Тарас

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,
Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі,

Одгриміло століття, за ніччю, за чорною млою,
Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,
Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,
Простягаєш ти руки: народ свій великий обняти.

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі,
Той, що став як господар сьогодні на братньому полі.

І земля урожаєм і жаром залізним повита,
І весняна дорога, що тьохка льодком з-під копита,

І степи Чорномор’я виводять синів своїх, дочок,
І схиливсь до поета посаджений зелен-дубочок.

Хлібом-сіллю, суцвіттям, високими в небо гудками
Хай стає поміж нас – і Вітчизни торкнеться руками.

І вона вже веде його з віку минулого, з ночі,
І розказує світові думи поета пророчі,

На граніті у Києві ставить під небо безкрає
Так, що бронзова постать блакиття небес підпирає.

Не в землі він лежить — над землею стоїть, як з граніту
Так, що як не дивися,— а видно його всьому світу!

Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. Упорядкування Н. М. Гаєвської. Київ, видавництво «Наукова думка», 1988