Чому нічка посварилася з ранком

У Великому Лісі, серед високих запашних трав, духмяних квітів, у затишній хатинці жили чорна-чорна кішка Нічка і білосніжний песик Ранок.

Вони не любили самотності, а тому завжди були разом. Зазвичай гуляли між могутніх дерев. Ганяли наввипередки за кольоровими метеликами. Вовтузилися в траві, між квітами. І так могло тривати досить довго. Адже у Великому Лісі весь час господарював дядечко День.

А коли друзям все ж набридало без упину бавитися, вони ходили в гості до їжачка Літечка. Провідували лисичку Осінь. Заходили до ведмедика Зими. І вже під кінець збиралися всі гуртом у синички Весни. Пили чай з малиновим варенням.

Бувало, до Великого Лісу заходили Дощ, Хурделиця чи Спека. Тоді Нічка і Ранок, згорнувшись клубочками, спали у своїй затишній хатинці, поклавши голівки одне на одного. Їм снилися чудові солодкі сни.

І ось одного разу, коли з Великого Лісу пішли і Дощ, і Спека, і навіть Хурделиця, киця і песик раптово прокинулися і розбіглися в різні боки.

– Що це ти?! – запитала сердито Нічка, виляючи своїм чорним-чорним хвостом.

– Я… нічого, – здивувався Ранок, виписуючи своїм білосніжним хвостом у повітрі “вісімки”.

– Як нічого? – ще більше обурилася киця. – Навіщо ти мою мишку забрав?

– Кажу тобі, що нічого твого я не брав, – спокійно відповів песик.

– От уже… Він нічого не брав! А мишку мою, навіщо забрав? Віддай!..

Наступної миті Нічка вчепилася пухнастими лапками з гострими кігтями в песика. Борсаючись, вони покотилися в траву. Вовтузилися там аж поки їх не розняли. Друзям ледве вдалося примирити розбишак.
Але після тієї бійки Нічка і Ранок вже не спали клубочками у своїй хатині. Ранок засинав під кріслом, а Нічка – на кріслі.

З того часу у Великому Лісі траплялася дивина: коли прокидалася кішка, кудись раптово зникав дядечко День. А все довкола поглинала темінь. Коли ж прокидався песик, на галявині Великого Лісу з’являвся дядечко День. Вмитий, причепурений.

Ранок завжди виходив йому назустріч, радо виляючи хвостом.