми виступили проти милостивої матері природи, проти природної суті «я» людського, ми зреклися рідної духовності, яка була довершеністю нашого буття, яка була най властивішою для нашого тіла, для нашого підсоння, для нашого темпераменту, для наших чуттів і нашого магнітного поля».
Ще одна з численних якостей «МАГА ВІРА» — вона пройнята шанобою до орача, хлібороба — до людини, що годує світ. Це, зокрема, відчувається в наведених Силенком крилатих філософічних висловах

Заратустри:«Хлібороби—люди мирні, справедливі сонцелюби, достойні діти природи». Або: «Правда, Краса, Мудрість і Воля там, де хлібороби…»

«МАГА ВІРА»— книга пророча. Силенко передчував:«Як павук, напившись крові, лопне монстр — сатрапія Московська. І на її руїнах розквітнуть, як сади весною, вільні держави вільних народів».

Пророцтво Силенка збувається.

«МАГА ВІРА» має постійний рефрен — визволення ДАЖБОГА — одного з найголовніших богів давньоукраїнської міфології, рідної українсь­кої національної віри. Силенко настійно розтлумачує святе розуміння єдиносущного милосердного українського Господа з ім’ям Дажбог. В цьому духовна сила Української Біблії. Дажбог тут постає як символ України.

Закличним акордом звучить в книзі «МАГА ВІРА» духовне кредо вчителя Силенка:

«Мої рідні люди, обдурені й обкрадені, стоять на колінах перед образами старих біблійних (уявою рабинів придуманих) героїв-юдеїв. І моляться на них. Вони (чужовіри-українці) просять спасіння в юдеїв. Благають в юдеїв, щоб вони їм (українцям) єдність подали і Україну хранили.

І кажу я: «Люди, мої рідні люди, ідіте до мене, я посланий душею предків великих, я виведу вас з дому неволі. Звеличу вас. Терплячи від вас приниження, обмови й нарікання, поведу вас на шлях священного духовного відродження, щоб на землі батьків своїх ви були господаря­ми. Щоб були ви кращими людьми між кращими людьми. Щоб було у вас рідне розуміння бога, рідне розуміння себе».

Книга «МАГА ВІРА» відіграє велику роль в утвердженні рідної української національної віри серед українців, в духовному розвитку українського народу на сучасному етапі.

«МАГА ВІРА» зі статусом Української Біблії як СВЯТЕ ПИСЬМО УКРАЇНЦІВ має бути настільною книгою—книгою життя, книгою духовності кожного українця.

МАРА (МАРЕНА) — богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. За давньоукраїнською легендою, Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих та смоктати їхню кров. Разом зі Змієм породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу (ВОГНЕВИЦЮ, ГЛУХАНЮ, КОРКУШУ та ін.). Згідно з повір’ям, вічно ганяється за богинею неба КОЛЯДОЮ, намагаючись перешкодити народженню нового Сония та встановити вічну ніч. Давні українці щовесни робили опудала Мари які спалювали або топили у воді. (За П. Трощиним).

МАТИ ВОГНЮ (ЗБІЖЖЯ, СОНЦЯ, ХУДОБИ та ін.) — дополітеїстичні образи-тотеми, що склалися за часів матріархату і визначали в общині тих жінок, які вміли краще за всіх розводити й зберігати вогонь, сіяти й жати хліб, накликати теплі дні, доглядати й лікувати худобу тощо. (За М. Слободянюком).

МОКОША (МАКОШ, ЦАРИЦЯ ВОДИ, ВОДЯНИЦЯ, МАТИ КОША) — давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоші академік Б. Рибаков трактує як словосполучення. МАТИ ВРОЖАЮ (МО — мати, КОШ — кошівниця для зерна). Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах («…по украинамъ молятся богу Перуну, и Хорсу, и Мокоши»), Церква змушена була п’ятницю — день Мокоші — зробити днем Парасковії та Покрови. (За П. Трощиним).

За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім’я Мркрші — МАТИ КОША. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, серед КОША (на стійбищі, в громаді, общині і т. п.) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо.

МАТИ КОША була шанованою богинею у сарматів. (За М. Сло­бодянюком).

МОКРИНИ — стародавнє жіноче свято на честь МОКОШІ. Справляло­ся першої теплої п’ятниці на початку літа. Цей день жінки й дівчата одягнутими купались у річці, обливали чоловіків водою. Мета свята — вшанувати МОКОШУ, аби вона відвернула посуху. (За П. Трощи­ним).

МОРОЗ (МОРОЗКО) — божество холоду, віхоли, криги. (За О. Афа- насьєвим).

НАВІЯ — міфічна потвора, що несла людям божевілля. Згідно з повір’ям, одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася у вигляді потворної баби, що несамовито регоче, закотивши очі під лоба. (За П. Трощиним).

ОГОНЬ (ВОГОНЬ). – За найстародавнішими космологічними погля­дами давніх українців — первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з ДАНОЮ, утворила Любов, Землю та всі речі на ній. (За Я. Головацьким).
Стихія, що її з давніх-давен українці обожнювали. Огонь вважався живою, вічно голодною та очищувальною силою. За повір’ям, Огонь — це багатство, тому не можна було давати його з дому, аби не обідніла родина. В капищах служителі язичницького культу (огнищани) утримували вічний вогонь як знак постійного доброго зв’язку з богами та безперервності життя й добробуту роду, племені тощо, застосову­вався під час весільного обряду: молоді, взявши шлюб, переступали підпалені снопи пшениці й жита або перестрибували через вогонь, щоб у життя йти чистими й багатими. Огонь використовувався в лікувальних цілях (напр., коли боліла голова, мили її водою, в яку кидали жаринки, примовляючи: «Креши вогню, жени біду» та ін.). (За О. Афанасьєвим).

ОДИН (ОДІН) — бог світла, добра й розуму в давніх скандинавів. За дослідженнями П. Шафарика та давніми скандинавськими переказами, Один — історична особа, український воєвода II — III ст. н. е. — повів свою молоду общину з-над Дніпра в пошуках «нових земель» не на південь, як це робили всі його попередники, а на північ, до Скандинавії, «де люди жили в дикості». Один приніс їм писемність, освіту, пісні, добрі звичаї, розвинуті ремесла. Зокрема, Один навчив скандинавів будувати міцні лодії й плавати на них, його знання й вміння перейняли давні шведи, навіть родовий золотаво-синій (знак Сонця і води) штандарт Одина став національним прапором шведів по сьогодні. Один перший вказав і проклав шлях «із варягів у греки». Один став славетним вождем Скандинавії. По смерті ввійшов до пантеону скандинавських богів. Київські князі із династії Рюриковичів — нащадки Одина.

ОВСЕНЬ (АВСЕНЬ, ГОВСЕНЬ, ОКСЕНЬ, ОСІНЬ, УСЕНЬ) — один з найбільших богів давньоукраїнського пантеону, бог поліття й осені, щедрого врожаю й статків. Зображувався у вигляді вершника на коні з плодами в руках та в мішку. Свято Овсеня відбувалося по закінченню всіх осінніх польових робіт і тривало до свята КОЛЯДИ. (За О. Афа­насьєвим) .

ОКО (ДЕМІУРГ, ТВОРЕЦЬ, ПЕРШОБОГ) — за космогонічними уявленнями давньоукраїнських волхвів — творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній. За старовинним українським міфом «на початку — коли не було ще ні Землі, ні неба, ні Сонця — світ обіймала суцільна тьма. Безконечна й вічна ніч. Ніде — жодного промінця. Лише морок, а його пронизувало Око. Воно летіло з глибини пітьми, ніби нізвідки і — в нікуди. Насправді воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ у царстві пітьми. І це було Око Рода — ще ненародженого Першобога. Оку хотілося побачити кінець мороку, але того кінця-краю не було. І тоді Око спинилося. Воно пустило чисту Сльозу-Росинку, і з неї утворився Першоптах і Першобог — птиця Сокіл. З золотавим пір’ям, що сяяло й освітило пітьму. Так явилося перше світле сяйво серед нескінченного безмежжя пітьми. І пустив Сокіл пречисту Сльозу-Росинку. І впала вона на Око, що почало рости і стало великим островом серед мороку. І пустив Сокіл другу Сльозу-Росинку, що впала на острів і утворила озеро Живої Води. І пустив Сокіл третю Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі трави на острові й берегах озера. Так утворилися острів Вирій з озером Живої Води. Тоді зніс Першобог- Сокіл золотий жолудь. І виросло з цього жолудя чарівне й розкішне дерево. Високе й могутнє першодерево Дуб-Стародуб. І вродили на ньому молодильні яблука — яблука невмирущості. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева, і то було вічне місце Першобога». За вченням волхвів, очі людей, тварин, комах і т. п. є часткою Всесвіту. Космогонічні уявлення давньоукраїнських волхвів про О. як творця Всесвіту, Деміурга, запозичили єгипетські жерці. Після 988 року космогонічні знання волхвів були втрачені.

ОРАТАНІЯ (АРТАНІЯ, РАТАНІЯ) — старовинна назва наддніпрян­ської України. За легендою — найродючіша в світі земля, яку РОД віддав своїм дітям українцям. У деяких стародавніх арабських історичних джерелах, зокрема — в працях географів VIII— X ст. Ал- Балхі, Ал-Істархі, Джайхані, Ібн-Густе О. згадується як одне із трьох царств України-Русі. Географічне розташування Оратанії— теперішня Черкащина. (За В. Демидчиком).

ОРІАНА—першоназва стародавньої України. Країна ОРІЇВ. Як державне утворення започаткувалася на Прикарпатті в V тисячолітті до н. е. Територія Оріани поступово розширилася до Дніпра, етнічні ознаки розвинулися в трипільській культурі. Оріана є прабатьківщиною індоєвро­пейських народів. (За Л. Силенком).

ОРІЇ (АРІЇ)—найстародавніша назва давніх українців. Першоорачі світу. Приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання з рільництва та народних ремесел понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу, Скандинавію. Племена оріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів. (За Л. Силенком)

ОСИКА — дерево-тотем, на якому вішали вбиту змію, аби вона не ожила. Для того, щоб покійник, в якому запідозрювали упиря і т. п., не виліз із могили, над ним забивали осиковий кіл. (За О. Афанасьєвим).

Очниця — міфічна потвора, що осліплювала людей, несла їм хворобу очей. За повір’ям — одна з тринадцяти доньок МАРИ. Зображувалася потворною брудною бабою з гнилими очима. (За П. Трощиним).

ПАСІЧНИК (БОРТНИК, БОРТНЯК)—давньоукраїнське божество, що, згідно з повір’ям, охороняло борті (первісні вулики — видовбані колоди, що їх навішували на дерева), а в пізніші часи- пасіку. За легендою, Пасічник опікувався бортями чи вуликами так, що господареві «не було потреби до них заглядати».
Існувало повір’я, що Пасічника можна було набути самому в такий спосіб: господар брав галузку, на яку сідав перший рій, варив її і виносив від­вар до схід сонця на пасіку, там скидав одяг і мився від ніг до голови — в тій хвилі народжувався добрий дух Пасічника. (За В. Гнатюком).

ПЕК — бог ПЕКЛА, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син ЧОРНОБОГА і МАРИ. Згідно з повір’ям — кровожерний, страхітливий, підступний, нещадний, але лякливий, надто боявся ЧУРА (звідси давнє прислів’я: «Чур тобі, ПЕК!» (За Д. Зеленіним).

ПЕКЛО – царство ПЕКА, страхітливе підземелля, куди провалювалися (крізь «криваві горловини») душі грішників після своєї смерті.

За давніми міфами, Пекло мало дванадцять ярусів (дванадцять «проваль» одне нижче одного — з «кривавими горловинами» між ними; «чим більше гріха в людини, тим важча її душа, тим глибше вона провалюється крізь горловини»).

Згідно з повір’ям, ПЕК затягував до Пекла і праведників, добрих людей, найдужчих лицарів тощо.

З усіх богів Вирію лише ЧУР міг проникати в Пекло й відбивати в ПЕКА невинні душі добрих людей чи своїх лицарів побратимів, повертати їх на землю чи до Вирію. Битви ЧУРА з ПЕКОМ у підземеллі, за уявою давніх українців, призводили до землетрусів.

Походи ЧУРА в Пекло, двобої з ПЕКОМ становлять низку давньоук раїнських пригодницьких міфів. (За М. Слободянюком).

ПЕКУН (ІДЕЗБИ) — маленький кровожерний божок, який хутко зростає, більшає до потворних розмірів, намагаючись пожерти якомога більше людей, коли вони сваряться. За повір’ям, його могла здолати, знищити лише згода між людьми. Образ Пекуна. наявний нині у фольклорі українських гуцулів. (За Д. Зеленіним).

ПЕЛАЗГИ (ПЕЛАСГИ, «ЛЕЛЕКИ», «ЖУРАВЛІ») — об’єднання давньо­українських племен, що за часів трипільської культури переселялися з прадавньої України-Оріани «на нові землі». Таке переселення було наслідком демографічної політики ВОЛХВІВ, які не допускали скупчення чи перенаселення орїїв, вирубування лісів під нові земельні ділянки тощо.

За описом Страбона, «за багато століть» до утворення держав Греції й Риму Пелазги заселили Фракію, Малу Азію, Палестину, Грецію, Македонію, острів Кріт, Італію, всі острови Егейського моря, Сицилію та інші території.
Морейський півострів та Фессалія йменувалися Пелазгією (Ре \azga).
Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів».
На думку Страбона й Діоніса Галікарнаського ім’я Пелазги (в перекладі з давньогрецької — лелеки, журавлі) дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи.місце свого прожи­вання.
Д. Галікарнаський стверджував, що Пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни».
До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: лелеги, венеди, етруски, трояни, давні Шаупі), пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці (Сатрапі), савини, доляни, лучани, річани, шикули (сикули) та інші.

З часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгічного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Андріатичного моря до берегів Дунаю. Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підгрунтям для утворення держав Греції та Риму.

Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція.

Античні автори Плутарх, Павзаній (Повзаній) та інші підкреслю­вали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято КОЛЯДИ 1570 року до н. е., коли П. за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався «паляниця».

Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, що будували на чужині: Треба (ТгеЬа), Мана (Мапа), Мокра (Мосга), Кора (Кога). Місто Троя було засновано на честь бога Трояна. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені Мойсея П. збудували велике місто Русасалем — «Русів постій» (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький), це місто звалося Русалель (Руса-Лель — на честь «русинського» бога ЛЕЛЯ). З часом назву міста було перекручено на Єрусалим.

Плутарх пише про вірування Пелазгів, зокрема — їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому «Пелазги будували храми переважно в дібровах». Деякі діброви на терені Італії називались Додонськими (па честь «нареченої» Перуна Додони — Додоли).

Молилися Пелазги також Дажбогу, Трояну, Велесу, Чуру та іншим. Імена і образи пелазгічних богів Плутарх називав «найстародавніши- ми рештками первісного світу». Античні автори стверджували, що Пелазги мали своє письмо, яке Діодор називав ПЕЛАЗГІЧНИМ.

Про згортки папірусів, які написані мовою «одного з пелазгічних говорів», розповів Д. Галікарнаськин. Він називав ці папіруси «Книгами пророцтв», або «Книгами сивил», що «цінувалися вище від усіх скарбів Риму».

Зберігалися ці книги в Капітолійському храмі Рима. Храм і пелазгічні «Книги пророцтв» згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних міст у Сарматії та Малій Азії, аби відновити «Книги пророцтв». Було відновлено до тисячі віршів віщувань сивил. (За Д. Галікарнаським).

Відсутність єдності між пелазгічними племенами, ворогування між ними, надто — між етрусками і галичанами, привело до того, що їх асимілювали автохтонні племена, поглинули нові державні утворення.

Першу грунтовну наукову працю про Пелузгів як праукраїнський союз племен написав російський вчений-етнолог середини XIX ст. Олек­сандр Чертков («Пелазго-фракийские племена, населившие Италию», М„ 1853).

Радянська історіографія, виходячи з шовіністичних та україно­фобських позицій, замовчувала будь-які відомості про пелазгів.

ПЕПЕРУГА— міфічний образ-тотем весни, богиня рослинності у давніх болгар. Весняне свято Пеперуги — знак священної шани до дерев, гаїв, лісів, до всієї природи.
Під час накликання дощу дівчину-Пеперугу маскували цибулею, часником, всіляким огудинням, а також обливали водою. Свято Пеперуги — своєрідне табу на знищення дерев. Виникло свято на грунті давньоукраїнських свят ЛАДИ, ТОПОЛІ та ін. (За О. Фамінциним).

ПЕРУН—бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди», — писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж слова ми, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд…» За легендою, Перуна творив з каменю й оживлював БІЛОБОГ. Зображувався Перун срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, гроза — це битва Перуна з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу. За деякими легендами, Перун мав дев’ятеро синів: троє вражало злі сили стрілами, троє розбивали хмари, творячи грім; решта правила золотогривими кіньми. Коли блискавка вбивала людину, повір’я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи від Перуна, сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та Перун мовляв, чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРІЙ до богів, стає братом Перунові. Давні українці та білоруси вшановували Перуна щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку — до капища і співали довкола багаття пісні про Перуна. Одну з дівчат—наймолодшу та найвродливішу — обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. Їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев’яти криниць Перунового лісу чи гаю). Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір’ям. очищалися від гріхів.

У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: «О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим ». У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, «нареченою Перуна», яка мала випросити дощу в свого золотосяйного «нареченого». Її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води. Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізу­вала Землю, яку люди віддають за наречену красному Перунові. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами Перуна – дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть. За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір’ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них — урочи­ще Перуна під Каневом — збереглася й донині. Перун поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір’ям, родину, що мала дев’ятеро дітей (9 — «число Перуна»), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: «Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)». Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем Перуна. За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище Перуна та інших богів, а ритуальний священний «дуб П.еруна» — спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонни­ки (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: «Видубай (випливай). Боже!» Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники — противники християнства — почали таємно збиратися й поклонятися Перуну. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким. Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися Перуну, про що свідчать літописи та донесення ченців («По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну…»). Ім’я Перуна дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі («каб цебя Пярун тряснув», «який там Перун ляскає?» та ін.). (За П. Трощи ним).

ПІЧ-МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, що обож­нювали вогонь і піч як захисток вогню. Після XIV ст. Піч ввійшла поетичним символом до української народної обрядовості (коли вогонь горить у печі, не можна галасувати, лихословити: «Сказав би, та піч у хаті» і т. п.). (За О. Афанасьєвим, М. Слободянюком).

ПОЛІСУН (ЛІСУН) —«вовчий бог», божество, що, згідно з повір’ям, опікувало вовків, сприяло рівномірному розподілу хижаків на землі, підказувало, де знаходиться хвора тварина, яку вовкам слід з’їсти, тощо. Водночас Полісун бог торгівлі у східних давньоукраїнських племен, надто сприяв торгівлі худобою і хутром. За легендою, виття вовків означало, що вони просять у Полісуна дати їм «покорм». Зображу­вався у вигляді людини, яка не має тіні. За повір’ям, Полісун має дружину ЛІСУНКУ, яка викрадає дітей у тих людей, які знущаються над своїми дітьми, тримають їх у голоді тощо. Викрадених дітей ЛІСУНКА забирає до лісу, дбайливо доглядає, здебільшого перетворюючи їх у вовків. Образи Полісуна й Лісунки з часом увійшли до українського фольклору (легенди, перекази, притчі і т. п.). (За П. Єфименком).

ПОЛЬОВА МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем у протоукраїнців. Жінка, яка краще за всіх у родині (общині) зналася на польових роботах, найкраща жниця тощо. (За М. Слободянюком).

ПОРЕВІТ у давніх полабських і балтійських українських племен бог зими, холоду й миру. За повір’ям, мав п’ять голів — за кількістю холодних місяців. (За О. Фамінциним).

ПОРЕНУТ — у полабських та балтійських українських племен бог нового Сонця й добрих надій. Зображався з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях — символ народження нового Сонця й повороту його на літо після чотирьох холодних місяців. В образі Поренута відбилася віра давніх українців у щорічне народження нового Сонця. (За Я. Головацьким).

ПРИПІКАЛО — бог весняних робіт і родючості у прибалтійських українських племен. (За О. Фамінциним).

ПРАДУБ — першодерево світу. Згідно з віруваннями, П. росте у Вирії й плодоносить молодильними яблуками, які дають богам безсмертя. На вершечку П., за легендою, постійно сидить СОКІЛ (РОД). (За Д. Зеленіним).

П’ЯТНИЦІ – жіночі капища МОКОШІ, що їх будували, як правило, на роздоріжжях. До храмів приходили жінки попросити у своєї заступниці гарних і розумних дітей, злагоди в домі, уміння господарювати, таїни рукоділля. (За П. Трощиним).

РАДОГОСТ (РАДЕГОСТ, РАДЕГАСТ) — бог торгівлі та мореплавства у західних українських племен. У прибалтійців (зокрема у бодричів) — верховний бог Сонця й родючості. Зображувався у шоломі й кольчузі, з віщою птицею на голові та намальованою бичачою головою на грудях. Бодричі мали скульптури Радогоста з чистого золота, зокрема — в Ретрському храмі. (За О. Фамінципим).

РОД — першобог давньоукраїнської міфології, зачинатель усього живо­го, «Господар Світу» (Б. Рибаков). Род—творець ВИРІЮ, батько БІЛОБОГА й ЧОРНОБОГА, відає долями богів і людей. Культ Рода, на думку Б. Рибакова, сформувався за бронзової доби, в часи повного розквіту патріархату.

РОДОВА МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем часів матріархату. Найстарша чи наймудріша жінка, яка очолювала рід (задругу), чинила суд і т. п. (За М. Слободянюком).

РОЖАНИЦІ — давньоукраїнські першобогині родючості, небесні «ГОСПОДИНІ СВІТУ» (мати й донька). Уявлялися напівжінками- напівлосицями. Згідно з повір’ям, жили на небі, ототожнювалися з найважливішими зоряними орієнтирами — Великою Ведмедицею (за давніх часів — Велика Лосиця) та Малою Ведмедицею (Мала Лосиця). За часів мезоліту на стадії мисливства Роданиці, згідно з уявлення­ми, народжують тварин, риб, птахів і т. д. У добу енеоліту (розвиток землеробства) дбають про врожай, накликають дощі тощо. Культ Рожаниці розквітнув за часів матріархату. Зображальницька символіка Рожаниці – лосиці, що пливуть по небу: четверо жіночих грудей, що напоюють землю водою і т. п.,— наявна в орнаменті посуду за бронзової доби XV — XII ст. до н. е. Відгомін культу Рожаниці пізніше втілився в образах богині ЛАДИ та її доньки ЛЯЛІ. (За Б. Рибако- вим).

РОСЬ-МАТИ — дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які обож­нювали ріку Рось, вважали її своєю матір’ю і т. п. (За М. Слободяню- ком).

РУЄВІТ — бог літа, землі, родючості у прибалтійських українських пле­мен. Мав сім облич «під одним чолом», на чересі — сім гострих мечів — за кількістю теплих весняно-літніх місяців. Згідно з легенда­ми, сприяв добрим врожаям, людській благополучності. (За О. Фа- мінциним).

РУН Віра (Рідна Українська Національна Віра) — відроджена давньоукраїнська релігійна конфесія, що її реставрував на історичному матеріалі давньоукраїнської міфології і язичництва видатний ук­раїнський історик, шумеролог, етнолог і філософ Лев Силенко (США). РУНВіра ставить за мету утвердити священну для українців НАЦІОНАЛЬНУ ВІРУ, якою вона була до насильницького скасу­вання язичництва 988 року, і тим самим прищепити віруючим національну гідність, шану і любов до України, її природи, культури, історії, мови. За вченням Силенка, РУНВіра — це «віра в єдиного Господа на ім’я ДАЖБОГ».

«Щоб українець став Людиною з великої літери, він мусить виконувати заповіді РУНВіри»,— стверджує Л. Силенко. Цих за­повідей сімнадцять:

1.РОЗУМІЙ І ЛЮБИ БОГА ПО РІДНОМУ.
2.НЕ ПОКЛОНЯЙСЯ ЧУЖОЗЕМНИМ ПОНЯТТЯМ БОГА
3.САМОВДОСКОНАДЮЙ РОЗУМ, ДУШУ-НРШО.
4.ВІР У СЕБЕ.
5.ЛЮБИ РОДИЧІВ СВОЇХ.
6.ВИХОВУЙ ДІТЕЙ СВОЇХ У ДУСІ РУНВІРИ.
7.ШАНУЙ ДУХОВНІСТЬ ПРЕДКІВ СВОЇХ.
8.ШАНУЙ СВЯТА РУНВІРИ.
9.НЕ САМОЗАБУВАЙСЯ НА ЧУЖИНІ.
11.НЕ ОБМОВЛЯЙ.
12.БУДЬ ПРАВДИВИМ СВІДКОМ.
13.БОРОНИ СВОЇ СКАРБИ І НЕ ПРИВЛАСНЮЙ ЧУЖІ
14.НЕ ЛЮБИ ВОРОГІВ НАРОДУ СВОГО, НЕ БУДЬ РАБОМ.
15.НЕ ЛИШАЙ В БІДІ ПРИЯТЕЛЯ СВОГО.
16.НЕ ЗНЕВІРЮЙСЯ.
17ЛЮБИ ДІТЕЙ СВОГО Й ЧУЖОГО НАРОДУ

РУНВіра дає нове поняття про «рай» і «пекло», котрі — «в душі людини». Щоб мати рай у своїй душі, треба, за вченням Силенка, щодня творити своє буття «ЗА ЗАКОНАМИ ПРАВИЛЬНОГО ЖИТ­ТЯ». їх сім:

1.ПРАВИЛЬНЕ МИСЛЕННЯ: ВОЛЯ, МЕТА, ВІДВАГА.
2.ПРАВИЛЬНЕ БАЖАННЯ: ЛЮБОВ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ПОСЛІДОВНІСТЬ.
3.ПРАВИЛЬНЕ ВИКОНАННЯ: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ТОЧ­НІСТЬ, ДИСЦИПЛІНА.
4.ПРАВИЛЬНЕ СТАВЛЕННЯ ДО СЕБЕ: ПОВНОЦІННЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ, УЗГОДЖЕНЕ «Я».
5.ПРАВИЛЬНЕ ХАРЧУВАННЯ: ЯКІСНА ЇЖА, НАЦІОНАЛЬНІ СТРАВИ, ОБРЯДОВІСТЬ.
6.ПРАВИЛЬНА ЛЮБОВ: СПІВПЕРЕЖИВАННЯ І ЖЕРТОВ­НІСТЬ, НЕНАВИСТЬ І МИЛОСЕРДЯ, ДУШЕВНА КРАСА І ВІР­НІСТЬ.
7.ПРАВИЛЬНА ВІРА: ПРИРОДНЕ II НАРОДЖЕННЯ, БЛА- * ЖЕННЕ РОЗУМІННЯ, ПРАВИЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ.

РУНВіра відкидає постулат Біблії про те, що «всяка влада Богом дана». «ТІЛЬКИ РІДНА ВЛАДА БОГОМ ДАНА,— стверджує РУН­Віра,— вона є слугою народу, живе з народом і в ім’я народу».

РУНВіра вчить, що лише народ, який має свою національну віру, вільно утверджує свій спосіб життя, свої моральні цінності, святині, обряди і традиції.

Маючи рідну віру народ не підпорядковує себе іноземним релігійним авторитетам, догмам, канонам, ритуалам. Для кожного народу його рідна національна релігія є найкращою, бо багато добрих матерів на світі, але РІДНА МАТИ — НАЙКРАЩА.

РУНВіра шанує інші релігії. їх багато, твердить РУНВіра, бо «багато неоднакових розумінь Бога. Є релігії інтернаціональні (буддизм, християнство, мусульманство), а є народи, які мають свої національні релігії (японці, китайці, індуси та ін.). Але й інтернаціо­нальні релігії мають національне підгрунтя. Без індуської віри не було б буддизму, без єврейської (іудаїзму) — християнства.

Кожен народ має даровану Господом свободу свого розуміння Бога. АЛЕ ВЕЛИКИЙ І ЩАСЛИВИЙ. ДО КРАЮ ВІЛЬНИЙ І МУД­РИЙ ТОЙ НАРОД ЩО МАЄ СВОЮ РІДНУ НАЦІОНАЛЬНУ ВІРУ. ТАКИМ МАЄ СТАТИ ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД».

Повністю всі засади й постулати РУНВіри викладені в Українській Біблії — книзі Лева Силенка «МАГА ВІРА».

РУСАЛКИ (МАВКИ, ЛОСКІТНИЦІ) — водяні божества. За народ­ними уявленнями, Русалки — жінки та діти, які померли неприродною смертю (серед них чимало самогубців). Живуть, згідно з повір’ям, здебільшого в річках, з весни виходять на берег, гойдаються на гіллях дерев, розчісують своє довге зелене волосся, співають, водять веселі танки, заманюють юнаків своєю вродою і чарами. Здатні творити як добро (оберігати поля від всякої біди й т. п.), так і зло (залоскочувати юнаків до смерті, закручувати сіті рибалкам, насилати на поля град і т. д.). Давні українці задобрювали Русалок— влаштовували «проводи русалок», жертвоприношення, поклоніння річкам. Це відзначив Прокопій Кесарійський у VI ст.

Поетичний образ Русалки входить з XIV ст. до української народної творчості. (За Д. Зеленішім).

САРАЙНИК — домашній бог давніх українців, який оберігав господар­чі будівлі від хвороб, злодіїв та дикого звіра. (За О. Афанасьєвим).

СВАРОГ— бог неба, заліза, ковальства і шлюбу. Один з найголовніших богів давньоукраїнського язичницького пантеону. За народними уявленнями, навчив людей варити і кувати мідь та залізо, будувати домниці, кузні і т. ін. Викував першого плуга і першу шлюбну золоту обручку. (За П. Трощиним).

СВІТОВИД (СВІТ, СВІТЛО). За космогонічними поглядами стародавніх українців, первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з первісною матерією жіночої статі (ВОДА, ДАНА), утворила всі речі на землі. (За Я. Головацьким).
Бог гостинності у наддніпрянських українців. У прибалтійських українських племен бог неба і світла, у давніх поляків — бог війни. Образ Світовида дійшов до нас у вигляді кам’яного «збруцького ідола». (За О. Фамінциним).

СВОБА — богиня волі, заступниця бранців, які тікали з-під неволі, з полону на свою батьківщину. (За О. Фамінциним).

СВЯТИБОГ—бог лісів, син ДАЖБОГА. Священний ліс і капище Святибога містилися під Києвом (за велінням церкви було спалено 1008 р.). (За П. Трощиним).

СЕМЕНОВЕ СЛОВО(СВЯТО СВІЧКИ) — давньоукраїнське язичниць­ке свято врожаю що відзначалося в ніч з І на 2 вересня. Приносили жертви (у вигляді страв) родючим деревам та дубам. (За О. Афанасьєвим).

СИВА — богиня вагітних жінок. Скульптурне зображення Сиви, як правило, було вкрите маленькими фігурками дітей. (За П. Трощиним).

СИМАРГЛ — бог вогню. Один з найголовніших персонажів української міфології. На думку вчених, ім’я Симаргла — іранського, тобто — оріанського, походження. (За В. Демидчиком).

СІВЕР (СІВЕРКО)—бог холодних північних вітрів, син СТРИБОГА. Зображувався у вигляді білявого похмурого юнака. (За О. Афанасьєвим).

СЛАВА — богиня воєнної перемоги та мисливської удачі. Одне з найголовніших і найдревніших божеств у наддніпрянських українців. З її зображенням на щитах роси ішли в бій. За припущенням деяких учених, від імені Слава походить назва слов’ян. (За П. Трощиним).

СЛАВІЯ—легендарна земля давніх українців. Згадується в працях арабських географів-мандрівників Ал-Балхі, Ал-Істархі, Джайхані та ін. як одне з трьох царств України-Русі. На думку вчених, Славія займала територію сучасного Переяслав-Хмельннцького району на Київщині. Є припущення, що Славія — сучасна Чернігівщина.

СОБАКИ — священні тварини в давніх українців, найпопулярніші персо­нажі давньоукраїнської міфології. Міф про Собак один з найдавніших. В ньому розповідається про печеру на кам’янистому березі річки, де мешкало плем’я мисливців на мамонтів. Одного разу, розповідає міф, коли зимового дня все доросле населення пішло на кількаденне полювання за мамонтом, огнищанами в печері лишилися підлітки, діти та старі. Цим скористалися людоїди й підступно напали на стійбище в печері. Підлітки мужньо боронилися, але людоїди ввірвалися в печеру, стали хапати дітей, поїдати їх. Крики й моління розбудили богів Вирію, що перетворили підлітків-огнищан у дивовижних тварин — Собак, котрі пошматували людоїдів, погнали їх геть і врятували стійбище. (За М. Кожухар-Плачиндою).
Про популярність міфа свідчить той факт, що собака-був символом давньоіранського (давньооріанського) бога вогню СИМАРГЛА — одного з найголовніших богів давньоукраїнської міфології. Водночас собака став персоніфікованим образом огнищанина, котрий оберігає вогонь і дім свій. (За В. Демидчиком).

СОКІЛ — Першоптах і Першобог Світу, птнця-тотем у найдавніших українців. У Сокола перевтілювався, згідно з легендою, РОД. Впливав на долю богів і людей. (За Д. Зеленіним).

СТОДОЛЬНИК — божество, що охороняє стодолу, сприяє багатству і добробуту українців. (За О. Афанасьєвим).

СТРИБОГ (СТРИБАЙЛО, ПОСВИСТАЧ) — бог вітрів. За поетичною уявою давніх українців—неврівноважений літун з бородою та
батогом, яким він поганяє свої вітри. У широчезних шароварах, що служать йому за вітрила. Згідно з повір’ям, його подих — вітер. (За П. Трощиним).

СТРИГА — богиня східних вітрів, суховіїв, повені. За повір’ям — донька СТРИБОГА. У деяких українських племен—богиня чвар і війни. Заступниця знахарів. (За П. Трощиним).

ТАБУННИК — божество, що охороняло табуни коней від звіра та хво­роб. Жило, згідно з повір’ям, в хащах побіля випасів. (За О. Афа насьєвим).

ТЕРЕН — дерево-тотем. За легендою, юнак, якого розлучили з коханою дівчиною, перетворився в Тарен. Волхви заборонили зрубува­ти Т. (За Я- Головацьким).

ТЕРНОВІ ягоди — згідно з повір’ям, очі дівчини, яка загинула через свою безрозсудливість, нешанобливість до матері тощо. (За Я. Головацьким).

ТОПОЛЯ — міфічний образ-тотем давніх українців. Свято Тополі провади лося наприкінці весни. Обирали найстрункішу дівчину, якій зав’язува­ли над головою руки. На підняті руки навішували стрічки, хустки, намисто і т. ін. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи:

Стояла Тополя край чистого поля,
Стій, Тополенько, стій, не розвивайся.
Буйному вітроньку не піддавайся…

Свято Тополі було розповсюджене на околицях стародавнього Києва. Тополя вважалася священним деревом і рубалася для жертовних вогнищ. Зі свята Тополі народилася російська ГОСТЕЙКА та білоруський КУСТ. (За М. Слободянюком).

ТРАВА — рослина тотем давніх українців. За легендою, Трава утвори­лася від кіс вродливої дівчини, яка загинула через свою безрозсудливість, нешанобливість до матері чи до старших родичів. (За Я- Го­ловацьким).

ТРИВОГ (ТРИГЛАВ) – верховний бог неба і світла в укрів (захід­них українських племен). (За П. Шеппінгом).

ТРОЯН — бог місяця, ночі і будівництва. Згідно з повір’ям, навчив людей теслярству, різьбярській справі. Уночі володар трьох стихій — неба, землі і підземелля (тому зображувався триглав). (За П. Трощиним).

ТРЯСОВИЦЯ (ПРОПАСНИЦЯ) — міфічна потвора, шо несла людям гарячку, смерть. За повір’ям — одна з тринадцяти доньок МАРИ. (За П. Трощиним).

ТУР — бог сили, лицарської честі, заступник воїнів і чередників. У деяких українських племен — бог Сонця. Зображувався багаторогим биком з золотою шерстю; туром-оленем; золотим барилом з рогами і т. п. Культ Тура встановився з розвитком скотарства. Згідно з деякими легендами, ТУР БИК мав десять рогів, на одному з яких містився золотий терем, а в ньому — чарівна діва. З образом Тура волхви пов’язували єднання неба й землі. Під Києвом існувала велика «Турова божниця». (За П. Трощиним).

УКРИ  Одна з першоназв давніх українців.
Давньоукраїнське плем’я, що займало північно-західну територію Оріани-України. Зокрема, територія укрів пролягала від річки Лаби (нині Ельба) і Данії, тягнулася понад Балтійським морем до «Ливов, Чуди и Кореи» (О. Чертков). Стародавні німці називали цю територію Uckermark—Земля укрів. (За О. Чертковим).

УР (ОР) — найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів трипільської культури (IV—НІ тисячоліття до н. е. Згідно з повір’ям — творець плуга; на честь Ура орії — переселенці з Дніпра до Месопотамії — збудували однойменне місто. (За Л. Силенком).

ХЛІБНИК — домашнє божество, що оберігало зерно і борошно в засіках від псування та гризунів. Згідно з повір’ям, сприяло вдалому випіканню хліба. (За О. Афанасьєвим)

ХОР — бог західних дощових вітрів, мряки. Син Стрибога. Зображу­вався заплаканим юнаком в мокрій одежі. (За П. Трощиним).

ХОРС — бог Сонця. Один з найголовніших персонажів давньоукра­їнської міфології. Ім’я Xорс, на думку деяких вчених, іранського (оріанського) походження. (За Д. Шеппінгом).

ЦЕЦЯ — богиня літа у давніх білорусів. Зображувалася у вигляді дорідної гарної жінки, яка несе в руках соковиті плоди. Голова прикрашена вінком з пшеничного колосся. (За О. Афанасьєвим).

ЦМОК (ЗМОК) бог хатнього добробуту, родинного вогнища у давніх українців, згодом у білорусів. Зображувався у вигляді змії, що символізувала блискавку. Згідно з повір’ям, мав серед людей своїх улюбленців, до яких приходив у вигляді курки, ящірки чи вужа і підкидав якісь коштовності. (За О. Афанасьєвим, Д. Шеппінгом).

ЧЕРЕВУХА — міфічна потвора, що несла людям хворобу шлунка та інших нутрощів. За повір’ям — одна з доньок МАРИ. (За П. Трощи­ним).

ЧИСЛО БОГ — бог лічби (математики). Зображувався сивоголовим мудрецем з півмісяцем на грудях, що вказувало на його зв’язок з астрономією. Саме постать Число бога в українській міфології, на думку вчених, спричинилася до відомого вислову Іоанна Єфеського 534 р.: «Анти грамотніші й мудріші від ромеїв». (За П. Трощиним).

ЧОРНОБОГ — бог зла, ворог Вирію, людей і світла. Заступник усіх злих сил, володар підземного мертвого царства. Згідно з повір’ям, перетворювався у ЧОРНОГО ЛЕБЕДЯ та постійно воював з БІЛОБОГОМ. (За П. Трощиним).

ЧОРТ (НЕЧИСТИЙ, ДІДЬКО, БІС. ДИЯВОЛ, САТАНА, ШЕЗНИК, ТОЙ, ЗЛИЙ) — один з найрозповсюдженіших негативних персонажів стародавньої української міфології та демонології християнської доби. За найдавніших часів носив ім’я й подобизну ЧОРНОБОГА, котрий був антиподом БІЛОБОГА і всього прекрасного на землі.

З розвитком матеріального та духовного життя давніх українців Чорнобог «переполовинився» на ЧОРТА і ПЕКА, володаря ПЕКЛА (за старовинними міфами, ЧОРНОБОГ і його дружина МАРА спородили ЧОРТА, ПЕКА та інші злі сили).

Уявлявся Чорт вельми різноманітно. Переважно — це худорлява, рухлива, гола людиноподібна істота невеликого зросту, з рудою шерстю, що густо вкриває все тіло. Має коротенькі ріжки на круглій свинячоподібній голові. Очі круглі, малі, червоні. Замість носа — свиняче рило. Зуби дрібні, але гострі. Кігті — на руках, ліктях, колінах і ногах. Довгий вертлявий хвіст. З одягу — куці ногавиці.
Здатен блискавично переміщуватися в повітрі й миттєво перевтілю­ватися в людей, звірів і неживі предмети. За легендами, найчастіше перевтілюється у вовка, «знайомого кума», вояка, барана, кота, півня, мишу і т. п. Молоді чортики прибираються у вродливих парубків, приходять на вечорниці з горілкою («чортове пійло», «чортами вигадане») та ласощами, пригощають дівчат, зманюють їх, лягають спати з ними й залоскочують до смерті.

За легендою, Чорт спочатку був один на увесь світ (як син ЧОРНОБОГА і МАРИ) Але йому надокучило «без товариства», і він пішов у Ви­рій до Білобога, заклявся не робити зла людям, а за те — дати йому «товариша». Білобог повірив ЧОРТОВІ й дозволив підійти до озера, вмочити у живу воду пальця й стріпнути позад себе, внаслідок чого з’явиться «товариш». Однак ЧОРТ умочив не пальця, а всю руку та як став нею стріпувати, то з безлічі крапель утворилися тринадцять чортячих полчищ («дружин»), які тут же збунтувалися проти Вирію. Розгнівані боги скинули чортів з Вирію. Вони летіли до землі, за легендою, сорок діб, а коли Білобог сказав «амінь», то «кожен де був, там і лишився: у воді — водяник, у лісі — лісовик, у болоті — болотяник, у полі — польовик» і т. д.

Чорти, за повір’ям, — безсмертні, їх «ніщо не бере», окрім стріл Перуна. Тільки блискавка Перуна може вбити чорта навіки (в цій особливості вчувається старовинне походження міфа). Тож, якщо блискавка спалила дерево, під ним перебував чорт; коли в грозу згоріла хата — туди забіг був дідько.

Чорти, згідно з повір’ям, поділяються на «дурних» і «мудрих». «Мудрі» навчили людей добувати вогонь, робити вози і млини, пекти хліб, ковалювати, мірошникувати тощо. «Дурні» — вигадали горілку, корчму і корчмаря, куриво, люльку, злі слова і т. п.

Бувають і «збиточні» чорти, які їздять верхи на конях, аж з тих піна летить, перевертають вози з снопами, б’ють людей, топлять їх у воду тощо. Є повір’я і про «справедливих» чортів: бідний брат, якого зухвало обдурив і прогнав старший, приносить скромну вечерю старцеві (перевтіленому ЧОРТОВІ) й одержує щедру винагороду, ціле багатство, а коли приносить вечерю багатий, його «старець» карає і т. д.

За легендами, чорти люблять позбиткуватись над людьми: п’яного проведуть буцімто в розкішний палац, нагодують, напоять «заморсь­кими винами», укладуть у перину, а коли чоловік проснеться, помічає, що лежить у калюжі серед болота. Особливо розповсюдженими були народні оповіді про «знайомого кума», який кличе родичів у гості, наливає їм чарки, а коли вони перед питтям перехрестяться, бачать, що сидять на цямрині й тримають у руках очеретинку і т. п.

Численні міфи, легенди, оповіді про Чорта. відігравали позитивну роль у боротьбі проти зла і злодіянь, в утвердженні здорової народної моралі. (За В. Гнатюком).

ЧУР (ЦУР, ШУР) — один з найдавніших і найпопулярніших у давніх українців «домашніх» богів; охоронець домашнього вогнища, тепла, затишку. Бог добробуту, добрий дух дому та заступник роду. Іноді уявлявся та зображувався у вигляді вогню, що палає в печі. Вирізьблювався на дереві, вишивався на рушниках. За повір’ям, звертання до Чура охороняло людину від зла. (За О. Афанасьевим).

ЧУРБАН (знак ЧУРА) — межовий стовп, кінець хазяйської землі, що її межі опікує, згідно з повір’ям, сам ЧУР. Священний стовп, якого не можна було пошкодити. Сприймався також як знак Симаргла, бо в Чурбані — яків кожній міцній деревині — таїться живий вогонь, що добувається тертям чи утворюється під час горіння дерева. (За О. Афанасьевим).

ЮРІЙ ЗЕЛЕНИЙ (ЗЕЛЕНИЙ ЮРІЙ) — у південних українських племен міфічний образ-тотем весни, бог рослинності. Свято відбувало­ся в кінці весни як знак священного пошанування довколишньої природи. Свято Юрія 3еленого було своєрідним табу на вирубування дерев. (За О. Афанасьевим).

ЯТРОБОГ — бог ранкової зорі. (За П. Троїциним).

ЯГА-БАБА (БАБА-ЯГА)—божество війни, кровопролить, чвар людських. (За Д. Зеленіним).

ЯРИЛО — бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності і неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити ЯРО. На грудях Ярило носив, згідно з повір’ям, зображення бика — символ дужої ярості і пристрасті. (За П. Трощиним).

ЯРОВИТ — бог родючості і весни у давніх прибалтійських українських племен. (За О. Фамінциним).

ЯСОНЬ (ХАСОНЬ) — бог Сонця у давніх чехів, словаків та моравів. (За О. Афанасьевим).