Злидарська торба

Жила-була одна сім’я. І все у них ішло на лад. Батько в полі влітку працював, а взимку збіжжя та людей підвозив.
Мати — Марією її звали — дома господарювала. І на радість їм росла дочка-ягідка Любочка. Здавалося, так і мине все життя в злагоді та достатку.

Та не так буває, як ми думаємо. Поїхав батько взимку на заробітки, та налетіли на нього розбійники люті, коня і сани забрали, а самого в ополонку кинули. Ледве живий додому дістався, прикинулась огневиця, хворів-хворів та навесні й помер.

Настала весна, а в поле йти нікому. Билась-билась удова між домом і полем, а вдіяти бідолашна нічого не може. Тут і худобу панські попихачі за податки з двору звели. І порожньо стало у вдовиній господі: ні корова не замукає, ні порося не кувікне, та що там корова, порося — голосу півнячого і того не чути. Які не були статки, а з’їли їх хвороба чоловіка та похорон. І ось настав час, коли заглянула мати в комору та засіки, а вони порожні, навіть миша — і та не пробігає, поглянула на полиці — і там порожньо. Що робити, а дочку ж годувати-доглядати треба, та й сама ще молода, а як жити далі, не знає, не відає. Побивалась-побивалась удова, а робити нічого, якось жити треба та й дочці лад давати.
Ось і вирішила вона піти в місто, раптом пощастить дочку десь улаштувати, а вже сама, як Бог дасть.

Одягла вона дочку як змогла, хотіла двері замкнути, так у хаті все одно нічого нема, подивилась по двору — порожньо, махнула рукою, взяла дочку за руку і пішли вони в місто. А до міста далеченько було. Вийшли на світанку, ще тільки сонечко вставало, а опівдні тільки половину дороги пройшли. А тут якраз і роздоріжжя. Стоми-лася мати, присіла на камінь при дорозі та й заголосила:

— Ох, доля моя тяжка та безрадісна! Яка ж ти гірка та беспросвітна, оце веду я свою дитиночку-квіточку, а куди веду — й сама не знаю, як же я жити буду без неї, бо ж вона тільки й світло у віконці моїм вдовинім?!

Ще довго б, напевне, побивалась удова, та тут де й узялась жінка та й каже їй:

— Чого це ти, сердешна, так побиваєшся? Твоє діло вдовине, знай живи, як Бог пошле. А дочка твоя, не бійся, не пропаде.

— Так хто ж ви будете? — питає удова.

— А я і є Доля твоя,— відповідає та.

— До чого ж ти зла і жорстока, несправедлива і горопашна,— дорікнула їй Марія.

— Бог з тобою,— каже їй Доля,— я не добра і не зла — я Доля твоя. Ось прийшла з дочкою тебе розлучати. Дочка в місто піде навпрямки, а на тебе інша дорога чекає.

— За віщо ж ти дочку у мене відбираєш? — зайшлася плачем Марія.— Краще убий мене відразу!

— Почекай, ще і щастя своє знайдеш,— посміхнулася Доля.

— Ну так дай же мені хоч що-небудь, щоб змогла я до кращого часу дожити,— заблагала удова.

— Здивовано глянула на неї Доля і мовила:

— Чому ж ти у розбійників нічого не просила, коли вони у твого чоловіка коня і сани забрали, а самого в ополонку кинули? Чому ж ти у лікаря нічого не питала, коли він чоловіка не вилікував, а гроші останні забрав? І в попа ж ти теж просити посоромилася, коли чоловіка ховали. Панського десятника чого ти не просила, коли останню худобину за податки з двору звів, а в мене просиш?

— У них серце кам’яне,— відповіла Марієчка,— вони до чужого горя глухі.

— Ну та добре,— каже Доля,— дам я тобі торбу, та не просту — злидарську, з нею підеш по світу, вона тебе хоч і не
захистить, а вже якось нагодує, з голоду померти не дасть, вона тобі і білий світ покаже і до дочки приведе.

— А коли ж я щасливою буду, коли дитину рідненьку побачу,— закричала Марієчка.

— А коли остання скоринка хліба з твоєї торби зникне, тоді й щасливою будеш та й дочку рідну побачиш. А пізнає дочка тебе по торбі оцій злидарській.

— А як же я пізнаю дочечку свою ріднесеньку?

— Здригнеться вона, і з її рук до ніг твоїх троянда впаде.А тепер час розлучатися, нехай кожен своєю дорогою йде.

— Матінко! — закричала дівчинка,— матінко, як же я буду жити без тебе? Не розлучай мене з матінкою! — благала вона Долю.

І скільки в благанні тому було болю та страждання, що навіть на камені придорожньому заблищали сльози. Але Доля була невблаганна, вона підштовхнула дівчинку на дорогу, що вела до міста, а вдові одягла через плече злидарську торбу.

— Я ніколи не забуду тебе, моя ріднесенька, моя люба матінко,— кричала дівчинка,— я буду чекати тебе дні і ночі, і якщо Бог пошле мені віконце, я не відійду від нього ні на мить — усе тебе буду виглядати!..

Та голос її вже ледве чутно було, бо Доля швидше вітру понесла дівчинку в місто.

А вдова поправила на собі злидарську торбу, взяла палицю сучкувату, перехрестилась і пішла по своїй дорозі у білий світ.

Ну, а ми підемо за дочкою, бо що вже там казати, не велика радість за злидарською торбою іти.

…Отож дівчинка опинилась у місті. Величезні будинки оточували дівчинку і сердито зирили заштореними вікнами, каменка була така щільна, що жодна травинка не росла між гладеньким сірим камінням. А людей! Людей було стільки, що в нашої Любочки голова закрутилась. Що робити і куди йти? Раптом просто до неї підкотився клубочок червоненької пряжі. Підняла його дівчинка і подивилась кому віддати. І бачить: жінка впустила корзинку, а з неї у різні боки кольорові клубочки котяться. Вона їх з посмішкою підбирає і приказує:

— Ну куди ж ви, мої колобочки, котитесь, ану, швидко в корзинку!

Підійшла до неї Любочка, простягнула клубочок. Узяла його жінка, подякувала і питає:

— Чия ж ти будеш, дівчинко, хто тебе зобидив? (А в Любочки ще і сльози на очах не висохли).

Тут дівчинка все й розказала, що з нею і з матінкою сталось.

— Ой, горе яке,— скрикнула майстриня,— підемо до мене жити, а то вечір уже, а в місті на вулиці страшно залишатися.

Взяла вона дівчинку за руку, і та слухняно пішла за нею. А треба сказати, що жінка та була не проста, а чудесна майстриня: і ткала, і пряла, і вишивала так, що навіть заморські ткалі і кравчині їй задрили. Ось її й послала Доля дівчинці.

І стала Любочка у неї жити і вчитися рукоділлю, а дівчинка вона була старанна і вміла, секрети майстрині засвоїла швидко. І скоро вже й не скажеш, хто кращий — майстриня чи Любочка.

Непомітно летіли дні і ночі, розцвіла Любочка, як вишня навесні. І така вже стала ясочка, що слава про неї, як про красуню та майстриню, рознеслась по всьому царству-королівству. Прикрашала Любочка скатерки, які ткала майстриня, такими квітами, що ні в казці сказати, ні пером описати — самим дивитися треба. Вишиті вони, квіточки — а як живі, пелюстки тріпочуть, і роса на них блищить, і золота бджілка на квіточку летить.

І ось одного разу вишила Любочка білу скатертину — розцвіли на ній троянди червоні, а посередині вінок із квітів небачених, провела вона рукою по скатерці — і ожили вони. Ввійшла стара майстриня — ахнула. Хотіла квітку в руки взяти, а вона тріпоче, не дається.

— Ой ти ж чудеснице-розумнице, звідки ж у тобі та сила чарівна? На вулицю рідко виходиш, руки у тебе ніжні та білі, очі, як дві зорі, і сама ти, як квіточка.— Обняла вона Любочку, поцілувала.

А на другий день понесла вона ту скатерку продавати. Що тут на базарі діється! Народ стовпився, дивується. А тут і королівський камердинер проходив. Глянув він на скатерку — йому й очі на лоба полізли. Й слова не сказав, відлічив золотих монет, скатерку під камзол запхнув, на коня скочив і в палац подався. Послали ту скатерку на королівський стіл у трапезній та й пішли короля кликати (а треба сказати, що король молодий був, ставний і вдатний). Входить король у трапезну, дивиться — посеред столу вінок лежить із квітів небачених, на пелюстках роса горить, на квітку бджілка золота летить, а по всьому столу троянди червоні розкидані. Доторкнувся він до квітки, а вона тріпоче, в руки не дається.

— Чим же це ви мене годувати надумали? — здивувався король.

Виступив наперед камердинер та й каже:

— Ваша величність — стіл зовсім порожній, одна скатерка на нім, а квіти вишиті, не захотіли ми страви ставити на красу цю небачену, вирішли вам показати.

Ще більше подивувався король, хоч і молодий він був, але мудрий. Зрозумів, що така робота не під силу простій людині. Ось і каже:

— Знайдіть же мені майстриню, що вишила цю скатерку.

Королівським слугам двічі наказувати не треба, не минуло й години, як Любочка вже стояла перед королем.

Як побачив він Любочку — і про скатерку забув, та й у Любочки серденько здригнулось — красивий і вдатний був король, як вогонь, блищали на ньому шиті золотом шати. Ось стоять-мовчать, нарешті король згадав, що він — король і йому належить говорити першому. Оговтався він і каже:

— Хто ж ти, майстрине небачена,— фея чи чарівниця? Ось тобі моє серце і рука!

— Фея, фея,— закричали придворні, і рознеслось по всьому королівству, що король одружується на феї. Хотіла Любочка йому розповісти, хто вона та звідки і хто мати в неї, та король не дав і слова мовити. А стара майстриня порадила не казати нічого, минуле не чіпати і до весілля готуватися.

Справили весілля, що такого й світ не бачив, ожили під рукою в Любочки скатерки на столі весільному, розцвіли троянди червоні, золоті бджілки загуділи, кришталеві роси на пелюстках затріпотіли, а всі люди дивом дивувалися і короля з чарівною дружиною славили.

Перейшла Любочка із старою майстринею у королівський палац, стала вона королевою, по-новому життя у неї потекло, а все ж ні-ні та й згадає матінку, сльозами гіркими вмиється: де ж вона, ріднесенька, по світу білому ходить? А згодом зовсім забула: то бали і полювання, то гості заморські приїдуть, речі дивовижні привезуть — де вже тут місце для скорботи і пам’яті?!

А був у тому королівстві звичай, коли раз на тиждень на майдані суд правили. Винних карали, справедливих нагороджували. Всім людям дорога на майдан відкрита була, бо, як уже мовилося, король був мудрий.

А бідна вдова тим часом по білому світу брела і брела із своєю злидарською торбою. Всього вона назналася, і якщо б хто із тих, хто її раніше знав, зустрів би зараз Марієчку, то ніколи не пізнав би її. Очі в неї вицвіли, глибокі зморшки лягли на лиці, волосся скуйовдилось і висіло білими брудними пасмами, спина згорбилась, а кістлява рука спиралась усе на ту ж сучкувату палицю, що підібрала вона біля каменя придорожнього. Бувало, як прийде на село, то дітвора тікала від неї з криком «відьма, відьма!», а хазяйки закривали перед нею хвіртки, і тільки хто-небудь із щиросердних подасть шматок хліба. Все змінилося, не змінилася тільки злидарська торба, вона залишилася такою ж, як і в той день, коли вручила її Марієчці Доля.

Довго чи ні блукала Марієчка, але нарешті прийшла вона в те місто, де королевою була її дочка. Біля міських воріт з’їла вона останню скоринку і ввійшла в місто з порожньою торбою. А якраз був той день, коли на майдані вершив король суд, і всі поспішали туди, нікому не було діла до бідної старчихи, яка дарма стояла з простягнутою рукою.

— Порожня моя торба,— проказала вона,— значить, і донечка близько.

Ледве дізналась вона, куди це поспішають люди.

— Сьогодні на майдані король і його дружина-фея вершать свій праведний суд,— відповіла одна жінка і відразу ж поспішила іти.

— Невже людей так суд цікавить?— Здивувалась Марієчка, яка давно склала ціну всіляким людським судам.

— Всі хочуть побачити короля і його красуню-дружину. Король мудрий, а вона прекрасна.

Що робити, подалась на майдан і Марієчка, люди обганяли і штовхали її, та все ж якось добралася до майдану і вона.

Посередині на майдані височів поміст, а на ньому сиділи король і королева. Їх оточували поважні, набундючені придворні. У королеви в руках був букет червоних троянд. Челядь здувала пилинки, які ще не встигли сісти на королеву. Навколо тільки й чутно було:

— Фея! Наша фея!

— Боже, до чого ж прекрасна ця фея,— здивувалася бідна Марієчка,— побачити її — і то вже щастя.

А тут якраз король поглянув униз і побачив обідрану старчиху, і серце його стислось від жалю. Тому, що він був не тільки красивий і мудрий, але й добрий.

— Ваша величність,— звернувся він до королеви.— Зверніть увагу на ту нещасну жінку, яка стоїть біля помосту. Я думаю, що її треба одягти і нагодувати, а потім знайти притулок, щоб доживала вона свої дні так, як належить людині. Глянула королева на Марієчку, але нічого не сказали їй вицвілі очі нещасної старчихи, аж тут її погляд упав на злидарську торбу.

— Ах! — скрикнула королева, зронивши букет, і одна з троянд упала до ніг старчихи. Тільки тепер зрозуміла Марієчка, що бачить перед собою власну дочку. Щасти переповнило їй груди, а на очах виступили сльози радості.

— Чого б ти хотіла, бідна жінко? — запитав король.— Я зроблю все, що ти захочеш!

Подивилася старчиха на короля і його придворних, які пишалися у шатах, оздоблених коштовним камінням і золотим шитвом, подивилася на свою дочку під розкішним балдахіном з павиними перами і зрозуміла, що король не тільки красивий, мудрий і добрий, але й дуже слабий.

— Нічого мені не треба, ваша величність, я найщасливіша у всьому світі.

Підняла вона троянду, притулила до серця та й пішла собі, а злидарська торба зісковзнула у неї з плеча й залишилась біля помосту.