Супер-муха

Жив-був у лісі ведмедик-боягуз. Він боявся усього на світі сильніше, ніж самий боягузливий заєць.

– Ведмедику, ти ж такий великий! Не будь боягузом! – підбадьорювали його одні.

– Такий великий, а всього боїться! – насміхалися інші.

Та чим більше над ним насміхалися, чим більше намагалися за це пристидити – тим більше ведмедик боявся.

Якось ввечері ведмедик-боягуз улігся спати, але заснути не міг. То вовки йому за дверима здавалися, то чудовиська під ліжком. Тут він почув у кімнаті якийсь шум.

– Хто тут? – несміливо запитав ведмедик. Його голос тремтів від страху.

Відповіді не було. Натомість, ведмедик прислухався до шуму, і зрозумів, що це дзижчання.

– Хто тут? – знову налякано запитав ведмедик. – Невже бджоли прийшли мене карати за те, що я взяв їхній мед?

Ведмедик-боягуз примружився, уявивши, як зараз бджоли його кусатимуть.

– Та ні, бджоли давно сплять, – почулося у відповідь, – Це я – муха.

– Муха! – зітхнув ведмедик. Він зрадів, що це не бджоли, хоча й мухи теж злякався. – А ти чого не спиш?

– В мене безсоння, – пожалілася муха. – Щось, за весь день жодної цікавої історії зі мною не трапилось, а тепер згадати нема чого, і заснути не можу. А ти, ведмедю, чого не спиш?

Ведмедик пожалівся, що через свої страхи йому важко засинати. То вовки йому здаються, то чудовиська, то зграя бджіл.

– А-а-а, зрозуміло, – відповіла муха. – То давай я зараз всі твої страхи так налякаю, що вони і думати про тебе забудуть! – запропонувала муха.

– Налякаєш? Як? – здивувався ведмедик.

– А ось дивись, – відповіла муха та полетіла вбік крихітного світильника, який завжди ведмедик вмикав у кімнаті на ніч.

Муха опинилася навпроти світла, і в ту ж мить на протилежній стіні з’явилася її тінь. Ця тінь була в багато разів більше за саму муху. Тінь махала крилами та була схожа на велетенського птаха.

– Дивись! Страшно? – запитала задоволено муха. – Жу-жу-жу, я супер-муха!

– Ой, ду-у-же страшно, – відповів ведмедик.

– А уяви тепер, як вовкам, чудовиськам, бджолам та усім твоїм страхам страшно! Вони ж не знають, що це просто моя тінь, – сказала муха. – Нехай тепер вони бояться і не наближаються до тебе.

Ведмедику стало весело спостерігати за тінню супер-мухи, і він голосно засміявся.

– Ого, ти так гучно смієшся, що страхи ще більше перелякалися. Ти ж знаєш, що вони бояться сміху? – продовжувала муха. – А ще страхам не подобається, коли про них забувають, а думають про щось інше. Тоді вони ображаються та йдуть.

– Тепер знатиму, – відповів ведмедик. – Дякую тобі, супер-мухо, що налякала мої страхи. Ти така смілива, хоча й така маленька. Тепер і спати час.

– Та і мені вже час, – відповіла муха. – Тепер можна вважати, що цікава історія зі мною вже трапилася завдяки тобі, ведмедику.

«Навіть найбільші ведмедики можуть чогось боятися, а найменші мушки вміють бути сміливими супер-героями», – думав ведмедик, засинаючи. – «Та якщо не думати весь час про свої страхи, а думати про щось корисне та веселе, тоді страхи образяться та підуть назавжди».