Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п’ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п’ять років, прийду додому, скажуть люди: “Дурак солдат… Двадцять п’ять літ прослужив, а царя не бачив”. Вернуся, подивлюся на царя».

Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.
— Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.
— Хай іде.

Приходить солдат.
— Що, служивий, скажеш?
— От прослужив я двадцять п’ять год, прийду додому, люди скажуть: “Дурак солдат… Прослужив двадцять п’ять год, а царя і не бачив”. То я прийшов, щоб побачить вас.
— Ну, яку ж тобі нагороду дати?
— Дайте мені старе сідло.
— Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.
— Ні, я хочу старе.
— Ну, добре.

Дав цар наказ — і принесли слуги солдатові старе сідло.
— Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.

Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток «Старе Сідло». То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло — нащо йому?

Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.

Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: “Царя бачив?” — “Бачив”. — “А Бога ж то не бачив?” — “Не бачив…” Піду Бога побачу ще».

Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях смерть стоїть на варті.
— Куди йдеш, солдат?
— От прослужив я двадцять п’ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.
— Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.
— Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.
— Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.

Лишився солдат замість смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а смерть пішла до Бога.
— Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п’ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.
— Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирати.

Повернулася смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.
— Куди йдеш? — затримав солдат непрохану гостю.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— Я по ділу до нього.
— Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Лишилася смерть чекати, а солдат пішов до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.
— Добре.

Вернувся солдат.
— Ну, що Бог сказав? — допитується смерть.
— Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.

Думає смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.
— Куди йдеш? — знову питає солдат.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— А я по ділу до нього.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.

Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.
— Добре.

Вернувся солдат, а смерть допитується:
— Ну, що Бог сказав?
— Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.

Пішла смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.
— Куди йдеш? — знову питається солдат, як тільки ступила смерть на поріг.
— До Бога ж.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім.

Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.
— Добре.

Вертається солдат.
— Ну, що Бог казав? — питається смерть.
— Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.

Пішла смерть. Через три роки приходить.
— Куди йдеш? — питає солдат.
— До Бога.
— Постій. Піду доповім.
— Ні, я уже піду.

Вперлася смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога.
— Що з тебе стало? — питає Бог. — Не пізнати тебе.
— Хочеш, Боже, щоб я дев’ять років гризла дерева і крепка була?
— А хто тобі казав дерева гризти?
— Солдат.
— Покличте солдата сюди.

Смерть привела солдата до Бога.
— Солдате, нащо ти казав смерті три роки старі дуби гризти?
— У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.
— А нащо казав гризти середнього віку дуби?
— Та от я сам середнього віку…
— А нащо казав молоді дуби гризти?
— У мене дома є діти маленькі…
— Ну, добре, — каже Бог. — На тобі цього білого коня, іди вже від мене.

Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то — пір’їна жар-птиці.
— Брати чи не брати? — питається у коня.
— Бери… Від біди не одмахнешся.

Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу — доглядати царських коней.

Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір’їну, заткне у стріху — і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір’їну, яка вночі світиться.

Наказав цар солдатові принести ту пір’їну. Подивився цар на те диво-перо жар-птиці — і каже:
— Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш — віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш — накажу зварить тебе в кобилячому молоці.
— Добре, я подумаю…

Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:
— Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скоріш сідай на мене.

На другий день прийшов солдат до царя і каже:
— Поїду я за золотою панею.

Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазити із води — та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня — і до царя.

Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:
— На дні моря є у мене золота комода — придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.

Викликав до себе цар знову солдата і сказав:
— Є на дні моря золота комода — придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.

Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.
— Не дістанемо ми з дна морського золотого комода — приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у нього, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидати. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.

Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:
— Ну, тепер скачи в молоко.
— Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.
— Ну йди, прощайся.

Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.

Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.
— Зараз же й на мене заварюйте молоко.

Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.

А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.