Старе сідло

Було колись таке врем’я: одслужив солдат у війську двадцять років, прийшов додому, а сусіди й питаються:

— Бачив царя?
— Ні, не бачив, — одказує солдат.

І він рішив вернутися назад у місто, щоб побачити царя. Зібрався і пішов. Іде, йде, аж зайшов у ліс і заблудився. Довго бродив лісом, поки не зустрів мисливця, який також заблудився.

Йдуть вони уже вдвох лісом і бачать хатину. Зайшли туди, а молода жінка, хазяйка, і каже їм:
— Тікайте звідсіля, бо тут живуть розбійники. Коли повернуться, то уб’ють вас.

Та солдат і мисливець вирішили таки переночувати у тій хатині. Повечеряли, що мали з собою, полізли спати на горище. Пан мисливець і каже до солдата:
— Ти трохи повартуй, а я посплю. Потім буду я вартувати, а ти поспиш… Щоб нас не убили розбійники.

Вартує солдат, а пан тим часом ліг спати. Серед ночі чує солдат: гомонять, йдуть розбійники. Прийшли у хату, а жінка їх і звідомляє:
— На горищі у нас ночує двоє чужих людей.

Повечеряли розбійники, і отаман посилає одного з них на горище убити нічліжників. Піднявся розбійник на горище, а солдат шаблюкою — і здійняв йому голову.

Чекає, чекає отаман розбійника, що пішов: немає. Посилає на горище другого. І тому солдат здійняв шаблюкою голову. Так він і перерізав усіх розбійників.

«Що за диво, — думає отаман, — чого жоден з них не вертається до хати?» Лізе він сам на горище. Зачепився за вбитого розбійника і каже:
— А хто тут дрова порозкидав?!

А солдат з горища і йому одсік голову.

Почало світати. Розбудив солдат пана і каже:
— Подивися, скільки дров нарубав я ніччю.

Глянув пан мисливець і аж злякався. «Щасливий я, — подумав собі, — що був зі мною солдат». Покинули вони хатину. Пан мисливець і запитує солдата:
— Куди ж ти йдеш?
— Іду в місто, хочу побачити царя. Бо ж прослужив у війську двадцять років і не бачив царя, — каже солдат.
— Іди зі мною, і я тебе заведу до міста.

Прийшли вони в місто, зайшли в трактир. Пообідали добре, пан розплатився за обох, пішли далі. Перед самим царським палацом попрощалися.

Іде солдат до палацу, а охоронники його не пускають.
— Хочу царя побачити.

Дав гроші охоронникам, пропустили його. Так дійшов до самого палацу. Тут знову його не пускають:
— Куди йдеш?
— Хочу царя побачити.

Дав і тим охоронникам грошей — і ті його пропустили. Зайшов солдат у палац і бачить знайомого пана мисливця. Той і питає його:
— Що хочеш, солдате?
— Прослужив я у війську двадцять років і не бачив царя. Хочу його побачити.

Вийшов пан — а то саме він і був царем. Переодягся і прийшов знову до солдата.
— От дивися, я і є цар… Що ж тобі дати, щоб тобі повірили люди, що ти бачив мене? Хіба дам тобі ложку золоту.
— Не хочу я ложки золотої: маю дерев’яну.
— Що ж тобі дати?
— Дайте мені старе сідло…

Здивувався цар: що за солдат, що ні нагород, ні грошей не просить за свою вірну службу, а тільки старе сідло?! Та коли просить — треба дати.

Гукнув цар до своїх слуг, і ті принесли старе сідло.
— І документ випишіть, що це дійсно моє старе сідло.

Дав цар солдатові старе сідло, виписав документ, що сідло справді належить тепер солдатові, ще й приклав печатку царську. Подякував солдат цареві за сідло, вийшов за місто, викинув сідло, а документ сховав у кишеню.

Прийшов додому, а люди й питають:
— Чи бачив царя?
— Бачив, — каже солдат.

Пробув він дома кілька днів, аж сільський пан виганяє його на панщину робити. Солдат і каже йому:
— Е, ні, пане, тепер я тут хазяїн…

І показав йому документ на старе сідло. А Старим Сідлом називався панський маєток. Схопився пан за голову, пішов до царя жалітися.

Вислухав його цар і каже:
— Хитрий солдат. Але раз я згодився, підписав документ, так тому й бути. З губи халяви не зробиш.

Поїхав пан ні з чим. А солдат перебрався жити в його маєток Старе Сідло.