Цок – цок

Жив-був Настінний Годинник. Ходив він не поспішаючи… цок-цок, цок-цок… і показував дуже правильний час. Кожні півгодини він мелодично дзвенів, нагадуючи оточуючим про те, що час іде і не можна втрачати жодної хвилини. І маленький хлопчик Іванко ходив по цьому годиннику до школи і ніколи не спізнювався.

Але одного чудового дня хлопчику подарували на день народження Наручний Годинник. На відміну від Настінного він ходив дуже швидко: чік- чік – чік – чік…

— Ні, не так! Ні, не так! говорив йому Настінний Годинник.

— Ні, так! Ні, так! — говорив Наручний Годинник. — Не вчіть, не вчіть! Сам знаю! Сам знаю!

І він ходив, як хотів. І часто показував неправильний час.

— Не брешіть! Не брешіть! — цокав Настінний Годинник.

— Не вчіть! Чи не вчіть! — повторював у відповідь Наручний Годинник.

Він то поспішав, то відставав, як і його господар, який поспішав у кіно та відставав з географії. І одного разу Маленький Годинник так заплутався, що не знав навіть, в який бік йому йти і який зараз насправді час. Зрештою він змушений були звернутися до Великого Годинника:

— Скажіть, будь ласка, котра година?

— Бом!.. Бом!.. Бом!.. — відповів Настінний Годинник. – Вже третя година! Нашому Іванкові час сідати за уроки.

З тих пір Маленький Годинник частенько почав поглядати на Настінний Годинник: «Цікаво, котра година?»

А Великий Годинник теж, у свою чергу, поглядав на Маленький Наручний
– Куди ви так спішете ? Не поспішайте… Встигнете.

Або:

— Не відставайте, підтягніться, йдіть зі мною в ногу…

І Маленький Годинник підстрибом біг за Великими. Так він навчився правильно ходити.