Чоловік і біда

Жили чоловік і жінка. Хоч і молоді були, і ревно працювали, та ні разу не бачили добра. Ледь кінці з кінцями зводили.

— Щось то нам не везе, щастя нема, — каже якось чоловік до жінки. — Йдемо у світ, може, здибаємо яке щастя.

Продали хатину, пішли у світ. Йшли, йшли, а харчів добрих і не мали, то й потомилися хутко. Сіли одпочити край дороги.

Аж тут їде бричкою пан, молодий і нежонатий. Подивився, що та жінка бідна, але гарна, і каже:

— Продай, чоловіче, жінку.

— Гм, не продам.

— Продай… Скільки хочеш — заплачу тобі.

— Ні, пане, не продам.

— Продай… Заплачу тобі, і будеш добре жити.

Тоді жінка й каже:

— Знаєш, чоловіче, продавай. Хоч тепер позбудемося злиднів.

Погодився чоловік продати жінку панові. Як плату хоче пан насипати чоловікові золота, але нема в що. Жінка й каже:

— Я тобі, Іване, оддеру один рукав од своєї сорочки.

Знайшла жінка голку, зшила рукав. Насипав пан повний рукав золота, подав чоловікові, а жінку забрав і повіз.

Отак: лихої долі не вгадаєш. Чоловікові вже й гроші не милі, шкода жінки. Все думає: «Нащо я, дурний, продав її?». Так зажурився, аж плакати став.

Надвечір заснув чоловік. А у небі летів орел: побачив край дороги рукава білого з вишитої сорочки, подумав, що то гуска, опустився, схопив і поніс. Проснувся Іван ранком — нема грошей. Досадно. А на душі — мовби коти зашкребли.

Пішов служити до панів. То в одного прослужить, то в другого. Вже чимало років минуло. Постарів. Аж нарешті прийшов Іван до того пана, якому продав свою жінку. Але сам не знає, не відає об тім. Стає служити в того пана.

Якось пан каже:

— Як би мені зрізати старого всохлого дуба?

Зібрав прислугу і питає:

— Чи можете так зрізати дерево, щоб воно впало і будинка не зачепило?

Одказує прислуга:

— Ні, пане, так не можна, щоб упало дерево і будинка не зачепило.

А бідний Іван слухає і каже:

— Можна так зробити, щоб дерево упало і будинка не зачепило.

— Добре, — каже пан. — Якщо ти так зумієш зробити, я тобі добре заплачу.

Думає Іван: «Що ж, треба лізти на те дерево, обрізувати наперед гілля зверху, а потім уже буде удобно спускати дерево».

Так і зробив. Поліз на дерево, став обрізувати гілля, дивиться — аж тут гніздо орлине, а в гнізді — рукав од сорочки, повен грошей. То ж то його колишнє добро! Здійняв чоловік свою знахідку, щоб ніхто не бачив, зрізав дерево, що воно упало й будинка не зачепило. Ще й пан за труди добре заплатив.

Та кажуть люди: біда біду перебуде, одна піде — друга буде.

Дізнався якось пан, що чоловік найшов купу грошей, і став думати-гадати, як би то їх одібрать від нього. Треба позбутись чоловіка.

Покликав своїх вірних слуг:

— Ставте біля дверей великий котел і кип’ятіть воду. Хто буде проходить о дванадцятій годині ночі — того хапайте і кидайте в котел. Хай би як він просився — не зважайте. А я вам за це грошей багато заплачу.

Тоді покликав пан Івана й наказав, щоб о такій-то порі прийшов і перевірив сторожів. А за це йому добре заплатить.

Згодився чоловік. А було таке панське право, що могли пани й забить чоловіка лозами. І за ніщо.

Сталось так, що Іван заснув на ту годину, проспав. А пан думає: «Івана вже нема живого. Вже слуги кинули його в котел киплячий». Пішов сміливо до дверей, а слуги схопили — і в котел. Що вже пан просився: «Я ваш пан, не кидайте мене!» — нічого не допомогло. Пропав пан.

А пані лишилася. Жила, жила, вже й стратилася добре. Покликала Івана:

— Позичте мені грошей.

Дістав чоловік рукав з вишитої сорочки, щоб узять гроші, а пані й питає:

— Де ви взяли таку торбу?

Подумав Іван та й каже:

— То, пані, так було… Колись давно я продав жінку за ті гроші.

І почав розказувати.

Слухає пані, а гроші не бере. Встала, пішла в свої покої, принесла вишиту сорочку без одного рукава та й каже:

— Ото маєш: то моя сорочка, а я твоя жінка. То я тобі дала рукав на гроші…

Тепер аж пізнав чоловік свою жінку. Зажили у щасті, а біда де й ділася — пропала.