Бідна жабка

На березі великої ріки стояв будиночок. У будиночку жила старенька. Були в неї дівчинка-онука, песик волохатий та жабка зелена.

Дівчинці у старої добре жилося. Стара її любила, жаліла, у гарний одяг одягала, смачною їжею годувала.

Песику волохатому гірше було. Стара його не так жаліла – працювати змушувала багато, а годувала абияк, самими недоїдками.

А жабці – тій і зовсім погано жилося. Не любила її стара, не жаліла. Працювала жабка і вдень, і вночі: воду тягала, дрова рубала, а спати голодна лягала.

От якось цілий день стара жабку лаяла, а поїсти й крихти не дала. А ввечері послала її по воду на річку до ополонки. У жабки вже й сил немає, а йти треба. Покликала вона із собою песику.

Пішли вони вдвох на річку, сіли біля ополонки і ну разом плакати. Дивляться на місяць і плачуть. Плаче жабка й примовляє:

– Пожалій нас хоч ти, місяцю! Ква-ква-ква!..

Зійди до нас з неба, місяцю! Ква-ква-ква!..

Візьми нас із песиком до себе! Ква-ква-ква!..

Отак плакали вони, плакали – місяць їх і почув. Почув, пожалів та й спустився з неба донизу. Прямісінько до річки спустився, забрав песика з жабкою, посадив їх на себе і знову нагору злетів, на місце став.

А стара сидить удома, чекає на воду. Не дочекалася та й пішла на берег. Дивиться – немає біля річки ні жабки, ні песика. Кричала, кричала стара, гукала, кликала песика, лаяла, сварила жабку. Ніхто не відгукується. Тут подивилася стара вгору, а на місяці її песик з жабкою сидять, граються.

Почала тут стара плакати:

– Жабко моя! Песику мій! Я вас годувала, я вас жаліла. Як рідних дітей берегла, а ви мене покинули…

Та скільки не плакала, а все ж залишилася стара без робітників. Так і живе удвох із онукою.

А песик з жабкою з того часу на місяці живуть. Подивися на місяць – побачиш.