Баран буц

Сірко, натура мандрівна,
Зустрів уперше барана
І витріщив на нього баки…
Вже всяке бачив і видав,
Але не думав, не гадав,
Що є такі чудні собаки!

Бо все нібито, як у пса,
Але ж усе якесь не псяче —
І хвіст охлялий і звиса,
Неначе телепень ледачий,
І шерсть не шерсть, а мов кожух,
І кожна, лапа в капці взута,
А двоє рогів коло вух,
То вже правдива баламута!

І став Сірко ні в сих, ні в тих…
Не знає сам, чи геть чкурнути,
Чи може чемно підійти
І носом носа доторкнути?
І честь віддать, і честь прийнять,
Як давні звичаї велять?

І вже Сірко наставив носа,
І вже нюхнув разів із два,
Як раптом в звіра-рогоноса,
Схилилась долу голова
І почала скубти і гризти,
І жерти жадібно траву,
І подорожник дрібнолистий,
І всяку хопту польову!

Сірко здумів: «Такого дива,
Як ця собака нещаслива,
Що з голоду жере траву,
Я ще не бачив, як живу!»

І жаль йому упав на груди…
І він згадав, що біля буди
Запорпав кістку про запас –
Про чорний день, про чорний час.
Згадав і хвилі не вагався
І навпростець туди погнався,
І костомаху вмить приніс
Та й тиць голодному під ніс!

Але баран байдуже глянув
І далі скуб траву погану.
Сірко підсунув далі кість,
Однак, баран ніяк не хоче!
І так разів із п’ять чи шість
Сірко товариша морочив.
Аж той дістав гарячу кров,
Зробив тупу-тупу ногами,
А потім скочив стрімголов
І буц Сірка в живіт рогами!
Та так сердешного угрів,
Що той від болю аж упрів!
І, скочивши на рівні ноги,
Чкурнув на-безбач, без дороги.
Чкурнув без пам’яті у світ,
Хоч болі різали живіт!