Дятел і дігтяр

Був у діда старий-престарий собака, що вже не міг і гавкать та хати стерегти. От дід і вигнав його з двору. Пішов собака до лісу і знайшов собі там товариша — дятла, що
дерева довбав.

Добре їм стало. Розверне собака лапами пенька, наїдяться обоє черв’яків, підуть далі шукать здобич.

А їхав якось лісом дігтяр, віз у бочці дьоготь на ярмарок, та й задушив необачно собаку. Побачив дятел, що вже нема його вірного друга — собаки, і закричав:

— Я тобі, дігтяру, кобилу заб’ю за те, що ти мого товариша задушив.

Сів дятел на кобилу та й довбе її в голову, а кобила скаче. Дігтяр — за кілка, хотів по дятлові вхарапудить, та — по ко-
билі. І вбив кобилу.

А дятел знову до дігтяра:

— Я ще тобі й бочку розіб’ю…

Сів на бочку і давай довбать її. А дігтяр — знову за кілка, хотів покінчить з осоружним дятлом, та — по бочці. І полився з розбитої бочки дьоготь.

Тоді дятел й каже дігтяреві:

— Я ще й хату тобі пооббиваю…

Полетів дятел, найшов у селі дігтяреву хату, сів на вугол та й став довбати. Замахнувся кілком дігтяр, щоб вже покінчить з лихим дятлом, та — по вуглові. Одбив увесь вугол, а хата й розвалилася, бо стара вже була.

Так відомстив дятел дігтяреві за свого вірного друга — собаку.