Будиночок, що пахне евкаліптом

Духмяний дух рідного дому

Кожен дім має свій особливий запах. Гніздо чаплі пахне вербовими галузками, очеретом і ряскою; дупло білки – жолудями, шишками і горішками; лігво вовка – буреломом; нора лисиці – сухим піском; кубло їжака – палим листом; хатка бобра – мулом і глиною; барліг ведмедя – ялиновими гілками і мохом.

І твоя домівка, люба дитино, напевно має ні з чим незрівнянний дух. Ти переступаєш рідний поріг і відчуваєш бадьорий запах бабусиного борщу, чи солодкі пахощі маминих пирогів із вишнями, чи загадковий запах татових олійних фарб, які ще не висохли на його новій картині, чи заманливий аромат какао, який сьорбає старша сестра, вмостившись у кріслі з теплою філіжанкою і новою книжкою. А ще твій дім пахне твоїм велосипедом і твоїми іграшками.

Будиночок, в якому народилося коаленятко, пахнув евкаліптом. Ще не розплющивши очі, маленьке світло-сіре ведмежатко вдихнуло смолянисто-терпкий, свіжий і прохолодний запах.

– Мила дитиночко, – ласкаво мовила до малюка мама, – вітаємо тебе в нашій родині.

За цими словами над коаленятком схилився тато і приязно йому всміхнувся.

Полювання на коал

– Як це “не знайшли жодної коали з дитинчам”? – із люттю гупнув кулаком по столу засмаглий угодований чоловік у модному шовковому костюмі та з великим золотим перснем на вказівному пальці лівої руки. – Погано шукали! Десь же вони мають бути серед цих клятих евкаліптів! Апчхи! Апчхи! Апчхи! У мене на них алергія! Апчхи!

Троє знічених чоловіків, що стояли, низько посхилявши голови, навіть не наважилися сказати “будьте здорові”. А гладкий чоловік із масивним золотим перснем продовжував їх лаяти:

– І за що тільки я вам гроші плачу?! Завтра відкриття еко-виставки в Берліні, усі захочуть сфотографуватися з милим евкаліптовим ведмедиком. А де він?! Де?!! Я вас питаю!!!

Троє чоловіків зовсім принишкли, майже перестали дихати і ледве не впали навколішки.

– У мене контракт! У мене літак! У мене репутація! Я привозив черепах Пінта, носорогів Джаван, червоних вовків, землерийок Сан-Томе, філіппінських довгоп’ятів! А ви не можете впіймати мені одну-однісіньку коалу з дитинчам!!! Якщо за годину тут не буде сумчастих ведмедиків, я з вас коал пороблю і в клітку на виставці посаджу!!!

Троє прибитих криком чоловіків узяли сітки та мішки і попленталися до евкаліптового гаю.

– Що ж удієш, – стиха мовив один із них, – мусимо скоритися, спіймати йому мамцю-коалу з малятком, а то він і справді нас у клітки посадить, він на це здатний.

– Гидко мені це робити! – зітхнув другий. – Жили собі ведмедики в гайочку, а тут ми зі своїми потворними сітками…

– Тихо, он вони, – шикнув на них третій і показав у зелену гущавину.

Там серед світлої і спокійної прохолоди бавилося зі своєю мамою коаленятко. Воно ловило лапками теплі сонячні промінчики, що щедро сипалися поміж евкаліптовими листочками. Мама ніжно почісувала коаленятко то за одним, то за другим вушком і примовляла: “Розгинай і згинай пальчики, щоб вони тренувалися, до лазіння готувалися”. І коаленятко, дарма що ще зовсім маленьке, слухняно вправляло кігтисті лапки.

І раптом: ой! Щось темне впало на маму і синочка. Заборсались злякано коали, забилися щосили, намагаючись вирватися на світлу евкаліптову волю. Та дарма. Їх уже міцно тримали троє чоловіків.

– Ось тепер матимемо шматок бутерброду, – чи то вдоволено, чи то винувато сказав чоловік, що запримітив коал.

– Ох, боюся, що мені той бутерброд поперек горла стане, – зітхнув другий чоловік, котрий не хотів розставляти сітки.

– Що тепер базікати, – спинив їх той, що боявся сам потрапити до клітки замість сумчастих ведмедів, – як уже їх упіймали, то мусимо хазяїнові доставити.

І чоловіки понесли полонених до власника екзотичного зоопарку.

Принада еко-виставки

– Фото з маленькою коалою усього за десять євро! Усього за десять євро фото з маленькою коалою! – заманливо вигукували перед входом на еко-виставку хлопці-рекламомовці.

До коаленятка стояла черга. Усі: і діти, і дорослі, – хотіли зробити знімок із цією кумедною екзотичною тваринкою.

Гладкий випещений чоловік із золотим перснем ошивався тут же. Він зірко слідкував, щоб ніхто його не обдурив: щоб касир не взяв частину грошей собі, а клієнти не робили по дві світлини, заплативши за одну. І ще він слізливо запрошував усіх вносити добровільні пожертви на харчі для евкаліптового ведмедика, якому, за його облудними словами, потрібне було спеціальне дуже дороге вітамінізоване молоко.

Черга до коаленятка зростала.

– Яке воно гарненьке!

– Яке воно смішненьке!

– Яке воно пухнастеньке!

Коаленятко було страшенно налякане. Воно не звикло до такого гамору, тупоту, крику. Його засліплював фотоспалах. Воно не розуміло, куди поділися евкаліпти. А найбільше воно боялося того, що поруч із ним не було мами.

Маму-коалу замкнули в клітці в трейлері, який стояв в іншому кінці міста. Сіра ведмедиця несамовито смикала залізне пруття, намагаючись вивільнитися. Певний час за нею незворушно спостерігала зі своєї клітки велика зелена ігуана.

– Угамуйся, – зрештою мовила ящірка з колючим гребенем, – заспокойся, а то в тебе пропаде молоко.

– Як же я можу заспокоїтися, коли мою дитинку невідомо куди забрали?! – із розпачем вигукнула мама-коала.

– Він поверне її тобі ввечері, щоб ти її погодувала, – так само холоднокровно продовжила ігуана.

– Звідки ти знаєш? – металася по клітці мама-коала.

– Я живу тут уже десять років, – кліпнула повіками ігуана, – і все про нього знаю.

– Про кого? – не зрозуміла мама-коала.

– Про того, хто наказав вас упіймати і посадив у клітки, так само як зробив це у свій час зі мною, і он з отим борсуком, і з вомбатом, і з сонею – з усіма, кого ти бачиш у цьому трейлері, і з тими, кого ти тут не бачиш, бо вони в так званому еко-зоопарку.

Мама-коала зрозуміла: найкраще, що вона може зараз зробити, це уважно дослухатися до того, що скаже їй зелена ящірка, бо та, очевидно, була добре обізнана із ситуацією.

Отож сіра ведмедиця кілька разів глибоко вдихнула і видихнула і сіла в найближчому до ігуани кутку своєї клітки.

Історії правдива і брехлива

– Він зветься Вігамар, – почала свою оповідь ігуана, – хоча ніхто не знає його справжнього імені. Усі думають, що він еко-сподвижник, який рятує поранених чи заслаблих тварин і реабілітує їх у своїх еко-зоопарках, однак насправді він викрадає птахів, плазунів, звірів із лісів та степів. Він отримує чималі прибутки, показуючи нещасних полонених у різних містах. Також Вігамар нелегально продає рідкісних тварин багатіям.

– Ой лишенько, – сплеснула в долоні сіра ведмедиця, – це ж він і мого синочка може комусь продати.

– Не зараз, – відказала ігуана. – Вігамар не дурний і розуміє, що коаленятко ще дуже маленьке і без маминого молока не виживе. Тим то й кажу тобі: заспокойся і чекай на свою дитину.

Мама-коала знову зробила дихальні вправи.

– На таких, як ти і я, він заробив уже шалені статки. Той золотий перстень, що він носить на вказівному пальці лівої руки, – найдешевша з незліченних коштовностей, які він має, однак про це ніхто не здогадується, – закінчила свою оповідь зелена ящірка.

Саме в той час, коли ігуана розповідала все це мамі-коалі, Вігамар давав інтерв’ю для місцевих та міжнародних газет і телеканалів:

– Ми продовжуємо самозречено здійснювати місію порятунку тварин, які потрапили в біду, – завчено говорив він. – Ось і цього разу, коли ми, не шкодуючи сил, моніторили евкаліптовий ліс в Австралії, почулося чиєсь жалібне квиління. Спершу ми подумали, що це плаче дитина, однак пішовши на схлипування, побачили самотнє маленьке коаленятко.

Чоловік розповідав так жалісливо, що три журналістки аж розплакалися, а два оператори почали шмаркати носами.

– Ми чекали до самого вечора, сподіваючись, що його мати повернеться, – вів далі Вігамар драматичним голосом, – однак вона так і не прийшла до дитинчати. Ми не знали, що з нею сталося, однак були певні, що таке маля загине без догляду, отож узяли його до нашого табору. Цілу ніч я зігрівав його теплом власного тіла, бо тоді раптово сильно похолодало і ведмедик тремтів від холоду.

– Ой! – не в змозі стриматися заголосили три журналістки, а два оператори відклали камери, щоб витерти свої зовсім розмоклі носи.

– Хоча життю ведмежатка зараз ніщо не загрожує, – продовжував заливати свою липку брехню у вуха журналістам і в об’єктиви телекамер Вігамар, – його утримання вимагає від мене чималих зусиль, насамперед фінансових вкладень.

Вимовивши цю закручену фразу, Вігамар багатозначно замовк.

– І де ж ви берете гроші? – крізь схлипування запитала одна із журналісток.

– Я віддаю свої фамільні статки на цю добродійну справу, – удавано смиренно мовив Вігамар. – Мої дід і батько були великими фабрикантами і залишили мені чималий спадок, який я вирішив витратити на екологічну допомогу.

Журналісти хотіли ще щось запитати, дізнатися подробиці, але Вігамар сказав, що дуже втомлений після перельоту, а ще мусить годувати своїх тварин, і хутко зник із місця інтерв’ю.

Мандрівка без задоволення

– Мамочко, чому ці листочки так неприємно пахнуть? – здивовано запитало маму-коалу сіре ведмежатко.

– Тому що це не справжній евкаліпт, а пластиковий, – відповіла, зітхнувши, мама. – Іди, сину, сюди в затінок, тут не так сильно смердить цим штучним листям.

– О, і я подалі від цього поліпропіленового неподобства, – мовила ігуана і собі злазячи з розпеченої прямими сонячними променями штучної гілки. – Усе він шахраює, справжні дерева коштують набагато дорожче і доглядати за ними треба, отож Вігамар і мучить нас цими ерзацами, – зі знанням справи пробурмотіла гребеняста ящірка.

Мама і коаленятко не знали, що означає слово “ерзац”, однак вони зрозуміли, що це щось несправжнє і дуже погане.

– А знаєте, як хитро цей ділок викрутився перед комісією, яка хотіла заборонити йому мучити нас цими пластиковими гілками? – знайшовши нарешті маленький клаптик затінку у своїй пропеченій клітці, продовжувала далі глибоко обізнана з Вігамаровим псевдо-еко-бізнесом ігуана. – Він заявив, що нібито його тварини, тобто ми, страждаємо на алергію, і він придбав для нас спеціальні гіпоалергенні віти і показав підробні сертифікати. Будьте певні, цей негідник не забув додати, що витратив величезні гроші зі своєї власної кишені.

Пластикові гілки для лазіння були не єдиним випробуванням для коал. Сумчасті ведмеді дуже страждали від того, що не мали свіжих евкаліптових пагонів, щоб поїсти. Вігамар давав їм тільки сушене дрібно посічене евкаліптове листя і якісь харчові добавки в гранулах. Спершу мама і коаленятко відмовлялися споживати ті гранули, проте самим сухим евкаліптовим порохом не наситишся, отож хоч не хоч, а мусили вони ковтати той “спеціальний вітамінний корм”, як називав його ділок. Гранули притуплювали почуття голоду, однак від них у мами страшенно боліла голова, а в коаленятка – животик.

Усі сусіди коал по псевдо-еко-зоопарку: і ігуана, і буйволи, і слони, і жирафи, і зебри, і леви, і дикобрази, і крокодили, і тритони теж мучилися на таких штучних вітамінних кормах. Хтось страшенно худнув, хтось втрачав шерсть, в одного випадали зуби, в іншого під корінь стиралися кігті.

Проте і це було ще не все. Вігамар возив своїх екзотичних тварин із міста до міста, і ті мандрівки найтяжче давалися полоненим звіринця. Щоразу звірі і птахи мусили добу, а нерідко і дві гибіти в темних, тісних і душних дорожніх клітках, які без особливої обережності його робітники вантажили на трейлери, а потім заштовхували в багажні відділення літаків.

Париж – Брюссель – Стокгольм – Копенгаген – Лондон – Гельсінкі – Анкара – Баку – Мехіко – Прага – Лондон – Рим – Тбілісі: допитливому коаленятку напевно було б цікаво розвідати про життя-буття в усіх цих містах, куди тягав їх Вігамар, якби ж то тільки воно не скніло ув’язнене в клітці.

Та понад усе і коаленятку, і мамі-коалі страшенно бракувало татка. Вони не знали, де він і що з ним, і не мали ніякої змоги передати йому вісточку, що вони живі, щоб він за них не тривожився.

Зустріч з другом

– Дістаю! Дістаю! – радісно загукало до мами коаленятко.

Воно задряпалось на стелю клітки, просунуло лапку поміж залізним пруттям, а потім витягнуло її щозмоги далі.

– Справжнє!!! Трошки пухнате і дуже приємне! – із захватом доповідало мамі сіре ведмежатко, обмацуючи пальчиками темно-зелене листя. – А ці маленькі зубчики зовсім не колються!

Мама-коала дивилася на синочка і кивала йому. Сама вона не могла зараз піднятися нагору, бо дуже боляче забила ногу, коли їхню клітку недбало кинули, вантажачи на рейс “Будапешт-Київ”.

– Це дерево зветься каштан, – кліпнувши повіками, пояснила компетентно ігуана. – Нам пощастило, що наші клітки поставили тут: розлога густа каштанова крона – найкраще шатро в літню спеку. Тут ми матимемо вдосталь прохолоди.

– А до тих шпичастих кульок ніяк не дотягнуся… – натужно кректало коаленятко.

Воно спробувало поміняти лапки і просунуло іншу поміж пруттям.

– Ні, ніяк!

– А я дістану! А я дістану! – почувся чийсь задерикуватий цвірінькастий голосочок. – Вилазь із клітки, і ти зможеш!

– Я б із задоволенням, та ця клітка мене не випускає, – пробурчало коаленятко.

– Міцно замкнена? – співчутливо запитав усе той же дзвінкий голосочок.

– Так, – мовило коаленятко. – Відколи нас із мамою упіймали в нашому лісі, нам не вільно гуляти серед дерев, – із глибоким сумом пояснило ведмежатко. – А ти де? – звернулося воно до того, хто до нього озивався. – Я тебе не бачу, покажися!

– Ось де я, осьдечки! – жваво відгукнувся дзвіночок-голосочок, і прямо перед носом коаленятка випурхнув маленький птах із коричневою спинкою, сірим животиком і чорною плямою на горлечку.

– Я звуся горобець! – відрекомендувався він. – А ти хто?

– А я коаленятко, – відповіло евкаліптове ведмежатко.

– Подивися, ми схожі: ти сірий, і я сіренький, у тебе чорні очі, і в мене, мов вуглинки! – захоплено процвірінчав горобець. – Нумо товаришувати!

– Нумо! – одразу погодилося коаленятко.

– Ти звідки будеш? – з цікавістю запитав горобчик.

– Із будиночка в евкаліптовому гаю. А ти?

– А я з гніздечка під солом’яною стріхою.

Горобець трохи покрутився коло молодих каштанчиків, а тоді додав:

– Моя хатинка далеченько звідси, аж на околиці міста, коло узлісся.

– А мій дім дуже-дуже далеко, – похнюплено мовило коаленятко. – Нас із мамою надзвичайно довго везли після того, як упіймали. А татко залишився десь там, і ми з мамою про нього нічого не знаємо, – додало сіре ведмежатко і змахнуло правою лапкою прозору слізку.

– Не сумуй! – одразу ж підбадьорливо відгукнувся горобчик. – Наш сусід дядько грак – вельми розумний птах! Я в нього сьогодні поради попитаю!

Розробка плану втечі

– Замок міцний, але механічно не складний, – діловито бурмотів грак, який наступного ранку прилетів разом із горобчиком до клітки з коалами.

Великий чорний птах стишував голос, щоб не привертати уваги сторожі своїм баритоновим карканням.

Грак роззирнувся навколо, підняв із землі паличку і устромив її в замкову щілину. Потім злегка покрутив її праворуч і ліворуч. Тоді знайшов тоншу паличку і теж поштрикав нею в замку.

– Потрібна гостра англійська шпилька, – виніс свій вердикт грак.

– Попитаємо в тіточки сороки! – запропонував метикуватий горобчик. – Вона має цілу колекцію різних блискучих речей.

– За три дні буде безмісячна ніч, – говорив грак, – скористаємося цією темрявою. Візьмемо із собою кільканадцять світлячків, щоб присвітили нам, поки ми замок відкриватимемо. Потім до лісу вас поведе горобчик, він менш примітний, ніж я.

– А якщо дорогою нас хтось перестріне? – стривожено запитала мама-коала.

– Тоді вам треба буде замаскуватися під песиків, – приєдналася до наради ігуана. – Прикинетеся, ніби ви кудлаті собачки і обнюхуєте щось на землі. Бачили, як вони це роблять? Зможете повторити?

– Зможемо, зможемо! – вигукнуло коаленятко. Йому дуже кортіло швидше потрапити до лісу, а там, воно було певне, знайдеться дорога і додому до татка.

– Отож готуйтеся: зустрінемося темної ночі за три дні, – каркнув на прощання грак і полетів із зоопарку.

– Цілих три дні чекати! – зітхнуло коаленятко.

– Не сумуй, друже, я з тобою залишаюся, пісні тобі цвіріньчатиму, про наш ліс розповідатиму! – пурхнув ближче до клітки горобчик.

Небезпечна несподіванка

– Так, так, воно уже повністю привчене до сухих кормів, – нудотно-солодко гомонів Вігамар, запопадливо схиляючись перед якимось дрібним чоловічком із кейсом із страусиної шкіри.

Чоловічок недовірливо розглядав коаленятко, яке наполохано горнулося до мами.

– А санобробку воно пройшло? – прошамкотів чоловічок.

– Аякже, аякже, – розсипався в посмішках Вігамар. – Усе, як треба.

Чоловічок виламав із куща, що ріс неподалік від клітки коал, довгенький патик і спробував дотягнутися ним до сірого ведмежатка. Воно ще міцніше притиснулося до мами, а ведмедиця погрозливо загарчала. Чоловічок злякано відсахнувся і покинув палицю.

– А кігті ви йому обріжете? – запитав він.

– Безумовно, безумовно, усе зробимо, як схочете, можете не сумніватися, – підлещувався Вігамар до потенційного клієнта.

– Тоді я готовий підписати контракт, – мовив чоловічок, а Вігамар не стримався і облизнувся.

– Ходімо до мого кабінету, – обняв ділок свого новоспеченого клієнта.

– Що все це значить? – стривожилася мама-ведмедиця.

– Негідник надумав продати коаленятко, – співчутливо зітхнула ігуана.

– Але ж воно ще зовсім маленьке! – скрикнула мама.

– Вігамара це не обходить, йому аби гроші…

– Я не віддам сина, – твердо вимовила мама-коала. – Я захищатимусь! Я дряпатимусь, кусатимусь, я… – і вона з розпачем заламала руки.

– Вам треба тікати сьогодні, не можна чекати ще два дні, – сказала ігуана. – Горобчику, лети чимдуж до грака, повідом його, що склалася вельми загрозлива ситуація.

Горобчик одразу метнувся із зоопарку і не побачив, як за кілька годин до клітки коал прийшли п’ятеро дужих чоловіків і притягнули із собою ще одну клітку. Сіра ведмедиця та її ведмежатко з усіх сил відбивалися від нападників і чіплялися одне за одного.

– Не смійте розлучати маму і дитину! – загорлали буйволи.

– Не займайте їх, злодії! – заревли леви.

– Геть від коал! – забили копитами зебри.

– Облиште родину в спокої! – затрубили слони.

Та Вігамарові працівники ні на кого не зважали і завершили свою огидну справу. Коаленятко залишили саме в старій клітці, а маму-коалу відсадили в іншу клітку.

– Це вам так не минеться, – прошипів до бездушних чоловіків дикобраз і настовбурчив свої довгі голки.

Мама і коаленятко гірко ридали, простягаючи одне до одного руки крізь залізне пруття.

– Утіштесь хоча б тим, що ваші клітки поставили поруч, і у вас є час, щоб попрощатися, – мовила до коал тіточка-крокодилиха. – Коли Вігамар нагло відібрав у мене трьох моїх красунечок донечок, ми навіть не встигли сказати одне одному останнє прощавай.

Втеча

Здавалося, що місяць щосили намагається посприяти втечі, прикриваючи своє світле обличчя хмарами. Коли пухкі хмаринки легковажно помандрували далі, місяць заховався в кошлатому вершечку старої ялини.

– Із чиєї клітки почнемо? – пошепки запитав грак.

– Із коаленяткової! – швидко відгукнулася мама-коала.

– Мамочко, давай ти перша, – сказало сіре ведмежатко.

– Ні, сину, спершу ти!

А грак уже заходився коло замка на коаленятковій клітці.

– Шпильку! – простягнув він крило до горобчика, і горобчик вийняв із кишеньки новеньку блискучу англійську шпильку.

Грак управно взяв її дзьобом, одна мить, і двері на волю для евкаліптового ведмежатка були відчинені.

Коаленятко ледве стрималося, щоб не закричати на радощах.

– Тепер маму, тепер маму, – заквапило воно грака.

Грак приступився до другого замка. Поворот шпильки, ще один. Замок на маминій клітці незадоволено рипів і не піддавався. Грак спробував тримати шпильку під іншим кутом. Раптом замок пронизливо заскрипів.

Одразу ж віддалік спалахнув яскравий ліхтар і чийсь грубий голос закричав:

– Хто там? Стій! Стрілятиму!

– Це сторож! – здогадалася ігуана. – Мерщій тікайте, не гайте часу!

– А як же мама?! – вчепилося в дверцята маминої клітки коаленятко.

– Тікайте! Тікайте! – зазвичай спокійна й розважлива ящірка заговорила незвично емоційно й швидко. – Якщо сторож вас упіймає, Вігамар вам цього не подарує. Тікайте!

– Горобчику, веди коаленятко до лісу, а я сховаюся тут у кущах, і коли сторож піде, знову спробую відкрити цей підступний замок, – швидко скомандував грак.

Горобчик пурхнув уперед, і коаленятко подибало за ним, увесь час озираючись на маму. Ігуана щосили махала їм обома руками, щоб вони тікали швидше.

– Треба відволікти увагу сторожа, щоб він не одразу помітив, що коаленятка немає в клітці, і не викликав переслідувачів, – сказала зелена ящірка сірій ведмедиці. – Галасуймо щосили, немов ми з тобою сваримося.

Мама-коала та ігуана дико заверещали і стали кидати одна в одну пластикові соломинки, що ними було встелено дно їхніх кліток.

– Тю, дурні, показилися ви чи що? Ану тихо, бо завтра без їжі залишу! – гримнув на них сторож.

Однак мама-коала й ігуана ще довго не вгавали, хоч сторож і сварився на них та залякував їх усілякими карами.

А тим часом коаленятко то підтюпцем, то риссю, то галопом бігло за горобчиком у напрямку рятівного лісу. Кілька разів їм зустрічалися опівнічні перехожі, однак ведмежатко, забачивши їх, починало так вправно наслідувати поведінку маленького песика, що жодна людина не запідозрила, що це сіре створіння насправді зовсім не собачатко, а екзотичний утікач.

Тривожне очікування

Коаленятко з горобчиком дісталися лісу ще затемна. Утікача прийняла у свій барліг сім’я бурих ведмедів, із якими грак заздалегідь домовився, що вони допоможуть коалам у перші дні по звільненню. Хоч як бура ведмедиця умовляла втомлене коаленятко лягти поспати, воно відмовлялося іти в ліжечко, поки не дочекається маму. Небо почало світлішати, однак мами з граком усе не було. Ось уже і сонце покотилося понад лісом. Де ж мама?!

Нарешті, аж коли висохла роса, хтось постукав до барлогу міцним дзьобом.

– Це вони! – вигукнуло коаленятко і метнулося до дверей.

На порозі стояв сам грак.

– А моя мама?! – розпачливо скрикнуло сіре ведмежатко.

У відповідь грак лише скрушно похитав головою.

Усю ніч грак, як і пообіцяв, чатував у кущах у звіринці. Спершу сторож намагався криками і погрозами вгамувати маму-коалу й ігуану, які здійняли страшенний лемент, відволікаючи його увагу від порожньої коаленяткової клітки. Побачивши, що словами він нічого не вдіє, сторож притягнув поливальний шланг і залив ведмедицю та ящірку крижаною водою. Коли вони вмовкли, він почав пильніше оглядати їхні клітки, просвічуючи всі закутки своїм ліхтарем. І тут він помітив, що коаленятка немає.

Ну й зарепетував розлючений сторож! Спересердя він ще раз залив маму-коалу й ігуану крижаною водою, а тоді доповів своєму хазяїнові Вігамарові про втечу і викликав за його наказом переслідувачів. Далі він не відходив від клітки сірої ведмедиці, поки не приїхала посилена охорона і не оточила клітку з усіх боків.

– Спробуємо сьогодні вночі, – втомлено мовив грак. – А поки що попросімо горобчика полетіти до цього клятого псевдо-еко-зоопарку і заспокоїти маму-коалу, передати їй цілуночок від синочка і звістку, що з ним усе гаразд і він у лісі в безпечному місці.

– Так-так, – басом потвердив тато-бурий-ведмідь, – наш барліг надійний, мов неприступна фортеця, і ми нікому не дозволимо образити сіре ведмежатко.

Безмежна підступність

Горобчик не зміг передати мамі-коалі цьомчик від її синочка. Сірої ведмедиці не було в зоопарку.

– Щойно грак полетів, – розповіла горобчикові захриплим після льодяної купелі голосом ігуана, – як з’явився Вігамар. Таким розлюченим я його ще ніколи не бачила. “У мене контракт! У мене літак! У мене репутація! – бризкала йому з рота смердюча піна. – Хто насмілився поцупити мого безцінного ведмедика?! Хто наважився відкрити мій замок?!! Хто не боїться мого гніву?!!! Я продавав загроських тритонів, жабок плямистих арлекінів, сніжних барсів, лісових ібісів! Як же я не зможу відправити клієнтові дитинча коали?! Хто його проґавив?! Я цього нестелепу скручу так, що він сам стане евкаліптовим ведмедиком, я його самого в клітці літаком відправлю…”

– Ще довго негідник так бушував, – розповідала далі ігуана, а голос у неї все слабшав і слабшав. – Зрештою у Вігамара задзвонив мобільний телефон. Ділок глянув на номер і його обличчя одразу ж змінилося: з розгнівано-мстивого воно стало улесливо-запопадливим. “Так, мій поважний пане. Безперечно, мій шановний пане… Обрізали кігті, аякже, обрізали… Усе, як ви сказали… За дві години літаком вам відсилаємо… Ніяких форс-мажорів…”

Вігамар уп’явся собі в голову своїми наманікюреними пальцями. “Моя репутація! Моя репутація!..” – скажено заволав він. І раптом негідник спинився. Почухав потилицю. Погладив себе по маківці.

“Контракт на продаж сумчастого ведмедика? – запитав ділок сам себе лукаво. – Що ж, буде виконано!”

Мерзотник надумав відіслати клієнтові маму-коалу замість коаленятка. Він був готовий відбрехатися, що це хтось інший підмінив дитинча на дорослу особину, а сам він ні сном ні духом про це не відає.

“Вантажте цю евкаліптову самицю!” – наказав Вігамар своїм посіпакам.

Коаленятко

Перші дні в лісі

Коаленятко не змогло сповна натішитися свіжим зеленим смаком свободи. Воно дуже хвилювалося за маму і сумувало за нею. А ще в нього страшенно болів животик – так сильно, що воно навіть не здужало гратися зі своїми названими братиком і сестричкою бурими ведмежатками.

– Це все від сухої зоопаркової їжі, – сказала бабуня-їжачиха і прописала коаленяткові три дні поспіль нічого не їсти, лише пити чисту джерельну воду.

Потому їжачиха приготувала для коаленятка цілющий відвар із подорожника, нагідок, звіробою, ромашки й кульбаби.

– Щоб ти за тиждень на ряст виліз, – побажала колюча знахарка евкаліптовому ведмежаткові.

І дійсно, на чудодійних травах коаленятко за сім днів повністю одужало. Його більше не турбував животик. Та й кігтики стали гострішими, а хутро густішим.

– Коли міцно стоїш на ногах – час братися до роботи! – закликав тато-бурий-ведмідь: він страшенно не любив лінюхів.

Солодка і гірка лісова наука

– Завдання на сьогодні, – пробасив тато-бурий-ведмідь, – назбирати дванадцять кошиків суниці.

Двоє бурих і одне сіре ведмежатка слухняно кивнули голівками.

– А які вони, ті суниці? – стиха звернулося до своєї названої сестрички коаленятко.

– Хіба ти не знаєш? – здивувалася вона.

– Ні, – зітхнуло коаленятко. – У нашій клітці в зоопарку не було суниць.

– Тоді гайда до суничної галявини, я тобі покажу! – пообіцяла названа сестричка.

– Ось так розгортаєш листочки, ось так обережно зриваєш червоні ягідки, – пояснювали евкаліптовому ведмежаткові його бурі друзі.

– А ці суниці їстівні? – поцікавилося коаленятко.

– Ще б пак! – розсміялися у відповідь бурі ведмежатка. – Ти лишень скуштуй!

Коаленятко несміливо поклало до ротика червону ягідку.

– Яка солодка! – вигукнуло воно, примружившись від задоволення.

З’ївши ще кілька червоних суничин, коаленятко запитало:

– А зелені ягідки зривати?

– Ні, вони ще не дозріли! – засміялися бурі ведмежатка. – Ми по них за кілька днів прийдемо, коли сонечко їх підрум’янить.

Троє ведмедиків заходилися збирати запашні достиглі суниці в шість лапок. Могло здатися, що їхні кошики діряві, бо вони ніяк не наповнювалися, хоча ведмежатка зривали ягідки не зупиняючись. Насправді з кошиками все було гаразд, просто більшість солодких ягідок опинялися у ведмежачих ротиках. Та коли малята наласувалися смачнючими плодами, вони швидко виконали завдання, яке дав їм тато-бурий-ведмідь. Якщо дотримуватися точності, то слід визнати, що коаленятко зібрало вдвічі менше ягід, ніж кожен із його названих родичів: бурі ведмедики легко встигали наповнити по два кошики, поки коаленятко, геть засапавшись, назбирувало один. Сіре ведмежатко прикро соромилося, що меншенька за нього названа сестричка вправніша в роботі.

– Нічого, незабаром ти наздоженеш нас, – підбадьорив коаленятко його бурий братик. – Ми ж уже не перший раз по суницю ходимо, а ти тільки почав учитися.

Коли ведмежатка віддали мамі-бурій-ведмедиці зібрану суницю, вона похвалила їх:

– Молодці, спілі ягідки вибрали, повносонячні! Ось ми їх висушимо, а восени та взимку всіх наших друзів і сусідів підгодовуватимемо вітамінами.

Наступного дня коаленятко навчалося в бурих ведмедиків збирати лісову малину, а потому – ожину. За тиждень напружених тренувань воно вже майже встигало за своїми названими братиком і сестричкою.

– Сьогодні йдемо по мед, – пробасив уранці тато-бурий-ведмідь.

Бурі ведмежатка миттю зібралися.

– Мед іще солодший, ніж суниці, малина чи ожина! – з ентузіазмом пояснили вони коаленяткові.

Тато-бурий-ведмідь привів дітлахів до великої липи, у дуплі якої жили лісові бджоли. Евкаліптовому ведмедику кортіло показати усім, що він вже сповна опанував навички лазіння по деревах, і рвонув нагору поперед усіх.

– Стій! – загукали до нього бурі ведмежатка. – Зачекай на татка! Зупинися! Стій!

Коаленятко подумало, що друзі хочуть наздогнати його, і не зважило на їхній заклик. Воно швидко дісталося дупла і зазирнуло всередину. Сіре ведмежатко не встигло отямитися, як бджоли обліпили його з голови до ніг.

– Ой! – звискнуло воно від болю, коли бджоли, захищаючись, почали його жалити. – Ой-ой-ой!

Коаленятко не втрималося на липовій гілці і гепнулося додолу, набивши добрячу гулю на лобі.

– Боляче! Боляче! – кричало воно, а бджоли продовжували шпигати його своїми жалами. – Звільніть мене від бджіл! – благально заголосило коаленятко.

– Мерщій до озера! – скомандував тато-бурий-ведмідь і швидко пішов до водойми, показуючи коаленяткові дорогу.

– Чому ти нас не послухав?! Чому поперед татка на липу подерся? – із докором запитували бурі друзі сірого ведмедика, з якого цівочками стікала рятівна вода. – До лісових бджіл не можна просто так наближатися. Наш татко слово до них знає і чарівний ліщиновий прутик має, щоб в їхні двері постукати.

– Я хотів, щоб ви побачили, що я вже не зоопарковий невмійко, а вправний лісовий ведмідь, – схлипував присоромлений евкаліптовий ведмедик.

– Ну що ж, ходімо додому, – пробасив тато-бурий-ведмідь. – Сьогодні меду не буде, бо бджоли дуже розлючені таким безцеремонним утручанням в їхній дім.

Ведмеді швидко покрокували до барлогу. Спершу коаленятко поспівало за всіма, а потім почало відставати, бо бджолині укуси дуже свербіли. Воно присіло на пеньочок, щоб почухати собі спинку та животик, і раптом із жахом зрозуміло, що перестало бачити. “Що це зі мною? – майже з відчаєм подумало евкаліптове ведмежатко. – Невже я осліпло?!”

– Заждіть, – сказала татові і братику маленька бура ведмедиця, обернувшись назад, – коаленятко десь відстало.

Усі троє трохи почекали на сіре ведмежатко, а коли воно за кілька хвилин їх не наздогнало, пішли назад його шукати. Побачивши когось скоцюрбленого на пеньочку, бурі ведмеді не одразу впізнали в ньому коаленятко: так у нього все розпухло. Тато-бурий-ведмідь узяв пожаленого страждальця на плечі і поніс додому, хоча й дуже сердився на нього за непослух.

– Пий, пий! – подавала чашку з кульбабовим соком мама-бура-ведмедиця.

– Не можу, – відмахувалося коаленятко, – цей сік такий гіркучий!

– Гіркий та від бджолиних укусів помічний, – наполегливо напувала сіре ведмежатко мама-бура-ведмедиця, – ковтай. Тобі легше стане: тільце буде не так чухатися, набряки спадуть і очка відкриються.

– Отож так, сину, буває солодко вчитися, а буває і гірко, – промовив тато-бурий-ведмідь, подаючи коаленяткові води, щоб запити кульбабовий сік.

Боротьба сподівання й безнадії

Отак і минали коаленяткові дні на зеленій свободі: у наполегливому навчанні того, що повинен був уміти справжній ведмідь. За місяць сіре ведмежатко вже могло самостійно гарно орієнтуватися в лісі, знаходити потрібну стежку, відрізняти їстівні гриби від отруйних, збирати шипшину і барбарис. Йому дуже подобалося серед дубів, лип, грабів, беріз і кленів, хоча жодне з цих дерев не пахло йому так приємно, як рідний евкаліпт.

Коаленяткові жилося дуже добре серед названої родини бурих ведмедів, однак йому палко хотілося, щоб його рідна сім’я знову була вкупі: тато-коала, мама-коала і він у своєму світлому евкаліптовому будиночку.

Ні про тата, ні про маму коаленятко не мало жодних новин.

Ігуана, із якою сіре ведмежатко підтримувало зв’язок через горобчика і яку вилікувала від застуди своїми чарівничими травами бабуня-їжачиха, порадила набратися терпіння й чекати. Зелена ящірка була певна, що миршавий чоловічок із кейсом із страусиної шкіри поверне маму-коалу Вігамарові, бо він хотів дитинча, а не дорослу самицю. Отоді можна буде спробувати вдруге звільнити сіру ведмедицю.

Та час ішов, не так повільно, як у псевдо-еко-зоопарку, а все ж неспішно, обнадійливих звісток не було, і коаленяткові дедалі тужливіше ставало на серці. Евкаліптове ведмежатко почало страшитися, що Вігамарів клієнт вирішив залишив маму-коалу собі, і воно більше ніколи не зможе до неї пригорнутися.

“Ні, ні, – казало воно само собі. – Так не можна думати! Я неодмінно побачу своїх маму і тата, і ми всі знову будемо разом!”

Свобода і знову полон

Карколомне викрадення

Усе відбулося запаморочливо швидко.

– Повернулася, повернулася! – радісно зацвірінькав горобчик, прилетівши із звіринця.

Усі одразу зрозуміли, що відбулося те, на що вони так сподівалися: маму-коалу прислали назад до зоопарку.

Сорока принесла англійську шпильку, грак відклав усі свої справи, світлячки начистили свої ліхтарики.

– Я піду з вами! – наполягало евкаліптове ведмежатко.

– Не можна так ризикувати, – відмовляли його друзі. – Залишайся в лісі, чекай на маму в безпечному місці.

Зрештою коаленятко прислухалося до здорового глузду і вирішило не потикатися до міста. Воно нетерпляче чекало на маму, заховавшись за кущем шипшини на узліссі.

Мама-коала виглядала дуже змученою після довгого виснажливого перельоту, однак одразу збадьорилася, побачивши грака.

– Молодці, що прийшли сьогодні, а не відкладали порятунок, – сказала ігуана гракові і світлячкам. – Вігамар цілий ранок крокував злющий сюди і туди повз клітку сірої ведмедиці і щось бубонів сам до себе. Зрештою крекнув, задоволено потер руки і поцілував один із замків, той, що висить найвище. Потім лиховісно усміхнувся і пішов до свого офісу. Напевно, цей ділок щось дуже недобре надумав, – розповіла гребеняста ящірка.

Чорний птах, не втрачаючи ні хвилини, заходився коло клітки. Цього разу вона була замкнена аж на три замки. Перший замок відімкнувся легко і навіть наче із задоволенням. Другий замок повпирався трохи, та зрештою піддався і теж розкрився. А третій, той, що найвище, ніяк не хотів здаватися. Він почав стиха погрозливо рипіти, ніби попереджаючи, що голосно заскрипить, якщо його не залишать у спокої.

Грак відклав англійську шпильку. Треба було терміново придумати якийсь інший вихід. Чорний птах почав пильно оглядати клітку, в якій тримали маму-коалу.

– Присвітіть мені ось сюди, – покликав грак світлячків.

Ті прудкенько підлетіли до грака і ввімкнули свої ліхтарики на повну потужність.

– Так і є, – мовив із полегшенням грак, – дно клітки зроблено з тонкого пластику.

– Не дивно, – сказала ігуана, – Вігамар завжди на всьому економить, окрім своїх забаганок.

– Але як же ми його проламаємо? – захвилювалася мама-коала, пробуючи шкребти пластик. – Мої кігті стали такими м’якими на сухих кормах!..

– Зараз покличемо на допомогу! – каркнув грак. – Друзі, чи не пособите ви нам? – звернувся він до слонів і буйволів.

– Із великою охотою! – відповіли слони.

– Залюбки! – відгукнулися буйволи.

Грак швидко відімкнув клітку зі слонами, а затим із буйволами. Слони підняли клітку з мамою-коалою над землею, а буйволи своїми рогами пробили дно.

Сіра ведмедиця вправно вибралася крізь дірку на волю. Та не встигли друзі порадіти звільненню, як отой замок, що відмовився відкриватися, заскрипів, роздираючи нічну тишу, хоча його ніхто і не займав.

Одразу ж спалахнув ліхтар сторожа.

– Хто там знову? Стріляю без попередження! – заревів грубий голос.

– Тікайте, – тривожно зашепотіли слони і буйволи до грака і мами-коали, – біжіть, а ми їх затримаємо!

– А як же ви? Вам буде непереливки у Вігамара… – занепокоїлася сіра ведмедиця.

– Тікайте, там чекає коаленятко, а ми дамо собі раду! – наполягали слони і буйволи.

– Тікайте! – сказала й ігуана. – Іншого шансу визволитися може більше не бути…

Грак із мамою-коалою побігли кущами. А слони та буйволи зчинили страшенний гармидер, горланячи щосили та тупочучи ногами.

Облава

– Ну шефе, ну не гнівайтесь, слони ж та буйволи на місці, – винувато длубався в носі нічний сторож.

– Що мені слони, що мені буйволи! – кричав на нього, аж синів, Вігамар. – Мені потрібні коали! Ко-а-ли!!! Спершу ти дитинча проґавив, а тепер і мамцю! Я тебе залишу без платні на три місяці!

– Ні, шефе, не треба, будь ласка, – жалюгідно заскиглив сторож. – Що ж я їстиму, як ви мені гроші не платитимете?..

– Пруття зі спорожнілої коалової клітки гризтимеш! Слонячими кізяками шлунок набиватимеш!.. – Вігамар так розійшовся, що узявся увесь червоними плямами. Сторож аж злякався, що шефа ось-ось грець ухопить.

– А тепер іди геть, мені треба помізкувати, як знайти втікачів, – трохи випустив пару ділок.

Думав Вігамар недовго. Щодо лихих вигадок його розум працював швидко. Негідник не пошкодував своїх тіньових грошей, щоб найняти сотню детективів, мисливців і гончих собак і влаштувати велику облаву в місті та в сусідньому лісі.

– Далеко втекти ця самиця не могла, – задоволено потирав Вігамар свої брудні руки, – упіймається. А там, дивись, і дитинчатко її знайдеться… Як я схочу, будуть у мене коали, хоч би там що!..

Лісові мешканці поспіхом ховалися хто куди, зачувши наближення мисливців із псами.

– Хто це так гавкотить? – здивовано запитало коаленятко в бурого ведмедика та його сестрички.

У цей час усі троє захоплено збирали скупані росами чорниці.

– Мисливські собаки! Це велика небезпека! Шукаймо криївку! – стривожено вигукнув бурий ведмедик.

Він схопив однією рукою свою рідну сестричку, а другою названого братика і метнувся в кущі.

– А як же чорниця? – скрикнуло сіре ведмежатко. – Ми не забрали наші кошики з ягодами!

– Облишмо їх! – сказав бурий ведмедик. – Гончаки вже близько! Можуть нас унюхати!

Коаленятко пригадало, як тато-бурий-ведмідь навчав його, що, зачувши мисливських собак, треба негайно покинути всі справи та мерщій ховатися. Отож воно швиденько полізло попід низькими гілочками услід за своїми бурими братиком і сестричкою.

Ведмежата знайшли потаємне кубельце і зачаїлися. Мисливці голосно тупотіли, недбало наступали на галузки, гончаки нюшили землю.

Троє ведмедиків затамували подих. Озброєні чоловіки зупинилися зовсім близько від їхньої схованки.

– Хух, упрів я лісом ганяти, – сказав один із мисливців. – Зробімо привал.

Усі інші погодилися з ним. Вони поклали свої рушниці на землю, прив’язали гончаків до дерева, дістали цигарки і закурили.

Ведмежатка закрили носики лапками, щоб не нюхати бридкий тютюновий дим. Від цього їдкого диму їм дуже крутило в носі. Вони кріпилися щосили. І раптом маленька бура ведмедиця не втрималася і голосно чхнула.

Собаки умить завмерли, високо піднявши свої морди і рознюхуючись навколо, а мисливці схопилися за рушниці.

– Пропали, – схлипнула маленька бура ведмедиця.

– Сидіть тихо, я їх відверну звідси! – мовило коаленятко і вискочило перед озброєними людьми.

Від несподіванки мисливці кілька секунд стояли, роззявивши роти. В одного з них догоріла цигарка і припекла йому губу.

– Так це ж і є коаленя, заради якого ми проводимо цю облаву! – оговтався він. – Ловіть його!

Мисливці стиснули рушниці і кинулися наздоганяти сіре ведмежатко. Пробігши кілька кроків, вони збагнули, що залишили своїх псів прив’язаними. Чоловіки повернулися назад, відв’язали собак, і тоді всі разом рвонули за коаленятком.

– Не стріляйте, не стріляйте! – кричали переслідувачі один одному. – Вігамар платить великі гроші лише за живого.

Те, чим може  пишатися кожна матуся

– Я піду до зоопарку! Я маю бути поруч зі своїм синочком!.. – поривалася до міста мама-коала.

– Не говоріть дурниць! – зупинив її тато-бурий ведмідь. – Це негідна справа – добровільно здаватися тому мучителеві!

– Але ж він замордує коаленятко! – ніяк не могла заспокоїтися мама-коала.

– Ми цього не допустимо. Ми разом щось вигадаємо! – твердо мовив грак.

– Таким сином, як ваш, щаслива була б пишатися кожна матуся, – лагідно мовила мама-бура-ведмедиця. – Він подбав про родину перш ніж думати про себе.

– У вашій сім’ї він став зовсім дорослим, – схлипуючи, мовила мама-коала і усміхнулася крізь сльози. – Я переживала, що мій синочок росте в клітці невмійком, а з вашою допомогою він гарно опанував лісову науку.

– Так, так, – наважилися встряти до розмови дорослих бурі ведмежатка, – коаленятко і ягоди збирає не згірше за нас, і стежку потрібну швидко знаходить, і на мед терпляче чекає…

– А сьогодні ваш евкаліптовий братик склав найважливіший іспит: він переконливо переміг страх і егоїзм, – задумливо мовив тато-бурий-ведмідь.

Листи екологові

Осоружні тенета неволі

– Попався, попався! – задоволено потирав свої невідмивані руки Вігамар, – запираючи секретними кодами електронні замки на клітці, в яку він заточив коаленятко. – Попався! Ач який жирок на свободі нагуляв! От і добре. Тепер у тебе ще товарніший вигляд, ніж раніше.

Коаленятко мовчки сиділо в клітці і з ненавистю та презирством поглядало на ділка. Воно було певне, що пробуде в неволі недовго, бо друзі незабаром його виручать.

– Ні-ні, тепер не втечеш, будь певен, – Вігамар немов прочитав ведмежаткові думки. – Клітка з потрійною решіткою, п’ять сучасних імпортних електронних замків і супер-сигналізація. Не втечеш, моя здобиче, не втечеш, мій прибутку.

І мерзотник розсміявся.

– Будь ласка, будь ласка, умов коаленятко не голодувати, – просила мама-коала горобчика, який збирався знову летіти провідувати полоненого ведмежатка.

Мама-коала дуже сполошилася, коли довідалася від горобчика, що її синочок відмовився від їжі на знак протесту проти поневолення.

– Ваш син виборов право самому обирати, що йому робити, – мовив тато-бурий-ведмідь. – Наша справа – його підтримати.

Коли сторож доповів Вігамарові, що коаленятко вже третій день нічого не їсть, ділок навіть бровою не повів.

– Нічого йому не приключиться, – сказав він. – Може, лише сумирнішим стане і не так люто на мене зиркатиме. Поголодує, поголодує, а там, дивись, і сухий корм полюбить.

Перший лист екологові

Гракові справді не знадобилося багато часу, щоб знайти вихід із цієї складної ситуації. Виконуючи свою обіцянку, дану мамі-коалі, він невдовзі придумав план коаленяткового порятунку.

– Ми надішлемо листа головному екологові міста, – запропонував чорний птах, – і розповімо йому, що коаленятко голодує, протестуючи проти незаконного ув’язнення.

– Таж люди не розуміють нашої мови! – процвірінькав горобчик.

– А ми напишемо йому його мовою – людською, – каркнув грак. – Полети, горобчику, до міста і назбирай порозкидуваних на вулицях флаєрів, ми повирізаємо з них потрібні літери.

Горобчика не треба було двічі просити: для свого друга евкаліптового ведмежатка він був готовий зробити все, що міг.

Того ж вечора грак вправно повитинав дзьобом букви і понаклеював їх сосновою смолою на листівку, яку також підібрав у місті горобчик.

“Пане головний екологу, – ішлося в листі. – Повідомляємо Вам, що власник так званого еко-зоопарку, відомий під ім’ям Вігамар, незаконно утримує в неволі коаленятко, викрадене ним в евкаліптовому лісі. Протестуючи проти такого свавілля і неприродних умов утримання, коаленятко розпочало безстрокове голодування.”

Горобчик доставив лист адресату через відчинене вікно.

Головний еколог дуже здивувався, прочитавши текст на листівці. Він опитав усіх своїх співробітників, однак ніхто нічого не знав про цей лист. Тоді він вирішив піти з перевіркою до зоопарку екзотичних тварин. Головний еколог міста насправді любив тварин і тому відчув, що коаленяткова справа має невідкладну нагальність. Він узяв свій полотняний портфель, поправив перед дзеркалом зелену краватку, спустився надвір і сів на свій зелений велосипед.

– Яка честь, яка честь! – розстилався перед головним екологом Вігамар. – Я назавжди запам’ятаю цей день, коли ви вшанували мій зоопарк своїм візитом. Ця листівка, – Вігамар пробігся поглядом по тексту, який йому показав еколог, – злісний наклеп. Ви ж самі бачите, тут немає навіть підпису, анонімка. Багато кому моя доброчинність очі коле. А ось і коаленятко. Дивіться, який здоровий блиск має його хутро! Я розповідав в інтерв’ю, як я його порятував…

Отак безперервно балакаючи, Вігамар затягнув головного еколога до свого офісу, де напоїв його екзотичним чаєм з пелюсток лотосів.

– Напишемо другого листа! – твердо каркнув грак, коли горобчик приніс невтішну звістку про безрезультатний візит головного еколога до звірниця.

Горобчик швидко полетів до міста по нові флаєри.

Другий лист екологові

– І все-таки не схоже на анонімку, хоча і без підпису, – задумливо мовив сам до себе головний еколог, розглядаючи нову листівку, яка якимось дивом знову опинилася на його робочому столі.

Звичним рухом він поправив свою незмінну зелену краватку і сів на свій зелений велосипед.

– Ви зробили мене щасливим до кінця моїх днів, – розсипався в лестощах Вігамар. – Я такий радий, що ви прийшли знову. Тільки ви можете зрозуміти мою ніжну душу любителя тварин…

Хитрий ділок не пошкодував свого дуже дорогого какао, яким він до того ні з ким не ділився, щоб відволікти головного еколога від мети його візиту.

– Треба зробити так, щоб головний еколог нарешті сам побачив правду, – сказала ігуана, коли всі полонені псевдо-еко-зоопарку розчаровано проводжали поглядом зелений велосипед, який виїжджав за ворота звіринця. – Із сьогоднішнього вечора ми всі маємо розпочати голодування.

– Згода! – затрубили слони.

– Підтримуємо! – затупотіли буйволи.

– І ми готові! – рикнули леви.

– І ми! – перекинули миску із сухою їжею зебри.

– І я з вами! – настовбурчив свої голки дикобраз.

Ніхто з Вігамарових в’язнів не відмовився взяти участь у протестуй акції голодування. Усі як один у псевдо-еко-зоопарку перестали їсти.

Речові докази

Тим часом грак вирішив підсилити лист екологові речовими доказами. Найкращим свідченням злочинної діяльності Вігамара був би договір купівлі-продажу коаленятка. Із цього документа було б незаперечно видно, що ділок кілька разів порушив закон, по-перше, розлучивши маму та маленьке дитинчатко, і, по-друге, торгуючи рідкісними тваринами.

Три дні пильнував горобчик попід вікнами Вігамарового офісу, щоб дочекатися, коли той відчинить їх на провітрювання, і залетіти всередину. Однак ділок ніколи не відчиняв вікон, у нього безперервно працював кондиціонер.

Тоді грак попросив мурашок проникнути до приміщення.

– Як ми дізнаємося, який папір брати? – запитали мурашки.

– Там має бути фотографія коаленятка, – пояснив грак.

Вігамарів офіс був добре укріплений проти крадіїв і обладнаний усім необхідним, щоб замилити очі представникам економічних та екологічних перевірок, проте в ньому знайшлася-таки шпаринка для мурашок. Вони недовго шукали потрібний документ. На полиці коло столу мурахи побачили один повністю списаний листок із коаленятковим фото і другий, на якому лише вгорі були якісь літери.

– Так, це саме те, що треба! – подякував мурашкам грак. – Оцей заповнений документ – договір між Вігамаром і отим миршавим чоловічком, якому він обіцяв відіслати коаленятко. А оцей недописаний листок – розпочатий новий договір купівлі-продажу. Певно, цей негідник знову намислив торгувати нашим сірим ведмежатком.

Третій лист екологові

Третій лист не на жарт стурбував головного еколога. До листа було докладено документи – два договори купівлі-продажу коаленятка.

Навіть не поправляючи своєї зеленої краватки, головний еколог заскочив на свій зелений велосипед і помчав до зоопарку екзотичних тварин.

Цього разу Вігамарові, незважаючи на всі його зусилля, не вдалося заманити головного еколога до свого офісу.

– Чому це евкаліптове ведмежатко таке худе? – суворо запитав еколог.

– Воно не худе, воно маленьке, йому ще й рочку немає… – не подумавши як слід, спробував виправдатися Вігамар і тут же прикусив язика.

– Ще й року немає? – жорстко запитав еколог. – А чому тоді воно без мами?!

– Її, її в мене викрали, – жалібно проскиглив Вігамар.

– Чому ви не звернулися до правоохоронних органів? – усе грізнішав голос головного еколога.

– Не хотів нікого турбувати, – невпевнено прошамкотів Вігамар.

Однак головному екологові вже не потрібні були ніякі пояснення й виправдання. Він на власні очі бачив, що коаленятко і всі інші тварини давно голодують. Не виїжджаючи за межі звіринця, головний еколог викликав поліцію і ветеринарів.

Лише коли Вігамарові скували руки наручниками, а страждальцям псевдо-еко-зоопарку роздали свіжий сік, головний еколог поправив свою зелену краватку.

Повернення до дому

Рекорд реабілітаційного центру

Тепер Вігамар сидів у камері з міцною решіткою, надійним замком і високочутливою сигналізацією, а його колишні бранці набиралися сил у реабілітаційному еко-парку.

– Нарешті ми можемо досхочу обливатися водою, – зі втіхою говорили слони, влаштовуючи один одному бризкотливий душ.

– Яке полегшення – відлежатися в прохолодній грязючці, – розкошували в тихій водоймі буйволи.

– Як добре вільно побігати! – розігнули спини леви.

– Це неймовірна насолода – знову жувати справжню травичку, – раділи зебри.

– Це незрівнянне задоволення – похрумкати свіжими соковитими листочками, – промовляли жирафи, тягнучись до зелених гілочок.

– І жолудями та горіхами, – додавав дикобраз.

– Це блаженство – знову бачити живі квіти, – казала співаючи ігуана.

Коаленятко теж тішилося можливістю лазити по деревах, збирати ягоди та чистити зубки прутиками. Щодня воно робило вправи, яких його навчив тато-бурий-ведмідь, щоб ставати все сильнішим і вправнішим.

– Неймовірно, як швидко це сіре ведмежатко опановує навички, необхідні йому для життя на волі, – дивувалися працівники реабілітаційного еко-парку.

– Здається, ніби воно виховувалося в лісі, а не утримувалося в клітці, – милувався евкаліптовим ведмежатком головний еколог.

– Такі успіхи варто вважати рекордом! – погодилися всі.

Вище неба

Коли вранці того дня, як коаленятко мали відправляти літаком у рідний евкаліптовий ліс, до воріт еко-парку прийшла мама-коала, усі працівники цього реабілітаційного центру неймовірно зраділи. А коли за нею вийшли і чотири бурі ведмеді, люди все зрозуміли, можливо, по-своєму, однак дали ведмедям можливість обнятися і поцілуватися на прощання.

– Стережіться тепер, щоб не втрапити в сіті до якогось іншого підступного вігамара, – мовила до коал своє напучувальне слово ігуана.

– Ні-ні, – жваво відгукнулося евкаліптове ведмежатко, – тепер ми будемо пильними та обережними і більше нізащо не дамося ув’язнити себе!

Мандрівка додому виявилася дуже комфортною. У вікно літака коаленятко та його мама бачили поля, степи, ліси, ріки, гори, моря, людські міста і села. Якби ж то тільки швидше летіти! Ці останні години розлуки з татком видавалися нестерпно довгими!

Літак піднявся понад хмарами, а коаленяткове серце полинуло вище неба, окрилене сподіваннями невдовзі розпочати нове вільне життя разом із татом і мамою у своїй рідній евкаліптовій домівці.

Нарешті літак почав знижуватися, майже попід самими крилами зашелестіли евкаліпти. Шасі літака торкнулося злітно-посадкової смуги, а коаленяткові мрії так і залишилися вище неба. Витаючи серед осяйного простору, одна за одною вони почали збуватися.

Мама-коала із синочком зайшли до свого евкаліптового гаю, відшукали геть зболеного в розлуці з ними татка і довго-довго тішилися зустрічі.

Потім вони усі втрьох гарно прибрали свій світлий і запашнй евкаліптовий будиночок і запросили на гостину друзів та сусідів. Веселе-веселе свято влаштувала родина коал.

Сіре ведмежатко надіслало в подарунок своїм названим бурим братикові і сестричці м’якенькі ковдрочки з евкаліпту, а гракові й горобчикові – гарні евкаліптові мисочки.

А ще коаленятко позувало екологам, що фотографували його для просвітницьких плакатів, в яких усіх людей закликали не відривати жодну живу істоту від її дому.

КІНЕЦЬ

Слово до читачів

Любі діти, ось ви і дізналися, як коаленяткові вдалося повернутись до рідної домівки в евкаліптовому гаю завдяки допомозі друзів і своєму наполегливому бажанню, від якого воно не відмовлялося навіть у найскрутніших ситуаціях. Тепер це сіре ведмежатко зможе жити щасливо разом зі своїми батьками в евкаліптовому будиночку. За час своїх пригод воно підросло і багато чого навчилося, отож знає, як важливо мати друзів та дім.

Й у вас, звичайно, є свій рідний дім, атмосферу тепла та затишку в якому створюють ваші рідні. Якщо вам затишно і безпечно в їхньому оточенні, тоді ви ніколи не забудете свого дому.

Вам, напевно, також цікаво буде дізнатися, що відбитки пальців коали і людини майже однакові. Цей факт з’ясували австралійські вчені. На їхню думку, так трапилося тому, що дрібні візеруночки на шкірі пальців дозволяють людині й коалам вправно брати різні, зокрема дуже маленькі предмети.

Велику допомогу евкаліптовому ведмежаткові в цій казочці надав горобчик. Ми звикли називати його сіреньким, однак придивімося до горобчика, точніше, до горобця хатнього, бо саме він мешкає поруч із нами. Насправді його оперення забарвлене в різні кольори. Спинка в горобчика коричневувато-бура, з чорними плямками, животик – білуватий або сірий. Щічки в нього теж білі, а пір’ячко коло вушок – блідо-сіре. Крила мають жовтувато-білу поперечну смугу. Чи ж не гарний він птах!

А чи знаєте ви, як відрізнити горобчика-самця від самочки? Вони мають три прикметні відмінності. У самця на горлі та верхній частині грудей є велика чорна пляма, а в самочки немає; верх голови в самця темно-сірий, а в самочки – темно-бурий; тільки в самочки над оком є бліда сіро-жовта смуга.

Коаленяткові в цій казочці дуже пощастило. На жаль, його справжнім братам і сестрам у природі загрожує велика небезпека. Так само як і багатьом іншим видам рослин і тварин. Вони потребують нашої допомоги. Можливо, ви, друзі, скажете, що ще замалі, щоб чимось зарадити знищенню рідкісних дерев і квітів, звірів і птахів. Це не так! Є один дієвий спосіб, доступний вам також. Ви можете не купувати черепашок чи тропічних рибок, спійманих у природі. Так само як і не купувати зірвані проліски, сон-траву, тюльпани дібровні та інші первоцвіти. Якщо торговці рідкісними тваринами і рослинами не матимуть змоги реалізовувати свій живий товар, вони перестануть нищити природу. І ще пам’ятайте: немає нічого кращого для дикої тварини, як жити у своєму природному середовищі.

Ростіть здорові та щасливі, і хай з вами будуть ті, кого ви любите!