Блакитний шакал

Одного дня такий собі шакал у пошуках їжі дістався до якогось міста. Хвильку стояв і роззирався на різні боки. Він знав: заходити в місто дуже небезпечно, але вибору не було. Шакал саме розмірковував, коли раптом почув гавкіт кількох собак. Він злякався і навтьоки. Собаки, зачувши звіра, кинулися за ним. По дорозі був будинок маляра. На подвір’ї стояла посудина, повна блакитної фарби. Шакал її не помітив і, біжучи, втрапив саме туди. Коли собаки здобичі не знайшли й пішли собі далі, звір виліз із посудини й неабияк здивувався зі свого нового вигляду. Все ще боячись, що міські собаки прийдуть його шукати, він кинувся до хащів, але лісові тварини, які до того часу не бачили жодного звіра блакитного кольору, лякалися і кидалися врозтіч. Шакал дуже швидко це зрозумів, і в нього визрів план. Небачений звір закричав:

«Чому ви від мене втікаєте? Підійдіть і послухайте, що вам скажу!»

Тварини завмерли і глянули на нього.

«Перекажіть всім вашим, щоб прийшли сюди, – сказав шакал, – я хочу повідати дещо дуже важливе».

По одному сходилися лісові мешканці, щоб сісти навколо блакитного шакала.

«Вам не треба мене боятися, – промовила дивовижа, – я прийшов сюди з волі Божої, щоб стати вашим правителем і піклуватися про вас».

Звірі повірили його словам і відповіли, що вдячні Богові за посланого падишаха та запитали, що можуть зробити для нього.

Шакал відповів: «Мусите мені підкорятися і щодня приносити їжу».

Тварини в один голос промовили: «Слухаємося, шановний! Що ще зволить Ваша величність?»

«Маєте мені бути вірними, тоді я оборонятиму вас від ворогів», – сказав правитель.

З того дня й надалі звірі приносили вельможному найкращу їжу й корилися йому в усьому. Шакал жив, як якийсь падишах, доки одного дня здалека не почулося завивання іншого шакала. Їхня блакитна величність, котрий уже давно не чув голосу своїх одноплемінників, з радості піднявся і почав підтягувати.

Почувши шакаляче скиглення, звірі все зрозуміли. Вони розлютилися, що самозванець так довго їх дурив, і вирішили його схопити та всипати по заслугах, але було вже пізно, адже шакал встиг звідти дременути.