Три кухлі

Вкрав хтось у царя дочку, і куди ділась — ніхто не знає. Хто не шукав — ніде нема. Тоді цар послав своїх гінців по
всій країні — хто царівну знайде, той з нею під вінець піде, ще й півцарства йому належить.

Тут немало охочих набігло, були серед них і царевичі, і королевичі (кого тільки не було!) — нема діла.

Жив у тому царстві один парубок. Докотилася звістка про ту царівну і до його села. Тоді питається парубок у матері:

— А чого б мені, мамо, не спробувати? Дивись, та й знайду царівну. Півцарства, мабуть, не дадуть, а царівна може й гарбуза піднести, так зате я свою долю спробую, на світ подивлюся.

— Нащо тобі та царівна? — бідкається мати.— Хіба в нас мало гарних дівчат — і чорнобриві, і веселі, і до роботи вдатні.

Ні, таки пішов.
Приходить до царя, шапку з голови — бух йому в ноги:

— Хочу і я царівну шукати!

Усміхнувся у вуса цар:

— Я,— каже,— дам тобі коня, то й шукай. Уже три роки шукають і царевичі, і королевичі. Якщо вже й ти, сірома, у це діло встряв, то шукай, буває і із сміху люди виходять.

Сів парубок на коня і помчав собі. Їздив, їздив, скрізь про царівну питався, уже й коня продав і останні чоботи збив.
Коли заходить він у дрімучий ліс. Довго блукав, доки не набрів на сторожку лісову. Постукав — ніхто не озивається, заходить — нікого немає. Оглядівся та й каже:

— Здорово вашій хаті!

— Здоров, якщо не жартуєш,— почулося у відповідь.

Та парубок і здивуватися не встиг до пуття, такий був стомлений, що впав на лаву і заснув, хоч гармати коти.
Раненько встав — бачить на столі глечик з молоком та буханець хліба лежить. Сів він до столу, налив у кухоль молока, кусень хліба одломив. Тільки Кухоль до рота підніс, а він порожній, тільки до хліба — й того нема. Знову наливає парубок кухоль молока і кусень хліба ще відламує. Не встиг і вуса змочити — нема молока і хліба теж. Утретє налив парубок молока в кухоль, хліба відломив — те ж саме. Глянув, а в глечику усього три краплі молока зосталось, а на столі — три крихти хліба.
А їсти так хочеться, аж шкура болить. Став він ті краплі пити, три крихти їсти. їв і пив досхочу, а три краплі молока
і три крихти хліба так і лишились.

— Дякую господарю цього дому за вгощення,— голосно подякував парубок.

— А чи досхочу наївся? — питається голос.

— Та спасибі, досхочу,— одказує парубок.

— А дозволь тебе запитати, чоловіче добрий,— чує він знов той голос.— Куди це ти йдеш, що так далеко забрів, од людей одбився? Що тебе погнало в дорогу?

Ось він усе про царівну й розказав.

— Навіщо тобі ота царівна? — питають його.— Ти хіба хоч раз її бачив? А раптом вона руда й з норовом? Сяде тобі на шию, ще й поганяти буде.

— А мені не так царівна, як долю спробувати, білого світу побачити, розуму набратися. Та й півцарства цар обіцяв.

— Казав пан кожух дам, та й слово його тепле,— одказує голос.— І що таке те багатство? Ось ти три краплі молока пив — і не випив, три крихти хліба їв — і не доїв. Хіба тобі багато треба?

— Та як же,— знітився парубок.— Я ж і матері сказав, і цареві слово дав — назад мені дороги нема.

— Добре,— чується йому у відповідь.— Може, і я тобі чимось допоможу.— Бачиш оці двері? Одчиняй їх, і потрапиш у кімнату. Там буде троє дверей. Які захочеш, такі й одчиниш. І що побачиш за тими дверима — може бути твоїм. Тільки скажи: оце — моє! А як не скажеш цих слів, то далі шукати кращого підеш, а те, що побачиш,— пропаде. І запам’ятай — назад тобі дороги нема, і все, що бачив, а не вибрав, пропаде навіки.

Перехрестився парубок, зайшов у ті двері. Справді, перед ним кімната і троє дверей. От одчиняє він перші двері праворуч, а там грошей мідних пудів двісті. Матінко! І вві сні не бачив парубок стільки грошей.
«Ну,— думає,— гукну я: оце моє! — на все життя вистачить».

Та за цією думкою враз інша думка спливає:
«А що як там далі ще більше усього?»

Тільки так подумав — пропали мідні гроші, і бачить він знову кімнату і троє дверей.

— Ага,— міркує парубок.— Піду я в середні двері.

Як одчинив, так і остовпів — повна кімната срібних грошей. Думає, далі ще більше буде, пішов. Пропали срібні гроші. Знов перед ним кімната і троє дверей. Сміливо одчинив парубок двері, що праворуч були, і мало не осліп — бризнуло йому в очі сяйво золоте, бо в кімнаті майже під стелю лежали золоті монети. Знову не сказав парубок: оце моє! — і пропали золоті гроші.

Знов перед ним троє дверей, і на них жодних відмітин нема. Цього разу обрав він двері, що були ліворуч. Зайшов — і очі йому розбіглися. Повно в кімнаті було коштовного каміння: яхонти і голубі сапфіри, сяючі перли, наче уламки сліпучого сонця, палахкотіли гори діамантів, кришталеві скрині були повні червоних рубінів. Аж памороки парубку забило, але вже не міг зупинитися. Пропало коштовне каміння. Знов постала перед ним кімната і троє дверей. Одчинив він середні двері. Порожньо було в кімнаті, тільки на оксамитовому узвишші лежала шабля в золотих піхвах, коштовним камінням оздоблена. Вихопив він шаблю з піхов, а на лезі напис: славному отаману козацькому.

І тут не зупинився парубок. Зникла шабля, та знову троє дверей постало. Пішов він у двері, що праворуч були. Зайшов — із глибини кімнати сяйво. Лежить на кришталевому узвишші царська корона, золотом і коштовним камінням переливається. Простягнув було парубок руку, а воно далі піти закортіло. І зникло все. І знов троє дверей постало. Одчинив середні і опинився у тій самій сторожці. Дивиться — на дерев’яному столі три кухлі стоять. А на них написи. На одному «кохання», на другому «щастя», на третьому «безсмертя». Узяв він кухоль з написом «кохання», а два інших тут же зникли. Подивився він у кухоль і бачить, як покохала його царівна, як сохне за ним, як цілуються вони під вишнею. А тим часом придворні од заздрості жовчю сходять, плітки сіють, цареві доноси брехливі пишуть, парубка зо світу звести хочуть.
Поставив він той кухоль — з’явились і ті два. Взяв він кухоль з написом «щастя». Дивиться — стоїть хата здорова з вікнами кольоровими, а в хаті себе бачить. Жінка в нього чорнобрива молодиця, діточки — один в один, як перемиті, на пасіці бджоли гудуть, сусіди його шанують, а в садочку соловей співає. Так йому сподобалось, коли придивляється — з-за його плеча виглядає костомаха і головою страшною покивує: мовляв, скоро й до мене в гості пора.
Поставив він того кухля і взяв третій, де написано «безсмертя».

Дивиться — іде він полем, далі пустелею, а там уже й темрява непроглядна, тільки зірки сяють мертвим світлом. А він усе йде і йде — і нема тій дорозі кінця. Кинув парубок того кухля — і щезло все.

Опинився він на дорозі, що його в той ліс дрімучий привела. Сів на узбіччі, задумався: скільки йому доля дала перепробувати, а нічого так і не вибрав. Невже у житті іншої дороги нема?

— А таки є! — сказав сам собі та й пішов назад у рідне село.

Дома його мати стрічає, не знає, де й посадити. Не думала, не гадала його живого побачити. А тут і Оксана, що йому з криниці напитись дала, як у дорогу далеку лаштувався, прийшла. Калиною закосичена, росою вмита. Принесла вона йому сорочку, що своїми руками вишила, сльозами зросила, поки він за своєю долею по світах ганявся. Глянула вона йому в очі, зашарілась, як квітка, а тоді затулила долонями лице і вискочила надвір.

І покохалися вони, і були в них діти, і було всього в хаті, і на дворі, і на столі, і в скрині. І час не летів, а слався над ними. Сидять якось на подвір’ї, вечеряють. А онук то на батька гляне, то на діда:

— Тату, а в тебе вуса точнісінько як у діда, і хліб ти так само ламаєш!

— А у тебе, синку, родинка на шиї теж, як у діда.

Подивився дід на них, ще раз про свої пригоди згадав, а тоді усміхнувся та й каже:

— Ось тепер, діти мої, я з вами з трьох кухлів п’ю, на щастя і на любов, щоб наш рід ніколи не переводився.