Дев’ята сила

Встала Зоря-Зоряниця, красна дівиця, раненько, вмилася гарненько та й попливла небом подивитися, що воно за ніч на землі змінилося. Стала над полем, дивиться, а там селянин засмучений стоїть, а жито навкруги потовчено-потолочено, в жмутки закручено.
Звів селянин погляд догори й питає:

— Зоре-Зорянице, чи ти не знасш, хто мені таку шкоду заподіяв, такого лиха наробив?

— Ні,— одказує Зоря, — я після тебе сюди прийшла, нічого не бачила, але я над землею політаю, може, й знайду тобі розраду і допомогу.

Й полетіла далі.
Стала вона над лугом, дивиться — пастух стоїть горем вбитий, а череди немає, тільки трава пожухла та витоптана.
Питається пастух:

— А чи не скажеш, Зоре-Зорянице, хто мою череду згубив, луг занапастив?

— Ні,— одказує Зоря.— Я після тебе над лугом зійшла, нічого не бачила, але я над землею політаю, може, кого й знайду, хто тобі біду руками розведе.

Та й полетіла далі.
Стала над річкою, у воду задивилась-замилувалась, коли дивиться — на березі рибалка зажурений стоїть, човен його у воді затоплений, сіті порвано, об корчі закручено.
Питається рибалка:

— Чи не скажеш, Зоре-Зорянице, хто це мені такого лиха наробив?

— Ні,— одказує Зоря.— Я після тебе над річкою зійшла, нічого не бачила, от політаю над землею, може, й тобі розраду знайду.

Та й полетіла далі.
Трапився їй парубок здоровенний, тільки чогось од всякого шурхоту озирається. Угледів Зорю-Зоряницю та до неї:

— Скажи мені, Зоре-Зорянице, чого я таку велику силу маю, підкови ламаю, дуби за чуба до землі гну, але як почую
якийсь невідомий шерех, то радий під землю залізти. Чи не даси пораду?

— Велику силу маєш, парубче, — відповідає Зоря.— Але тобі ще он скільки треба до тієї сили додати. Іди та мною, то й прийдеш до Кресної Галяви, туди й інші богатирі прийдуть. На тій галяві є чарівна іскра-креш, без якої зла не перемогти. От як ви побратаєтесь та з біди один одного виручите, то вся сила в одного перейде.
Він і людям на землі допоможе і дорогу у майбутнє знайде.

Полетіла Зоря, а Силач за нею пішов Кресну Галяву шукати.
Летить Зоря Зоряниця, коли це трапляється їй чоловік, невеличкий на зріст і силою не вийшов. Нічого не боїться — як вовк — то й на вовка йде, як зміюка засичить — він їй дорогою теж не поступиться. Одна біда — сили бракує.
Угледів він Зорю-Зоряницю й питає:

— Зоря Зорянице, ось я не з боязких, та нічого до діла утнути не можу, як мені бути?

— Іди за мною, нікуди не звертай, прийдеш на Кресну Галяву, побратаєшся з лицарями, один одного виручите, людям на землі допоможете.

І полетіла далі. А Сміливець пішов Кресну Галяву шукати. Летить Зоря Зоряниця, і знову стрічається їй чоловік. Такий спритний — з лука стріляє, стрілу в польоті доганяє. Кінь біжить — він у нього між ногами проскакує. Тільки стрілу втримати не може і з коня падає.
Питається той чоловік у Зорі-Зоряниці:

— Скажи мені, Зоре-Зорянице, як мені бути. Невдатний я — стрілу втримати не можу, з коня падаю.

— Що ж. Спритний, іди за мною, нікуди не звертай, -прийдеш на Кресну Галяву, туди вже Силач і Сміливець ідуть, побратаєшся з ними, то й з тебе люди будуть, іншим допоможеш.

Пішов і той.

А Зоря летить собі все далі й далі. Ось бачить сидить біля верби дивний чоловік. Візьме лозину — вона в нього у кошик обертається, візьме травину — стіг сіна стоїть. Тільки байдужий якийсь. Усього наробив, а тоді люльку запалив, задумався бозна про що — воно й пішло усе димом.
Питає він у Зорі-Зоряниці:

— А скажи мені, чого це я до всього вдатний, а тільки до кінця діла довести не можу, все димом йде, що маю робити?

— Іди за мною,— одказує Зоря — Нікуди не звертай, прийдеш на Кресну Галяву, там друзів стрінеш, побратаєшся, з вас усіх один лицар стане, людям допоможете.

Подався і Вдатний до Кресної Галяви.

А Зоря далі полетіла і знов стрічає чоловіка. До роботи беручкий, аж кипить — завзятий, одним словом. Та тільки все в нього не до діла. Тільки сіно косити збирається — а воно дощ іде, він те сіно сушити — а його вітер розвіє, кинеться збирати а воно вже й ніч надходить.
Питається він у Зорі-Зоряниці:

— Що їй мені порадиш? За все берусь, а діла мало.

— Завзятий ти, бачу, хлопче. Тільки б тобі ще з друзями побрататись, то йди за мною, дійдеш до Кресної Галяви, там твої побратими будуть. От ви свої здібності з’єднаєте, людям допоможете.

Пішов і Завзятий до Кресної Галяви.

А Зоря далі летить. Коли дивиться — сидить чоловік, щось на терезах зважує. А вони то туди, то сюди переважують, бідкається чоловік, не знає, що робити.

— Скажи,— каже,— Зоре-Зорянице, як мені ті терези зрівноважити, бо нема на землі таких терезів, які б мою чесність задовольнили.

— Іди за мною, нікуди не звертай, прийдеш на Кресну Галяву, друзів зустрінеш, сили з’єднаєте, людям допоможете.

І Чесний пішов.

А Зоря летить та й бачить — такий бідний чоловік, шо останню сорочку з себе зняв, людям віддав, такий лагідний, що і мурашку не зобидить.
Каже він до Зорі-Зоряниці:

— Скажи мені, Зоре-Зорянице, чого це я людям останнє віддаю, добра їм бажаю, а до діла допомогти ніяк не можу?

— Іди, Добрий чоловіче, за мною, нікуди не звертай, прийдеш на Кресну Галяву, друзів стрінеш, з ними побратаєшся, одним богатирем станете, людям допоможете!

І той пішов.
А Зоря вже півнеба пролетіла, коли дивиться — сидить дідуган, сивий, як голуб, тільки очі розумом світяться. Питається він у Зорі-Зоряниці:

— А скажи мені, Зіронько, чого так довго живу, розуму надбав, а людям допомогти з того ніяк не можу, сили нема, та й завзяття вже не те.

— Іди, діду, за мною, нікуди не звертай, прийдеш на Кресну Галявину, там друзів стрінеш, з ними своєю мудрістю поділишся, людям допоможете, землю рідну врятуєте. А оце, тобі, мудрець, роса ранкова. Випий — щоб до Кресної Галяви мав сили дійти.
А це тобі серпанок — накинеш його — ніяка нечисть тебе не побачить.

Випив дід роси вранішньої та й пішов за Зорею.
Оглянулася Зоря-Зоряниця — а вже її брат Добридень на обрій виходить, треба брату дорогу давати.

— От і не встигла я дев’яту силу на Кресну Галяву відіслати,— зажурилася Зоря-Зоряниця.— Та нічого не поробиш — як буде, то й буде.

Ото зібралися усі на Кресній Галяві, а тут уже й Вечір прийшов, а за ним і темна Ніч. Запалили вони багаття. Мудрець і каже:

— Будемо, хлопці, всю ніч вартувати, треба ж дізнатись, хто воно лихо по нашій землі розносить, хто людям шкоду чинить.

Умовились — усім разом на варту ставати.

Тільки посідали навкруги багаття, як тут місяць вийшов за хмар чорних, нічних.

Аж ось з кожного пенька, купини, колоди, з кущів і рев, з печер і ярів всяке гаддя почало виповзати, відьми на мітлах літають, вовкулаки виють, потерчата скавучать, чорти по місячній доріжці ковзаються. А тоді накинулись вони на людей — тому жито толочать, тому мор на худобу напустили, відьм і корів видоюють, водяники рибалкам сіті рвуть.

— Ну й нечисті на нашій землі,— дивуються вартові.— Звідки тільки вона береться? І як з нею справитись?

Опівночі пролунав свист — і вся нечисть в одну сторону кинулась. Хто на лозі, хто на мітлі чи на рогачі, аж загуло.

— Це вони на Лису Гору полетіли,— Здогадався Мудрець.— Давайте й ми, хлопці, туди подамося, може, якось упораємося з ними.

Скочив Спритний на місячну доріжку й своїм друзям на неї вибратись підмогнув — от і пішли вони. Довго чи коротко йшли — добрались до Лисої Гори, а на ній вітряк покинутий стоїть, а біля нього череп кінський біліє.

Почали вони радитись, як у той вітряк іти. Вирішили най попереду підуть Силач, Сміливець та Спритний, а за ними інші.
Тільки стали вони до вітряка підходити, раптом як наскочить на них кінська голова. Очі як жар горять, зубами клацає, аж іскри летять.

Позадкував Силач, але Сміливець на неї кинувся, а Спритний враз спіймав, то вони втрьох як узялися — тільки порох од голови лишився. Накинув Мудрець на них серпанок, заходять вони у млин аж бачать — стоїть довгий стіл, що й кінця йому не видно, а за ним — матінко рідна! Біля дверей злидні сидять, а там потерчата, упирі та відьми, вовкулаки і песиголовці, відьми і чорти. Одним словом, уся нечисть. А на чолі столу сам Люципір, чорний, як мара. От бере він зі столу м’ясо, вкусить та й передає далі. То поки до кінця столу дійде, одні кістки біля дверей смокчуть, аж свист стоїть.

Остовпіли парубки, аж тут треті півні заспівали, вся нечиста сила враз пропала. Тільки жорна посеред млина лежать та павутина висить. Спустилися вони з гори, зайшли до гаю, почали до другої ночі готуватись.

На другу ніч тільки місяць піднявся, знову нечисть ожила, із ярків і байраків виповзла, а біля півночі пролунав свист у млині, двері розчинились, і всі чорти і відьми, мара з поторочею, вовкулаки і песиголовці туди кинулись. Пішли і наші хлопці на Лису Гору.

Підійшли до млина, дивляться — висить товстелезний мотузок на дереві. Та тільки Завзятий до нього рукою доторкнувся — як звився той мотузок, обплутав їх усіх і душити почав. Зібрав усі свої сили Силач, розняв ті смертельні обійми, а Вдатний розплітає мотузок на пасма. Слабне мотузок, шалено сичить, але завиваються ті пасма, як тисячі гадюк. Тоді Добрий погладив мотузок — і повис він безсило на деревині.

Оповились хлопці серпанком зоряним і ввійшли в млин. Знов стоїть там довжелезний стіл — аж до місяця, і ген там підводиться чорний, як мара, Люципір і рикає громовим голосом:

— А хто з нас вартував тієї ночі?

У відповідь знялося страшенне ревище — і всі показують на відьму Конячу Голову. Тільки Коняча Голова одкрила рота з величезними жовтими зубами, як накинулись на неї з усіх боків, заштовхнули в ступу і стовкли на порох.

— Отак кожному буде, хто вартувати не зможе! — проревів Люципір.

Кинув він на стіл кабанячу шкуру, а вона раптом звелася на ноги і хоче видибати. Регочуть нечисті, пазурами шкуру ту рвуть, очі в них приском горять.

Аж дивляться хлопці — поряд з ними дверці напіввідчинені. Вони туди. І опинились у печері височенній, скрізь смолоскипи горять, посередині озеро, чорною кригою вкрите, і стоїть там Смерть у білому савані з косою в руках. Тільки махне косою – як падає пташка на чорну кригу й зникає. І тих пташок над нею — рій незчисленний.

Одступили вони назад і ще одні двері побачили. Тільки одчинили їх, дивляться — лежить яйце кам’яне, а з нього голова зміїна стирчить. Побачила вона прибульців і засичала:

— Розбийте яйце, визвольте мене!

Силач було до яйця того пішов, а Мудрець його за руку спинив.

— Не руш, та змія земну твердь держить, а як розіб’єш яйце — то всі гори на землі в прірву кануть, а нові народяться.

Одступились вони — а перед ними треті двері. Заходять туди, а там озеро скляне, а крізь скло усю землю видно і всіх людей. І все, що сниться людям, видно, і яка їх доля за дверима чекає. Остовпіли хлопці, моторошно їм стало, дивляться, а поряд у стіні золоте кільце. Тільки Завзятий його торкнув — як зникло все, і опинилися вони знову в млині, а там тільки старі жорна та павутина. Якраз треті півні заспівали.

На третю ніч узяли хлопці з собою свитки, бо холоднішати стало. Знову свист пролунав, і нечисть на Лису Гору помчала, підходять і вони до млина. Ніч місячна, далеко видно і тихо. Аж тут кидається на них чорна крилата Тінь. Як махне крилом чорним — так і одкинула їх до млина. І нічого з нею зробити не можуть. Що не вхопить її Вдатний, а в руках пусто, знову йде на неї Завзятий, а Тінь аж до неба одлітає.
Тоді каже Мудрець:

— Давайте розділимось. Хай хтось ззаду підійде і свитку на
Тінь накине.

— Я так не можу,— одказує Чесний.— Я прямо на неї піду.

І пішов. А Вдатний та Силач зайшли ззаду, і тільки Тінь чорною марою накрила Чесного, як накинули вони на неї свої свитки. Запручалась Тінь, а тут і інші підоспіли, скрутили її, каменюку прив’язали і в урвище кинули. А тоді оповились серпанком і до млина зайшли.

— Хто вартував тієї ночі? — ревонув Люципір.

І всі показали на відьмака-Мотузка з мертвою гадючою головою. Схопили його, заштовхали в ступу і стовкли на чорний порох.
А хлопці на цей раз ідуть потихеньку вперед, до самого Люципіра. Почув він це і реве:

— Хтось чужий у млині є!
Тут вовкулаки і чорти, відьми і поторочі завили, кігтями повітря рвуть, очі приском горять. А перед Мудрецем і його товаришами наче якась стіна постала. Відштовхує вона їх од Люципіра. А нечисть навколо шаленіє, ось-ось серпанок зоряний порве. Та тут треті півні заспівали. Пощезло все, знову опинились вони в старому млині, а там тільки жорна та павутина.

— Ні, так ми нечисть не переможемо,— говорить Мудрець.— Треба спалити цей млин вогнем.

Простягнув він руки до сонця, вилетіла з Кресної Галяви чарівна іскра-креш загудів вогонь, аж до неба іскри схопились.
Аж тут звідкись узялась якась стара баба, зігнута до самої землі, мало не переломиться, і до них:

— Ах ви ж сякі-перетакі! Ви цього млина будували? Знаю, що задумали — та дзуськи!

Тільки так сказала, як викотились з палаючого млина жорна, а вогонь пригасати став. Схопила вона ті жорна під руки, і мов крізь землю провалилась.

Стоять богатирі і думають — якої ж сили їм не вистачило, щоб нечисть перемогти?

Коли це вдарили на церкві дзвони на вранішню молитву, і поплив той малиновий передзвін, і стала над ними Зоря-Зоряниця. І видно було тільки їй, як на місці цілого товариства став один чоловік, перехрестився та й пішов у той бік, звідки чутно було передзвін дзвонів святих.