Жуки (казка сьома)

Якось до їжачка Володьки прибіг його друг заєць Семен.

— У тебе нитки є?

— Є. А тобі навіщо? Знову штани порвав? Семен похитав головою:

— Тягни! Зараз побачиш.

Володька взяв у мами зі столу котушку з нитками і вибіг надвір.

— Ось, дивись! Бронзівка!

У лапі в Семена був жук. На сонці він виблискував, як справжній смарагд, або уламок зеленого пляшкового скла.

Жуки- бронзівки зазвичай з’являлися у червні. Вони літали між деревами, як маленькі літаки, і голосно гуділи. Але спіймати їх було непросто.

— Я його вухом збив, — похвалився Семен.

Добре Семену: він і стрибає високо, і вуха у нього довгі. А у Володьки і вушка маленькі, і лапи короткі.

— А навіщо тобі нитки? — спитав Володька, милуючись жуком бронзівкою.

— Жука запускати. — Семен прив’язав нитку до задньої лапки жука і підкинув угору.

Бронзівка з гучним дзижчанням злетів у повітря і став літати колами.

— Класно! – Сказав Володька. — Можна мені.

— Звичайно. — Семен простягнув йому котушку.

Так по черзі вони пускали жука, доки на галявині не з’явилася Вероніка.

— Я теж хочу, – заявила вона.

— Не бачиш, жук втомився, — сказав Володька.

— Гаразд, – заєць махнув лапою, – нехай попускає.

— Тільки тримай нитку міцніше, — попередив брат.

Вероніка була щаслива. Вона бігала по всій галявині і захоплено пищала, поки нитка не заплуталася в кущах ліщини і не обірвалася.

— Ну, ось, – засмутився Володька, – жука випустила.

Вероніка теж засмутилася.

Тут Семена покликали додому.

— Нічого, завтра я ще зловлю, – сказав він і втік.

Після обіду Володька взяв поліетиленовий пакет і вирушив у малинник за ягодами. Він спустився в невеликий яр і раптом почув дивне дзижчання. У долині росли білі пахучі кущі, назви яких Володька не знав. Так ось … Всі ці кущі були обліплені жуками бронзівками. Їх були сотні, а може тисячі. Володька спочатку навіть завмер, не знаючи, що робити. Але потім вирішив, що малина нікуди не втече, а ось бронзівки можуть відлетіти. Володька струснув перший кущ, і зо два десятки жуків посипалися на землю, як стиглі ягоди. Поки жуки зрозуміли, що до чого, Володька зібрав їх у пакет і струснув наступний кущ.

Через півгодини у нього був повний мішок жуків. Ніколи в житті Володька не був такий щасливий. Він уявляв, як покаже цей мішок Семену, і вони поділять бронзівок  навпіл. І запускатимуть їх по одному, по два, цілими ескадрильями або навіть влаштують повітряний бій. І тут йому в голову прийшла приголомшлива думка: а якщо нитки прив’язати до всіх жуків, то можна буде на них злетіти… Спочатку підніметься в повітря він, потім дасть політати Семену, потім — Вероніці… Втім, щодо Вероніки треба буде ще подумати.

В будинки Вовка знайшов велику коробку з-під торта. У ній він зробив кілька дірочок, щоб жуки не задихнулися. Потім постелив на дно трави, висипав жуків із мішка і закрив коробку кришкою. А зверху, про всяк випадок, поклав капці.

— У тебе під ліжком хтось шкребеться, — заявила Вероніка, коли вони лягли спати.

— Тобі здається, – сказав Володька.

— Нічого не здається. А раптом це мишка? – Вероніка давно мріяла, щоб у неї була домашня мишка, при чому біла, – Зараз я встану і подивлюся!

— Це не миша, – сказав Володька, розуміючи, що  сестра не відчепиться. – Це жуки в коробці. Я знайшов сто жуків бронзівок. Або більше.

– Сто бронзівок?! — Вероніка навіть підстрибнула у ліжку. – Дай подивитись!

— Завтра подивишся! – Сказав Володька.

— Чому завтра?!

— Якщо не чіплятимешся, завтра я подарую одного жука тобі, — позіхнув Вовка. – Завтра!

Володька так втомився за день, що миттю заснув. І йому наснився чудовий сон: ніби він летить над лісом на зграї жуків, а всі йому махають лапами – і тато, і мама, і всі інші…

А Вероніка все крутилася і крутилася, а жуки все шкрябалися і шкрябалися. І що довше вони шкрябалися, то більше її розбирала цікавість. Нарешті Вероніка не витримала і, переконавшись, що брат спить, зазирнула в коробку. Помилувавшись на жуків, вона закрила коробку і зі спокійною совістю заснула.

Але чи вона не поклала на місце капці, чи може нещільно закрила кришку…

Тато Їжак прокинувся серед ночі через те, що хтось повз у нього по носі. Тато розплющив очі і побачив жука.

— Що за дурниця? – пробурмотів тато і змахнув жука лапою. Але тут хтось почав лоскотати йому вусами п’ятку. Тато не витримав і увімкнув світло.

Жуки повзали по подушці та ковдрі, по підлозі та меблях. А один став із гудінням атакувати лампочку під стелею.

— Яка гидота! — сказала мама, у якої жук застряг у голках і гидко дзижчав. Мама почала бити жуків рушником і вимітати віником за поріг. — І звідки вони тут взялися? Киш, киш, звідси!

Володька, що прокинувся від їхніх криків, спочатку нічого не зрозумів, а потім зазирнув під ліжко, побачив порожню коробку… І мало не заплакав.

З десяток втікачів йому вдалося зловити і засунути назад у коробку. Наступного ранку він розповів про все Семену. Друзі збігали до білих пахучих кущів. Але жуків там більше не було.

— Гаразд, не сумуй, — сказав заєць. — Я знаю одне місце біля струмка. Там навесні стільки бабок – навіть не сотні, а тисячі. Тож ми ще з тобою політаємо…

Володька подумав і погодився.

А жуків ще кілька днів знаходили в різних місцях: то в шафі з білизною, то в татових черевиках, то в каструлі з компотом …

Але Володьку вони більше не хвилювали. Він роздавав їх усім знайомим і думав: «Подумаєш, жуки! Ось бабки… вони і красивіші, і більші, і літають вище!»