А поганка зовсім не погана

А поганка зовсім не погана – Валерія Іваненко. Ілюстрація – Г. Глікман

В одній родині водяних птиць сьогодні був урочистий день. Малята вперше вчились плавати на широкій воді. Мати, сидячи на гнізді, уважно стежила за неоковирними, невмілими своїми пташенятами. Вона дуже хвилювалась, адже малята були ще такі недосвідчені! У всіх інших водяних птахів пташенята вже давно підросли, а це тільки в їхній родині вилупились так пізно. Батько поважно плив поряд з плавучим гніздечком. От він кинув недалечко від першого пташеняти черв’ячка. Усі четверо дітей невпевнено потяглись до принади.

На небі лагідно світило яскраве сонце, і весь великий водяний простір грав перед птицями сонячним відблиском. Він наче вітав першу спробу малят.

Батько-птах знову кинув пташенятам якусь поживу, і вони уже впевненіше поспішили до неї…

А маленький Сергійко теж радів цього сонячного дня. Він нарешті умовив батька взяти його з собою на полювання. Та що батько! Найскладніше було умовити маму і бабусю, щоб відпустили його.

Та от усі перешкоди подолано, і Сергійко вже сидить у човні, що пробирається поміж листям куги та очерету. Сергійко — русяве, жваве хлоп’я — був викапаний батько не тільки зовні. Він намагався в усьому наслідувати свого татуся… Зараз хлопець, так само як і батько, уважно вдивлявся у зарості. Батько спритно вів човен вузенькою смугою води.

Про батька друзі жартома казали, що він дуже схожий на свого сина. Зараз і справді вираз обличчя і у батька, і у сина був зовсім однаковий — це було напружене чекання. Тільки син сподівався на якесь диво, а батько на багату здобич.

На колінах у батька лежала заряджена рушниця.

Задерикуваті, цікаві очі хлопця боялись пропустити найменшу дрібницю.

Потроху човен вийшов на широкий водяний простір.

— Дивися, Сергійку, — мовив батько, — недавно тут не було ніякого водосховища. Навіть не віриться! Тік собі Дніпро, а люди збудували греблю, і глянь — справжнісіньке море! Недарма вже й пісню співають: «Море Кременчуцьке широке…»

Раптом Сергійко весь напружився.

— Тату, глянь, яка гарна птиця!

На воді, недалеко від берегових заростів, поважно гойдалась на вимощеній листям купі дивна птиця. На голові в неї пір’я, роз’єднане на два боки, здавалось вушками. Білі цяточки яскраво виділялись на темних крилах.

Ця птиця зовсім не була схожа на качок, яких тут, на радість мисливцям, водилося безліч, до того ж найрозмаїтіших. Батько, пристрасний мисливець, саме в ту мить схопився за свою рушницю. Сергійка наче щось підкинуло. Він ухопив батька за руку:

— Не треба стріляти! Вона ж така гарна! Навіщо тобі?

— Та що ти, дурнику, схаменись! Це ж поганка, а я цілився у качку. От бачиш, не треба було тобі зі мною їхати.

— Тату, та ти ж міг налякати її, а птаха і так нестійко тримається на цій чудернацькій купі.

Та батька вже охопило мисливське хвилювання. Він неуважно слухав сина і сказав квапливо:

— Ну, тепер тихенько сиди, обіцяй не заважати мені, а я тобі обіцяю, що твою поганку не зачеплю.

Сергійко покірно сів на кормі човна і замислився. Чому це таку гарну птицю звуть поганкою? Звичайно, це здалось Сергійкові незрозумілим, він вирішив спитати батька потім обов’язково.

У цей час Сергійків батько підняв рушницю і вистрелив у якусь качку, що пролітала над очеретом,  але  не влучив. Усі качки навколо сполохались і з галасом знялися в повітря.

Тим часом птаха у плавучому гніздечку наче зовсім не звернула уваги на загальну тривогу.

Тепер вона лишилась одна, горда і самітна. Навіть батько її пташенят кудись зник.

— Що б це могло значити? — дивувався Сергійків батько. — Може, вона на яєчках і не хоче їх покинути?

Сергійко  зараз  не міг не порушити  своєї  обіцянки — мовчати. Він пошепки сказав, нахилившись до тата:

— Тату, а давай під’їдемо тихенько човном і подивимось.

Батькові й самому надзвичайно кортіло розгадати поведінку птахи.

І раптом птаха слизнула на воду, а за нею з гнізда крихітні пташенята, що були накриті її крилами, почали здиратись їй на спину. Сергійко не міг погляду відірвати.

От трійко малят вже влаштувалось, а четверте пташеня поспішає зайняти і своє місце. Батько захоплено сказав: — Ну й пощастило ж тобі, Сергійку, шкода ти така! Я вже скільки часу птахів вивчаю, а побачив це вперше. Ти тільки перший клас закінчив, а от тобі — відразу помітив!

— Та чому ж я шкода? — заперечив Сергійко. Батько часто так його називав і жартома, і по заслугах, але оцього разу Сергійко не згодився. — От ти звешся науковцем по птахах, а може б ти й сьогодні не побачив, як поганчата на спину мамі вилізли. А я вже другокласник.

Батько засміявся.

— Та тобі, я гадаю, цей досвід поганчат непотрібний, ти і сам добре вмієш на спину батькові вилізти.

Сергійкові зараз не хотілось сперечатися. Він не одводив очей від пташенят.

— Тату, поглянь, поглянь! Зайняли місця, як у театрі. Куди вона з ними?

— А от побачимо, почекаємо трохи, — сказав батько і сам зацікавлений.

Поганка, збагнувши, що тікати нема куди, повернула голову до своїх пташенят. Сергійкові здалося, вона їм щось сказала. І враз трапилось несподіване! Мати з усім виводком на спині — шубовсть! — пірнула у воду.

Сонце вже закотилось за обрій. Полювати було пізно. Батько з сином помалу відпливали від берега. Сергійко не зводив очей з плавучої купи листя — гнізда поганки. Вже здаля він побачив, що поганка виринула з води.

— Дивись, дивись, тату, вона не з порожніми руками, чи пак, не з порожнім дзьобом. Он у неї в дзьобі маленька рибка.

— Та ти у мене спостережливий! — похвалив Сергійка батько.

— То вона вечерю своїм поганчатам несе. Диви, диви, у гніздо вкинула.

А за матір’ю одне по одному піднімалися з води, наче великі бульбашки, її пташенята. У тиші вона зібрала їх усіх докупи біля гнізда. Почади злітатись розтривожені допіру качки. Вони з подивом бачили, що поганка, так як і раніше, спокійно похитується на своєму плотику-гнізді.

— Чому її назвали поганкою? — спитав Сергійко тата.— Вона ж така розумна і гарна.

— Напевне, тому, — відповів тато, — що м’ясо поганки тхне рибою і їсти його не можна, та ще й гніздо майструє з опалих гілочок: намостить у гнилу купу водяних рослин, торішнього листя і плаває на цій купі аж доти, поки купа не починає тхнути гнилим. У гнилому листі так тепло, що поганка спокійно туди відкладає яйця і сама сідає на них…

— Тату, вона зовсім не погана, ця поганка, — не міг заспокоїтися Сергійко. — Он як вона піклується про своїх поганчат і як чудово їх тренує.

— Власне, її звуть ще й чомгою, норцем і пірникозою. Бачиш, скільки імен! — сказав тато.

Хоча полювання у нього було не дуже вдалим, проте він був задоволений не менше за сина тим, що побачив.