Солдат і дід-лікар
Повертався солдат після служби додому. Ішов і думав: «Треба десь грошей заробити». А назустріч — дід.
— Чого, служивий, задумався?
— Та знаєте, діду, грошей нема, а без грошей кепсько жити.
— Давай, — каже дід, — лікарями зробимося, будемо людей лікувати, гроші заробляти.
— А який з мене лікар, коли я нічого не вмію?
— Ну, я лікар. Заробимо грошей. А в царя вже третій рік дочка слаба, і її ніхто не вилікує, крім нас. Я вилікую, а ти гроші візьмеш.
— Добре.
Ідуть вони, ідуть, аж захопила їх у дорозі ніч. Полягали під скиртою спати. А в діда було в торбі дві булочки. Встав солдат уночі, вкрав одну булочку, з’їв.
Ранком прокинувся дід, до булок — а одної й нема.
— Солдате, ти з’їв булку?
— Ні, їй-богу, не їв.
— Ну, а де ж вона поділася?
— Не знаю.
— Ай, брешеш, ти з’їв.
— Їй-богу, діду, не їв.
— Ну, тоді цю булочку, що лишилася, переріжемо пополам.
Розрізали, з’їли булочку. Солдат думає: «То вже мені півтори булочки».
Ідуть вони далі до царя. Прийшли й одразу ж до стражників, що стояли коло царського палацу:
— Ми лікарі від усяких хвороб на землі.
Стражники доповіли цареві:
— Якийсь-то солдат і старий прийшли дочку вашу лікувати.
— Добре, — згодився цар. — Хай ідуть і лікують, а не вилікують — прикажу голови зняти їм.
Почув солдат — зажурився, а дід і каже:
— Не бійся, солдате, вилікуємо цареву дочку.
Зайшли вони в кімнату, де лежала хвора, попросили, щоб їм принесли сокиру і повну балію води. Цар задумався: «Нащо їм та сокира і балія з водою?». Але дав. Тоді дід сказав, щоб кімнату замкнули на замок і щоб ніхто не входив.
Після того дід і каже до солдата:
— Бери з ліжка хвору й рубай уздовж.
Перерубав солдат хвору пополам, а крові й не видно.
— Тепер рубай хвору на шматки.
Порубав солдат хвору на шматки.
— А тепер мий у балії.
Промив солдат у балії шматки з хворої, подав дідові. А той узяв, хукнув на частинки — і вони тут же зцілилися. Так дід зцілив усю дівчину, що й знаків од порубок не лишилося. Потім хукнув їй у рот, вона прокинулася, схопилася з ліжка, стала просити їсти.
Сповістили цареві, що його дочка вже здорова. Цар і запитує:
— Що ж вам дати за лікування? Півцарства?
— А нащо нам твої півцарства?
— Тоді беріть, скільки подужаєте, грошей.
Напхав солдат грошей у гаманець, кишені, за халяви, натоптав у рюкзак. Принесли царські слуги срібло. Висипав солдат гроші з гаманця, кишень, з-за халяв, витряс рюкзак і став згрібати срібло. Принесли царські слуги золото. Знову морока солдатові: став опорожнювати гаманець, кишені, халяви й рюкзак. Наповнює їх золотом.
Попрощалися з царем, вирушили в дорогу. А дід мовчить, нічого не каже. Тут перетнула їм дорогу річка. Що робити? Дід по воді і пішов, не замочившись, а солдат іде — вода сягає до колін, вже й по пояс, вже й по шию.
— Діду! Гину! — закричав солдат.
— А хто булку вкрав?
— Їй-богу, діду, не крав.
Ледь-ледь не втопився солдат, а не признався. Якось перейшов річку.
На другому березі дід став копати заступом три ямки.
— Діду, а то навіщо?
Насипав дід золота в одну ямочку, в другу, в третю.
— Діду, а то кому золото?
— То мені.
— А то кому?
— То тобі.
— А то кому?
— А то тому, хто булку вкрав.
— Їй-богу, діду, то я вкрав.
— Добре… Хай буде так. Але відтепер знахарювати й лікувати не берися, бо загинеш.
— Згоден, діду.
На тому й розійшлися дід і солдат.
Минуло багато літ, а в сусідньому царстві в царя захворіла дочка. Стали шукати знахарів-лікарів по всіх царствах-государствах. Дізнався цар про діда-лікаря, написав до іншого царя: «Дай мені свого лікаря, а коли не даси, то піду на тебе війною».
Шукали-шукали діда-лікаря, але де ти його знайдеш? Проте солдата швидко знайшли — прогулював у корчмі золото.
Завезли його до чужого царя дочку лікувати. Став солдат, як його дід учив, лікувати царівну: попросив сокиру, балію з водою, стягнув з ліжка царівну, рубонув сокирою. Закричала царівна, полилася кров.
Побачив солдат, що не минути біди. Як на лихо, ще й в кімнаті віконце маленьке, і не втечеш звідти. А царівна і не зціляється… Вже солдат думає про свою смерть. Аж бачить крізь віконце — дід іде.
— Діду, ідіть сюди! Порятуйте мене від смерті, бо не можу вилікувати царівну.
— А я ж тобі казав: не знахарюй і не лікуй нікого.
— Винен, діду, та допоможи, а то мене біда чекає.
— Добре.
Мов пташечка, проліз дід крізь віконце, швиденько зцілив царівну, і вже вона стала здорова-здоровісінька.
Дав цар лікарям золота — хто скільки бажає. Напхав солдат золотом кишені, торбу…
— Діду, бери гроші, бо, їй-богу, своїх не дам.
— А мені й не треба. Ти лікував, а не я. Я ж тебе тільки рятував.
Пішов дід своєю дорогою, а солдат — своєю. І вже він більше не знахарював і не лікував нікого.