Ведмідь і вітер

Сидів якось білий ведмідь на крижині й дивився у далечінь. Він не бачив далеко, але йому здалося, що він помітив тюленя. Він підвівся на задні лапи, прикрив лапою очі від сонця і знову подивився. Так, це був тюлень.

Ведмідь ліг на живіт, підповз до краю води і пірнув у воду. Поплив білий ведмідь, а тюленя й слід прохолов.

– Ех, був би в мене товариш, ми б удвох загнали тюленя і він би нізащо не втік!

Але не було у білого ведмедя товариша.

Видерся ведмідь на крижину, усівся й знову почав дивитися, чи не з’явиться десь ще один тюлень.

Раптом – що це? Йому на морду сипонуло снігом. Медвідь почув шепіт і нашорошив вуха. Він трохи злякався, але взнаки не дав, а підвівся на задні лапи й заревів:

– Хто це кидає сніг мені в очі?

– Це я, вітер, – відповів слабкий голос.

– Як ти насмілився!

– Не гнівайся, допоможи мені!

– Гм. Як?

– Якщо сильно подути, це зробить мене сильнішим.

– А що я за це матиму?

– Он там на крижині дрімають тюлені, я прижену її до тебе.

– Ну, то давай потоваришуємо!

– Давай. У дружбі є справжня сила.

Вдихнув білий ведмідь на повні груди і дмухнув щосили. Піднявся вітер, подужчав, розправив крила і полетів у море.

Через деякий час пригнав вітер до білого ведмедя крижину, а на ній – повнісінько тюленів. Напав ведмідь на сплячих тюленів, схопив одразу двох, потім третього… Очі б ще з’їли, та тільки живіт вже повний.

Вирішив він трохи перепочити. Одну лапу поклав під голову, другою прикрився та й захропів.

А вітер цілу ніч до світанку літав над морем, аж поки не виснажився. Згадав він про свого приятеля, підлетів туди, де лежав білий ведмідь і тихенько опустився на крижину.

– Допоможи, друже, – прошепотів вітер.

Ведмідь поворушився, перекинувся на другий бік і знову заснув, не звертаючи на вітер ніякої уваги.

– Врятуй мене, друже, помираю! – засвистів вітер.

Ведмідь розплющив одне око і пробурмотів:

– Який ще там друже? Тихо, ти заважаєш мені спати.

Вітер абияк розправив свої безсилі крила і важко полетів над хвилями так низько, що ледве не потонув.

Але раптом – диво. Тільки-но помираючий вітер торкнувся води, як де не взявся – великий кит. Він щосили дмухнув – саме те, що треба! Ожив вітер і знову полетів над морем.

Через деякий час знову втомився вітер, і знову полетів до білого ведмедя. Ведмідь так само лежав на крижині й гучно хропів, здіймаючи величезний живіт.

Розсердився вітер, закрутився й викинув крижину на берег. А на березі сидів у засідці мисливець, помітив він на крижині сплячого ведмедя і зв’язав його мотузками.

– Врятуй! Допоможи, друже! – Ревів ведмідь, гукаючи вітер, але марно.

– Який такий друже? – відповів вітер. – Друзі повинні завжди пам’ятати один про одного, а не тільки тоді, коли потрапив у біду.

Так і закінчилася дружба між білим ведмедем і вітром.