Ворон та Лисиця
Поставив ворон ярангу березі моря. Біжить повз лисиця, побачила ярангу, зупинилася і почала ворона розхвалювати:⠀⠀ ⠀⠀
Ой, вороне, який ти добрий!
Ой, вороне, який ти гарний!
Як сонечко зійде,
Твої пір’їнки світяться!
Слухає ворон, серце його радіє.
– Живи в моїй яранзі, сестро! – Запрошує.
А лисиці тільки того й треба, бо її яранга — темна. Її яранга – мала: лисиця всередину залізе – хвіст зовні залишається.
Стали вони разом жити.
— Я буду домашніми справами займатися! — пропонує лисиця. — Ти добуватимеш їжу.
— Гаразд, – погодився ворон.
Зробив ворон спис, гарпун зробив. Вирізав на них візерунок не простий — найгарніший. Пішов по льодові у море.
Добув ворон нерпу. Назад повертається. Побачила лисиця ворона, питає:
— Відібрав у когось, чи сам здобув?
— Сам здобув, – відповідає ворон.
Лисиця – давай ворона хвалити! Хвалить не нахвалиться:⠀ ⠀⠀
Ой, вороне, який ти добрий!
Ой, вороне, який ти гарний!
Як сонечко зійде,
Твої пір’їнки світяться!⠀⠀
Сіли вони їсти. Ворон поклював трохи і задоволений. Решту м’яса лисиці віддав. Наїлася лисиця, сидить, думає: «Як це він нерпу спіймав? Піду я і сама добуду. Ворону ні шматочка не дам!»
Дочекалася лисиця ночі, тишком-нишком взяла гарпун, спис узяла. Пішла до моря по слідах ворона.
Бачить — виринула нерпа між крижинами. А не знає лисиця, що спочатку: гарпун кидати чи спис метати? Кинула гарпун – промахнулася. Нерпа під лід сховалась. Лисиць навздогін спис кинув — спис у воду пішов.
Злякалася лисиця, прибігла додому, прикинулася, що всю ніч спала.
Вранці ворон зібрався на полювання. Запитує лисицю:
— Сестро, де спис? Куди мій гарпун подівся?
А лисиця відмовляється.
— Звідки мені знати, — каже, — я не виходжу з яранги. Мабуть, сам загубив, а мене питаєш!
Без списа та гарпуна яке полювання? Став ворон думати, чим їжу добувати? Ходив-ходив, думав-думав. Надумав – вудкою рибу ловити.
Змайстрував вудку, пішов на річку.
Зробив ополонку в льоді, опустив у воду вудку. Раптом щось важке причепилося на гачок. Тягнув-тягнув ворон. Нарешті витягнув! Не рибу він спіймав. Не звіра дістав. З’явилося над водою саме Диво Дивне Водяне! І не розібрати, яке воно: тванью обросше, водоростями обплутане. Всі водорості обліпили рибки.
Зібрав ворон рибок із водоростей. Диво Дивне Водяне кинув у річку.
Несе ворон рибу, побачила лисиця, знову заспівала: ⠀⠀
Ой, вороне, який ти добрий!
Ой, вороне, який ти гарний!
Як сонечко зійде,
Твої пір’їнки світяться!⠀ ⠀⠀
Взялася лисиця за рибу, а сама думає: «Як це він рибу ловить? Піду я сама зловлю».
Вночі взяла тишком-нишком вудку, слідами ворона до річки побігла. Опустила вудку в ополонку, сидить чекає. Тут потрапило на гачок щось важке. Зраділа лисиця. Тягне і думає: «Ворону і риб’ячого хвостика не дам». Сильніше смикнула вудку – Диво Дивне Водяне витягнула!
Злякалася лисиця, кинула вудку. Диво Дивне Водяне пішло на дно разом із вудкою.
Прибігла лисиця додому, лягла, наче цілу ніч спала
Вранці зібрався ворон ловити рибу, а вудки — ніде немає!
— Сестро, а сестро, хто взяв вудку? – Запитує.
— Що ти мені спати не даєш? – відповідає лисиця. — Ти ж знаєш, я з яранги не виходжу. Сам, мабуть десь загубив!
Ходив-ходив ворон, думав-думав. Куди тепер іти?
До моря не підеш — списа немає, гарпуна немає, нема чим полювати.
До річки не підеш — вудки немає, нічим рибу ловити рибу.
Взяв довгий ремінь, пішов у тундру. Іде, на всі боки дивиться. А вдалині — біля високої гори, біля швидкої річки — видніється велика яранга, що наполовину вросла в землю. Підійшов ворон ближче, зверху, через комин, заглянув у ярангу. Сидить там жінка, коси свої заплітає та розплітає. Навколо неї ходять олені. Жінка коси розплітає – білі олені йдуть в один бік. Жінка коси заплітає – олені йдуть в другий бік. Та вже не білі вони, а чорні.
Здивувався ворон — що це чудо таке? Почухав у потилиці, впустив пір’їнку. Потрапило пір’їнка на оленя. Впав олень. Жінка взяла цього оленя та викинула з яранги. Підібрав його ворон, ременем обв’язав, додому потягнув.
Побачила його лисиця, завела свою пісеньку:
Ой, вороне, який ти добрий!
Ой, вороне, який ти гарний!
Як сонечко зійде,
Твої пір’їнки світяться!⠀⠀ ⠀⠀
Стали вони їсти, а лисиця все думає: Де це він оленя добув? Чи не піти і мені туди полювати?»
Не стала лисиця і ночі чекати. Взяла ремінь, крадучись з яранги вибігла, пішла по слідах ворона.
Прийшла до тієї яранги, зазирнула в комин. Бачить: сидить жінка, розплітає коси – білі олені йдуть в один бік. Заплітає коси – олені йдуть в другий бік. Та вже не білі вони, а чорні.
«От би мені їх усіх собі добути!» — думає лисиця. Затремтіла вона від жадібності, впустила в дірку ремінь. Потрапив ремінь на оленя. Впав олень.
Жінка підібрала ремінь, вийшла з яранги, побачила лисицю, каже:
— Ось чому мої олені пропадати стали! – І давай лисицю тим ременем лупцювати. Та ледве втекла від неї. Іде додому, а назустріч ворон.
— Як так, лисице, ти ж казала — з яранги не виходиш? – здивувався він.
Отут і зрозумів ворон — хто йому шкоду постійно робив.
— Тьху на тебе! – сказав й прогнав лисицю.
Джерело:
“Птичка-пуночка”
Чукотские и эскимосские народные сказки
Видавництво: “Малыш”
1980 р.