Брати Лев’яче Серце (розділи 1-10)

1

Я хочу розповісти вам про свого брата. Про Юнатана Лев’яче Серце, бо це і є мій брат. Розповідь моя буде схожа на казку, навіть трохи страшна, як історії з чортами й примарами, а проте все це правда. Хоч, крім нас із Юнатаном, ніхто цього не знає.

Юнатана звали не з самого початку Лев’ячим Серцем. Прізвище його було Лев, так само, як мамине й моє. Отже, він звався Юнатан Лев. Мене звуть Карл Лев, а маму — Сігрід Лев. Нашого тата звали Аксель Лев, але він залишив нас, коли мені було ще тільки два роки: подався на кораблі в море, і відтоді ми нічого про нього не чули.

Та послухайте, як вийшло, що мого брата Юнатана назвали Юнатаном Лев’яче Серце. І які дива сталися потім.

Юнатан знав, що я скоро помру. Мабуть, про це знали всі, крім мене. І в школі знали, бо я весь час хворів, кашляв, пропускав уроки, а останні півроку зовсім не ходив туди. Тітки, яким мама шила сукні, теж знали, я й довідався про це з розмови однієї тітки з мамою, ненароком підслухавши її. Вони думали, що я сплю, а я просто лежав із заплющеними очима, я й далі не розплющував їх, не хотів показувати, що почув страшну новину — що мені доведеться скоро померти.

Звичайно, я дуже засмутився й перелякався, але навіщо мамі було знати, як мені гірко. Я завів про це розмову з Юнатаном, коли він прийшов додому.

— Ти знаєш, що я скоро помру? — сказав я і заплакав.

Юнатан трохи подумав. Мабуть, йому тяжко було відповідати мені, та врешті він сказав:

— Так, знаю.

Я заплакав ще дужче.

— Як страшно, — сказав я, — як страшно, що хтось має померти, ще не проживши й десяти років.

— Знаєш, Хрущику, я не думаю, що це страшно, — мовив Юнатан. — Я думаю, що для тебе це просто чудово.

— Чудово? — обурився я. — Чудово лежати в землі мертвому?

— Ет, — мовив Юнатан, — у землі лежатиме самий твій кістяк. А ти полинеш у зовсім інше місце.

— Куди? — спитав я, бо ніяк не міг повірити йому.

— У Нангіялу, — відповів він.

У Нангіялу! Він сказав це так, наче всі знали про ту Нангіялу. А я ще ніколи не чув, щоб про неї хтось згадував.

— А де ж та Нангіяла? — спитав я.

Юнатан признався, що й сам добре не знає, де вона. Десь, мовляв, по той бік зірок. І він почав так захоплено розповідати про неї, що кожному закортіло б негайно потрапити туди.

— У Нангіялі тепер доба казок і табірного життя, — сказав він. — Тобі там сподобається.

А ще Юнатан сказав, що всі казки походять із Нангіяли, бо саме там вони й відбуваються. З кожним, хто туди попаде, трапляються всілякі пригоди від ранку до вечора. і навіть уночі.

— Бачиш, Хрущику, — сказав він, — це не те, що лежати й кашляти. А тут ти через хворобу ніколи не можеш і побавитись як слід.

Юнатан звав мене Хрущиком. Давно так назвав, ще як я був маленький. І коли я одного разу спитав його, чому він так назвав мене, Юнатан відповів, що він дуже любить хрущиків. А особливо таких хрущиків, як я. Авжеж, Юнатан справді любив мене, не знаю, за що. Адже я завжди був негарний, боягузливий, дурний хлопчисько, клишоногий і взагалі. Я питав Юнатана, як він може любити такого негарного, дурного хлопчиська, як я, клишоногого і взагалі, і він відповідав:

— Якби ти не був таким зворушливо негарним хлопчиком, гостроносим і клишоногим, то не був би й моїм Хрущиком, якого я люблю.

Але того вечора, коли я, дізнавшись, що скоро помру, перелякався, він сказав, що тільки-но я опинюся в Нангіялі, як відразу стану здоровий, дужий і навіть гарний.

— Такий гарний, як ти? — спитав я.

— Кращий, — сказав Юнатан.

Та це вже він дурив мене. Бо такого гарного, як Юнатан, ніколи не було й не буде.

Якось одна тітка, з тих, що їм мама шиє, сказала:

— Люба пані Лев, ваш син — як королевич із казки! І будьте певні, що вона мала на гадці не мене. Юнатан справді був як королевич із казки. Чуб у нього полискував, мов золото, сині очі аж світилися, білі зуби блищали, а ноги були рівні й стрункі.

Та й не тільки це. Він був чемний, дужий, усе вмів і все розумів, найкраще вчився в класі, всі діти на подвір’ї ходили за ним назирці, хотіли гратися з ним, і він вигадував для них різні розваги, влаштовував їм різні пригоди, а я не міг гратися з ними, бо цілими днями лежав на канапі в кухні. Проте Юнатан розповідав мені, коли повертався додому, про все, що він дізнався цікавого, що він побачив, почув або прочитав. Він міг до пізньої ночі сидіти біля мене й розповідати. Юнатан також спав у кухні, на ліжку, яке він увечері витягав із шафи. І вже навіть лежачи оповідав мені далі казки й різні історії, аж поки мама гукала з кімнати:

— Та годі вже вам! Калле треба спати.

— Але не так легко заснути, коли тебе душить кашель. Часом Юнатан уставав серед ночі й заварював мені води з медом, щоб легше було відкашлюватись. Так, Юнатан був дуже добрий!

Того вечора, коли я довідався, що скоро помру, й перелякався, він кілька годин просидів біля мене, оповідаючи про Нангіялу, але тихенько, щоб не чула мама. Вона, як завжди, шила в кімнаті, там у неї стояла машина, і там мама й спала, бо в нас була тільки кухня й кімната. Двері туди були прочинені, і ми чули, як мама співала свою улюблену пісню про моряка, що поплив далеко в море. Мабуть, співаючи, вона думала про тата. Я всієї пісні не знаю, пам’ятаю лише кілька рядків:

Як загину я в морі, мила,

Десь надвечір, навзаході сонця,

Голуб білий, мов з піни крила,

Прилетить до твого віконця.

То не голуб, кохяна, буде,

То душа моя на хвилину,

Щоб спочити на рідних грудях,

У хатину твою прилине.

По-моєму, гарна й сумна пісня, проте Юнатан, слухаючи її, засміявся і сказав:

— Слухай, Хрущику, може, й ти колись увечері прилетиш до мене? З Нангіяли. І сядеш білим голубом на моє підвіконня. Прилети, добре?

Я саме закашлявся, він підняв мене, пригорнув до себе, як завжди, коли мені було погано, й заспівав:

То не голуб, Хрущику, буде,

То душа твоя на хвилину,

Щоб спочити на рідних грудях,

Прилетить у мою хатину.

Досі я не думав про те, що піду в Нангіялу без Юнатана. Як мені буде сумно без нього! Що мені з тих казок і пригод, якщо я навіть опинюся серед них, коли зі мною не буде Юнатана! Я просто злякаюся й не знатиму, що робити.

— Я не хочу туди, — заплакав я. — Я хочу бути там, де ти, Юнатане!

— Не плач, ти ж сам знаєш, що я також прийду в Нангіялу, — сказав Юнатан. — Трохи згодом.

— Отож-бо й воно, що згодом, — сказав я. — Ти можеш прожити й до дев’яноста років, а я весь цей час буду сам.

І тоді Юнатан пояснив мені, що час у Нангіялі не такий, як тут, на землі. Навіть якби він прожив до дев’яноста років, мені здалося б, що збігло десь днів зо два, поки він прийшов. Бо так виходить, коли час не справжній.

— А два дні ти витримаєш і сам, — сказав він. — Можеш вилазити на дерева, або розпалювати в лісі багаття, або сидіти десь біля річки й вудити рибу — все, що тобі так кортіло робити тут. І якраз коли ти витягнеш окунця, прилечу я, і ти вражено скажеш: “Що за диво, Юнатане, ти вже тут?”

Я подумав, що два дні вже якось перебуду, і спробував стримати сльози.

— Але уяви собі, як було б добре, коли б ти перший полетів туди, — сказав я. — Щоб це ти сидів біля річки й ловив рибу.

Юнатан погодився зі мною. Він довго дивився на мене, ласкаво, як завжди, і я помітив, що йому теж тяжко. Нарешті він сказав тихо й сумно:

— А натомість мені доведеться жити на землі без свого Хрущика. І, може, до дев’яноста років.

Отак ми собі гадали!

2

Тепер я переходжу до найгіршого. До того, про що не маю сили думати. І не можу не думати.

Мій брат Юнатан… Адже він мав би й далі бути зі мною, розмовляти зі мною вечорами, ходити до школи, гратися з дітьми на подвір’ї, заварювати мені воду з медом і все інше. А вийшло не так… зовсім не так.

Юнатан уже в Нангіялі.

Мені тяжко, страшенно тяжко розповідати про це. Ні, я таки не зможу. Краще перекажу, що потім було надруковано в газеті:

“Учора ввечері в нашому місті, у кварталі Факельрос, виникла страхітлива пожежа, внаслідок якої згорів дощенту один із старих дерев’яних будинків і загинула людина. Коли будинок загорівся, десятирічний хлопець Карл Лев лежав сам, тяжко хворий, у квартирі на третьому поверсі.

Відразу після того повернувся додому його брат, тринадцятирічний Юнатан Лев, і, перш ніж хтось устиг зупинити його, кинувся до охопленого полум’ям будинку, щоб винести з нього свого брата. За хвилину сходи обернулися в суцільне море полум’я, яке відрізало їм вихід. Залишалась одна рада — спробувати врятуватися крізь вікно. Охоплений жахом натовп, що зібрався внизу, був безсилим свідком того, як тринадцятирічний хлопець із братом на спині не вагаючись кинувся вниз із вікна, в якому теж палахкотіло полум’я. Впавши на землю, хлопець так забився, що майже відразу помер. Натомість його менший брат, якого він захистив від удару своїм тілом, не зазнав ніякої шкоди. Мати хлопців, швачка, яка на той час була у своєї клієнтки, повернувшись додому, впала в тяжкий шок. Як виникла пожежа, ще невідомо”.

На другій сторінці газети було більше про Юнатана. Там був надрукований допис його вчительки. Ось що в ньому стояло:

“Любий наш Юнатане Леве, чи не слід назвати тебе Юнатаном Лев’яче Серце? Пригадуєш, як ми читали в підручнику історії про відважного англійського короля Річар-да Лев’яче Серце і як ти тоді сказав: “Подумати тільки, яким треба бути відважним, щоб потім про тебе писали в підручниках історії! Я таким ніколи не стану!” Любий Юнатане, навіть якщо про тебе не напишуть у підручниках історії, в критичну хвилину ти виявив справжню мужність. Ти такий самий герой, як ті, що про них пишуть у книжках. Твоя стара вчителька ніколи тебе не забуде. Твої шкільні товариші також довго пам’ятатимуть про тебе. Наш клас спорожнів без веселого, гарного, чемного Юнатана. Але ті, кого люблять боги, помирають молодими. Спочивай у мирі, Юнатане Лев’яче Серце!

Грета Андерсон”.

Та Юнатанова вчителька досить кумедна, але вона дуже любила його. Адже Юнатана всі любили. І добре вона придумала про те Лев’яче Серце, справді добре.

У цілому місті не знайшлося б нікого, хто б не сумував за Юнатаном і не вважав, що краще б загинув був я. Принаймні так вважали всі тітки, що приходили до нас зі своїми ситцями, муслінами та іншим крамом. Вони поглядали на мене, коли проходили через кухню, зітхали й казали мамі:

— Бідолашна пані Лев! І треба ж, щоб лихо спіткало саме Юнатана, такого чудового хлопця!

Ми тепер мешкаємо в будинку поряд із тим, що згорів. У такій самій квартирі, тільки на першому поверсі. Трохи старих меблів нам дала опіка бідними, а трохи тітки, мамині клієнтки. Я лежу майже на такій самій канапі, як лежав колись. Усе навколо майже те саме, що й було. І все, геть усе — інакше. Бо немає Юнатана. Ніхто вже не сидить біля мене вечорами й не розповідає історій, я самітний до щему в грудях, я лежу і проказую про себе ті слова, які встиг мені сказати перед смертю Юнатан. Тоді, коли, вистрибнувши з вікна, ми з ним лежали на землі. Спершу Юнатан лежав долілиць, потім хтось перевернув його, і я побачив його обличчя. З кутика рота в нього текла кров, і йому важко було говорити. А проте він намагався всміхнутись і таки вимовив кілька слів:

— Не плач, Хрущику, зустрінемось у Нангіялі!

Оце й усе, що він сказав. Тоді заплющив очі, і люди понесли його. Більше я його не бачив.

Перші дні я не хотів нічого згадувати. Та нелегко забути таке страшне лихо. Я лежав на канапі і все думав про Юнатана, аж голова в мене розколювалась. І так тужив за ним, як ніхто ні за ким не тужив. А ще мене поймав страк: ану ж як усі ті його розповіді про Нангіялу — неправда? Ану ж як то була тільки Юнатанова вигадка? Адже він любив вигадувати різні дивовижі. І я плакав гіркими сльозами.

Та потім прилетів Юнатан і заспокоїв мене. Так, прилетів, і як добре, що він до цього додумався! Я після того майже перестав журитися. Він, певне, збагнув у Нангіялі, як мені без нього тяжко, і вирішив, що мене треба втішити. Тому й прилетів до мене. І тепер я вже не сумую, лише терпляче очікую.

Він прилетів до мене не дуже пізно ввечері. Я був удома сам, лежав і плакав за ним, боявся, що ніколи його не побачу. Я навіть не можу розказати, який я був нещасний, хворий і який мене охопив відчай. Вікно в кухні було відчинене, бо стояли теплі чудові весняні вечори. Я чув, як надворі воркували голуби. їх на подвір’ї розвелося повно, і навесні не вгавало їхнє воркування.

І ось тоді все й сталося.

Я гірко плакав, уткнувшись обличчям у подушку, і раптом почув голуб’яче воркування зовсім близько. А коли звів очі, то побачив на підвіконні голуба, що дивився на мене лагідними очима. Білого як сніг, зверніть увагу, не сірого, як усі голуби в нас на подвір’ї! Білого як сніг голуба — ніхто не зрозуміє, що я відчув, побачивши йoго. Адже виходило так, як у тій пісні: “Голуб білий, мов з піни крила, прилетить до твого віконця”. І я наче почув, як Юнатан співає: “То не голуб, Хрущику, буде, то душа твоя на хвилину, щоб спочити на рідних грудях, прилетить у мою хатину”. Але тепер не я, а він прилетів до мене.

Я хотів щось сказати, та не зміг. Тільки лежав і слухав воркування голуба, і за тим воркуванням чи в ньому, не знаю, як і сказати, почув Юнатанів голос. Хоч той голос був не такий, як звичайно. Всю кухню сповнив тихий шепіт, ніби у страшній казці, і, мабуть, треба було б злякатись. Та я не злякався. Я так зрадів, що ладен був підстрибнути до стелі. Бо я почув дуже втішну звістку.

Так, виявляється, Нангіяла справді є! Юнатан хотів, щоб я швидше опинився там, бо в Нангіялі так гарно, що краще й бути не може. Подумати тільки, там на нього чекала хата, не встиг він прилетіти, як отримав цілу хату в Нангіялі. Старовинну садибу, що зветься Рицарським двором і лежить у Вишневій Долині, — правда ж, гарно звучить? І уявіть собі, перше, що Юнатан побачив, коли прийшов до Рицарського двору, була зелена табличка на хвіртці, а на ній напис: “Брати Лев’яче Серце”.

— Це означає, що ми там житимемо разом, — сказав Юнатан.

Виходить, я також зватимусь Лев’яче Серце, коли потраплю в Нангіялу. Я дуже зрадів: адже я хотів зватись так, як Юнатан, хоч я й не такий відважний, як він.

— Тільки прилітай якнайшвидше, — сказав Юнатан. — Коли не застанеш мене вдома, то я сидітиму біля річки з вудкою.

Після цього шепіт затих, голуб знявся й полетів над дахами. Назад у Нангіялу.

А я тепер лежу й чекаю, коли й сам полечу за ним. Мабуть, туди не дуже важко буде втрапити. Юнатан навіть сказав, що зовсім легко. Але задля певності я записав собі адресу:

Нангіяла, Вишнева Долина, Рицарський двір, Брати Лев’яче Серце.

Юнатан мешкав там уже два місяці сам. Два довгі страшні місяці мені довелося жити без нього. Але скоро я також буду в Нангіялі. Скоро, скоро я полечу туди. Може, цієї ж таки ночі. Треба написати записку й покласти на кухонний стіл, щоб мама побачила її, коли прокинеться рано-вранці.

Ось що я напишу:

“Не плачте, мамо! Зустрінемось у Нангіялі!”

3

Невдовзі так і сталося. І я не відчув нічого особливого. Я й не стямився, як опинився біля хвіртки й прочитав напис на зеленій табличці: “Брати Лев’яче Серце“.

Як я тут опинився? Чи довго летів? Як знайшов шлях, нікого не питавшись? Не знаю. Знаю тільки, що раптом опинився перед хвірткою і побачив на ній наше прізвище.

Я погукав Юнатана. Кілька разів погукав, але відповіді не отримав. І тоді я згадав — ну певне, він сидить біля річки й вудить рибу.

І я побіг униз до річки. Довгенько біг вузькою стежечкою і внизу на містку справді побачив Юнатана. Там сидів мій брат, його чуб блищав на сонці. І якби я й спробував змалювати, що я відчув, знов побачивши його, то нізащо не зміг би.

Він не бачив, що я біжу. Я спробував гукнути його, але, мабуть, мене душили сльози, бо з моїх уст злетіло тільки якесь нерозбірливе белькотіння. Та Юнатан однаково почув його. Він підвів очі й побачив мене. І начебто зразу не впізнав. Та потім зрадів, кинув вудку, перейняв мене і почав торсати, ніби хотів упевнитись, що я справді прилетів. Я трохи поплакав, хоч і не було чого, але ж я так скучив за ним.

А Юнатан, навпаки, сміявся. Так ми стояли, обнявшись, біля річки і були невимовно раді, що ми знову разом.

Потім Юнатан сказав:

— Ну от, нарешті ти прилетів, Хрущику Лев’яче Серце! Смішно звучить: Хрущик Лев’яче Серце! Ми обидва захихотіли. Ми сміялися дедалі дужче, ніби давно вже не чули нічого смішнішого, хоч насправді нам просто хотілося сміятись, бо радість переливалась у нас через вінця. Сміючись, ми почали борюкатись, але й далі не могли втриматись від сміху. Ми аж попадали в траву, так сміялися, трохи полежали в ній, почали перекочуватись, а сміх розпирав нас ще дужче. Врешті ми досміялися до того, що скотились у річку, та навіть у воді не перестали сміятися. Я вже думав, що ми потонемо.

Аж ні, ми попливли. Я ніколи не вмів плавати, хоч страх як хотів навчитися. А ось тепер раптом поплив. Та ще й так добре, наче хтозна-відколи плавав.

— Юнатане, я вмію плавати! — гукнув я.

— Звичайно, вмієш, — відповів він.

І тоді мені спало на думку ще щось.

— Юнатане, ти помітив, що я вже не кашляю? — спитав я.

— Певне, що не кашляєш, — відповів він. — Ти ж тепер у Нангіялі.

Я трохи поплавав, потім мокрий виліз на місток. З одягу в мене текла вода. Штани прилипли до ніг, тому я й побачив, що зі мною ще сталося. Вірте чи ні, а ноги в мене стали такі самі рівні, як у Юнатана.

Тоді я подумав: а може, я погарнішав? Я спитав Юнатана, як йому здається, чи не став я часом вродливіший.

— Сам глянь у дзеркало, — порадив він.

Я здогадався, що він мав на думці річку, бо вода в ній була тиха й блискуча, мов дзеркало. Я ліг долілиць на місток, заглянув через його край, побачив себе у воді, проте не помітив, щоб я покращав. Підійшов Юнатан, теж ліг біля мене, і ми довго дивилися у воду на братів Лев’яче Серце — на Юнатана з буйним золотавим чубом, блакитними очима і гарним обличчям і на мене з кістлявим писком, із чубом, як солома, і взагалі.

— Наче не видно, щоб я покращав, — мовив я. Проте Юнатан сказав, що я дуже змінився.

— До того ж, тепер у тебе вигляд цілком здорового, — додав він.

Тоді я почав пильно вивчати себе. Я напружив м’язи лежачи на містку, і відчув, що кожна частка мого тіла здорова й радісна. То навіщо мені ще й врода? Мене переповнювало щастя, все в мені сміялося.

Ми трохи полежали, гріючись на сонці й дивлячись на рибин, що плавали під містком. Та потім Юнатанові захотілось додому, і мені також, адже цікаво було поглянути на Рицарський двір, де тепер я мав мешкати.

Юнатан рушив стежкою попереду, а я пішов за ним, твердо ступаючи своїми рівними ногами. Я не зводив з них погляду і все дивувався, як же ті ноги гарно йдуть. Але, як ми трохи піднялися від річки, я зненацька обернувся і тоді… тоді нарешті побачив Вишневу Долину, геть білу від розквітлих вишень. Крізь білий цвіт на дереві прозирало зелене листя, а трава була вся зелена. І по тому біло-зеленому килимі в’юнилася річка, немов срібна стяжка. Чому я досі всього цього не помітив, невже я дивився тільки на Юнатана? Тепер я стояв на стежці й милувався красою долини.

— Це, мабуть, найкраща долина на землі? — врешті спитав я Юнатана.

— Так, хоч і не на землі, — відповів він, і я згадав, що це Нангіяла.

Вишневу Долину оточували високі гори, і вони також були гарні. А з гірських схилів текли річки, з круч зривалися водоспади, все навкруги бриніло, бо була весна.

Повітря теж було тут особливе. Хотілося його пити, таке воно було чисте й запашне.

— Аби нам такого повітря кілограмів кілька вдома, — сказав я, згадавши, як ще недавно задихався на канапі в кухні і як мені не вистачало повітря.

Зате тут його було вдосталь, я жадібно ковтав його і ніяк не міг наковтатися. Юнатан засміявся й сказав:

— Залиш і мені трішки!

Стежка, якою ми йшли, була встелена вишневим цвітом, над нами також літали тендітні білі пелюстки, набивались у чуб і за комір, але я люблю такі зелені стежечки, всіяні вишневим цвітом, справді люблю.

Нарешті стежка привела нас до Рицарського двору із зеленою табличкою на хвіртці.

— “Брати Лев’яче Серце”, — прочитав я вголос, випередивши Юнатана. — Невже ми тут мешкатимемо?

— Уяви собі, що так, — відповів Юнатан. — Правда, садиба гарна?

Звичайно, гарна. Я бачив, що Юнатанові вона подобається. А щодо мене, то я не міг собі уявити місця, де б мені дужче хотілось мешкати.

Це була стара побілена хата, не дуже велика, з зеленими наріжниками, зеленими дверима й зеленим моріжком навколо, де саме розквітли первоцвіт і стокротки. Мигдаль, бузок і вишні теж були облиті цвітом, а навколо садибу оточував кам’яний мур, невисока сіра огорожа, з якої також пробивались рожеві квітки. Той мур легко можна було перестрибнути, а однаково здавалося, що він надійно захищає садибу, за ним ти почувався вдома, сам собі господар.

Власне, будівель у садибі було не одна, а дві, хоч друга швидше скидалася на стайню чи якусь клуню. Будівлі стояли під кутом одна до одної, і саме в тому місці, де вони стикалися, я побачив лавку, таку стару, ніби вона збереглася з кам’яної доби. Затишна лавка і затишний куток. Так і кортіло сісти на неї, помріяти, побалакати, подивитись на пташок, а може, й випити соку абощо.

— Тут мені подобається, — сказав я Юнатанові. — А всередині теж так затишно?

— Ходімо, сам поглянеш, — запросив він.

Юнатан стояв уже біля дверей і хотів відчинити їх, але тієї миті почулось іржання. Так, справді десь близько заіржав кінь.

І Юнатан мовив:

— Зайдімо спершу до стайні.

Він пішов до другої будівлі, а я побіг за ним. У мене аж серце завмерло від радісного здогаду.

То справді виявилася стайня, як я й думав, і там стояло двоє коней, двоє гарних гнідих коней.

Коли ми зайшли, вони повернули до нас голови й заіржали.

— Це Грім і Ф’ялар, — сказав Юнатан. — Угадай, котрий із них твій?

— Ет, не дури мене, — сказав я. — Не вигадуй, що тут мій кінь, я однаково не повірю.

Та Юнатан сказав, що в Нангіялі без коня не проживеш.

— Без коня ти нікуди не доберешся, — пояснив він. — А ти ж розумієш, Хрущику, що часом треба добиратися дуже далеко.

Давно я не чув нічого приємнішого. В Нангіялі без коня не проживеш! А я страшенно люблю коней. У них такі ніжні, м’якенькі носи. Важко собі навіть уявити, що на світі може бути щось таке м’якеньке!

У стайні стояло двоє незвичайно гарних коней. Ф’ялар мав на лобі білу лисинку, а Грім був весь однаковий.

— Мабуть, мій Грім, — сказав я, бо Юнатан хотів, щоб я вгадав, котрий із них мій.

— Не вгадав, — сказав Юнатан. — Твій — Ф’ялар.

Я дав Ф’яларові понюхати мене, погладив його і нітрохи не злякався, хоч досі майже ніколи не підступав до коня. Він мені відразу сподобався, і, звичайно, я йому теж, принаймні мені так здалося.

— У нас є ще кролі, — сказав Юнатан. — У клітці за стайнею. Але на них ми подивимось потім.

Добре йому було казати!

— Я мушу зараз на них подивитися! — вигукнув я. Адже я завжди мріяв завести кролів, але вдома, в місті, їх ніде було тримати.

Я побіг за стайню і там справді побачив трьох маленьких, чудових кроликів — вони сиділи в клітці й хрумкали кульбабу.

— Дивно, — сказав я потім Юнатанові. — Тут, у Нангіялі, збувається все, про що ти колись мріяв.

— Так, хіба я не казав тобі те саме? — відповів він. І справді, він казав про це, коли ми ще вдома сиділи вдвох на канапі в кухні. І ось тепер я переконався, що це правда, і дуже зрадів.

Є речі, які ніколи не забуваються. Я, хоч би що зі мною сталося далі, ніколи не забуду свого першого вечора в кухні Рицарського двору. Як гарно, весело було лежати й розмовляти з Юнатаном, ніби в давні часи. Ми й тепер розташувалися в кухні. Хоч вона нітрохи не схожа була на нашу колишню кухню. Мабуть, кухня в Рицарському дворі, з грубим сволоком і величезним відкритим вогнищем, була давня-прадавня. Те вогнище сягало майже на цілу стіну, а варити страву треба було просто над жаром і полум’ям, як варили колись у давнину. Посеред кухні стояв важкий довжелезний стіл — такого довгого стола я ще зроду не бачив, — а обіч нього такі самі довгі лави, на яких, мабуть, умістилося б десятків зо два чоло-, вік, і то не було б тісно.

— Добре, що ми розташувались у кухні, як і раніше, — сказав Юнатан. — Бо коли прийде мама, то зможе оселитися в кімнаті.

Одна кімната й кухня — оце і був весь Рицарський двір, та до більшого ми й не звикли і більше нам не треба було. І так ця хата була не менше як удвічі просторіша за нашу квартиру вдома.

Так, удома! Я розповів Юнатанові про записку, яку залишив мамі на кухонному столі.

— Я написав їй, що ми зустрінемось у Нангіялі. Хоч хтозна, коли вона сюди прибуде.

— Може, й забариться, — сказав Юнатан. — Але вона матиме гарну кімнату, стане місця й на десять швацьких машин, якщо вона захоче шити.

Угадайте, що мені дуже подобається? Подобається лежати в такій прадавній кухні на старій розсувній канапі, розмовляти з Юнатаном і дивитися, як відблиск із вогнища мерехтить на стінах і за вікном вітерець ледь гойдає віття вишневих дерев. Ось полум’я у вогнищі починає пригасати, аж поки там лишається самий жар, у кутки закрадається темрява, мене долає сон, я спокійно лежу й не кашляю, а Юнатан розповідає мені різні історії. Довго розповідає, та врешті голос його починає здаватись мені шепотом, і я засинаю. Саме це й подобається мені, і все це я спізнав першого ж вечора в Рицарському дворі, тому я ніколи його не забуду.

4

А потім настав ранок. І ми їздили верхи на конях. Атож, я вмів їхати верхи, хоч уперше сів на коня, — не збагну, як так виходить, але в Нангіялі людина вміє все, за що візьметься. Я поїхав на коні так, ніби досі тільки те й робив, що їздив верхи.

Та аби ви побачили, як сидів на коні Юнатан! Аби та тітка, що називала Юнатана королевичем з казки, була тут, коли він мчав луками Вишневої Долини, вона б побачила такого королевича, якого б довіку не забула! А коли він з розгону перескочив річку, ніби перелетів через неї, тільки чуб тріпнувся на голові, то тієї хвилини кожен повірив би, що це королевич із казки. Він був і одягнений, як королевич, чи, швидше, як рицар. У шафі Рицарського двору було повно одягу, не знаю, звідки він узявся. Але не такого, як носять тепер, а справді рицарського! На мене також знайшлося вбрання, а моє старе, бридке ганчір’я я викинув геть, щоб і не бачити його. Бо Юнатан сказав, що нам треба вбиратися відповідно до часу, в якому ми жили, а то люди з Вишневої Долини вважали б нас за диваків. Відповідно до часу табірних багать і казок, про який уже казав мені Юнатан. Коли ми їздили верхи по луках у своїх ошатних строях, я спитав його:

— Правда, цей час, у якому ми живемо тут, у Нангіялі, страшенно давній?

— Залежно, як на нього дивитися, — відповів Юнатан. — Звичайно, для нас це давній час. Але з іншого погляду це молодий час. — Він трохи подумав і додав: — Так, так, це молодий, здоровий, добрий час, у якому живеться легко й просто. — Потім очі його посмутніли, і він сказав: — Принаймні у Вишневій Долині.

— А в інших місцях не так? — спитав я.

І Юнатан відповів, що десь-інде може бути й не так.

Як нам пощастило, що ми втрапили саме сюди! Саме у Вишневу Долину, де, на думку Юнатана, живеться так легко й просто. Бо легше, простіше й веселіше, як цього ранку, й не можна жити. Я прокидаюся в кухні від того, що у вікно заглядає сонце й надворі щебечуть пташки, радісно згадую, що нас чекає прогулянка верхи на конях, бачу, як Юнатан тихо й обережно ставить на стіл хліб і молоко. Я снідаю, а попоївши, йду годувати кроликів і обходити коня. Потім сідаю на коня і їду на луку, так, їду верхи на луку, трава виблискує росою, у вишневому цвіту навколо гудуть бджоли, кінь рветься вперед, і я зовсім не боюся. Подумати тільки, я навіть не боюся, що раптом це скінчиться, як звичайно кінчається все гарне. Кінчається, але не в Нангіялі! Принаймні не у Вишневій Долині.

Ми довго гасали луками куди очі бачать, потім звернули на стежку й поїхали вздовж річки і всіх її закрутів та колін, поки нарешті побачили в долині ранковий дим, що здіймався з димарів селища. Спершу тільки дим, а згодом і саме селище, його старовинні будівлі й подвір’я. Кукурікали півні, гавкали собаки, мекали вівці й кози — звичайний ранковий гомін. Селище, напевне, щойно прокинулось.

Стежкою назустріч нам ішла жінка з кошиком у руках, з вигляду селянка, не молода й не стара, а десь середнього віку, із засмаглим лицем, як у кожного, хто за всякої погоди буває надворі. Вбрана вона була по-старосвітсько-му, десь так, як жінки в казках.

— Невже твій брат, Юнатане, нарешті прийшов? — сказала вона, ласкаво всміхаючись.

— Так, прийшов, — відповів Юнатан, і з його голосу чути було, що він радий. — Хрущику, це Софія, — звернувся він до мене, і Софія кивнула головою.

— Так, я Софія, — сказала вона. — Добре, що я вас зустріла, то самі візьмете кошика.

Юнатан узяв кошика як щось звичне, наче наперед знав, що в ньому є.

— Ти, напевне, візьмеш із собою ввечері свого брата до “Золотого півня”, щоб усі привіталися з ним? — спитала Софія.

Юнатан відповів, що візьме. Потім ми попрощались і поїхали додому. Дорогою я спитав, хто такий Золотий півень.

— Заїзд “Під Золотим півнем”, — пояснив Юнатан. — У селищі є заїзд. Ми там збираємось і обговорюємо свої справи.

Я подумав, що цікаво буде піти ввечері до “Золотого півня” й побачити, які люди живуть у Вишневій Долині. Адже я хотів знати все про цю долину і про Нангіялу. Хотів переконатися, що тут справді все таке, як оповідав колись Юнатан. Мені спали на думку одні Юнатанові слова про Нангіялу, і дорогою додому я нагадав йому про них.

— Слухай, Юнатане, ти казав, що в Нангіялі з кожним відбуваються різні пригоди від ранку до вечора і навіть уночі, пам’ятаєш?

Юнатан засміявся.

— Ти вже забув, що тільки вчора з’явився тут. Не встиг навіть нюхнути тутешнього життя, дурненький. Чекай, матимеш іще досить пригод.

А я сказав йому на це, що як добре подумати, то досить уже й того, що є. Адже так цікаво мешкати в Рицарському дворі, мати коней, кролів і взагалі. Більшої пригоди мені й не треба.

Юнатан якось дивно глянув на мене, наче йому було мене шкода, і сказав:

— Так, Хрущику, я б теж хотів, щоб ти жив тільки цим. І більше нічого не зазнав. Бо повір мені — тут є такі пригоди, яких не повинно бути.

Удома Юнатан виклав на стіл усе з Софіїного кошика. Там виявилися хліб, пляшка молока, невеличкий горщик меду і кілька млинців.

— Софія носить нам їжу? — вражено спитав я. Досі я не задумувався про те, як ми будемо харчуватися.

— Часом носить, — відповів Юнатан.

— Зовсім задарма?

— Задарма? Можна й так сказати, — відповів Юнатан. — Тут у Вишневій Долині все задарма. Ми допомагаємо одні одним і даємо одні одним, що треба.

— То й ти даєш щось Софії? — зрадів я. Він знов засміявся і сказав:

— Не бійся, даю, наприклад, кінського гною для її грядок з трояндами. І доглядаю ті грядки зовсім задарма.

Потім він додав так тихо, що я ледве почув:

— Крім того, я роблю їй ще й інші послуги.

Тієї миті я побачив, як він витяг із кошика ще щось. Дрібничку: маленький скручений у трубочку папірець. Юнатан розгорнув папірець, прочитав його й наморщив лоба, наче не погоджувався з тим, що там було написане. Але нічого не сказав мені, а я не хотів питати. Хай сам розповість, коли вважає, що й мені треба знати.

У кухні в кутку стояла стара скриня. І першого мого вечора в Рицарському дворі ми з Юнатаном балакали про неї. В тій скрині була потаємна шухляда, яку не можна ні помітити, ні відімкнути, якщо не знаєш секрету. Я, звичайно, відразу ж захотів поглянути на ту шухляду, проте Юнатан сказав:

— Нехай іншим разом. А тепер спи.

Далі я заснув і геть забув про це, а тепер знову згадав. Бо Юнатан підійшов до скрині, і я почув дивне коротке поклацування. Не важко було втямити, що він робив. Він ховав папірець у потаємну шухляду. Тоді він замкнув скриню і сховав ключа в стару ступку, що стояла на полиці високо під стелею.

Потім ми пішли купатися, і я пірнав з містка — уявіть собі, я зважився пірнати з містка! Юнатан зробив мені вудку, таку саму, як у нього, і ми наловили трохи риби. Якраз стільки, щоб вистачило на обід. Я спіймав великого окуня, а Юнатан аж два.

Вдома ми зварили рибу в казанку, що висів над вогнищем на ланцюгу. А коли пообідали, Юнатан сказав:

— Тепер ми побачимо, Хрущику, чи ти вмієш влучати в ціль. Часом і це треба вміти.

Він повів мене до стайні. Там у комірчині, де тримали сідла й вуздечки, висіло й два луки. Я здогадався, що їх зробив Юнатан, бо він ще вдома робив такі луки дітям з нашого подвір’я. Але ці були більші, кращі — справжня зброя.

Ми прилаштували ціль на дверях стайні і від обіду до вечора стріляли в неї з луків. Юнатан показав мені, як треба тримати лук і цілитись. І в мене виходило дуже добре, хоча, звичайно, не так, як у Юнатана, бо він майже щоразу влучав у середину.

З Юнатаном завжди було весело. Хоч він уміє все робити багато краще за мене, а не бачить у цьому нічого особливого. Він ніколи не хвалиться, а все в нього виходить немов саме собою. Мені навіть деколи здається, начебто він хоче, щоб у мене виходило краще, ніж у нього. Я теж раз влучив у середину цілі, і Юнатан так зрадів, ніби дістав від мене подарунок.

Коли почало смеркати, Юнатан сказав, що нам пора їхати до “Золотого півня”. Ми свиснули коням. Вони паслися на луці перед Рицарським двором, та, коли почули наш свист, відразу примчали до хвіртки. Ми їх осідлали, сіли верхи й неквапом рушили до селища.

Зненацька мене пойняв страх і сором’язливість. Я не звик бувати серед людей, а надто серед таких, які жили тут, у Нангіялі, і сказав про це Юнатанові.

— Чого ти боїшся? — мовив він. — Невже ти думаєш, що тебе хтось скривдить?

— Ні, звичайно, але, може, вони сміятимуться з мене. Я й сам зрозумів, що ляпнув дурницю, бо чого їм було сміятися з мене? Ото придумав!

— Знаєш що, мені здається, що тебе треба вже звати Карлом, бо й ти тепер Лев’яче Серце, — сказав Юнатан. — З Хрущика Лев’яче Серце вони, мабуть, хоч-не-хоч сміятимуться. Ми й самі мало не луснули зі сміху, коли я назвав тебе так.

Мені й самому хотілося, щобмене звали Карлом. Це ім’я справді дуже личило до мого нового прізвища.

— Хоч для мене ти й далі будеш любим Хрущиком, — сказав Юнатан. — Ти й сам про це знаєш.

Невдовзі ми доїхали до селища, і наші коні зацокали копитами по бруківці. Не важко було здогадатися, в який бік їхати, бо ще здалеку ми почули сміх і розмову. А потім побачили й вивіску з великим позолоченим півнем. Так, це й був заїзд “Під Золотим півнем” — привітний, старосвітський заїзд, такий, про який пишуть у книжках. Маленькі вікна світилися по-домашньому затишно. Мені закортіло швидше зайти туди. Адже я ще ніколи не був у заїзді.

Але спершу ми заїхали на подвір’я і прив’язали Гріма та Ф’ялара біля гурту інших коней. Правду казав Юнатан, що в Нангіялі треба мати коня. Мабуть, усі мешканці Вишневої Долини з’їхались цього вечора до заїзду. Коли ми зайшли всередину, то побачили там повно людей. Чоловіків і жінок, старих і малих. Усі мешканці селища бавили тут час у приємній розмові, хоч декотрі малі діти вже позасинали на колінах у батьків.

Який там знявся гомін, коли ми зайшли!

— Юнатан! — радісно загукали гості заїзду. — Прийшов Юнатан!

Сам господар заїзду, великий, рудий, дуже вродливий чоловік, крикнув так, що перекричав усіх:

— Прийшов Юнатан! Ні, прийшли брати Лев’яче Серце! Обидва!

Він підступив ближче, підняв мене й поставив на стіл, щоб усім було видно. Я відчув, що почервонів, мов буряк.

Та Юнатан допоміг мені.

— Нарешті сюди прибув мій любий брат, Карл Лев’яче Серце! — сказав він. — Будьте до нього такі самі ласкаві, як були до мене.

— Будемо, — мовив господар заїзду і зсадив мене зі столу. Та поки опустив додолу, потримав трохи у своїх обіймах, і я відчув, який він дужий.

— Ми з тобою будемо приятелями, — додав він. — Такими самими добрими приятелями, як з Юнатаном. Я звусь Йоссі, хоч майже всі мене кличуть Золотим півнем. Ти завжди будеш бажаним гостем у “Золотому півні”, запам’ятай собі, Карле Лев’яче Серце.

Софія також була тут, сиділа біля столу зовсім сама, і ми з Юнатаном примостилися біля неї. Мені здається, що вона зраділа. Вона ласкаво всміхнулася, спитала, чи мені подобається мій кінь і чи Юнатан зможе найближчим часом допомогти їй полоти грядки. А взагалі Софія мало говорила, і я помітив, що вона чимось зажурена. Помітив я й інше. Усі, хто був у заїзді, дивились на Софію шанобливо, а коли хтось підводився, щоб іти додому, то найперше кланявся в бік нашого столика, ніби Софія була кимось особливим. Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?

Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.

Хоч, може, й не зовсім так. Згодом, коли ми з Юнатаном зібралися додому й вийшли на подвір’я відв’язати своїх коней, я спитав його:

— Юнатане, а що, власне, в тій Софії такого незвичайного?

І враз ми почули біля себе невдоволений голос:

— Отож-бо! І я давно міркую, що в тій Софії такого незвичайного?

Надворі було темно, і я не побачив, хто це сказав. Та ось він ступив до вікна, з якого падало світло, і я впізнав чоловіка, що сидів у заїзді неподалік від нас. У нього був рудий кучерявий чуб і така сама руда коротенька борідка.

Я вже раніше звернув на нього увагу, бо він весь час сидів насуплений і не співав разом з усіма.

— Хто це? — спитав я Юнатана, коли ми виїздили з подвір’я.

— Його звати Губерт, — відповів Юнатан. — І він дуже добре знає, що в Софії такого незвичайного.

Ми поїхали додому. Вечір був прохолодний і зоряний. Я ще ніколи не бачив на небі стільки зірок і таких яскравих. Я спробував угадати, котра з тих зірок наша Земля. Але Юнатан сказав:

— Земля? О, вона кружляє в просторі далеко, дуже далеко від нас, її звідси не видно.

Від цих його слів мені стало трохи сумно.

5

Та ось настав день, коли я також довідався, що в Софії такого незвичайного.

Якось уранці Юнатан сказав:

— Сьогодні ми поїдемо в гості до Голуб’ячої королеви.

— Чудово! — зрадів я. — А що це за королева?

— Софія, — відповів він. — Це я її так жартома прозиваю.

І скоро я збагнув, чому.

До Тюльпанового двору, де мешкала Софія, був добрий шмат дороги. її хата стояла з самого краю Вишневої. Долини, зразу за нею здіймалися високі гори.

Ми приїхали до неї верхи рано-вранці. Софія стояла на подвір’ї й годувала своїх голубів. Білих як сніг голубів! Побачивши їх, я згадав того білого голуба, що сидів у мене на підвіконні колись давно, мабуть, тисячу років тому.

— Пам’ятаєш? — шепнув я Юнатанові. — Чи не котрийсь із цих голубів позичив тобі свого пір’я, коли ти прилітав до мене?

— Так, — відповів Юнатан, — як же інакше я зміг би прилетіти? Тільки Софіїні голуби здатні літати небесними просторами хоч би як далеко.

Голуби, лопочучи крильми, оточили Софію, немов біла хмара. “Отака й має бути Голуб’яча королева”, — подумав я.

Аж тепер Софія помітила нас. Вона привіталася з нами ласкаво, як завжди, але сама була невесела. Навіть дуже сумна і відразу сказала Юнатанові тихим голосом:

— Учора ввечері я знайшла Віоланту мертву, зі стрілою в грудях. Там вище, у Вовчій ущелині. І записка зникла.

Юнатан потемнів на виду. Я ще ніколи не бачив його таким засмученим. Я його не впізнавав, і голосу його теж.

— Виходить так, як я й думав, — сказав він. — У Вишневій Долині є зрадник.

— Так, є, — погодилась Софія, — хоч я все не вірила в це. Але тепер я розумію, що так воно й є.

Я бачив, як їй тяжко на душі, а проте вона обернулась до мене і сказала:

— Ходімо, Карле, однаково треба показати тобі, як я живу.

Софія мешкала в Тюльпановому дворі сама зі своїми голубами, бджолами й козами. На грядках у неї росло стільки квіток, що ніде було ступити.

Поки Софія показувала мені своє господарство, Юнатан копав грядки й виривав бур’ян, як звичайно навесні.

Я оглянув усе — велику Софіїну пасіку, тюльпани й нарциси, її цікавих кіз, а сам весь час думав про Віоланту й про те, хто її міг застрілити в горах.

Невдовзі ми повернулися до Юнатана, який так завзято рвав бур’ян, що пальці в нього стали геть чорні.

Софія сумно подивилась на нього, помовчала, а тоді сказала:

— Слухай, мій любий садівниче, мабуть, скоро тобі доведеться братись до іншої роботи.

— Розумію, — відповів Юнатан.

Бідолашна Софія, вона, звичайно, була дужче стурбована, ніж хотіла показати. Вона все поглядала в напрямку гір так схвильовано, що і я стривожився. За чим вона стежила? Кого виглядала?

Невдовзі я довідався про це. Софія раптом сказала:

— Он вона! Дякувати богу! Палома не пропала.

То летіла одна з її голубок. Спершу видно було над горами тільки маленьку цятку, та скоро голубка вже опинилась біля нас і сіла Софії на плече.

— Ходімо, Юнатане, — квапливо сказала Софія.

— Іду, але Хрущикові… тобто Карлові тепер теж треба все знати, — сказав Юнатан.

— Авжеж, — відповіла Софія. — Ходіть обидва, швидше!

Вона квапливо рушила попереду до хати, завела нас до маленької кімнати поряд із кухнею, засунула двері на засув і зачинила віконниці. Хотіла бути певною, що ніхто нас не почує і не побачить.

— Паломо, серденько моє, — сказала Софія, — може, ти принесла кращу звістку, ніж останнього разу?

Вона засунула руку під голубчине крило, витягла невеличку трубочку, а з неї витрусила скручений папірець, схожий на той, якого при мені Юнатан витяг із кошика й сховав до нашої скрині.

— Читайте мерщій!… — схвильовано мовив Юнатан. Софія прочитала записку й несамохіть зойкнула.

— Вони спіймали Урвара, — сказала вона. — Тепер не залишилось нікого, хто справді може щось зробити.

Софія віддала записку Юнатанові. Прочитавши її, він ще дужче потемнів на виду і сказав:

— Зрадник у Вишневій Долині. Як ви гадаєте, хто тут може бути таким негідником?

— Не знаю, — відповіла Софія. — Ще не знаю. Та хоч би хто він був, нехай його бог боронить, коли я дізнаюся.

Я слухав їхню розмову й нічого не розумів. Софія зітхнула, тоді мовила:

— Поясни все Карлові, поки я приготую вам сніданок. І вона вийшла до кухні.

Юнатан сів на долівку і прихилився спиною до стіни. Він трохи помовчав, дивлячись на свої замащені пальці, потім сказав:

— Тепер, коли Софія дозволила, ти довідаєшся про все. Слухай.

Він багато розповідав мені про Нангіялу і до того, як я прибув сюди, і після того, але не такого, як я почув тут, у Софіїній кімнатці.

— Пам’ятаєш, — почав він, — я казав тобі, що у Вишневій Долині жити легко й просто. Так було і так повинно бути, але тепер усе змінилося. Бо коли в іншій долині життя тяжке і нестерпне, у Вишневій воно також стає тяжким, розумієш?

— Хіба тут не одна долина? — спитав я.

І Юнатан розповів мені про дві зелені долини Нангія-ли, розташовані серед величних гірських хребтів, про Вишневу й Шипшинову Долини, з усіх боків оточені високими дикими горами, які важко перейти, коли не знаєш непомітних і безпечних стежок. Але мешканці обох долин знають ті стежки і вільно спілкуються між собою.

— Чи, радше, спілкувалися досі, — додав Юнатан. — Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.

— Чому? — спитав я.

— Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля, — сказав Юнатан. — Вона опинилася в руках ворога. — Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. — І ніхто не знає, що буде з нею далі, — додав він.

Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нангіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.

— Що ж то за ворог? — спитав я.

— Його звати Тенгіл, — сказав Юнатан таким тоном, що те ім’я прозвучало гидко й зловісно.

— А де він живе? — знов спитав я.

Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку — землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.

Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.

— Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? — спитав я. — Навіщо йому нищити Нангіялу?

— У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.

Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:

— Аби в того нелюда не було ще й Катли!

Катла! Не знаю чому, але це ім’я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:

— Що це за Катла?

Проте Юнатан похитав головою:

— Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.

Натомість він розповів мені дивні речі про Софію.

— Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом, — сказав Юнатан. — Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.

— Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?

— Тому, що вона сильна й розважна, — пояснив Юнатан. — А ще тому, що вона нічого не боїться.

— І ти ж нічого не боїшся, Юнатане, — сказав я. Він трохи подумав, а тоді мовив:

— Так, я теж не боюся.

О, як би я хотів бути таким відважним, як Софія і Юнатан! А я був такий наляканий, що в мене всі думки вилетіли з голови.

— А про те, що робить Софія, і про її голубів, які переносять таємні звістки через гори, всі знають? — спитав я.

— Тільки ті, про кого ми певні, що на них можна покластися, — відповів Юнатан. — Та між ними виявився зрадник, і через нього може загинути все!

Очі його знов потемніли, і він похмуро сказав:

— Віоланта летіла з таємним листом від Софії, коли її підстрелено. Якщо той лист потрапить до рук Тенгіла, багато хто в Шипшиновій Долині буде рокований на смерть.

А я подумав: як це підло — підстрілити голуба, білого й невинного, навіть коли він летить із таємним листом.

Раптом я згадав, що лежить у нашій скрині. І спитав Юнатана, навіщо ми тримаємо ті таємні повідомлення у себе вдома, адже це небезпечно.

— Так, небезпечно, — відповів він. — Хоч іще небезпечніше тримати їх у Софії. Якби у Вишневу Долину прийшли Тенгілові розвідники, то найперше вони кинулися б шукати їх у неї, а не в її садівника.

Якраз і добре, пояснив Юнатан, що ніхто, крім Софії, не знає до пуття, хто він, власне, такий. Що він не тільки садівник, а й найближчий її помічник у боротьбі з Тенгілом.

— Софія сама так вирішила, — сказав Юнатан. — Вона хоче, щоб у Вишневій Долині про це ніхто більше не знав. Тому й ти повинен заприсягтися, що мовчатимеш доти, доки Софія оголосить про це сама.

Я заприсягнувся, що швидше помру, ніж зраджу комусь те, що сьогодні почув.

Ми поснідали в Софії, а тоді поїхали додому.

Того ранку не лише ми були в дорозі. Ще хтось вирушив із дому — ми зустріли його на стежці, тільки-но виїхали з Тюльпанового двору. Того рудобородого, як же його звати — здається, Губерт?

— Он як, ви були в Софії, — сказав він. — І що ж ви там робили?

— Пололи їй грядки, — відповів Юнатан, показуючи свої замащені пальці. — А ви їдете на полювання? — й собі спитав він, бо Губерт тримав перед собою в сідлі лука.

— Так, хочу вполювати кілька диких кролів, — відповів той.

Я згадав про наших кролів удома і зрадів, коли Губерт поїхав своєю дорогою, — краще його не бачити.

— А хто такий цей Губерт? — спитав я. —Він тобі подобається?

Юнатан хвильку подумав.

— У всій Вишневій Долині він найкраще стріляє з лука.

І більше нічого не сказав. Він підострожив коня, і ми поїхали далі.

Листа, якого принесла Палома, Юнатан узяв із собою. Він засунув його в шкіряну торбину і сховав під сорочку, а коли ми приїхали додому, переклав у потаємну шухляду скрині. Але спершу дав мені прочитати. Там було написано:

“Учора схопили Урвара і ув’язнили в печері Катли. Хтось із Вишневої Долини виказав його схованку. Серед вас є зрадник, довідайтеся, хто він!”

— “Довідайтеся, хто він”, — ще раз проказав Юнатан. — Я й сам би хотів довідатись про це.

У листі було написано ще щось, але вже таємною мовою, якої я не розумів, і Юнатан сказав, що мені й не треба розуміти. Це, мовляв, мова, яку знає тільки Софія.

Зате він показав мені, як відчиняється поітаємна шухляда в скрині. Я кілька разів відчиняв і зачиняв її. Потім Юнатан зачинив її сам, замкнув скриню і знов поклав ключа в стару ступку на полиці.

Цілий день мені не сходило з думки те, про що я довідався, і вночі я теж погано спав через це. Мені приснилися Тенгіл, застрілені голуби, в’язень у печері Катли, і я так закричав уві сні, що сам прокинувся.

І тоді, вірте мені чи ні, я побачив, що хтось стоїть у темному кутку біля скрині. Він також злякався мого крику і зник у дверях, мов чорна тінь, ще й не встиг я прокинутись як слід.

Все це відбулося так швидко, що я подумав, чи, бува, не сниться мені й далі сон. Я збудив Юнатана й розповів йому про все. Але Юнатан заперечив:

— Ні, Хрущику, це був не сон. Тобі той чоловік не привидівся, то був зрадник.

6

— Колись настане й Тенгілова година, — сказав Юнатан.

Ми лежали на зеленій траві біля річки. Ранок був чудовий, аж не вірилося, що на світі є Тенгіл чи якесь інше зло. Скрізь панували тиша і спокій. Під містком між камінням ледь чутно хлюпала вода. Гарно було лежати горілиць і не бачити нічого, крім білих хмаринок високо в небі. Отак би лежати, мугикати якусь пісеньку й відганяти від себе неприємні думки.

А Юнатан завів такого чудового ранку розмову про Тенгіла. Мені не хотілося згадувати про нього, та я все-таки спитав:

— Настане й Тенгілова година? Як це?

— А так, що з ним станеться те, що рано чи пізно стається з усіма тиранами. Його розчавлять, мов гниду, раз і назавжди.

— Хоч би вже швидше, — сказав я. Юнатан промурмотів ніби сам до себе:

— Хоч Тенгіл сильний. У нього є Катла!

Він знов вимовив те страхітливе ім’я. Я хотів докладніше розпитати в нього, хто то такий, але передумав. Такого гарного ранку краще було не знати нічого про Катлу.

А потім Юнатан сказав найгірше з усього:

— Хрущику, ти на якийсь час залишишся в Рицарському дворі сам, бо мені треба їхати в Шипшинову Долину.

Як йому язик повернувся вимовити таке? Як він міг подумати, що я здатен лишитися в Рицарському дворі без нього бодай на хвилину? Навіть якщо він має намір кинутись у пащу тому Тенгілові, я поїду з ним. Так я йому и сказав.

Тоді він глянув на мене дивним поглядом і відповів:

— Бачиш, Хрущику, ти мій єдиний брат, і я хочу вберегти тебе від усього лихого. Як ти можеш вимагати, щоб я взяв тебе з собою, коли мені потрібна буде моя сила на інше? На таке, що справді небезпечне.

Та я не слухав його. Я був такий сердитий, що аж тремтів, і почав кричати на нього:

— А ти? Як ти можеш вимагати від мене, щоб я сидів сам у Рицарському дворі й чекав на тебе, коли ти, може, й не вернешся!

Я раптом згадав ті дні, коли Юнатан помер і пішов від мене, а я лежав на канапі в кухні й не був певен, чи справді знов його побачу. Навіть подумати про це було все одно, що заглянути в чорну безпросвітну прірву!

А тепер він знов хоче покинути мене, наразитися на небезпеку, якої я добре й не уявляю. А коли б він взагалі не повернувся, то все пропало б, я б навіки залишився сам.

Я відчував, що мене опановує дедалі більша лють, я ще дужче закричав на нього й виповів йому всі погані слова, які лише знав.

Юнатан насилу заспокоїв мене. Бодай трохи. Але ясно було, що станеться так, як він надумав. Адже я розумів, що він знає все краще за мене.

— Певне, що я вернуся, дурненький, — сказав він.

Це було ввечері, коли ми грілися біля вогню в нашій кухні, напередодні його від’їзду. Я вже був не сердитий, тільки зажурений, і Юнатан розумів мене. Він був дуже ласкавий до мене. Дав мені свіжого хліба з маслом і з медом, оповідав різні історії й казки, але я не мав сили їх слухати. На думці в мене була казка про Тен-гіла, найстрашніша з усіх, як я тепер починав розуміти. Я спитав Юнатана, чому йому неодмінно треба наражатись на таку небезпеку. Міг же він спокійно сидіти собі в Рицарському дворі. Та Юнатан відповів, що є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні.

— Чому треба? — спитав я.

— А то будеш не людина, а грудка гною, — відповів Юнатан.

Він розповів мені, куди їде. Він спробує визволити Урвара. Адже Урвар потрібен людям навіть більше за Софію. Без нього зелені долини Нангіяли загинуть.

Був пізній вечір. Вогонь вичах, настала ніч.

І настав день. Я стояв біля хвіртки й дивився, як Юнатан поїхав і сховався в тумані, бо того ранку над Вишневою Долиною висів туман. Повірте, серце в мене мало не розірвалося, коли я дививсь, як туман поглинув Юнатана, як він почав ніби розпливатися в ньому, а потім зовсім зник. А я залишився сам. Я не міг цього витримати. Я наче збожеволів з горя, кинувся до стайні, вивів Ф’ялара, сів у сідло й помчав за Юнатаном. Ще раз побачити брата, поки втрачу його, може, навіки!

Я знав, що найперше він подасться до Тюльпанового двору по накази, тому поїхав туди. Я мчав, мов шалений, і догнав^ Юнатана біля самого двору. Мені стало так соромно, що захотілося сховатись. Та Юнатан уже побачив і почув мене.

— Чого ти приїхав? — спитав він. Так, чого, власне, я приїхав?

— Ти певен, що повернешся? — промурмотів я, бо нічого більше не спало мені на думку.

Юнатан під’їхав до мене, й наші коні стали поряд. Він змахнув пальцем у мене щось зі щоки, може, сльозу, і сказав:

— Не плач, Хрущику! Ми неодмінно зустрінемось! Якщо не тут, то в Нангілімі.

— В Нангілімі? — перепитав я. — А що це таке?

— Я розповім тобі іншим разом, — сказав Юнатан.

Сам не знаю, як я витримував ті дні, коли жив у Рицарському дворі без Юнатана, і чим я їх заповнював. Звичайно, я доглядав кролів і коня. Майже не залишав стайні. І цілими годинами розмовляв зі своїми кролями. Я трохи рибалив, купався, вчився стріляти з лука, та все це здавалося безглуздим без Юнатана. Інколи Софія приносила мені їсти, і ми розмовляли про Юнатана. Я все чекав, що вона нарешті скаже: “Тепер він швидко повернеться”, — але вона не казала цього. Я хотів її спитати, чому вона сама не поїхала рятувати Урвара, а послала мого брата. Та нащо було питати, я й сам знав чому.

Тенгіл ненавидить Софію, пояснив мені Юнатан.

— Софія у Вишневій Долині і Урвар у Шипшиновій — найзапекліші його вороги, і будь певен, що він знає про це, — сказав Юнатан тоді, коли розповідав мені про все. — Урвара він уже тримає в печері Катли, а тепер дуже хотів би запроторити туди й Софію, щоб вона там загинула. Тенгіл пообіцяв у винагороду п’ятнадцять білих коней тому, хто віддасть йому в руки Софію, живу чи мертву.

Все це розповідав мені Юнатан. Отож я розумів, чому Софія повинна була триматися віддалік Шипшинової Долини. Замість неї довелось поїхати туди Юнатанові. Про нього Тенгіл нічого не знав. Принаймні була надія, що не знав. Хоча все-таки хтось здогадувався, що Юнатан не просто садівник у Софії. Той, хто приходив до нас уночі. Той, кого я помітив біля скрині. Той чоловік не давав Софії спокою.

— Він надто багато знає, — сказала вона.

І звеліла мені негайно повідомити її, якщо хтось ще буде нишпорити в Рицарському дворі. Я сказав, що, коли хтось знов з’явиться, нічого він у скрині не знайде. Бо ми переховали таємні листи в інше місце. Тепер вони лежали в табакерці на дні діжки з вівсом, що стояла в комірчині біля стайні.

Софія пішла зі мною до комірчини, вигребла з вівса табакерку і поклала туди ще одного листа. їй сподобався новий сховок, мені він також здавався добрим.

— Ну, тримайся, — сказала на прощання Софія. — Я знаю, що тобі важко, але треба триматися.

Звичайно, мені було важко. А надто вечорами і вночі. Мені снився Юнатан, сни були погані, але й кожна хвилина, коли я не спав, була сповнена тривогою за нього.

Одного вечора я поїхав до “Золотого півня”. Я вже не міг усидіти вдома в Рицарському дворі, там було так тихо, що я чув свої власні думки. А ті думки були аж ніяк не веселі.

Аби ви побачили, як усі витріщились на мене, коли я зайшов до заїзду без Юнатана.

— Що це? Тільки половина братів Лев’яче Серце? Де ти дів Юнатана? — спитав Йоссі.

І нащо я приїхав! Я зразу згадав, що мені наказували Софія і Юнатан. Хоч би що сталося, я не повинен нікому признаватись, чого й куди поїхав Юнатан. Жодній живій душі! Отож я вдав, ніби не почув запитання Йоссі. Але й Губерт, що сидів біля свого столика, також поцікавився, де мій брат.

— Ай справді, де Юнатан? — спитав він. — Чи, може, Софія десь діла свого садівника?

— Юнатан поїхав на полювання, — сказав я. — Він тепер у горах, полює на вовків.

Треба ж мені було щось відповісти, і, здається, мені спала добра думка, бо Юнатан казав, що в горах повно вовків.

Цього вечора Софії не було в заїзді. Але, як звичайно, тут зібралося все селище. Люди співали й розважались, як завжди. Та я не співав з ними. Не хотілося. Без Юнатана мені було тут незатишно, і я скоро поїхав додому.

— Не сумуй, Карле Лев’яче Серце, — сказав Йоссі, коли я прощався. — Адже полювання довго не триває, і Юнатан скоро вернеться додому.

О, який я був йому вдячний за ці слова! Він поплескав мене по щоці й дав мені з собою кілька смачних тістечок.

— Буде чим розважити душу, коли ти сидітимеш удома й чекатимеш на Юнатана, — сказав він.

Який ласкавий цей господар “Золотого півня”! Я навіть відчув себе не таким самітним.

Я поїхав додому з тістечками й поласував ними, сидячи біля вогню. Стояли теплі весняні дні, майже такі, як улітку, а однаково мені доводилося розпалювати вогнище, бо сонячне тепло ще не встигло нагріти грубих стін нашої хати.

Я змерз, коли залазив у свою постіль, але скоро заснув. І снився мені Юнатан. Сон був такий страшний, що я від нього прокинувся.

— Іду, іду, Юнатане! — крикнув я і схопився з постелі. У навколишній темряві ніби й досі луною котився відчайдушний крик. То кричав Юнатан! У моєму сні він кликав мене, кликав на допомогу. Я був певен цього. Я ще й досі чув його і ладен був кинутись у темну ніч, щоб добратися до нього, хоч би де він був. Але скоро зрозумів, що це неможливо. Як я йому допоможу, я, такий безпорадний! Залишилось тільки знов залізти в постіль. Я лежав і тремтів. Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.

І мені не полегшало, коли настав ранок і засяяло сонце.

Звичайно, я вже не пам’ятав докладно свого страшного сну, але того, що Юнатан кликав мене на допомогу, я не міг забути. Мій брат кликав мене, то чи не повинен я вирушити в дорогу і спробувати добутися до нього?

Я довго сидів біля своїх кролів і міркував, що мені робити. Я не мав із ким поговорити, не мав у кого спитати поради. Мусив вирішувати сам. До Софії я не міг піти, бо вона б мені лише стала на заваді. Нізащо в світі не пустила б мене в дорогу, вона ж не божевільна. А мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.

Не знаю, скільки я так просидів, прихилившись до стіни стайні й неуважно рвучи траву. Навколо мене не лишилося жодного стебельця, та я помітив це аж згодом, не тоді, коли сидів і мучився від нерішучості. Минали години, мабуть, я б і далі сидів там, якби раптом не згадав Юнатанових слів про те, що інколи треба наражатись на небезпеку, а то будеш не людина, а грудка гною.

Тоді я зважився. Я стукнув кулаком по клітці так, що кролі аж підстрибнули з ляку, і проказав уголос, щоб додати собі певності:

— Я зроблю це! Зроблю! Я не грудка гною! О, як мені полегшало від того, що я зважився!

— Я знаю, що роблю так, як треба, — сказав я кролям, бо мені більше не було з ким говорити.

Ох, а кролі? Ну що ж, тепер вони стануть дикими кролями. Я витяг їх із клітки, виніс на руках за хвіртку й показав їм Вишневу Долину, широку й зелену.

— У долині повно трави, — сказав я, — і повно інших кролів, з якими ви можете жити. Вам тут напевне буде веселіше, ніж у клітці, тільки стережіться лисиць і Губерта.

Вони всі три трохи здивувалися і ледь відбігли від мене, наче перевіряли, чи вони справді вільні. А тоді кинулись навтіки і зникли серед зелених купин, наче їх і не було.

Тепер я почав швидко збиратися. Дістав усе те, що мав узяти з собою. Ковдру, щоб загортатись у неї, коли доведеться десь ночувати, кресало, щоб можна було розпалити багаття, торбу з вівсом для Ф’ялара. І торбину з харчами для себе. Я мав тільки хліб, оце були й усі мої харчі, зате дуже смачний, житній Софіїн хліб! Вона принесла його багато, і я напхав його повну торбину. Вистачить надовго, подумав я, а коли хліб скінчиться, можна їсти й траву, як кролі.

Завтра Софія мала прийти знов, обіцяла принести каші, але на той час я вже буду далеко. Бідолашна Софія, доведеться їй самій їсти кашу! Але не можна, щоб вона хвилювалась через мене. Треба, щоб вона довідалась, де я дівся. Проте аж тоді, коли вже буде запізно. Запізно стати мені на заваді.

Я дістав з вогнища вуглину і написав на стіні великими чорними літерами:

“Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його”.

Отакий хитрий напис залишив я на стіні, бо вважав, що коли б до Рицарського двору знов прийшов той вивідувач, то він не зрозумів би його. Мабуть, подумав би, що я пробував скласти вірша абощо. А Софія повинна була відразу збагнути, що це означає: “Я поїхав шукати Юнатана”.

Я повеселішав і навіть відчув себе дужим і відважним. Я заспівав:

— Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його-о-о!

“О, як гарно звучала моя пісня! І про це я розповім Юнатанові, коли знайду його”, — подумав я.

Якщо знайду. А якщо не…

Моя відвага вмент розвіялась. Я знов став грудкою гною. Маленьким боягузом, таким, як був завжди. І мені, як звичайно в таких випадках, захотілось піти до Ф’ялара. Просто потягло до нього. Біля коня мені на крихту легшало, коли я знемагав від туги й страху. Скільки разів я стояв біля нього, як уже не міг витримати самоти, скільки разів заспокоювався, дивлячись у його розумні очі, відчуваючи його тепло і м’якенькі губи! Без Ф’ялара я б не пережив тих днів, коли Юнатан поїхав від мене.

Я кинувся до стайні.

Але Ф’ялар був у стійлі не сам. Біля нього стояв Губерт. Губерт плескав мого коня по клубах, а побачивши мене, усміхнувся.

Серце загупало в мене в грудях. “Ось хто зрадник”, — подумав я. Мені здавалося, що я давно вже здогадувався, хто він такий, а тепер остаточно в цьому переконався. Губерт — зрадник, бо чого ще він прийшов до Рицарського двору і шпигує тут?

“Той чоловік надто багато знає”, — казала Софія. Губерт і є той чоловік, тепер я зрозумів це.

Та що він знав? Усе? Знав, що ми сховали в діжці з вівсом? Я намагався не показати свого страху.

— Що ви тут робите? — спитав я якомога самовпевне-ніше. — Що вам треба від Ф’ялара?

— Нічого, — відповів Губерт. — Я йшов до тебе й почув, як твій кінь заіржав, а я люблю коней. Гарний кінь.

“Мене ти цим не здуриш”, — подумав я і спитав:

— А навіщо вам я?

— Хочу дати тобі ось це, — відповів Губерт і простяг мені щось загорнене в білу полотнину. — Ти вчора ввечері здавався дуже пригніченим і голодним, от я й подумав собі: може, в Рицарському дворі тепер, коли Юнатан ще не вернувся з полювання, сутужно з харчами?

Я не знав, що казати й що робити. Взяв пакуночок і промимрив: “Дякую”. Але ж не міг я прийняти їжу від зрадника! Чи міг?

Я розгорнув полотнину й витяг із неї чималий шмат баранини — такої копченої й підсушеної, що зветься шинкою. Пахла вона дуже смачно. Мені закортіло негайно вп’ястися в неї зубами. Хоч, власне, я мав би повернути Губертові його шинку й сказати, щоб він забирався геть звідси.

Та я цього не зробив. Зрештою, це Софіїна справа — чинити суд над зрадником. А мені треба вдати, що я нічого не знаю і не розумію. До того ж, мені була дуже потрібна та шинка. Нема кращого харчу за неї в дорогу.

Губерт і далі стояв біля Ф’ялара.

— У тебе справді гарний кінь, — сказав він. — Майже такий, як моя Бленда.

— Бленда біла, — сказав я. — Ви любите білих коней?

— Так, дуже люблю, — відповів Губерт.

“Тому тобі й хочеться мати їх ще п’ятнадцять”, — подумав я, але не сказав нічого. Зате сказав Губерт — і таке, що в мене в душі похололо.

— Може, дамо Ф’яларові вівса? Він також хоче чогось смачного.

Я не міг спинити його. Він пішов просто до комірчини, і я кинувся за ним. Я хотів крикнути: “Не треба!”, але не зміг вимовити й слова.

Губерт відкрив діжку з вівсом і взяв коряка, що лежав зверху. Я зажмурився. Не хотів бачити, як він витягне табакерку. І враз почув,’ як Губерт вилаявся, а коли розплющив очі, то помітив невеличкого пацюка, що тікав вінцями діжки. Губерт спробував ударити його ногою, але пацюк стрибнув на долівку і шаснув у якусь нору.

— Укусив мене, проклятий, за палець! — сказав Губерт, смокчучи великого пальця.

Я скористався нагодою, швидко набрав у коряк вівса і перед носом у Губерта зачинив діжку.

— Ф’ялар буде радий, — сказав я, — бо в таку пору дня я не годую його.

“Але ти не такий радий”, — подумав я, коли Губерт раптом попрощався і вийшов зі стайні.

Цього разу в його пазури не попав ніякий таємний лист. Але треба було знайти інший сховок. Я довго думав і нарешті закопав табакерку в льоху. Ліворуч біля дверей. А тоді написав у кухні на стіні для Софії нову загадку:

“Руда борода хоче мати білих коней і знає надто багато. Бережіться!”

Більше нічого я не міг зробити для неї.

Другого ранку зі сходом сонця, коли у Вишневій Долині ще всі спали, я залишив Рицарський двір і поїхав у гори.

7

Я розповів Ф’яларові, що для мене означає опинитися самому на коні в горах.

— Невже ти не розумієш, яка це для мене пригода?

Згадай, що я майже весь вік пролежав на канапі в кухні. Не думай, що я бодай на мить забуваю про Юнатана. Та однаково мені кортить крикнути так, щоб аж луна пішла горами, а все тому, що тут так гарно.

Авжеж, там було гарно. Юнатан, мабуть, зрозумів би мене. Які гори! Зроду не думав, що вони бувають такі високі і що серед них є стільки чистих озер, гомінких річок і водоспадів, чудових лук, густо всіяних весняними квітками! І я, Хрущик, сиджу на коні серед цієї краси й бачу її! Я не знав, що на світі може бути так гарно, тому зовсім сп’янів з радості… Спершу!

Потім гори почали мінятися. Я втрапив на стежку, мабуть, ту, що про неї згадував Юнатан. Вона кружляє, звивається горами, і нею можна доїхати до Шипшинової Долини, розповідав він. Справді, ця стежка кружляла і звивалася. Довго покружлявши нею, я від’їхав від квітучих лук, гори стали дикіші і страшніші, а стежка небезпечніша. То вона стрімко пнулася вгору, то спускалася вниз, то в’юнилася вузенькою скелею над глибоким проваллям, і тоді мені здавалося, що ми скрутимо собі тут в’язи. Та Ф’ялар, мабуть, звик ходити небезпечними гірськими стежками, він був добрий кінь.

Під вечір ми обидва стомилися. І я вибрав місце на ночівлю. На зеленій рівній галявині, де Ф’ялар міг попастись, і близько від струмка, з якого ми обидва могли напитися.

Потім я взявся розкладати багаття. Я ціле своє життя мріяв посидіти біля багаття. Адже Юнатан розповідав мені, яка це втіха. І ось нарешті мрія моя збувається!

— Тепер, Хрущику, ти сам переконаєшся, яка це втіха, — сказав я вголос сам до себе.

Я назбирав гілля і хмизу, склав його в купу й підпалив. Дрова горіли, аж гуло, навколо бризкали іскри, а я сидів коло багаття, і на душі в мене було так самісінько, як казав Юнатан. Так самісінько гарно. Я сидів, дивився на полум’я, їв свій хліб і гриз бараняче м’ясо. М’ясо було дуже смачне, тільки аби його дав мені хтось інший, а не Губерт.

Серце моє переповнювала радість, і я заспівав:

— Мій хліб, мій жар, мій кінь! Мій хліб, мій жар, мій кінь!

Кращої пісеньки я не міг скласти.

Довго я так сидів і думав про ті багаття, що палали скрізь по світу колись давно й усі вже позгасали. А от моє багаття горіло!

Навколо почало сутеніти. Гори почорніли, підступили ближче, і їх враз поглинула темрява. Страшно було сидіти спиною до тієї темряви. Здавалося, наче звідти на тебе хтось чигає. Зрештою, вже час було спати. Я підкинув у вогонь дров, попрощався із Ф’яларом і ліг, загорнувшись у ковдру, якнайближче до багаття. Тепер я хотів швидше заснути, поки не встигну навіяти собі всіляких страхів.

І от маєш! Я таки встиг себе налякати, та ще й як! Я не знаю, чи ще хто вміє так швидко наганяти собі страху. У голові в мене почали снувати різні думки: хтось напевне чатує на мене в темряві, і напевне тут у горах вештаються Тенгілові розвідники й солдати, і напевне Юнатана давно вбито. Я все думав про це й не міг заснути.

Раптом з-за вершини гори виплив місяць, тобто, мабуть, не звичайний земний місяць, проте схожий на нього. Такого сяйва я ще зроду не бачив. Але я й зроду не бачив, як світить місяць над високими горами.

Все раптом дивно змінилось. Я опинився в примарному світі ясного срібла й темних тіней. Це був прекрасний світ, трохи сумний у своїй чудній красі. І водночас моторошний. Бо там, куди падало місячне світло, було ясно, але в затінку могла ховатися й чигати на тебе яка завгодно небезпека.

Я натягнув ковдру на очі, щоб нічого не бачити. Але натомість почув, так, щось почув! Виття далеко в горах. Потім знов і знов, уже ближче. Ф’ялар заіржав, він злякався. І тоді я зрозумів, що то було. То вили вовки.

Такий боягуз, як я, мав би вмерти на місці зі страху, та я бачив, як злякався Ф’ялар, і спробував опанувати себе.

— Ф’яларе, вовки бояться вогню, хіба ти не знаєш? — сказав я.

Але й сам собі не дуже повірив, та й вовки, мабуть, ніколи не чули про таке. Бо тепер я їх уже бачив, вони підходили ближче, скрадалися в місячному світлі, страшні сірі тіні, що вили з голоду.

Я також завив. Заверещав так, що небо здригнулося. Зроду я ще так не кричав, і вовки трохи злякалися.

Але ненадовго. Скоро вони знов почали підступати. Все ближче й ближче. Від їхнього виття Ф’ялар зовсім знавіснів. І я також. Я знав, що тепер ми обидва загинемо. Я мав би звикнути до цього, адже я раз уже був помер. Але тоді я хотів померти, прагнув смерті, а тепер ні. Тепер я хотів жити і бути разом із Юнатаном. О Юнатане, якби ти міг прийти і допомогти мені!

Вовки підступили зовсім близько. Один із них був більший і нахабніший. Видно, їхній ватажок. Я бачив, що він збирався напасти на мене. Він кружляв навколо і так вив, що в жилах у мене застигала кров. Я бачив його пащеку і його страшні хижі зуби, які мали вп’ястися мені в горло. Ось він кидається — Юнатане, рятуй!

І тоді… Що ж тоді сталося? Не встиг вовк доскочити до мене, як раптом заскавулів і впав біля моїх ніг. Мертвий! Мертвісінький! А в голові в нього стирчала стріла.

З чийого лука вона вилетіла? Хто врятував мені життя? Хтось виступив із затінку скелі. Не хто інший, як Губерт! І хоч він глузливо посміхався, як завжди, я ладен був побігти йому назустріч — так зрадів його появі. Спершу. Тільки першої миті.

— Я, здається, вчасно прийшов, — сказав Губерт.

— Так, вчасно, — відповів я.

— Чому ти не вдома, в Рицарському дворі? Що ти тут робиш серед ночі?

“А ти що робиш? — подумав я, бо тепер згадав, хто він. — Яку ще підлу зраду готуєш ти тут, у горах, цієї ночі? Ох, чому саме зрадник урятував мене, чому я мушу бути вдячний Губертові не тільки за шинку, але й за найдорожче, що в мене є, — за своє життя?”

— А ви що робите тут серед ночі? — буркнув я.

— Полюю на вовків, як ти, мабуть, помітив, — відповів Губерт. — Зрештою, я бачив, як ти виїздив рано-вранці з дому, й подумав, що треба не лишати тебе самого, а то ще, бува, станеться якесь лихо. Тому я й поїхав назирці за тобою.

“Бреши, бреши, — подумав я, — та рано чи пізно ти матимеш справу з Софією, і тобі буде непереливки”.

— Де дівся твій Юнатан? — спитав Губерт. — Якщо він полює на вовків, то мав би бути тут і вже кількох убити.

Я озирнувся навколо. Усі вовки повтікали. Мабуть, злякалися, коли загинув їхній ватажок. Може, вони й оплакували його, бо далеко в горах чути було їхнє жалібне виття.

— Ну, то де дівся твій Юнатан? — ще раз спитав Губерт.

І я вирішив знов збрехати.

— Він скоро повернеться, — сказав я. — Він погнався за зграєю вовків от туди, — я показав пальцем вище на гори.

Губерт пирхнув. Видно було, що він мені не вірить.

— Чи не краще було б тобі поїхати зі мною додому, у Вишневу Долину? — спитав він.

— Ні, я мушу чекати на ЙЗнатана, — відповів я. — Він ось-ось повернеться.

— Ну коли так… — мовив Губерт і якось дивно глянув на мене. — Коли так… — Тоді раптом витяг з піхов ножа, що висів у нього на поясі.

Я несамохіть зойкнув: що він хоче робити? З ножем у руках, освітлений місячним сяйвом, він був страшніший за всіх вовків у цих горах.

“Він хоче моєї смерті! — пронизала мене думка. — Йому відомо, що я знаю про його зраду, тому він поїхав за мною назирці, а тепер готується вбити мене”.

Я затремтів з ляку, хоч і який уже був великий.

— Не треба! — крикнув я. — Не треба!

— Чого не треба? — спитав Губерт.

— Не треба вбивати мене!

Губерт аж побілів з люті. Він підступив до мене так близько, що я відсахнувся і ледве втримався на ногах.

— Що ти верзеш, шалапуте? — Він схопив мене за чуба і боляче скубнув. — Йолопе! Та якби я хотів твоєї смерті, то лишив би вовкам, хай би тебе роздерли.

Губерт тримав ножа біля самого мого носа, і я бачив, який він гострий.

— Ніж мені потрібен, щоб здирати шкуру з вовків, а не вбивати дурних дітлахів.

Він наостанці дав мені ще стусана, такого, що я аж упав, а тоді заходився білувати вовка, подеколи сердито лаючись.

Я почав швиденько сідлати Ф’ялара. Аби швидше поїхати звідси, куди завгодно, аби тільки втекти від Губерта.

— Ти куди? — спитав він.

— Поїду назустріч Юнатанові, — почув я свій наляканий, жалісливий голос.

— Ну й їдь, бовдуре! — гукнув Губерт. — Скрути собі в’язи, про мене!

Але я вже мчав щодуху і чхати хотів на Губерта.

Переді мною в місячному сяйві звивалася стежка далі в гори. Місяць світив лагідно, неяскраво, але видно було майже як удень. І добре, а то б я пропав. Адже тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало. Я їхав ніби вві сні. Так, цей залитий місячним світлом краєвид може хіба що приснитися — в гарному й шаленому сні, подумав я і сказав Ф’яларові:

— Як по-твоєму, кому цей сон сниться? Адже ж не мені, бо я навіть у сні не сплету докупи такої неприродної краси й такого жаху. Кому справді сниться цей сон, може, богові?

Я був такий стомлений і сонний, що ледве тримався в сідлі. Доведеться десь зупинитись і поспати.

— Найкраще там, де немає вовків, — сказав я Ф’яларові, і, мабуть, він погодився зі мною.

Цікаво, хто перший протоптав у горах цю стежку між долинами Нангіяли? Хто придумав, кудою ця стежка в Шипшинову Долину має пролягати? Невже вона повинна була неодмінно крутитися по таких небезпечних прискалках понад страшними проваллями? Я знав, що, якби Ф’ялар ступив бодай один хибний крок, ми обидва полетіли б у безодню, і тоді жодна душа не довідалася б, що сталося з Карлом Лев’яче Серце та його конем.

Стежка ставала дедалі гірша. Тепер я вже боявся їхати з розплющеними очима: якщо ми полетимо в провалля, то краще його не бачити.

Але Ф’ялар знав, куди ступати. Він щасливо брався далі, і, коли я нарешті зважився знов розплющити очі, ми під’їхали до невеличкої пласкої місцини. То була гарна зелена галявинка, по один бік якої здіймалися високі гори, а по другий зяяло провалля.

— Тут ми зупинимось, Ф’яларе, — сказав я. — Сюди вовки не доберуться.

І справді. Жоден вовк не міг спуститися з гір, бо вони були надто високі. І жоден не міг видряпатись до нас із провалля, бо воно було надто стрімке. Коли б який вовк захотів прийти сюди, то мусив би добиратись тією стежкою вздовж провалля, що й ми, але я вирішив, що таких хитрих і спритних вовків не буває.

Потім я помітив щось іще краще. Ущелину просто в горі. Немовби печеру, бо зверху її прикривала кам’яна плита. У тій затишній печері з дахом над головою ми зможемо спокійно поспати.

На галявині хтось відпочивав до мене, бо залишився попіл від багаття. Мені й самому кортіло розікласти багаття, але я не мав сили. Я хотів тільки лягти й заснути. Отож я взяв Ф’ялара за повід і завів до печери. Вона виявилась глибокою, і я сказав Ф’яларові:

— Тут вистачило б місця й на п’ятнадцятеро коней. Він стиха заіржав. Може, хотів до своєї стайні.

Я вибачився перед Ф’яларом за те, що вплутав його в таку халепу, дав йому вівса, погладив його і ще раз попрощався з ним. Тоді ліг у найтемнішому й найдальшому кутку печери, загорнувся в ковдру й заснув як мертвий, навіть не встиг навіяти собі ніяких страхів.

Не знаю, скільки я спав. Але раптом прокинувся, і сон з мене мов рукою зняло. Я почув, що перед печерою іржуть коні і хтось розмовляє.

Цього з мене було досить. Я знов перелякався до смерті. Хтозна, може, ті люди, що розмовляють, небезпечніші за вовків?

— Заведи коней у печеру, щоб нам було більше місця, — почувся чийсь голос, і відразу по цьому в печеру, цокаючи копитами, зайшло двоє коней.

Вони заіржали, побачивши Ф’ялара, і Ф’ялар заіржав у відповідь, але потім усі троє замовкли, напевне, заприятелювали в темряві. Люди, які сиділи на галявині, видно, не почули, що іржав якийсь чужий кінь, бо спокійно розмовляли далі.

Звідки вони приїхали? Хто вони? Чого їм треба в горах серед ночі? Все це я мав вивідати, хоч з переляку цокотів зубами і хотів би опинитися за тисячу миль звідси. Але я був тут, і зовсім близько від мене розмовляли люди, які могли виявитися і друзями, і ворогами, а тому я мусив дізнатися, хто вони, хоч би як боявся. Отож я ліг на живіт і поплазував у напрямку голосів. Місяць стояв просто над печерою, сніп світла падав усередину, але я тримався в затінку й поволі посувався все ближче до голосів.

Прибульці сиділи на світлі й лаштувалися розпалити багаття. їх було двоє, з грубими обличчями й чорними шоломами на голові. Я вперше побачив Тенгілових розвідників чи вояків, але відразу здогадався, хто переді мною. Я знав, що це двоє тих нелюдів, які разом із Тенгілом вирушили в похід, щоб знищити зелені долини Нангіяли. Я не хотів попасти в їхні руки, вже краще вовки!

Вони розмовляли стиха, але, схований у темряві, я був так близько від них, що чув кожне слово. Вони вочевидь сердились на когось, бо один із них сказав:

— Я відріжу йому вуха, якщо він і цього разу не з’явиться вчасно.

А другий додав:

— Так, варто його якось провчити. Ми тут чекаємо на нього ніч у ніч, і все дарма. Яка, власне, з нього користь? Ну, підстрілює поштових голубів, це добре, але Тенгіл чекає від нього більшого. Він хоче посадити Софію в печеру Катли. І якщо той мурмило не зможе впоратися з цією справою, то хай нарікає на себе.

Я тепер збагнув, про кого вони балакають і на кого чекають — на Губерта.

“Не хвилюйтесь, — подумав я. — Почекайте, поки він здере з вовка шкуру, тоді прийде, будьте певні! З’явиться он там на стежці ваш лакуза, що має спіймати Софію!”

Мене пік сором. Я соромився, що у Вишневій Долині знайшовся зрадник. А однаково хотів побачити, як він прийде, бо нарешті мав би доказ. Одне діло підозрівати когось, а зовсім інше — знати напевне, щоб можна було твердо сказати Софії:

— А щодо Губерта, то треба якнайшвидше спекатись його! Бо загинете і ви, і вся Вишнева Долина!

Як моторошно чекати на щось страшне! Бо зрадник — це справді щось страшне, я відчував, що в мене мурашки бігають по спині. Я вже майже перестав боятися тих двох біля багаття, бо чекав іще страшнішого — що скоро побачу зрадника. Ось він з’явиться верхи там, де стежка огинає скелю. Я жахався цього, а однаково вдивлявся в те місце, де він мав вигулькнути, так напружено, що в мене аж очі запекли.

Вояки біля багаття теж дивилися в той бік. Вони також знали, звідки він має приїхати. Але ні я, ні вони не знали коли.

Ми чекали. Вони біля багаття, а я — лежачи на животі в печері. Місяць устиг пересунутись від входу в печеру, але час спинився на місці. Нічого не відбувалося, ми просто чекали. Чекали так, що мені кортіло вискочити зі сховку, закричати й покласти цьому край. Здавалося, все чекало: місяць і навколишні гори, вся моторошна місячна ніч затамувала віддих і чекала на зрадника.

І він нарешті приїхав. Далеко на стежці в ясному місячному світлі наближався рицар на коні. Так, він з’явився саме там, де я гадав. І я здригнувся, коли побачив його. “Губерте, як ви могли!” — подумав я.

Очі в мене так пекли, що я зажмурився. Чи, може, зажмурився, щоб нічого не бачити. Я так довго чекав на того негідника, і тепер, коли він нарешті приїхав, я наче не мав відваги глянути йому в обличчя. Тому я й замружив очі і тільки чув дедалі ближчий цокіт копит.

Та ось він під’їхав і зупинив коня. І тоді я розплющив очі. Адже треба було побачити, який вигляд має зрадник, коли зраджує своїх приятелів; я хотів побачити Губерта тієї хвилини, як він приїхав, щоб зрадити Вишневу Долину і всіх, хто там жив.

Але то був не Губерт. То був Йоссі! Золотий півень!

8

Йоссі! Саме він!

Минув якийсь час, поки я збагнув, що відкрилось моїм очам. Йоссі, такий добрий, веселий, рум’яний чоловік, що дав мені тістечок і підбадьорив мене, як мені було тяжко, виявився зрадником.

Тепер він сидів коло багаття, зовсім близько від мене, разом із вояками Тенгіла — він звав їх Ведером і Каде-ром — і виправдувався, чому не приїхав швидше.

— Цієї ночі Губерт полює в горах на вовків, і я мусив ховатися від нього, розумієте?

Та Ведер і Кадер однаково були невдоволені, і Йоссі додав іще запопадливіше:

— Ви ж пам’ятаєте Губерта? Його треба кинути в печеру Катли разом із Софією, — він теж ненавидить Тенгіла.

— От ти й повинен подбати про це, — сказав Ведер.

— Ти ж наша людина у Вишневій Долині, чи як? — озвався й Кадер.

— Ну так, звичайно, — відповів Йоссі.

Він пробував підлеститись до Ведера й Кадера, запобігав у них ласки, але видно було, що він не подобається їм. Так уже ведеться, що ніхто не любить зрадника, навіть якщо й використовує його.

Принаймні вуха в нього залишились цілі, вони їх не відрізали. Але зробили інше — лишили на ньому тавро Катли.

— Усі Тенгілові люди повинні мати на собі тавро Катли, навіть такі зрадники, як ти, — сказав Ведер. — Аби ти міг показати, хто ти, як у Вишневу Долину прийде розвідник, що не знає тебе.

— Ну так, звичайно, — погодився Йоссі.

Вони звеліли йому розстібнути куртку й сорочку, розпекли на багатті залізо й приклали до його грудей. Йоссі зойкнув.

— Відчуй, хто ти! Відчуй! — сказав Кадер. — Тепер ти довіку знатимеш, що ти наш, хоч ти й зрадник.

Зроду мені ще не випадала така довга й тяжка ніч, принаймні відколи я опинився в Нангіялі. І чи не найтяжче було лежати й слухати, як Йоссі хвалився всім, що він має намір зробити для загибелі Вишневої Долини.

Софію і Губерта він скоро спіймає в пастку, сказав він. Обох.

— Але це треба зробити так, щоб жодна душа не здогадалась, хто за цим стоїть. А то я не зміг би бути й далі таємним помічником Тенгіла у Вишневій Долині.

“Довго ти й так не будеш таємним, — подумав я. — Бо тут є той, хто викриє тебе. Ти ще збліднеш, рум’яний негіднику!”

А потім Йоссі сказав таке, що я мало не вмер.

— Ви вже спіймали Юнатана Лев’яче Серце? Чи він і далі розгулює на волі в Шипшиновій Долині?

Я бачив, що Ведерові й Кадерові не сподобалося це запитання.

— Ми напали на його слід, — відповів Ведер. — Сто чоловік шукають його день і ніч.

— І ми його знайдемо, хоч би довелось перетрусити кожен двір у Шипшиновій Долині.

— Розумію, — поспівчував їм Йоссі. — Юнатан Лев’яче Серце — найнебезпечніший з усіх, я вже вам казав. Він справді лев.

Лежачи в сховку, я запишався, що мого брата назвали левом. І як мені полегшало на серці, що він живий! Та я аж заплакав з люті, коли зрозумів, що зробив Йоссі. Це він зрадив Юнатана. Тільки Йоссі міг винюхати, що Юнатан поїхав тайкома в Шипшинову Долину, й повідомити про це Тенгіла. Це його вина, що тепер сто чоловік день і ніч шукають мого брата і мають передати його Тенгілові.

Але добре, що він живий. І на волі. Чого ж тоді мені приснилось, що він кликав мене на допомогу? Цікаво, чи я нічого не довідаюсь про це, лежачи тут?

Принаймні слухаючи зі свого сховку Йоссі, я довідався багато чого іншого.

— Той Губерт заздрить Софії, що ми вибрали її керувати Вишневою Долиною, — сказав він. — Він, дурень, вважає себе найкращим з усіх.

Он у чім справа. Я згадав, який сердитий був у нього голос, коли він питав: “Що в тій Софії такого незвичайного?” Виходить, він просто заздрив їй та й годі. Можна бути заздрісним і водночас порядним. А я з самого початку уявив собі, що Губерт зрадник, і все, що він потім робив чи казав, міряв однією міркою. Як легко можна помилитися в людині! Бідолашний Губерт, він оберігав мене в горах, урятував мені життя, дав шинку і взагалі — а я віддячив йому лише криком: “Не треба вбивати мене!” Не дивно, що він розсердився. Вибачте мені, Губерте, подумки просив я його, вибачте, так я йому й скажу, якщо нам колись випаде зустрітися.

Йоссі підбадьорився. Чути було, що він задоволений собою. Але в нього ятрилося на грудях свіже тавро Катли, і він часом стогнав. Тоді Кадер сказав:

— Відчуй, хто ти! Відчуй!

Мені цікаво було побачити, яке те тавро. Хоч, мабуть, воно огидне, краще й не дивитися.

Йоссі хвалився далі тим, що він уже зробив і що думає зробити, і раптом сказав:

— Лев’яче Серце має меншого брата і любить його понад усе.

Я тихенько заплакав і затужив за Юнатаном.

— І хлопчину можна використати як принаду, щоб спіймати Софію на гачок, — повів далі Йоссі.

— Ох ти шинкарська голово, чому ж ти досі не додумався до цього? — сказав Кадер. — Якби в наших руках був один брат, то ми швидко примусили б і другого вийти зі свого сховку. Бо хоч би де він заховався й принишк, якимись таємними стежками до нього напевне дійде звістка, що ми спіймали його брата.

— І він тоді прийде до нас, — мовив Ведер. — Скаже: відпустіть мого брата, а натомість візьміть мене. Бо що він може зробити, якщо справді так уболіває за малого й хоче вберегти його від усякого лиха.

Я так перелякався, що навіть перестав плакати. А Йоссі й далі самовдоволено нахвалявся.

— Я це миттю влаштую, як вернуся додому, — сказав він. — Мені за іграшки заманити малого Калле Лев’яче Серце в пастку, для цього досить кількох тістечок. А тоді піддурю Софію, щоб пішла його рятувати.

— А чи не занадто Софія хитра для тебе? — спитав Ка-дер. — Ти певен, що зможеш її піддурити?

— Аякже, — відповів Йоссі. — Вона й не здогадається, хто все це влаштував. Софія покладається на мене.

У горлі в Йоссі забулькав сміх.

— А як ви вже отримаєте і її, і малого Лев’яче Серце, скільки білих коней дасть мені за них Тенгіл, коли захопить Вишневу Долину?

Побачимо скільки, подумав я. Он як, Йоссі, ти, виходить, вернешся додому й заманиш Калле Лев’яче Серце в пастку! А як ти вже не застанеш його у Вишневій Долині, що тоді?

Хоч який я був нещасний, а ця думка мене трохи втішила. Який буде вражений і розлючений Йоссі, коли дізнається, що я зник!

Та потім Йоссі сказав:

— Малий Лев’яче Серце — гарний хлопчик, але насправді ніякий не лев. Такого боягуза я ще не бачив. Йому більше личило б прізвище Заяче Серце!

Так, я й сам це знав. Ніколи я не був відважним. І не мав права називатися Лев’ячим Серцем, як Юнатан! А однаково гірко чути це від Йоссі. Мені стало соромно, і я подумав, що мушу, неодмінно мушу стати хоч трохи відважнішим. Але не тепер, коли я такий наля-каний, тільки не тепер.

Нарешті Йоссі замовк. Він виповів усю свою підлоту, більше не було чим похвалитися. І він почав збиратися в дорогу.

— Мені треба бути вдома до світанку, — сказав він. Тенгілові розвідники ще раз нагадали йому:

— Гляди ж, щоб Софія і брат Юнатана Лев’яче Серце опинилися в наших руках.

— Покладіться на мене, — відповів Йоссі. — Але пообіцяйте не кривдити хлопця. Бо я також трохи вболіваю за нього.

Дякую, я вже бачу, як ти вболіваєш за мене, подумав я.

— І не забудь гасла, як треба буде привезти звістку в Шипшинову Долину, — сказав Кадер. — А то не пройдеш туди живий.

— “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!” — проказав Йоссі. — Ні, я пам’ятаю гасло і вдень і вночі. А Тенгіл не забув, що він пообіцяв мені, га? — Він уже сидів на коні, готовий рушити в дорогу. — Йоссі — управитель Вишневої Долини. Так обіцяв мені Тенгіл, він не забув?

— Тенгіл нічого не забуває, — сказав Кадер.

І Йоссі поїхав. Він зник за тією самою скелею, з-за якої з’явився. Ведер і Кадер сиділи й дивилися йому вслід.

— Цього шинкаря ми віддамо Катлі, коли впораємося з Вишневою Долиною, — сказав Ведер.

З його голосу чути було, що означає віддати когось Катлі. Я мало що знав про Катлу, а однаково здригнувся і майже пожалів Йоссі, хоч він і виявився негідником.

Багаття на галявині догоріло. Я сподівався, що Ведер і Кадер зараз також поїдуть. Мені аж у животі щеміло, так хотілося, щоб вони швидше поїхали. Я прагнув звільнитися від них, як пацюк, що попав у пастку. Аби я міг випровадити з печери їхніх коней, поки Ведер і Кадер не зайдуть по них, то, може, врятувався б, думав я. Тоді вони поїхали б собі і ніколи не дізналися б, як легко було їм спіймати Юнатанового брата.

Але Кадер раптом сказав:

— Ляжемо трохи поспати в печері.

Ну, тепер кінець, подумав я. Та вже що буде, те й буде, більше я не витримаю. Нехай хапають мене, аби тільки швидше!

Проте Ведер сказав:

— Чого нам лягати? І так скоро ранок. А мені вже остогидли ці гори. Я хочу швидше вернутися в Шипшинову Долину.

І Кадер здався.

— Про мене, — відповів він. — Виводь коней.

Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба. Я шаснув назад і забився в найтемніший куток печери, як миша. Я побачив Веде-ра у війсті печери, та за мить його поглинула темрява. Я тільки чув його, і вже це сповнило мене холодним страхом. Він також не бачив мене, але міг почути. Міг почути, як калатало моє серце, коли я думав, що зараз буде, як Ведер знайде троє коней замість двох.

Вони стиха заіржали, коли зайшов Ведер. Усі троє, Ф’ялар також. Я б упізнав його іржання серед тисячі інших. Але Ведер, йолоп, на щастя, нічого не зрозумів і не помітив, що в печері стояло троє коней. Він вивів двох, що були ближче до виходу, їхніх коней, і сам пішов за ними.

Тільки-но я лишився з Ф’яларом сам, як миттю кинувся до нього й затулив рукою йому писок. Любий конику, мовчи, просив я подумки, бо знав, що, якби він тепер заіржав, вояки надворі почули б його і в них з’явилася б підозра. Та Ф’ялар був мудрий кінь. Він усе зрозумів. Коні надворі заіржали, хотіли сказати Ф’я-ларові: “До побачення”. А Ф’ялар стояв тихо й не відповів їм.

Неможливо описати, як я зрадів, коли побачив, що Ведер і Кадер сіли на коней. Ще хвилина — і я буду вільний!

Зненацька Ведер сказав:

— Я забув кресало.

Він зіскочив з коня й почав шукати навколо багаття. Потім сердито буркнув:

— Нема ніде. Мабуть, я загубив його в печері. Отже, пастка знов зачинилася. Мене спіймали. Ведер зайшов до печери й наткнувся просто на Ф’ялара.

Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.

До того ж, руки у Ведера були мов залізні, ніхто ще не тримав мене так міцно. Мені було боляче, і я розлютився — дивно, але лють переважила мій страх. Мабуть, тому я так хвацько брехав.

— Довго ти там лежав і шпигував? — заревів Ведер, коли витяг мене з печери.

— Від учорашнього вечора, — відповів я. — Але я спав. Я прищулив очі, ніби зі сну.

— Спав? — перепитав Ведер. — Ти, може, скажеш, що не чув, як ми галасували й співали тут коло багаття? Тільки не бреши!

Йому, певне, здавалося, що це. така велика хитрість, бо вони зовсім не співали. Але я виявився ще хитрішим.

— Може, й чув трохи, як ви співали, — заникую-чись, відповів я, наче брехав тільки для того, щоб догодити їм.

Ведер і Кадер перезирнулися. Тепер вони повірили, що я справді спав і нічого не чув. Але це мені не дуже допомогло.

— А ти не знаєш, що вештатись горами заборонено і порушників карають смертю? — спитав Ведер.

Я прикинувся, що нічого не знаю, не тільки про смертну кару, а взагалі ні про що.

— Я хотів лише поглянути, як світить місяць у горах, — пробелькотів я.

— І через це важив своїм життям, дурню? — сказав Ведер. — Звідки ти? З Вишневої Долини чи з Шипшинової?

— З Шипшинової, — відповів я.

Оскільки Карл Лев’яче Серце мешкав у Вишневій Долині, я б швидше помер, ніж навів їх на думку, хто я.

— Хто твої батьки? — питав далі Ведер.

— Я живу у… у свого діда, — відповів я.

— А як його звати?

— Я зву його просто дідом, — відповів я, вдаючи зовсім дурного.

— А де саме він живе у Шипшиновій Долині? — не вгавав він.

— У… білій хаті, — відповів я, бо подумав, що в Шипшиновій Долині хати також білі, як і в нашій, Вишневій Долині.

— Ти покажеш нам свого діда і свою хату, — сказав Ведер. — Сідай на коня!

І ми поїхали. Над горами Нангіяли саме сходило сонце. Небо палало червоним полум’ям, вершини гір блищали. Кращого й величнішого видовища я ще ніколи не бачив. І якби не спина Кадера й не чорний зад його коня у мене перед очима, я, мабуть, заспівав би з радощів. Але я не заспівав, мені було не до того.

Стежка в’юнилася і кружляла, як і перше. А потім пішла стрімко вниз. Я зрозумів, що ми наближаємось до Шипшинової Долини. А проте не повірив своїм очам, коли раптом побачив її внизу перед собою. О, вона була така гарна, як і Вишнева Долина! Сонце осявало її маленькі хати, подвір’я, зелені луки й розквітлу шипшину. Там росли цілі гаї шипшини. Згори вони здавались морем з рожевою піною на зелених хвилях. Так, недарма цю долину назвали Шипшиновою.

Але я б нізащо не потрапив до неї без Ведера й Кадера. Бо вона була оточена високим муром. Тенгіл присилував мешканців долини збудувати цей мур, щоб тримати їх у вічному рабстві. Я вже знав про це від Юнатана.

Ведер і Кадер, мабуть, забули запитати, як мені пощастило вибратись із замкнутої долини, і я молив бога, щоб вони й не згадали про це. Бо що б я їм відповів? Як можна перебратися через мур, та ще й з конем?

Зверху по мурі скільки око сягало ходили Тенгілові вартові в чорних шоломах, озброєні списами і мечами. І так само пильно охороняли браму. Так, у мурі, саме там, де кінчалася стежка з Вишневої Долини, була брама.

Тут, де люди споконвіку вільно ходили з долини в долину, тепер стояла замкнена брама, і тільки прибічникам Тенгіла можна було пройти крізь неї.

Ведер постукав у браму мечем. Відчинилося віконце, і вартовий, схожий на казкового велетня, висунув з нього голову.

— Гасло! — гукнув він.

Ведер і Кадер прошепотіли потаємні слова йому на вухо. Мабуть, щоб я не почув. Та даремна була їхня осторога. Бо я також знав їх: “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!”

Вартовий глянув на мене і спитав:

— А цей? Що це за хлопець?

— Якийсь недоумок, ми його знайшли в горах, — відповів Кадер. — Але не такий уже він дурний, коли йому вдалося вчора ввечері проїхати на коні крізь твою браму. Що ти на це скажеш, начальнику варти? По-моєму, тобі слід спитати своїх людей, що вони роблять на службі вечорами.

Вартовий розсердився. Він з лайкою відчинив браму, але присягнувся, що не впустить мене, тільки Ведера й Кадера.

— Киньте його в печеру Катли! — сказав він. — Отам його місце.

Та Ведер і Кадер уперлися — мовляв, я повинен поїхати з ними й довести, що не збрехав їм. Вони відповідають за це перед Тенгілом.

І разом з Ведером та Кадером, які їхали попереду, мене впустили в браму.

Я подумав: якщо мені ще судилось зустрітися колись із Юнатаном, я найперше розповім йому, як Ведер і Кадер допомогли мені проникнути в Шипшинову Долину. Ото буде йому з чого сміятися!

Але сам я не сміявся. Бо розумів, яка на мене ще чекає біда. Я повинен був знайти білу хату й діда, щоб не опинитися в печері Катли.

— їдь попереду й показуй дорогу, — звелів мені Ве-дер. — Зараз ми побалакаємо як слід з твоїм дідом.

Я підострожив Ф’ялара і звернув на стежку, що йшла зовсім близько від муру.

Білих хат тут було повно, як і в мене вдома, у Вишневій Долині. Але я не зважувався показати на жодну з них, бо не знав, хто там мешкає. Не зважувався сказати: “Тут мешкає мій дід”. Бо уявіть собі, що було б, якби Ведер і Кадер зайшли до хати, а там не виявилось ніякого, бодай найнікчемнішого діда. Принаймні когось, хто захотів би назватися моїм дідом.

Я справді був у скруті, аж весь спітнів. Легко було збрехати про діда, але тепер мені здалося, що моя вигадка не дуже вдала.

Я бачив, як люди поралися на своїх подвір’ях, та ніде не помітив нікого, хто годився б мені в діди, і дедалі більше впадав у відчай. Прикро також було дивитися на мешканців Шипшинової Долини, вони всі були бліді, виголоджені й нещасні, принаймні ті, повз яких я проїздив, зовсім не схожі на мешканців Вишневої Долини.

Але ж у нашій долині ще не було страхітливого Тен-гіла, який змушував би нас бути його рабами і забирав би все, з чого ми маємо жити.

Ми їхали далі й далі. Ведер і Кадер почали нетерпеливитися, але я не зупинявся, ніби хотів добратися на другий кінець світу.

— Ще далеко? — спитав Ведер.

— Ні, не дуже, — сказав я, але вже й сам не знав, що кажу і що роблю. Я був переляканий і чекав, що мене вкинуть у печеру Катли.

І тоді сталося диво. Вірте чи ні, але перед маленькою білою хатиною зовсім близько від муру сидів на лавці дід і годував голубів. Може, я б не зважився на те, що зробив, якби між сірими голубами не помітив білого як сніг. Єдиного такого серед усіх!

Мені на очі набігли сльози. Таких голубів я бачив тільки в Софії і ще раз одного в себе на підвіконні давно-давно, в іншому світі.

І я зробив щось нечуване. Зіскочив з коня й кинувся до діда. Я обняв його за шию і в розпачі прошепотів:

— Допоможіть мені! Врятуйте! Скажіть, що ви мій ДІДІ

Я страшенно боявся, був певний, що він відштовхне мене, побачивши за мною Ведера й Кадера в чорних шоломах. З якої речі він брехатиме задля мене? Щоб попасти через це в печеру Катли?

Але дід не відштовхнув мене, а обняв, і я відчув на собі його ласкаві, добрі руки, що немов захищали мене від усякого лиха.

— Синку, — сказав він голосно, щоб Ведер і Кадер почули, — де ти так довго був? І що ти зробив, нещасний хлопче, що тебе привели додому вояки?

Бідолашний мій дід, як же його лаяли Ведер і Кадер! Довго лаяли й пригрозили,” що коли він не глядітиме онука й дозволятиме йому вештатися в горах Нангіяли, то більше його не побачить та ще й дістане кару, якої довіку не забуде. Проте цього разу вони мене ще відпускають, сказали наостанці вояки й поїхали геть, їхні шоломи все віддалялися і скоро почали здаватися внизу в долині чорними цятками.

І тоді я заплакав. Дід і далі пригортав мене до себе, а я заливався слізьми. Ніч була така довга й тяжка, а тепер нарешті вона скінчилася. І дід не прогнав мене, а легенько колихав, і мені хотілося, ох, як мені хотілося, щоб він був моїм справжнім дідом! Я сказав йому про це, хоч сам гірко плакав.

— Так, я, мабуть, справді міг би бути твоїм дідом, — відповів він. — А взагалі мене звати Матіас. А тебе як?

— Карл Ле… — почав я і замовк. Як міг я бути таким нерозважним і назвати своє ім’я в Шипшиновій Долині! — Любий дідусю, я повинен тримати своє ім’я в таємниці, — мовив я. — Звіть мене просто Хрущиком!

— Он як, Хрущиком, — сказав Матіас і всміхнувся. — То заходь, Хрущику, до кухні й почекай там на мене. Я лише заведу твого коня до стайні.

Я зайшов до кухні, невеличкої і вбогої. Там були тільки стіл, дерев’яна канапа, кілька стільців і місце на вогнище. І біля однієї стіни стояла велика скриня.

Коли зайшов Матіас, я сказав йому:

— У нас також стоїть велика скриня в кухні. Вдома у Виш…

І замовк.

— Вдома у Вишневій Долині, — докінчив Матіас.

Я тільки злякано глянув на нього, бо знов ляпнув те, що не слід.

Матіас більше нічого не сказав. Він підійшов до вікна й визирнув надвір. І ще довго стояв так і роздивлявся, наче хотів пересвідчитись, що поблизу нікого немає. Потім обернувся до мене і стиха сказав:

— Ця скриня особлива. Зараз побачиш…

Він уперся в скриню плечем і відсунув її вбік. За нею в стіні були дверцята. Він відчинив їх, і я побачив маленьку кімнатку. Там хтось лежав на підлозі і спав.

То був Юнатан.

9

Я лише двічі на своєму віку нетямився з радощів, більше такого не пам’ятаю. Раз, коли Юнатан подарував мені на різдво санки, на які він довго збирав гроші. А другий — коли я опинився в Нангіялі й зустрів Юната-на біля річки. Та й весь перший вечір у Рицарському дворі з мене аж хлюпала радість. Але все те було ніщо, ніщо в порівнянні з тим, як я зрадів, коли побачив на долівці в Матіаса сонного Юнатана. Я навіть не уявляв собі, що так можна радіти. Наче нескінченний сміх бринів у моїй душі чи десь іще, де в людині ховається радість.

Я не чіпав Юнатана. Не будив його. Навіть не закричав із захвату абощо. Я просто тихенько ліг біля нього й також заснув.

Скільки я спав? Не знаю. Мабуть, цілий день. Та коли я прокинувся… Так, коли я прокинувся, Юнатан уже сидів біля мене. Сидів і всміхався. Ніхто не вміє так всміхатися, як Юнатан. Я боявся: може, йому не сподобається, що я прийшов? Може, він уже забув, як кликав мене на допомогу? Але тепер побачив, що він такий самий радий, як і я. І всміхнувся у відповідь йому. Ми сиділи й довго мовчали, тільки дивилися один на одного.

— Ти гукав мене на допомогу, — нарешті озвався я. Юнатан перестав усміхатися.

— Чого ти кричав?

Згадувати про це йому, певне, було неприємно. Він так тихо відповів мені, наче взагалі не хотів говорити:

— Я бачив Катлу. Бачив, що Катла зробила.

Я не хотів мучити Юнатана розпитуванням про Катлу, до того ж, мені самому треба було багато що розповісти йому, найперше про Йоссі.

Юнатан не хотів повірити мені. Він аж зблід і мало не заплакав.

— Йоссі? Ні, ні не може бути! — вигукнув він, і в очах у нього виступили сльози.

Та потім схопився на ноги.

— Треба негайно повідомити про це Софію!

— Як? — здивувався я.

— Тут є одна її голубка, — сказав він. — Б’янка. Сьогодні ввечері вона полетить назад.

Софіїна голубка, так я й думав! Я розповів Юната-нові, що завдяки голубці я тепер сиджу з ним, а не в печері Катли.

— А все-таки дивно, — сказав я, — що з усіх хат Шипшинової Долини я вибрав саме ту, де є ти. Та коли б на подвір’ї не сиділа Б’янка, я проїхав би мимо.

— Б’янко, Б’янко, дякую, що ти там сиділа, — сказав Юнатан.

Проте більше він не мав часу мене слухати. Він квапливо пошкрябав нігтем у ляду. Звук вийшов такий, ніби шкрябала миша. Та не минуло й хвилини, як дверці відчинились і до нас заглянув Матіас.

— А Хрущик спить і спить…— почав він, проте Юнатан не дав йому докінчити.

— Принесіть, будь ласка, Б’янку, — сказав він. — Вона повинна вилетіти, тільки-но стемніє.

Юнатан пояснив, чому. Він розповів Матіасові про Йоссі. Матіас похитав головою, як усі старі люди, коли вони чимось засмучені.

— Йоссі, — сказав він. — Я так і думав, що хтось із Вишневої Долини. Тому Урвар і опинився в печері Кат-ли. Боже, і бувають же такі негідники.

Він пішов по Б’янку, але спершу знов зачинив дверці й заставив їх скринею.

Юнатан знайшов собі в Матіаса добрий сховок. Це була маленька потайна комірчина без вікон. Вийти з неї можна було лише крізь дверці, затулені скринею. Тут не було ніяких меблів, тільки лежав сінник, щоб спати на ньому, і стояв старовинний каганець, щоб часом світити в чорнющій темряві.

Юнатан написав при каганці повідомлення Софії:

“Ім’я навіки проклятого зрадника — Йоссі Золотий півень. Негайно візьміться до нього. Мій брат тепер тут”.

— Це тому й прилетіла Б’янка сюди вчора ввечері, — пояснив Юнатан. — Із звісткою, що ти зник, подався шукати мене.

— Виходить, Софія таки розгадала загадку, яку я написав на стіні в кухні, — сказав я, — коли прийшла з кашею.

— Яку загадку? — спитав Юнатан.

— “Я шукаю вдалині, аж за горами високими, його”. І я пояснив Юнатанові, чому так зробив:

— Щоб Софія не хвилювалася.

Юнатан засміявся.

— Не хвилювалася! Нічого собі придумав! А я? Гадаєш, я був спокійний, знаючи, що ти блукаєш десь у горах Нангіяли?

Мабуть, він помітив, що мені стало соромно, бо квапливо додав:

— Любий, відважний Хрущику, однаково це величезне щастя, що ти там опинився. А ще більше щастя, що ти тепер тут!

Це вперше Юнатан назвав мене відважним, і мені здалося, що коли й далі так піде, то я здобуду право носити прізвище Лев’яче Серце, хоч би що думав про мене Йоссі.

І враз згадав, що ще написав на стіні в кухні. Про руду бороду, яка хотіла білих коней. Довелось Юнатанові дописати ще один рядок у повідомленні: “Карл каже, що з рудою бородою вийшла помилка”.

Я розповів йому й про те, як Губерт урятував мене від вовків, і Юнатан сказав, що довіку буде вдячний йому за це.

Коли ми відсилали Б’янку, над Шипшиновою Долиною вже залягав присмерк. Скрізь по хатах запалювали світло. Селище здавалось мирним і спокійним. Можна було подумати, що люди сидять собі, смачно вечеряють або просто розмовляють, граються зі своїми дітьми й наспівують їм пісеньки, одне слово, приємно бавлять вечір. Але я знав, що це тільки так здається. Знав, що їм нічого їсти і що вони зовсім не веселі й не спокійні, а нещасні. Тенгілові вояки, що походжали по мурі зі списами та мечами, весь час нагадували про їхнє горе, якщо хтось забував про нього.

У Матіасовому вікні не світилося. Його хатина тонула в темряві. Але ми там були, хоч не в хатині, а надворі. Матіас стояв на причілку й вартував, а ми з Юнатаном прошмигнули з голубкою в шипшинові кущі.

їх повно росло навколо Матіасового подвір’я, і мені вони подобалися. Шипшина дуже гарно пахне. Не міцно, а ніжно. І я подумав, що віднині запах шипшини завжди нагадуватиме мені, як калатало в мене серце, коли ми пробиралися між її кущами. Так близько від муру, де Тенгілові вояки вслухаються і вдивляються в темряву, може, найдужче прагнучи спіймати хлопця на прізвище Лев’яче Серце.

Юнатан трохи підчорнив собі обличчя й насунув шапку на самі очі. І тепер зовсім не був схожий на себе. А однаково було небезпечно, він важив життям щоразу, коли залишав свій сховок у таємній комірчині, яку звав “кублом”. Я знав, що сотня людей шукає його день і ніч, і розповів про це Юнатанові, але він тільки сказав:

— Що ж, нехай собі шукають.

Він пояснив, що мусить сам випустити голубку. Хоче бути певний, що ніхто не помітить, як вона полетить.

Видно, кожен із вартових глядів свою частину муру. Один, гладкий, весь час ходив по мурі зразу за Матіасовим подвір’ям, і насамперед слід було остерігатися його.

Того Матіас і стояв на причілку з ліхтарем. Ми домовились, як він даватиме нам знак:

— Коли я опущу ліхтар донизу, то принишкніть і навіть не дихайте, бо це означатиме, що Гладкий Додір зовсім близько. А коли я підійму його, то вартовий буде за поворотом муру, де він звичайно перемовляється з іншим вартовим. Тоді не гайте часу й випускайте Б’янку.

Так ми й зробили.

— Лети, Б’янко, — сказав Юнатан голубці, — лети через гори Нангіяли у Вишневу Долину. І стережися стріл Йоссі!

Не знаю, чи Софіїні голуби розуміли людську мову, але Б’янка, здалось мені, розуміла. Бо вона притулила дзьоба до Юнатанової щоки, ніби хотіла заспокоїти його, а тоді знялася вгору. Біла як сніг, небезпечно біла, вона замерехтіла в чистому небі. Додірові так легко було помітити її, коли вона перелітала через мур!

Але він її не помітив. Він так захопився розмовою, що нічого не бачив і не чув. Матіас стояв на чатах і не опускав ліхтаря.

Ми почекали, поки Б’янка зникла, тоді я смикнув Юнатана за рукав, щоб він швидше вернувся до свого сховку. Та Юнатан не хотів іти, ще не хотів. Був такий гарний вечір, так легко дихалось чистим, теплим повітрям. Звичайно, він не мав бажання вертатися до тісної комірчини. Я розумів його як ніхто, бо мені самому довелося стільки пролежати прикутому до канапи в кухні, коли ще ми з ним жили в місті.

Юнатан сів на траву, обхопив коліна руками й задивився на долину. Він був зовсім спокійний, здавалося, що він хоче просидіти так цілий вечір, хоч би скільки Тенгілових людей ходило по мурі за його спиною.

— Чого ти сидиш? — нетерпляче спитав я.

— Бо мені приємно, — відповів Юнатан. — Я люблю цю Долину в присмерку. Люблю відчувати на щоках прохолоду, люблю ніжні квітки шипшини, що пахнуть літом.

— І я люблю, — сказав я.

— Я люблю квітки, траву й дерева, люблю луки, й ліс, і маленькі чисті озерця, — повів далі Юнатан. — Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце, як світить місяць, як мерехтять зірки, і люблю ще багато всього, що мені тепер не спадає на думку.

— І я люблю все це.

— Усі люди люблять це, — мовив Юнатан. — І коли самі вони більше ні на що не зазіхають, то скажи мені, чому їм не дають жити в мирі і спокої, а знаходиться якийсь Тенгіл і все руйнує?

Я не знав, що йому відповісти.

— Ходімо, вже пора! — нарешті сказав Юнатан.

Але ми не могли просто встати й побігти. Треба було спершу довідатись, що там у Матіаса і де тепер Гладкий Додір.

Уже стемніло. Ми не бачили Матіаса, видно було тільки світло його ліхтаря.

— Він тримає ліхтар угорі, отже, Додіра нема, — прошепотів Юнатан. — Біжімо!

Та тільки-но ми вискочили з кущів, як світло миттю опустилось, і ми стали. До нас долинув кінський тупіт, потім коні зупинились, і ми почули, як хтось заговорив із Матіасом.

Юнатан штовхнув мене в спину і прошепотів:

— Іди туди, до Матіаса!

Сам він кинувся просто в кущі шипшини, а я, тремтячи з ляку, пішов на світло.

— Та просто вийшов подихати свіжим повітрям, — почув я голос Матіаса. — Сьогодні такий гарний вечір.

— Буде тобі гарний вечір, — сказав хтось низьким голосом. — Ти хіба не знаєш, що належить тим, хто виходить надвір після заходу сонця? Смертна кара!

— Ти зухвалий дідуган, ось ти хто, — сказав інший голос. — А де твій онук?

— Ось іде, — сказав Матіас, бо я був уже біля нього.

Я відразу впізнав вершників: то були Ведер і Кадер.

— Ти цієї ночі не подався в гори дивитись на місяць, га? — спитав Ведер. — Як тебе звати, шибенику, ти нам і не сказав?

— Мене звати просто Хрущик, — відповів я.

Це ім’я можна було їм сказати, бо його не знав ніхто, крім Юнатана й Матіаса.

— Ти й справді, мов хрущ, — сказав Кадер. — Як ти гадаєш, Хрущику, чого ми приїхали?

В мене підігнулися коліна.

“Забрати мене в печеру Катли, — подумав я. — Певне, вони пошкодували, що дали мені волю, а тепер приїхали по мене”. Бо що я ще міг подумати?

— То затям собі, — повів далі він, — що ми вечорами їздимо по долині й перевіряємо, чи люди слухаються Тенгілових наказів. Твій дід ніяк не второпає, що можна, а чого ні, тож поясни йому, яка вас кара чекає, і його, й тебе, коли він після смерку не сидітиме в хаті.

— І запам’ятай ще, — додав Ведер, — що другого разу ти так легко не відбудешся, коли ми застукаємо тебе там, де тобі не слід бути, Хрущику! Чи твій дід житиме, чи помре, однаково. А ти ще молодий, ти повинен вирости і стати вояком Тенгіла. Правда?

“Нізащо в світі, краще вмерти”, — подумав я, але не сказав цього вголос. Я страшенно хвилювався за Юнатана і не зважувався дратувати вояків, тому покірно відповів:

— Так, правда.

— От і добре, — сказав Ведер. — То приходь завтра вранці до річкової брами й побачиш Тенгіла, визволителя Шипшинової Долини. Він припливе золотим човном Прадавньою Річкою і пристане до великого причалу.

Вони вже були рушили, але Кадер ще притримав свого коня і спитав:

— Слухай, старий! — гукнув він Матіасові, який уже йшов до хати. — Ти часом не бачив вродливого білявого хлопця, якого звуть Лев’ячим Серцем, га?

Я тримався за Матіасову руку й відчув, як вона затремтіла, проте відповідь його була спокійна:

— Я не знаю ніякого Лев’ячого Серця.

— Ага, не знаєш, — сказав Кадер. — Але якби ти випадково його зустрів, не забудь, що чекає того, хто його захищає і переховує. Смертна кара, розумієш?

Та Матіас уже зачинив за нами двері.

— Начхати мені на вашу смертну кару, — сказав він. — Тільки й торочите, що про неї.

Ще не затих остаточно тупіт копит, як Матіас уже знов опинився надворі з ліхтарем. І скоро з’явився Юнатан. Він подряпав шипшиною руки й лице, але був радий, що не сталось чогось гіршого, що Б’янка летить уже десь над горами.

Потім ми сіли вечеряти в Матіасовій кухні. Але дверці стояли відчинені, щоб Юнатан міг швидко сховатися, часом би хтось надійшов.

Та спершу ми з Юнатаном пішли до стайні й дали їсти нашим коням. Приємно було бачити їх разом. Вони стояли, прихиливши голови один до одного. Наче розповідали один одному про все, що з ними сталося за цей час. Я насипав їм обом вівса. Юнатан хотів був мене спинити, але потім сказав:

— Нехай поїдять задля такого свята! Проте в Шипшиновій Долині люди вже не дають вівса коням.

Коли ми зайшли до кухні, Матіас поставив на стіл миску з юшкою.

— Чогось іншого в нас нема, та й це майже сама вода, — сказав він. — Та принаймні тепла.

Я кинувся по свою торбу, бо згадав, що в ній було. А коли витяг хліб і шинку, Юнатан і Матіас аж розцвіли, і очі в них заблищали. Я зрадів, що можу їм улаштувати маленький бенкет. Я порізав шинку великими скибками, і ми заходилися всмак їсти — юшку, хліб і м’ясо. Усі довго мовчали, та нарешті Юнатан сказав:

— Аж дивно, що можна наїстися досхочу. Бо я майже забув, як почувати себе наїденим.

Я дедалі дужче переконувався, що недарма приїхав у Шипшинову Долину, відчував, що зробив добре. Тепер мені довелось розповісти докладно про свої пригоди — відколи я виїхав з дому й до того часу, як Ведер і Кадер допомогли мені пробратися в Шипшинову Долину. Головне я вже раніше встиг розповісти, проте Юнатан хотів послухати все ще раз, а надто про Ведера й Кадера. Він реготав із них, як я й сподівався. І Матіас реготав.

— Отже, не такі вони хитрі, ті Тенгілові посіпаки, — сказав Матіас. — Хоч самі вважають себе дуже хитрими.

— Так, навіть мені пощастило їх обдурити, — сказав я. — Аби вони знали, що це Юнатанів брат, якого вони так хочуть спіймати! І саме йому вони допомогли пробратися в Шипшинову Долину й там відпустили його!

І тоді я згадав, що сам і досі не спитав про одне Юнатана. Якось не подумав.

— Юнатане, а як ти пробрався в Шипшинову Долину?

— Стрибнув у неї, — засміявся він.

— Як стрибнув? Разом із Грімом? — вражено спитав я.

— Із ним, — відповів він. — Я ж бо іншого коня не маю.

Я не раз бачив, як високо стрибав Юнатан на своєму коні. Та щоб перестрибнути мур, який оточує Шипшинову Долину, — це вже щось неймовірне.

— Бачиш, цей мур ще не зовсім добудований, — пояснив Юнатан. — Не скрізь іще має однакову висоту. Хоч треба сказати, що й та висота не мала.

— Ну, а вартові? Ніхто з них тебе не побачив? Юнатан укусив хліба і знов засміявся.

— Побачили! За мною гнався цілий гурт, і в Гріма влучила ззаду стріла. Але я втік від них. Один добрий селянин сховав у своїй клуні і мене, і Гріма. А ввечері провів нас до Матіаса. Тепер ти знаєш усе.

— Ні, не все, — втрутився Матіас. — Ти не знаєш, що люди в нашій долині співають пісні про той стрибок і про Юнатана і що його поява — єдина радісна подія в Шипшиновій Долині, відколи сюди вдерся Тенгіл і зробив нас рабами. “Юнатан наш визволитель”, — співають люди, бо вірять, що він звільнить Шипшинову Долину. І я також вірю. Тепер ти вже знаєш усе.

— Ні, ще не все, — підхопив Юнатан. — Ти не знаєш, що, відколи Урвара схопили і вкинули в печеру Катли, підпільною боротьбою тут керує Матіас. І визволителем треба величати його, а не мене.

— Ні, я надто старий, — сказав Матіас. — Ведер правду казав: однаково, чи я житиму, чи помру.

— Не кажіть цього, — втрутився я. — Адже ви тепер мій дід!

— Що ж, коли так, то мені ще треба жити. Та очолювати боротьбу я вже не здатний. Для цього треба бути молодому. — Він зітхнув. — Якби Урвар був із нами! Та він сидить у печері Катли й чекає, поки вона запустить у нього свої пазури.

Я помітив, як зблід Юнатан.

— Ще побачимо, в кого Катла запустить пазури, — сказав він. Тоді додав: — Ну, мені пора ставати до праці. Ти ще не знаєш, Хрущику, що ми тут спимо вдень, а працюємо вночі. Ходи, зараз побачиш.

Він поліз перший крізь дверці до комірчини, відсунув убік сінник, на якому ми спали, і витяг з підлоги кілька дощок, що були не прибиті.

Під ними я побачив глибоку чорну яму.

— Тут починається мій підземний хід, — сказав Юнатан.

— А де він кінчається? — спитав я, хоч мав би й сам здогадатись де.

— На пустищі по той бік муру, — відповів Юнатан. — Там він має скінчитись, коли буде готовий. Ще треба покопати зо дві ночі — і, мабуть, годі. — Він заліз у яму. — Але ще доведеться добре попрацювати. Ти ж розумієш, що я не хочу вилізти з-під землі перед носом у Гладкого Додіра.

І він зник у ямі. Я довго сидів і чекав на нього. Коли ж він нарешті з’явився, то пхав перед собою ночви, повні землі. Він подав ночви мені, а я посунув їх за дверці Матіасові.

— Ще трохи землі на мою грядку, — сказав той. — Аби в мене були горох і квасоля, я б посадив їх і не знав би потім голоду.

— Аякже, не знали б, — заперечив Юнатан. — Хіба ви забули, що з десяти квасолин вашої грядки дев’ять забере Тенгіл?

— Так, — погодився Матіас. — Поки буде Тенгіл, будуть злидні і голод у Шипшиновій Долині.

Тепер Матіасові треба було непомітно вийти з хати й висипати землю на грядку, а я мав стояти біля дверей на чатах.

— Засвистиш, як помітиш бодай найменшу небезпеку, — звелів мені Юнатан.

Я вмів свистіти коротеньку мелодію, якої він навчив мене давно, коли ми ще жили на землі. Тоді ми любили свистіти разом. Вечорами, як уже вкладалися спати. Стільки, як тоді, я ніколи не свистів.

Юнатан поліз під землю далі копати, а Матіас зачинив дверці до комірчини й посунув скриню на місце.

— Добре запам’ятай собі, Хрущику, — сказав він. — Ніколи, хай би що сталося, не залишай Юнатана в комірчині, не зачинивши дверцят і не посунувши скрині на місце. Не забудь, що це земля, де володарює Тенгіл.

— Ні, не забуду, — пообіцяв я.

У кухні було темно. На столі горіла єдина свічка, та й ту Матіас загасив.

— У Шипшиновій Долині ночі повинні бути темні, — сказав він. — Бо тут надто багато очей, які хочуть побачити те, чого їм не слід бачити.

Він узяв ночви й поніс на грядку, а я став на чати на порозі відчинених дверей. Було темно, саме так, як і хотів Матіас. І в хаті було темно, і над долиною здіймалося темне небо. Не світили ні зірки, ні місяць, усе здавалося чорним, і я нічого не бачив. Зате й усі ті очі, що їх треба було стерегтися навіть уночі, як нагадував Матіас, теж нічого не бачили, і я був задоволений.

Мені було незатишно і боязко стояти самому надворі. Матіас довго не повертався. Мене вже охопила тривога, з кожною миттю дедалі більша. Чого він бариться? Я вдивлявся в темряву. Вона вже начебто стала не така непроглядна. Раптом я похопився, що надворі зробилося ясніше. Чи це, може, просто мої очі звикли до пітьми? І тоді я зрозумів, у чім річ: крізь хмари почав пробиватися місяць. Гіршого не могло статися, і я палко забажав у душі, щоб Матіас устиг вернутися, поки не зовсім виясниться. Та він уже не встиг. Місяць цілком виплив із хмар і залив своїм сяйвом усю долину.

І тоді я побачив Матіаса. Він пробирався між кущами шипшини з ночвами в руках, ще досить далеко. Я швидко озирнувся навкруги, адже я був на чатах. І побачив ще когось — Додіра, Гладкого Додіра, який позад мене злазив із муру мотузяною драбиною.

Важко свистіти, коли ти наляканий, тому пісенька в мене вийшла не дуже вдала. Але я все-таки просвис-тів її, і Матіас, спритно, мов ящірка, шаснув назад у кущі.

До дір уже був біля мене.

— Чого це ти розсвистівся? — гримнув він.

— Бо я… бо я сьогодні навчився свистіти, — затинаючись, відповів я. — Досі я не вмів, а сьогодні раз — і раптом засвистів. Хочете послухати?

Я знов заходився свистіти, проте Додір зупинив мене.

— Годі, не треба, — сказав він. — Правда, я добре не знаю, чи свистіти заборонено, чи ні. Мабуть, таки заборонено. Бо навряд, щоб свист сподобався Тенгілові. А крім того, не можна тримати двері відчиненими, зрозумів?

— Тенгілові не подобається, коли в когось відчинені двері? — спитав я.

— Не перебріхуй моїх слів! — крикнув він. — Роби, що я тобі наказую. Але спершу дай мені корячок води. Стільки ходиш по тому мурі, що аж у роті пересихає.

Я ще дужче злякався. Що буде, як він зайде зі мною до кухні й не застане там Матіаса? Бідолашний Матіас, адже я чув, що того, хто не сидить уночі в хаті, чекає смертна кара.

— Зараз принесу, — квапливо мовив я. — Почекайте, я швиденько.

Я кинувся до хати й навпомацки пробрався до діжки з водою. Я знав, у котрому кутку вона стоїть. Потім знайшов корячок і зачерпнув води. Враз я відчув, що в темряві в мене за спиною хтось стоїть. Не знаю, чи в мене була колись у житті страшніша хвилина.

— Засвіти світло, — звелів Додір. — Я хочу подивитися на ваше щуряче кубло.

Руки в мене тремтіли, я весь тремтів, проте мені пощастило засвітити свічку.

Додір узяв корячок і почав пити. Жлуктив, наче в нього був не живіт, а бездонна діжка. Тоді шпурнув корячок додолу, підозріло обвів кухню своїми маленькими очима і спитав саме те, чого я й сподівався:

— А де дід Матіас, що мешкає тут?

Я не відповів йому. Не знав, що відповісти.

— Чуєш, що я тебе питаю? — підвищив голос Додір. — Де Матіас?

— Спить, — відповів я. Треба ж було щось вигадати.

— Де?

Поряд із кухнею була ще маленька кімнатка, і я знав, що там стоїть Матіасове ліжко. Але знав також, що тепер воно порожнє. А проте показав пальцем на двері, що вели туди, й ледь чутно пробелькотів:

— Там, у кімнаті.

Голос у мене зривався, відповідь вийшла така непереконлива, що Додір глузливо зареготав.

— Не вмієш ти, голубе, брехати, — сказав він. — Стривай, я сам перевірю!

Додір був задоволений, він знав, що я брешу, і йому дуже кортіло підвести Матіаса під смертну кару — може, Тенгіл похвалить його.

— Дай мені свічку, — наказав він, і я дав.

Я хотів чкурнути з хати, знайти Матіаса і сказати йому, щоб він тікав, поки ще не пізно, але не міг зрушити з місця, ноги в мене підгиналися зі страху.

Додір усе те бачив і втішався моїм переляком. Він не квапився, ні, він зволікав, — дуже йому подобалось дивитися, як я млію зі страху. Та врешті він сказав:

— Ходи, голубе, покажеш мені, де спить твій дід Матіас.

Додір розчахнув ногою двері й так турнув мене до кімнатки, що я перечепився через високий поріг і впав. Додір схопив мене за комір і поставив на ноги. В другій руці він тримав свічку.

— Ану показуй, брехло! — крикнув він, підіймаючи свічку вище, щоб освітити всю кімнату.

Я боявся ворухнутись, боявся підвести очі. З розпачу я ладен був провалитись крізь землю.

І тієї страшної миті я почув Матіасів сердитий голос:

— Що тут діється? Вже й спати людині не дають уночі?

Я підвів очі й побачив Матіаса. Так, він сидів на ліжку в найдальшому й найтемнішому кутку кімнатки і мружив очі на світло. Він був у самій сорочці й розпатланий, ніби давно вже спав. А біля відчиненого вікна стояли прихилені до стіни ночви. Ну й дід у мене, прудкий, мов ящірка!

На Додіра жаль було дивитися. Зроду я не бачив ні в кого такого розгубленого і безглуздого виразу обличчя, як був у нього, коли він стояв, витріщивши очі на Матіаса.

— Я просто зайшов напитись води, — похмуро сказав він.

— Води? Добре мені діло! — сказав Матіас. — Ти хіба не знаєш, що Тенгіл заборонив вам брати в нас воду? Він вважає, що ми можемо отруїти вас. І як ти ще раз прийдеш і збудиш мене вночі, то я так і зроблю, поскаржусь на тебе Тенгілові.

Я не розумів, як дід зважився сказати таке Доді-рові. Але, мабуть, так і треба було розмовляти з Тен-гіловими посіпаками. Бо Додір щось буркнув собі під ніс і чимшвидше поліз на свій мур.

10

Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.

Він приплив Прадавньою Річкою на своєму золотому човні, а я стояв у натовпі разом із Матіасом і чекав на нього.

Мене послав туди Юнатан. Хотів, щоб я побачив Тенгіла.

— Бо тоді ти краще зрозумієш, чому мешканці Шипшинової Долини тяжко працюють, голодують і йдуть на смерть з єдиною думкою — знов побачити свою землю вільною.

Тенгіл мав замок високо в Прадавніх Горах. Там він жив. І тільки зрідка спускався річкою в Шипшинову Долину нагнати людям страху, щоб вони не забували, хто він, і не дуже мріяли про волю, пояснив мені Юнатан.

Спершу я мало що бачив. Переді мною стояло надто багато Тенгілових вояків. Вони вишикувались у довгі лави, щоб захищати Тенгіла, поки він перебуватиме в Шипшиновій Долині. Мабуть, він боявся, що з якогось кутка в нього засвистить стріла. “Тирани завжди бояться”, — сказав Юнатан. А Тенгіл був найгірший із тиранів.

Отже, ми спершу майже нічого не бачили, ні я, ні Матіас. Потім я здогадався, що робити. Тенгілові вояки стояли, випнувши груди й широко розставивши ноги. Я ліг долілиць за одним із них, що розчепірив свої ноги, мов ворота, і крізь них мені стало видніше. Але Матіаса я не міг намовити зробити те саме.

— Головне, щоб ти побачив, — сказав він. — І щоб ніколи не забув того, що побачив тут.

І я багато чого побачив. Великого позолоченого човна і одягнених у чорне людей на веслах. Тих весел було багато, більше, ніж я вмів порахувати, вони поблискували щоразу, коли здіймалися над водою. Гребцям довелось добре натужуватись. Течія була прудка й несла з собою човен. Мабуть, його засмоктував водоспад нижче на річці, бо я чув шум, наче десь падала згори вода.

— То водоспад Карма, — пояснив Матіас, коли я спитав його, що то шумить. — Його шум — це колискова пісня наших дітей, під яку вони засинають.

Я подумав про дітей Шипшинової Долини. Тут, біля річки, вони раніше бігали, купались і весело гралися. А тепер їм немає сюди стежки. її заступив мур, зловісний мур, що з усіх боків оточив долину. В тому довгому мурі було тільки дві брами: та, якою я в’їздив, — її звали головною брамою — і друга, біля річки з пристанню, де тепер стояв припнутий Тенгілів човен. Цю браму щойно відчинили, і крізь неї між вояковими ногами я побачив пристань і чорного коня, який чекав на Тен-гіла, — дуже гарного коня, з сідлом і вуздечкою, що блищали золотом. Побачив, як Тенгіл зійшов із човна на поміст, сів у сідло, проїхав крізь браму і раптом опинився так близько від мене, що я розгледів його жорстоке лице й жорстокі очі. Він жорстокий, як гадюка, сказав Юнатан. Такий він і був — по-звірячому жорстокий і кровожерний. І шати на ньому були червоні як кров, і китиця на шоломі теж була червона, ніби її вмочили в кров. Дивився він просто поперед себе, не помічав людей навколо, немов для нього не існувало нікого в світі, крім нього самого, Тенгіла з Кар-маняки. Так, він був страшний!

Усім мешканцям Шипшинової Долини наказано зійтися на майдан. Там до них мав промовляти Тенгіл. Звичайно, ми з Матіасом також подалися туди.

То був невеличкий гарний майдан, оточений старовинними будівлями. Тепер за наказом Тенгіла там зібралися всі долиняни. Вони мовчки стояли й чекали, але відчутно було, як їм тяжко й сумно. Адже саме на цьому майдані раніше їм було так весело. Тут вони літніми вечорами грали, танцювали й співали. Або просто сиділи на лаві перед заїздом у затінку лип і мирно розмовляли.

Тут росли дві старі липи. Тенгіл заїхав між них і зупинився. Він сидів на коні, дивився на майдан і на людей, але не бачив нікого, я був певен цього. Він приїхав разом зі своїм пихатим дорадником, що звався П’юке, як сказав мені Матіас. П’юке сидів на білому коні, майже такому самому гарному, як Тенгілів чорний. Вони сиділи на конях, мов два ідоли, й дивилися просто поперед себе. Їх оточували охоронці — одягнені в чорне вояки з чорними шоломами на голові і з оголеними мечами в руках. Видно було, як з них котився піт, бо сонце вже підбилося високо і день випав теплий.

— Як ви гадаєте, що Тенгіл зараз скаже? — спитав я Матіаса.

— Що він незадоволений нами, — відповів Матіас. — Чогось іншого ми від нього ніколи не чули.

А втім, Тенгіл говорив не сам. Не міг же він промовляти до рабів. Він звертався тільки до П’юке, а той уже переказував мешканцям Шипшинової Долини, який Тенгіл невдоволений нами. Вони погано працюють і переховують Тенгілових ворогів.

— Лев’яче Серце й досі не знайдений, — виголошував П’юке, — наш вельможний володар невдоволений цим.

— Ще б пак, я його розумію, — промурмотів хтось біля мене — старий жебрак, невеличкий, сивий дідок зі скуйовдженим чубом і розкошланою бородою.

— Його вельможності скоро урветься терпець, — повів далі П’юке, — і він суворо й нещадно покарає Шипшинову Долину.

— І добре зробить, добре зробить, — заварнякав дід біля мене, і я зрозумів, що він, мабуть, юродивий.

— Та володар у своїй добрості ще трохи почекає з кривавою карою. Навпаки — він навіть підвищив винагороду, — виголошував П’юке. — Двадцятеро білих коней отримає той, хто спіймає Лев’яче Серце.

— То я вполюю того лиса, — сказав дід і штовхнув мене під ребра. — І отримаю двадцятеро білих коней. О, добру платню дає його вельможність за таке нікчемне, таке миршаве лисеня!

Я так розлютився, що мало не вдарив старого. Навіть юродивому не можна верзти таких дурниць.

— У вас є хоч крихта сорому? — спитав я.

— Ні, майже нема, — відповів дід і засміявся.

Він глянув просто на мене, і я побачив його очі. Такі гарні, блискучі очі мав тільки Юнатан.

Він справді був безсоромний! Як він зважився з’явитися тут, перед самим носом у Тенгіла! Хоч, звичайно, його ніхто б не впізнав. Навіть Матіас не впізнав, поки Юнатан не поплескав його по плечі й не сказав:

— Діду, ми часом з вами ніде не здибалися? Юнатан любив перебиратися. Вечорами він розігрував у кухні для мене справжні вистави. Тобто тоді, коли ми ще жили на землі. Він справді вмів зробити з себе опудало і розважатися цим. Часом я так сміявся, що в мене аж живіт болів.

Але влаштувати комедію тут, перед Тенгілом, було просто зухвальством.

— Мені також треба побачити, що тут відбувається, — прошепотів він і перестав сміятися.

Та сміятися не було чого. Тенгіл наказав усім чоловікам Шипшинової Долини вишикуватись перед ним у лаву і почав показувати своїм страшним пальцем на тих, кого мали відвезти річкою в Карманяку. Я знав, що це означало, Юнатан уже розповідав мені. Жоден із тих, кого вибрав Тенгіл, не повернеться живий. їх чекала каторжна праця в Карманяці — вони мали носити каміння на фортецю, яку Тенгіл звелів спорудити високо в Прадавніх Горах. Таку фортецю, що її не зміг би здобути жоден ворог. Там жорстокий Тенгіл сподівався засісти на довгі роки й нарешті відчути себе в безпеці. Але щоб збудувати таку фортецю, потрібно було багато рабів, вони працювали, поки не падали від виснаження.

— Тоді їх віддають Катлі, — сказав Юнатан.

Я згадав про це, і по спині в мене пройшов мороз, хоч як було тепло. Хоч Катла й досі була для мене тільки страшним ім’ям та й годі.

Тенгіл показував пальцем, і на майдані стояла тиша. Тільки весело виспівувала вгорі над ним пташка. Вона не знала, що відбувається під липами.

Тоді знявся плач. Тяжко було слухати, як голосили жінки, що навіки розлучалися зі своїми чоловіками, й діти, що ніколи вже не побачать своїх батьків. А втім, плакали всі. І я також.

Тенгіл не чув того плачу. Він сидів на коні і раз по раз показував пальцем. Діамант на тому пальці щоразу блискав, коли він рокував когось на смерть. То був жах — він засуджував людей на смерть, просто показуючи на них пальцем!

Та один із тих приречених, мабуть, збожеволів, коли почув, як заголосили його діти. Він раптом вийшов з лави і, перше ніж вояки встигли його спинити, кинувся до Тенгіла.

— Тиране! Тобі не спадало на думку, що й ти колись помреш? — крикнув він і плюнув на Тенгіла.

Той і оком не змигнув. Тільки дав знак рукою, і вояк, що стояв найближче, підняв меча. Я бачив, як блиснуло на сонці лезо, але тієї миті Юнатан схопив мене за голову й притиснув до своїх грудей, затулив мені обличчя, щоб я більше нічого не вгледів. Та я відчув, а може, й почув, як він хлипнув.

Дорогою додому Юнатан плакав. А він ніколи не мав звички плакати.

Того дня в Шипшиновій Долині було сумно. Всі плакали. Всі, крім Тенгілових вояків. Ті, навпаки, раділи, коли Тенгіл приїздив у Шипшинову Долину, бо він тоді влаштовував для них бенкет. Ще не встигла висохнути кров бідолахи, якого щойно закатували, а на майдан викотили велику діжу з пивом і заходилися пекти на рожнах цілих поросят. Над долиною нависав густий чад, а Тенгі-лові вояки їли, пили й вихваляли свого володаря, що дав їм стільки добра.

— Але ці поросята, якими вони напихаються, і те пиво, яке вони жлуктять, — наше, з Шипшинової Долини, — сказав Матіас.

Сам Тенгіл не брав участі в бенкеті. Натикавшись удосталь пальцем на людей, він подався річкою додому.

— Тепер він сидить задоволений у своєму замку й думає, що нагнав страху всім у Шипшиновій Долині, — сказав Юнатан, коли ми йшли додому. — І гадає, що тут у нас самі лише залякані раби.

— Та він помиляється, — сказав Матіас. — Тенгіл не розуміє, що він не зможе підкорити народ, який бореться за свою свободу і тримається разом так, як тримаємось ми.

Ми проходили повз хатину, що потопала в яблунях, і Матіас сказав:

— Тут мешкав той, що його сьогодні вбили.

На порозі сиділа жінка. Я впізнав її, бо бачив, як вона голосила на майдані, коли Тенгіл показав пальцем на її чоловіка. Тепер вона сиділа й ножицями відрізала свою довгу русяву косу.

— Що ти робиш, Антоніє? — спитав Матіас. — Навіщо ти відрізаєш косу?

— На тятиви для луків, — відповіла жінка.

Більше вона нічого не сказала. Але я ніколи не забуду, які в неї були очі, коли вона вимовляла ці слова.

Багато за що в Шипшиновій Долині карали смертю, ще раніше розповідав мені Юнатан. Та найнебезпечніше було тримати зброю, цього нікому не прощали. Тенгілові вояки по всьому селищі, в кожній хаті і в кожному дворі шукали схованих луків, мечів та списів. Але ніколи нічого не знаходили. А проте не було жодної хати й жодного двору, де б люди не ховали й не кували зброї для боротьби, що колись нарешті мала початися.

Тенгіл обіцяв білих коней і тим, хто виказуватиме, де схована зброя.

— От же йолоп, — сказав Матіас. — Невже він сподівається знайти в Шипшиновій Долині хоч одного зрадника?

— Ні, тільки у Вишневій Долині є зрадник, — гірко мовив Юнатан.

Так, я знав, що поруч зі мною бородатий, у лахмітті, йде Юнатан, хоч мені й досі ніяк не вірилось, що це він.

— Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми, — сказав Матіас, — а то б він нізащо не робив того, що робить.

— Цікаво, як там Софія, — мовив Юнатан. — І дуже мені хотілося б знати, чи долетіла до неї Б’янка.

— Маймо надію, що долетіла, — сказав Матіас. — І що Софія вже вгамувала Йоссі.

Біля Матіасової хати ми побачили Гладкого Додіра. Він простягся на траві і грав у кості з трьома іншими вояками. Мабуть, вони мали вільний день, бо пролежали під кущами шипшини аж до вечора, нам їх було видно з вікна. Вони грали в кості, їли свинину й пили пиво, якого принесли з майдану ціле відро. Згодом вони кинули. грати в кості, вже тільки їли й пили. Тоді кинули їсти, лише пили. А потім уже не робили нічого, лише лазили під кущами шипшини, мов жуки. Нарешті всі четверо поснули.

Їхні шоломи та плащі лежали на траві, де вони їх поскидали, бо кому приємно було б такого теплого дня пити пиво в товстому вовняному плащі!

— Якби про це довідався Тенгіл, то залив би їм сала за шкуру, — сказав Юнатан.

Він вийшов надвір, і не встиг я ще стривожитись за нього, як він вернувся з плащем і шоломом.

— Навіщо тобі ця погань? — спитав Матіас.

— Я ще не знаю, — відповів Юнатан. — Але, може, й знадобиться.

Він скинув із себе лахміття, відірвав бороду, надяг плаща та шолом, і перед нами з’явився страшний Тенгілів вояк. Матіас аж затремтів і попросив його задля безпеки віднести ту погань у сховок. Юнатан так і зробив.

Потім ми лягли й проспали до вечора, тому я не чув, що було, коли Гладкий Додір та його приятелі прокинулись і почали з’ясовувати, чий шолом і чий плащ зникли.

Опісля Матіас розповів нам, що він також заснув, та скоро прокинувся й чув у шипшинових кущах крик і лайку.

Вночі ми знов копали підземний хід.

— Ще три ночі — і скінчимо, — сказав Юнатан.

— А тоді що? — спитав я.

— Тоді я виберуся звідси, — відповів він. — Може, мені не пощастить, але принаймні треба спробувати. Я мушу звільнити Урвара.

— Тільки разом зі мною, — сказав я. — Більше я без тебе не залишусь. Куди підеш ти, туди й я.

Юнатан довго дивився на мене, потім сказав:

— Гаразд, якщо ти так хочеш, то я також хочу.