Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 1

Сталося! Нарешті легенький вітерець зарухав вітряка, якому давно набридло стовбичити без діла. Літнє марево налягло на нього і вкутало зусібіч. І ось тепер він задоволено поскрипує і час від часу крекче, як розсохлі двері на іржавих петлях, що враз відчинилися від протягу. Крила поволі розганяють гаряче повітря — вони скидаються на ложки, що ними розмішують картопляне пюре. Зморені спекою птахи лінуються, тому продовжили собі сієсту на весь день, рішуче відмовившись від битви з розпеченим важким повітрям. Скрипуча мелодія вітряка послужила довгоочікуваним сигналом до пробудження. Життєрадісні ластівки, не такі ліниві, як решта їхніх пернатих родичів, першими злітають із насиджених дротів. Щоб досягти потрібної швидкості, вони каменем летять до землі, і в ту ж мить, коли здається, що вони ось-ось розіб’ються, знову злітають угору і далі мчать зі швидкістю винищувачів у густому, як збиті вершки, повітрі. Всі сподівалися на цей сигнал. «Якщо ластівки літають, то й ми зможемо!» — думають вільшанки, жуки та інша летюча дрібнота. І ось уже крилата громада заметушилася, розправила крильця і перелазить з вітки на вітку, готуючись зайнятися ділом, відкладеним через спеку.

Чудова бджілка в розкішній смугастій сукні також стала до праці — кружляє над садом, шукаючи квітку, з якої ще не встигла випити нектар. Це зовсім не просто, бо літо вже добігає кінця. На носі — вересень, тому не лишилося жодної квітки, якої б вона не відвідала. Та невгамовна бджола наполегливо прочісує сад, уважно придивляючись до ромашок, маку та інших самосійних квітів.

Здобич невелика, але ж не повертатися у вулик із порожніми лапками! І бджола вирішила підлетіти до будинку. Її сто разів попереджали, що це небезпечна зона, яку ліпше обійти десятою дорогою, однак справа честі примушує бджолу ризикувати. І ось наша героїня несміливо наближається до будинку, як до заклятого святилища. Вона й не підозрює, що цей сільський дім — храм любові, добробуту, радості і гарного настрою, бо в ньому мешкає Артур.

Довгий балкон із дерев’яною решіткою заново пофарбований в такий ніжний блакитний колір, що нікого не дивує, коли на нього сідають хмаринки, охочі трішки відпочити. Сам дім освіжили світлою фарбою, і тепер він виблискує проти сонця, аж сліпить очі. Просто шик!

Наша бджола влетіла у крите патіо[1]. Там не так спекотно і стоїть слабкий запах свіжої, не зовсім просохлої фарби. Він задурманює маленьку бджілку, і вона, піддаючись волі повітряних течій, в ритмі плавного танку рухається вздовж стіни. Вона пропливає над велетенською вовняною купою, що не має навіть натяку на якісь кінцівки. Однак коли бджілка над сила йому привітне «ж-ж-ж», із купи з’являється хвіст і два гострих вуха. Купа перетворюється на щось оформлене, а точніш — на сплячого пса. Розбуджений несподіваними звуками, пес розплющує одне око, потім — друге і, помітивши бджолу, вітає її, постукуючи хвостом. У пса досить лукавий погляд і доброзичлива морда. Не помилитеся: це Альфред, Артурів пес. Бджола полетіла далі. Тяжко зітхнувши, Альфред заплющує очі і знову засинає, перетворившись на купу вовняного безладу.

Бджілка залетіла за ріг будинку, надавши можливість Альфреду і далі вдавати із себе радше килимок, ніж мисливського пса. Запах свіжої фарби все більше задурманює і п’янить комаху. Стіни будинку виблискують, як льодяні, і повітря ковзає по них, як тобоган[2] на трасі. Бджілці невтямки, чому це місце знеславили, адже в ньому все влаштовано так, щоб усім було добре. Хоча є деякі вади: скажімо, на обрії не видно жодної квітки. Та бджола, здається, вже забула мету свого польоту.

Зненацька вона натрапляє на справжній скарб. На широких перилах дерев’яної балюстради стоїть блюдце, посеред якого виблискує проти сонця невеличка желеподібна гірка, зовні дуже апетитна. Бджілка підлітає до неї, сідає поруч і пронизує поглядом своїх фасеткових[3] очей. І не довіряє жодній із тисяч своїх фасеток. Біля неї височить солодка гора, цілком придатна для транспортування… В неї вдома таку гору назвали б дивовижею. У нас вона називається значно простіше: повидло на блюдці.

Юна бджілка, загіпнотизована дармовим скарбом, упирається всіма шістьма лапками в блюдце, запускає в гору свій хоботок і всмоктує солодке зі спритністю доброго пилососа. Щоки в неї мало не луснуть. Пузце ходить ходором, намагаючись помістити якомога більше здобичі. Щоб принести у вулик стільки нектару, їй довелось би облетіти із сотню квітів! Вона полетіла на пошуки звичайною бджолою, а повернеться національною героїнею! її віншуватимуть, влаштують справжній тріумф. Її привітає сама королева, хоча королева й не любить, якщо хтось із бджіл чогось досягне…

«Незаплановані дії індивіда порушують рівновагу в колективі», — полюбляє повторювати гігантська королева, чиї мізки зайняті винятково проблемою продовження роду для підтримання рівноваги. Та наша бджілка, сп’яніла від такої кількості солодкого, думає лиш про одне: вона стане королевою. Хоч на день! І ця думка бадьорить її, спонукає смоктати ще й ще. Хіба можна називати це місце заклятим святилищем, коли тут така краса і таке багатство?!

Маленька беззахисна бджілка повністю занурилася у мрії. Вона так пишається своїм відкриттям! Невимовне щастя переповнює її по самі вінця, і вона не помічає, як на безхмарному досі небі виникає велетенська темна тінь. Вона має форму кола, занадто правильного, щоб бути тінню від хмаринки. Поступово наповзаючи на безпечну бджілку, тінь несподівано збільшується і, не очікуючи, доки комаха зметикує, що пора втікати, згори на неї падає склянка і з несамовитим дзенькотанням стукає по блюдцю. Бджола вмить злітає, однак скляні стінки її не пускають. Вилетіти неможливо! Але ж ось воно — повітря, ось воно — світло! У неї перед очима! Вона їх бачить! Бачить — і судомно намагається знайти вихід. І скрізь натикається на скляні стіни. Із цієї пастки не втечеш, скільки не бийся крилами. Треба зауважити, що її пузце, завантажене повидлом, не дає занадто багато можливостей для маневру. Незабаром їй забракло повітря. І рай поступово стає пеклом.

А її ж попереджали — не літай у той бік! Тепер вона зрозуміла, чому це місце називають заклятим. А, між іншим, про те, що небезпечне тут не місце, а його мешканці, їй, певно, не сказали. Мешканці дому називаються «люди». І в нашої бджілки немає жодного шансу на порятунок, бо вона натрапила на найтупішого із людей — на Франсуа-Армана, Артурового батька.

Спостерігаючи за бджолою, що б’ється у стінки склянки, Франсуа так радісно загорлав, ніби спіймав на вудку карася вагою не менше тонни. Пес Альфред умить прокинувся. Будь-який звук від Франсуа-Армана не віщує нічого приємного. Струсивши із себе залишки сну, Альфред потягнувся і потрюхикав за ріг будинку. Там він побачив збудженого Артурового батька, який з ритмічними погуками виконував танок, чимось схожий на ритуальний індіанський. Певно, це танок переможця. Але знаки, які подає ця людина в повітрі, не дуже зрозумілі, і Альфред по-своєму, по-собачому пояснює його підскоки: пес переконаний, що Франсуа наступив на цвях. Так і є! Хоча, звичайно, тоді ніхто так широко не усміхається, коли цвях пробиває п’яту…

— Люба! Швидше сюди! Я її піймав! — репетує Артурів батько кудись у простір.

З-за протилежного рогу будинку виходить його дружина. Вона там ховалася, очікуючи, коли її покличе чоловік.

Альфред озивається гучним гавкотом. Ні, молодиця ніскільки не потворна, просто пес її не впізнав. У тому смішному вбранні її може впізнати тільки чоловік. Вона скидається на городнє опудало напередодні зимових холодів. Її голова втонула у великому шоломі з густою сіткою, призначеною для захисту від бджіл та інших шестиногих комах, що літають в повітрі. Сітка така густа — навіть вітер не може через неї проникнути.

Тому, крокуючи вперед, жінці доводиться бути досить обережною і час від часу піднімати захисний капелюх, який оберігає її голову. А це, погодьтеся, непросто, особливо коли на ногах замість капців кухонні рукавиці для гарячого.

— Чудово, любий! Де ж вона? Де? — скандує дружина з-під густої сітки, під якою і люди, і пси однакові з вигляду.

І в ту ж мить наступає на Альфредового хвоста.

Альфред заскавулів, ніби йому на хвіст став слон, і стрибнув убік.

— О! Перепрошую, дорогенький! Я стала тобі на ногу? — стурбовано спитала дружина.

— Ні, ні! Нічого! Це був лише собачий хвіст! — байдуже відповідає Франсуа-Арман, що не звик помічати неприємностей, які не стосуються його особисто. — Ліпше поглянь сюди: моя пастка спрацювала бездоганно!

Обіруч зафіксувавши на голові шолом, Артурова мати наблизила своє обличчя до склянки. Там нещасна бджілка все ще б’ється в прозорі стінки. Але поступово і сили, і сподівання на порятунок полишають її. Жінці робиться не по собі, що маленька комаха вже не вирветься із підло влаштованої пастки.

— Ти бачиш?! Я впіймав її!!! — заявляє Франсуа, гордо усміхаючись, ніби він знешкодив найлютішого терориста і тепер очікує від усіх схвалення.

— Так… Звичайно… Ти молодець, — затинається на кожному слові дружина. — Та… вона, певно, страждає… Хіба ні?

Чоловік знизав плечима.

— Комахи не мають нервів! Вони нічого не відчувають! І їм бракує мізків! Тому вони не розуміють, що для них добре, а що зле.

«Цікаво, а чи хтось колись вивчав, чи є мізки у нього самого?! — замислився Альфред, убитий наповал тупістю цього представника двоногих. — І як тільки йому вдається пересуватися на двох ногах?!» Так питав себе пес, хоча й сам був не дуже кмітливим…

— Ти й справді певен, що вона не страждає? — на всяк випадок перепитала дружина, бачачи, як під скляним ковпаком бджола намагається витягти з повидла ніжку.

— Не переймайся! Якщо вона й мордується, то їй лишилося недовго! Піди принеси мені аерозольний інсектицид!

Від такого наказу жінка здригнулася. Альфред теж. О, це страшна людина — і тут уже не до жартів! Артурів батько обома ногами став на шлях геноциду. Його дружина хотіла захистити бідолашну бджілку, та, помітивши ненависний погляд, звернений на комаху, вирішила не втручатися. І пішла в дім шукати аерозоль.

Альфред не годен більше сидіти і спостерігати, як гине бідолашна бджілка. Він повинен урятувати комаху! Це ж ідеться про його гідність та солідарність усієї фауни, врешті-решт! І він граціозно (чого від нього ніхто не чекав) перестрибнув через балюстраду і помчав геть. Ті, що бачили його сплячим, ніколи б і не подумали, що в цього пса у родоводі були кенгуру; радше вони б віднесли його до родини ховрашиних. Але хай би там що казали, Альфред кількома стрибками перелетів через сад і понісся далі в ліс, який починався на межі садиби.

Він біг до єдиної людини, здатної розв’язати такий масштабний конфлікт. До людини незвичайної, що знайде вихід із будь-якої ситуації. До справжнього шукача пригод, що здійснив тисячу і один подвиг, до того, кого люблять друзі і ненавидять вороги.

Коротше кажучи, він мчав на пошуки свого господаря — Артура.

РОЗДІЛ 2

В середині намету, зведеного за давніми традиціями племені бонго-матасалаїв, панує морок. Через завішаний шматком тканини вхід-вихід проникає лиш один промінець світла. Намет бонго-матасалаїв — споруда доволі велика: п’ять величезних жердин, уткнутих у землю і з’єднаних угорі, на яких напнуте гігантське полотно. Це схоже на індіанський вігвам. Полотно, коли придивитися пильніше, зшите із шкурок багатьох дрібних тваринок. І нема сумніву, що шкурки ці не добуто на полюванні — їх зняли з тварин, що померли своєю смертю. Горішня частина полотнища — зі шкури зебу Забо, вірного супутника племені впродовж тридцяти літ. Та тепер плем’я далеко, а намет служить прихистком усього п’ятьом воїнам.

Воїни зібралися навколо вогнища. Як нам уже відомо, всі страшенно високі, вищі за два метри, і надзвичайно вродливі. Лишень у розкішних зачісках поменшало пір’я і мушель. Але така традиція. З наближенням осені опадає з дерев листя. Дерева через те сумують. Висловлюючи підтримку деревам, воїни-матасалаї виймають із волосся прикраси. Вони впевнені, що цим утішають дерева, щоб утрата листя не ятрила їм душі.

Узявшись за руки, воїни утворили коло.

— Ох! А чи могли б ви нагнутися нижче? Будь ласка! — пошепки промовляє чоловічок, на зріст менший за воїнів метра на півтора.

У маленького чоловічка на обличчі — бойове пофарбування матасалаїв, а маківку увінчує головний убір із величезної мушлі, з якої стримлять три пір’їни.

Будь-який хлопчисько може розмалювати себе по-бойовому і начепити на голову величезну мушлю. Та лишень в одного хлопця неслухняні веснянки не сховає ніяке пофарбування, навіть коли її нанесе сам вождь матасалаїв. Ці веснянки можна впізнати серед тисяч інших веснянок.

— Вибачай, Артуре, — ми замислилися, — виправдовувався вождь матасалаїв.

Усміхнувшись хлопчикові, воїни взяли його за руки і таким чином розширили коло. Якийсь час усі довго і глибоко дихали, а потім, дружно вдихнувши, разом вивільнили легені, випускаючи з них повітря просто на вогнище, — і воно розгорілося яскравіше. У такій вправі Артурові не наздогнати своїх друзів: доки вони роблять один вдих і видих, йому доводиться зробити те саме тричі. Можна сказати, що воїни з’їдають велику кисневу цукерку, а хлопчик ковтає кільканадцять дрібненьких кисневих льодяників.

— Чудово, просто надзвичайно, — задоволено усміхається вождь такому початку дійства. — А тепер — Велику книгу мені! Сьогодні у нас сто тридцять сьомий день за селенельним календарем, квітка дня — маргаритка, і ми зараз їх вшануємо.

Не чекаючи нового знаку, кожен із воїнів, а з ними й Артур, простягають руки і вкидають заховані в них квіти маргариток у глиняний горнець, що стоїть на вогні. Вода в ньому закипає — і маргаритки швидко розкисають.

Спостерігаючи, як булькає вода, Артур відчуває одночасно і цікавість, і нудоту. Він знає: це вариться «маргариткова юшка». Та, схоже, що, незважаючи на таку гарну назву, та юшка не належить до його улюблених страв.

Саморобною дерев’яною ложкою вождь наповнив варивом вирізану з дерева ринку і подав Артурові. Хлопчик скривився, але подякував — ледве чутно.

— Вислів дня! — проголошує вождь, розгортаючи перед собою Велику книгу. — «Природа годує тебе щодня. Та настане день, коли ти годуватимеш природу. Так влаштоване велике життєве коло…»

Артур мовчить. Він пильно вивчає вариво, а не задумується над осмисленням «вислову дня». В принципі, він не проти, коли надійде час, віддати тіло природі, тільки хлопчик упевнений, що це станеться не так скоро. Одначе зараз маргариткова юшка похитнула його впевненість. І пахне вона якось дивно…

Цікаво, з якої причини: в ній же нічого нема, окрім квітів!

— Що ж, починай! Пий! — ласкаво звертається до нього вождь.

«З якого це дива він заговорив так ласкаво? І чому самі не п’ють?» — питає себе Артур. І враз у його душу заповзає підозра — щось тут негаразд! Та обличчя воїнів непроникні. І відповіді на свої запитання він не отримав.

— Ще дуже гаряче! — відповів винахідливий хлопчик.

Вождь вчуває сумніви. І усміхнувся ще ласкавіше. Він розуміє, що обряди дорослих воїнів — незрозумілі маленькому хлопчикові, навіть такому мудрому, як Артур. Значить, слід подати приклад. Тоді вождь наливає й собі того варива і випиває за дух. Четверо воїнів учинили так само. І бровою не повівши, вони проковтнули маргариткову юшку. Артур аж закліпав очима, і на його обличчі відбилося здивування. Нарешті всі погляди воїнів зупинилися на хлопчикові.

Матасалаї мовчать, але й так зрозуміло, що відмова випити вариво сприйметься як образа або (ще гірше!) як зневага. А зневажити воїна — це найшвидший спосіб помилуватися своєю шкуркою нагорі шатра, де її охайно приштукують до шкури зебу Забо. Отже, Артур не має вибору. Ліпше померти гідно, ніж із сорому. І, затамувавши подих, Артур проковтнув рідину. Коли він був маленьким, так само йому доводилося пити сироп проти кашлю — буру бурду, ніби спеціально створену для того, щоб у дітей збудити огиду. Хоча мама з лікарем в одну дудку співали, що саме так найпростіше вилікувати бронхіт. Всередині в Артура стає так гаряче, аж повітря, яке випурхує з рота, перетворююється на маленьку пухнасту хмаринку. Якщо ця суміш призначена, щоб він сам зробився юшкою, то мети досягнуто — в шлунку хлопчика все кипить. І, широко роззявивши рота, Артур задихав часто-часто, намагаючись позбутися випарів рослини із родини складно-цвітних.

— І як тобі юшка? Що це нагадує? — питає хлопчика вождь, однак цього разу його посмішка не ласкава, а ніби єхидна.

— На… ну… можна сказати… маргаритку!

Почувши коротку і чесну відповідь, воїни зареготали.

— Точніш і не скажеш! — сміючись погодився вождь.

Артур теж усміхнувся. Весь його переляк минув і тепер видається надуманим.

— Вустами дитяти промовляє істина! — завершив вождь. Але Артурові відомо, що це прислів’я походить не із скарбниці мудрості матасалаїв.

Воїни в доброму гуморі. Вони так розвеселилися, що ніяк не можуть заспокоїтися, і то один, то інший регоче, як навіжений.

— А чим особлива маргариткова юшка? — допитливий Артур і тут не проґавить моменту дізнатися щось новеньке.

— Та нічим! — сміючись, відповідає вождь і так заразливо сміється, що і решта починає сміятися, згинаючись у три погибелі.

— Це ще одна традиція! Ми просто виконали припис із Великої книги! — гикаючи від реготу, видушує із себе слова вождь.

— Гик! Кухарської книги! — додає один із матасалаїв, і всі заходяться сміхом ще дужче.

Артур дивиться на воїнів, що корчаться від сміху. Як вони схожі на дітлахів, які сидять на спектаклі лялькового театру! А може, маргаритки й справді мають здатність веселити, тільки про це ще ніхто не знає? Або, зварені в окропі, вони виділяють випари, що веселять і збадьорюють настільки, аж здоровенні чоловіки дуріють, як малеча?

— Дивно, — розважливо промовляє Артур, — адже маргаритка, точніш, Маргарита — це ім’я моєї бабусі!

Почувши ці слова, матасалаї ще дужче розходилися. Хіба ж не смішно, якщо уявити бабусю, що закипає на дні глиняного горщика!

І ось тут серед таких веселощів з’являється Альфред. Відсунувши мордою тканину, він просунув голову в намет і голосно загавкав.

— А-га, і тобі схотілося скуштувати юшечки? — вигукнув один із воїнів, чим знову всіх розвеселив.

Воїни тримаються за животи, бо від такого реготу кишки аж ходором ходять. Навіть Артур піддався на нього. Але ж Альфред примчав сюди не веселитися! Тепер, коли Артуровому життю нічого не загрожує, він повинен потурбуватися про тих, над ким така загроза нависла. Альфред гавкає і, зрештою, ухопивши Артура за рукав, тягне його геть.

— Це смачно, Альфреде! Зачекай хвильку, я зараз нагрію тобі юшечки! — захлинаючись від сміху, промовив хлопчик. Воїни, зігнуті навпіл, вже лиш булькають, бо не годні сміятися.

Альфред розгнівався. Полишивши Артура, він вискочив з намету, не припиняючи гавкати. Може, хоч так господар зрозуміє, що він, пес, хоче щось сказати. Нарешті цей трюк спрацював. Артур припинив реготати, струснув головою, ніби позбуваючись навіяних чарів, скочив з місця і вибіг до пса. А той, побачивши хлопчика, завертівся навколо своєї осі, як дзиґа, нахмурив брови і прищулив вуха. Ніякого сумніву — дома щось сталося.

— Гей! Ти куди, Артуре? — долинули слова вождя, супроводжувані сміхом. Але хлопчик відбіг уже на таку віддаль, що відповідати нема потреби — все одно не почують. Та й що хотів вождь, Артур не розібрав.

— Він побіг збирати маргаритки! — замість хлопчика відповів котрийсь із воїнів, якому сяк-так пощастило випростатися і ковтнути повітря.

Його слова спричинили черговий напад реготу, і намет аж трусився через це. Долинало й хихикання, й схлипування, і вигуки: «Ой, більше не можу!» Цікаво, чи завжди після вживання юшки з маргариток настає такий бурхливий регіт? І чи знав про таку властивіть варива вождь?

РОЗДІЛ 3

Вибігши з лісу, Артур помчав до самоката. Він його залишив на галявині, хлопчикові без нього легше було петляти поміж деревами. Альфред гавкає і крутиться навколо господаря, як набридлива муха.

— Молодець, Альфреде! Я тебе зрозумів! Лечу! — скоромовкою відповів псові Артур, осідлавши свого вірного «коня».

Вискочивши на стежку, він кілька разів сильно відштовхнувся ногою від землі, щоб самокат набрав швидкості, і стрімко понісся додому. Хлопчик чудово знає дорогу, йому нема потреби гальмувати, і він у курсі, де можна зрізати кут, не втрапивши до ями і не врізавшись у дерево. На перший погляд, самокат — нескладний в управлінні, одначе щоб на ньому ганяти, потрібні тренування і спритність. Артурова спритність усім відома. І на самокаті він тренується давно.

Останній віраж… Артур пригинається, намагаючись зменшити опір вітру. Альфред висолопив язика, та аеродинамічні властивості пса через це ніскільки не зменшилися. Він біжить услід за хлопчиком, але, побачивши попереду дім, виривається вперед і першим підбігає до ґанку. Там він чекає, коли Артур зіскочить зі свого «коня», а потім веде хлопчика туди, де все ще розігрується жахлива драма…

Бджола ще під склянкою. Вона лежить на спині, лапками догори і, ніби в неї вже почалася агонія, дряпає ними уявну землю. Бджолині лапки густо покриті липким повидлом. Артурові не віриться. Хто здатен на таку жорстокість? Хлопчик озирається навсібіч. Винуватець, вочевидь, випарувався. Одначе всі знають, що злочинець завжди повертається на місце злочину. І Артур обіцяє собі дочекатися його. Навіть сто років чекатиме, якщо прийдеться. Та тепер треба рятувати бджолу.

Артур обережно підіймає скляний ковпак. Свіже повітря вмить обвіває комаху. Та вона майже не реагує — певно, вже прямує до свого цукрового раю. Хлопчик уміє відкачувати потопельників, знає, як діють рятувальники. Минулого літа його навчили в скаутському таборі багатьох корисних речей. Але бджілка занадто маленька, щоб їй вдихати повітря способом «рот у рот».

Тому Артур лиш обережно дмухає на комашку. Від цього її тоненькі крильця злегка тремтять, одначе, схоже, вона ще не прийшла до тями. Хлопчик розгубився. Може, спершу треба помити лапки від повидла, а потім перевернути її на живіт?

Тим часом Артурів батько, ставши на всі чотири кінцівки, з яких виднілася тільки одна пара, заліз в найглибший куток шафи під мийкою. Розбивши і перекинувши все, що тільки можна було розбити і перекинути, Франсуа-Арман виліз, переможно демонструючи балончик з інсектицидом.

— Ось бачиш! Я ж казав, що там лишився ще один! — радісно повідомив він дружині, яку чомусь ніскільки не втішили його слова.

— Я його не помітила, — невміло приховуючи ніяковість, відповіла вона вочевидь нещиро.

Чоловік її, звісно, без сьомої клепки в голові, але навіть він про щось здогадався з такого невпевненого голосу.

— Люба моя, хіба мені треба тобі нагадувати, що я це роблю задля всіх, а головне — задля Артура? — багатозначно промовив він, ніжно обіймаючи її за плечі.

Дружина покірно погоджується. Чоловік же і далі щедро сипле сіль на рани своєї половини.

— Ти що, забула настанови лікаря? Дружина знову покірно погоджується.

Однак Франсуа-Арман ще не досяг свого — не налякав її до божевілля.

— Він зрозуміло сказав, що бджолине жало для нього смертельно небезпечне. А ти хочеш, щоб я дозволив цим звірюкам літати навколо будинку? Щоб ми стали свідками, як саме в розпал гри в хованки наш маленький Артур скрикне від болю і впаде на землю? Хочеш, щоб веселий сміх нашого хлопчика змінився на жалібний стогін?

Батько переміг. З очей матері покотилися сльози.

— Ох, мій маленький Артуре! Я так тебе люблю! — заридала вона.

Щоб заспокоїти дружину, — чоловік — як йому здається — підбадьорив її плесканням по плечу.

— Тоді в нас нема іншого виходу. Вона… або він!

Після довгих пошуків Артур нарешті натрапив на уламок сірника. Тепер він може почистити бджолині лапки. Зосередившись, ніби офтальмолог, що пересаджує кристалик, чи хірург, що пересаджує серце, він легенько, одну за одною, рятує лапки, знімаючи з них липке повидло. Комаха, напівзадушена, знетямлена, інстиктивно випускає жало, як це роблять бджоли під час нападу. Бджолине жало — шип, наповнений отрутою, поволі розгойдується, шукаючи ворога. Певно, комаха й не підозрює, що маленький пальчик, який швидко снує поруч із нею, належить руці, власник якої мріє лиш про те, щоб її порятувати.

А чи знає Артур, що щоразу, коли йому вдається зняти з бджолиної лапки ще одну крапельку повидла, він ризикує своїм життям?

Звісно, знає. Лікар добру годину переконував його, які небезпечні для нього бджоли. Він навіть збирався заборонити йому виходити надвір. Та це мало б такі наслідки, якби він наказав цвіркунові не сюрчати ціле літо. Любов до природи була в Артуровій крові, а серце він віддав тваринам. Тільки коли його легені наповнені чистим повітрям луків та полів, він почувається щасливим. І зовсім не розуміє, звідки взялася ця алергія. В глибині душі він переконаний, що старенький слабкозорий лікар просто помилився в діагнозі. Чи сплутав його амбулаторну картку з карткою якогось іншого хлопчика. Скажімо, його шкільного приятеля Боббі Паскуаля, тлустого, як рахат-лукум, білого, як рахат-лукум, і глевкого, як рахат-лукум. Довершити примітивний опис Боббі можна повідомленням, що улюблені його солодощі — той-таки рахат-лукум. Боббі виходить з дому лишень тоді, коли треба йти до школи. Він боїться всього! А головне, він боїться, що йому стане страшно! Тільки побачить бджолу, вже стогне, ніби вона його вжалила. Він стверджує, що має надчутливість. Однокласники ж переконані — він просто полохливий, як заєць. Проте Артура ніхто не порівнював із зайцем.

Нарешті хлопчик завершив свою ювелірну роботу. Комахи славляться своїм безпомильним інстинктом, і, відповідно, інстинкт цього крихітного створіння теж повинен спрацювати. Тисячу разів бджола мала можливість вжалити хлопчика, і тисячу разів якась сила, якась хвиля накочувалася на неї, не дозволяючи це зробити. Вона, певно, відчувала, що цей хлопчик і мухи не зачепить. А значить, якщо провести логічний ланцюжок, то й бджоли не образить.

Тіло комахи здригнулося. Бджілка потяглася, ніби перевіряла, чи на місці усі її кінцівки, що так довго були склеєні повидлом. Потім вона кілька разів звела і розвела крильця, з задоволенням констатуючи, що вони не пошкоджені.

— Мені дуже шкода, що так сталося.

Я зроблю все, щоб цього не повторилося! — палко вигукує Артур, покладаючи на себе зобов’язання вибачитися перед бджолою за батьків учинок.

Кілька хвилин комаха дивиться на нього своїми фасетковими очицями, мовби намагаючись сфотографувати. Потім поводить крильцями, готуючись до польоту. І нарешті важко відривається від блюдця. Видно, що летіти їй нелегко — у животі ціла тонна повидла. Помахавши крильцями перед самим Артуровим носом, вона звертає вбік, набирає висоту і летить геть якомога швидше. Хлопчик простежує за нею, доки бачить око.

— Це неможливо! — двадцятий раз повторює батько, обертаючи в руках склянку. Для нього втеча бджоли з-під ковпака і кролик, що з’являється з чорного циліндра фокусника, — факти однаково неймовірні. Отож тут теж якийся фокус!

— Кінець — ділу вінець! — радіє Артурова мати, і усмішка на її обличчі розповзається до вух. — Артура ніхто не вжалив, а мерзотниця-звірюка повернулася додому! — додає вона, намагаючись насадити ковпачок на балончик з інсектицидом.

Та її чоловік дуже невдоволений. Він не любить бджіл, не любить чарів, а, головне, не любить, коли порушуються його плани. І він підозріло поглядає на дружину, що ніяк не дасть ради з ковпачком для балончика.

— Якщо в неї вистачить нахабства повернутися сюди, я наступного разу її дістану! — кидає він, нахмуривши брови. Його чоловіче самолюбство вочевидь постраждало.

Схоже на те, що саме цього й чекала бджола. Хоча, мабуть, то вже була інша комаха, яка вирішила помститися за свою приятельку. Легко маневруючи, вона з неймовірною швидкістю, напевно, сто кілометрів на годину, летіла з виставленим уперед своїм мечем. Ціль, у яку вона збиралася влучити, — сідниця, схожа на велику спілу диню. Промахнутися неможливо! Зброя напоготові, підліт, поворот, встромляє жало — в десятку, в центр, в яблучко. Ужалений батько нелюдськи кричить: ревище збожеволілого мамонта зливається з вереском школяра, що сів на кнопку. Підскакуючи і розмахуючи руками, він збиває сітку з голови дружини, і та починає репетувати — певно, щоб показати, що й вона співчуває його болю. Як на лихо, жінка має звичку в таких випадках щось хапати в руки і стискати. А зараз у руках у неї балончик… Мить — і смердючий струмінь гучно виривається назовні. Мабуть, саме так чхає слон. Не отямившись від заштрику в сідницю, Франсуа-Арман дістає просто в обличчя пінний струмінь аерозольного інсектициду. Біль такий, що він навіть не скрикує. Проте не скрикує він радше тому, що має повен рот аерозолю… Стихла і його дружина. Катастрофа з її вини пригнітила її. Настала тиша, як це буває між блискавкою і громом. Чути навіть, як шелестять волосинки батькових вусів, дотліваючи під дією найсильнішого хіміката.

І тут батько так загорлав! Звук був невідомого походження, майже надприродний і такий пронизливий, що його не відтворить жоден музичний інструмент. Звук настільки потужний, що з голови жінки злетіли три бігуді. Насичений мікрочастками аерозолю, звук ударяє в обличчя Артурової матері і зносить її накладні вії. Ніякий клей не витримає такого натиску!

Волання полинуло далі, відлунням перекочуючись поміж пагорбами. На нього відгукнулися всі авто, поставлені на сигналізацію. Поступово все стихло.

— Скільки я триматиму цей ідіотський компрес? — нетерпляче вигукує завжди незадоволений Франсуа.

Це ж треба — чоловікові майже сорок, а до нього так і не доходить, що все це через його нетерплячку.

— Ще десять хвилин. Так написано на ліках, — відповідає йому дружина.

Відклавши набік коробку для ліків, вона заходилася лакувати нігті.

Лежачи на канапі з вологим рушником на очах, батько знову вимахує руками, як немовля, що не хоче спати.

— Ні, ні й ще раз ні! Та бджола не могла вилетіти самостійно! У неї були спільники на волі, вони й допомогли, — не вгавав потерпілий.

— Ти ж знаєш, ці комахи такі розумні!

А деякі з них ще й сильні! — переконує його Артурова мати, охайно наносячи лак на нігті лівої руки і розчепірюючи пальці, щоб його не стерти.

— Не кажи, чого не знаєш! Охота тобі язиком плескати! Невже ти й справді гадаєш, що бджола, закасавши рукави, схопилася своїми м’язистими лапами за край склянки, підняла її і вибралася назовні? — гнівається батько, смикаючись навсібіч під своїм компресом.

Гідна дружина злегка знизала плечима. Вона нічого такого не казала. В наш час трапляються дивовижні випадки. Ось, скажімо, по телебаченню показували, як пітон заковтнув цілу козу…

— Та це ж інша річ! — нервово заперечив батько, аж дим із ніздрів пішов (можливо, то парував компрес). — Пітон ковтає козу цілком — то нормально! Ненормально, коли коза ковтає пітона!

Дружина поринає в роздуми. Потурбувавши свою пам’ять і не пригадавши жодної телепередачі, в якій би вона й справді побачила щось таке, вона майже погодилась із чоловіком. Але її зненацька пронизала думка: людина щодня довідується про щось нове, і, напевне, телевізійники колись таки знімуть козу, яка ковтає пітона… чи навіть гіпопотама! Та щоб зайвий раз не хвилювати чоловіка, вона вирішила змовчати і залишити свою незгоду при собі.

Ворушачи витягнутими пальцями, вона оглядає свої нігті і милується лаком, що блищить проти сонця. Задоволена наслідками своєї праці, вона збирається покривати лаком нігті на правій руці і несподівано помічає, що по її квітчастій спідниці повзе мурашка. Звісно, малюнок добре відбився на тканині, намальовані квіти — як живі, одначе від якісно зображених маків до справжнього макового поля, як до Москви рачки. Гігантська дистанція! І мати вирішила примусити мурашку поважати й дотримуватися цієї дистанції.

— Іди геть! Повертайся до саду! — шепотіла вона, погрожуючи мурашці кінчиком пензлика для лаку.

Вона шепотіла, бо якщо довідається чоловік, що в домі є комаха, навіть дрібненька, він знову скористається балончиком з інсектицидом. Та мурашка не чує — вона занадто зайнята своїми пошуками: намагається зрозуміти, чого ці прегарні маки такі пласкі і несмачні.

— Обережно! Якщо моє зауваження не подіяло, я захищатимуся! — пошепки попередила мати.

Переконавшись, що мурашка не слухається, вона розпочала діяти: пензликом змахнула мурашку зі спідниці. Підлетівши в повітрі, комаха каменем упала на підлогу. А на неї бризкає крапелька блискучого лаку. Зважаючи на величину мурашки, ми можемо передбачити, що ця крапля дорівнює відру гидкої хімічної рідини. Вона падає на комаху згори, придавлює її до підлоги, і очманіла мурашка довго вовтузиться, зчищаючи з себе липкі гидотні плями. Сяк-так причепурившись, вона щодуху побігла лише їй відомою стежкою, виблискуючи рожевими крапками на спині.

Простеживши за мурашкою задоволеним поглядом, мати захотіла переконатися, що комаха повернулася до саду. Одначе мурашка, зупинившись на невидимому роздоріжжі, не поспішає… І несподівано біжить назад. Заінтригована жінка встає і легенькою ходою слона, який вистежує мишу, йде слідом. Добігши до сходів, мурашка рвучко повертає до стіни, відмежованої від підлоги високим різьбленим плінтусом. Плінтусом декоровано периметр кімнати. І так само, з’ясовує мати, ним, наче битим шляхом, безліч мурашок снує одна напроти одної. Скидається на те, що у них якраз час пік. Втративши від подиву мову і навіть голос, молодиця присідає, щоб побачити, звідки взялися ці крихітні мешканці.

— Та що там казати, зрозуміло й так: комахи не вміють думати! От хоча б муха. Ти її відганяєш від столу, а вона все летить на нього й летить, навіть коли бачить, що ти чатуєш на неї з газетою чи мухобийкою. І літатиме, доки її вб’єш. Ні, таких тупаків, як комахи, ще пошукати! — бубонить батько.

Йому набридло лежати на канапі, він весь час намагається підвестися. Та компрес на обличчі не дає. А не виконати припису не наважується.

— А телефон, телевізор? Хто їх винайшов? Бджола? Чи комар? — риторично питає він, гордовито вигинаючи торс і розправляючи плечі. Він вочевидь хоче натякнути, що й сам належить до племені винахідників.

Тим часом його дружина спостерігає за мурашиною автострадою вздовж стіни. Мурашки бігають нею в кілька разів швидше, ніж люди, поспішаючи на роботу.

Дійшовши до кутка, мати остовпіла: між двома стінами перекинуто бездоганний підвісний місток, складений із найдрібніших шматочків дерева і тонесеньких бамбукових пластинок, скріплених жилками листочків. Усі деталі місточка добре оброблено і підігнано. Роззявивши від подиву рота, мати надовго застигла в такій позі. Зведено й справді бездоганно! Молодиця навіть не підозрювала, що такі дрібні істоти, як мурахи, мають великий хист до будівництва.

— А Нотр-Дам? А Танкарвільський міст? Хто, цікаво, збудував міст в Танкар-вілі? Може, мурашки? — ніяк не вгамується батько, осліплений не так компресом, як своєю самозакоханістю.

Мати оглядає бездоганний місточок, гігантський для мурахів і мініатюрний для людей, розуміючи, що він нічим не поступається Танкарвільському.

— Любий, мені здається, в твоїх словах мало правди, — промовляє мати, коли нарешті здобувається на слово. — Тут ось якраз місток, що його збудували мурахи, і я ніяк не можу зрозуміти, як їм вдалося так майстерно звести його!

Компрес зарухався: Франсуа зреагував на слова дружини.

— Ну, ці мурахи, напевно, надіслали замовлення до мурашиного інженерного бюро, воно сконтактувалося із мурашиним архітектурним бюро… У мурахів же багато навчальних закладів, де готують архітекторів! Після тривалих дебатів мурашиний парламент проголосував за кредити, мурашиний банк знайшов кошти і мурахи-будівельники збудували міст! — єхидно відповів він, сподіваючись, що дружина поцінує його гумор.

Він зовсім забув, що саме цього таланту його дружина не мала ніколи, і він не прокинувся в ній від споглядання мурашиної біганини.

— Та невже?! Неймовірно! — подивовує мати з наївною простотою. — Ніколи б не подумала, що мурашине суспільство влаштоване, як наше!

Компрес парує: батько задимівся, як котлета на розпеченій сковорідці.

— Чи ти будь-коли думаєш? Як мурахи можуть спорудити місток?! — скипів розгніваний батько. — Мураха важить лише два грами! А щоб зважити її мізки, навіть терезів таких нема! Замислись хоча б на дві секунди, перш ніж плести нісенітницю!

Артурова мати завжди вірить своєму чоловікові, особливо коли він кричить. Одначе ж місток у неї перед очима — і вона наважується відповісти.

— Любий, тут справді збудовано місток! А судячи з того, яка кількість мурашок ним користується, це не тимчасова споруда!

Франсуа-Арман зумисно довго зітхає, щоб продемонструвати глибину свого розчарування.

— Чудово! Чому б і ні! Мурашиний місток просто в будинку! І мурахи інтенсивно користуються цим містком. Що ж, на здоров’я! Я за них тішуся! — відчайдушно намагаючись зберегти спокій, — каже батько. — Одначе зов-сім-не-мож-ли-во-щоб-ці-му-ра-хи-са-мі-збу-ду-ва-ли-цей-чор-тів-міс-ток! Зрозуміло?!

Він зривається на крик, але голос його звучить глухо, ніби рота заткнули кляпом. Гніваючись, він жує компрес.

Дружина погоджується. Всі знають, що розгніваний чоловік не чує, коли до нього звертаються.

— Гаразд. Це не мурахи, — покірно поступається вона.

І чоловік, задоволений, що переконав дружину, розслаблено простягнувся на канапі.

— Але якщо не мурахи… то хто тоді? — питається жінка, коли ніхто від неї не чекає ніяких запитань.

І Франсуа миттю спускає на неї всю зграю псів…

РОЗДІЛ 4

Винуватець мурашиних пересувань — Артур. Він сидить за дідусевим письмовим столом з лупою в одній руці і з пінцетом для вищипування брів у другій. Перед ним — малесенький шматочок соломинки. До неї хлопчик приклеїв дванадцятеро коліщат. Власне, не коліщат… Цю функцію виконують дрібні круглі перлинки, настромлені на голки, що заміняють колісні вісі. З одного кінця до соломинки прикріплена крихітна система тяги, що дає змогу будь-кому посунути багатоколісну споруду з місця. Одне слово, Артур складає вантажівку-цистерну, лишень в мініатюрі. Замовники перебувають тут-таки, у нього перед очима. Точніш, перед очима у нього похитуються п’ять пар розкішних мурашиних вусиків, що належать п’ятьом мурахам, що їх мурашине плем’я делегувало приймати роботу.

Пінцетом Артур бере останню перлинку. Обережно крапає на неї клеєм і прикріплює до авто. Потім, відклавши лупу вбік, він задоволено оглядає своє творіння.

— Ну, ось і готово! — каже він.

Мурахи захоплено аплодують, не шкодуючи ніг. Стоячи на задній парі, вони підняли передню й середню і плескають ними. На жаль, Артур радше здогадується про оплески, ніж чує їх.

— О, щиро дякую, дякую, ні за що, — скромно вклоняється він. — А тепер — уперед! Сідайте! Я вас проведу.

Мурашок не треба припрошувати — вони шмигнули в соломинку. Всі дуже хвилюються: цікаво, а яка вантажівка всередині?

Відтоді, як ми вперше побували в дідусевому кабінеті, ця кімната не дуже змінилася. Меблі, колись продані за безцінь шахраєві-антикварові, знову стоять на своїх місцях.

Важкі часи минули — всі предмети встигли покритися звичним шаром пилу.

Дідусь не любить, коли порушують милий його серцю безлад. Бо сам його безладом не вважає. Серед того розгардіяшу навіть курка не знайде тільки-но знесеного яйця. Сам же Арчибальд знайде все, що йому потрібно, та ще й курку з яйцем. Він безпомильно знає, куди поклав кожну річ, і тому найменше порушення логіки цього мальовничого музею мотлоху може непоправно зашкодити його власникові.

Проте у винятковому випадку дідусь ладен поступитися, і, зважаючи на Артурові заслуги, він дозволив встановити в його кабінеті електричну залізницю. Удостоївшись такої честі, Артур мало не луснув від щастя. Звісно, рельєф місцевості хлопчик не змінював. Рейки, прокладені поміж двох величезних валіз, оминали долину книг, потім проходили між колекційними африканськими статуетками, які байдуже позирали на поїзд. Так само дивляться на поїзди корови, що звикли до залізниці, прокладеної через луки. Хоча статуетки на них і не схожі.

Артур обережно ставить вантажівку-соломинку на товарну платформу, долучену до останнього вагона спеціального потяга.

— Я вас супроводжуватиму — так спокійніше: дороги доволі небезпечні, — звернувся Артур до мурашиного натовпу, що нетерпляче метушився на пероні центрального вокзалу.

Мурахи сприймають хлопчикові слова як сигнал до відходу і починають штурмувати вагон: кожен прагне зайняти найліпше місце. Для нинішніх пасажирів Артур обрав комфортний вагон першого класу. Треба зауважити, що не завжди мурахам щастить подорожувати в таких умовах.

Залізницю з повним комплектом устаткування дідусь подарував онукові опісля їхнього щасливого повернення із країни мініпутів. Хлопчик, отримавши подарунок, зарепетував від щастя і не заспокоювався цілий тиждень. Він забув про їжу та сон, бо цілодобово споруджував широку залізничну мережу, яка б з’єднувала його кімнату з дідусевим кабінетом.

Дідусь допомагав йому, особливо коли йшлося про визначення швидкості потяга на небезпечних ділянках шляху. Треба було запобігти зіткненню… з Артуровими батьками. Може, не слід згадувати, що Арчибальдові довелося витримати бурхливу дискусію з Франсуа-Арманом, щоби той погодився на встановлення в будинку залізниці, яка «трішки загарбає коридор». Все, що порушувало щоденну рутину, дратувало Артурового батька. Тільки під час застою він почувався королем. Він вирішив, що доля, подарувавши йому дитину, не здатну всидіти на одному місці, з нього поглузувала.

Артур розлігся на підлозі і зазирнув у вікна вагону. Мурахи повсідалися; вони схвильовані, як діти, що очікують появи ляльок на театральній сцені.

— Увага! Всім пасажирам потягу особливого призначення, що вирушає до кінцевої зупинки! Потяг відходить від першої платформи! — склавши руки рупором і мавпуючи голос із динаміка, оголошує Артур. Підійшовши до трансформатора, він обертає пусковий важіль. Під захопливий писк мурахів потяг поволі рушає. Артур збільшує потужність двигуна — потяг прискорює рух і пірнає в каньйон між двома валізами. Мурахи просто прилипли до вікон — найхоробріші наважилися їх відчинити. Сп’янілі від власної сміливості, виставивши назовні вусики, вони затягли пісню — голосно, щосили. І хоча слова у пісні мурашині, зате мелодія багатьом видасться знайомою. Та Артурові нічого не чути, дарма що він уважно спостерігає за рухом потяга. Він дуже схвильований: сьогодні вперше залізницею їдуть пасажири!

Потяг петляє долиною книг, і мурахи подивовано дивляться на гори знань, що нависають обабіч залізничної колії. Помітивши, що потяг заглибився в книжкові хащі, хлопчик завмирає в очікуванні, і коли вже електровоз потяг вагона по рівнині, полегшено зітхнув. Потім він переводить стрілку — і локомотив змінює напрямок. Тепер потяг мчить до дверей. Між ними і підлогою така велика щілина, що через неї можна потрапити в коридор. Артур помахом руки вітає мурахів, які визирають у вікна. «До зустрічі!» — гукає він ошалілим від захвату комахам, а ті відповідають йому помахами парних ніг. Лей такі, що тримають у передніх лапках крихітні шматочки паперу і махають ними, як хустинками.

Потяг стрімко наближається до дверей. Ще кілька секунд — і він зникне в коридорі. Та зненацька над ним нависає тінь… Тінь з нічного жахіття… Усмішка сповзає з Артурового личка: перед очима постає привид залізничної катастрофи — потяг зіткнувся з невпізнаним об’єктом, зійшов з рейок, летить під укіс…

Двері навстіж розчинилися. Одначе Артур встигає зупинити потяг. Рвучкий поштовх, скреготіння гальм… Мурахи перестрашилися, попадали з сидінь і так загаласували, що мати, стривожившись, зупинилася. Це вона посіяла паніку серед пасажирів-мурахів. На щастя, Артур-машиніст встиг загальмувати і уникнути катастрофи.

— Артуре! Ти своєю забавкою мало не збив мене з ніг! — докірливо сказала мати. Стоячи на одній нозі, вона не наважується зайти до кабінету, бо не знає, куди ставити другу.

— Ні, це ти мало не розчавила мій потяг, — заперечує Артур. — Ти увірвалася несподівано, не попередивши, не постукавши! Коли батько сюди заходить, то хоча б стишує крок і дивиться під ноги!

— Ну, так… напевно, — погоджується мати, обережно стаючи на другу ногу — спершу на носок, а тоді й на всю ступню.

— Ось бачиш! Тоді бери з нього приклад! І взагалі, прошу тебе, будь уважнішою, адже в потязі можуть сидіти пасажири! — додає Артур.

Мати пильно дивиться на маленького начальника залізниці, що не встиг змити з личка бойове пофарбування африканського вождя, і сама себе питає: за що доля послала їй такого непосиду синочка?

— Батько правду каже: ця залізниця тобі зовсім забила памороки. Попереджаю — додому ми її не візьмемо! Навіть не проси! — рішуче промовила мати.

— А я й не збирався її брати з собою! Наша квартира замала для неї. І тут від залізниці більше користі! — відповів Артур. Мати розгубилася.

— Як це… більше користі?

Ось тобі й маєш, добазікався! Треба терміново щось вигадати, доки мати не зрозуміла, що він мав на увазі…

— Більше користі, бо… бо дідусь бавитиметься! Він обожнює електричні залізниці, адже коли був маленьким, таких іграшок іще не продавали… Так він тепер…

Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна.

Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа!

Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання.

Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне?

— Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона.

— Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син.

Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно.

— Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш!

— Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга.

Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови.

— Артуре! Пора в душ!

З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: усім хочеться помилуватися інтер’єром. Вони і посвистували б від задоволення, якби хтось потрудився їх цього навчити…

РОЗДІЛ 5

У вітальні — тиша. Батько нарешті вийшов. Лиш на канапі лежить зім’ятий компрес.

Франсуа-Арман прямує в сад. Компрес мало допоміг — пухлина не стухла, і його обличчя й зараз схоже на подушку. Якби він навіть запхав голову у вулика, то вигляд мав би ліпший. Всім відомо — бджолина отрута лікувальна.

Нервово міряючи кроками сад, батько жадає натрапити на вулик — бджолине гніздовисько, їхнє помешкання. Та шукає не для того, щоб запхати в нього голову. Минув той час, коли він намагався всього-навсього захистити дім, оточивши його пастками із повидлом. Настала пора рішучих дій. Доволі винищувати бджіл поодинці! І хоча завдяки Артурові він поки що не вбив жодної бджоли, він так само палає ненавистю до цих працьовитих комах. І хоче знищити їх усіх гамузом. Влаштувати бджолоцид. Кинути атомну бомбу в бджолине царство. Злість заполонила його цілковито. Він прагне одного: знайти бджолиний рій і знищити його. І не просто знищити, а ще й помордувати, як зараз мордується він сам. Лише тоді, як бджолиний рій загине до ноги, помста його завершиться. Ці мерзенні комахи принизили його — і він має покарати їх.

Франсуа вислідив бджолу, і тепер стрибками пересувається садом, щоб не загубити з поля зору свою майбутню жертву. Комаха, навантажена нектаром і пилком, напевно, незабаром полетить додому, у вулик. А він — за нею вслід.

Намагаючись, щоб його не помітили, батько втягує голову в плечі. Та маскування даремне, бо його жовта сорочка така яскрава, що навіть птахи примружують очі, позирнувши в його бік. Слон, підгинаючи хобота, також вважає, що його ніхто не бачить. А навантажена здобиччю бджола, не помітивши стеження, летить до лісу. За нею, мало не наступаючи на п’яти, непомітний, як городнє опудало, підкрадається «мисливець».

У лісі на галявині росте могутній дуб — йому не менше двохсот літ. Це потужне дерево найстарше, тому воно диктує свої закони всім іншим деревам. На рівні нижніх віток у стовбурі прозирає дупло. В ньому королева бджіл об лаштувала своє королівство. Вже кілька зим товсті дубові стіни оберігають її підданих від ворогів. Бджола, що її вистежив Франсуа, набирає висоту і приєднується до свого племені, яке роїться біля входу в дупло. Дієслово «роїтися» не належить до улюблених бджолиних лексем, бо синонім до нього — настільки ж несимпатична лексема «товпитися». Адже кожна бджола — натура тонка, індивідуальність яскрава! Та бджолина королева не хоче на це зважати, тому наказ номер один у вулику такий: «Не виставлятися!» Що загрожує його порушникам, невідомо, бо ще ніхто не знехтував наказом. Та в глибині душі кожна бджола відчуває себе вільною, як птах. Тому бджолам приємніше, коли про них кажуть «пурхають». Бджілки, як пташки, пурхають із квітки на квітку. Якщо ви так скажете, — відразу ж здобудете бджолину симпатію… А якщо підхвалите їхні смугасті сукенки, вважайте, що вони ваші друзі навік. Отже, бджоли пурхають перед входом у дупло і, побачивши приятельку, що підлітає зі здобиччю, вітають її помахами крилець.

Сховавшись під кущем, Франсуа шкірив зуби в макіавеллівській посмішці. Він скидається на лисицю з відомої байки про її взаємини з вороною. Його посмішка ніби стверджує, що покарати бджіл для нього так само просто, як лисиці виманити шматок сиру. Коли він посміхається, його розпухле обличчя робиться схожим на голову свіжозапеченого поросяти. Лише бракує яблука в зубах. Та Франсуа не думає про свою зовнішність: помститися сатанинським комахам за всі підлі фокуси і збитки — ось його мета! О-о-о, стривайте, крилодзижчасті та пузосмугасті! Та страшна помста — це на майбутнє, а тепер треба взяти реванш, хай навіть невеличкий.

І щілочки-очка, зблискуючи на обличчі-подушці, як з лихоманки, шукаючи камінь, втупилися в густу траву. Камінь потрібен доволі важкий, щоб бджілок дістати до печінок, щоб ці гидкі дзижчалки відразу зрозуміли, що на них чекає попереду. На жаль, камінчики в траві дрібненькі… Нарешті пошуки Франсуа завершилися успіхом — неподалік лежить велетенська каменюка. Його рот знову потішила посмішка, надзвичайно гармоніюючи з розпухлою фізіономією. Схопивши каменюку, він гордо вимахує нею, як первісна людина, що тільки-но освоїла ходу на двох ногах. Ставши в позу метальника, Франсуа-Арман витягує руку вперед, вигукує якийся клич… І наштовхується лоб у лоб на воїна із племені бонго-матасалаїв. Бойовий погук змінився переляканим криком. До слова, «лоб в лоб» у цьому випадку не відповідає дійсності, оскільки бджолиний ворог дістає велетню-воїну лише до пупа. Тому немає ризику зіткнутися лобами. Височезний воїн перепиняє шлях каменя до дупла — і це не може бути звичайним збігом обставин.

— Ідіть звідси… я… мені… мені треба помститися декому! — промимрив Фран-суа, намагаючись за балакучістю приховати свій страх.

Воїн не відповідає — лише не зводить з нього погляду своїх великих чорних очей. Мовчання триває так довго, що батько геть розгубився і розуміє, що вскочив по самі халяви. Погляд воїна цілком спокійний. У його зіницях відбивається безмежна саванна, в якій він жив і полював. Він нікого не боявся, навіть левів, так що низькоросле опудало в канарковій сорочці, хоча й з каменюкою в руці, не може його злякати.

— Геть звідси! Ці тварюки вже цілий тиждень діють на мої нерви! Та сьогодні моя черга! — тамуючи страх, заверещав батько.

Величним жестом воїн відводить руку і, вказуючи пальцем на дуба, урочисто промовляє:

— Цьому дереву понад двісті літ. Воно бачило народження батька твого батька. Воно — старійшина цього лісу. І якщо в його дуплі знайшли прихисток бджоли, нам лишається одне: схилитися перед його волею і бажанням.

Франсуа отетерів. Йому навіть на думку не спадало, що в лісі існує своя ієрархія.

— Але я в себе вдома! І не деревам диктувати мені свої умови! — запротестував він, випнувши груди.

— Ваші міркування хибні. Повинен вам нагадати, що ви не в своєму домі, а в Арчибальдовому, і камінь, який ви тримаєте в руці, не вам належить, а мені, — зумисне поволі промовив воїн.

Франсуа здивовано поглянув на каменюку. Він не знав, що і вона може комусь належати. Що може бути тупіше і дурніше за каменюку, що валяється на землі? Він обернув камінь в руках і зразу ж переконався, що на одній із його сторін справді вирізьблено африканські письмена. Воїн простяг руку — забрати свою власність. Батько розгубився. Важко сперечатися про належність каменя, коли на нім таке різьблення. І він, не без вагання, нарешті поклав камінь в простягнуту навстріч гігантську долоню.

— Що ж, нехай поки що літають! Та я повернуся! — буркотить батько, погрожуючи пальцем дуплу. — Повернуся — і помста моя буде страшною! — самозакохано додає він, намагаючись удавати із себе супермена.

З висоти свого зросту (два метри сорок сантиметрів) воїн позирає на нього, як чапля на комашку, що повзе по стежці. Франсуа розвертається на сто вісімдесят градусів, розправляє плечі і крокує до будинку, виходити з якого йому небажано. Воїн стомлено зітхає і розмірковує над тим, скільки дурощів може вміщати таке слабосиле тільце…

РОЗДІЛ 6

Зайшовши до вітальні, Франсуа Арман хапає телефона і береться накручувати номер. Ця процедура не займає багато часу, бо номер має всього дві цифри: одиницю і вісімку.

— Алло! Пожежники? — кричить він у слухавку, щоб усі зрозуміли, що він дуже рідко користується телефоном. — Це з будинку Арчибальда, ага, того, що на дорозі в абатство, ага, ага. У нього все гаразд, дякую. Це в нас не все гаразд. Особливо у мене! — відповідає Франсуа, починаючи щось плутано пояснювати.

Напевне, його викрики зразу ж спонукали пожежника подумати про найгірше, але, розібравшись, що нічого не горить, пожежник став заспокоювати клієнта.

— А що з вами сталося?

Франсуа зітхнув: нарешті він натрапив на союзника.

— На мене напав бджолиний рій, і я хочу викликати вас, щоб ви його знищили, доки ці мерзенні комахи не пожалили всіх!

— А ви впевнені, що вас ужалили саме бджоли? В цей час вони дуже зайняті — запасають харчі на зиму — і в них нема часу нападати на когось ні з того ні з сього, — терпляче пояснив пожежник, бо вже здогадався, в чому річ.

— У мене все обличчя спухло! — нервувався Франсуа.

— Намастіть його олією! Це зніме запалення! — порадив пожежник.

Батько вухам не повірив — намагався знайти союзника, а натрапив на ренегата!

— Послухайте, я непокоюся за свого сина. У нього — складний випадок алергії…

— В Артура? Ви кажете про Артура? — перервав його пожежник.

— Гм… так… звичайно, — дещо здивувався батько.

— У нього алергія на бджолину отруту? — розпитує пожежник.

— Так, від самого дитинства, — стверджує Франсуа-Арман.

— Ми приїдемо завтра ополудні, — відповів пожежник і повісив слухавку.

Батько стояв і дивився на слухавку, як баран на золоті ворота. В ній було чути часті різкі гудки. Пожежник не вірив йому доти, доки він не згадав про АртураІ Цікаво, з якої причини цей хлопчик має тут славу?

Франсуа поволі поклав слухавку, розвернувся і, вирішивши скористатися порадою пожежника, попрямував до кухні по олію. Але наштовхнувся на Арчибальда. Підскочивши від несподіванки, бджолиний мисливець відстрибнув назад, як кенгуру.

— Перепрошую, ви мене налякали, — видавлює із себе Франсуа, притискуючи руку до серця.

— Це мені треба лякатися! — відповів Арчибальд, указуючи рукою на спухле зятеве обличчя. — Що з вами сталося?

— Мене вжалила бджола! — сказав той не всю правду.

— Та бджола була, певно, з багаторазовим жалом! Вас травмувала сотня бджіл?!

— Ні, ні! Вона вкусила мене всього раз… у сідницю, — пояснив батько, викликавши неабияке здивування Арчибальда.

— А обличчя? Що у вас з обличчям? — тривожачись, спитав старий, здивований драмою, що розігралася в його домі під час полудневого відпочинку.

— А це вже ваша донечка! — з погордою відповів потерпілий. — У неї в руках був балончик з інсектицидом — і вона ним скористалася!

— Та якого дідька вона його дістала?! — допитувався дідусь.

— Ми хотіли знищити одну вперту бджолу, яка все ж таки втекла від нас. Але це не має значення: я засік місце усього рою. Завтра приїдуть пожежники і порятують нас від цих нестерпних комах! — відрапортував батько.

Кілька хвилин Арчибальд уздовж і впоперек вимірював зятя поглядом. І той погляд з кожною секундою покривався кригою, так що до початку Арчибальдової промови Франсуа весь захолов зсередини.

— Мій дорогий Франсуа, дозвольте мені, без будь-якого натяку, нагадати вам, що в цьому домі ви в мене — гість. І в саду, і в кожному куточку моєї садиби ви теж — мій гість. Із цього висновок, що всі дерева та рослини, що ростуть у моєму саду, а також усі тварини і комахи, разом із бджолами, на відміну від вас, — господарі цих місць. Вони виявили мені честь, коли вирішили зрости чи поселитися в моїй садибі. Наголошую: У МОЇЙ САДИБІ.

Дідусь висловився зрозуміло, і батькові нічим крити.

Мати розгорнула рушника, якого за звичкою поклала на радіатор опалення. Вона забула, що його вимкнули ще у квітні, отже, він не може нічого нагріти. Але треба визнати, що у матері був і справді шалений день. Дрібні тривоги, дрібні комахи, дивні мости, іграшкові потяги, мурахи, бджоли… через це голова ходором ходить.

Артур вимикає душ і пірнає у великого м’якого рушника, що його тримає мати. Меткими рухами, як це можуть лиш мами, вона загортає сина в рушник і лагідно, але й енергійно починає його витирати.

— Давай-но поглянемо, чи вдалося змити твоє бойове пофарбування? — промовляє вона, вдивляючись у смуги на хлопчиковому личкові. Артур так і не відмив їх повністю.

— Це не бойове пофарбування, а спеціальні природні знаки, щоб відганяти злих духів. Щоб ці духи не завадили мені потрапити в країну мініпутів! — з ентузіазмом пояснює Артур.

Підчепивши на ватку трохи крему, мати починає витирати хлопчикове личко.

— Ну от! Знову мініпути! Ці маленькі людці ніяк не дадуть тобі спокою! — скаржиться мати. Судячи з її інтонації, вона не вірить жодному слову свого сина про тих мініпутів.

— Сьогодні вночі — місяць у десятій повні. Значить, буде промінь і відкриється прохід на цілу хвилину, і я зміг би збігати побачитися із Селенією, — довірливо шепотів хлопчик на вухо матері. — Ти лиш нічого не кажи татові, прошу тебе… я знаю, завтра він хотів їхати, але ти не хвилюйся, я повернуся до сніданку, — щоб заспокоїти матір, додає Артур.

Мати поглянула на нього так, ніби він заговорив мовою племені мумба-юмба.

— Куди це ти зібрався? — намагається допитатися вона.

— Та до мініпутів, у сад, — відповідає Артур, обеззброюючи своєю щирістю.

— Що-о?! — вигукує мати, але швидко понижує тон і навіть завершує вигук полегшеним зітханням. Вона упевнена, що йдеться знову про дитячі казочки, про гру, в яку син знову хоче побавитися. Самій їй ці ігри ні до чого. Але якщо він не вибігатиме за межі саду, нехай бавиться, як йому заманеться. І, змовницьки підморгнувши, вона погоджується:

— Домовилися! Я нічого не скажу батькові!

— О! Дякую, мамусю! — Артур радісно кидається мамі на шию.

Батьків часом дивують дитячі вибухи ніжності — певно, тому, що на них здатні лишень діти. Мати ласкаво притисла сина до грудей і стала колихати його, як тоді, коли Артур був немовлятком.

— Твого батька сьогодні вжалила бджола, — повідомила мати, щоб підтримати розмову.

— Він хотів її убити. А вона просто захищалася, — заперечив Артур; стурбованості за батька в його словах не прозвучало.

Мати замислилася. Враз до неї дійшло: ніякого фокусу не було! Ні фокусу, ні втручання Святого Духа! Бджолу з-під склянки випустив Артур.

— Це твоя робота? — спитала вона.

Артурові бракує сміливості збрехати матері, особливо тепер, коли, як йому здається, вона нарешті зрозуміла його.

— Якби тобі хтось загрожував, я б тебе теж захищав, — упевнено відповів хлопчик.

— Це дуже мило, мій синку, але в цьому випадку ти помилився: випустив на волю лютого хижака! — пояснила мати тоном стоматолога, що переконує вас: виривати зуба — зовсім не боляче.

— Бджола — лютий хижак? Мамо, ти що? — вигукує Артур.

— Так, лютий!!! І вона може тобі нашкодити більше, ніж лев або носорог! Раз ужалить — із твоїми іграми можна попрощатися назавжди! — схвильовано промовляє мати; і тепер вона, на жаль, близька до істини.

Та ніякі комахи, навіть дуже люті, не налякають Артура. Незважаючи на свій юний вік, він точно знає, що найнебезпечніше створіння — людина. Відтоді, як воно почало пересуватися на двох ногах, це жахливе створіння виграло всі конкурси, організовані природою. Жоден хижак не буває таким лютим чи кровожерливим. Скажімо, ніхто ніколи не бачив, щоб одна тварина уколошкала іншу тварину тільки з тої причини, щоб із її шкури пошити собі шубу. Однак Артурові зрозуміла й материна турбота: мати завжди хвилюється за своє дитинча. І це так приємно, що мама тобою опікується…

— Не турбуйся, мамо, я поводитимуся обережно, — сказав Артур і погладив маму по щоці, ніби маленьку дівчинку. — В країні мініпутів мене всі знають і зустрінуть з відкритими обіймами. Вони впевнені, що в прийдешньому я стану їхнім королем.

Мати не відповідає — вона дивиться на нього очима, повними любові. А хлопчик довірливо провадить:

— Я, звичайно, знаю, що ще маленький, та коли потрапляю туди, то почуваюся дуже сильним, майже непереможним! І мені здається… здається, що це Селенія надає мені могутності. Вона дуже мудра і вродлива. Ніколи не поступається і неймовірно хоробра!

Артур згадав Селенію — і погляд його, спрямований у безконечність, робиться якимся потойбічним, руки безвольно повисають і сам він увесь обм’якає, ніби поринає в солодку рожеву вату. Такі ось ознаки закоханості — і мати легко розпізнає їх.

— А ти часом не закохався в ту Селенію? — тихо запитує вона.

— Мамо! — вибухає Артур, — вона значно старша за мене! їй цілих тисяча років!

— Скільки ти сказав?! — перепитує мати. Вона не дуже розуміється на тонкощах мініпутського літочислення і хотіла би отримати відповідну таблицю співвідношення міри й ваги, що їх друкують на звороті зошитів у клітинку, щоб визначати земні роки порівняно із мініпутськими.

— Розумієш, можливо, це й смішно, та коли я тут і мій зріст понад метр, я почуваюся маленьким, а коли я там і мій зріст не перевищує двох міліметрів, я почуваюся великим! — чесно зізнається Артур.

Матері все важче й важче встежити за перебігом його думки, тим паче що вона ніяк не втямить мініпутських розмірів.

— Я почуваюся таким великим, що не боюся нікого й нічого, навіть самого Упиря! — провадить хлопчик на одному подихові, в черговий раз забувши, що вимовляти ім’я Жахливого У не рекомендовано нікому й ніде.

Це закляте слово, ім’я, що спричиняє жах, два склади, назавжди вилучені із Великої книги мініпутів, чотири літери, звук яких приносить нещастя…

— Ой! — скрикує Артур.

Він шкодує, про свою необачність. Але слово вимовлене, а значить — біда поруч.

Цього разу вона втілилася у… Франсуа-Армана.

Двері тихо відчинилися — і виник загадковий силует. Прибулець стояв напроти світла, тому впізнати його зразу неможливо. Може, це й сам Упир… Та, придивившись до розпухлого обличчя, розумієш, що це всього-навсього Франсуа-Арман. Франсуа із заплічником на спині.

— Збирайте речі — ми сьогодні від’їжджаємо! — беззаперечним тоном каже він.

Артур з мамою подивовані.

— Але ж ми збиралися їхати завтра! — пролунав здушений голос хлопчика.

Він ось-ось запанікує.

— Так, збиралися, одначе в останні хвилини сталися деякі суттєві зміни, і ми їдемо сьогодні! Принаймні на дорозі в цей час менше авто і ми не страждатимемо від спеки.

— Але це неможливо, тату! Тільки не сьогодні увечері! — мало не плаче Артур.

— Ти відпочиваєш уже два місяці, Артуре! Але всьому є межа! Нагадую, що за три дні тобі до школи! — відповів Франсуа голосом директора, що вимагає від шибеника-учня прийти до нього з батьками.

— Але не сьогодні увечері, але не сьогодні, — зовсім розгублено шепоче хлопчик.

Мати поділяє синове засмучення. І хоча вона й на піввідсотка не вірить в історію з мініпутами та принцесою Селенією, якій виповнилася тисяча років, вирішує допомогти своєму хлопчикові.

— Любий, та не можна ж так просто взяти й поїхати! Та ще й від мого батька — Артурового дідуся… Арчибальд щасливий, коли внук у нього на канікулах і…

Франсуа зі злістю обірвав її лепетання.

— Ти мені ще побалакай про цього Арчибальда! Він, можна сказати, сам вигнав мене з цього дому! Мене вжалили бджоли, а йому смішно! На мене напали дикуни, яких він ховає в лісі, а йому однаково! І я певен, що якщо ми не заберемося звідси, то він ще й не так поглузує!

Мати намагається знайти слова для заспокоєння, та Франсуа кипить праведним гнівом, що йому нині і вогнегасник не допоможе.

— Нумо, біжи вдягатися! Зустрінемося за столом! — наказує він синові.

Голос його такий суворий, що й постовий полісмен на дорозі перелякається.

Потім батько хапає матір за рукав і тягне її за собою коридором.

Артур лишається сам. Він зовсім пригнічений. По його щічках скочуються дві сльозини, такі великі, що, як їх не витерти, вони долетять до самої підлоги. Увесь Артурів клопіт можна висловити кількома словами: він не побачиться із Селенією. Все інше не має ніякого значення. Десять тижнів він сумував і чекав, чекав і сумував. І мріяв, коли нарешті настане та хвилина і він знову зможе помилуватися своєю вродливою принцесою, побачить її янгольську усмішку, почує її ніжний голосочок. Навіть отруйні жарти Селенії тепер йому видаються гарними компліментами. Невже він більше ніколи не почує їх? Що ж це виходить? Невже йому доведеться забути про свою подорож до мініпутів? А може, цього й не було? Може, то був сон? І Селенія — це теж сон? Артур почувається зрізаним суцвіттям, з якого облетіли всі пелюстки, засипавши собою стіл навколо вази.

Атмосфера за столом не сприяла приємній бесіді, тому розмовляють між собою лише «знаряддя». Виделки сперечаються із ножами. Час від часу до їхньої дискусії приєднуються й ложки. Щоб приховати сум’яття, Маргарита й Арчибальд уткнулися носами в тарілки. Батько воює зі шматочками хліба, намагаючись потопити їх у супі. Шматочки не тонуть, і він нервово розминає їх на крихти.

Його дружина пов’язала навколо шиї серветку, але та їй зовсім не потрібна, бо вона й не торкнулася їжі. З відчаєм позирає вона то на одного, то на іншого, намагаючись з їхньою допомогою зняти напругу за столом. Але всі відводять очі — ніхто не хоче їй допомогти. Вона печально зітхає і стомленим поглядом озирає скромно умебльовану кімнату. На стінах висить кілька африканських масок. Гучна хода старого над камінного годинника ще більше напружує атмосферу. Вогонь у каміні давно погас, обвуглені залишки дров темніють у його роззявленій пащі. «Що може бути сумніше за згаслий камін?» — у черговий раз зітхає мати.

Та якщо від каміна повіває покійницьким холодом, то навколо нього, навпаки, життя буяє. Юрмисько мурахів готується перейти кімнату. Десятки зо два сміливців обліпили вантажівку-цистерну, що аж виблискує новизною, — ту саму, яку Артур так ювелірно монтував на дідусевому письмовому столі. Тепер у неї впряглося вісім охочих мурашок, що ладні з радістю тягти нове авто хоч на край землі. Там, біля каміна, де метушаться мурахи, й справді більше життя і щастя, ніж в усій кімнаті. Так розмірковує мати. Ця думка примушує її по-філософськи усміхнутися. Якщо раніше, побачивши комаху, вона здригалася і намагалася викинути прибульця геть із хати, то тепер її не здивуєш навіть мурашиною вантажівкою. Якщо мурахи зводять мости, то чому б їм не збирати авто? Вони будуть малесенькі, але зовсім як справжні, і так, як справжні, поїдуть дорогами. Втім, якщо напружитися, вона зможе згадати, де ж це вже бачила соломинку на колесах? Обшукавши всі закапелки пам’яті, вона нарешті пригадала. Артурова залізниця! Та крихітна споруда стояла на платформі потяга. Отже, її син — спільник мурашиної компанії. Можливо, він навіть сам запросив мурахів у дім, щоб познайомитися з їхньою будівельною майстерністю. Або щоб допомогти їм. От вона й знайшла тему для розмови, що зацікавить усіх! Вона розтопить кригу мовчання! Одначе чоловік її випереджає.

— Ось ви, Арчибальде, вважаєте себе великим знавцем природи. Тоді скажіть мені, невже мурахи й справді настільки мудрі, що можуть вибудувати… містки, наприклад?

Арчибальд замислився. Відповідь йому, звісно, відома. Ба більше, він достеменно знає, що мурахи мудріші за того, хто поставив це запитання. Мимохіть йому згадалася фраза, колись вичитана в одній цікавій книзі: «Чим менше в білої людини розуму, тим дурнішим їй здається негр». Оскільки ж мурахи чорні, як вугілля, а Франсуа-Арман біліший за молочне порося, то це може стосуватися і його.

— Ні, на таке вони не здатні! — помовчавши, відповів Арчибальд, категоричний, як короткий енциклопедичний словник.

Розуміючи, що із правильної відповіді зять зробить неправильні, але далекоглядні висновки, Арчибальд вирішив збрехати. Його відповідь підрізала крила дочці, що поривалася порозмовляти про мурахів. Як же це так? Вона ж на власні очі бачила, як на другому поверсі мурахи їздили на потязі, а тепер, тут, у вітальні, збираються ганяти на вантажівці. Їй дуже кортить обговорити побачене!

— Ось бачиш, — звертається Франсуа до дружини з повчальними інтонаціями в голосі, ніби лиш вона належить до партії сумнівальників, — я ж тобі казав, що цього бути не може!

Замість відповіді дружина нагинає голову і поглядає на вантажівку-цистерну. Мурахи, що тягнуть лямку, бадьоро видираються на плінтус, а дрібнота підштовхує авто ззаду. Але ті, що сидять за столом, не бачать, куди спрямовано її погляд, і вважають, що жінка похнюпилася, засоромившись: кому хочеться зізнаватися в поразці?

— Коли ти завбільшки в два міліметри, ти… ти завбільшки тільки у два міліметри! — піднявши палець догори, декларує Франсуа, переконаний у тому, що йому пощастило сформулювати фразу століття.

Він до певної міри має рацію: вона й справді достойна Книги рекордів Гіннеса — розділу, де зібрано всякі дурниці.

Зайшовши до дідусевого кабінету, Артур дістає з полиці уже відому нам книгу і розгортає її на тій самій сторінці, де приклеєно портрет принцеси Селенії. Зріст цієї крихітки лише кілька міліметрів, зате душа й розум у неї значно більші, ніж у декого із людей великого світу.

Артур не може ніяк надивитися на малюнок. Йому здається, що принцеса поглядає на нього з невимовною ніжністю. Скільки разів місяць перебував уповні, відколи Артур живе з мрією про ту хвилину, коли нарешті зустрінеться з нею, наговориться досхочу, а можливо й поцілує тишком-нишком… Та всі його сподівання виявилися марними, і йому лишається тільки милуватися портретом…

Ні, це так несправедливо! Образа закипає в нім, як вода в переповненому чайнику. Він вирятував дідуся із пазурів Жахливого У, дім — із загребущих лап Давидо, а до нього й досі ставляться як до десятилітньої дитини! Йому й справді лиш десять літ. Але ж коли полічити по-мініпутськи — то вся тисяча! І Селенії так само! Значить, вони вже дорослі. І ніхто не має права заборонити їм зустрітися. Тому він піде на побачення до своєї чарівної принцеси, нікого не питаючись!

Артур рішуче бере книгу і збирається поставити її на місце, тобто втиснути між двома такими само товстими томами з оповіданнями про Африку. Зненацька в глибині шафи щось зблиснуло. Придивившись, хлопчик помітив невеличку пляшечку. Він простяг руку і витяг кришталевий пузатенький флакончик, оперезаний широкою етикеткою, на якій від руки намальовано чотири крокуючі постаті. А оскільки ці люди відрізняються лише зростом, то ймовірно, що це одна і та сама людина. Просто вона все збільшується, доки перетворюється на дорослого мешканця великого світу. Натяк Артурові зрозумілий. Не треба й писати: «Випий мене!» «Ох, якби ж Селенія могла випити цієї рідини і прийти до мене в гості — у мій світ!» — зітхає Артур, ставлячи флакон у сховок.

Та, на жаль, він не може запропонувати принцесі цей варіант. Для того йому самому треба зменшитися, а потім відшукати Селенію, щоб домовитися з нею… А що як вона не захоче збільшуватися? Щоб мати відповіді на це та інші запитання, що від них аж у голові тісно, йому потрібно подолати всі заборони і проникнути в країну мініпутів. Задля цього він може поставити на кін усе! Може вигадати тисячу і один спосіб, як потрапити в зону дії променя… Ладен умовити дідуся допомогти своєму онукові… Переконати маму відкласти від’їзд… Сказати батькові про… про… про… Одне слово, щоб побачити Селенію він здатен на все!

Рішення прийнято — пора діяти.

Артур сповнений рішучості. Вдихнувши у свої маленькі легені якнайбільше повітря, він зіскакує зі стільця, хапає велику валізу, виймає з неї знамениту далекоглядну трубу — предмет, без якого не втрапити до країни мініпутів. Розчинивши навстіж вікно, він хутко готує мотузяну драбину, точніш — товстий мотузок з вузлами, скориставшись для цього строкатими африканськими тканинами, що ними рясно завішані спинки крісел. Старанно прив’язавши один кінець мотузка до ніжки письмового столу, він скидає другий кінець назовні і залазить на підвіконня.

Несподівано двері кабінету відчиняються і на порозі постає Арчибальд. Артур уже осідлав підвіконня, ухопився руками за мотузок, посмикав його, перевіряючи, наскільки туго він прив’язаний, помацав товсті вузли «сходинок» і готовий був спускатися. Можна сказати, що його застукали на місці злочину. Неможливо сумніватися в його намірах, тому Артурові й не спадає на думку виправдовуватися.

— Чи не могли б ми з тобою трішки побалакати, перш ніж ти спускатимешся вниз, — спокійно і ввічливо запитав дідусь.

Артур завмирає, розмірковуючи, а потім перекидає ногу назад і сідає на підвіконні обличчям до дідуся. Арчибальд мовчки дивиться на онука. В його погляді — любов і щира повага до хлопчика. Артур чинить так, як і він би вчинив на його місці. У внукові, як у дзеркалі, дідусь бачить своє відображення. Він добре пам’ятає, як у ті часи, коли він був маленьким хлопчиком, дорослі ніколи не розуміли його і йому вічно доводилося їх переконувати, що, крім елементарних істин, існує ще й інше бачення, інші правила та закони, і якщо не всі їх можуть осягнути, це не значить, що ті правила і закони хибні чи шкідливі. У кожного своя правда, і кожен інстинктивно визнає лиш її. Правду іншого зрозуміти важче. Дехто вчиться цього все життя, та марно. Арчибальд переконаний, що цього вечора правда Артура має більше ваги, ніж правда його батька. Хлопчисько закоханий і задля свого кохання здатен на подвиг, може подолати будь-які перешкоди. Світ належить мрійникам і закоханим, і сьогодні його внук зробив перший крок, щоб завоювати цей світ.

Арчибальд зайшов до кабінету і сів у крісло.

— Я здогадуюся про твої почуття, Артуре. Ти вважаєш, що з тобою повелися несправедливо. Але ти вже дорослий і повинен розуміти, що не завжди можна діяти так, як тобі хочеться, — спокійно промовив дідусь.

— Якщо бути дорослим — значить, робити тільки те, чого тобі не хочеться, то нехай я на все життя лишуся дитиною! — схвильовано вигукнув Артур.

Розчулений щирим пориванням, Арчибальд лагідно усміхнувся. Він теж мав за правило навпрошки йти до мети.

— Сьогодні тобі довелося зіштовхнутися з певними труднощами, Артуре. Але людина дорослішає, коли долає їх. А тобі дорослішати все ж прийдеться, хочеш ти того чи ні. Будь-яка мудра людина повинна дорослішати. Коли їй уже багато літ, а вона поводиться, як дитя, то це й для неї біда, й для всіх близьких. Тому дякуй небові, що посилає тобі випробування.

— Але скільки все це триватиме? Я нічого не втямлю! Що сталося? Як мені пояснити батькові, чому мені треба залишитися, якщо я не знаю, з якої причини він вирішив їхати сьогодні?! — нетерплячий Артур сипав дідусеві запитання.

— У твого батька своя логіка. В тебе — своя. Ти повинен навчитися жити, усвідомлюючи таку несхожість. Якщо ти хочеш, щоб батько поважав і розумів тебе, слід поважати й розуміти його, — терпляче пояснює дідусь.

На Артурових віях заблищали сльози.

— Дідусю, я так сумую за Селенією! Мені здається, що я помру, якщо не побачу її! — ридма заридав хлопчик, не стримавши почуттів, що вирвалися з глибини душі.

Арчибальд встає з крісла, сідає поряд з онуком на підвіконня й обіймає його за плечі.

— Любов не підвладна часові, Артуре. Я просидів три роки у в’язниці Жахливого У, і єдиною людиною, котра допомогла мені вистояти, була твоя бабуся з її милою усмішкою. Ніхто не міг завадити мені її згадувати, бачити її уві сні. Любов твоєї бабусі була зі мною скрізь — вона долала все. І якщо Селенія в твоєму серці, значить ніхто не зможе її відняти в тебе. Навіть час.

Артур шморгає носом, і сльози градом котяться по його веснянкуватих щічках. Прозорі краплини такі великі, що видаються схожими на збільшувальні лінзи. Потрапляючи під таку лінзу, кожна веснянка значно збільшується. В такій ситуації не зашкодив би носовичок. Та Артур не має звички носити його в кишені.

РОЗДІЛ 7

Батько дістає із кишені носовичок, але не для того, щоб дати його синові, а щоби відполірувати чудову баранячу голову, яка погордливо красується на капоті його авто. Прекрасна золотава статуетка, емблема авто цієї марки, втішає батькову пиху. «Овен попереду і вісімдесят коней позаду!» — полюбляє жартувати Франсуа. Лишень він наблизиться до авто, як ураз почувається Гераклом. Напевне, тому, що авто має силу і потужність, яких власникові бракує. Воно — предмет його особливої турботи, з якого він здмухує навіть пилинки. Дружина часом ревнує його до металевого приятеля.

— Витри ноги, коли сідаєш в авто! — суворо попередив Франсуа свою половину, яка з’явилася на ґанку з валізами в руках.

Знизавши плечима, мати ставить валізи і йде за рештою речей. Відчувши, що в цій ситуації, коли дружина носить валізи, а чоловік полірує хустинкою баранячу голову, особа сильної статі має, м’яко кажучи, неприродний вигляд, батько, як і завжди в подібних випадках, ще енергійніше наводить глянець на свою улюбленицю.

Альфред усівся на порозі Арчибальдового кабінету і запитливо позирає на господаря, що з сумним виглядом розв’язує вузли на довгій саморобній мотузці. Цікаво, в яку гру бавився хлопчик і чому без нього? Всі ці запитання так і просяться з Альфредового язика, одначе поставити їх він може тільки по-собачому. А значить, нема певності, що його правильно зрозуміють. Принаймні поки що. Тому він намагається самостійно збагнути правила нової гри.

Та Артурові не до забавок. За все його коротке життя він ще не знав такого смутку. Йому здається, що він постаршав на тисячу літ. Щоб збадьорити онука, Арчибальд підморгує йому. Та ніхто не в стані розвеселити печального хлопчика.

Задерши голову, Альфред помічає павука, що впевнено переліз через дверний отвір. Пес питає себе, чи не причетний цей павук до нової Артурової гри. Поспостерігавши кілька хвилин за комахою, пес доходить висновку, що павук веде персональну гру, бо пересувається в тому самому напрямку, що й Артур. Він ніби стежить за хлопчиком, а може, навіть переслідує його… Альфред постукує хвостом — так він робить завжди, коли хоче поділитися своїми спостереженнями із господарем. Одначе занурений в свої думки хлопчик не звертає на пса уваги. «Ох, — зітхає Альфред, — ніколи й не здогадаєшся, що може придумати цей маленький шибеник!» Якщо це — чергова забава, то він згоден узяти в ній участь.

— Чекаю на тебе внизу, — звернувся до внука Арчибальд, знаючи з досвіду, що на самоті негаразди побороти легше…

Пройшовши через кабінет, Арчибальд побачив, що на порозі сидить пес Альфред і зовсім не збирається поступитися. Завжди чемний, він, напевно, має на це причину. І дідусь обережно просовується в коридор, намагаючись не стривожити пса, хоча той і не помітив його. Погляд Альфреда скерований угору, але куди саме — дідусь не зрозумів. Вирішивши, що Артур з Альфредом усьому дадуть лад, дідусь прямує донизу — проводити гостей. Альфред же зі свого поста не припиняє стежити за павуком.

Позапихавши речі в маленький заплічний, Артур розігнувся. Тепер павук висить просто над ним. Ще трішки подовжить павутинку — і опиниться на голові у хлопчика. Якщо це гра в квача — то комаха виграє… Щоб попередити Артура, Альфред загавкав. Артур підійшов до нього, уникнувши, таким чином, зіткнення з павуком.

— Я незабаром повернуся, Альфреде! Не хвилюйся! Знаєш, це й для тебе нелегке випробування, але ти через це подорослішаєш! — переконує він пса, чухаючи йому за вухом.

Альфредові невтямки, про що каже господар. Єдина річ, корисна йому для зросту і змужніння, — це мозкова кісточка. Та яке випробування треба розгризти, щоб її отримати? Втім, була би кісточка, а випробування він уже перегризе!

Здається, Альфред зарано покинув своє спостереження — павук знову завис над Артуровою головою. Він таки намітив собі ціль, та йому, як на зло, не щастить: Артур устав і повернувся до заплічника, щоб тугіше затягти лямки. Павук заплющує очі і безвольно зависає на павутинці. Він уже стомився від цих пересувань! Альфред вдивляється у дрібне волохате створіння і бачить, як йому важко дихати. На жорстких волосинках, що вкривають ноги павука, тремтять крихітні крапельки поту. Нема чого дивуватися, адже передніми лапами павук тримає вантаж, величина якого перевищує половину його тулуба.

«Цікаво, що там у нього в лапах? І що він збирається робити з тією штукою?» — питає сам себе Альфред. Примружившись, він встановив, що в лапах павук тримає рисове зеренце. Пес подивований. Звичайно, він не має знайомих павуків, та десь чув, що серед них бракує вегетаріянців. Невже він сидить не просто на порозі, а на порозі важливого відкриття?

Не сходячи зі зручного місця, Альфред знову примружує очі, щоб ліпше роздивитися рисове зеренце. І помічає на ньому літери! Ну, тоді все зрозуміло! Павук розгадує кросворд. І тягає в лапах підказку. Пес бував свідком, як перед сном Артур з дідусем розгадували кросворди, запекло сперечаючись і зазираючи до якихось книг. Альфреда такі ігри заколисують. Одначе тепер він має попередити Артура! А що як хлопчик очікує на ту підказку? Й Альфред голосно загавкав — покликав хлопчика.

— Та вже йду! — відповів Артур; він поки що не зрозумів Альфредового повідомлення.

Зігнувшись під вагою рисового зеренця, павук крекче, та біжить за Артуром. Якби він передбачав, як намордується з тим дорученням, то нізащо не погодився б його виконати!

Артур защіпає заплічник і закидає його на спину. Лаючись своєю мовою, павук з усією можливою для нього швидкістю, ковзаючись по тоненькій ниточці-павутинці, мчить за Артуром, сподіваючись таки впасти йому на голову і вручити листа. І знову промахнувся — хлопчик уже рухається до дверей. Від злості й досади павук зарепетував, потім пронизливо заверещав. Ніякої реакції. Навіть якщо б від цього залежало життя павука, Артур все одно б нічого не почув. Для людського вуха крики павуків і крики їхньої душі занадто слабкі. Якби навіть Артур щось і піймав своїм вухом, то подумав би, що це поскрипує розсохлий зужитий паркет. Але на, павукове щастя, його почув Альфред! Звісно, пес не розмовляє павучою мовою, але відчайдушне волання зрозуміле кожному… І пес, щоб допомогти павукові, перепиняє хлопчика: він стає на дверях, як воротар, розчепіривши лапи і опустивши вуха.

— Що сталося, Альфреде? Ти не хочеш, щоб я їхав? — сумно усміхаючись, спитав Артур. — На жаль, я не маю вибору. І ти це знаєш. Отож пропусти мене.

Артур спробував обійти пса, але той уперто загородив прохід ще й глухо вуркає. Нарешті до хлопчика дійшло, що пес хоче повідомити йому щось важливе. Він ставить на підлогу заплічник і уважно дивиться на Альфреда, намагаючись розгадати його послання. Альфред гавкає все гучніш і гучніш, а хлопчик тямить все менше й менше. Йому лише зрозуміло, що новина дуже важлива, інакше б пес так не наполягав.

Розгублений Артур озирається навсібіч. Ні, в кімнаті все на місці. Приречено зітхнувши, він позирає на стелю і бачить утомленого павука з рисовим зеренцем у лапках. Артур дивується, потім інстинктивно підставляє долоню, щоб підхопити павука, якщо павутинка, не дай Боже, обірветься. Про таке щастя павук і не мріяв! Він обережно опускає рисове зеренце на Артурову долоню. Все, доручення виконано, тепер можна й додому бігти…

Хлопчик подивовано оглядає зеренце. Він хотів розпитати павука, так того і слід захолов. Значить, доведеться самому розгадувати цю головоломку.

«І що ж мене вдіяти із зеренцем?» — питається сам себе Артур. Він ще не помітив літер, вирізаних з боків. Та довго думати йому не довелося. Покрутивши зеренце в пальцях, він відчув, що один бік його покритий якимись борозенками. Підбігши до дідусевого столу, хлопчик схопив лупу і поклав під неї зеренце. Воно зразу ж збільшилося і зробилося схожим на мармурову брилу. А на боці тої брили — всього одне слово: «Допоможіть!»

Роззявивши від здивування рота, Артур застиг, не маючи сил ні поворухнутися, ні стулити щелепи. Павук зумисне розшукував його, щоб передати цього короткого листа! Але хто може кликати на допомогу хлопчика, якому тільки десять років? Мініпути! Більше нікому! А коли мініпути спорядили до нього гінця, значить, справи в них настільки серйозні, що, не знайшовши рятівника у своєму світі, вони змушені кликати Артура.

— Не можна гаяти ні секунди! — вигукнув Артур і полетів до виходу. Але кімната захаращена речами, тому шлях до дверей нагадує подорож по місцевості з перешкодами. Рухаючись великим стрибками, хлопчик від хвилювання тричі минув двері. Нарешті вихід знайдено, і Артур кулею вилітає з кабінету.

Нечутними кроками, вигинаючись, як рожева пантера із мультика, Артур спускається сходами. Якщо не відати, куди він прямує, то можна подумати, що він збирається грабонути банк. Батька на обрії не видно, що вже добре. Артур прискорює ходу і йде на кухню, де, як він устиг помітити, видніється дідова постать. Відчинивши двері, він ледве не збив матір. З несподіванки обоє ойкають.

— Ти мене налякав, Артуре! — докірливо сказала мати, хапаючись рукою за серце, ніби воно збиралося втекти. — Швидше неси до авто свій заплічник: батько на тебе чекає, щоб зачинити багажника.

— Зараз, я попрощаюся із бабусею й дідусем! — відповів Артур, вириваючись із материних обіймів.

— Гаразд! Я на тебе зачекаю! — відповіла вона, підозріливо поглянувши на сина. І Артур розуміє, що відкараскатися від матері йому не вдасться. Та в нього нема часу на хитрощі. Він хапає її за плечі і буквально виштовхує з кухні, встигаючи прошепотіти на вухо:

— Мені треба дідусеві сказати одну таємницю! Це чоловіча таємниця! — і зачиняє двері просто перед її носом. Він розуміє, що діє підступно, і радий би вибачитися, так ніколи.

— Артуре! Хіба можна так поводитися? — сердито промовив Арчибальд.

Дідусь ладен висварити Артура, але побачив на його обличчі такий невимовний переляк, що з тривогою запитав:

— Що сталося?

— Це жахливо! — панічно забубонів хлопчик. — Мініпути! Вони в небезпеці! Вони кличуть мене на допомогу! Треба щось робити!

— Заспокойся, Артуре, заспокойся! — сказав Арчибальд, обіймаючи внука за плечі. — Звідки ти знаєш? Ти отримав листа?

— Так! Ось рисове зеренце! — не перестав хвилюватися Артур. — Мені приніс його павук! Треба негайно діяти — інакше буде пізно. Дідусю, я не можу втратити Селенію! Ти розумієш? Розумієш? — голосно схлипував хлопчик.

— Ну, прошу тебе, заспокойся! Ні з тобою, ні з мі ні путами нічого не сталося! Ніхто нікого не втратить! — упевнено сказав Арчибальд, щоб привести хлопчика до тями. — Кажи все по порядку! По-перше, звідки взявся павук? І що за листа він приніс?

Артур бере дідусеву руку і кладе на долоню рисове зеренце. Потім витягає із задньої кишені лупу, підсовує її Арчибальду.

— Там, на боці рисового зеренця! Написано! Поглянь сам!

— Написано? Що написано? На боці рисового зеренця? Мініпути зазвичай пишуть на листочках дерев, а потім зривають їх і кидають, — пояснює дідусь, надягаючи окуляри.

— Листочок не зміг би знайти мене, він упав би в траву й загубився. Ось чому вони написали на зеренці! Щоб павук приніс просто в руки! — сказав Артур, і йому не відмовиш у логіці. — Ти ось почитай, що там написано!

Поки дідусь поправляє окуляри і береться за лупу, відчинилися двері і увійшов Франсуа. Увійшов, як завжди, необережно, зачепивши дідуся плечем. Рисове зеренце, що лежало на відкритій Арчибальдовій долоні, підлетіло вгору, впало на підлогу і… зникло. Певно, закотилося в щілину між дошками.

— О! Перепрошую! — вибачився батько, — Я не хотів…

Артурові не віриться. Немає жодного прикрого випадку, жодної катастрофи, які б відбулися без батькової участі. Він давно вже мав би стати на чолі клубу шанувальників нещасливих випадків.

Артур падає на підлогу і починає шукати безцінне зеренце.

— Артуре, в чому річ? — спитав незадоволено батько.

— Я… я шукаю подарунок, який я дав дідусеві, а ти його вибив із рук, коли відчиняв двері! — мало не плаче хлопчик.

Батько байдуже знизав плечима.

— Звідки я знав, що ви тут стоїте? Артур зазирнув у всі щілини, але зеренця ніде не було.

— Ну, досить, Артуре! Досить! Нам ще далека дорога… — занервувався батько, хапаючи сина за руку. — Арчибальд має добру лупу, і я певен, що з нею він знайде твій подарунок.

Артур щосили намагається висмикнути руку, але оскільки батькова сила обернено пропорційна його кмітливості, то вирватися йому не вдається.

— Дозволь хоч поцілувати дідуся на прощання! — наполягає Артур.

Батько не може цього заборонити, тому відпускає руку. Опинившись на волі, хлопчик вичікувально позирає то на батька, то на дідуся, сподіваючись, що якщо Франсуа сам не здогадається вийти, Арчибальд його про це попросить. Але дідусь занадто чемний, щоб без причини виштовхати зятя.

Батько чекає на сина, не спускаючи з нього очей. Розуміючи, що тягти далі кота за хвіст немає сенсу, Артур кидається дідусеві на шию і, цілуючи його в щоку, шепоче:

— На рисовому зеренці написано «Допоможіть!».

Подивований дідусь теж цілує внука і шепче йому:

— А ти певен?

Артур цілує дідуся в другу щоку:

— Абсолютно певен! Треба діяти! Арчибальд також цілує внука в другу щоку.

— Я поміркую, що можна зробити… Артур починає все спочатку — знову цілує дідуся.

— Прошу тебе, не дай мініпутам загинути! — шепоче хлопчик схвильованим голосом.

Коли дід з онуком усьоме поцілувалися, Франсуа запідозрив, що вони насміхаються з нього.

— Досить! Час у дорогу! Мені за кермом сидіти! — тоном бувалого водія-дальнобійника заявив батько, перервавши обмін поцілунками і таємну розмову дідуся з онуком.

Арчибальд і Артур знехотя відходять один від одного. Батько із сином прямують до авто.

Доки Франсуа-Арман вкладає синів заплічник у багажник, Артур встигає перезирнутися із дідусем, що вийшов на ґанок провести внука та його батьків.

— Не хвилюйся — я все зроблю! — самими губами прошелестів Арчибальд.

Артур посилає здаля поцілунок дідусеві. Та серце його не вгамувалося.

— Досить! Марш в авто, Артуре! — наказує батько.

Щоб понизити градус напруги, Франсуа усміхається, одначе його усмішки ніхто не помітив. Він так рідко це робить, що вже всі забули, яка на вигляд його усмішка. Адже коли крокодил демонструє свої зуби, ніхто й не подумає, що він так посміхається.

Артур знехотя заліз на заднє сидіння. Батько обійшов авто і, не втримавшись, ще раз провів шматкою по осяйній голові овна, виставленого на капоті. Ніби зараз не він, а золоторунний баран візьметься за кермо.

Мати вже сидить на передньому кріслі. Вона завжди сідає заздалегідь, бо їй потрібно чверть години, щоб прищепити ремінь безпеки. А оскільки її метушня з ременем доводить чоловіка до сказу, жінка набула звичку таким чином уникати конфлікту.

— Якщо тебе знудить, — у мене є паперові мішки! — нагадує мати Артурові таким тоном, яким повідомляють про купівлю шоколадних цукерок.

Зважаючи на швидкість, з якою батько рухається по трасі, він не збирається скористатися мішками, — намагався пояснити матері Артур, але помітив, що вона його не чує. Тоді він відвертається від неї і дивиться через заднє скло на дідуся, що стоїть на ґанку. Саме він може допомогти хлопчикові.

Франсуа займає водійське місці і, потерши долоні, тягнеться до ключа запалення. Двигун заревів, мов табун скажених коней. Хоча батько каже про вісімдесят кінських сил. але, мабуть, дві третини тих коней постійно перебувають десь на відпочинку. Та все ж водій блаженно усміхається, зачувши знайоме ревище.

— Що ж, поїхали, мій пупсику! — промовив він з насолодою, беручись за важіль ручного гальма.

«Пупсик» поступово набирає швидкість. Артур бачить, як дідусь, який махає йому рукою, все зменшується і зменшується. А незабаром і весь прекрасний дім, в якому він провів наймиліші тижні свого життя, теж зникає за поворотом.

Тим часом Альфред старанно стежить за павуком, що петляє по кабінету, шукаючи дороги назад. Тільки коли долинув гул авто, пес нарешті втямив, що цей звук означає Артурів від’їзд. Підскочивши на місці, він вибігає на сходовий майданчик і мчить униз, мало не налетівши на Арчибальда. Не гальмуючи, Альфред прослизнув між ногами дідуся, і той, не чекаючи від пса такої гонитви, ледве втримав рівновагу. Перескочивши ґанок, Альфред, не збавляючи швидкості, біжить до воріт.

Покинувши Арчибальдову садибу, авто покотилося ґрунтовою дорогою. Несподівано вздовж неї спалахнули вогні, точніш смолоскипи. Спохмурнівши, батько збавив швидкість: він намагається пригадати, коли тут поставили ліхтарі. Підняти очі і подивитися, звідки взялося світло, йому і в голову не приходить. Але зацікавлення примушує відчинити вікно і виставити голову назовні. В темряві він помітив високі чорні постаті воїнів бонго-матасалаїв. Вишикувавшись на узбіччі, як почесний караул, вони тримають у високо піднятих руках смолоскипи, які ронять на дорогу жовті мерехтливі відблиски.

Артур відразу зрозумів, звідки взялося світло. Вигнувшись на сидінні, він задирає голову якомога вище і дивиться на вогні. Їхнє світло вихоплює із мороку то одне, то інше обличчя в бойовому пофарбуванні. Артуру робиться лячно: а що як батько, побачивши цей почесний караул, з несподіванки кине кермо і авто, втративши рівновагу, звалиться в кювет чи наїде на когось із воїнів?

Та все обійшлося. І вогні бонго-матасалаїв зникли вдалині.

— Що вони тут забули? Вони ж створюють аварійну ситуацію! Хто їм дозволив? — бурчить батько, ніколи не пропускаючи можливості висловити незадоволення.

Авто поринає в нічну темряву. Тепер лишень два жовтих ока освітлюють дорогу, що біжить попереду.

Коли воїни, погасивши смолоскипи, збиралися повертатися до свого намету, на дорогу викотився пес Альфред. Струснувшись, він погнався вслід за авто. Бонго-матасалаї не встигають навіть нічого в нього запитати. Вони довго дивляться, як пес намагається наздогнати свого господаря. Воїни бачать вночі так само добре, як і вдень.

РОЗДІЛ 8

Арчибальд із Маргаритою смутно стоять на ґанку.

— Та не хвилюйся ти за Альфреда, він побігає хвилин п’ять та й повернеться. Він же боїться темряви! — сказала бабуся, беручи дідуся під руку, щоб зайти в Дім..

— Я боюся не за Альфреда, а за Артура, — відповів Арчибальд.

Дідусь зачиняє за собою двері на засув.

— Він бере цю історію близько до серця, а мені не хочеться, щоб хлопчик почувався нещасливим!

Бабуся усміхнулася.

— Артур ще дитина, і це лише перші його амурні страждання. Та не останні! Скільки їх попереду…

Арчибальд зітхнув. Все це йому зовсім не до вподоби.

— А якщо він каже правду? Якщо мініпути й справді в небезпеці? Хіба я не повинен їм допомогти? — знову й знову питає Арчибальд.

Бабуся підійшла до нього і торкнулася руки.

— Арчі! У твого внука дуже багата уява, і він так хоче побачити свою принцесу, що міг навигадувати бозна-що! Щось подібне на історію із рисовим зеренцем, на якому написано листа. Адже ти сам мені казав, що мініпути пишуть листи на листочках дерев, хіба ні?

— Та воно то так, — покірно сказав дідусь, — але жоден павук не зумів би вручити листочок просто в руки Артурові. А рисове зеренце зручніше для транспортування…

У відповідь бабусенька усміхнулася: коли Арчибальд згадує про мініпутів, здається, що він Артурів ровесник.

— Арчі! Мініпутський люд існує понад тисячоліття! Вони змогли вижити в таких катаклізмах! Тому сьогодні мають силу…

— Так… звичайно… слушно кажеш, — поступився Арчибальд.

— Вони змужніли на випробуваннях — і Артур змужніє. — додала Маргарита.

— Так… Але ж вони такі малесенькі! — розпачливо вигукнув дідусь.

Маргарита поцілувала його в чоло.

— І ти туди само! Найменший серед нас — це ти! Ходімо ліпше спати. Ніч — добра порадниця, — сказала бабуся і попрямувала до сходів.

— Я… я піду перевірю, чи добре замкнуто. І зразу ж підіймуся, — відповів Арчибальд.

Махнувши рукою, Маргарита зникає за дверима.

Видно, Арчибальд тільки того й хотів, щоб настала тиша і усамітнення. Він глибоко зітхає, сідає на канапу і намагається розмірковувати. Звісно, Маргарита каже правду. Правда дуже часто на її боці. Напевно, його хвилювання марні і цей лист на рисовому зеренці всього-навсього гра уяви занадто вразливого внука — їхнього обожнюваного хлопчика, непоправного фантазера.

Змирившись, дідусь прямує до сходів, та несподівано відчуває під м’якою підошвою капця щось дрібненьке, але тверде. Він відступив і поглянув донизу. На підлозі лежала крихітна біла кулька. Арчибальд закректав, стаючи на коліна, щоб підняти рисове зеренце. Потім поклав його на долоню, довго обдивлявся і перекидав, аж поки під склом лупи розібрав одне-єдине слово: «Допоможіть!»

— Допоможіть! — розгублено прошепотів дідусь. — То Артур нічого не вигадав? Невже мініпути й справді в небезпеці? Ні, внук би сам не зробив такого дрібного напису. Навіть за допомогою лупи. Отже, геть сумніви! В країні мініпутів сталося щось жахливе.

Артурову матір знову знудило в мішок, який і без того був повен. Батько безперестанку ниє. Думка про материну блювоту заважає йому зосередитися. Ось чому він увесь час накручує неймовірні зиґзаґи, через що жінці ще гіршає.

Артур, як і раніше, стоїть навколішки на задньому сидінні і дивиться через скло. Щоправда, голову він уже не підіймає, бо за вікном немає нічого цікавого, лише вилітають хмари пилюки з-під коліс. Розтривожена пилюка, червоно освітлена задніми фарами, рожевим туманом укутує узбіччя. Мати відчуває, як нудота знову підступає до горла. Мішків уже нема, і вона здійснює план екстреного гальмування.

— Мені здається, що треба зупинитися — попереду бензозаправка, — намагаючись промовляти переконливо, хрипло сказала вона.

— Але в мене ще повно бензину! — відповів батько. — До того ж ці бензозаправки в чистому полі завжди дорожчі, ніж на автостраді.

— Нам потрібно зупинитися не для того, щоб заправитися, а щоб звільнитися! — рознервувалася мати; її бліде обличчя занадто красномовне.

Непокоячись більше за сидіння, ніж за стан дружини, Франсуа таки спинився напроти павільйона техобслуговування. Не маючи більше терпіння, мати майже на ходу вискочила із авто і, затискуючи рота долонями, побігла до туалету. Батько гидливо подивився на два мішки блювотини під переднім сидінням. Гримасуючи, він двома пальцями захопив їх і пішов шукати сміттярку, куди можна прилаштувати ці викиди, які, на його погляд, нічим не відрізняються від ядерних.

Не збираючись ходити за батьками, Артур сповз на сидіння, прилаштувався при боковому вікні і, важко зітхаючи, дивився на пилюку, яка поволі осідала на дорогу. Крихітні природні часточки, пилинки, дуже гарні, особливо коли їх багато і на них падає світло від різнобарвних неонових написів, що прикрашають бензозаправку. Пилинки збираються в хмарки, закручуються спіральками і крутяться, як лапаті сніжинки, підхоплені легеньким вітерцем.

Зненацька із хмарок пилу вискочила рівнинна снігова істота. Точніше — запилений пес. Це Альфред. Загальмувавши усіма чотирма лапами, пес зупинився і енергійно струснувся, обертаючись навсібіч головою і хвостом. Навколо нього — хмара пилюки. Артурове личко аж засяяло з радості. Його єдиний друг, наймиліший пес на світі, не кинув його в біді, а помчав за ним! Як він міг у ньому помилитися! Сам того не знаючи, Альфред явився порятувати свого господаря, а разом із ним і мініпутів. Адже, крім Артура, їм ніхто не допоможе і вони загинуть!

Відчинивши дверцята, Артур вискочив із авто — і Альфред кинувся до нього в обійми.

— Альфреде, любий мій Альфреде! — звертався до свого друга хлопчик, притискаючи важкого пса до грудей. А в того — язик на плечі і лапи підгинаються від утоми.

— Саме провидіння скерувало до мене твої лапи! Ти можеш мені так допомогти! — вигукував хлопчик, обома руками стискуючи голову друга і цілуючи його в ніс.

Пес підіймає вуха, підозріло позираючи на свого господаря. Можливо, він уже й пошкодував, що наздогнав його. Артур завжди повен вигадок, він не любить сидіти на місці, а Альфреду найбільше зараз хочеться впасти і заснути.

Умившись, мати уважно роздивляється свою чудову сукню у квіточки, чи не потрапила на неї бридка липуча крапля. Відчиняються двері туалету — і звідти виходить її чоловік. Вираз його обличчя можна відтворити фразою, заготованою ним для дружини: «Бігом, ми й так уже втратили купу часу через твої примхи!» Бідолашна жінка швидко поправляє сукню, крадькома зиркає в дзеркало і поспіхом виходить. Що ж, тепер у неї до самого дому буде відчуття, що її хтось пожував і виплюнув.

Подружжя підходить до авто, і мати з любов’ю поглядає на своє чадо. Правда, не на чадо, а на ковдру, під якою воно згорнулося калачиком. Стомившись, Артур не витримав і заснув.

— Він уже спить! — пошепки сказала мати, звертаючись до батька, щоб і він переконався.

— От і добре! Не набридатиме мені в дорозі, — тихо відповів батько.

— Ти несправедливий до Артура! За всю дорогу він і пари з вуст не пустив! — дорікнула мати.

Батькову відповідь не зрозуміти. Він так само успішно міг би обізватися англійською або ескімоською.

Зігнувшись під ковдрою, Артур голосно захропів. Мати прислухалася. Для десятилітнього хлопчика таке хропіння нехарактерне.

— Певне, в нього проблеми з вегетатикою — он як хропе! Треба повести його до лікаря! — стривожилася мати.

— Послухай-но ці звуки! — відповів батько, заводячи двигуна. — Вісімдесят кінських сил — а яке ревище! Певно, і в них проблеми з вегетатикою? Ха-ха-ха! Ух, як хропуть! — тішився батько, мов пияк, що дорвався до пляшки.

РОЗДІЛ 9

А в домі хропе Маргарита. Не можна сказати, що Арчибальд цим стурбований. Йому просто не спиться. Але коли безсоння супроводжується громоподібним носовим свистом, від якого аж тремтить нічний столик, зі сном можна розпрощатися назавжди. Хоча бабуся й при тілі, все одно не віриться, що її хропіння може позмагатися зі звуками відбійного молотка найновішої конструкції. Або зі свистом скороварки, поставленої на відкручене на всю силу газове полум’я. Арчибальд крутиться в ліжку, підстрибуючи в такт хропіння. Бабуся, певно, й не відчуває тих підскоків. Одначе незабаром модуляція звуків змінилася. Вона захропіла рівно і монотонно, конвульсії нічного столика припинилися.

Арчибальд позирає на настінного годинника з боєм. Великій стрілці, що тремтить від Маргаритиного хропіння, вдається ще й час показувати. Навіть якщо припустити, що вона на кілька хвилин помиляється, до полуночі лишилося зовсім мало — чверть години з хвилинами. До того часу, коли місячний промінь упаде на лінзу далекоглядної труби і відкриє прохід у країну мініпутів, лишається якихось п’ятнадцять хвилин.

Арчибальд розмірковує. Звісно, Маргарита витягла на світ Божий вагомі аргументи. Вона правду каже: для таких мандрівок потрібно мати міцне здоров’я, а він уже не такий молодий. З другого боку, щоб мініпути мали його за боягуза… Це жахливо! А чутися зрадником перед власним онуком ще жахливіше. Та навіть якщо не зачіпати довір’я і зраду — а що як мініпути потерпають від лиха?!

Невже він так і залишиться вдома і до ранку слухатиме хропіння дружини — то глухе, то з присвистом? На мить Арчибальд завмирає, затаївши подих, а потім набирає в легені побільше повітря. Звісно, він терпітиме ці звуки. Ось уже двадцять літ, як він чує їх щоночі, і навіть якщо сьогоднішня ніч особлива, вона все одно колись скінчиться…

«А завтра буде новий день», — зручно вмощуючись під ковдрою, завершує роздуми дідусь. Якщо спати в екстремальних умовах, то хоча б з елементарним комфортом.

Але так уже випадає: лишень приймеш рішення, до якого доля довго і вперто тебе схиляла, як вереда-фортуна враз змінює своє бажання і подає тобі знак, наштовхнувшись на який, ти розумієш, що твоє рішення не варте ламаного гроша. Так, до прикладу, коли ти довго вагаєшся, стати під душ чи ні, і нарешті заходиш до лазеньки, а виявляється, що гарячу воду вимкнули! Тому якраз тоді, коли Арчибальд вмостився під ковдрою, долинув барабанний стукіт. Або, якщо хочете, ірландський степ у виконанні гурту буйволів. А простіш, шалене гупання у двері. Арчибальд аж підскочив, а Маргарита ніжно усміхнулася: у неї заткнуті вуха — і звуки буйволячого танку здаються їй ніжним легеньким постукуванням.

Уже два тижні бабуся затикає собі вуха на ніч, бо, бачте, прокидається від Арчибальдового хропіння. А дідусь, ні за яких обставин не забуваючи про куртуазне ставлення до жінки, так і не сказав їй, що прокидається вона виключно через свій грім-свист. Але куртуазність нікому ще не зашкодила. І тепер Арчибальд втішений, що може спокійно драпанути з дому.

Швидко, наскільки це дозволяє його вік, він схоплюється з ліжка, але з поспіху не може надягти вовняні капці. Нарешті, перемігши їх у двобої, він бігцем поспішає в коридор. У двері гримають, одначе не так гучно: хтось там уже стомився.

Арчибальд защіпає халат і чіпляється за перила, щоб не впасти на сходах. Так буває, коли поспішаєш. Підійшовши до вхідних дверей, дідусь, навіть не поглянувши в маленьке віконечко, щоб поцікавитися, хто це явився серед ночі, відсунув засув. Двері навстіж — а на порозі Артур!

— Артур??? — здивувався Арчибальд, аж очі його округліли. Хлопчисько ж, зігнувшись навпіл, важко дихав після тривалого бігу.

— Чому ти повернувся? Де твої батьки? І де, хай йому біс, авто? — закидав онука запитаннями стривожений Дідусь.

Артур не відповідав, намагаючись втягти в себе якомога більше свіжого повітря. Схопивши за плечі, Арчибальд намагався утримати його вертикально, щоб він швидше отямився.

— Що сталося? Аварія? Де це сталося? — тривожно запитував Арчибальд.

— Ні, я просто втік! — ледве промовив хлопчик.

— Як це — втік?!

З подиву, а головне, з усвідомлення наслідків цього вчинку, старий завмирає, не встигаючи навіть стулити рота, звідки пролунали запитання і оклик одночасно. В такому стані він приблизно нагадує соляний стовп.

— Дідусю, в нас мало часу! Промінь ось-ось з’явиться! — смикає Арчибальда хлопчик, тим самим засвідчуючи, що коли навіть з диханням у нього бувають проблеми, то з ідеями — ніколи.

Арчибальда вражає наполегливість цієї маленької людини. Як не крути, а внук — точнісінька його копія. У нього така сама білява голівка, наповнена фантазіями і впертістю. Арчибальдові і тепер не забути тої мандрівки, яку він здійснив у свої десять років. Батько тоді подарував йому золоту рибку — свій приз, отриманий на сільському святі. Запущена у вузьку склянку, рибка билася об скло, поступово змінюючи свою яскраву золоту барву на нудну сіро-зелену. Ніколи ще маленький Арчибальд не відчував такого горя, як спостерігаючи муки маленької рибки. Тому нічого дивуватися, що він вирішив випустити її на волю, тобто в море. Пересадивши рибку в банку з кришкою, щоб не вихлюпати воду дорогою, він досяг узбережжя, де його таки відшукали жандарми і повідомили батькам. Ніхто з них не повірив, що дитина сама, з доброї волі, пройшла тридцять кілометрів! Усі були впевнені, що Арчибальд мав спільника, який його туди відвіз. Але ж йому було тільки десять, як і його друзям: вони не мали ні авто, ні водійських прав. Батько, звісно, влаштував тоді добру нагінку, та хлопчика те не зачепило. Єдине, що його непокоїло: чи змогла рибка, яка, за словами ярмаркового мага-чародія, була родом із Китаю, знайти дорогу додому? Отож нічого дивного, що в маленькому Артурові дідусь упізнає маленького себе.

— Дідусю! Потім виспишся! — хлопчик остаточно збадьорився і тепер щосили дістає діда. — Швидше неси далекоглядну трубу. А я піду розбуджу воїнів-матасалаїв!

Не чекаючи відповіді від Арчибальда, Артур вискакує на ґанок, збігає сходинками і, не зменшуючи швидкості, мчить до лісу знайомою стежкою. Одна-дві хвилини — і він уже зник за деревами.

Розгубившись від такої пропозиції, дідусь, що тільки недавно ніжився в ліжку, потупцював на місці, ніби кріт, згубивши дорогу, а потім, хляпаючи капцями, потягся до кабінету.

Артурові не доводиться будити друзів — вибігши на галявину, він зіткнувся з усіма п’ятьома воїнами в повному бойовому обладунку. Вони йшли йому назустріч.

— Звідки ви дізналися, що я повернувся? — здивувався хлопчик.

— Ніч тиха, а ти біжучи сопеш, мов кабан, що продирається крізь хащі. Тебе чути за десять кілометрів! — відповів вождь, прямуючи до підніжжя знайомого дуба.

Тим часом Арчибальд обережно пересувається по кабінету, боячись наступити на залізничні рейки. Налетівши на гору книг, він підіймає її і звалює на письмовий стіл. Потім крекче, стаючи навпочіпки, витягує із-за радіатора сховану там валізу і дістає з неї далекоглядну трубу, таку необхідну для переходу в мініпутсь-кий світ.

Бонго-матасалаї розгорнули п’ятикутний килим. Кожен воїн стає на свій кут. Прибіг задиханий Арчибальд з трубою. Артур відсовує гіпсового садового гнома, і дідусь, поклавши трубу на підставку, скерував об’єктив у яму, яку перед тим приховував за собою гном. Все приготовано для ритуалу переходу. Перевіривши об’єктив, дідусь поглянув на годинника: — Пора!

Арчибальд пишається, що виконав усе вчасно, як хронометр.

Усі обличчя піднято до неба. Тепер треба дочекатися місячного променя, що проникне в далекоглядну трубу і відкриє прохід в країну мініпутів. Та на небі, де тільки-но було чистісінько, зненацька з’являється величезна хмара. Вона схожа на гігантського кота, пухнастого й лінивого. Кіт солодко потягується, не звертаючи уваги на гавкіт собаки за вікном.

Артур з відчаєм вдивляється в ніч. Якщо ця бісова хмара не зникне, станеться лихо! На кону — доля цілого народу. Доля мініпутів залежить від товстої кучерявої хмари, що бавиться з ними, ніби кіт з мишею! Хлопчик скосив око на вождя. Та його обличчя непроникне, як морська скойка, що пролежала добу на сонці. Неможливо здогадатися, які почуття клекочуть у душі вождя! Значить, ще цілих шістдесят секунд хлопчику доведеться хвилюватися самому — без підтримки.

Ціла хвилина мовчання — така довга, що за цей час Артур зміг би розповісти про все своє життя в шістдесяти розділах!

Не може небо ні з того ні з сього покинути його напризволяще! Він мчав, як вітер, сам, темної ночі… Пробіг майже двадцять кілометрів… Він полишив матір і пса на небезпечний водійський хист батька, що мало чим відрізняється від гримас фортуни… І невже все марно?! Але ж йому стільки разів казали, що будь-які зусилля винагороджуються, що наполегливість належить до найкращих ознак людської натури! І ось виявляється, що все не так… Вереда-фортуна абсолютно непередбачувана! І ніхто не змінить її характеру…

Хмара-кіт витяглася, щоб місяць показав шматочок свого чарівливого лиця. Та місяця нема. Нема і променя. Нема проходу. Нема мініпутів. Нема Селенії. Такий підсумок усіх Артурових зусиль. Хлопчик принюхується до повітря, вдивляється в нічний морок, намагаючись зрозуміти, чому природа, яку він так любить, зрадила його. Від утоми в нього тремтять коліна. Він ледве тримається на ногах. Арчибальд нервово постукує по циферблату годинника, щоб переконатися, чи не пожартував він так недоречно. Ні, його старий хронометр показує рівно дванадцяту годину, хвилина в хвилину. Отже, пригоді кінець, хоча вона й не починалася. Артур убитий, знищений. Він не має навіть сил, щоб упасти на землю і закричати. Так у великому світі висловлюють відчай.

Вождь бонго-матасалаїв, як і Артур, пригнічений такою невдачею. Йому не хотілося б, щоб його друзі-мініпути вважали, ніби він їх кинув у біді. Але він знає ліпше за всіх, як треба поважати природні явища. Тому коли на небі хмара, значить так потрібно природі, яка, на відміну від примхливої фортуни, нічого даремно не робить. Та навіть віра в мудру природу не заважає вождю подумки клясти ту дурнувату хмару і обзивати її мерзенним дощовим хмаровиськом.

Артур відчуває, як по всьому тілу забігали якісь підозрілі мурахи, а ноги по-зрадницьки підкошуються. Втома і розчарування настільки великі, що тіло його не слухається. Помітивши Артурів розпач, вождь промовив кілька слів своєю мовою, які може зрозуміти й Арчибальд.

— Ну, чому? Чому всі проти мене? Навіть хмари! — уперто повторює хлопчик.

Арчибальд прочистив горло, як це роблять співаки перед виходом на сцену, і урочистим тоном проголосив:

— Хлопчику мій, вони пропустять тебе через стеблини!

Через стеблини? Як це? Артур зацікавлено поглянув на воїнів. Кожен з них оперезаний по талії ліанами. Вони знімають їх і подають вождеві. Склавши п’ять довгих стебелин разом, вождь їх скручує в мотузок, схожий на довгу косу. З цією косою в руках він підійшов до Артура і з висоти свого велетенського зросту пильно подивився на хлопчика.

— Ми дуже рідко користуємося таким способом — лиш у нагальних випадках. Але нам здається, що якраз сьогодні можемо це зробити.

І перш ніж хлопчик щось відповів, вождь обплутав його сплетеними стеблами з голови до ніг.

— А це не дуже небезпечно? — занепокоєно спитав дідусь. Він прекрасно розуміє, що початого не зупинити, тому на серці у нього тривожно.

— Кожна пригода таїть у собі якусь імовірність небезпеки. Щоразу досвід пов’язаний із пізнанням невідомого, — відповів Арчибальдові вождь.

— О так, звісно! — погоджується дідусь, клацаючи з переляку зубами. Адже, не дай, Боже, щось не спрацює — і він більше ніколи не побачить свого внука.

Артура щільно обплутали ліанами. Задоволений своєю роботою, вождь мата-салаїв знімає з пояса невеличку пляшечку, з великою обережністю відкорковує її, доводячи, що він і справді цим користується рідко.

— Артуре! Незабаром ти потрапиш до мініпутів! Але пам’ятай, що тобі треба повернутися назад через трубу до полудня, інакше ти назавжди зостанешся в полоні свого нового тіла, — пояснив вождь.

Думка навіки зостатися із Селенією захоплює Артура. Одначе тільки він уявив, що ніколи не побачить ні Арчибальда, ні Маргарити, ні Альфреда, ні матері, ні батька, хай би яким диваком той був, як на серці зробилося смутно. А після недовгих роздумів він навіть запанікував. Та матасалаї вже пов’язали його, як ковбасу, підготовану до копчення, так що варіантів нема.

Тримаючи пляшечку над Артуровою головою, вождь промовляє кілька заклинань невідомою мовою, а потім обережно крапає трохи рідини просто на тім’я. Обряд нагадує хрещення. Вода, певно, не свячена, але чарівна. Вона потекла по ліанах, і ті зразу почали світитися. Хлопчик опиняється в самому центрі зміїного клубка, що світиться і з шипінням обертається навколо нього, залишаючи по собі зоряний шлейф, який сяє тисячею і однією барвою.

Роззявивши рота від подиву, Артур стояв серед сяйва рідкісної краси і не знав, що казати. Такої магії він ще не бачив. Та поступово його думки змінюють напрямок. Під впливом рідини ліани ще й утягують його, щільними кільцем стискаючись навколо тіла. А головне — він тоншає і витягується. Не сміючи й поворухнутися, стояв Арчибальд, намагаючись зберігати спокій. Він уже був свідком такого ритуалу, одначе тоді не йшлося про його внука…

Артур стискується, ніби на нього надягли тісний корсет, якого потім здавив ручищами сам Геркулес. Хлопчику забракло повітря, щоб гукнути про допомогу. Ліани звиваються, чіпляються одна за одну, пульсують, зав’язуються вузлами навколо тіла, що зменшується просто на очах, як пластикова пляшка, з якої витискають повітря, перед тим як викинути в сміттярку.

— Не бійся, Артуре! Ліани висотують лиш воду з твого тіла. Все решта буде при тобі, — пояснив вождь так спокійно, ніби мова йшла про те, як сушити гриби.

Артурові хотілося б заперечити або хоча б уставити своє слово, так він не годен поворухнути жодним мускулом навіть на обличчі. Окрім того, ліани здушують, не пускаючи повітря в легені, і, нарешті, повністю обплітають його. Хлопчик зникає…

— Усе гаразд? Усе як слід? — тремтячим голосом спитав Арчибальд на межі знетямлення.

— Ми ще ніколи не відправляли таким чином дитини. Та Артур міцний хлопчик. Він, певно, почне опиратися, — як завжди спокійно відповів вождь.

— Що-о-о? — здивувався дідусь.

Здавалося, тільки тепер до нього дійшло, на яке випробування він дав згоду. Вже нічого не змінити… Від цієї думки ноги в нього підкосилися, сили полишили його, і він зомлів, упавши просто на самосійні маргаритки. На жаль, нікому було привести його до тями. До того ж маргаритки ще нікому не зашкодили. Особливо дідусеві, який стільки літ живе у шлюбі з Маргаритою…

Уся увага воїнів-матасалаїв прикута до Артура, точніш, до жмутку ліан, в середині якого затиснуто хлопчика. Тепер ліани схожі на єдине довге стебло.

Один із воїнів схопив обіруч бамбукову палицю, на яку зазвичай опираються при ході, і постукує нею по землі, відшукуючи пухкий грунт. Але земля навколо дуба достатньо тверда, і він змушений відійти далі. Посуваючись від місця виконання ритуалу, він відчайдушно штрикає палицею, вишукуючи місце. Побачивши його марні намагання, плем’я прийшло на допомогу. Всі воїни встали і щосили затупали ногами, шукаючи м’ як-ший грунт. Нарешті пощастило вождю — він же найуміліший. До нього підійшов воїн з бамбуковою палицею і з усього розмаху встромив її в землю — бамбук увійшов сантиметрів на шістдесят. Воїни поглянули на вождя: він був задоволений.

Ще раз перевіривши палицю і переконавшись, що вона добре зайшла в землю, вождь узяв ліану, яка стисла Артура так, що той зробився схожий на дротину, і опустив її в порожнину бамбука. Коли останні сантиметри ліани прослизнули в отвір палиці, вождь дістав другу пляшечку — цього разу яскраво-рожевого кольору. Відкривши її так само обережно, він почав заклинати. Якби Арчибальд не відпочивав на маргаритках, він би розібрав слова, сказані мовою бонго-матасалаїв. Зміст їх можна перекласти так: «Навіть найпрекрасніша квітка завжди потребує води».

Переконавшись, що все йде за планом, вождь вилив вміст пляшечки в порожнину бамбукової палиці, куди перед тим опустив Артура в ліані. Рідина біжить по ній — і вона покривається інеєм. Іній робиться льодяною кірочкою, схожою на цукрову глазур, якою покривають пончики, марципани і хрусти в кондитерських.

За наказом вождя воїн щосили б’є по бамбуковій палиці — і вона ще глибше входить у землю.