Чудо-млин

Було це там, де й не було; за морем якраз, та ще три кроки назад; де поросятко — хвіст закорючкою землю рити своїх братиків вчить… Жив у тих краях один бідняк. А дітлахів у нього було, що дірочок у ситі, навіть на одного більше.

Дітей у нього вистачало, а от як їх у люди вивести? Тільки й було добра у бідняка, що два воли з горошинку: малесенькі — від землі й  не видно.

І так і сяк ламали голову бідняк з дружиною. Що робити, як прогодувати дітей?

З гіркою думою  спати лягали, з нею й піднімалися на світанку. Здається, все випробували, а от тільки ні в чому не було їм щастя. Так воно ведеться на світі: у бідняка і щастя бідняцьке.

Якось бідняк каже дружині:

— Ось що, жінко, піду я з цими волами-крихітками в ліс, хоч хмизу наберу. Як знати, може, й добре щось станеться.

Запряг він помічників у малесенький візок і поїхав у ліс.

Ходить бідняк лісом, гілки сухі підбирає, на візок складає. Бачить — на галявині гарно вдягнені хлопчик і дівчинка бігають, бавляться.

Підійшов він до дітей, заговорив із ними. З’ясувалося, що дівчинка — дочка короля Східної країни, а хлопчик — син короля Західної країни. Потрібно вам сказати, що в тих місцях якраз і були такі країни: в одній країні сходило сонце, в іншій заходило, а по тій галявині проходив між ними кордон.

Стояли вони на галявині втрьох, розмовляли, і тут побачили діти волів-крихіток; особливо хлопчикові сподобалися крихітки-воли, почав просити бідняка — віддайте, мовляв, — доти вмовляв, поки той не погодився.

Дуже не хотілося біднякові з останнім своїм добром розлучатися, але хлопчик так дуже просив та ще й пообіцяв, що батько його щедро винагородить. Погодитись бідняк погодився, а в самого на серці неспокійно. Зрозумів це хлопчик і каже:

— Ви, дядечку, не побивайтеся, що я ваших волів зараз заберу. Ідіть завтра прямо до мого батька, він вас не скривдить.

Ну що ж, погнав королевич волів-крихіток у свій палац, а бідняк запрягся у візок з хмизом, на собі додому потягнув, змучився, поки дотяг.

Ой-йой, як дома йому дісталося! Бідолашна дружина з горя волосся на собі рве, плаче, чоловіка кляне: крихітки-воли були єдиним їхнім добром, а чоловік, як останній дурень, не подумав про своїх дітей і цього їх позбавив! Нічого в них тепер не залишилося, лишається всім сімейством йти жебрати.

Умовляв бідняк дружину, заспокоював: мовляв, у хороше місце воли потрапили, віддадуть йому за них сторицею, може, з того часу життя по-іншому піде. А дружина на нього і не дивиться, знай виє та голосить. Не стало в бідняка сили слухати її голосіння, на ніч дивлячись пішов палац короля Західної країни шукати.

І як йому пощастило: зовсім недалеко той палац був, тільки ніч і йшов — до ранку на місце прийшов.

Заходить бідняк на палацове подвір’я, а там королевич із волами-крихітками бавиться.Побачив хлопчик бідняка, зрадів, підбіг, за руку повів у палац.

— Добре, що прийшли, дядечку, я вже про вас батькові розповів. А вам ось що скажу: нічого у короля- не беріть — просіть одну лише річ – маленький чудо-млинок.

Увійшов бідолах до короля: так, мовляв, і так, тих крихіток-волів я господар.

— Ну, добрий чоловіче проси у мене що хочеш, — каже король, — дуже вже ти догодив моєму синові улюбленому.

Дивиться бідняк — на столі млинок стоїть. Маленький зовсім. Іграшковий.

«Ет, — думає бідняк, — хорошу ціну я за своїх волів отримаю! Видно, королевич, собі іграшку отримавши, і мене надумав іграшкою обдарувати. Що ж, хай так буде, не хочу доброго хлопчика засмучувати».

— Ваша величносте, — каже бідолаха королю, — мої воли маленькі зовсім, великого подарунка і не заслуговують. Досить буде з мене ось цього млинка.

Бачили б ви, як король зблід, навіть на обличчі змінився!

— Та ти не соромся, проси в мене чогось хочеш, — каже він біднякові, затинаючись, — все отримаєш, що забрати зможеш. Тільки цей млинок не проси.

«Е, а млинок, мабуть, не іграшка, — думає бідняк, — якщо король з ним розлучитися не хоче!»

А вголос каже шанобливо:

— Та невже, великий королю, я за двох моїх миршавеньких воликів, багатий подарунок візьму! Ні, нічого мені не треба, ваша величносте, крім цього маленького млинка, нехай і мої діти іграшкою потішаться.

Дуже любив король свого сина єдиного, через нього й бідняка не захотів засмучувати — віддав йому млинок.

Бідняк уже у дверях, а король кричить йому вслід:

— Чуєш, бідняче, тобі кажу: якщо, подумавши, зрозумієш, що продешевив, принеси млинок назад, дам тобі дещо краще!

У дворі королевич каже біднякові:

— Добре ви зробили, дядечку, що млинок взяли.

— Ой, чесно, не знаю, маленький королевичу, — не витримав тут бідняк. – Прямо душа не на місці. Ну, як я жінці на очі покажуся? Ще вчора за те, що я без воликів додому повернувся, вона цілий день мене поїдом їла. Що ж тепер буде, коли замість волів з іграшкою з’явлюсь?

— Не тужіть, дядечку, сміливо ступайте додому. Знаю я, що говорю. Вдома поставте млинок на стіл і скажіть: «Намели мені, диво-млинок, золотих монет та поживи всякої, смаженого і пареного!» Побачите, він виконає будь-яке ваше бажання, всього вам намеле, скільки буде потрібно. А потім йому скажіть: «Досить, чудо-млинок!» Він одразу й зупиниться.

Зрадів бідняк, подякував королевичу, млинок під пахву і мало не бігом додому припустився.

Біжить він, біжить дорогою, раптом бачить: назустріч йому щось чорне рухається — хмара не хмара, а півнеба закрила. Зупинився бідняк, думає: що це таке було? А чорна хмара вже зовсім близько. І чим вона виявилася, вгадайте? Величезним-величезним капелюхом!

Щойно розгледів бідняк людину під капелюхом. Іде людина, ноги в неї заплітаються, ослабла зовсім, наче муха осіння.

А в бідняка на душі радість, підходить він ближче, жартівливо запитує:

— Гей, земляче, чи не затісний капелюх?

— Чим жарти жартувати, — людина відповідає, — краще б хліба шматочок подали. Три дні крихти в роті не було.

— Та я б з радістю,— каже бідняк,— тільки я не маю нічого.

Вивернув кишені, показує: пусто.

І тут його осяяло: а диво-млинок навіщо? Ось зараз і випробуємо, чи правду королевич сказав? Поставив бідняк млинок на землю, каже тихенько:

— Ану, чудо-млиночку, намели мені ласощів всяких, та не скупися!

Він і договорити не встиг, а млин уже за роботу взявся, коліщата всі закрутилися, посипалися з нього дорогі страви, яких і король не їв. В одну мить стільки всього накрутив-навертів, на ціле село вистачить. Бідняк злякався навіть, закричав:

— Досить, чудо-млинок, зупинись!

Сіли мандрівники на траву, п’ють, їдять досхочу. Розвеселилися обидва, пісні співати стали, танцювати, потім знову на траві розтяглися, розмову завели. Новий знайомець каже біднякові:

— Так, земляче, славний у вас млинок, але й мій капелюх йому не поступиться. Давайте мінятися.

— Е, землячок, я поки що в здоровому глузді, — відповідає бідняк, — мій диво-млинок всіх моїх дітей прогодує до кінця століття і після того ще дня два. А капелюх вашої милості хіба що для опудала годиться.

— Ой! – засміявся той. — Ну, так дивись в оба ока, коли досі дива не бачив.

Зняв він з голови капелюх і каже:

— Капелюху, стріляй!

Ой, і жаль, скажу я вам, що на тій галявині вас не було. Тому що такої стрілянини  ви ще не чули. Кулі, картеч, ядра гарматні так і посипалися. Бах, ба-бах, тарах! — стріляє капелюх відчайдушно. Не знаю, коли б стрілянина скінчилася, не скажи капелюху його господар: «Досить вже, годі!»

— Ну-ну, — каже бідняк, — виходить, і твій капелюх непростий. А все-таки мені він ні до чого. Ворогів у мене не має, а сім’ю мою він не прогодує. Та тільки господар капелюха не відставав, так і сяк бідняка вмовляв, всякі вигоди обіцяв, зовсім голову задурив — умовив нарешті.

Попрощалися вони, кожен у свій бік пішов — незнайомець з млинком миттю зник у лісі, а бідняк двох кроків не зробив і за голову схопився: «Що ж це я накоїв, дурень, недоумок, йолоп нещасний; мабуть, чорт поплутав, а господь допустив. …»

Невесело йде додому бідняк, ледве ноги волочить, на ціпок спирається — так, щоб не забути: цю палицю незнайомець на галявині залишив, дуже вже поспішав млинок забрати. Бідняк палицю взяв: раптом нападе хтось, подумав, буде хоч чим відбиватиметься.

Іде бідняк, журиться, чим до дому ближче, тим на душі важче. А палиця раптом питає:

— Чого сумуєш, господарю мій?

Бідняк остовпів, очі витріщив: ну і дива, палиця заговорила!

А палиця знову:

— Чого сумуєш, господарю мій?

— Про те, що позбавив мене господь розуму, — відповідає бідняк, — а ще про млинок, якого за по  своїй дурості втратив.

Не встиг він домовити, палиця з руки його вивернулася і в траві зникла, тільки шерех пройшов. Злякався бідняк, глянув їй услід, а палиця вже тут як тут і диво-млинок за собою тягне!

Що я вам скажу? З того часу бідняк забув про сум – печаль, і вдома і в селі його шанували: всіх нагодував він зі своїм чудо-млинком, і своїх і чужих, а сам так розбагатів, що на шести волах орав, собаці і тій не хліб черствий, а калач кидав.

Час йшов. Якось надвечір стоїть бідняк (колишній бідняк!) біля воріт своїх і бачить, йдуть вулицею троє — начебто панського роду чоловік з дружиною і хлопчиком. Придивився бідолаха, і що ж? А це король Західної країни із сімейством пішки йде! Вибіг бідолах їм назустріч, вклонився шанобливо та й питає:

— Куди ж це ви, ваша величносте, пішою ходою йти хочете?

— Ей, бідняче, — відповідає йому король, — горе у нас велике. Північний король відібрав у мене моє королівство, прогнав з палацу. Ідемо куди очі дивляться.

— Ну, пане королю, — каже бідняк, — дуже не побивайтеся, допоможу я вам у вашому нещасті, а поки не гидуйте, будьте ласкаві в дім мій зайти, відпочити з дороги.

На славу пригостив колишній бідолаха короля, і дружину його, і сина їх малого — яких тільки страв на столі не було, гості все підряд їли, ще й пальчики облизували.

А коли вляглися втомлені мандрівники, насунув бідняк на голову чарівний капелюх, узяв у руки палицю і рушив у шлях-дорогу — військо північного короля шукати.

Та що його шукати, коли ось воно! Північний король привів у Західну країну незліченні полки, все заполонили чорні воїни, яблуку нема де впасти.

Зійшов тоді бідняк на високу гору, зняв капелюха, повернув його у бік чужоземного війська і наказав:

— Капелюху, стріляй!

Ще й палицю на допомогу послав.

— Лупцюй їх, — сказав, — просто по головах, таким жадібним дурням, голова без потреби.

Небагато часу минуло, жодної ворожої душі не залишилося, нікому й звістку доставити північному королю.

Повернувся бідняк додому, каже королеві: так і так, можете до свого палацу повертатися. Король спочатку не хотів йому вірити, навіть власним очам не повірив, коли побачив поле бою і жодного живого ворога не побачив. Викупив він у колишнього бідняка капелюх і палицю, гору золота-срібла за них віддав, на шести волах із скарбниці возили, за тиждень тільки впоралися.

А королевич підріс тим часом і з донькою східного короля одружився.

Весілля було дуже багате, за столом усім місце знайшлося, а колишній бідняк там чардаш танцював, та не по-панському, а як у них у селі танцюють.

Може, ще й нині танцює, як не притомився. Завтра, може, й до вас у гості завітає