Смерть-кума

Були два брати: єден багатий, а другий — бідний. І в того багатого було мало дітей, а в того бідного — аж семеро. Що жінка народить — ніхто не хоче йти брати дитинки до христу. Такі бідні були.
Тут знов народилася дитинка в бідних.
Каже чоловік до жінки:
— Що буде? Треба йти на друге село по куми.
Іде, йде, йде… Вийшов на чисту дорогу за село, бачить — йде стара баба з косою — худая, страшная, вокатая…
А то смерть: несе косу, клумака на плечах. Чоловік на той бік дороги — вона за ним.
— Хто ти такий? — питається вона. — Ти від мене не втечеш.
Чоловік злякався. Бо ж біда: заріже смерть косою.
— Ти мене не бійся, – каже смерть. — Куди ти йдеш?
Розказує чоловік:
— Семеро діток у мене… і вже ніхто не хоче йти в куми сина хрестити. .
— Я прийду тобі сина охрестю.
— Добре.
Скидає смерть мішка і дає йому на плечі.
— На, -каже,— неси додому.
Прийшов чоловік додому, висипав з мішка — куча золота.
Каже до свого старшого хлопчика:
— Йди, синок, до дядька. Хай мірочку дасть, то ми теє золото переміряємо.
Пішов хлопець до дядька.
— А нащо мірка вам?
— Та я не знаю, батько послав.. Щось будемо міряти.
Купив чоловік закуски, випивки, готується до хрестин.
Аж тут їде ни кума, а кум: шестеро коней, слуги з ним, всі розодіті по-багацьки. Приїхали у двір.
Зійшлись люди, вже й у куми просяться:
— Нас беріте.
— Нас беріте.
— Ні, ні, ні, – каже чоловік.— Тільки ми з кумою поїдемо вдвох.
Загорнули дитину в пелюшки, поїхали до батюшки, вхрестили дитину.
Каже кум до чоловіка:
— Щоб ти нікого не кликав за стіл. Хай буде тільки твоя сім’я, а більш нікого.
— Добре.
Справили хрестини: випили, закусили.
— От так, -каже кум.— Годуй діти за ті гроші, що я тобі дав. А потім діло буде видно. Постав хату нову, і щоб не забував бідноти своєї, постели свитку в ногах, де ти спиш, а постоли щоб підвісив на дверях.
— Добре.
Так і зробив чоловік. Поставив нову хату, а щоб не забути бідноти своєї, свитку стару постелив на ліжнику, а постоли підвісив на дверях. Повиучував діти: той став професором, той учителем… Став уже багатший за брата-багача.
Жив, жив чоловік, уже й розтратив усі гроші.
Прийшов до його той кум, питається:
— Що, куме, бідний вже? Я тобі стану в помочі. В такому-то царстві захворіла царська дочка. Йди ти за село, там є дві криниці: одна з мертвою водою, а друга з живою. Набери тієї води і йди лікувати царську дочку.
Пішов чоловік за село, найшов дві криниці: одну з мертвою водою, а другу — з живою. Набрав він мертвої і живої води і пішов у те царство, де була хвора царська
дочка. Прийшов і бачить — стоїть гурт людей, говорять:
— Ай, Боженьку, в царя дочка вмирає… З’їхалися дохтори зо всього царства, а вилічити не можуть…
Пішов чоловік до царського палацу. Пальто, чоботи порвані. Царські охоронці його не пускають.
— Пустіть, – каже, — я вам царську дочку вилікую.
Пустили його в палац. Побачив чоловік царя:
— Ведіте мене до вашої дочки… Вилікую.
Привели його до царської дочки. Дав їй випити з бутелечки мертвої води, потім живої.
А смерть у пригоді стоїть. «Я, – каже,— в пригоді буду, помагатиму». Вона, значить, в головах стоїть, бо бере людей з ніг.
Коли то дочка царська прокинулась і каже:
— А я їсти хочу.
— Дав їй чоловік трошки поїсти та й каже:
— А ще трохи полежите, то й підете танцювати.
Полежала царська дочка ще трошки, встала та й пішла танцювати.
Ті лікарі, що приїхали лікувати, посідали в карети та й чимскоріш поїхали. Хто ж бо видав таке, щоб якийсь простий чоловік прийшов і вилікував царську дочку? А то ж учені були!
Коли всі роз’їхалися, теперка цар каже до чоловіка:
— Зате, що ти мою дочку вилікував, я дам тобі половину царства.
— А я не хочу твого царства. В мене сім’я…
— Ну, а що тобі дати?
Насипав чоловікові торбу золота. От він все те забрав, подякував цареві, прийшов додому. А перед тим смерть сказала йому: «Як прийдеш додому, то лікуй простих людей безплатно. Тільки з багатих бери плату».
Живе чоловік, лікує людей. Бере плату з багатих, почав уже і з бідних брати.
Аж прийшов якийсь генерал, з погонами золотими, а постоли, що на дверях висіли — по голові його.
— А нащо ти сеє дрантє повішав?— питається.— Одірви і викинь.
Чоловік одірвав і викинув тії постоли.
А на порозі — уже й смерть стоїть.
— Що,— каже,— бідноту забув?
— Забув.
— Я ж тобі наказувала: бідних лікуй дармо, а з багатих бери плату. А ти вже і з бідних береш? Що ж, далі жити не будеш.
Зажурився чоловік і став просити:
— Відклади хоч до завтра.
— Добре.
Зробив чоловік ліжко на вертушці, а на дверях хати написав «Завтра». Прийде смерть, подивиться: написано «Завтра» і піде. І так—завтра, завтра… Скільки то вона
буде чекати до завтра?
А була в чоловіка служанка, що кожного дня прибирала хату. Прочитала, подумала, що той лікар дасть їй плату завтра. Аж ні. Розізлилася та й стерла написане.
Прийшла смерть до чоловіка та й каже:
— Тепер, куме, крути не крути, а мусиш вмерти… Заберу вже тебе.
Повернувся чоловік до неї головою, а вона — хвать його за ноги. Та й каже:
— Кумися не кумися, а з мене не кпися! Я не жалію ні брата, ні свата, ні кума. Всі у мене однакові.
І чоловік мусив померти. Таж кажуть недарма: скільки хоч живи, а вмерти мусиш.