Зачарований млин

Був колись один тесля, і так йому дошкулили на рідному місці, що взяв він струмент, покинув усе інше й пішов
світ за очі. Довго йшов чи ні, аж ось підійшов до річки, дивиться — млин стоїть, підійшов ближче, а воно все мохом та бур’яном заросло, видно, давно нікого гут не було. Обійшов він навколо, постукав у двері. Тихо. «Мабуть, покинули цей млин хазяї, а його б підняти можна, ото й був би мені шматок хліба. Бог дасть, полагоджу його, колесо зашумить, жорна закрутяться, з лотка борошно потече».

Походив, походив – на горбі село видніється.

— Піду, поспитаю, може, люди добрі пустять.

З тим і пішов у село, а там і старосту знайшов.

— А що,— каже старості, – як я на млині оселюся, людина я майстрова, млин полагоджу, вам борошно молоти буду.

А літній староста подумав та й відповів:

— Майстрові люди нам дуже потрібні, залишайся і живи собі і Богом, а от на млин не раджу тобі йти жити Поселилась там нечисть усяка, туди люди вже й дорогу забули, десятою його обминають.

А тесля був хлопець бідовий, не з лякливих, він на своєму стоїть:

— Я той млин до ума доведу!

— Та бери,— одказує на те староста,— тільки пам’ятай, що від старого мірошника навіть кісток не знайшли.

— Ну то вже як Бог дасть.— відповідає тесля.

Уклонився, подякував і пішов до млина. Зайшов, а там павутиною все засновано, в кутках моху наросло. То він ту павутину позмітав, шибки витер, сміття прибрав. Дивиться, чи нема чого б такого для господарства. Походив — косу знайшов, мішок зерна, пів мішка борошна, сяке-таке начиння.

— От і маю для початку,— зрадів він.

Бур’ян він гарнесенько покосив, доріжку почистив, заходить у млин. Дивиться, а на підлозі — наче сліди дитячі. Звідки б воно?

А сонечко вже заходити почало Не їв тесля весь день, зголоднів.

«Дай,— думає,— млинців напечу. Не голодним же спати лягати». Та й заходився коло печі.

Ось спік він млинця — та тільки до столу, а звідкись чиясь рука — хап! — і нема. Тесля на те нічого. Другий спік — знов те саме. Він пече третій — і той рука поцупила. Чує він, що хтось його млинці їсть, аж за вухами лящить.

«Ну то я ще спечу, хіба що?»

Напік млинців цілу гору, на стіл кладе і говорить:

— Хто є тут, прошу до столу, пригощайтесь на здоров’я!

Тільки він так сказав, коли за столом як уродились три маленьких чоловічки. Ось і каже перший з них:

— Ти хто будеш, чоловіче?

Тесля усе як є розповів та й пита у чоловічка:

— А як же тебе величати?

— Я Млиновий, цього млина господар,— поважно каже чоловічок.

— А чого ж у тебе млин мохом та бур’яном, за ріс? — дивується тесля.

— Мірошника у нас нема, а як буде, то цей млин і справний і доладний буде,— одказує Млиновий.

— Якщо ти, господар, не проти, то я буду тут мірошником.

Тоді ті двоє як підскочать, як закричать:

— Мірошник! Мірошник! У нас буде мірошник!

Та й затанцювали на радощах.

— А ці двоє — хто? — питає чоловік.

— Отой, що на голові кругла шапка,— Жорновий, а той, білий опецькуватий,— то Борошняк. А без нас трьох жоден млин у світі працювати не буде!

А чоловік йому на те — без чотирьох, про мірошника не забувай!
Та на тому й заснув, як умер.

Чоловічки стали в коло, взялись за руки і заспівали, пританцьовуючи:

Хай швидше млин наш ожива,

Пришвидшим часу плин.

Ми скажемо такі слова,

Щоб закрутився млин

Раз заспівали — млин став як новий, другий раз — зашуміло, закрутилося колесо, третій раз — задвигтіли жорна, і потекло з лотка борошно.

Ось уже й сонце в шибку заглядає, підхопився мірошник:

— Дивись, що наснилось!

А далі оглядається навколо, а воно все, як перемите. І колесо крутиться, і жорна двигтять — працює млин!

Виходить мірошник надвір — навколо так хороше, хоч співай. А тут і люди з села приїхали, подивитись, чи живий парубок. А він мало що живий — млин гуде, борошно з лотка тече! З того часу його поважати стали, плату він брав помірну, а млин доглядати йому допомагають Млиновий, Жорновий та Борошняк.

Добре все йшлося, і так текло життя.

Та якось прокидається мірошник, чує: хтось на поміч кличе. Прислухався — наче дівчина. Вибіг з млина, а ніч місячна, дивиться, а колесо якусь дівчину закрутило, видно, волосся заплуталося.
То вирине вона, то знов колесо її під воду затягне. Визволив він ту дівчину, заніс у млин, на ліжко поклав. А дівчина красива, як лілея, волосся зеленкуватим світлом міниться. Що ж робити?

Аж його хтось смик за руку. Млиновий!

— Біжи,— каже швидше,— нарви тройзілля та відворотної трави. У горщик поклади, звари і дай дівчині напитись, але не барися. Бо це ж самого Водяника дочка.

Побіг він хутенько, зілля набрав, дав дівчині напитися. Розплющила вона очі, дивиться на мірошника, а очі, як зорі в серпні,аж у душу дивляться. Чим більше дивиться на неї нарубок, тим більше йому дивитися хочеться

Та раптом заскрипів, захитався його млин, глянув він у шибку, а там щось страшне, величезне, як копиця, лізе. Угледіло парубка з дівчиною, та як зареве:

— Хто тут мою дочку улюблену зобидив?!

Та так стрясає, аж млин ходором ходить, уже й двері розчинились, і голова страшна закустрана у двері лізе.

А парубок з дівчиною одне на одного дивляться. Зрозумів Водяний (голова в нього була велика та розумна), що воно скоїлось, почухав потилицю:

— А я ж тебе, рибонько. Болотному Корчу обіцяв, та вже якось воно буде!

І подався назад у воду.
Й не помітили того парубок з русалочкою.

— Підеш за мене? — питає хлопець.

— Піду,— одказує русалочка,— як зорі в серпні падатимуть, тоді сватів засилай. А тепер мені час додому, батечко в мене суворий.

— А як же побачу тебе ще?

— І побачиш, і почуєш, я тобі кожної ночі співатиму.

Виніс парубок русалоньку з млина й тихо опустив у воду. Повернувся, а на ліжку тільки біла лілея лежить. Узяв він квітку, дивиться на неї, а з пуп’янка квітки русалочка на нього дивиться. Ще, напевно, довго сидів би парубок, аж це хтось його за рукав смикає. Дивиться, стоять троє його помічників і кажуть йому хором:

— Чи знаєш ти, що русалочку її батько Болотному Корчу обіцяв? Тобі битися з ним доведеться.

— Битися так битися,— відповідає парубок.

— Болотний Корч — то хитра потвора, його так просто не візьмеш- Плюне він під ноги — і земля в трясовину пропащу обертається, або сам туди провалишся, або потерчата затягнуть.

— А що ж мені робити? Як того проклятого Болотного Корча перемогти?

— Глупої ночі той Корч і приповзе з тобою битись, у темряві ти його не помітиш,— веде річ Млиновий.— То Борошник його борошенцем засипле, і стане він білий-білесенький, тут йому вже не сховатись. А ти, Жорновий, дай мірошнику крем’яхів. Як тільки тобі під ноги Корч плюне. Ти туди крем’ях кинеш, і стане земля твердіша за кремінь.

Намололи вони борошна, набрав Борошняк його повні кишені, ще й за пазуху насипав. Жорновий хлопцеві крем’яхів теж доволі дав, а Млиновий — копистку, шоб він нею крем’яхи кидав.

Настала ніч, темно, хоч у око стрель.

Зашуміло щось, затряслось. Прибігла від Корча Трясця та на парубка:

— Ах ти такий-сякий. як посмів самому Болотному Корчеві поперек дороги и стати? Він тебе за русалочку на сто ліктів у трясовину зажене! І сліду від тебе на землі не залишиться!

— Не лякай, старе рам’я, а то зараз кописткою огрію!

Затряслася вона як у пропасниці та й щезла. А парубок кожної ночі вартувати став. У першу ніч з Млиновим чатували. Тільки-но сон долати хлопця почав, зліг він Млиновому на жорстке дерев’яне плече, прокинувся, до ранку вже не спав.

У другу ніч сиділи вони з Жорновим. Тільки парубка в сон похилило, як зліг він на холодне кам’яне плече Жорнового і знов до ранку не заснув. На третю ніч пішов з ним Борошняк. Як почав сон хлопця обступати, схилився він на плече Борошнякові. А воно м’якеньке та тепле. Заснув мірошник міцним сном, а з ним і опецькуватий Борошняк захропів. Тільки вони поснули, як обложили чорні хмари небо, настала глупа ніч. Сплять мірошник з Борошняком — нічого не чують.

Як раптом серед тиші зринає пісня, що йде од самого серця,— то Русалочка заспівала. Підхопився парубок, Борошняка під бік штовхнув. Нічого не видно, тільки якісь дві гнилиці холодно світяться перед очима.

Витрусив кишені Борошняк, подув шосили, пішла на ті дві гнилиці біла хмара борошна. 1 з темряви почало проступати страховисько. Руки карячкуваті, як коріння, висять, замість голови три пеньки вербових. По них вужі та гадюки повзають, липка твань по корінню тече. А замість очей гнилиці світять холодним примарним світлом. Не став чекати мірошник, поки Корч йому під ноги плюне, а взяв копистку Млинового, поклав на неї три крем’яхи та як запустить під ноги Корчеві — враз крем’яна земля стала. Скувала вона руки і ноги Корчеві, заревіло страховисько, видирає руки і ноги, а нічого зробити не може. Поклав на копистку ще крем’яха парубок та в око Корчеві — наполовину скам’янів Корч, засичала на ньому твань, запарувала. Ще одного крем’яха поклав мірошник на копистку — поцілив Корчеві у друге око. Зовсім скам’янів Корч і залишився на березі річки дикою скелею, яку згодом люди прозвали Корчувата.

А тут і вітер хмари розвіяв, зорі зійшли, місяць роги крізь хмарку вистромив, світло, як удень. Почали зорі з неба падати, бо прийшов серпень.

Виплива до парубка русалочка, простягнув він їй руку, зійшла вона на берег.

— От і зорі падають, то чи підеш за мене? — каже хлопець.

— Як сказала, так і буде,— відповідає русалочка.— Чув ти сьогодні мою пісню і чутимеш її завжди, як падатимуть у серпні зорі. Я тобі своє серце віддала повік.

…Багато часу збігло. Та як тільки настає серпень і починають падати зорі, виходить мірошник на берег річки. Не парубок уже він, а сивий дід. Місяць виходить на небо, і чується чарівна пісня русальна. Довго дивиться у воду мірошник, аж поки не виринає з неї русалка у вінку з білих лілей, молода і прекрасна, з променистими очима. Бере вона мірошника за руку, знову він стає парубком молодим, і до самого ранку співає йому русалочка своїх пісень. А як упаде остання зірка, кидається вона з високої скелі у воду, а сивий мірошник вертає до свого млина.