Чанду та Чакор

У далекі часи жив був злодій Чанду, ім’я якого було широко відоме не тільки в цих місцях, але й далеко за їх межами. Не минало й двох-трьох тижнів, щоб він не вчинив крадіжки, але робив це так майстерно, що ніхто не міг застати його на місці злочину. Допомагало Чанду і те, що він мав дар розуміти мову тварин і птахів.

У ті часи в одній із сусідніх країн правив цар Чакор. Слава про його сміливість та мудрість поширилася далеко за кордони його земель. Жоден злодій не наважувався скоїти крадіжки у володіннях Чакора. Навіть Чанду і той до певного часу не наважувався. Але настав час, і, відчувши, що він досить досвідчений і спритний, Чанду вирушив у царство Чакора.

Дорогою Чанду зустрів купця, який прямував у тому напрямку. Вони обмінялися звичайними в таких випадках привітаннями та люб’язностями, і купець поцікавився у Чанду, як його звуть і куди він прямує. Коли Чанду назвав своє ім’я, купець затремтів від страху, як лист на вітрі.

– Не лякайся, – заспокоїв його Чанду. – Я обіцяю, що не завдам тобі шкоди.

І раптом із придорожніх кущів пролунав писк куріпки. На подив купця, Чанду щось сказав їй у відповідь.

– Що це все означає? – поцікавився купець.

– Куріпка повідомила мені, що ти везеш сто золотих монет у мішку на тому віслюку, і порадила відібрати їх у тебе, – з усмішкою відповів Чанду. – Але я сказав їй, що Чанду ніколи не грабує своїх друзів.

Купець полегшено зітхнув, однак за першої ж нагоди вийняв монети з мішка, загорнув їх у пояс і пов’язався ним під халатом. Щойно він це зробив, з лісу пролунало виття шакала, а Чанду щось йому відповів.

– Про що ти говорив з шакалом? – Запитав купець.

– Шакал сказав, що ти мені не довіряєш і крадькома переховав монети в пояс. І він порадив мені убити тебе і забрати золото. Я ж йому відповів, що якщо я назвав когось своїм другом, то не вбиватиму чи грабуватиму його скільки б не було в нього грошей.

Соромно стало купцю від цих слів. Як він міг засумніватись у чесному слові Чанду? Купець попросив свого супутника пробачити його, і вони весело продовжували свій шлях.

Через кілька днів вони нарешті підійшли до володінь царя Чакора. Тут Чанду розпрощався з купцем, заручившись його обіцянкою нічого нікому не розповідати.

Але купець є купець – порода ця відома, – він одразу побіг до царя Чакора і повідомив, що в місті з’явився бувалий злодій Чанду. І вирішив цар уночі особисто вистежити Чанду.

Після заходу сонця, коли зачинилися крамниці і спорожніли базари, а всі мешканці поховалися по хатах, Чанду вийшов зі свого укриття і спритно, не здіймаючи галасу, блукав вулицями міста. Тут він і зустрів людину, яка, як йому здалося, займалася тією ж справою. “Але в цьому царстві немає злодіїв, мабуть, це нічний сторож”, – подумав Чанду.

Як відомо, найчастіше успіх на боці того, хто нападає першим. Ось і тепер, прокравшись непомітно вздовж стіни, Чанду приставив ножа до горла незнайомця і зажадав зізнатися, хто він. Цар – це, зрозуміло, був він  – зрозумів, що зустрівся саме з тим, кого шукав.

– Я злодій, – промимрив цар, – але з того часу, як Чакор зійшов на престол, я змушений був покинути своє ремесло. Сьогодні один купець повідомив, що у місті з’явився злодій Чанду. Ось я і шукаю його, щоб разом взяти участь у якійсь справі. Якщо я не помиляюся, ти є знаменитий злодій Чанду?

– Бачу, ти людина кмітлива. Я справді той, кого ти шукаєш, і радий зустрічі з тобою. З чого ж ми почнемо?

Цар повів його до будинку найбагатшого торговця, але брама була зачинена, а будинок охоронявся нічним сторожем. Чанду схопив сторожа за горло, зв’язав і заткав рот ганчіркою. Залишивши бранця під опікою свого напарника, сам проник у будинок. І що він там побачив?

При слабкому світлі масляного світильника над важкими розрахунковими книгами схилився товстун. Він відчайдушно зітхав, не дораховуючи однієї дрібної монети. І скільки не перераховував, все не міг знайти цієї монети. Час від часу до нього заходила дружина, пропонуючи поїсти, але він відмахувався від неї, як від настирливого комара.

Постояв Чанду, глянув на муки товстуна і потихеньку вийшов надвір.

– Чому ж ти нічого не взяв? – Запитав його напарник.

– Той господар – справжній скнара! Не їсть, не спить – і все через якусь жалюгідну монету. Якщо я візьму щось із його будинку, він напевно віддасть богові душу. А я не хочу, щоб через мене померла людина. Ідемо в інше місце.

Подумав цар і повів його до будинку придворного ювеліра. Чанду заліз усередину і невдовзі з’явився з великим вузлом. Залишивши награбоване під опікою напарника, він знову проник у будинок і, нишпорячи в темряві, наштовхнувся на глиняний горщик. Знявши з горщика кришку, намацав якийсь порошок, скуштував на язик і зрозумів, що це сіль. Тут Чанду швиденько вибрався надвір, взяв вузол з награбованим і заніс його назад у будинок.

– Нічого не розумію, навіщо ти це зробив? – спитав його цар.

– Справа в тому, що я ненароком скуштував солі у господарів цього будинку і, отже, став їхнім гостем. То як же я можу їх пограбувати? Це проти моїх правил. Може, підемо ще кудись? А взагалі навіщо нам ходити по місту туди-сюди, ходімо краще пограбуємо царський палац. Якщо цар і втратить малу дещицю своїх скарбів, він від цього не помре. Пішли?

Повів цар Чанду до свого палацу, а дорогою розповів, нібито царське ложе, за чутками, лежить на чотирьох золотих брусках. І треба мати велику вправність, щоб витягти ці бруски, не розбудивши сплячих. Думка ця захопила Чанду, і він поспішив царя.

Вправно обминаючи варту, Чанду зі своїм напарником пробрався до царської спальні. Ретельно відполіровані золоті бруски блищали навіть у темряві. Але як тільки вони наблизилися до ложа, з-під нього пролунав гавкіт спочатку одного, а потім другого собаки. Прислухався Чанду до їхнього гавкання і чує, як один собака каже інший:

– А це прийшов Чанду, і напевно за золотими брусками. Будь обережна.

– Та замовкни ти, дурна, – відповідає друга. – Хіба не бачиш, сам господар привів його сюди? Що ж ти розгавкалася, дурна твоя голова?

Чанду повернувся до свого супутника, вклонився йому і каже:

– Чанду пишається тим, що в нього сьогодні такий напарник, як ви, пане!

Цар розлютився від таких слів і почав наполягати, щоб Чанду розповів, як він про все здогадався. Вказуючи на собак, Чанду зізнався, що розуміє мову тварин та птахів.

Царю так сподобався Чанду – підкорив кмітливістю і своїми поняттями про честь. А дізнавшись, що той ще й з тваринами може розмовляти, він відразу запропонував йому свою дружбу. Чанду не міг відмовити  і став одним із найближчих радників царя.