Царевич і Факір

Жив колись на світі один добрий цар, та ось біда — не було в нього дітей. З горя пішов він і ліг на перехресті чотирьох доріг, та так, щоб ніхто не зміг пройти повз нього, не побачивши.

Ішов якось дорогою факір, побачив царя і питає:

— Що трапилося, чоловіче, чому ти тут лежиш?

— Багато людей проходило повз мене, але ніхто не поцікавився, чому я тут лежу, — відповів цар, — проходь і ти.

— А хто ти такий? — почав допитуватись факір.

—  Я цар. Ні золото, ні багатство не принесли мені щастя. Живу я на світі вже багато років, а дітей не маю. Ось і вирішив я піти на це перехрестя і лягти на землю. У житті я зробив багато поганого, то нехай люди переступають через мене. Може, бог зглянеться на мене, простить гріхи і дарує мені сина.

— Так, життя в тебе незавидне, — зауважив факір. — Але я можу допомогти тобі. Тільки чим ти мені віддячиш, якщо я зроблю так, що в тебе народиться син?

— Проси усе, що хочеш, — зрадів цар.

— Золото та багатство й мені не приносять щастя. Так і бути, я помолюся, щоб бог послав тобі двох синів, але одного з них ти віддаси мені.

Порився факір у своїй торбі, дістав щось і подав цареві зі словами:

— Ось тобі, царю, два льодяники, віддай їх своїй дружині.

Взяв цар льодяники, сховав, а факір на прощання каже:

— Через рік я повернусь і заберу в тебе одного сина.

— Добре, — погодився цар.

Факір пішов своєю дорогою, а цар повернувся додому і віддав льодяники своїй коханій дружині.

Минув час, і дружина народила йому двох синів. Щоб не віддавати одного з них факіру, наказав цар сховати дітей у підземеллі.

Минув не рік і не два, а багато років. І ось одного разу з’явився факір і зажадав у царя виконання умови. Цар вирішив схитрувати і привів до  факіра синів двох своїх рабинь.

Сталося, однак, так, що в цей самий  час, коли факір їх розглядав. Сини царя, сидячи в підземеллі, вирішили поїсти і порозсипали на підлогу рис. Одну зернинку підібрала мурашка і потягнула своїм дітям. По дорозі на неї напала друга мураха і почала забирала здобич.

— Що ти робиш! — благає перша мурашка. — Навіщо ти забираєш у мене їжу? Я слабкий, кульгавий і ледве тягну цю зернинку, щоб нагодувати своїх дітей. У підземеллі обідають царські сини, вони порозсипали багато рису на підлогу, можеш піти туди і набрати скільки хочеш.

Відпустив його другий мураха і вирушив туди, де обідали царські сини.

Почув факір розмову мурах і каже:

— Царю, а це ж не твої сини. Піди і приведи мені тих дітей, які зараз обідають у твоєму підземеллі.

Що залишалося робити? Спустився цар у підземелля і привів своїх синів. Факір вибрав старшого і повів із собою.

Ішли вони, йшли й нарешті підійшли до хатини факіра. Тут факір і каже:

— Піди та назбирай палива.

Назбирав царський син сухого коров’ячого гною і приніс факіру. Той розвів вогонь, поставив на нього великий казан і наказав:

— Лізь у казан і гарненько вимийся!

— Ні, хазяїне, спочатку ти вимийся, а потім я, — відповідає царевич.

І скільки не наказував йому факір залізти в казан, царевич повторював те саме:

— Спершу ти, хазяїне, а потім я.

Розсердився факір і погнався за царевичем, щоб упіймати його і кинути в казан. Але юнак спритно ухилявся від факіра, а потім дав йому такого стусана, що факір впав прямо в казан і зварився.

Царевич узяв ключі факіра, пішов до хатини, відчинив двері й знайшов там безліч людей, двох коней, двох мисливських собак, двох тигрів. Звільнив царевич людей, взяв із собою коней, собак, тигрів і подався з ними до найближчого міста.

Дорогою зустріли вони здоровенного лисого пастуха з чередою овець.

— Гей, хлопче! — крикнув той. — Давай поборемося!

— Коли я був маленьким, умів боротися, — відповів царевич. — Але від тоді минуло багато часу, утім давай спробуємо.

— Умови такі: якщо я покладу тебе на землю, ти станеш моїм рабом, якщо ти— я стану твоїм рабом, — сказав пастух.

Почали вони боротися, і царевич здобув перемогу.

— Тепер слухай мене, — сказав царевич пастуху. — Я залишу тут своїх супутників, а сам піду до міста. Тигри охоронятимуть наше майно, а ти, будеш за всім наглядати.

Пішов царевич у місто, походив, подивився, що де діється, і подався до озера. Холодна вода так і манила до себе, і вирішив царевич скупатися. А поряд з озером був палац.  На його верхній терасі саме в цей час відпочивала дочка місцевого царя. Побачила вона гарного, статного юнака, розпізнала на його тілі царські знаки і закохалася. Пішла до батька та заявила, що хоче вийти за цього юнака заміж.

— Ну що ж, — відповів цар-батько, — нехай буде так.

І ось по всьому місту було оголошено, що наступного дня у приймальній залі палацу мають зібратися всі юнаки, бідні та багаті. Царська дочка обиратиме собі нареченого.

У призначену годину зібралися у палаці молоді люди з усього міста. Прийшов заради цікавості і царевич у одязі факіра. Коли всі посідали, на балконі з’явилася царська дочка. Вона окинула поглядом присутніх і помітила серед них царевича, хоча той був одягненим, як факір.

— Бачиш он того факіра? — вказала вона на нього служниці. — Візьми цю посудину з хною, піди і гарненько побризкай його.

Служниця так і зробила. Всі, хто зібралися, здивовано переглянулися і вирішили, що вона помилилася, підійшла не до тієї людини. Але служниця пояснила, що зробила все правильно така воля царівни.

Цар виконав свою обіцянку та віддав дочку за факіра. Але в глибині душі він був цим незадоволений. В палаці зібралося стільки знатних юнаків — синів вождів племен, чиновників, багатих купців, а донька на них навіть не глянула і вибрала собі в чоловіки простого факіра.

Минув деякий час, і молодий чоловік царівни запропонував усім охочим вирушити з ним на полювання.

— З якого це часу факіри почали їздити на полювати? — стали питати один одного придворні, але пропозиція була прийнята.

Після полювання всі домовилися зібратися з трофеями біля озера.

Скликав царевич по дорозі звільнених ним тигрів та собак і наказав наловити якнайбільше дичини, газелей, оленів, кабанів, що вони й зробили. Забрав він усю цю живність і поїхав до озера. Як же всі здивувалися, побачивши таку багату здобич! Тим більше, що решта учасників були із порожніми руками.

Повернувшись додому, царевич підніс цареві свої трофеї від імені всіх , чим і розташував їх себе.

Ховатися більше не було сенсу, і царевич зізнався цареві, що він зовсім не факір, а син сусіднього правителя.

Зрадів цар, обійняв його і оголосив:

— Маю багато дочок, але немає жодного сина. За твою сміливість, красу і винахідливість я вважатиму тебе сином і оголошую своїм спадкоємцем.