Сплячка (казка шістнадцята)

З кожним днем у лісі ставало все холодніше. І нарешті випав сніг.

— Все, – сказав тато. — Настав час готуватися до зимової сплячки.

— Що таке зимова сплячка? – Запитала Вероніка.

— Нічого особливого, – сказав тато. — Це означає, що скоро ми ляжемо спати і прокинемося лише навесні.

— А всі звірі лягають у сплячку?

— Всі. І білки, і єноти, і навіть борсук.

— А зайці не лягають, – зауважив Володька. — Мені Семен розповідав, як вони минулої зими Новий рік святкували.

Вероніка, яку й у звичайний час важко вкласти спати, стала обурюватися:

— І я теж не хочу Я теж хочу Новий рік зустрічати!

Мама з  докором подивилася на Володьку і сказала:

— У кожній сім’ї свої порядки. У нас, їжаків, заведено спати. Взимку в лісі тільки голодні вовки ходять та ведмідь-шатун.

— А хто такий ведмідь-шатун? – поцікавилася Вероніка.

— Іноді зустрічаються ведмеді, які не хочуть спати. Тому взимку вони блукають лісом голодні, від злості хитають дерева і накидаються на всіх, хто їм зустрінеться.

Мама хотіла налякати Вероніку. Але з цього нічого не вийшло.

— Все одно не хочу спати, — оголосила Вероніка. – Я вже не маленька. Мені вже майже півроку.

— А ти уяви, що коли прокинешся, ти будеш одразу на півроку старша! Закрила очі, розплющила — і тобі майже рік! – Сказав тато.

Вероніка задумалася і замовкла.

Весь наступний день їжаки утеплювали будинок: тато законопачував мохом щілини, а мама білою стрічкою заклеювала вікна, щоб у нору не дуло і уві сні ніхто не застудився.

Після обіду сімейство пішло прощатися із сусідами. Усі готувалися до сплячки. Єноти оббивали двері товстою дубовою корою.

— До весни! — сказав тато, як це заведено в лісі.

— Спокійної зими! – відповіли єноти.

Тато Білка перетягував у дупло останні запаси горіхів. А мама Білка вже вкладала дітей спати. Несподівано в отворі дупла з’явилася мордочка Філі.

— Бувай, Володька! – Закричав він.

— До весни! — відповів Володька.

Найдовше вони затрималися у зайців. Мама Зайчиха скаржилася на Семена, що він скрізь бігає. І линяє, де завгодно.

— А потім пух за ним по всіх кущах збирай, — охала вона. — Ні, щоб удома линяти.

— Це правда, — розуміюче кивала мати Їжачиха.

Заячий пух вважався найкращим у лісі. З нього виходили м’які подушки. І найтепліші рукавиці.

Поки дорослі розмовляли, старші сестри Семена бавилися з маленькою Веронікою.

— От нам би таку сестричку замість цього клоповухого! І де його лише носить?

Їжаки вже збиралися йти, коли з’явився Семен.

— Мені без тебе нудно буде, – сказав він Вовці і прошепотів. — Я хочу на Новий рік збігати до міста на ялинку. Якщо вийде, принесу тобі подарунок.

— Дякую, – відповів Володька. – До весни.

З хом’яками попрощатися не вдалося. Двері були зачинені. Дим із труби не йшов.

— Молодці! – Сказав тато. — Раніше за всіх лягли спати!

Увечері мама постелила нові простирадла і збила подушки. А тато приготував усім велику миску соснової хвої.

— А це ще навіщо? – обурилася Вероніка. – Я не люблю хвої.

— Це спеціальна їжа для сплячки, – пояснив тато, – Щоб поки ти спиш, у тебе в животі не завелися шкідливі мікроби. Якщо не з’їси всю миску, у тебе буде боліти живіт, зуби стануть гнилими, а голки випадуть, і ти станеш лисою, як дідусь Єнот.

Дідусь Єнот був дуже старим, і вовна на голові та спині в нього вилізла. Вероніка згадала, як вони нишком дражнили дідуся:

Лисий дідусь Єнот –

І спина й живіт!

Згадала… і стала жувати хвою.

Перед сном мама та тато зайшли до дітей у кімнату.

— Головне, перед сном думати про щось приємне, — сказав тато. — Адже про що подумаєте, то вам і буде снитися півроку!

— На добраніч! – сказала мама і поцілувала дітей.

— До наступної весни! – відповів Володька.

— Все одно я не хочу спати, — позіхнула Вероніка і за хвилину тихенько засопіла.

А Володька ще довго лежав у ліжку і дивився у темряву. І думав про те, яке було чудове літо, і який чудовий буде наступний рік, і наступний, і наступний, і наст…