Жайвір

Скресли ріки, розтанули сніги на полях, ожили, дихнули на повні груди безкраї лани. Сонце нагріло землю, і в її теплих долоньках прокільчилися зерна пшениці, вівса й кукурудзи, заструменів солодкий сік у гіллі дерев, напоїв бруньки чародійною силою.

Розквітли ніжні проліски, вистромила із землі гострі листочки лісова королева — конвалія.
Зеленим руном простелилися озимі пшениці і жита.
Це прийшла весна і розвісила над полями живі пасма жайворонкових пісень.

Кого не зачарує мелодія переливчастої пісні! Вона нагадує чистий передзвін весняних крапель, виграє кришталевим струмочком, тягнеться вгору, торкається невидимих голубих струн весняного неба і розсипається у вишині срібними дзвониками.

Жайвір падає в траву сірою грудочкою, визбирує розсипища своїх пісень, а потім знову злітає в небо і розвіює крильми прозорі пелюстки, що бринять під сонячними променями.
Піднісся Жайвір у небо і несподівано замовк на півслові.

Та й хіба ж міг вигравати Жайвір, коли побачив, як тяжко горюють його друзі Лелеки?
Вони були знайомі вже кілька літ.
І кожної весни Жайвір своєю піснею допомагав Лелекам у роботі, коли ті обновляли своє велетенське гніздо.
Опустився Жайвір на землю, підійшов до Лелек, привітався чемно і тихо запитав:

— Що сталося? Чому ви не збираєте гілля і не лагодите свого гнізда? Весна он яка!

— Невже ти не бачиш, що немає сухого явора? І гніздечка нашого немає,— одказав Лелека і сердито заклекотав, цокаючи списами свого червоного дзьоба.

— І кому воно стало на заваді? — зітхнула Леле- чиха.— Невже доведеться покидати рідне поле і тебе, Жайворе?

— Хіба немає старого явора? — здивувався Жай¬вір і злетів у небо.
Та скільки він не роззирався на всі боки, не знайшов навіть того місця, де була домівка добрих Лелек.
Натомість він побачив, що через усе поле крокують і зникають десь далеко за обрієм високі білі стовпи, на яких, ніби линви через плече, лежали довгі блискучі дроти.

Жайвір згадав розповіді сільського Горобця про те, що в усі села тепер прийшли потужні машини, які живляться, ніби дерева з коріння, від цих дротів.
І тече ними невидима сила, що її люди прозвали струмом.

«Отже, люди,— здогадався Жайвір,— і зрубали старого явора, на котрому було Лелече гніздо».
Він підлетів до Лелек і швидко защебетав:

— Я знаю, це люди провели оті дроти до своїх велетенських машин. А ваш явір міг упасти під час бурі і порвати дроти. Тоді загинули б не тільки ваші діти, але завмерли б оті велетенські машини без свого струму.

— Ми і без тебе про це знаємо,— скрушно похитав головою Лелека.— Ти краще порадь нам, що маємо тепер робити.

— Люди мають таке ж ніжне і палке серце, як і ми, птахи,— сказав на те Жайвір.— Треба лиш знайти з ними спільну мову.

— Але ми рідко розуміємо одне одного,— втрутилася в розмову Лелечиха.

— Нічого опускати крила!—аж розгнівався Жайвір на похнюплених Лелек.

— Менше б ото базікав, а більше думав,— проклекотав Лелека.

— Літай собі та живі срібні дзвоники розсипай,— підтримала його Лелечиха.

Але Жайвір був настільки добросердечний, що навіть не образився на своїх друзів.

Доспівав він того дня свою останню пісню над полями, щоб не розгнівати красуні весни, а увечері знайшов на болоті Лелек і так їм сказав:

— Завтра вранці летіть до того стовпа, який стоїть на місці колишнього явора, і на його вершечку мостіть нове гніздо.

— Не втримається,— байдуже відмахнувся крилом Лелека.

— Робіть, як кажу,— наполягав Жайвір.— Далі видко буде, що з того вийде.

— А може, спробуємо? — підтримала Жайвора Лелечиха.— Він хоч і малий, але найсердечніший серед птахів: он скільки живого срібла всім роздаро¬вує. А кожна пісенька — то часточка його щирого серця.

— І то правда,— погодився Лелека.

Цілісінький день мостили Лелеки гніздо на вершечку стовпа.
Але нічого з того не вийшло.

Як не покладуть прутика, а він зривається і падає додолу: надто вже гладесенький та шпичастий той вершечок.
Стомлений і сердитий опустився Лелека на купину і став чекати Жайвора.

— Молодці! — ще здалеку гукнув до Лелек веселий Жайвір.— Сьогодні я бачив Людину, котра майже годину стояла і дивилася на вашу роботу.

— А що світилося в її очах? — запитала Леле¬чиха.

— Цікавість,— відповів Жайвір.

— То пуста людина,— зітхнула Лелечиха.

— Тоді ще завтра спробуйте,— порадив Жайвір.— Негоже після першої спроби кидати надію.

І наступного дня працювали невтомні Лелекхі, але так і не спромоглися сплести з галуззя хоча б дно свого гнізда.

— Побачимо, що сьогодні тоіі Жайвір скаже,— роздратовано мовив Лелека і полетів у поле, де тремтіла, як струна, весняна пісня Жайвора.

Той ще здалеку побачив Лелек, а коли сів поруч, сказав з надією:

— Сьогодні я теж бачив Людину, котра довго стежила за вашою роботою.

— А що світилося в її очах?—поспитала, як і вчора, Лелечиха.

— Хіба сліпий не побачив би щирих сліз в очах Людини,— сповістив Жайвір.

— У неї дуже м’яке серце і безпорадні руки,— сказала на те Лелечиха.

— Давайте ще втретє спробуємо,— нарешті зважився сам Лелека.— Можливо, на цей раз поталанить.

Коли на третій день Жайвір зустрівся з Лелеками, він ледве впізнав їх: так вони змарніли від даремної роботи.

— Коли твоя праця дарує радість серцю і насолоду крилам, тоді і втоми не буває,— пояснив Лелека.— А якщо робота марна, то і сам марнієш, як живе листя на морозі.

— А я знову Людину бачив,— похвалився Жайвір, щоб хоч трохи підбадьорити друзів.

У серці малого птаха ще бриніла пісня.

— До очей її приглядався? — поспитала вже втре¬тє Лелечиха.

— У її очах світився розум,— відповів на те Жайвір.

— Розум? — перепитала Лелечиха і вперше радісно заклекотала: — Це перемога, мої любі! Ми врятовані!

Лелека не повірив її словам.
Але наступного ранку, як тільки перші промені освітили небо, і він, і Лелечиха, і Жайвір побачили, що на вершечку високого стовпа чиїсь умілі руки майстерно приладнали широке колесо з густими перетинками.
Нові спиці колеса виблискували на сонці.

— Спасибі тобі на мудрій пораді,— подякувала Лелечиха Жайворові.— Коли б не ти, то не бачити б нашим діткам рідних країв.

— Людині подякуйте,— відказав своїм друзям Жайвір.

— Хто його знає? — сказала Лелечиха.— А може, це твоя весняна пісня зупинила того чоловіка, у котрого в очах світився розум.

Знялися Лелеки і полетіли плести своє просторе гніздо.

А Жайвір злетів у синяву неба, і знову над весняним розмаєм весело забриніли його живі срібні дзвіночки.
Жайвір співав пісню людині.