Золота яблунька
Жили в одному селі дід і баба. Була в діда дочка і в баби дочка. Вельми зненавиділа мачуха дідову дочку, все хотіла її позбутися. Якось каже вона дідові:
— Поїдемо на базар…
Поїхала баба на базар, ще й свою дочку з собою взяла. А дідовій дочці Марисі якої тільки роботи не наказала мачуха: і бички напасти, і пшоно з маку вибрати, і пиріжків напекти.
Вийшла у двір дідова дочка і плаче, а бичок побачив її та й каже:
— Чого ти плачеш, дівчино?
А вона й одказує:
— Як же мені не плакати, коли мачуха наказала багацько всякої роботи поробити: тебе, бичку, напасти, пшоно з маку вибрати і пиріжків напекти…
— Не журися, — каже бичок. — Торкни мене в праве вухо, і вся твоя робота сама поробиться.
Підійшла дівчина до бичка, торкнула його в праве вухо — і враз вся робота поробилася: і бичок ситий став, і пшоно з маку вибралося, і пиріжки спеклися.
Приїхали дід і баба з базару і питаються:
— Чи поробила всю роботу, Марисе?
— Поробила.
Здивувалася баба: «Як вона встигла стільки роботи поробити — і бичка напасти, і пшоно з маку вибрати, і пиріжків напекти?» Дивиться, а й справді — все встигла. Дивується баба — не надивується.
Через кілька днів баба знов каже дідові:
— Поїдемо на базар…
А дідовій дочці наказала ще більшу роботу зробити: ниток напрясти, полотна наткати і набілити на всю сім’ю.
Зажурилася знову Марися, вийшла на двір і плаче. А бичок побачив, підійшов і каже:
— Чого плачеш, Марисе?
— Як же мені, бичку, не плакати, коли баба наказала ниток напрясти, полотна наткати і набілити на всю сім’ю.
— Не журися, дівчино, — каже бичок. — Торкни мене в праве вухо, і вся твоя робота сама поробиться.
Підійшла дівчина до бичка, торкнула його в праве вухо — і вся робота поробилася: нитки напрялися, полотно наткалося і набілилося на всю сім’ю.
Увечері приїхали дід і баба з базару, питаються Марисі:
— Чи поробила всю роботу?
— Поробила.
Ще більше здивувалася баба. Сама ж хитра-прехитра була. Тож і вирішила вдатися до хитрощів. На другий день і каже дідові:
— Поїдемо на базар…
А дідовій дочці наказала нову, ще тяжчу роботу зробити: ниток напрясти, полотна наткати, дідові, бабі й бабиній дочці сорочок нашити… Сказала, мовби їде на базар, а сама непомітно сховалася на горище і дивиться крізь віконце, що робить дідова дочка.
А Марися вийшла надвір і знову плаче. А бичок знову питає її:
— Чого ти плачеш, Марисе?
Дівчина й каже:
— Як же мені не плакати, коли мені мачуха наказала нову, ще тяжчу роботу поробити: ниток напрясти, полотна наткати, дідові, бабі і бабиній дочці сорочок нашити…
— Не журися, — каже бичок. — Торкни мене в праве вухо, і вся твоя робота сама поробиться.
Так і зробила дівчина. Підійшла до бичка, торкнула його в праве вухо — і вся Марисина робота поробилася: нитки напрялися, полотно наткалося, дідові, бабі і бабиній дочці сорочки пошилися.
Побачила баба, як дідова дочка ту роботу поробила, розізлилася і до діда:
— Треба бичка зарізати, бо я слаба.
Жаль стало Марисі бичка. Але що вдіє? От і каже мачусі:
— Дайте мені хоч води йому занести — перед смертю напитися.
Прийшла Марися до бичка і каже:
— Бичику, бичику, тебе хочуть зарізати.
А він:
— Хай ріжуть. Як ти підеш на річку мої кишки полоскати, то побачиш маленьке золоте зернятко. Візьмеш його, кинеш на город — і виросте яблунька.
І от зарізав дід бичка.
Пішла до річки дідова дочка бичачі кишки полоскати, знайшла маленьке золоте зернятко і сховала в жменю. Прийшла додому і кинула його крізь вікно на город. І виросла яблунька — дивна-предивна, із золотими яблуками.
Сіли обидві дочки — бабина й дідова — під яблунею хустки заволікати.
Їхав селом молодий пан, побачив на городі яблуньку із золотими яблуками й каже до дівчат:
— Котра з вас цю хустку яблук нарве, та й поїде зі мною — стане моєю жоною.
Бабина дочка стрибнула першою, хотіла нарвати яблук, та деревце зробилося велике-велике, що й не дістати до яблук. А Марися підійшла до деревця, і яблунька простягнула до неї віття із золотими яблуками. Нарвала вона яблук у хустку, подала панові й поїхала з ним. І яблунька за ними пішла.
Через рік у Марисі народився хлопчик. Дізналася про це мачуха, аж посиніла від злості. Та не подала й виду, тільки сказала своїй дочці:
— Поїдемо до Марисі, одвідаємо її.
Приїхали. Баба одразу ж до Марисі:
— Марисю, Марисю, яка ж ти замазана! Ходімо до моря, я тебе вмию.
Свою ж дочку посадила баба біля дитини. А пан не знає сього, бо поїхав на полювання.
Пішла мачуха до моря і вкинула в море Марисю. А все те бачив панський слуга.
Приїхав пан з полювання. Вночі сниться йому, що хтось шепоче:
Ой паноньку-голубоньку,
Закинь невудоньку,
Зловиш щуку-рибу в морі,
Покладеш на столі,
Затнеш смитиною —
Вона стане людиною,
Затнеш правою рукою —
Стане вірною жоною.
Хлопчик Марисин став ранком плакати, а слуга й каже:
— Дайте мені його, я поношу — то, може, й перестане плакати.
Приніс слуга хлопчика до моря та й став гукати:
Ой Марисю, Марисю,
Дитина плаче, їсти хоче.
Чужа мати не покормить
І в колиску не положить.
А з моря йому в одвіт:
Біжу, біжу, добігаю,
На очерет ножки пробиваю,
До дитятка припадаю.
Вийшла мати з моря, узяла дитину, накормила і пішла знову в море.
На другу ніч знову сниться панові те саме. Вранці він пішов до моря, закинув невода — зловив щуку. Приніс додому, поклав на стіл, затяв смитиною — і вона стала людиною, затяв правою рукою — й вона стала його вірною жоною.
Розказала Марися чоловікові, як лиха мачуха її зі світу зводила. Вивів пан коня зі стайні, прив’язав до хвоста мачуху та й пустив у поле. Бабину ж дочку пан прогнав, а з Марисею далі жив-поживав.