Закляття золота й вогню

Якось навесні біля лісу посе­лився маленький гостроносий чоловік. Побудував він хату — довгу хижу без вікон — та й став жити-поживати, добра наживати.

Чоловік той був не лісник, не садівник і не рибалка, хоча завжди носив із собою зелені сіті.

Той чоловік був птахоловом.

Зранку йшов птахолов до вільшаника й напинав легенькі сіті. Си­пав під ними конопляне сім’я, а сам ховався в кущах.

Як тільки дрізд, коноплянка чи вивільга зманеться на конопляне сім’я, прилетить зерняток поклювати, птахолов смикне за мотузоч­ку — сіті й накриють пташку.

Так і полював птахолов зранку та після обіду. Невільників три­мав у хижі без вікон. У неділю ж віз птахів на базар та й продавав за гроші.

Добре б жилося птахолову, якби у тому лісі не було одуда Ходитута та дятла Дуплотеса.

Якось Ходитут став помічати, що у лісі все меншає дроздів, си­ниць, вільшанок та мухоловок. Навіть горихвістки кудись пощезали. Ліс посмутнів, загув журно. Листя й кору дерев обсіла гусінь, тля, шашіль та зільниця.

Засумував Ходитут. Пробував він сам боротися з гусінню та жу­ками. Але де йому здолати те страшне військо, озброєне сокирами, стрілами, ножами й отрутою.

Покликав тоді Ходитут дятла Дуплотеса. Прилетів дятел, але і удвох не змогли вони врятувати ліс від лиха.

— Що ж його робити? — запитав Ходитут змореного Дуплотеса.

— Хто й зна,— зітхнув Дуплотес.

— Якщо й ти не знаєш, то скликай тоді Велику Раду,— підказав Ходитут.— Бий у великі бубни.

У Дуплотеса були великі й малі бубни. Вони не схожі на ті, що у барабанщиків, та голоси в них подібні.

Злетів Дуплотес на високого дуба й ударив дзьобом-теслом у гро­мову гілку. Понесла луна лісом голос великого бубна.

З лементом і криком позліталися на галявину сойки, дятли, мухо­ловки, поповзні, сорокопуди, синиці, шпаки, щиглики, вільшанки, ду­боноси, горлички, вивільги, горихвістки та соловейки. Прилетів на­віть жайвір, що жив на полі біля лісу.

На гілку для промовця сів Дуплотес.

Друзі, — гукнув Дуплотес,— гляньте, як осиротів і занеду­жав наш ліс. Дерева гинуть від гусені, короїдів і тлі. Хто знає, чому в наш ліс прийшло велике горе?

Слово взяла сорока Kippa.

— У нашому лісі,— повідомила Kippa,— з’явився страшний па­вук Зузука. У нього є міцні зелені тенета. Він ловить ними птахів, а потім убиває нещасних.

— Ти бачила Зузуку? — запитав Кірру Дуплотес.

— Він невидимий,— відповіла — Я знаю тільки його тене­та. Вони великі, зелені й міцні.

— Ти помиляєшся, Кірро,— заперечила горихвістка Лілі.— У Зузуки білі тенета. Вони дуже тонкі. Крила птаха легко рвуть тенета Зузуки.

— Хто ж тоді розвішує зелені тенета? — запитав Дуплотес і звернувся до птахів: — Хто знає володаря зелених тенет?

Усі птахи заговорили разом усіма голосами. Здійнявся такий га­мір на галявині, як часом буває на веселому майданчику в дитсадку. Ніхто нікого не чув і ніхто нічого не міг зрозуміти.

Довелося Дуплотесу знову вдарити у великого бубна.

Коли всі вгамувалися, на гілку для промовців сів дрізд Вітюн.

— Мені здається,— сказав Вітюн,— що зелені тенета з’явилися в нашому вільшанику після того, як на узліссі поселився маленький гостроносий чоловік.

— Це правда, це правда! — заскрекотіла сорока — Треба тільки це перевірити. Якщо чоловік справді має зелені тенета, то нам тут життя не буде.

— Помовч, Kippa! — кинув Дуплотес невдоволений погляд на сороку й сказав: — У нас обмаль часу. Хто піде на обійстя нашого сусіда й вивідає правду?

— Я піду,— мовив Ходитут.— Літаю я нечутно. Добре бачу в темряві. На мене не ставлять тенет.

— Чи буде на це воля Великої Ради? — запитав Дуплотес.

На галявині запанувала велика тиша. Це і була згода Великої Ради.

Дуплотес сказав Ходитуту:

— Іди і будь обережним. Ми чекаємо тебе завтра на зорі. Якщо буде велика скрута, тоді прикличеш закляття золота й вогню.

Полетів Ходитут, а птахи кинулися рятувати дерева довкруг ве­ликої галявини. Наче тінь від хмари, сунула зграя птахів, визбирую­чи гусінь, жуків та жужелицю. На пораненій корі заблищала жи­вильна живиця.

Тим часом Ходитут прилетів у двір птахолова й сховався за коми­ном на хаті. Сидить, наслухає. Не минуло й хвилини, аж чує Ходитут, як хтось плаче в хижі. Полетів Ходитут до хижі, спробував зазирну­ти досередини, але нема ніде ні шпарини. Двері ж міцно зачинені.

Постукав дзьобом у двері Ходитут і запитав:

— Хто в хижі? Озовіться. Це я, Ходитут. Мене прислала Велика Рада лісу.

У хижі стало так тихо, що Ходитут уже подумав, чи не причулося йому?

Аж раптом хтось несміливо стукнув з хижі дзьобом у двері й мовив:

— Ми пізнали тебе, Ходитут. Але чим ти допоможеш нам? Рятуй­ся сам і перекажи усім птахам, щоб вони покинули ліс. У цій хаті жи­ве птахолов. Завтра досвіта він повезе нас на базар. У хижі стоять уже нові кліті.

— Не журіться! — крикнув невільникам Ходитут.— Ми визволи­мо вас.

Ходитут вчасно кинувся від дверей: до хижі наближався птахо­лов. Він був маленький, з мохуватим волоссям і гостреньким носом скнари.

Птахолов мугикав якусь пісеньку. У правиці він тримав велику клітку, накриту чорною ковдрою. У клітці сиділи нові невільники.

Ходитут хотів напасти на птахолова, виклювати йому очі за нару­гу над птахами, але не зробив цього. Ходитут нікому не робив зла.

Навіть тепер, коли його серце палало ненавистю до птахолова, він вирішив усе робити чесно.

— Гей, птахолове! — гукнув Ходитут з даху хижі.— Птахи лісу викрили тебе. Випускай невільників і забирайся геть.

— Хто це погрожує мені? — здивувався птахолов і підвів угору свої маленькі очиці.— А, це ти, Ходитуте,— заусміхався птахолов і сказав: — Я все життя ловлю птахів. Нічого іншого я робити не вмію. Та й що поганого в тому, що я роблю? Я ловлю пташок і віддаю їх діткам. Пташки живуть у теплі. У них завжди є крихти й смачні зер­нята. Є прозора вода. Птахам не загрожує більше люта зима. У кліт­ках їх не зачепить ні шуліка, ні яструб, ні сова. Я найбільший друг птахів. Хочеш, я і для тебе зроблю гарну бамбукову клітку? Ти жи­тимеш у палаці, бо ти схожий на маленьку Жар-Птицю.

— Ти продаєш птахів за гроші,— мовив на те Ходитут.— Ти во­рог птахів і злодій лісу. Випускай невільників і йди звідси. Інакше те­бе скарає Природа.

— Ти дуже нечемний, Ходитуте,— сказав на те птахолов. Він хитрувато подивився на Ходитута й сказав: — Але я добрий і не хочу сваритися з тобою. Я знаю, що ти вмієш шукати скарби. Віддай мені один скарб, і я випущу невільників, зруйную хату й піду звідси.

— Ти зажерливий,— відповів Ходитут.— Ти вимагаєш великий , викуп. Але для мене друзі дорожчі від золота. Звільняй птахів і хо­дімо по скарб.

— Е-е, ні-і,— насварився пальцем птахолов на Ходитута й ска­зав: — У тебе крила. Я тебе не наздожену, коли ти обдуриш мене.

Спочатку давай скарб. Як тільки ми повернемося сюди з золотом, я виконаю свою обіцянку.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Тільки для того, щоб узяти скарб, треба проказати закляття вогню і золота,— сказав Ходитут.

— Я не знаю цього закляття,— швидко відповів птахолов.>

— Повторюй за мною,— звелів Ходитут.

Як не хитрував птахолов, але таки довелося проказати закляття вогню й золота. Птахолов повторював за Ходитутом:

Там, де правда,— гори-вогонь,

Де неправда,— спали-вогонь.

Там, де правда,— жовтий дзвін,

Де неправда,— жовтий дим.

Пали мене, неси мене,

Де правда є — рятуй мене.

Пали мене, неси мене,

Де неправда — втопи мене.

Свідком закляття була вогненна пір’їна з крила Ходитута.

У полудень Ходитут і птахолов повернулися до хати птахолова.

— Випускай невільників,— сказав Ходитут.— Ти поклявся вог­нем і золотом.

— Ой Ходитуте,— буркнув птахолов,— хіба ти не бачиш, що ме­ні зараз дуже ніколи? Я мушу негайно порахувати золоті монети й надійно їх заховати.

— Птахолове, ми повернулися на те місце, де ти проказав за­кляття,— повторив Ходитут.— Ми повернулися з скарбом. Невже ти не боїшся, що вогонь і золото скарають тебе за неправду?

— Який же ти настирливий, Ходитуте,— сказав птахолов уже з порога своєї хати.— Я ж не відмовляюся виконати свою обіцянку. Але зроблю це тоді, як упораюся з своїм скарбом.

— Гаразд. Я зачекаю,— погодився Ходитут і попередив: — Але як тільки сонце зробить два кроки від полудня до вечора, я тричі крикну на твоїй хаті. Зразу ж виходь. Інакше я прикличу свідка тво­го заклинання.

— Добре-добре,— відмахнувся птахолов і сховався в хаті.

Птахолов милувався золотом. Він бавився ним, як бавиться піс­ком дитина. Перераховував монети й знову зсипав їх у глечик. Пта­холову все ще не вірилося, що він володіє таким багатством.

На даху прокричав Ходитут.

Птахолов принишк, а потім подумав: «Не вийду. Нічого те за­кляття мені не зробить. А завтра я скажу Ходитуту, що це малий ви­куп. Нехай віддасть мені усе поховане в лісі золото, тоді я піду звідси».

Вдруге крикнув Ходитут.

Птахолов навіть не ворухнувся. Він сидів і хитрувато усміхався. Він дуже радів, що одурив довірливого одуда.

Втретє прокричав Ходитут.

Птахолов не вийшов.

— Я викликаю свідка! — гукнув Ходитут і злетів угору. З його крила випала огниста пір’їна. Поколисалася в повітрі, ніби золотий човник, і впала на дах будинку птахолова.

Ніби золотий водоспад, ринув з пір’їни вогонь. За хвилину на то­му місці, де стояв дім птахолова, залишилася купка білого попелу.

Налетів гарячий вітер і зірвав дах з хижі. Полонені птахи вирва­лися на волю.

Прилетів Дуплотес і запитав Ходитута:

— Це ти викликав закляття вогню і золота?

— Я,— відповів Ходитут.

— Ти не порушив законів добра і правди? — нагадав Дуплотес.

— Не порушив,— відповів Ходитут.

— Нехай же це прокляття впаде на голови всіх птахоловів сві­ту,— сказав Дуплотес.

Ходитут навіть здригнувся від страху, коли почув таке закляття. Та коли Ходитут почув, як радісно співають птахи, що вирвалися з неволі, він погодився з Дуплотесом і ще раз повторив закляття вогню й золота.