Артур і заборонене місто (закінчення)

РОЗДІЛ 10

Щоб розкрити двійчасті двері парадної зали, потрібно принаймні по десять осматів на кожну половинку.

Наші герої з цікавістю спостерігають, як величезні сталеві двері повільно розсуваються в різні боки.

Простора королівська зала нагадує приміщення кафедрального собору.

Під стелею, як дві гігантські лампади, висять два резервуари, куди стікають підземні води для потреб палацу. А він — величезний.

У резервуарах просвердлено тисячі дірочок, і з них стирчать украдені в Ар-тура соломинки для коктейлю.

Барвисті соломинки, вставлені одна в одну, сходяться воєдино і через спеціальний рукав поєднуються до великої каналізаційної труби.

Задум Упиря зрозумілий: за допомогою соломинок він підвів воду до палацу, а потім скерував її в каналізаційну трубу.

Труба тягнеться аж до столиці мініпутів. Якщо пустити по ній воду під тиском, то вона прорве трубу і затопить усе на своєму шляху.

Потоп для мініпутів означає неминучу смерть, оскільки ніхто з них не вміє плавати.

— Ох, адже це я навчив їх подавати воду трубами! А тепер вони хочуть скористатися одержаними від нас знаннями проти нас, — бідкається Арчибальд, розглядаючи споруду Упиря.

— А я заготував для них соломинки, — додає Артур, теж відчуваючи себе відповідальним за майбутню катастрофу.

Бранці проходять залою. З обох її боків вишикувалися осмати зі зброєю в руках.

В кінці зали стоїть прозора піраміда і світиться ізсередини червонуватим світлом.

Зблизька стає зрозуміло, що споруджена вона із прозорих червоних каменів, складених один на одного.

Трон біля підніжжя піраміди розписаний зловісними символами.

Поглянувши на нього, кожен розуміє, що такий трон не може належати доброму королю.

На ньому сидить Упир, поклавши свої руки-клешні на поручні з вирізьбленими черепами.

Прямий, як палиця, він гордовито поглядає на всіх з висоти свого гігантського зросту. Проте, якби він навіть захотів пригнутися, то навряд чи зумів би це зробити: його скалічене тіло не дозволяє цього.

— Ось і наш скарб! Ти його шукав! — шепоче Арчибальд на вухо Артурові.

Хлопчик чує слова дідуся, але не розуміє — про що він говорить.

Не бажаючи привертати увагу сторожі, дід не вказує онукові пальцем на скарб, даючи йому можливість самому здогадатись, куди треба дивитися.

Озираючись на всі боки, хлопчик зупиняє погляд на піраміді, що випромінює червоне світло.

Раптом у нього в голові щось клацає: так, піраміда складена із безлічі коштовних рубінів. Усі камені старанно підігнані один до одного.

Ось він, той скарб, який повинен їх урятувати!

Від здивування Артур аж рота розкрив.

Ця піраміда — безцінна! І він не може відвести від неї очей…

— Я знайшов його! — нарешті промовляє він з гордістю і захопленням.

— Знайти — це ще не все. Добре було б його й винести звідси. А це вже зовсім інша проблема, — повчає Барахлюш.

Очевидно, юний принц уже освоївся в похмурій залі, і до нього повернувся здоровий глузд.

І він мав рацію. Коштовна піраміда стоїть на величезній вигнутій платформі.

Кожен камінь важить кілька мініпутських тонн. Тож вивезти їх звідси непросто.

Артур починає гарячково думати. Як йому повернути свій справжній зріст? Тоді винести тарілку з коштовностями (а вигнута платформа — це всього-на-всього тарілка, точніше блюдце) було б просто дитячою грою.

Отже, треба запам’ятати місце, де складені рубіни, і повернутися за ними після того, коли його сто тридцять сантиметрів повернуться…

На жаль, світ мініпутів не зіставний зі світом людським, і ознаки малого світу губляться у великому.

Все, що зараз бачить Артур навколо, не має нічого спільного із горішнім життям.

Роздуми хлопчика обриває Темрякос, що штурхонув його в спину.

— Рухайся! Не змушуй повелителя чекати! — уривчастим гавканням наказує він, нагадуючи в цю мить сторожового пса.

— Заспокойся, мій вірний і відданий Темрякосе! — лунає голос Упиря, який вирішив погратися в благодійність. — Вибачте йому. Він мав завдання знищити населення Першого Континенту, але, на жаль, не зумів виконати його. Проте за останній час це не єдина його невдача. Тому він трохи нервується. Однак тепер, сподіваюсь, усе піде як по маслу, бо я беру справу в свої руки.

Зараз Упир схожий на ласунчика, який злизує з торта кремові трояндочки.

— Ну що ж, починаймо свято! — вигукує він, пожвавлюючись, як тарган, що виграв перегони.

У клацає пальцями.

Звучить музика — якщо можна вважати музикою громоподібну какофонію. Ніби хтось грає на скрипці, барабані і пральній дошці водночас. Арчибальд затикає пальцями вуха.

— Якщо вони знову повернуть мене у в’язницю, обіцяю навчити їх сольфеджіо! — кричить він з усіх сил, щоб його почули.

Упир змахує рукою. Поруч із рубіновою пірамідою зі стіни висувається пульт керування з багатьма важелями і великим табло. Перед пультом стоїть сумний кріт.

— Мино? — голосно запитує Барахлюш. — Погляньте, та це ж Мино, син Миро! Ми були впевнені, що він загинув у забороненних землях. А він — живий! — юний принц дуже радий, що бачить товариша своїх дитячих ігор живим і здоровим.

Селенія також рада. Вона часто бавилася разом із хлопчиками, особливо у жмурки.

Мино миттєво проривав підземний хід у будь-якому місці і завжди перемагав.

А ще вони разом любили дивитися на небо і рахувати зорі. Та одного разу Мино потрапив у пастку, розставлену Темрякосом…

Барахлюш підморгує Мино, але кротеня, як і вся його родина, не має гострого зору, тож не може упізнати друзів одразу.

Проте дружнє підморгування юного принца він помітив, а ще вчув носом вишуканий повів принцесиних парфумів.

Сумна кротяча мордочка починає випромінювати радісну усмішку: друзі поряд, вони прийшли йому на допомогу.

Серце Мино схвильовано б’ється, а груди наповнює повітря волі.

— Мино! Ти нарешті прокинувся? Я в^ке більше години намагаюся тебе розбудити! — гнівається Упир: у нього терпіння не більше, аніж у голодної акули.

Мино підстрибує на місці.

— Так, я вас слухаю, повелителю! Я весь у вашому розпорядженні! — відповідає він, нахиляючи голову.

Темрякос звертається до батька.

— Він підсліпуватий, — увесь кротячий рід такий, — пояснює син Упиреві, який пронизує крота своїм жахливим поглядом.

Та Жахливому У не потрібні пояснення.

Темрякос на мить забув про це. Спо-хопившись, він робить крок назад і низько кланяється, засвідчуючи глибоку пошану.

— Упир знає все! Я сам і є знання, і моя пам’ять, на відміну від твоєї, має безмежні можливості й зберігає в собі все! — владно вигукує своєму безголовому синові Жахливий У. — І я не потерплю нічиїх зауважень!

— Пробачте, батьку, — знічено відповідає Темрякос.

— Починай! — гаркає Упир, звертаючись до крота.

Маленький Мино переступає з лапки на лапку, певно, згадуючи, за яке руків’я йому треба взятися, і нарешті натискує найближче.

Невидимий механізм починає діяти, чути скрип і крехтання шестерінок: десь поруч запрацювала складна система із зубчастих коліс, мотузок і блоків.

— Я так зрадів, що він живий! — шепоче Барахлюш.

— Коли працюєш на Упиря, не можна стверджувати, живий ти чи ні: може, твою загибель всього лиш відстрочили, — зауважує Арчибальд. А він знає, про що говорить.

Механізм довго гурчить — і в самому кінці зали в стелі відчиняється невеликий люк.

Судячи з того, що в отвір ринуло сонячне проміння, цей люк веде на вулицю.

Сонячний промінь швидко добирається до верхівки піраміди, де встановлено найбільший рубін.

Коштовний камінь враз стає яскраво-червоним, а за ним починає пломеніти вся піраміда, ніби різдвяна ялинка, на якій запалили спочатку верхівку, а потім решту гірлянд.

Тепер піраміда сяє рівним багряно-червоним сяйвом, ніби витримане вино, налите в кришталевий келих, через який пропустили сонячний промінь.

Видовище незабутнє, і наші друзі, попри своє незавидне становище, зуміли його оцінити.

Промінь завершує свій біг на останньому рубіні, з якого зроблено трон Упиря.

Як тільки промінь торкається рубіна — трон спалахує. Багряне сяйво перекидається на Жахливого У, який сидить на троні, і чорна постать правителя стає криваво-червоною. Упир перетворюється на вогняне божество.

Осмати злякано кричать. Дехто навіть падає на коліна. Подібні трюки завжди впливають на натовп, і досвідчений диктатор У вміє ними чудово користуватися.

Тільки старий Арчибальд не бачить нічого магічного в цьому видовищі, адже він — учений. Дивлячись на сяючі коштовності, дідусь задоволено усміхається.

— Ну як, Арчибальде? — звертається до нього Упир. — Ви можете пишатися тим, як ми використали одержані від вас знання.

— Дуже красиво! Звісно, користі від цього мало, хіба що підфарбувати ваші щічки, але красиво, — відповідає дідусь.

Жахливий У, трохи подумавши, вирішує не сприймати Арчибальдове зауваження як образу.

— Що ж, можливо, моя нова зрошувальна система вам сподобається більше? — іронізує він.

— Вона зроблена непогано, і має працювати добре, — визнає Арчибальд. — Шкода тільки, що не за призначенням…

— Та невже? Ваша система мала постачати воду! — награно дивується Упир.

— Саме так! Щоб поливати рослини і давати воду для життя, а не для того, щоб влаштовувати повені! — уточнює учений.

— Але, мій дорогий Арчибальде, ми не збираємося влаштовувати звичайну повінь… Ми маємо намір влаштувати потоп, щоб утопити, розчинити, назавжди змити мініпутів з Першого Континенту! — патетично промовляє У.

— Та ви справжнє чудовисько! — хитає головою засмучений дідусь.

— Я вже чув це від вашої невістки!

А самі ви хто? Теж мені, вчений! Хто вам дав право змінювати течії рік, прокладати дороги там, де їх не передбачила природа? Чому ви вважаєте себе вищим за природу? Чому втручаєтеся в те, що вона створила? Ви що — мудріші за неї?

Арчибальд мовчить, і Упиреві здається, що він нарешті знайшов його вразливе місце.

— Ви, вчені, завжди спочатку щось винаходите, а «вже потім думаєте про наслідки ваших винаходів, — продовжує У. — Природа витрачає на прийняття рішень довгі роки. Вона допомагає розпуститися квітці, а опісля тисячі років експериментує, перш ніж обрати місце, де буде добре і їй, і всьому тому, що росте поряд з нею. А ви не встигаєте щось винайти, як одразу проголошуєте себе геніями і вимагаєте, щоб ваші імена увічнили в пантеоні Історії — глузливо завершує Упир.

Темрякос нічого не зрозумів зі сказаного батьком, але про всяк випадок злісно зареготав.

— А які у вас непомірні претензії! — презирливо додає диктатор.

— Згоден, непомірні претензії, дорогий Упиряко, нікого не прикрашають. Інакше ви б брали призи на конкурсах краси і боді-білдингу, — відповідає Арчибальд.

Фізіономія правителя аж перекосилася. Чи не пора показати місце цьому чоловіку? Чи трохи ще зачекати?

— Незважаючи на такий ворожий випад проти мене, я розцінюю ваші слова як комплімент. Бо жоден правитель не зможе стати великим, якщо ні на що не претендуватиме! — зверхньо промовляє Упир.

— Імператор, король, правитель — це лишень титули. А щоб стати справжнім володарем, треба бути добрим, справедливим і великодушним, — тоном наставника зауважує Арчибальд.

— Оце так! Чи стояли б ви зараз переді мною живий та здоровий і, судячи з ваших слів, у чудовому настрої, якби я не мав отих чеснот? Отож усе тільки-но сказане вами з повним правом стосується мене! — продовжує знущатися Упир.

Темрякос теж хихоче — він уперше зрозумів жарт.

— А знаєте, я незабаром доведу вам, що можу бути і добрим, і великодушним… Ви вільні! — оголошує він і широким, театральним жестом змахує рукою.

Підкоряючись жестові, кілька осматів піднімають решітку, що загороджує вхід до каналізаційної труби, яка веде в столицю мініпутів. Як уже відомо, до цієї труби підведені соломинки з накопичувальних резервуарів.

Арчибальд перший зрозумів, яку пастку їм готують.

— Ви пропонуєте нам волю разом зі смертю? — запитує він, дивлячись Жахливому У прямо в очі.

— Я пропоную вам аж два виходи, — відповідає диктатор, і на його обличчі з’являється садистська посмішка. — Хіба це не є ознакою великодушності?

— Отже, як тільки ми увійдемо в трубу, ти пустиш воду, тонни води?! — вигукує Селенія, нарешті зрозумівши, що на них чекає.

— Раджу тобі менше говорити, Селеніє, і швидше діяти! — відповідає грізний Упир.

— А куди нам поспішати, якщо іншого варіанта в нас нема? Ти ж не випустиш нас через чорний вихід! Тому маємо один шанс зі мільйона. І нам треба його обміркувати, — уїдливо відповідає принцеса.

— Один з мільйона? Ну ти оптимістка! Один зі ста мільйонів! — уточнює У. — Хоча це все ж таки краще, ніж нуль, чи не так? Отож — уперед! Щасливої дороги!

Упир змахує гачкуватою лапою і до бранців кидаються осмати, щоб уштовхнути їх у трубу.

Барахлюш дрижить, як у пропасниці. А Артур… Артур нарешті знайшов вихід, якого шукав з тієї миті, як опинився у в’язниці.

— Чи можу я попросити вашу імператорську величність про останню милість? Зовсім крихітну тільки для того, щоб ви ще раз могли виявити свою безмежну доброту, — вдає із себе смиренного хлопчик і згинається у три погибелі.

— А цей хлопчисько мені подобається! — заявляє Упир, для якого лестощі — як бальзам на рани. Втім, усі диктатори однакові. — І що ж це за милість?

— Я хочу заповісти мій єдиний скарб, а саме ось цей годинник, моєму другові Мино, присутньому в цій залі.

Маленьке кротеня вражене: чому всі раптом повернулися в його бік, а го-ло-вне, що треба цьому незнайомому хлопчикові?

Упир уважно розглядає годинника, якого Артур простягує йому прямо під ніс. Повелитель принюхується — пасткою не пахне.

— Гаразд! — відповідає він. Осмати аплодують безмежній доброті свого імператора.

І поки він упивається лестощами й оплесками, Артур уже підбігає до Мино.

— Цього годинника просив тобі передати твій батько! — шепоче він кроте-няткові на вухо і надягає йому на зап’ястя. — Коли я виберуся звідси, ти мені просигналиш, і я зможу знайти скарб. Я чекатиму на твій сигнал рівно ополудні! Зрозумів? — швидко говорить Артур.

Мино розгублений.

— Як же я подам тобі сигнал?

— За допомогою дзеркал, Мино! Ти ж умієш ними керувати! — трохи сердиться хлопчик: кротеня — його остання надія добути скарб. Без його допомоги він не зможе розшукати під землею палац Жахливого У. — Ти все зрозумів?

Мино розгублено киває головою — не тому, що все розуміє, а щоб зробити приємність Артурові.

— Досить плескати язиками! Моя поблажливість має свої межі! Заберіть їх! — наказує Упир.

Він ситий донесхочу компліментами, які розсипають йому осмати. Час балачок минув — пора діяти. Осмати відтягують Артура від Мино і підводять до решти бранців. Усіх разом сторожа підштовхує до труби.

Кротеня дивиться їм услід і не знає, як йому вчинити.

— Чуєш? Рівно ополудні! — кричить Артур, сподіваючись на кмітливість Мино. Осмати заштовхують полонених у люк — і опускають за ними ґрати. Тепер наші герої відрізані від світу, і їм нічого не залишається, як рухатися вперед по трубі. Каналізаційна труба може вивести їх на свободу, але тільки в тому випадку, якщо по її дну протікатиме маленький струмочок. Якщо ж вода рине потоком, то навряд чи вони зможуть дійти до кінця. Труба стане їхньою могилою.

Вони розуміють це і тому виглядають пригніченими і нещасними. Ніхто не рветься вперед. Та й куди бігти? Щоб на кілька секунд відстрочити свою загибель? Ні, краще вже одразу потонути!

Барахлюш замислено барабанить пальцями по трубі. Ці звуки долинають до Упиря.

— Даю вам хвилину фори! — гучно промовляє він, щоб усі почули. — Можете вважати себе просто учасниками змагання!

Азартний гравець, він готовий бодай трохи змінити правила, щоб гра стала гострішою. Темрякоса також охопив азарт.

— Принесіть табло часу! — наказує він.

Двоє осматів виносять велике табло, в центрі якого на цвях наколото жмут сухого листя. На верхньому листку написано слово «шістдесят».

Учепившись у ґрати, принцеса з тривогою спостерігає за Упирем. Її погляд випромінює ненависть до Жахливого У… Селенія сподівається, що хоч краплинка цієї ненависті отруїть його існування.

— Ти завершиш своє життя в пеклі! — крізь зуби цідить вона.

— Та він уже в пеклі! — відповідає Артур і бере Селенію за руку. — Його життю не позаздриш! А нам час! Ходімо!

— Куди поспішати? — заперечує принцеса і висмикує руку. — Щоб померти на хвилину пізніше? Я залишуся тут, хочу глянути смерті в очі!

Артур знову бере її за лікоть, і тримає міцно, щоб вона не вирвалася.

— Краще хвилина, ніж нічого! За хвилину може з’явитися корисна ідея! — твердо промовляє хлопчик.

Це вперше він дозволяє собі наказувати принцесі, і вона від здивування не знаходить слів, щоб заперечити йому. Невже її незграбний принц виріс і невдовзі стане дорослим?

Не відпускаючи руку принцеси, Артур тягне її за собою, змушуючи бігти разом з усіма. Селенія вражена наполегливістю Артура і в глибині душі захоплюється ним.

Побачивши, що бранці втікають, Упир радісно вигукує:

— Чудово! Змагання завжди надає гостроти будь-якій справі. А зараз починайте відлік! — весело наказує він.

Осмат зриває листок з написом «шістдесят», за яким видно наступний листок з чудово виконаним написом «п’ятдесят дев’ять». Годинник вельми своєрідний. Будь-який швейцарець жахнувся б від такого хронометра, однак Упиря це розважає. Він навіть помахує головою в такт листкам, які зривають.

— Підготувати засувки, клапани і вентилі! — наказує він, і далі ритмічно похитуючи головою.

Темрякос біжить передати наказ. Він здригається від нетерплячки, а осмат-годинникар зриває черговий листок, за яким висить наступний з написом «п’ятдесят два».

РОЗДІЛ 11

Втікачі мчать, не чуючи під собою ніг, серед покидьків і шару нечистот, накопичених у трубі за довгі роки її бездіяльності.

Арчибальд стомлюється першим і уповільнює хід. Дідусь просидів чотири роки у в’язниці, і жодного разу не згадав про гімнастичні вправи, тому ноги його не слухаються.

— Мені шкода, Артуре, але я не добіжу! — промовляє він, ледве переводячи подих.

Арчибальд сідає на якийсь круглий предмет, прикріплений до чогось великого і твердого. Артур, який устиг вирватись уперед, повертається до дідуся.

— Утікайте! А я залишусь тут і, сподіваюся, зумію достойно зустріти свою кончину, — просить Арчибальд.

— Це неможливо! Я не залишу тебе самого! Рухайся, дідусю, ще трохи — і ми врятуємося! — умовляє Арчибальда онук.

— Не обманюй себе, дорогий Артуре! Треба вміти дивитися правді у вічі… А правда говорить, що ми пропали…

Барахлюш і Селенія також повертаються і підходять до дідуся. Якщо навіть учений стверджує, що надії на порятунок немає ніякої, то навіщо тоді боротися.

Закони науки, як і закони часу, невблаганні.

Двоє бранців мовчки сідають поруч із дідусем. Тільки Артур стоїть. Та він не знає, що робити далі.

Тим часом Упир з насолодою стежить за роботою свого хронометра. Маючи почуття прекрасного, він задоволено розглядає листок, на якому каліграфічно виведено «двадцять». Від задоволення він починає щось наспівувати.

— Однак споглядання прекрасних листків пробудило в мені апетит! Тож легенька закуска мені не зашкодить, чи не так? Я люблю щось пожувати під час спектаклю! — промовляє він, упевнений, що розважається по-королівськи.

До чудовиська поспішає осмат з та-ріллю в руках, на ній купка смажених тарганів, — улюблена страва Упиря. Тарелі з такою їжею, до речі, розставлені по всіх залах палацу на той випадок, якщо повелитель захоче перекусити.

Простіше було б виділити спеціального служника, який би супроводжував Жахливого У з таріллю улюблених ласощів, однак диктатор відкинув цю пропозицію. Дрібні смажені комахи тільки тоді йому смакують, коли всі довкола збиваються з ніг, мчать за делікатесами, а потім з жахом дивляться, як він заковтує ці не дуже приємні створіння.

Іншими словами, улюблена страва потребує пікантної приправи — страху й відрази придворних.

Він не знає, що Темрякос наказав заховати в кожному кутку по тарелі зі смаженими тарганами, щоб не змушувати батька довго чекати і не влаштовувати переполоху на кухні.

— Добре просмажилися! — облизується Упир, з хрумкотом розгризаючи комах.

Темрякос сприймає ці слова як комплімент: він особисто вишколив кухарів.

Годинникар зриває ще одного листка. На наступному написано «десять».

— Та не поспішайте! — повеліває Упир. — Я хочу насолодитися найсмачнішою стравою.

Артур не може примиритися з поразкою. Він воліє загинути героєм, воюючи до останнього подиху і полягти в бою на очах у всіх.

Походжаючи туди й сюди, Артур гарячково розмірковує, що б таке вигадати, хоч якусь дрібничку, яка б довела всім, що вони не капітулювали перед Жахливим У.

— Рішення повинне бути! Рішення є завжди! — переконує себе хлопчик.

— Нам потрібна не ідея, мій хлопчику, нам потрібне диво, — говорить йому Арчибальд, уже ні на що не сподіваючись.

Артур тяжко зітхає. Він теж відмовився від пошуку рішення і змирився із ситуацією. Піднявши очі до неба, хлопчик благає від нього дива.

Раптом він завмирає, і слова молитви зависають у повітрі. Яким чином, сидячи в каналізаційній трубі, він бачить небо? Обхопивши голову руками, хлопчик замислився. Ага! Ось воно що! Згадав! Вони добігли до тієї частини труби, що виходить на поверхню. На жаль, труба проржавіла й по увігнутих слизьких стінах.

Ех, як би їм зараз прислужився люб’язний павучок з його довгою сірою ниткою! Вдивляючись у світлу пляму, Артур помічає, як над ним від легенького повіву вітерця, ніби дзвіночки, гойдаються лапаті гілочки вівсюга і пухнаста волоть тонконога.

Артур згадує, згадує… Згадав! Така висока трава, густа і некошена, росте в самому кінці саду, куди виходить стічна труба… Труба стара й іржава. Уся в дірках…

Хлопчик намагається пригадати ще щось корисне, але марно. Невже він так і не знайде порятунку?

Нагнувши голову, Артур оглядає дно труби. Коли очі звикають до темряви, він нарешті бачить, на чому сидить його дідусь.

Це колесо! Напевно, воно впало згори… Так! Сад… Труба… Колесо… Впало. Все сходиться! І він буквально стягує Арчибальда з його сидіння. Арчибальд сидить на колесі автомобіля, який упав боком! І не просто автомобіля, а чудової гоночної машини, яку Артурові подаровано на день народження і яка згодом пропала десь у саду!

— Дідусю! — кричить Артур. — Ось воно — чудо! — І радості його немає меж.

— Та поясни ж нам, Артуре! Ми нічого не розуміємо! — звертається до нього Селенія.

— Це машина! Моя машина! Бабусенька подарувала її мені! І вона знайшлася! — весело вигукує він.

Арчибальд хмурить брови.

— Твоя бабуся втратила відчуття реальності. Чи не занадто ти ще молодий, щоб водити авто?

— Та заспокойся! Коли вона подарувала мені її, машина була значно меншою, аніж тепер! — відповідає Артур із сяючою усмішкою. — Допоможіть мені! — звертається він до друзів.

І всі втрьох вони починають розгойдувати автомобіль. Їхнє старання увінчується успіхом: автомобіль з гуркотом стає на всі чотири колеса. Радісні вигуки перекрили той гуркіт.

Упир здивований. Цікаво, чому так радіють ці дурні коротуни, коли на циферблаті його хронометра залишилось тільки три листки? Не зумівши розгадати загадку, він залишає все, як було. Адже він майже досяг мети.

— Відкрити шлюзи! — наказує чудовисько.

— Але годинник ще не показує нульової відмітки! Ще три листки! — нагадує Темрякос, до якого доходить усе дуже довго.

— Я поки що спроможний порахувати до трьох і без твоєї допомоги! — огризається Упир.

Темрякос біжить до клапанів і засувок, щоб швидше виконати наказ, доки повелитель не надумав і його втопити. Годинникар-осмат дивиться на Темрякоса і проблему вирішує ще простіше: він зриває одразу три листки.

— Нуль! — широко усміхаючись, вигукує він.

Артур підносить колись малесенького, а тепер велетенського ключа до отвору в стінці авто. Але всі його старання марні — пружина занадто туга. Чоло хлопчика спітніло.

На допомогу приходить Селенія, і вони разом намагаються обернути величезний ключ.

— А ти впевнений, що впораєшся з автомобілем? — запитує Барахлюш, бо з недовірою ставиться до будь-якого механічного транспорту.

— Це мій фах! — відповідає Артур, не бажаючи вдаватися в подробиці.

Барахлюш трохи заспокоюється.

Піднявшись сходами, Темрякос виходить у коридор, уздовж якого вишикувались осмати.

— Починайте! — наказує він.

Осмати вибивають палицями клини, потім Темрякос бере палицю і з розмаху б’є по крану. Кран булькає, і з нього струменем виривається вода.

Товсті вени соломинок заповнюються і вода ринула в центральну трубу.

Упир радіє. Його підступний задум здійснився. Ніщо вже не зупинить бурхливого потоку, вода скоро увірветься в трубу і наздожене втікачів.

Щоб обернути ключ, Артур повисає на ньому. Селенія дмухає на обідрані долоньки: вона так старалась допомогти Артурові, що зідрала шкіру, адже руки у принцес, як відомо, дуже ніжні!.

Раптом усі чують шум потоку. Селенія з жахом кричить:

— Ой! Вони відчинили шлюзи! Артуре, поспіши!

Арчибальд і Барахлюш мовчки ховаються за капотом автомобіля. У дзеркало заднього огляду вони бачать, як здалеку до них наближається величезна маса води, змиваючи все на своєму шляху.

— Швидше, Артуре! — репетує Барахлюш. Перспектива захлинутись і піти на дно його не приваблює.

— Щоб поїхати звідси, мені потрібно завести машину! — відповідає хлопчик.

З бойовим кличем Артур стрибає на ключ і давить на нього усією своєю мініпутською вагою.

Ура! Ключ піддався і пружина прийшла в дію. Проте, щоб зробити другий оберт, часу немає, і хлопчик блокує ключа за допомогою якоїсь палки. Селенія від захвату аплодує.

І ось Артур уже за кермом. Важелів не так багато на панелі, тож він з ними розбереться. Іграшковий автомобіль не складніший за бабусин «Шевроле». До того ж, у трубі нема небезпеки врізатися в дерево!

— Знаєш, я вперше поведу автомобіль! — тихо зізнається хлопчик Селенії.

— Сподіваюся, що не востаннє! — не стримавшись уїдливо зауважує принцеса. На щастя, вона говорить так тихо, що її чує тільки Артур. Вуха в хлопчика спалахують, але глухе вуркотіння води швидко змушує забути його про інші проблеми.

Подивившись у дзеркало заднього огляду, Артур бачить величезну сіру стіну, яка невблаганно насувається прямо на них.

— Поїхали! — кричить водій, кулаком вибиваючи палку, що заблокувала ключ.

Колеса крутяться, але машина пробуксовує і не хоче рушати з місця. Нарешті повітряна хвиля, здійнята бурхливою водою, штовхає машину вперед. А може, пронизливий крик переляканих пасажирів зрушив авто з місця.

Хоч як би там було, але автомобіль зривається з місця і на повній швидкості, як ракета, мчить по трубі.

Артур обома руками вчепився в кермо. Селенія злилася з кріслом.

Поступово всі звикають до швидкості, перестають злякано усміхатись і, як звичайні пасажири в звичайному таксі, починають займатися своїми справами.

Барахлюш бурчить, що більше ніколи і нізащо не поїде ні на яких машинах, а пересуватиметься на гамулях або ходитиме пішки.

Сп’янілий від швидкості Арчибальд дивиться на стінки труби і купки сміття, що пролітають мимо.

«От чорт! Минуло тільки чотири роки мого перебування в країні мініпутів, а як за цей час спрогресувало автомобілебудування!» — констатує він, захоплений потужністю гоночного автомобіля.

Швидкість наростає — стіни труби здаються суцільним сірим полотном. Артур — сама увага. Йому доводиться не просто тримати кермо, а по-справжньому вести машину. Вітер притискує пасажирів до крісел, однак Барахлюш просовує свою лукаву мордочку між двох передніх сидінь.

— На першому перехресті звернути праворуч! — командує він.

Артур хоче запропонувати принцу заткнутись, але тут машина і справді на повній швидкості вилітає на перехрестя. Різко крутнувши кермо, хлопчик скеровує машину праворуч, проте подяки за підказку Барахлюш, здається, не дочекається. Принц ображено надуває губи.

Невдовзі дорога вирівнялася. Водій і пасажири полегшено зітхають.

Оговтавшись від несподіваного крутого віража, Артур уїдливо говорить Барах люшеві:

— Якщо ти такий знавець, то наступного разу постарайся попередити мене заздалегідь!

Але попередження припізнилося: попереду нове перехрестя.

— А-а-а-а! — верещить від жаху Артур, і інстинктивно повертає ліворуч.

Мало не врізавшись у перегородку, машина все-таки (перепрошую, дві труби), проскакує в єдину вільну вузьку щілину. Знову можна зітхнути з полегшенням!

— Красненько дякую, Бюше! — зі злістю шипить хлопчик. З переляку в нього спітніло чоло. Краплі поту заливають йому очі, заважають стежити за дорогою. Артур часто моргає.

Помітивши це, Селенія носовичком витирає йому лоба. Вона робить це так ніжно, що Артур умить розслаблюється і в його вухах починає звучати чудова музика. Зненацька в її божественні звуки вривається переляканий крик Барахлюша:

— Праворуч! — репетує юний принц і молотить руками по спинках передніх крісел.

Артур, усе ще перебуваючи під дією чар принцесиного дотику, не може зорієнтуватись, де там праворуч, а де ліворуч, тому про всяк випадок крутить кермо в усі боки.

А перехрестя наближається з неймовірною швидкістю! Дружний крик пасажирів нарешті приводить Артура до тями. Він усе-таки встигає скерувати машину в правий тунель.

Вигуки втікачів відлунюють у каналізаційних трубах.

РОЗДІЛ 12

Артурів батько, мабуть, уже в тисячний раз заганяє лопату в землю, зі всією силою налягає на держака, викопує пласт землі й викидає його на край ями.

Дружина стоїть на відстані — боїться ненароком спровокувати нові пригоди, котрі можуть тільки ускладнити й без того непросту ситуацію. Вона ніяк не може забути тихий дитячий голос, який прозвучав нізвідки, але й досі відлунює в її вухах.

Артурова мати ламає голову над цією загадкою, але врешті-решт робить висновок, що це уява так недобре пожартувала з нею і береться за роботу — ретельно знімає шкурку з помаранчі, призначеної для її чоловіка.

Несподівано їй вчуваються інші звуки — ніби десь глибоко під землею булькає вода.

Мати насторожено прислухається. Цього разу шум не зникає, навпаки, стає все чіткішим.

— Любий, ти чуєш цей дивний шум?

Чоловік, який встиг задрімати на держаку лопати, здригається.

— Ти про що? — здивовано запитує він, почуваючись ведмедем, який щойно пробудився від сплячки. Хитнувши кілька разів головою, він прислухається. — І справді! Де ж це шумить?

— Під землею. Напевно, десь біжить вода.

Ставши на коліна, Артурова мати прикладає вухо до землі і намагається визначити, в якому місці жебонить це приблудне підземне джерело.

Батько усміхається.

— Тобі вже вчуваються голоси, як Жанні д’Арк? — жартівливо запитує він. — Якщо так і далі піде, то ти незабаром побачиш, як пурхають янголи й оживають привиди!

Ці слова виявилися пророчими.

Позаду Артурового батька виникають дивні силуети.

Мати їх уже помітила й усмішка на її обличчі застигла, ніби перед нею привиди.

— Великі й маленькі монстрики, як у запорошених книгах твого батька! — сміється-квокче чоловік. — Манюсінькі, покриті шерстю і жахливо потворні, разом зі своїми братами, величезними чорними чаклунами!

І він, регочучи, намагається скопіювати африканські танці — зрозуміло, на свій копил.

Дружина позирає на нього з острахом і здивуванням. І тремтячою рукою показує кудись за спину чоловіка.

Побачене настільки її вразило, що вона, не втримавшись на ногах, опускається на тацю з фруктами.

Помаранчі і яблука котяться в усі боки.

Чоловік здивований: тільки-но дружина розмовляла з ним і ось уже десь зникла.

Він озирається і раптово ніс у ніс, точніше в пупа, наштовхується на п’ятьох негрів із племені бонго-матасалаї: на них досі одягнені довгі бубу, а в руках вони тримають гострі списи.

Нажаханий батько з такою силою натиснув на лопату, що вона з держаком входить у землю. Зуби його клацають, як друкарська машинка, що складає заповіт.

Різниця у зрості між двома чоловіками майже метр, тож вождь матасалаї досить довго нахиляється, поки нарешті його обличчя опиняється на рівні голови Артурового батька.

— Ви маєте годинника? — ввічливо питає африканський гігант.

Різко, як лялька-маріонетка, яку смикнули за ниточку, батько киває головою, що означає «так».

Він дивиться на зап’ясток і намагається розрізнити стрілки на циферблаті, але страх застилає йому очі, і він навіть не помічає, що годинника в нього на руці немає.

— Хвильку… Хвильку…

Проте скільки б не тряс він зап’ясток, побачити що показує годинник — він не має можливості.

— У кухні є ще один годинник, — бурмоче він, — той іде правильно, набагато точніше, аніж мій.

Вождь матасалаї мовчки усміхається і випростується на повен зріст. Батько розуміє це як дозвіл піти.

— Я… я… зараз повернуся, — каже він голосом людини, яка ось-ось помре, а потім, як кролик, підстрибом утікає в будинок.

Темрякос із гордістю дивиться на картку, де старанно написані ряди чисел.

— За моїми підрахунками, вода прибуде в столицю мініпутів швидше, ніж за тридцять секунд! — повідомляє він батькові. Для Жахливого У це дуже приємна звістка.

— Чудово! Чудово! За якусь хвилину я буду абсолютним повелителем усіх Сімох Континентів, а мініпутський народ залишиться тільки у спогадах, стане крихітним абзациком у Великій Книзі Історії!

Жахливий У задоволено потирає руки, почуваючись найбільшим хитруном на світі.

Король Свистокрил де Стрілобарб ходить перед брамою своєї столиці. Настав час великих випробувань: він уже не сподівається зберегти своє королівство. Але ця втрата — ніщо в порівнянні із втратою дітей. Селенія і Барахлюш не повернулися, й їхня відсутність турбує короля найбільше.

— Котра година, мій добрий Миро? — питає король у свого вірного крота.

Сумна тварина (настрій у неї схожий на королівський), зітхаючи, дістає із камізельки годинника.

— За п’ять хвилин полудень, мій повелителю, — відповідає Миро.

На відміну від хронометра Упиря, де немає стрілок, що рухаються у своєму ритмі, справжній годинник не може ні скоротити, ні розтягти часу. В країні мініпутів секунда залишається секундою, а це означає, що трагічні події невблаганно наближаються.

Добрий король тяжко зітхає і розводить руками.

— Лишилося всього п’ять хвилин. А ми не маємо від них жодної звістки! — стурбовано каже він. Миро підходить і кладе свою лапку на його плече.

— Повірте, мій добрий королю, все закінчиться щасливо. Ваша донечка — дуже мужня дівчинка. І той Артур, на мій погляд, теж дуже винахідливий та ще й розумний! Я переконаний — вони обов’язково повернуться!

Уважно вслухаючись у слова підтримки, король сумно усміхається. На знак вдячності він плескає друга по плечу і вже більш упевненим тоном говорить:

— Нехай почують боги твої слова, Миро! Ох, нехай почують тебе боги!

Артур не зважає на втому — він усе ще обома руками тримає кермо. Хлопчик уже звик до швидкості й навіть встигає реагувати на всі повороти.

Машині вдалось утекти від хвилі, що мало не наздогнала її.

Зараз швидкість автомобіля принаймні удвічі більша, аніж швидкість води.

«Дякую, бабусенько!» — подумки звертається Артур. Без цієї машини ми б ніколи не врятувалися.

Бабуся, певно, й не здогадується, що звичайна іграшка може стати дуже необхідною річчю, а то й такою, яка порятує життя найдорожчих для неї людей.

Несподівано Барахлюш насторожився, як пес, що взяв слід. Навіть велика швидкість не завадила йому впізнати знайомі місця.

— Мені здається, що ми наближаємося до столиці! Он там вказівник, він стоїть на краю з кульбабами! — вигукує Барахлюш.

Селенія вдивляється в глибину тунелю: здається, й вона угледіла попереду щось знайоме.

— Там міська брама! — радісно кричить вона.

Новину пасажири зустріли піднесено, всі вітають одне одного, а Барах-люш кидається на шию Арчибальду, який сидить поруч.

Та щастя, як завжди, коротке.

Несподівано машина уповільнює хід.

— О, ні! Тільки не це! — розгублено шепоче Артур, не бажаючи лякати своїх супутників.

Та машина рухається все повільніше і врешті-решт зупиняється.

Заведена пружина виконала свою роботу.

Пасажири запанікували.

— У нас, певно, аварія? І, гадаю, також уперше? — уїдливості Селенія ніколи не позбудеться.

Артур розгублений і не знає, що відповісти.

Але Барахлюш, на щастя, втручається в ситуацію.

— Швидше! Треба знову завести пружину, доки вода не наздогнала нас!

— Нічого не вийде! На це потрібен час! До того ж, у мене й руки заніміли! — відповідає Артур.

— А ноги? — цікавиться Селенія.

Утікачі вискакують із машини із усіх ніг кидаються до виходу з тунелю. Тепер відстань до нього здається їм такою величезною, як до краю світу. Машина долала відстані за лічені секунди, а біжать вони непорівнянно повільніше, і незабаром шум води знову долинає до їхніх вух.

— Ану швидше! Вода дуже близько! — кричить Артур, підганяючи Барахлюша й дідуся: обидва, і дідусь і принц, дуже стомились і помітно відстають.

У місті також чутно шум водяної хвилі.

Король сторожко прислухається.

— Що це таке? — питає він у свого вірного Миро.

— Уявлення не маю, — чесно відповідає кріт, але ногами чую, як під землею відбувається вібрація. І це недобрий знак. Але що буде далі — не знаю.

Утікачам лишилося пробігти якихось метрів двадцять — за мініпутськими мірками, звичайно.

Обернувшись до дідуся, Артур бере його під руку:

— Останнє зусилля, дідусю! — благає онук, допомагаючи дідусеві бігти.

Маленький Артур повен сил і енергії. Той самий Артур, який і в школі, і вдома уникав будь-яких доручень, бо, мовляв, багато уроків.

До речі, уроки він тоді не робив. А тепер його не впізнати: хлопчик став сильним і мужнім, як справжній воїн, і упертим, як реп’ях.

Селенія першою добігає до міської брами і з усіх сил гримає в неї своїми маленькими кулачками.

— Відчиніть! — гукає вона.

Король упізнав би цей голос серед тисячі інших голосів — це його кохана донечка, його дорога принцеса, його героїня повернулася після виконання важкого завдання.

Охоронець відчиняє маленьке віконечко. Хоча вода ще не виплеснулась із труби, та її дихання вже чути, і сильний порив вітру жбурляє йому в обличчя дрібні бризки.

— Хто там? — насторожено запитує він, не подаючи вигляду, що йому страшно.

Селенія просовує у віконечко руку, а потім, ставши навшпиньки, показує і своє лукаве личко. Підбігши до брами, Барахлюш відштовхує сестру і займає її місце у віконечку.

Та охоронець і бровою не веде — він дивиться на них і не бачить! І жоден м’яз на його обличчі не ворухнеться. А за кілька секунд зачиняє віконечко. Обурена Селенія знову щосили гримає у браму.

Прибіг король і здивовано дивиться на охоронця. Як він посмів не впустити до міста його доньку?!

— Що ви робите? Чому не відчиняєте браму? — обурюється Його Величність.

— Тому що це чергова пастка! — упевнено відповідає вартовий. — Та стріляного горобця половою не обдуриш! Цього разу вони зробили два об’ємні малюнки, як у мультиках: зобразили Селенію і Барахлюша. Принцеса схожа, а от Барахлюш — не дуже. Одразу видно підробку!

Вода грізно реве, наближаючись до міста, а втікачі все ще гримають у браму. Лише Арчибальд, обернувшись до труби, підраховує, скільки в них ще є часу. Потік несамовито мчить уперед — незабаром він вирветься назовні і понесеться далі зі швидкістю справжньої ракети.

— Та відчиніть нарешті браму, заради всього святого! — несподівано голосно кричить дідусь. Мабуть, потяг до життя допоміг йому зібрати останні сили.

Король чує відчайдушний крик і впізнає голос Арчибальда. Монарх підходить до брами — він хоче сам переконатися, що його не дурять.

У прочинене віконечко видно Селенію і Барахлюша.

— Рятуйте! — кричать вони, охоплені неймовірним жахом.

Розгніваний король наказує вартовому:

— Негайно відчиняйте браму, ви, тричі гамуль!

І тільки після цього охоронець кидається до воріт і з допомогою своїх товаришів витягає величезні задвижки.

— Швидше, швидше, — підганяє їх Барахлюш. Юний принц щойно помітив, як вода проковтнула залишений у тунелі автомобіль. Повітряна хвиля, що рухається попереду водяної, з силою притискує наших героїв до стулок брами. Останню задвижку знято — вартові обережно прочиняють ворота. У щілину вривається сильний вітер і валить з ніг сторожу, навстіж відчиняючи обидві стулки брами.

— Швидше! Вода прибуває! Треба щільно зачинити ворота! — задихаючись, кричить Артур, навіть не привітавшись зі своїми знайомими.

Вартовий роздратовано зауважує:

— Відчиняй — зачиняй! Самі не знають, чого хочуть!

І раптом він помічає велетенську хвилю, яка от-от накриє усіх своїм пінистим гребенем. Настрій його зразу міняється — він біжить до брами.

— Рятуйте! — гукає він до своїх товаришів, і ті, ні про що не питаючи, кидаються до воріт. Десятки рук штовхають браму, а ще десятки тільки заніміли від жаху. Біля воріт зібрався великий натовп мініпутів, які голосно бідкаються, що стулки такі важкі, а вітер такий сильний і не дає зачинити ворота. Хвиля ж виривається на простір і радіє з того, що ось-ось змиє з лиця землі це нещасне містечко.

Миро вирішує подати приклад жителям міста: він кидається до воріт, упирається в них своїми коротенькими лапками. Звісно, кріт більше звик рити тунелі, аніж штовхати ворота, однак для порятунку будь-яка допомога безцінна. Навіть король, попри свій високий ранг, рветься на поміч.

— Нумо, добрий мій Пальмито, допоможи мені злізти з тебе! — звертається він до свого бойового конопса.

Пальмито підіймає могутню лапу, бере нею короля, що зручно влаштувався в нього на конопсячій голові, й обережно зсаджує його на землю.

— А тепер, Пальмито, зачини ворота!

Кілька секунд конопес здивовано дивиться на господаря. Слід сказати, Пальмито завжди потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хочуть: мініпутська мова чужа для нього, проте мініпути про це забувають і часом вважають Пальмито за дурника. Але спробуйте самі вивчити конопсячу мову, і тоді стане зрозумілим, хто насправді виглядатиме дурником!

Конопес виставляє вперед свої могутні копита, упирається ними у ворота і вмить зрушує їх з місця.

Справа посувається, однак хвиля за кілька метрів від брами.

Артур стрибає на задвижку, щоб вагою свого тіла проштовхнути її крізь кільця.

Конопес налягає на ворота ще раз, але навіть він змушений зупинитись і зібрати свою силу для спротиву — вже не вітру, а справжньому буревію, піднятому гігантською хвилею.

Хвиля мчить до міста, однак коно-пес встигає зачинити стулки воріт. Артур повисає на задвижці — і вона входить в обидва кільця.

Розгнівана хвиля б’ється в браму. Від її натиску брама двигтить, і всі, хто намагався задвинути другу задвижку, падають на землю. Тільки Артур усе ще на ногах: він сам уперто намагається зробити те, що не вдалося трьом.

Тунель уже затоплено і хвиля ось-ось увірветься в місто…

Нарешті і друга задвижка входить у кільця. Все! Браму зачинено наглухо! Однак немає впевненості, що задвижки витримають, тому все більше міні-путів поспішають до воріт і впираються в них руками, сподіваючись таким чином протистояти шаленому натискові води.

Вода — наймогутніша зброя. Окрім пробивної сили, вона має ще й силу потаємну: може просочитися в будь-яку щілину і розмити її так, що розвалиться вся споруда. І король знає, що в стінах і воротах щілин незліченна кількість.

— Але ж ці щілинки зовсім малесенькі, і вони точно витримають, — уголос переконує він своїх підданих і насамперед — себе.

Темрякос дивиться на свою рахівницю. Остання кісточка поволі котиться по дротику і приєднується до решти, що чекали на неї на другому кінці. Операцію завершено.

— Ну, от і все! — задоволено повідомляє він батькові: — 3 цього моменту ви, Ваша Величносте, — єдиний і повновладний імператор усіх Семи Континентів! І Темрякос низько, нижче, ніж завжди, кланяється Упирю.

Жахливий У упивається своєю перемогою. Він поволі набирає в легені повітря і так само поволі його видихає. А оскільки те, що називається в нього грудьми, більше нагадує щуплу літеру «П», звуки, які видає повітря, що проходить через груди новоспеченого імператора, нагадують завивання вітру в каміні.

— Хочу вам сказати: усвідомлення власної могутності дає мені неабияку втіху. Приємно, хай йому біс, почуватися повелителем світу, — скромно зізнається він. — Проте приємніше усвідомлювати, що всі, хто був на заваді, покійники! Упир завжди був схильний до чорного гумору. Навіть перемога не вилікувала його від лиходійських нахилів.

На щастя, наші герої зуміли уникнути смерті. Хоча небезпека все ще існує, і Упир має шанс викреслити їх із списків живих.

— Ну, як гадаєте, брама витримає? — запитує стурбований король у своїх підданих, які юрмляться навколо нього, сподіваючись почути щось оптимістичне і бадьоре.

— Звісно, витримає, — відповідає Миро.

Якщо це сказав досвідчений інженер, то ніхто йому не заперечить.

Усі радісно погоджуються.

Селенія і Барахлюш нарешті відходять від брами і кидаються в батькові обійми.

— Мої крихітки, який я щасливий вас бачити живими і здоровими! — вигукує король. Його переповнює радість.

Він притискує дітей до себе, ризикуючи їх роздавати, бо невимовно щасливий, що вони вдома. І піднявши очі до неба, король смиренно промовляє:

— Дякую тобі, Боже, що ти почув мої молитви!

РОЗДІЛ 13

Бабусенька теж хоче, щоб небо її почуло. Вона прочитала вже три молитви поспіль, та поки що нічого не відбулося. Зітхаючи, вона схиляє голову перед розп’яттям, що прикрашає центральну стіну вітальні, і починає молитися до Діви Марії.

В цю мить у вітальню вбігає Артурів батько. Замурзаний, з шаленим блиском в очах, він подібний до марсіянина, який заблукав на чужій планеті.

— Оце так! Велетенські! Неймовірні! Уп’ятьох! У саду! Всі чорні! Як вугілля! Вони не мати годинника! — вигукує він короткими реченнями, ніби читає телеграму.

Зупинившись посеред вітальні, батько кілька разів обертається на одній нозі, а потім продовжує карбувати фрази.

— Негайно! Бо великий чорний стати червоним гніву! Дуже гнівається! Не гаяти часу!

Промовивши цей дивний текст, він мчить знову до дверей, через які і вскочив кілька секунд тому. Бо він з’явився тут не для того, щоб виконати побажання вождя племені матасалаїв і дізнатися, котра година. Чоловік забіг позичити трішки сміливості, щоб нарешті дременути світ за очі, покинувши в цьому дивному саду і дружину, і сина. Хоча сина давно вже підкинули бабусеньці, а що стосується дружини, то він уже не раз обмірковував варіанти втечі.

Поглянувши через прозору фіранку, Артурів батько переконується, що непрохані гості ще в саду. Значить, можна втікати.

— Я… я повернуся! — запевняє він бабусю, розганяється і поковзом мчить до вхідних дверей. Та на порозі натикається на прибульців!

Не зумівши загальмувати, чоловік перелякано махає руками, пробуксовує на п’ятках і приземляється обома сідницями на підлогу, навощену до блиску. Руки йому слугують пропелерами, від чого рух тулуба пришвидшується, і він мчить далі сходами, скориставшись замість тобогана власною дупою. Внизу дрібний гравій перепиняє дію сили ковзання, і шанувальник перегонів, підлетівши вгору, загримів носом просто в садову стежку. Добре, що прибульці встигли подбати про свою безпеку і розступилися… Хоча, як виявилося, це зовсім не прибульці, а відвідувачі.

Їх троє. Перший зовсім не гігант і ні на грам не чорний. Він навіть елегантний. Це Давидо. Артурів батько дещо заспокоївся, а Давидо, вітаючись, торкається капелюха. Двоє інших — чорні. Тобто — в чорній формі. Це полісмени.

— Полудень! — широко посміхається, ніби тільки-но виграв у лотерею, Давидо.

Артурів батько знизує плечима — він нічого не розуміє. Давидо виймає із кишеньки годинника на ланцюжку.

— Якщо точно, то за одну хвилину! — доброзичливо виправляє себе він. — І це межа мого терпцю.

Маленький гурт на чолі із Барахлюшем вривається в зал переміщення. Знову доводиться турбувати старенького сторожа, і той незадоволено бурчить, вилазячи із кокона. Звісно, настрій у нього не дуже веселий.

— Швидше! Я вже про всяк випадок обернув одне кільце! Ви маєте лише хвилину!

Арчибальд першим сідає перед величезною лінзою чарівної підзорної труби. Навіть король прийшов його провести. Він прибув без свого вірного конопса: тварина тут би не вмістилася. Монарх підходить до Арчибальда: обидва потискують руки і по-змовницьки підморгують.

— Тільки приїхав — і від’їжджаєш! — бідкається король, не приховуючи, що шкодує за своїм давнім другом.

— Це ж закон зірок, а зірки не можуть чекати! — хитро усміхнувся Арчибальд.

— Та знаю, і мені дуже шкода… Ти б ще багато чого нас навчив! Адже навколо стільки цікавого! — засмучено промовляє король. Арчибальд кладе руку на монарше плече.

— Сьогодні ви знаєте все, що знаю я. А ми разом — одне ціле, бо знання одного доповнюють знання другого. Хіба не на цьому стоїть держава? Хіба не в цьому сила мініпутів?

— Правду кажеш, — погоджується король. «Якщо вам дуже хочеться плакати, треба більше сміятися». П’ятдесята заповідь.

— От бачиш! Ти ж сам мене навчив цієї заповіді! — усміхається Арчибальд. Король схвильований: він знає, що давній друг щиро любить і поважає його та його народ.

Обидва дідусі маленькі на зріст, та душі їхні — високі.

Провідник обертає друге кільце — кільце розуму. І воно скрипить, бо давно не змащувалося.

— Придивіться за моїм зятем! — з усмішкою наказує король.

— З задоволенням! А ви не спускайте очей з моєї невістки! — відповідає Арчибальд.

Провідник обертає третє кільце — кільце душі.

— Прошу до вагонів! — кричить він, як досвідчений провідник у потязі.

Востаннє Арчибальд змахує рукою на прощання, а потім кидається на скло, яке втягує його в себе. Старий зникає, як шматочок печива у варенні.

Чарівною силою лінз він притягується від однієї до другої і поступово збільшує свій зріст. А лінзи зменшуються.

Врешті-решт підзорна труба буквально випльовує його із своєї глибини, як вишневу кісточку. Світло і повітря впливають на Арчибальдів зріст — і ось він стає таким, як чотири роки тому. Не втримавшись на ногах, дідусь падає в густу зелену траву, котиться по ній і зупиняється. Вдихаючи повітря на повні груди, він намагається оговтатися після подорожі.

Несподівано перед ним постає вождь племені матасалаї. Він усміхається — видно його міцні білі зуби.

— Як тобі мандрувалося, Арчибальде? — питає вождь.

— Чудово! Трохи задовго, але… чудово! — відповідає дідусь, зрадівши зустрічі з другом.

— А де ж це Артур? — стурбовано озирається африканець.

— Він зараз прибуде!

Тим часом мініпути не поспішають посадити Артура перед лінзою, та й він сам не поре гарячки: доведеться пірнати в липку желеподібну масу, яка ковтне його, ніби хамелеон муху, що прилипла до язика. Та якщо він хоче зустрітися зі своїми рідними і розповісти про незвичайні пригоди бабусеньці, йому доведеться витримати процедуру перетворення. Хоча він поки що не впевнений, чи потрібно все оповідати бабусі — вона ж так може розхвилюватися!

До хлопчика підходить Барахлюш.

— Ми сумуватимемо за тобою! Швидше повертайся! — просить маленький принц.

— Повернуся через десять селенелій! Домовились? Щоб мені провалитися на місці! — промовляє Артур, піднявши руку до неба і спльовуючи на підлогу.

Барахлюш здивований таким скріпленням клятви, та цей звичай йому подобається і він вирішує його запровадити серед мініпутів.

— Домовились! — відповідає він, теж піднімає руку і задоволено плює в куток.

Артур спостерігає за мавпуванням Барахлюша і не стримує реготу.

— Не гайте часу! — нагадує провідник. — За десять секунд прохід зачиниться!

Артур підходить до величезної лінзи. І тут до нього наближається Селенія. Їй важко стримувати свої почуття. В Артура теж щось залоскотало в носі. Він розуміє, що потрібно сказати щось особливе, та не може відшукати підходящих слів.

— Нам відводиться тисяча років на пошуки нареченого, а я знайшла його за кілька годин! — стримуючи сльози, промовляє принцеса.

— Мені треба повертатися, бо моя родина налякана до смерті. Твої рідні також хвилювалися б за тебе.

— Я розумію, — погоджується Селенія, та в її голосі чути сумнів.

— І десять селенелій — це не так уже й довго! — бадьоро говорить Артур.

— Десять селенелій — це мільйони секунд самоти, — відповідає принцеса, не витримавши, і схлипує.

Артурові очі також зрадливо заблищали. Хлопчик рукавом витирає обличчя, намагаючись непомітно змахнути сльози, і обіймає наречену за плечі.

— Згідно з традицією і протоколом, ці секунди стануть випробуванням щирості нашого бажання бути завжди разом, — нагадує Селенії Артур, хоча сам би послав того протокола до біса.

— До біса протокол! — ніби читаючи його думки, вигукує принцеса, і не встигає хлопчик отямитися, як вона ніжно його цілує. Перший поцілунок кохання! Щастя Артура не має меж! Та поки він ворушить мізками, щоб обдумати відповідь, принцеса різко штовхає його на лінзу, і та з плямканням ковтає хлопчика.

— Селеніє! — гукає він, проте липка маса заглушує його голос.

Чарівна сила шпурляє Артура в різні боки, повітряні течії підкидають його і обертають, як хочуть. Тепер він розуміє альпіністів, що опиняються в епіцентрі снігової лавини, яка тягне їх за собою. Коли він читав про це у книгах, та не міг собі уявити. Щоб не піддатися стрімкому потоку, Артур ні на мить не перестає бовтати руками й ногами — ніби жаба у глечику з молоком. Раніше він дуже любив казку про двох жаб, але потім знайшов дідусеві книги і полюбив його африканські пригоди.

Лінзи, через які пролітає хлопчик, стають щораз меншими і жорсткішими. Остання взагалі тверда, як скеля, і Артур добре врізався головою.

Магічна труба викинула його у великий світ. Коли легені наповнилися свіжим повітрям, хлопчикові здалося, що він став повітряною кулькою і зараз полетить до хмар. На щастя, це тільки відчуття…

Артур невпевнено ступає кілька кроків, падає і котиться по траві, як колода. Нарешті, зупинившись, він стає навпочіпки… І ніс у ніс зіштовхується з Альфредом. Пес усміхається, весело метляючи хвостом. А потім від радості кидається обіймати свого друга і облизувати його. Хлопчик з реготом відбивається від бурхливих виявів любові.

— Альфреде, Альфреде! Дай хоча б прийти до тями! — утихомирює його Артур, хоча сам теж дико зрадів такій зустрічі.

На допомогу онукові приходить Арчибальд — він простягає йому руку, щоб той підвівся.

Першою Артур бачить матір, яка сидить серед розсипаних фруктів і не зводить пильного погляду з гігантського вождя та його воїнів.

Хлопчик підбігає до неї і, посковзнувшись на помаранчевій шкурці, падає поряд.

— Що сталося, мамо? — схвильовано питає він, розкидаючи навкруги себе яблука.

— Побачила нас і впала в помаранчі, — пояснює вождь матасалаї, тримаючи в руках доказ — недочищений плід.

— Радше — в яблука, — усміхається Арчибальд задоволено, бо знайшов привід пожартувати з друга. Дідусь нахиляється і підіймає яблуко, показуючи його вождю. Африканець не розуміє: він вважає, що Арчибальд, перебуваючи так довго в мініпутів, забув рідну мову.

Артур ніжно торкається рукою маминого обличчя:

— Чуєш, мамусю! Це я, Артур!

Хлопчиків голос звучить так ласкаво і дзвінко (і несподівано!), що мати отямилася.

Вона зморгує, трясе головою, скидаючи з себе заціпеніння. Здивовано поглядає на свого живого й здорового сина.

Потім, не повіривши, що це не сниться, вона знову опускає повіки.

— Мамо, прокинься! Мамо! — торгає її Артур.

Мати широко розкриває очі.

— Хіба це не сон? — розгублено питає вона.

— Та що ти! Це ж я, Артур, твій син! — каже хлопчик і допомагає матері звестися на ноги.

І тоді вона нарешті зрозуміла, що її зниклий син знайшовся, що з ним нічого не сталося…

— О, мій хлопчику! Мій дорогий синочку! — ридає мати і знову падає на розсипані фрукти.

В другому кінці саду розігрується ще одна драма. Нічого не підозрюючи, бабусенька йде за Давидо.

Ставши навшпиньки і притуливши долоню до чола, власник «Корпорації Давидо» вдивляється вдалечінь, шукаючи поглядом тоненьку смужечку дороги, що в’ється серед пагорбів.

Він поглядає на годинника, тримаючи його в руках, як суддя на змаганнях.

— Отже, якраз полудень! — гордо сповіщає він бабусеньку і двох полісменів. — Полудень, а на горизонті нічого! І нікого! — додає він, певно, з почуття обов’язку. А може, щоб ще раз роз’ятрити рану.

Давидо вдає неймовірний відчай, проте настільки фальшиво, що цьому не вірять навіть полісмени.

— Шкода, що в таку прекрасну неділю, в день, коли Господь повелів усім відпочивати, дива не станеться! — лицемірно зітхаючи, промовляє він.

От би з нього вийшов стовідсотковий осмат! Бабусенька намагається приховати свій відчай, а полісмени взагалі нічого не розуміють. Вони допомогли б цій симпатичній старенькій, та закон на боці Давидо, і саме він наказуватиме, що діяти.

Мерзенна посмішка зникає з обличчя Давидо, і він знову стає серйозним. Прокашлявшись і прочистивши горло, негідник озирається на бабусю… І з жахом помічає, як поруч з нею, ніби після помаху чарівної палички, виникають Арчибальд з Артуром. Ось воно — диво, на яке так усі сподівалися! Розгублений Давидо не годен і язиком повернути.

Якби на очах у глядачів знаменитий фокусник Копперфільд сховав під своїм плащем ціле місто, Давидо не так би здивувався. Що ж — це магія! Але те, що сталося в саду, не має жодних пояснень. Це не магія і не диво. Це катастрофа!

Упізнавши Давидо, Арчибальд підкреслено чемно усміхається.

— Ви маєте рацію, Давидо, сьогодні прекрасна неділя! — вигукує поважний дідусь, що ніколи не втрачає шансу пожартувати.

Несподіванка так подіяла на Давидо, що він застиг як вкопаний. І тільки рот його без звуку хапає повітря.

— Нам час підписати папери, чи не так? — питає дідусь.

Давидо ніяк не втямить, у чому річ, але киває головою на знак згоди. Пережитий шок негативно вплинув на його й без того обмежені розумові здібності.

— Ходімо до вітальні, там прохолодно і нам буде зручніше, — ввічливо запрошує Арчибальд. А сам шепче на вухо Артурові, щоб той подбав про рубіни. Хлопчик не впевнений, що дідусеве доручення дуже просте, але він гордий його довір’ям.

— Я тебе не розчарую! — поважно і скромно промовляє хлопчик і біжить щодуху в другий кінець саду. Всього за кілька метрів він з розгону падає в яму, викопану батьком.

Альфред здивовано опускає морду до господаря: цікаво, яку гру цього разу вигадав непосидючий хлопчик?

— Фе не фсе ффачено! — кричить з ями Артур, випльовуючи землю з рота. — Фараф я вифкочу фідфи…

РОЗДІЛ 14

Військо новоспеченого імператора вишикувалося на майдані перед палацом Некрополіса. Перед втіленням у життя своїх завойовницьких планів Жахливий У вирішив проінспектувати бойові сили. Воїни вишикувані так, що, коли поглянути згори, виходить дві великі літери: «Ж» і «У». Тисячі ос-матів осідлали войовничих комарів, які готові летіти підкорювати далекі краї.

Упир виходить на парадний балкон, що нависає над величезною площею, і задоволено оглядає непереможну армію. Він одягнений по-святковому: новий плащ кольору воронячого крила прикрашений осяйними криваво-золотистими зірками.

Військо зустрічає свого повелителя радісними вигуками. Величним том імператор простягає вперед руко-клешні: так чинить папа римський, коли виступає перед паствою.

Жахливому У приємно упиватися величчю переможця, хоча, на думку кротенятка Мино, перемога Упиря називається мерзенним злочином. Мино так і сидить біля піраміди і мордує себе міркуваннями, як же йому вчинити… Якщо вірити пихатому Упиреві, то хлопчик, який подарував йому годинника, потонув разом із усіма мініпутами. А раптом він урятувався? Відповіді на це питання нема, а виконати прохання треба. І кротеня вирішує: навіть якщо є всього один шанс із мільйона, він зобов’язаний надати його тому симпатичному хлопчикові. Якщо він живий — прийме сигнал. Отож сигнал треба подати.

Мино розгублено поглядає на годинника. Артур забув одну дуже важливу деталь: маленьке кмітливе кротеня зможе визначити, котра година. Але розгледіти цифри на циферблаті — ні. Кроти взагалі мають слабкий зір, а Мино тим більше. Він і зблизька не бачить ні букв, ні цифр.

Кротеня не може заспокоїтися. Воно витягує лапку з годинником то вгору, то вперед, намагаючись відвести циферблат якнайдалі. Та даремно. Мино підсліпуватий, як і будь-який кріт…

Артур ходить колами по саду. З висоти його земного зросту неможливо упізнати те місце, де під землею сховано скарб. Нарешті йому вдається відшукати тонесенький потічок: можливо, саме по ньому вони пливли в горіховій шкаралупі. За течією хлопчик доходить до залишків старої стіни: висота руїн не перевищує двох-трьох цеглин. Він стає на них, щоб досягти резервуара з водою.

Десь тут у траві має бути тонка водовідвідна трубочка. Альфред хоче допомогти хлопчикові, тому теж старанно шукає, хоч і без успіху. Щоправда, натрапив на давно загублений м’ячик і гордо кладе його до ніг господаря. Хіба не його він шукає?

— Я не маю часу на забавки, Альфреде! — стурбовано промовляє Артур.

Схопивши м’ячика, він розмахується, щоб пошпурити його якомога далі. Якщо його закинути, пес зрозуміє, що грі прийшов кінець.

Мино підходить до одного із вартових, що охороняють піраміду. Легким кашлем, він повідомляє про свою присутність і ввічливо запитує:

— Перепрошую за турботу! Чи не могли б ви поглянути, котра година? Я зблизька погано бачу.

Більшість осматів позбавлені і розуму, і кмітливості. Та кротеняті пощастило: він натрапив на осмата, який бодай чує. Вислухавши прохання Мино, вартовий нахиляється і дивиться на браслет з годинником.

— Не вмію читати! — гаркає він замість відповіді. Ото вже недоумок!

— О! Що ж, тим гірше, та нічого страшного, — розчаровано відходить від нього кротеня.

— Ну, Мино, що ти там застряг! Рухайся! — подумки підганяє кротеня Артур, розуміючи, що воно все одно не чує його.

Весело вимахуючи хвостом, Альфред приносить господареві м’яча. Він ніяк не може зрозуміти, що за трагедія ось-ось станеться, якщо хлопчик не знайде скарбу. Для пса найголовніше — м’ячик, і йому хочеться побавитися ним із господарем.

Щоб позбутися вірного пса бодай на кілька хвилин, Артур знову хапає м’яча і щосили кидає в інший бік саду. Так він завжди чинить, коли обмаль часу. Та руки стомилися, а тут ще й вітерець заважає. М’ячик міняє траєкторію, летить до будинку і, розбивши вікно, падає у вітальні.

Давидо схоплюється від несподіванки, перекидає філіжанку з кавою на свій розкішний жовтавий костюм. Кава міцна, без молока, тож пляма різко контрастує з кольором його вихідного вбрання. Давидо випльовує масу слів, звісно, малоприємних, але зрозуміти їх ніхто не може — дефект дикції.

Бабусенька поспішає до нього із серветкою в руках, а дідусь, відвернувшись намагається не розреготатися.

— О! Як шкода! Але ж, зрозумійте, діти…

Вихопивши із бабусиних рук серветку, Давидо сам промокає пляму.

— Ні, дякувати Богові, не розумію і не хочу розуміти! — цідить він крізь зуби.

— Ох, ці дітиська! — тішиться Арчибальд. — Дитинка — як вівця Божа, вона вселяє у вас життя! Будьте певні, без дітей нам би було значно гірше! Ось мене, наприклад, дитина врятувала від загибелі! — вигукує дідусь. Але тільки він і розуміє сказане.

— Лишіть у спокої овець і повернімося до наших баранів, — пропонує Давидо, підсовуючи Арчибальдові папери, щоб той підписав.

— Аякже! — відповідає дідусь, розглядаючи документи.

Йому треба за будь-яку ціну затримати вирішальну розмову.

— Дозвольте я спочатку пригощу вас кавою! — пропонує він і, не слухаючи, що відповість Давидо, встає і виходить на кухню.

— Та не треба, не турбуйтеся! — услід йому чути благання Давидо, однак дідусь вдає, що він глухий.

— Я приготую для вас каву, яку мені привезли із Центральної Африки. Сподіваюсь, вона вам смакуватиме! — каже Арчибальд, готуючи ароматний напій.

Військо Упиря торжествує. Над ним простяг свої рукоклешні Жахливий У.

— Мої вірні воїни! — починає він промову, дочекавшись, поки стихнуть вітальні вигуки.

Умить на майдані стає тихо. У мертвій тиші осмати благоговійно слухають промову свого вождя, упиваються нею, як божественним нектаром.

— Настає славний час! — вигукує У таким замогильним голосом, що кров застигає в жилах, а по спинах метаються табуни холодних стоногих мурашок. Відлуння так далеко розносить слова У, що їх почують усі, кого вони стосуються.

Після кожної фрази осмати захоплено кричать. Та ніхто не знає, чи вони розуміють, що промовляє до них повелитель, чи просто виконують вказівку, написану на табличці, яку час від часу їм показує Темрякос із-за спини Жахливого У. Але ж більшість із них не вміє читати… Та навіть і грамотні осмати неспроможні подолати таке довге слово, як «оплески», тому про всяк випадок при кожній появі таблички дико ревуть.

Упир знову чекає на тишу, а потім продовжує:

— Я обіцяю вам багатство і владу, велич і вічність!

Осмати, не втямивши, що там наобіцяв їхній повелитель, знову захоплено кричать. І тільки Темрякос здогадується, що Жахливий У — безсовісний дворушник, бо ні багатства, а тим паче влади, величі і вічності він нікому не вділить.

— Незабаром ми вирушимо завойовувати нові землі, і там ви знайдете все, що я вам обіцяв! — додає він, і його слова викликають цілий шквал захвату.

Тепер усі — і осмати, і комарі — розуміють, що йдеться про грабіжницький напад, а вони ж усі й створені тільки для війни, тому військо Жахливого У дружно реве і тріпоче крильми від захвату.

Мино все ще міркує, як йому дізнатися, котра година. Адже без цього він не зможе виконати Артурового прохання! І наважується на другу спробу.

— Перепрошую, це знову я, — ґречно звертається він до вартового. — Я вам це дарую! — каже з радісною усмішкою і простягає годинника.

Як відомо, осмати не дуже мудрі. Цей вартовий може і не знати, що таке годинник, а до подарунків не звик, бо їх змалечку вчать тільки розбійництва.

Знаючи про це, Мино не дає вартовому опам’ятатися і просто надягає браслет йому на клешню.

— Ось! Вам дуже личить! ка^кє він і підтюпцем біжить до свого пульта.

— Га? Що? — осмат ошаліло дивиться на подарунок.

А Мино відбігає на пристойну відстань, зупиняється і озирається.

— Що мені з цим робити? Я ^к не вмію читати! — кричить до нього осмат голосом ображеного крокодила.

— Це не біда! Коли ви захочете дізнатися, котра година, вам достатньо підняти руку і показати годинника тому, хто вміє читати! Наприклад, мені! Підніміть — і ви побачите, що це дуже просто!

Осмат, дурний як ступа, про всяк випадок підіймає одразу обидві руки. Нарешті кротеня може здаля побачити те, чого не бачить зблизька.

— О Боже! — злякано кричить воно. — Уже п’ять по дванадцятій!

Мино, як вихор, мчить до своїх важелів, залишивши осмата в позі городнього пугала — остовпілого і з піднятими руками.

Нагорі Артур чекає на сигнал. Але навколо тиша. І хлопчика охоплює безнадія.

Та панікувати зарано. Мино твердо вирішив виконати свою обіцянку.

Кротеня швидко щось підраховує. Якби ви знали, як кроти вміють швидко рахувати! Потім Мино починає обертати руків’я на пульті — і рубінова піраміда змінюється. Вже на неї не падає промінь. Добре, що цього ніхто не помічає, бо всі зайняті промовою Жахливого У. А мати в голові дві думки одночасно осмати неспроможні.

Та ось Упир промовляє прикінцеві слова.

— Тож починаймо святкувати!

Військо відповідає бурхливим ревінням — ніколи раніше осмати так не реагували на заклики. В єдиному вірнопідданському пориві вояки починають підкидати вгору зброю. Протягом кількох хвилин на майдані панує неймовірний ґвалт. Не кожен осмат може упіймати підкинутого меча або палицю, і вони падають навсібіч — поранених уже десятки. А скільки тих, хто відбувся синцем чи ґулею!

Вражений тупістю свого війська, Упир у відчаї тільки розводить рукоклешнями.

А Мино скористався безладом і задіяв основний механізм піраміди. Дзеркала ловлять промінь, відбивають його і перетворюють на могутній пучок червоного світла, що відштовхується від вершини піраміди і струмує на поверхню землі.

Заскочені цим видовищем, усі осмати гучно вигукують: «А-а-ах!» Вони переконані, що так починається свято.

— О-о! Яке чудове червоне сяйво! — чути з усіх боків.

Мино обертає руків’я — й інтенсивність сяйва посилюється. Червоний промінь блискавкою протинає небо Некрополіса.

— Як прекрасно, божественний повелителю! — підлещується Темрякос і аплодує. Та не дуже голосно, щоб Упир чув захоплені вигуки своїх підданих.

Упир переконаний, що він жодним чином не впливав на промінь, та не впевнений, чи потрібно в цьому зізнаватися.

Нагорі, у великому світі, в саду з-під ніг Артура виривається червоний промінь і лине до небес.

Хлопчик переможно вигукує і падає на землю, щоб зазирнути в ямку, звідки прорвався промінь.

Підбігає Альфред: йому нарешті пощастило знайти свого м’ячика. Зате господар знайшов щось цікавіше: апетитний червоний колір нагадує псові про свіжу відбивну і полуничні льодяники.

Артурова рука сягнула в яму, але, на жаль, не дістала дна.

Мино бачить, як отвір, через який червоний промінь тільки-но вибивався вгору, заступила чорна тінь. Це Артур схилився над ямкою.

Упир також бачить над своєю головою тінь хлопчика. Він не здогадується ні про що, але всередині в нього похололо.

— Негайно дізнайтеся, що сталося! І схопити того ідіота, що посмів заступити нам сонце! — наказує він осматам.

Артур нервово шкребе потилицю. Він уже змокрів від напруження. І чоло все в крапельках поту.

— Слухай-но, Альфреде! Мені потрібно щось таке придумати! І не просто придумати, а придумати негайно! — звертається хлопчик до свого вірного пса.

Альфред настовбурчує вуха, прислухається. А потім глухо гавкає, ніби просить повторити.

Хлопчик тільки зітхає. Хіба цей немудрий пес зможе допомогти? Йому б тільки таскати в пащі улюблену забавку та підсовувати її тобі під ніс, запрошуючи до гри. І тут Артура осінило! Ніс. М’ячик. Ідея!

— М’ячик! Звісно ж, м’ячик!

З радісним криком хлопчик кидається до Альфреда.

— Ти врятував мені життя! Давай швидше м’ячика!

Подумавши, що гра триває, пес хапає забавку і мчить уперед! Як здорово, що господар нарешті хоче з ним бавитися!

Артур летить навздогін, але він має двоє ніг, а пес — четверо, і догнати дуже важко.

Вартові кидаються виконувати наказ Упиря. Вони вриваються в тронну залу і, побачивши біля пульту Мино, наставляють на нього списи. Кротеня тремтить від страху і озирається в пошуках якоїсь зброї.

— Стояти! — Артур кричить так гучно, як не кричав ніколи у своєму житті, горло заніміло. Таким криком можна прицвяхувати кого завгодно. І Альфред, почувши цей жахливий крик, завмирає на місці, як паралізований. Ще б пак! Господар раптом заволав не своїм голосом! Може, тоді, коли він десь мандрував, йому в живіт залізло якесь крикливе чудовисько?

Альфред відкриває пащу — м’ячик котиться по землі. Артур підхоплює його.

— Дякую, друже! — промовляє він до пса своїм звичайним голосом і по-братськи плескає його по голові.

Так ось чого він так кричав! Він хотів узяти м’ячика — просто так, не бавлячись.

РОЗДІЛ 15

Мино відчуває, що на цьому його нитка життя обірветься. Сторожа щільною стіною наближається до кротеняти. Сліпаючи навсібіч своїми маленькими оченятами, кротеня не бачить нічого такого, що змогло б його оборонити. Тоді воно стає в бойову позу: справжній Брюс Лі в кротячому варіанті.

— Гей, не поспішайте! — попереджає Мино, виставивши свої коротенькі, але сильні лапки. — Коли я злий, то за себе не ручаюся!

Слово «злий» і всі похідні від нього в Некрополісі має право вживати тільки Упир, тому в устах цієї дрібноти воно звучить дуже образливо. І розлючений повелитель, що увійшов до зали разом із своїми воїнами, рвучко вихоплює з піхов могутній принцесин меч. (Розправившись зі своїми бранцями, він ще й пограбував їх.)

Осмати розступаються. Жахливий У виходить наперед і, змахнувши мечем, щосили жбурляє його в кротеня.

Хоча зблизька кроти бачать погано, та на віддалі — чудово. Побачивши, як в його бік зі швидкістю випущеного із зенітної установки набою летить меч, Мино миттєво вираховує його траєкторію — і відхиляється праворуч. І справді, меч просвистів за кілька сантиметрів від переляканої мордочки Мино і, задзвенівши, упав на підлогу.

Упиря аж перекосило: йому соромно за свій промах. Та зараз ніколи мізкувати над причинами невдачі. Треба завершити операцію, тобто захопити цього гидкого крота!

— Візьміть його під варту! — наказує У осматам, що топчуться на місці.

— Я вас попереджав! Коли я злий… — поволі відступаючи, ввічливо нагадує Мино.

Осмати скалять зуби, бо їм не віриться, що таке нікчемне кротеня буде опиратися цілому загону. Що ж, нехай нарікають самі на себе.

Великий, як метеорит, предмет закупорив отвір у куполі. Це тенісний м’ячик, і він у двісті разів більший за будь-якого осмата. Воїни підіймають голови, щоб визначити, куди зникло світло. Довго дивитися їм не доводиться. За кілька секунд м’ячик падає на них.

Рятуючись від такої халепи, Упир вибігає на балкон. Перегнувшись через перила, він намагається зрозуміти, що сталось і чи великі руйнування спричинив невідомий предмет.

— Візьміть його під варту! — про всяк випадок репетує страховисько, навіть не помітивши, що вже нема кому виконати його наказ. Та й як можна арештувати круглого м’яча? Упавши на землю, він підстрибує, змітаючи на своєму шляху всіх осматів, як сухе листя, а потім котиться далі, знищуючи все, що потрапляє під його круглі боки.

Соломинки і труби розлітаються в різні боки, ніби кеглі в боулінг-клубі, і ось уже із десятків отворів, до яких раніше були підведені соломинки, виплескується вода. На майдані б’ють гейзери, а в тронній залі злітають догори бризки фонтанів. Потік з труби, скерований Упирем до мініпутської столиці, проривається нагору і розтікається в усі боки.

Підхоплений течією м’ячик пливе до труби — вир ось-ось затягне його в неї. Та Альфредова забавка занадто велика! М’ячик затикає трубу — і вода, не знаходячи виходу, поступово заливає майдан. Осмати в паніці.

— Та зроби ж щось! — наказує Упир своєму синові, але нещасний Темрякос не годен нічого вдіяти, він лише тремтить і молиться.

Мино підбігає до піраміди і ховається між рубінами. Видовище перед ним надзвичайне, грандіозне: вода затопила майдан перед палацом і дрібні крамнички похитуються на хвилях, як потворні човники.

Комарі, що не встигли піднятись у повітря, поволі поринають у воду. Ті, що можуть опиратися, плескають по воді тонкими крильцями, та вони швидко намокають, і власники їхні йдуть на дно. Кілька комарів кружляють під стелею тронної зали.

Осмати швидко тонуть — важкі обладунки не дають змоги триматися на поверхні води.

Від підмитих водою стін відвалюються величезні шматки і з гучним плюскотом падають, здіймаючи бризки і хвилі, які підхоплюють плавучі крамнички і кидають їх на стіни палацу під балконом Упиря. Вода підіймається з катастрофічною швидкістю і незабаром досягне балкона. Жахливий У розуміє, що йому загрожує смертельна небезпека, та ніяк не втямить, звідки вона з’явилась. Яким чином мале кротеня викликало таку повінь? Невже його могутня і непереможна імперія загине від стихії, яку спровокував нікчемний кротик?

Часом достатньо однієї піщинки, щоб зіпсувати гігантський механізм, тоненького каблучка, щоб повергнути на землю велетня, кількох відчайдухів, щоб зупинити ціле військо. Про все це написано у «Книзі Великих Думок», і кріт Миро сотню разів радив Упиреві зазирнути в неї. Тоді б той прочитав двісті тридцяту заповідь, у якій сказано, що «чим менший цвяшок, тим болючіше він колеться і впивається в ногу».

Упир отримав жорстокий урок і надовго запам’ятає цей день, якщо, звісно, врятується. Жахливий У відчуває свою загибель і загибель своєї імперії.

Вода підіймає таріль з гіркою рубінів, і яскраві червоні камінці уже блищать біля країв ямки.

Мино — єдиний пасажир на плавучому блюдці. Він сховався у щілину між двома рубінами і так боїться, що чує биття свого серця аж у п’ятках. Кроти не люблять мандрувати по воді, човни і кораблі — не для них, тому Мино відчуває, що в нього починається морська хвороба.

Упир теж не в найкращому настрої — імперія розвалюється в нього під ногами. Вода вже під балконом, а він усе ще ніяк не оговтається і не прийме рішення. Зрозумівши, що вода вже біля його ніг, він озирається, помічає комара з осматом, що пролітає мимо, зістрибує йому на спину. Осматові аж дух спирає від гордощів, бо ж він має честь везти самого повелителя! Та на кораблі досить одного капітана… Упир хапає осмата і легким порухом руко-клешні скидає його з комара.

Бідолашний не встиг і пискнути, як пішов на дно.

Упир упевнено бере поводи, він хоче втекти з міста.

— Батьку! Куди ж ви?! — гукає Темрякос.

Чудовисько натягує поводи і зупиняється.

— Не лишайте мене, батьку! — благає Темрякос.

Зависнувши над сином, Упир урочисто проголошує:

— Темрякосе! Я призначаю тебе капітаном!

Син утішений такою високою честю. Проте не впевнений, що нею можна скористатися — навколо вода. Він ладен стати капітаном, але сухопутного війська. А Жахливий У призначає його капітаном приреченого судна своєї імперії. Та в його душі лишилася ще краплина надії. І Темрякос простягає клешню, вважаючи, що і йому знайдеться місце на комарі.

— Капітан не може залишити свого корабля! — обурюється Жахливий У. — Скільки тобі можна нагадувати правила поведінки доблесного воїна?

І, натягнувши поводи, Упир розвертається, набирає висоту і зникає під куполом Некрополіса.

Розгублений Темрякос стоїть із роззявленим ротом. Від здивування йому забракло слів… Він не вміє плавати, але бажання зайняти посаду капітана (якщо його вже так возвеличили!) таке велике, що Темрякос починає раптом думати. І думка новоспеченого капітана рухається в правильному напрямку!

Стихія наступає! Темрякос скидає важкі чоботи і викидає їх разом з усім арсеналом, що висить на ньому. Він починає щосили бити по воді усіма своїми кінцівками, аж доки не допливає до крамнички, що хитається на хвилях, і не залазить на неї. Влаштувавшись зручніше на плавучій хатинці, він терпляче очікує того моменту, коли вода домчить його до якогось виходу з підземного міста. А там, нагорі, капітан зуміє набрати собі непереможну армію…

Ростягнувшись на траві, Артур прикладає вухо до землі і слухає жебоніння води, що долинає зглибока. Маленька ямка, куди він кинув Альфредову забавку, все ще порожня, і йому здається, що він знову помилився, що скарб треба шукати в іншому місці…

Перетнути Сім мініпутських Континентів, пройти під землею, перемогти в битві з осматами, скуштувати Вогняного Джека, одружитися з принцесою, врятувати дідуся, знайти скарб… І зазнати поразки насамкінець… Ні, це несправедливо! З цим не можна змиритися! Небо завжди допомагало йому, тож чого цього разу воно покинуло його? Підбадьорюючи себе, він знову схиляється над ямкою і чекає, коли нарешті вода, яка жебонить десь далеко вглибині, підійметься на поверхню.

Артур напружує зір. Нарешті внизу щось зблиснуло і на дні ямки з’явився рубін, що увінчував піраміду. Поступово тарілочка з гіркою коштовних каменів підіймається до країв ямки. Рубіни сяють, як витримане вино в пронизаному сонцем кришталевому келиху. Артур щасливий до сліз! Він виконав завдання! Він сотні разів ризикував життям, подолав безліч перешкод, навчився зустрічати небезпеку з відкритим забралом. Він потрапив у справжню пригоду і вцілів. Вирушивши на пошуки дідуся маленьким хлопчиком, він повернувся маленьким мужчиною.

Простягти руки, Артур обережно піднімає тарілочку з рубінами. Його захват від добутого скарбу подібний радощам студента, який після довгих років наполегливого навчання отримав заслужений диплом. Комісія схвалює хлопчикову поведінку, а голова комісії привітно помахує хвостом…

Артур біжить до сараю, вмикає верхнє світло і ставить блюдце на стіл. Серед різного мотлоху в тумбі він знаходить величезну лупу і з її допомогою намагається знайти між рубінами маленьке кротеня.

— Мино, де ти? — шепоче Артур, боячись, що його голос, навіть тихий, прозвучить для кротеняти, як грім.

І має рацію. Мино все чує, та боїться подати знак. Хіба це ревище може бути голосом його маленького друга? Та все ж він наважується бодай носа показати із свого сховку. І одразу втикається в скляну стіну, таку велику, що він навіть не може визначити її розмір. В стіні відбивається велике око, гігантське, як планета.

Мино згадує одну давню казку, яку розповідав батько, коли хотів утихомирити галасливого синочка. Там розповідалося про око, яке із дна могили стежило за мініпутом на ім’я Каїн… Мино перелякано кричить і падає в рубіни. Це трохи краще, ніж падати в яблука. Або в помаранчі.

Більше половини мешканців мініпутської столиці своїми крихітними ручками стримують натиск води, що рветься до міста. Та час іде, і вода поступово спадає. Цю звістку приносить Миро. Він припав вухом до воріт і слухає. А чують кроти добре.

Своїми довгими руками король також упирається у браму. Почувши, що небезпека відступила, він намагається опустити руки, але нічого не виходить: вони затерпли. У конопса також заніміли кінцівки. Відійшовши убік, він починає крутити шиєю, а потім і всім тілом, одночасно підтанцьовуючи. Його кісточки сухо потріскують. Правду кажучи, якби не він, мініпутам не вдалось би вистояти проти повені… Тож нічого дивуватися, що спина в конопса травмована.

Король так і стоїть із простягнутими руками, почуваючи себе смішним і самотнім.

— Батьку, ворота можна вже не тримати, вони вистояли, — нагадує йому донька. Король підпирає ворота, — от дивовижа!

Шум води поступово стихає, а потім і зовсім зникає, як страшний сон. Миро прочиняє маленьке віконечко і визирає назовні.

— Води нема! Ми порятовані! — вигукує він.

Новину зустріли з небаченою радістю! Сотні крихітних капелюхів злітають угору, всюди лунають веселі вигуки, пісні! Всі тішаться, що уникли грізної небезпеки.

Селенія обіймає батька, від чого знову почувається маленькою дівчинкою. Великі краплі сліз, що тільки-но котилися по її щоках, миттєво висохли: вона сміється і радіє разом з усіма. Барахлюша аж розпинає від гордості, бо всі навколо в захопленні від його оповідок. Багато хто прагне потиснути йому руку. Геройський настрій маленького принца засмучує тільки необхідність весь час говорити «дякую».

Миро доброзичливо спостерігає за загальною радістю, проте на душі в нього гірко. Король це розуміє, тому підходить і кладе йому на плече руку. Він знає, яка біда гнітить Миро і не дає йому святкувати по-справжньому.

— Якби ж то і мій маленький Мино радів з нами! — зітхає Миро.

Співчуваючи другові, король ще міцніше обіймає його за плечі. Він нічим не може допомогти, і не може нічого відповісти. Бо слова зайві…

Раптом лунає глухе гримотіння, і святковий натовп завмирає. Земля під ногами мініпутів здригається — і веселого настрою як і не було. Перелякані мініпути панічно кидаються врозтіч.

Підземні поштовхи зростають, з купола сиплеться земля, залишаючи після себе вирви, ніби після бомбування.

Мешканці столиці переконані, що це Жахливий У мстить їм, тому ховаються в будинки та укриття. Від потужного поштовху зверху падає великий камінь.

— Обережно! — застерігає Миро. Але вже пізно. Піднявши хмару куряви, камінь входить у землю.

Від несподіванки король сів там, де стояв.

Поштовхи припиняються, і в утворену діру спускається величезна смугаста труба.

Король не вірить своїм очам. Що ще вигадав цей підступний диявол?

Стінки труби прозорі, і ті, що стоять найближче, можуть розгледіти, як усередині по прямовисній стіні сповзає вниз якийсь темний клубочок.

— Сльоза смерті! — вигукує Барахлюш.

Слова його розносяться із швидкістю вогника, що біжить пороховою доріжкою, і паніка охоплює всіх. Лишень Селенія їй не піддалася. Вона уважно позирає на смугасту трубу і починає пригадувати, де ж бачила щось подібне.

— Це ж соломинка для коктейлю! — несподівано сміється принцеса. — Ар-турова соломинка!

Клубочок тим часом сповз по прямовисній стіні до самої землі, упав і покотився вбік. Зупинившись, він покрутився на місці — і став маленьким кротеням! Це Мино! В передніх лапках він тримає принцесиного меча.

— Мій сину! — вигукує щасливий Миро.

— Мій меч! — радісно кричить Селенія.

Миро кидається до кротенятка і обіймає його. Народ знову радіє, переконавшись, що небезпеки нема.

Король підходить до Миро і Мино, що ніяк не розімкнуть обійми.

— Кінець — ділу вінець! — з полегшенням промовляє він. — І все ж шкода, що пригоди скінчилися.

— Ні, ще не скінчилися! — упевнено заперечує Селенія. Принцеса прямує до центру майдану, де лежить давній камінь. Змахнувши мечем, вона робить випад, ніби хоче протнути камінь наскрізь. На якусь мить тверда глиба скелі м’якшає, впускає в себе меча і знову кам’яніє. Віднині ніхто не потурбує бранця.

Селенія з полегшенням поглядає на батька і бачить, що той схвально киває головою. Отже, вона правильно його зрозуміла! Подолані небезпеки навчили її багато чого, а головне — мудрості. Вона потрібна не тільки принцесі чи королю… Кожній людині не завадить.

Усе завершилося. Соломинка поволі підіймається догори і зникає в отворі купола.

РОЗДІЛ 16

Артур бере соломинку і уважно її роздивляється, щоб переконатися, що Мино потрапив до своїх.

— Йєс! — радісно вигукує він, бо соломинка порожня.

Знайшовши камінець потрібного діаметра, він обережно затикає діру і бере в руки блюдце з рубінами.

Коштовностям уже пора з’явитися на сцені, бо Арчибальд вичерпав усю свою фантазію, вигадуючи відмовки і намагаючись виграти час. Руки в нього по лікті в чорнилі, та він не припиняє мордувати авторучку, яку тільки-но на очах у всіх розібрав на складові частини.

— Це щось неймовірне! Ця ручка ще ні разу мене не підвела! А сьогодні, коли потрібно підписати важливі папери, вона так по-зрадницьки потекла! — пояснює дідусь (сьогодні він балакучий, як ніколи!). — Цю ручку мені подарував мій швейцарський приятель, а вам, певно, відомо, що швейцарці пишаються не лише своїми годинниками та шоколадом, а й прекрасними самописними авторучками!

Такого знущання Давидо не може вже стерпіти. Він висмикує із кишені свого піджака дорогий «Паркер» і підсовує дідусеві під носа.

— Візьміть! Це теж непогане перо! А зараз підписуйте! Ми й так згаяли чимало часу!

В очах Давидо зблиснула рішучість. Він більше не братиме до уваги ніяких балачок, ніяких відволікаючих маневрів.

— Га? О, так! Звичайно! Аякже! — дідусь про себе щось мимрить, шукаючи чергову причину, яка завадить йому поставити підпис. Він тягне час, захоплено роздивляючись з усіх боків запропоновану ручку.

— Чудово! А… пише… добре? — питає він перше, що спало на думку.

— А ви спробуйте — і переконаєтесь! — досить нелюб’язно наполягає Дави до, нагадуючи Арчибальду, чого від нього домагаються.

І дідусь розуміє, що справу не виграти.

Він підписує останній папір. Давидо вириває з його рук документ і кладе в папку.

— Ну, нарешті! Тепер ви — законний власник цього будинку! — бадьоро проголошує він.

— Ну й добре! — з радістю погоджується Арчибальд, розуміючи, що не все так просто… Він підписав купу паперів, однак головного документу йому так і не показали.

— А тепер — гроші! — простягає руку Давидо.

Ось і все… Власником будинку він може стати тоді, коли заплатить потрібну суму або доведе, що вона в нього є, отже, внесе її згодом. А грошей нема. Дідусь розгублено усміхається до полісменів, що стоять за спиною Давидо, ніби просить йому допомогти. На жаль, вони не можуть нічого змінити.

Давидо відчуває, що вітер нарешті повернувся в його бік. Диво вже сталося: в останню мить, коли розв’язка була зовсім близько з’явився цей упертий старий із своїм онуком. Другого дива вдруге того самого дня не дочекатися.

Розкривши папку, Давидо збирає всі підписані Арчибальдом документи в купу і хоче їх розірвати.

— Немає грошей — немає документів на власність! — заявляє негідник, сподіваючись, що старий уже не викрутиться.

І раптом відчиняються двері… Погляди всіх звернені до однієї дійової особи — головної в цій історії. У всіх в очах (навіть у Давидо!) застигло одне запитання: невже всі їхні намагання виявилися марними? Хоча, звичайно, кожен старався по-своєму… Всі чекають ще одного дива. На відміну від Давидо, бабусенька впевнена, що справжнє диво попереду.

І диво в цьому випадку принесе головний герой, маленький і дуже чемний хлопчик. Увійшовши до вітальні, він старанно витирає ноги і не забуває перевзутися в капці.

Маленький чемний хлопчик — Артур. Хоча це й так уже всі зрозуміли. Він неспішно підходить до столу, за яким сидить дідусь, очікуючи його появи, як Другого Пришестя, і обережно ставить перед Арчибальдом блюдце з рубінами.

Бабусенька ледве стримує радість. Давидо навпаки — намагається знову навчитися дихати…

Артур обводить усіх веселим поглядом і усміхається. Він щасливий.

Арчибальд тріумфує. Тепер його черга посміятися з Давидо!

— Отже! — промовляє він, дивлячись на рубіни. — Як сказано в заповіді, число п’ятдесят, «розраховуйся вчасно, і ніколи ні з ким не посваришся».

Вибравши найменшого рубіна, він простягає його Дави до…

— Це вам — і тепер ми квити! Сподіваюсь, що вам відомо, що такий глибокий червоний колір трапляється в природі дуже рідко, — додає він, безтурботно усміхаючись у перекошену фізіономію нечистого на руку ділка.

Обидва полісмени полегшено зітхають, бо такий кінець їм до душі.

Бабусенька ставить на стіл маленьку скриньку для коштовностей і зсипає туди всі рубіни з блюдця.

— Це надійніший сховок для рубінів… А блюдечко я розшукую вже чотири роки — хтось його взяв з-під моєї філіжанки! — насмішкувато додає вона, забираючи блюдце.

Арчибальд з Артуром тихенько сміються. Проте Дави до не до сміху. Він навіть усміхнутися чомусь не хоче.

— Месьє, дозвольте з вами попрощатися! — встаючи з місця, шанобливо мовить Арчибальд, жестом вказуючи на двері.

Здається, в комерсанта відняло ноги — він ніяк не може підвестися.

Бажаючи швидше завершити цю справу, обидва полісмени, взявши під козирок, прямують до виходу, жестом запрошуючи за собою і Давидо — так би мовити, торують йому шлях. Та приклад полісменів на нього не діє. У ділка раптом смикається спочатку одне око, потім друге, а далі обидва разом. Кажуть, що саме це ознака того, що на людину чекають у психушці.

Як відомо, від безумства до ненависті — один крок, і Давидо на нього наважується. Розстібнувши піджака, він вихоплює із-за свого пояса пістолет часів Другої світової війни і, мавпуючи нехороших героїв із бойовиків, кричить:

— Усім стояти! Не рухатись!

Полісмени ще не встигли вийти з вітальні! Почувши крик, вони також хапаються за пістолети. Та безумець випереджає їх.

— Я ж сказав: усім! Без винятку! — кричить він ще голосніше і владніше.

Всі, хто був у цю хвилину у вітальні, застигли. Ніхто з присутніх не підозрював, що негідник може вдатися до такого.

Скориставшись загальною розгубленістю, Дави до хапає скриньку і намагається засунути її до своєї кишені.

— Тож ви для цього намагалися захопити наш сад? — питає Арчибальд, який нарешті починає розуміти що й до чого.

— Так! Саме для цього! І нюх мене не підвів! — криво посміхається Дави-до, нестямно позираючи навсібіч.

— А звідки ж ви дізналися про скарб у саду? — запитує дідусь. Йому дуже хочеться дізнатися про це.

— Так ви ж самі й розповіли мені, ви, забудькуватий осел! — нервово хихоче Дави до, цілячись у дідуся. — Згадайте, як ми з вами сиділи в барі «Дві ріки», — кричить він, щоб зняти в собі напругу, — ви ж почали мені розповідати ваші улюблені байки про мости і тунелі, про маленьких і великих африканців? Тоді ви й сказали мені про скарб! Про рубіни, які ви привезли з Африки, й зарили в саду! Ви так хотіли їх краще сховати, що самі забули місце! Ви тоді дуже сміялись, а я плакав, плакав довго, багато ночей поспіль! Я не міг склепити очей, знаючи, що ви мирно спите на коштовностях, які вам непотрібні! Так! Непотрібні! Ви ж навіть не могли згадати, де ваш скарб!

— Перепрошую, що я мимовільно причетний до вашого безсоння, — підкреслено ввічливо зауважує Арчибальд.

— Гаразд, забудемо минуле! Тепер уже я відісплюся, адже скарб — у мене! — заявляє Давидо, відступаючи до виходу.

— А знаєте, Давидо, не скарб вам заважав спати, а жадібність.

— Свою жадібність я задовільнив, і тепер спатиму спокійно! Наприклад, на Канарах! В Африці дуже спекотно — мені це не до вподоби! — відповідає негідник, не бачачи, що за його спиною п’ятеро африканських велетнів-матасалаї наставили свої списи в очікуванні, що він ось-ось у них упреться.

— Та не в грошах щастя, це одна із найперших заповідей, і ви в цьому незабаром переконаєтесь! — відповідає Арчибальд, сумно поглядаючи на безумця, що потрапив у пастку, яку сам же й підготував собі.

Коли всі п’ять списів упираються в спину нахаби, той розуміє, що фортуна остаточно не на його боці. Так за якусь мить грозові хмари затягують чисте небо.

Давидо остовпів, і полісмени, скориставшись його переляком, відбирають у нього пістолета. Вождь матасалаї дістає з кишені Давидо бабусину скриньку, а полісмени надягають на Давидо наручники і виводять із вітальні. Вони не дають йому вимовити й слова. Навіть «до побачення»!

Вождь підходить до Арчибальда і вручає йому коштовності.

— Наступного разу ховай, будь ласка, подарунки краще! — говорить він, широко усміхаючись.

— Обіцяю! — весело відповідає Арчибальд. Він назавжди запам’ятає цей урок.

Артур кидається бабусі на шию, і з повним правом отримує заслужену частку пестощів і захоплень.

А хлопчикова мати отримує ляпаси, щоправда не болючі, але ж усе-таки ляпаси. Бо це єдиний спосіб, що змусить її опритомніти. Коли ж вона нарешті розплющує очі, чоловік, трохи піднявши її за плечі, кілька хвилин трясе її як грушу. Перше, що бачить Артурова мати, — це Дави до в наручниках і полісменів, які саджають його в свою машину. Мати хмуриться: вона впевнена, що їй знову ввижаються жахи.

— Як ти почуваєш себе, люба? Тобі полегшало? — ніжно питає її чоловік.

Вона не відповідає. Пильно вдивляючись в поліцейський автомобіль, жінка чекає, чи не злетить він у небо.

Та машина зривається з місця, лишаючи по собі шлейф густої куряви, і мчить не в небо, а по дорозі в бік міста.

Отже, вона не спить, і все, що діється навколо, — реальність.

— Я почуваю себе добре! — з деяким запізненням відповідає мати, розгладжуючи складки на своїй сукні. Поглянувши у вікно, вона бачить ями, викопані її чоловіком.

— Все чудово! — промовляє вона, ніби нічого й не сталося. Від численних падінь у неї зірвало дах, і він ще не став на місце. — Зараз я трішки тут поприбираю! — каже вона, ніби йдеться про порядок на кухні. І мчить у сад, де починає закопувати ями.

Чоловік поглядає на неї і безпомічно знизує плечима. Врешті-решт він зітхає і сідає на край однієї із ям в очікуванні, коли його дружина оговтається від стресу.

А ми й не будемо зупиняти її! Адже хтось має вирівняти землю в саду! Тому чоловік і не перечить дружині, яка вже утрамбовує землю першої засипаної нею ями.

РОЗДІЛ 17

Минув цілий тиждень від часу незвичайних Артурових пригод. Сад набув свого природного вигляду, перед ґанком і на стоянці насипали свіжого гравію, замінили розбиті плити на доріжках.

Одне слово, все, як було раніше, якщо не брати до уваги густий запах страв, який сьогодні долинає із кухні.

Бабусенька піднімає кришку каструлі і насолоджується незрівнянним ароматом. Вміст каструлі тушкується вже кілька годин, і з кожною хвилиною все більше лоскоче ніздрі, саме тому Альфред чемно сидить біля самої плити.

Бабусенька куштує страву, зачерпнувши дерев’яною ложкою, і на обличчі її — задоволена усмішка. Страва вдалася!

Старенька бере дві ганчірки, з їхньою допомогою підхоплює каструлю за ручки і несе до вітальні. Її зустрічає дружний голосний гул голодних родичів та гостей.

— О-о-о! М-м-м! — чути з усіх боків.

Арчибальд розсуває пляшки, звільняючи місце для каструлі, звідки линуть неймовірні запахи.

— О! Жираф’яча шия! Моя улюблена страва! — вигукує Арчибальд.

Артурова мати, його донька, відразу починає перелякано смикатися, але чоловік вчасно її стримує.

Мати заспокоюється. Проте вона й досі трохи не в собі.

— Жартую! — вигукує Арчибальд і береться за пляшку з білим вином. — Це тобі, моя доню! Випий скляночку: крапелька білого вина ще нікому не зашкодила! — каже дідусь, наповнюючи келих.

Він хоче пригостити ним і своїх п’ятьох друзів-матасалаї, але ті ввічливо відмовляються.

Зате жоден із двох полісменів не має наміру наслідувати їхній приклад.

— Ми в поліції завжди готові допомогти, особливо коли йдеться про приборкання пляшки білого вина, — жартує один.

Жарт усім сподобався, а дідусь аж закашлявся від реготу.

Бабусенька плескає його по спині і в перервах підносить склянку вина. Арчибальд випиває одним духом! Кашель припиняється, і він подає знак дружині, щоб вона лишила його в спокої. Потім бере пляшку і дивиться на етикетку.

Це біле вино із підвалу самого Арчибальда! Його міцність вимірюються десятками градусів. Таке вино спричинить пожежу не лише в дихальних шляхах, але й у мозку.

Стає зрозумілим, хто навчив мініпутів готувати Вогняного Джека!

Бабусенька розкладає їжу в тарілки — у вітальні запахло м’ясом по-бургундськи. На тарілках лежать щедрі порції, і всі чекають, коли ж сяде за стіл сама господиня.

Останню тарілку наповнено, проте один стілець усе ще порожній.

— А де ж Артур? — спохопилася бабуся. За своїми клопотами вона й не помітила його зникнення.

— Помиє руки і прийде, — каже Дідусь.

Бабусенька розуміє, що онук із дідом знову змовилися.

— Усім смачного, — промовляє Арчибальд, щоб гості не зважали на відсутність онука.

— Смачного! — кажуть одне одному гості і з апетитом поглинають бабусин кулінарний шедевр.

Звісно, Артур і не збирався мити руки. Збігши сходами на другий поверх, він тихенько пробирається в бабусину спальню і дістає із цвяха уже відомий нам ключ. І тепер, озираючись навсібіч, він навшпиньки рухається коридором, сподіваючись, що за ним не піде Альфред. Але скрізь спокійно. Коли їдять м’ясо по-бургундськи, пес не відходить від столу далі, ніж на метр.

Ось хлопчик перед дверима дідусевого кабінету, на яких висить застереження, що входити заборонено. Але він вставляє ключа…

В кабінеті знову все на своєму місці. Письмовий стіл стоїть там, де й завжди. Кожна дрібничка, кожна маска знайшли свій цвяшок. І всюди — книги.

Підійшовши до письмового столу, Артур вітає його, як давнього приятеля. Ласкаво погладивши стільницю із черешні, він проводить рукою і по великій валізі із шкури буйвола, торкається кожної маски.

Раніше, до неймовірних пригод, які сталися з ним він дуже любив бавитися з цими масками. Тепер він поглядає на дорогі його серцю речі не тільки з ніжністю, а й сумовито. Йому бракує нових друзів-мініпутів.

Хлопчик підходить до вікна, відчиняє його навстіж — і в кабінет вривається тепле літнє повітря. Спершись ліктями на підвіконня, Артур, зітхаючи, дивиться вниз, на великий дуб, біля підніжжя якого стоїть садовий гном.

У височині, в блакитному небі скромно повис тонесенький серпик місяця, соромливо побліднувши від яскравого сонячного проміння.

— Більше дев’яти селенелій, принцесо, більше дев’яти селенелій… — тихо промовляє хлопчик. Він сумує не просто за друзями, а за принцесою Селенією…

Напевно, це прийшло кохання. Кохання, що вимірюється в селенеліях і міліметрах.

— Ти подарувала мені королівську силу, та я ще ніколи не відчував себе таким слабким. Може, та сила діє тільки тоді, коли ти поруч зі мною? — питає Артур, знаючи, що йому ніхто не відповість. Однак про всяк випадок він завмирає і прислухається, чи не принесе вітер відповіді. Ні, ніхто не озивається. Тільки шелестить листя старого дуба.

Артур посилає повітряний поцілунок, в напрямку дуба, поцілунок підлітає до його розлогого віття і, лавіруючи між листям, опускається прямо на щоку Селенії.

Крихітна принцеса сидить на листочку дуба і не зводить очей з Артура, який стоїть у вікні.

Непрохана сльоза котиться по її щічці.

— Я незабаром повернуся, — шепоче Артур.

— Я чекатиму! — відповідає Селенія.

І, вірячи в терпеливість і мудрість, у цей фундамент, на якому стоїть дім надії, Артур зачиняє вікно.