Хуан та Ісабель

У давнину жив у далекій країні король Людовіко. Про доблесть і могутність його знали всі і всюди. Знали про красу його дочки Ісабель, яку король дуже любив.

І ось одного разу до короля прийшов старий чарівник і сказав:

– Я покохав твою дочку, королю, і хочу з нею одружитися.

– Неволити дочку я не стану, – відповів йому король Людовіко. – Якщо вона піде за тебе заміж, це її справа, але не ображайся на мене, якщо вона тобі відмовить.

І він наказав слугам:

– Покличте мою дочку.

Ісабель прийшла, і батько сказав їй:

– Ця гідна людина просить твоєї руки. Чи згідна ти стати його дружиною?

– Ні, тату, – відповіла принцеса і вийшла із зали.

– За відмову твоєї доньки я помщуся вам обом, – сказав королю чарівник і покинув палац.

І тієї ж ночі чарівник своїм чаклунством переніс Ісабель із королівського палацу до неприступної вежі, де він тримав крилатих коней. Коли принцеса вранці прокинулась, вона побачила, що перебуває у незнайомому місці. На столі лежав аркуш паперу і два золоті намиста небаченої краси, майже однакові. На папері було написано: «Ти образила мене своєю відмовою, і за цю образу я заточив тебе у високій вежі. У цій вежі ти залишатимешся доти, доки не знайдеться людина, яка зуміє звільнити тебе. Але хоч і велика образа, яку ти мені завдала, я дарую тобі два намиста – таких не зробити жодному майстру на світі».

Гірко заплакала Ісабель, але незабаром, залюбувавшись намистами, заспокоїлась.

А в королівському палаці в цей час панувало сум’яття. Придворні сказали королеві, що принцеса зникла і що її скрізь шукають, але не можуть знайти. Дуже стривожився і злякався король, почувши про зникнення дочки, і подумав: «Чи це не помста чарівника? Він погрожував помститися нам за те, що Ісабель відмовилася вийти за нього». І тут на столику біля ліжка у своїй опочивальні король побачив аркуш паперу. «Я помстився тобі і твоїй дочці, – прочитав король. – Я заточив Ісабель у вежу, таку високу, що ніякий птах не долетить до її вершини. У цій вежі принцеса залишатиметься до тих пір, доки не знайдеться людина, яка звільнить її. Мене не шукай – коли ти прочитаєш цей лист, я буду вже далеко від твоєї країни».

Королю, коли він дочитав листа, стало погано, і, боячись, що помре, так і не побачивши більше коханої дочки, він наказав оголосити: «Хто звільнить мою дочку Ісабель, той одружиться з нею і успадкує мою корону».

Багато юнаків, знатних і простолюдинів, вирушило до високої вежі, сподіваючись врятувати принцесу з ув’язнення і здобути обіцяну нагороду. Але всі їхні спроби були марними – найдовша драбина ледь досягала до середини вежі.

Неподалік столиці жили в одному селі два брати, Хосе та Хуан. Хуан, молодший, був сильнішим, красивішим і добрішим за старшого, і багато хто до того ж заздрив його розуму. Коли король оголосив про долю, яка спіткала принцесу, і про нагороду, яку отримає її рятівник, старший брат відразу вирушив до вежі спробувати щастя. Але йому пощастило не більше ніж іншим.

Хуан теж вирішив спробувати звільнити принцесу. Він сказав:

– Піду і я до вежі – може, мені вдасться врятувати принцесу з ув’язнення.

Батьки та старший брат почали відмовляти його, але Хуан їх не послухав. Він набрав найбільших цвяхів, які тільки міг знайти, а ще взяв молоток і з цим спорядженням вирушив у дорогу.

Прийшовши до вежі, Хуан забив у неї цвях і так, забиваючи цвяхи все вище, зробив сходи, які вели на верх. Опинившись нагорі, Хуан побачив Ісабель. Від радості на очах у принцеси виступили сльози, і вона вигукнула:

– Нарешті ти прийшов, мій рятівник!

З першого погляду Хуан та Ісабель покохали один одного. Принцеса показала Хуану два прекрасні намиста, а потім простягла йому одне з них і сказала:

– Нехай одне залишиться в мене, а друге буде в тебе.

Раптом знизу почувся сильний удар.

– Біжи скоріше до своїх сходів! – Вигукнула Ісабель.

Хуан визирнув у вікно і побачив: усі нижні цвяхи висмикнуті. І він зрозумів, що висмикнув їх заздрісний старший брат: Хосе стояв біля підніжжя вежі, задерши голову і сміявся злим сміхом.

– Ми загинули, – сказав Хуан.

– Тут поруч, у замкненій кімнаті, заточені крилаті коні, – озвалася Ісабель. – Якщо ти зумієш відчинити двері, я сяду на одного, а ти на іншого, і ми врятуємось.

З усіх сил Хуан штовхнув двері плечем, і двері відчинилися. Два крилаті коні, що стояли там, нетерпляче заржали. Хуан скочив на одного, Ісабель сіла на іншого, і коні вилетіли з вікна вежі. Але полетіли вони в протилежні сторони, і кінь принцеси опустився біля палацу, а кінь Хуана помчав у далечінь. Довго летів він і, нарешті, опустився в якійсь незнайомій Хуану країні.

Багато труднощів і поневірянь довелося пережити Хуану, перш ніж він повернувся на батьківщину. Повернувшись, він оселився у передмісті столиці – жити після всього в одному будинку з братом Хуан він не міг.

Щоб заробити собі на життя, Хуан найнявся наймитом до багатого старого на ім’я Телеспоро. Добрий і працьовитий Хуан припав до душі господареві, і той усиновив його.

А принцеса, яка знову оселилася в палаці, тільки й думала про те, як їй розшукати Хуана. І вона впросила батька, який одужав після повернення коханої дочки, оголосити: «Той, хто зробить таке саме намисто, як у принцеси, стане її чоловіком».

Зробити таке намисто намагалися багато людей, але не вдалося це навіть найвправнішим ювелірам. Коли ж про указ короля почув Хуан, він, прикинувшись хворим, попросив Телеспоро:

– Я захворів. Сходи, будь ласка, до палацу і візьми у принцеси намисто – може, я зможу зробити таке саме.

Старий був готовий виконати будь-яке прохання свого прийомного сина, і того ж дня він пішов у палац і взяв намисто королівської дочки. Коли старий Телеспоро повернувся додому, утішений Хуан зіскочив з ліжка і міцно обійняв і поцілував його. Після вечері Хуан взяв намисто і пішов із ним до своєї кімнати. Там він дістав намисто, подароване йому принцесою, і порівняв із тим, яке приніс Телеспоро. Хуан побачив, що намиста схожі, як дві краплі води, і тоді він узяв шматок заліза і почав бити по ньому молотком, вдаючи, що працює.

Наступного ранку Хуан загорнув обидва дорогоцінні намиста в шовкову хустку і попросив Телеспоро віднести їх до палацу.

– Це намисто мого коханого, те саме, яке я подарувала йому у вежі! – вигукнула принцеса, коли побачила обидва намиста. – Жодна людина на світі не може зробити третє таке саме!

І, повернувшись до Телеспоро, принцеса запитала:

– Де господар цього намиста?

– У себе вдома, принцесо, – відповів Телеклоно, вклонившись.

– Скоріше приведи його до палацу, – наказала Ісабель. Незабаром у палаці з’явився Хуан. Він шанобливо привітав короля, а потім обійняв Ісабель. Того ж дня король влаштував пишне весілля.

Коли король Людовіко помер, Хуан успадкував його трон і прожив до глибокої старості у мирі та щасті разом зі своєю дружиною Ісабель.