Долина жаху (частина перша)

Частина перша ТРАГЕДІЯ В БЕРЛСТОНІ

1. Засторога
— Я схиляюся до думки… — почав я.

— Думайте собі на здоров’я, — нетерпляче перервав мене Шерлок Холмс.

Я певен, що належу до числа найтерплячіших серед смертних, однак мушу зізнатися, що це кепкування зачепило мене за живе.

— Послухайте-но, Холмсе, — роздратовано мовив я. — Ви часом уже надто випробовуєте моє терпіння.

Але він надміру заглибився в свої думки, щоб одразу відповісти на це моє зауваження. Підперши голову рукою і навіть не доторкнувшись до поданого сніданку, він почав оглядати папірець, який дістав з поштового конверта. Потім узяв сам конверт, підніс його до світла й так само уважно роздивився зовні і зсередини.

— Це Порлоків почерк, — замислено сказав він. — Немає сумніву, що це Порлоків почерк, хоча його самого я бачив лише двічі. Написане на грецький кшталт «е» — його характерна прикмета. Але якщо це писав Порлок, тут мусить бути щось украй важливе.

Він говорив радше сам до себе, ніж до мене, але все моє роздратування після цих слів враз зникло.

— Хто ж він, цей Порлок? — спитав я.

— Порлок, Ватсоне, — це звичайнісінька кличка, а за нею стоїть надзвичайно хитра й спритна особа. В попередньому листі він чесно повідомив, що ім’я в нього вигадане, і просив не розшукувати його серед мільйонів мешканців нашого великого міста. Проте Порлок важливий для мене не сам по собі, а через свій зв’язок з однією великою людиною. Уявіть собі рибу-лоцмана поряд з акулою або шакала поряд із левом, — узагалі якусь дрібноту в товаристві грізної істоти, і не тільки грізної, Ватсоне, а й лиховісної, вкрай лиховісної. Ось чому він мене цікавить. Я розповідав вам про професора Моріарті?

— Славетний учений і злочинець, такий хитромудрий у своїх задумах, що…

— Що я й дотепер згадую свої поразки, Ватсоне! — з відчаєм пробурмотів Холмс.

— Я хотів сказати, що з цього погляду він досі невідомий публіці…

— Це натяк! Відвертий натяк! — вигукнув Холмс. — У вас, Ватсоне, є вроджена жилка глузливого гумору; вас слід остерігатися. Проте, називаючи Моріарті злочинцем, ви самі коїте злочин — адже з погляду закону це наклеп! Один з найбільших зловмисників, що замислює чи не всі злочини, мозок таємного світу, від якого залежить доля народу, — ось хто ця людина! Але він настільки неприступний, настільки поза підозрою, що міг би сам притягти вас до суду за безпідставне звинувачення. Хіба не він — уславлений автор «Руху астероїдів», книжки, яка зачіпає такі висоти чистої математики, що не знайшлося, кажуть, ще нікого, хто написав би про цю працю критичний відгук у науковій пресі? Хіба можна зводити наклеп на таку людину? Наклепник-доктор і зганьблений професор — ось які ролі дістануться вам двом! Це геній, Ватсоне. Але настане час і нашої перемоги.

— Як би я хотів це побачити! — щиро вигукнув я. — Але ви казали щось про цього Порлока…

— Атож. Так званий Порлок — ланка довгого ланцюга, створеного цією великою людиною. І ланка, між нами кажучи, досить-таки другорядна. Єдина ланка на весь ланцюг, що дала тріщину.

— Але ж ланцюг із слабкою ланкою ніколи не буде міцним.

— Отож, любий мій Ватсоне! В цьому й полягає надзвичайна вага Порлока. Спонукуваний і совістю, що пробудилася в ньому, і головним чином — десятифунтовими банкнотами, які я надсилав йому, — він уже двічі надавав мені цінні відомості — такі цінні, що пощастило запобігти злочинам. Якщо ми зуміємо знайти ключ до шифру, то цей лист, безперечно, теж виявиться важливим повідомленням.

Холмс знову розгорнув лист і поклав його на порожню тарілку. Я нахилився над нею й почав розглядати загадковий напис. У ньому йшлося:

534 К2 13 127 36 31 4 17 21 45

Дуглас 109 293 5 37 Берлстон

26 Берлстон 9 47 171

— Що ви скажете про це, Холмсе?

— Це, очевидно, спроба повідомити про щось таємне.

— Але якщо немає ключа, то яка користь із цього шифру?

— Цієї хвилини — ані найменшої.

— Чому ви кажете — «цієї хвилини»?

— Бо я можу прочитати багато шифрів так само легко, як акростих із перших літер рядків: такі загадки — лише розвага для мозку. Але тут — інша річ. Зрозуміло, що це посилання на слова зі сторінки якоїсь книжки. Поки я не знатиму, що то за книжка, я безсилий.

— А що це за «Дуглас» і «Берлстон»?

— Цих слів, напевно, немає на тій сторінці.

— Чому ж він не зазначив назву книжки?

— Любий мій Ватсоне, ваш природний розум, що так тішить ваших друзів, мав би підказати вам, що посилати шифрований лист і ключ в одному конверті не варто. Невдовзі принесуть свіжу пошту, і я буду здивований, якщо не одержу листа з поясненням, чи радше — з самою книжкою, з якої взято ці числа.

Холмсові передбачення справдилися: за кілька хвилин з’явився Біллі, наш хлопчина-лакей, що приніс очікуваний лист.

— Той самий почерк, — зауважив Холмс, відкриваючи конверт. — І цього разу є підпис, — задоволено додав він, розгорнувши лист. — Послухайте-но, Ватсоне! — спохмурнів він, переглянувши зміст. — Боже мій, оце так поразка! Наші сподівання не справдились. Схоже, що з цим Порлоком у нас нічого не вийде. Ось лист:

«Дорогий містере Холмсе!

Я більш нічим не можу допомогти вам. Це надто небезпечно — він мене підозрює. Я бачу, що він мене підозрює. Тільки-но я написав адресу на конверті, щоб послати вам ключ до шифру, як він несподівано увійшов до мене. Я встиг сховати конверт. Якби він побачив його, то мені було б непереливки. Але я прочитав у його очах підозру. Спаліть шифрований лист — він уже не потрібен вам.

Фред Порлок».

Кілька хвилин Холмс мовчки сидів, жмакаючи лист і спинивши свій погляд на полум’ї в каміні.

— Врешті-решт, — мовив насамкінець він, — що його могло так злякати? Можливо, лише його нечисте сумління. Почуваючись зрадником, він прочитав звинувачення в очах іншого.

— Цей інший, сподіваюсь, професор Моріарті?

— Саме він! Коли хтось із їхньої компанії каже «він», то зрозуміло, про кого йдеться. Над ними всіма верховодить лише один «він».

— І що ж він замислив?

— О, це непросте питання. Коли супроти вас стоїть один з найперших умів Європи, за чиєю спиною — безліч темних сил, то чекати можна будь-чого. Наш друг Порлок, здається, зовсім розгублений — порівняйте, будь ласка, лист з адресою на конверті, написаною ще до цих лиховісних відвідин. На конверті почерк чіткий і впевнений. У листі його ледве можна розібрати.

— Чому ж він узагалі писав?

— Він боявся, що я домагатимусь пояснень і тим самим завдам йому прикрощів.

— Так, звичайно, — сказав я, взяв шифрований лист і став уважно розглядати його. — Далебі, можна збожеволіти з того, що в такому клаптику паперу приховано серйозну таємницю, до якої неможливо проникнути.

Шерлок Холмс відсунув убік незайманий сніданок і запалив закіптюжену люльку, супутницю його найглибших роздумів.

— Цікаво, — мовив він, зручно всівшись у кріслі і втупившись очима в стелю. — Можливо, тут містяться деталі, які обминув ваш гідний Макіавеллі мозок. Погляньмо на цю загадку в світлі чистого розуму. Цей чоловік посилається на якусь книжку. Ось наша вихідна точка.

— Надто вже вона непевна.

— І все-таки погляньмо, чи можемо ми її розвинути. Що більше я міркую над цією загадкою, то менше вона здається мені незбагненною. Які вказівки щодо книжки?

— Жодних.

— Ну, ну, тут не так уже все й кепсько. Шифрований лист починається великим числом 534, чи не так? Візьмемо за робоче припущення, що 534 — це сторінка, яка є ключем до шифру. З цього випливає, що книжка досить-таки груба. Наступний знак — К2. Що ви скажете про це, Ватсоне?

— «Книга друга», звичайно, тобто частина друга.

— Навряд чи це так, Ватсоне. Якщо подано номер сторінки, то номер частини твору вже несуттєвий.

— Колонка! — вигукнув я.

— Чудово, Ватсоне! Ви просто вражаєте мене цього ранку. Напевно, колонка. Отже, тепер ми починаємо з того, що цей грубий том надруковано в дві колонки — досить довгі, бо одне зі слів позначено числом 293. Чи всі можливості цього листа ми вичерпали?

— Побоююсь, що всі.

— Ви несправедливі до самого себе. Ще одна думка, любий мій Ватсоне. Якби книжка була рідкісна, то він одразу надіслав би її мені. Насправді ж він збирався, поки його намірів ніхто не порушував, надіслати лише ключ. Він пише про це в своєму листі. Це означає, що таку книжку я легко можу знайти в себе. Іншими словами, Ватсоне, йдеться про якесь дуже поширене видання.

— Справді, звучить імовірно.

— Отож ми можемо звузити поле наших пошуків до грубої книжки, надрукованої в дві колонки й дуже поширеної.

— Біблія! — переможно вигукнув я.

— Добре, Ватсоне, добре! Але здогад, на жаль, хибний. Адже саме Біблію найважче уявити на руках у когось із спільників Моріарті. До того ж, видань Святого Письма так багато, що він не міг сподіватися, ніби я маю примірник із так само нумерованими сторінками. Ні, він посилається на щось певніше. Він знає, що його сторінка 534 достеменно збігається з моєю сторінкою 534.

— Але таких книжок небагато!

— Отож. Тут і є наш порятунок. Наші пошуки тепер обмежуються книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які має кожен.

— Довідник Бредшоу? (Довідник Бредшоу — англійський залізничний довідник.)

— Ні, Ватсоне, навряд. Зміст слів цієї книжки завузький. Бредшоу ми можемо проминути. І будь-який інший довідник чи словник теж — із тієї самої причини. Що залишається?

— Який-небудь щорічник!

— Чудово, Ватсоне! Я помилявся, гадаючи, що ви не влучите в ціль. Щорічник! Візьмімо випуск «Щорічника Вайтекера». Він найбільше поширений. Має потрібне число сторінок. І надрукований у дві колонки. На початку зміст його слів дещо обмежений, але ближче до кінця ширшає. — Він узяв з полиці том щорічника: — Ось сторінка 534, друга колонка, — про торгівлю Британської Індії. Записуйте, Ватсоне. Номер тринадцятий — «Магратта» (Магратта — історичний регіон в Індії.). Побоююсь, що початок не дуже втішний. Номер сто двадцять сьомий — «уряд». Тут уже є певний сенс, хоча це й не дуже стосується нас із професором Моріарті. Спробуймо далі. Що ж робить уряд Магратти? На жаль! Наступне слово — «пір’я». Не вийшло, любий мій Ватсоне. Кінець!

Він говорив жартівливим тоном, але його насуплені брови свідчили про зневіру і розчарування. Я теж сидів засмучений і безпорадний, утупившись у камін. Запанувала довга мовчанка, яку перервав несподіваний вигук Холмса, що з’явився з-за дверцят шафи з іншим, пошарпаним, томиком у руці.

— Ми поплатилися за свій поспіх, Ватсоне! — вигукнув він. — Ми випередили час. Нині сьоме січня, й ми взяли найсвіжіший том щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок брав для свого листа минулорічний випуск. Він, звичайно, повідомив би нас про це, якби встиг написати лист із поясненням. Тепер погляньмо, що покаже нам сторінка 534. Номер тринадцятий — «маю», сто двадцять сьомий — «відомості». Це вже дещо обіцяє. — Холмсові очі блищали, а тонкі, нервові пальці тремтіли, коли він перелічував слова. — «Небезпека». Ага! Чудово! Записуйте, Ватсоне: «Маю… відомості… небезпека… може… загрожувати… дуже… скоро… якийсь». Далі у нас стоїть ім’я «Дуглас». «Багатий… сквайр… тепер… у… Берлстон… замок… Берлстон… запевнити… вона… незворотний». Усе, Ватсоне! Що ви скажете про застосування чистого розуму та його результати? Якби наш зеленяр мав на продаж лаврові вінки, я послав би Біллі купити один.

Я й досі роздивлявся папірець на своїх колінах, на якому записав розшифрований Холмсом лист.

— Який дивний спосіб туманно висловлювати думки! — мовив я.

— Навпаки, їх висловлено дуже ясно, — заперечив Холмс. — Коли для висловлення своїх думок ви користуєтесь лише однією колонкою книжки, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. В чомусь ви повинні розраховувати на кмітливість вашого адресата. Зміст цілком зрозумілий. Якась небезпека чатує на Дугласа — багатого джентльмена, що мешкає, мабуть, у сільській садибі. Порлок певен, — «запевнити» — це найближче, що йому пощастило знайти до слова «певен», — що ця небезпека неминуча — «незворотна». Ось він, результат нашого невеличкого аналізу!

Холмс відчував задоволення, що його отримує справжній митець, коли милується своїм найкращим твором. Він і досі сміявся, радіючи успіхові, коли Біллі відчинив двері й до кімнати увійшов інспектор Мак-Дональд із Скотленд-Ярду.

Тоді, наприкінці вісімдесятих років, Алек Мак-Дональд був ще далекий від своєї теперішньої слави. Цей молодий, але здібний детектив виявляв надзвичайне вміння в розслідах, які доручали йому. Його висока, кремезна постать наводила на думку, що він має неабияку силу; високе чоло і глибоко посаджені очі, які блищали з-під кошлатих брів, свідчили про тонкий, проникливий розум. Мовчазний, суворий чоловік, він розмовляв абердинською говіркою.

Двічі за всю його кар’єру Холмс допомагав йому досягти успіху, сам задовольняючись лише радістю від того, що знайшов розгадку. Питаючи в Холмса поради в будь-якому важкому випадку, шотландець відповідав своєму колезі-аматорові глибокою вдячністю й повагою. Лише посередність не визнає нічого вищого від себе; талант, навпаки, завжди розпізнає й цінує генія. Мак-Дональд, що мав талант до свого фаху, не бачив нічого принизливого в тому, щоб попросити поради в людини, яка за своїми здібностями й досвідом стоїть осібно в усій Європі. Холмс, не дуже схильний до дружніх стосунків, був добрий до здорованя-шотландця і зараз лагідно всміхнувся до нього.

— Ви рання пташка, містере Маку, — мовив він. — Побоююсь, що ваші відвідини означають якусь нову незвичайну пригоду.

— Якби ви сказали «сподіваюсь», а не «побоююсь», було б, гадаю, ближче до правди, — відповів з ущипливою посмішкою інспектор. — Ні, дякую, я не палю. Я вийшов так рано через те, що найперші години після злочину для нас найдорожчі, — ви самі це добре знаєте. Але… але…

Інспектор раптом зупинивсь і втупив здивовані очі в папірець, що лежав на столі. То був аркуш, на якому я записав зміст розшифрованого листа.

— «Дуглас»… — пробурмотів він. — «Берлстон»… Що це, містере Холмсе? Це якісь чари! Заради всього святого, скажіть, звідки ви взяли ці імена?

— З шифру, який ми з доктором Ватсоном щойно розгадали. А що, власне, сталося?

Інспектор і далі переводив спантеличений погляд то на мене, то на Холмса.

— Тільки те, — відповів він, — що містера Дугласа з Берлстонської садиби жорстоко вбито минулої ночі!

2. Шерлок Холмс розмірковує
То був один з тих драматичних моментів, які становили сенс життя мого друга. Було б перебільшенням сказати, що це його приголомшило. В його вдачі не було й тіні черствості, але напружена праця добре загартувала йому нерви. В такі хвилини душа його немовби дрімала, зате розумова чутливість загострювалася до краю. Зараз на його обличчі не було й сліду того жаху, що його я побачив після Мак-Дональдових слів; воно виявляло скоріше цікавість, із якою хімік розглядає кристали, що осіли на дні склянки з розчином.

— Чудово! — промовив він. — Чудово!

— Вас це, здається, не здивувало?

— Зацікавило, містере Маку, але не здивувало. Чому я маю дивуватися? Я одержав анонімне повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. Менше ніж за годину я дізнався, що ця небезпека справдилась і цю особу вбито. Це зацікавило мене, але анітрохи, як бачите, не здивувало.

Кількома словами він розповів інспекторові про шифрований лист і про ключ до нього. Мак-Дональд сидів біля столу, підперши руками підборіддя й насупивши свої кошлаті жовтаві брови.

— Я хотів цього ранку їхати до Берлстона, — мовив він. — Я зайшов, щоб попросити вас поїхати зі мною — вас і вашого друга. Проте з того, що ви розповіли, випливає, що ми можемо успішніше попрацювати в Лондоні.

— Гадаю, що навряд, — зазначив Холмс.

— Зважте все, містере Холмсе! — вигукнув інспектор. — За день чи два всі газети буде заповнено берлстонською таємницею; але що то за таємниця, коли в Лондоні є людина, яка зуміла заздалегідь передбачити злочин? Нам залишається тільки знайти цю людину, і все з’ясується.

— Безперечно, містере Маку. Тож яким чином ви пропонуєте шукати цього так званого Порлока?

Мак-Дональд оглянув з обох боків лист, переданий Холмсом.

— Штемпель поставлено в Кембервелі — це мало чим допоможе нам. Ім’я, на вашу думку, вигадане — цього теж, звичайно, замало. Ви сказали, що надсилали йому гроші?

— Двічі, в банкнотах.

— Куди?

— До Кембервелської поштової контори.

— І жодного разу не поцікавились, хто приходив по них?

— Ні.

Інспектор здивовано й трохи вражено поглянув на нього:

— Чому ж?

— Бо я завжди дотримую свого слова. Після першого листа я пообіцяв, що ніколи не розшукуватиму його.

— Ви гадаєте, що за ним стоїть хтось інший?

— Я знаю це.

— Той професор, що про нього ви згадували?

— Саме він.

Інспектор Мак-Дональд усміхнувсь і підморгнув, позирнувши в мій бік.

— Скажу не криючись, містере Холмсе: у нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора. Я зібрав про нього деякі відомості. Він має славу шанованої, вченої й талановитої людини.

— Я радий, що ви визнаєте його талант.

— Та його не можна не визнати! Після того, як я почув про ваше ставлення до нього, я вирішив сам зустрітися з ним. Ми трохи погомоніли про сонячні затемнення. Що там про них слід говорити, я вже не знаю, але він узяв ліхтар і глобус і за хвилину все пояснив мені. Він дав мені свою книжку — те, що там писано, надто вже мудре для мене, хоч я й добре навчався в Абердині (Абердин — місто в Шотландії.). Із своїм худим обличчям, сивим волоссям, якоюсь ніби врочистою мовою він схожий на справжнісінького міністра. Коли він на прощання поклав мені на плече руку, було схоже, що то батько благословляє сина йти в далекий, невідомий світ.

Холмс коротко зареготав і потер руки.

— Чудово! — мовив він. — Просто чудово! Скажіть-но мені, друже Мак-Дональде, ця щира приємна бесіда тривала в кабінеті професора?

— Так.

— Гарна кімнатка, авжеж?

— Дуже гарна, містере Холмсе, ошатна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Так.

— То ви були проти світла, а його обличчя — в затінку?

— Це було ввечері… Так, лампа світила на мене.

— Цього слід було сподіватися. Ви помітили картину за спиною в професора?

— Я нічого не проминаю, містере Холмсе. Мабуть, навчився цього у вас. Так, я помітив картину — портрет молодої дівчини, що дивиться вбік, підперши голову руками.

— То картина Жана-Батіста Ґреза (Ґрез Жан-Батіст (1725 — 1805) — французький живописець, представник сентименталізму.).

Інспектор удав зацікавлення.

— Жан-Батіст Ґрез, — провадив Холмс, умостившись глибше в кріслі й стуливши кінчики пальців, — то великий французький художник другої половини вісімнадцятого століття. Нинішня критика більше ніж погоджується з високою оцінкою його робіт сучасниками.

Інспектор збайдужіло дивився на мого друга.

— Краще б нам… — почав він.

— Саме це ми й робимо, — перебив його Холмс. — Усе, про що я кажу, має безпосередній зв’язок із тим, що ви називаєте «берлстонською таємницею». Це навіть можна назвати її справжнім серцем.

Мак-Дональд легенько всміхнувсь і привітно позирнув на мене.

— Ви надто вже швидко міркуєте, містере Холмсе. Ви проминули одну-дві ланки в своїх думках, а я не можу заповнити цієї прогалини. Що може бути спільного між тим давно померлим художником та берлстонським випадком?

— Детективові стає в пригоді будь-яке знання, — зауважив Холмс. — Навіть така дурниця, що 1865 року картину Ґреза під назвою «Дівчина з ягням» було продано на аукціоні «Порталіс» за мільйон дві тисячі франків — більш ніж сорок тисяч фунтів.

Інспекторове обличчя відразу спалахнуло цікавістю.

— Хочу нагадати вам, — вів далі Холмс, — що про суму платні професора можна легко дізнатися з довідників. Він дістає сімсот фунтів на рік.

— Тоді як він міг придбати…

— Отож! Як він міг?

— Дивна річ, — замислено мовив інспектор. — Кажіть далі, містере Холмсе. Мене це справді зацікавило. Дивна річ!

Холмс усміхнувся. Його завжди тішило чиєсь захоплення — то була риса, гідна справжнього митця.

— А як щодо Берлстона? — спитав він.

— Ми ще маємо час, — відповів, позирнувши на годинник, інспектор. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб; за двадцять хвилин він довезе нас до вокзалу Вікторія. А щодо цієї картини… Ви, містере Холмсе, якось нібито казали мені, що ніколи не бували в професора Моріарті.

— Так, ніколи.

— То звідки ви знаєте про його кімнату?

— Це вже інша річ. Я тричі бував у його кімнатах — двічі під різним приводом чекав на нього і йшов звідти до його повернення. А втретє… ні, про це я не буду розводитись перед поліційним детективом. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери — і наслідки були найнесподіваніші.

— Ви знайшли щось компрометуюче?

— Нічогісінько. Оце мене і вразило. Тепер ви бачите, до чого тут картина. Це свідчить, що він — людина дуже багата. Але як він надбав це багатство? Він неодружений. Його молодший брат служить начальником станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. А тим часом він має справжнього Ґреза.

— То й що?

— Висновок дуже простий.

— Ви хочете сказати, що це багатство надбане незаконним чином?

— Отож. Але в мене є й інші причини вважати так: десятки найтонших ниток ведуть звивистими шляхами до середини павутиння, в якому переховується ця отруйна, нерухома зовні істота. Я згадав Ґреза лише через те, що ви бачили цю картину самі.

— Справді, містере Холмсе. Усе, що ви розповіли, дуже цікаво. Навіть більше ніж цікаво — просто дивовижно. Але вкажіть нам на щось певніше. Яким чином він добуває ці гроші? Що це — пограбування, фальшування, вбивства?

— Ви читали коли-небудь про Джонатана Вайлда?

— Ім’я нібито знайоме. Хтось із роману, авжеж? Не дуже я полюбляю цих детективів з романів — це хлопці працьовиті, але ніде не сказано, як вони працюють. Це все чистісінькі вигадки.

— Джонатан Вайлд — не детектив і не герой роману. Це відомий злочинець, що жив у середині минулого століття.

— Тоді мені немає до нього діла. Я людина практична.

— Містере Маку, найпрактичніша річ, яку ви можете зробити в своєму житті, — зачинитися на три місяці в кімнаті і по дванадцять годин на добу читати історію злочинів. У ній усе повторюється — навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був таємною силою всіх лондонських злочинців, яким він за п’ятнадцять відсотків винагороди дарував свій розум і свої здібності. Старе колесо обертається, і все вертає на попередні місця. Все, що ми бачимо, колись уже було і буде знов. Я розповім вам іще одну-дві речі про Моріарті, — вони можуть зацікавити вас.

— Вони справді зацікавили б мене.

— Я мав нагоду дізнатися, хто перша ланка в цьому ланцюзі — в ланцюзі, на одному кінці якого — цей Наполеон злочинного світу, а на іншому — сотня дрібних крадіїв, шахраїв та пройдисвітів; середню його частину складають найрізноманітніші злочини. Начальник їхнього штабу — полковник Себастьян Моран, так само неприступний для закону, як і сам професор. Як ви думаєте, скільки він платить полковникові?

— Не можу сказати.

— Шість тисяч на рік. Ось вона, ціна розуму, встановлена, як бачите, в дусі американських ділків. Я довідався про це випадково. Це більше, ніж отримує прем’єр-міністр. Це дає вам уявлення про прибутки Моріарті й масштаби, в яких він діє. Ще одна подробиця: я поцікавився кількома останніми чеками Моріарті — звичайнісінькими, найбезневиннішими чеками, якими він сплачує свої господарські рахунки. Їх було видано на шість різних банків. Що ви на це скажете?

— Справді дивно! А що скажете ви?

— Те, що він хоче запобігти пліткам про його багатство. Жодна людина не повинна знати, скільки грошей він має. Певна річ, що в нього не менше ніж двадцять рахунків у різних банках: найбільшу їхню частину розміщено, мабуть, у Німецькому банку чи в «Ліонському кредиті». Якщо вам випадуть раптом один-два вільні роки, то раджу вам присвятити їх вивченню особи професора Моріарті.

Інспектор Мак-Дональд цілком заглибився в розмову. Його розібрала цікавість. Але практичний шотландський розум урешті змусив його повернутися до справи.

— Постривайте, — сказав він. — Ви з вашими бувальщинами відхилилися трохи вбік, містере Холмсе. Зараз нам лише відомо, що між професором та злочином у Берлстоні існує певний зв’язок. Такий висновок ви зробили з того попередження, що його надіслав оцей Порлок. Чи можемо ми припустити щось іще?

— Можемо висловити кілька здогадів про причину вбивства. Як я зрозумів з ваших слів, це вбивство здається незбагненним або принаймні не піддається поясненням. Коли ж звернутися до згаданих нами джерел злочину, тут можуть бути дві різні причини. По-перше, вам слід знати, що Моріарті тримає своїх людей у залізних лещатах. Порядки в його спілці жахливі. У його кодексі існує тільки одне покарання — смерть. Отож ми можемо припустити, що цей убитий Дуглас, який міг бути одним з людей цього короля злочинців, зрадив свого проводиря. Він дістав кару, й про це дізналися всі, щоб страх смерті зробив їх ще покірнішими.

— Це лише припущення, містере Холмсе.

— Інша причина — це одна із звичайних шахрайських витівок Моріарті. Чи було там щось украдено?

— Я не чув про таке.

— Якщо було, то це, звичайно, свідчить проти першого припущення і на користь другого. Моріарті могли залучити до цієї справи обіцяною часткою від здобичі або запросити керувати нею за певну платню. І те, й друге однаково можливе. Але хоч як би там було, — навіть коли існує третє пояснення, — відповіді на ці питання слід шукати в Берлстоні. Я добре знаю нашого професора, тож певен: там залишилося дещо таке, що врешті-решт приведе нас до розв’язки.

— Тоді їдьмо до Берлстона! — вигукнув Мак-Дональд, підхопившись зі стільця. — О Боже! Я й не думав, що вже так пізно. Даю вам, джентльмени, п’ять хвилин на збирання.

— Цього вистачить нам обом, — підводячись, відповів Холмс. Він швидко змінив свій халат на дорожнє пальто. — А по дорозі, містере Маку, розкажіть мені все, що знаєте.

Того «всього» виявилось занадто мало, але все-таки досить, аби переконати нас, що ця справа варта якнайпильнішої уваги фахівця. Холмс, вислухавши скупі, незначні подробиці, пожвавішав і раз у раз потирав свої тонкі руки. Довгі тижні нудьги залишилися позаду, і тепер він нарешті знайшов гідне застосування своїй дивовижній енергії, як це буває в талантовитих людей, коли тривалий час не користуються їхніми послугами. Бездіяльність робила його гострий розум неначе тупішим та іржавішим.

Очі Шерлока Холмса блищали, бліді щоки зарум’яніли, все його обличчя немовби освітилося якимось внутрішнім світлом. Сидячи в кебі, він уважно слухав Мак-Дональдову коротку розповідь про загадку, що чекала нас у Сасексі. Інспектор, як він сам пояснив, одержав письмовий звіт про цю пригоду з першим ранковим потягом. Тамтешній поліційний офіцер Вайт Мейсон — його близький друг; через те Мак-Дональд дістав це повідомлення швидше, ніж це звичайно трапляється, коли когось із Скотленд-Ярду викликають на село. Для столичних фахівців це занадто холодний слід.

«Дорогий інспекторе Мак-Дональде, — ішлося в листі, який він прочитав нам. — Офіційне запрошення ви дістанете в окремому конверті Я ж пишу вам приватний лист. Надішліть мені телеграму, яким потягом ви зможете приїхати до Берлстона, і я зустріну вас сам — або доручу кому-небудь, якщо буду заклопотаний справами. Випадок дуже химерний. Не марнуйте жодної хвилини. Привезіть, коли можете, містера Холмса — він знайде тут багато цікавого для себе. Як на мене, все це віддавало б чимось театральним, якби в кімнаті не було трупа людини. Слово честі, це щось дивне».

— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Холмс.

— Так, сер, Вайт Мейсон — дуже ділова людина, як я можу судити,

— Гаразд. Що ви ще скажете?

— Нічого. Всі подробиці він розповість нам на місці.

— Тоді звідки ви довідались про Дугласове ім’я й про те, що його жорстоко вбито?

— Про це йшлося в офіційному повідомленні. Там не було слова «жорстоко» — це неофіційний вислів. Там було ім’я — Джон Дуглас. Зазначено, що причина смерті — постріл у голову з мисливської рушниці. Наведено також час убивства — невдовзі по півночі. Далі додано, що не підлягає сумніву: це вбивство, але поки нікого не заарештували. Наостанок сказано, ніби це загадкова пригода з деякими незвичайними рисами. Це все, містере Холмсе, що ми зараз маємо.

— Тоді, з вашої ласки, ми на цьому й зупинимось, містере Маку. Будувати припущення на непевному ґрунті — це ганьба для нашого фаху. Поки я бачу тільки два незаперечні факти — великий мозок у Лондоні і вбиту людину в Сасексі. А між ними — ланцюг, який ми повинні дослідити.

3. Трагедія в Берлстоні
А тепер я попросив би дозволу облишити розповідь про свою скромну персону й описати події, які сталися до того, як ми прибули на місце таємничої пригоди, про яку багато що довідалися пізніше. Тільки таким чином я можу познайомити читача з людьми, пов’язаними з цією дивною пригодою, і з тими загадковими обставинами, за яких їм судилося зіткнутись зі своєю долею.

Село Берлстон — невеличка, дуже давня купка дерев’яних хатинок біля північної межі графства Сасекс. Кілька століть воно не знало змін, але впродовж останніх років його мальовниче розташування привабило багатьох заможних сквайрів, чиї вілли тепер стоять серед тамтешніх лісів. Ці ліси, очевидно, — околиця величезного Вільдського лісу, що сягає північної межі Крейдяних Горбів. У самому селі з’явилося багато дрібних крамниць, що обслуговують значно зросле його населення; завдяки їм Берлстон швидко перетворився зі стародавнього села на сучасне місто. Довкола його оточують невеликі оселі; найближче місто, Танбридж-Вельс, — аж за десять — дванадцять миль на схід, поблизу самісінької межі графства Кент.

За півмилі від міста, посеред старого парку, відомого своїми могутніми буками, стоїть давній Берлстонський замок. Частину цієї славнозвісної будівлі зведено ще за доби перших хрестових походів, коли Х’юґо де Капюс спорудив фортецю в маєтку, подарованому королем. Вона помітно постраждала від пожежі 1543 року, але дещо з цієї будівлі, закіптюжене димом, уціліло; і ось за доби короля Якова (…за доби короля Якова… — мається на увазі Яків І Стюарт (1566 — 1625), англійський король у 1603 — 1625 рр.) на місці руїн феодального замку постала нова цегляна будівля.

Ця садиба, з її численними шпилями та вузенькими віконцями, виглядає нині так само, як її побудували на початку сімнадцятого століття. З двох ровів, що оточували колись маєток, один зовсім пересох і тепер скромно слугує городом. Інший рів досі наповнений водою, має сорок футів завширшки, кілька футів завглибшки і оточує замок з усіх боків. Рів живить своєю водою маленький струмок, тож ця водойма ніколи не перетворюється на суху канаву. Вікна на першому поверсі замку лише за фут від поверхні води.

Єдина дорога до замку веде через звідний міст, ланцюги та корба якого давно заржавіли. Останні власники садиби були, проте, люди енергійні, тож міст щовечора підіймавсь і щоранку опускавсь. Завдяки тому, що цей давній феодальний звичай відновили, замок щоночі перетворювався на справжнісінький острів — ця деталь мала безпосередній зв’язок із таємницею, що невдовзі привернула увагу всієї Англії.

Замок кілька років стояв порожній і міг би швидко перетворитись на мальовничу руїну, якби ним не заволоділи Дугласи. Ця родина складалася лише з двох осіб — Джона Дугласа та його дружини. Дуглас був примітною особою й зовні, й за своєю вдачею. То був чоловік років п’ятдесяти, з мужнім обличчям, сивими вусами, проникливими сірими очима й стрункою, гнучкою статурою, що досі не втратив молодечої сили та бадьорості. Він був з усіма привітний, щирий, але щось у його поведінці справляло враження, ніби колись він обертався в колах, нижчих за товариство сасекських сквайрів.

Хоча сусіди, бувало, поглядали на нього з подивом, він швидко набув гучної слави серед селян, цікавлячись навіть їхніми святами й бенкетами. На них він, маючи гарний високий тенор, завжди готовий був потішити люд чудовою піснею. Грошей він, здавалося, мав багато — казали, нібито надбав їх у каліфорнійських золотих копальнях, бо і з власних його слів, і зі слів дружини було відомо, що він провів частину свого життя в Америці.

Добра слава, яку породили його ласкавість і проста поведінка, зміцніла ще й завдяки репутації неабиякого сміливця. Коли горіла садиба священика, він кинувся до палаючого будинку рятувати майно — вже після того, як пожежна команда оголосила, що це неможливо. Завдяки всім цим рисам Джон Дуглас із Берлстонського замку менш ніж за п’ять років здобув собі в Берлстоні велику пошану.

Його дружину знали так само чудово, хоча англійці, надто сільські мешканці, не дуже охоче товаришують з іноземцями. Жила вона досить відлюдкувато, цілком поринувши в чоловікові справи і власні хатні обов’язки. Було відомо, що це англійська леді, яка познайомилася з містером Дугласом у Лондоні, коли він овдовів. То була гарна жінка — висока, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка, — ця різниця, проте, ніяк не порушувала їхнього щасливого сімейного життя.

Однак ті, котрі знали Дугласів найкраще, подейкували, що між ними не було цілковитої довіри, — мабуть, після того, як дружина довідалася щось про чоловікове минуле, — або радше тоді, як їй хтось розповів про це. До того ж дехто часом помічав, що місіс Дуглас помітно нервується, коли її чоловік пізно повертається додому. В тихій сільській місцевості, де радо підхоплюють кожну плітку, ця риса господині замку не пройшла повз людську увагу й дедалі більше обростала здогадами, аж поки таємничі події не надали їй особливого значення.

Була там іще одна особа, чиє перебування, — щоправда, тимчасове, — під дахом Дугласів саме збіглося з химерними пригодами, які я далі переповідатиму публіці. То був Сесіл Джеймс Баркер із садиби Гейлс-Лодж у Гемпстеді.

Високу, огрядну постать Сесіла Баркера часто бачили на головній вулиці Берлстона; він був постійним і бажаним гостем у замку. В селі вважали, що то був єдиний Дугласів друг з минулих років, який зустрічався з ним у новому англійському оточенні. Сам Баркер теж був, безперечно, англієць, але з його слів знали, що він познайомився з Дугласом в Америці і вони разом пережили тяжкі роки. Він здавався досить-таки заможним чоловіком і мав славу завзятого парубка.

Баркер був молодший за Дугласа — мав ледве сорок п’ять літ, — довготелесий, широкогрудий, із чисто поголеним вилицюватим обличчям, кошлатими чорними бровами та парою чорних очей; їхній владний погляд укупі з дужими руками вмить розігнав би будь-яку юрму ворогів. Він не кохався ні в полюванні, ні в конях, а найчастіше прогулювався старим селом із люлькою в роті або їздив з господарем — а коли його не було вдома, то з господинею — чудовими сільськими околицями. «Лагідний, щедрий джентльмен, — говорив про нього ключник Еймс. — Але, далебі, не хотів би я опинитись на місці того, хто надумав би перечити йому». Він був найближчим другом як Дугласа, так і його дружини; ці стосунки помітно засмучували чоловіка, — навіть слуги відчували тоді його роздратування. Оце і все, що можна сказати про третю особу, яка перебувала тоді на місці трагедії.

Іншими мешканцями старого замку були лише слуги, серед яких варто згадати поважного, кмітливого Еймса та місіс Еллен — веселу, привітну особу, що поділяла з господинею хатні турботи. Решта шестеро слуг не мали жодного стосунку подій, які сталися вночі шостого січня.

Була за чверть дванадцята, коли перші ознаки тривоги сягнули маленької сільської поліційної дільниці, якою керував сержант Вільсон із Сасекської поліційної управи. Схвильований до краю Сесіл Баркер забіг до дільниці й подзвонив. «У Берлстонському замку сталася жахлива трагедія — вбито Джона Дугласа». Все це Баркер промовив одним духом. Після того він одразу побіг додому, а за чверть години туди з’явився й сержант; він прибув на місце злочину невдовзі по півночі, повідомивши про страшний злочин начальство.

Діставшися замку, сержант побачив, що звідний міст опущено, вікна яскраво світяться, а слуги приголомшені й стривожені. Усі вони, збліднувши на виду, купчились у передпокої, а на дверях стояв переляканий ключник. Лише Сесіл Баркер, схоже, стримував свої почуття; він відчинив двері поряд і запросив сержанта йти за ним. Тієї самої миті над’їхав доктор Вуд, розумний і жвавий сільський лікар. Усі троє увійшли до фатальної кімнати; ключник злякано подибав за ними й зачинив двері, щоб цю жахливу картину не бачили покоївки.

Убитий лежав на спині посеред кімнати, розкинувши руки й ноги. Він був убраний у рожевий халат, що прикривав нічну сорочку. На ногах були пантофлі. Лікар, узявши лампу, що стояла на столі, схилився над ним. Одного погляду на небіжчика було достатньо, аби переконатися, що тут уже нічим не зарадиш. Обличчя вбитого було страшенно спотворене. На його грудях лежала дивна зброя — мисливська рушниця з обрізаними на фут від курків цівками. Зрозуміло було, що постріл зроблено з дуже близької відстані, і тому набій розірвав голову майже на шматки. Курки були скручені дротом, — напевно, для того, щоб водночас вистрелити з обох цівок.

Сільський полісмен був розгублений і стурбований тією відповідальністю, що несподівано лягла на його плечі.

— Ми нічого не чіпатимемо, доки не приїде начальство, — ледь чутно промовив він, перелякано втупившись у розвалену голову небіжчика.

— Тут нічого й не чіпали, — відповів Сесіл Баркер. — Усе залишилось так, як я побачив уперше.

— Коли це сталося? — Сержант витяг записник.

— О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, коли почув постріл. Він був не дуже гучний — немовби приглушений. Я побіг туди і, мабуть, уже через півхвилини був у кімнаті.

— Двері були відчинені?

— Так, відчинені. Бідолашний Дуглас лежав так само, як ви бачите зараз. На столі горіла свічка. А лампу засвітив я — через кілька хвилин після того.

— Ви нікого не бачили?

— Ні. Я почув, що місіс Дуглас іде сходами за мною, й перегородив їй шлях, щоб вона не побачила цієї страшної картини. Місіс Еллен, економка, теж надійшла й повела господиню геть. Потім з’явивсь Еймс і ми вдвох повернулися до цієї кімнати.

— Але ж я чув, що міст піднімають на цілу ніч.

— Його й було піднято, доки я його не опустив.

— Тоді як убивця міг утекти? Це неможливо! Містер Дуглас, напевно, сам наклав на себе руки.

— Спочатку я теж так подумав. Але погляньте! — Баркер відсунув штору; вузеньке вікно було відчинене навстіж. — І сюди теж! — Він підніс лампу до дерев’яного підвіконня й показав криваву пляму, схожу на слід від чобота. — Хтось ставав сюди, коли вилазив надвір.

— Ви хочете сказати, що він перебрався через рів?

— Саме так!

— Тоді, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, він мусив бути у воді.

— Я не маю в цьому сумніву. На жаль, я не здогадався відразу підбігти до вікна! Його було заслонено, як бачите, і мені це просто не спало на думку. Потім я почув кроки місіс Дуглас; я не міг дозволити, щоб вона увійшла до цієї кімнати. Це дуже перелякало б її.

— І справді перелякало б! — мовив лікар, оглядаючи розвалену голову й жахливі криваві плями біля неї. — Відтоді, як на тутешній залізниці зійшов з рейок потяг, я не бачив таких поранень.

— Але стривайте-но, — зауважив сержант, чий неквапливий сільський розум і досі не забував про відчинене вікно. — Може, то й правда, що вбивця втік через рів; але як він міг потрапити до будинку, коли міст було піднято?

— Отож-бо й воно, — відказав Баркер.

— О котрій годині підняли міст?

— Близько шостої, — відповів ключник Еймс.

— Але я чув, — сказав сержант, — що зазвичай його підіймають, коли заходить сонце. Цієї пори воно заходить десь пів на п’яту, а не о шостій.

— Місіс Дуглас чекала гостей до чаю, — пояснив Еймс. — Я не міг підняти міст раніше, ніж вони підуть.

— Виходить, він прийшов знадвору, — мовив сержант. — Якби хто-небудь прийшов знадвору, він мусив би перейти міст до шостої години й сидіти в засідці доти, доки містер Дуглас по одинадцятій не увійшов до цієї кімнати.

— Отож! Містер Дуглас щовечора обходив будинок, щоб подивитися, чи всюди загасили світло. Через те він зайшов до цієї кімнати. Убивця чекав на містера Дугласа й застрелив його. Потім він утік через вікно й залишив тут рушницю. Я бачу все це так; нічого іншого уявити собі просто не можна.

Сержант несподівано підняв з підлоги картку, що лежала біля мертвого тіла. На ній було грубо накреслено чорнилом літери «Д. В.» і число 341.

— А це що таке? — спитав він, підносячи картку до очей.

Баркер здивовано поглянув на картку.

— Я ніколи не бачив її раніше, — сказав він. — Це, мабуть, залишив убивця.

— «Д. В. 341». Нічого не розумію. — Сержант крутив картку в пальцях. — Що воно за «Д. В.»? Напевно, чиїсь ініціали. Що ви там ще знайшли, докторе Вуде?

Цією знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном, — міцний робочий молоток. Сесіл Баркер показав на коробочку з мідяними цвяхами, яка стояла на камінній полиці.

— Містер Дуглас учора перевішував картини, — сказав він. — Я сам бачив, як він стояв на цьому стільці й прибивав велику картину. Ось звідки тут узявся молоток.

— Покладіть-но його краще на килим, туди, де взяли, — наказав сержант, задумано почухавши потилицю. — Тут треба неабияких розумників, щоб докопатися до дна. Навіть для лондонських фахівців роботи досить. — Він підняв угору лампу й поволі пішов по кімнаті. — Овва! — схвильовано вигукнув сержант, відсунувши завіску з іншого боку. — О котрій годині завісили вікно?

— Коли засвітили лампи, — відповів ключник. — Відразу по четвертій.

— Тут хтось переховувався, це напевно. — Сержант підніс світло до слідів брудних чобіт у кутку. — Якщо пристати на вашу думку, містере Баркере, то вбивця мусив увійти до будинку по четвертій, коли штори було спущено, але до шостої, коли міст іще не було піднято. Він прослизнув до цієї кімнати — першої, яку побачив. Іншого місця для схованки тут немає, тож він заховався за шторою. Все цілком зрозуміло. Той чоловік, напевно, збирався пограбувати будинок, але містер Дуглас побачив його; злодій убив містера Дугласа і втік.

— Так само здається й мені, — сказав Баркер. — Але чи не марнуємо ми дорогий час? Може, краще обшукати околицю, поки вбивця не встиг утекти?

Сержант на якусь хвилину замислився.

— До шостої ранку потягів звідси немає, тож залізницею він утекти не зможе. Якщо ж ітиме дорогою, то кожен зверне увагу на його брудні чоботи. Та і я будь-що не можу звідси піти, поки мене хтось не змінить.

Лікар з лампою в руці уважно оглядав тіло.

— О! Що це за знак? — спитав він. — Він має якийсь зв’язок із злочином?

Небіжчикова права рука була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Біля зап’ястка виднів дивний бурий знак — трикутник у колі, що добре вирізнявся на світлій шкірі.

— Це не татуювання, — пояснив лікар, поглянувши поверх окулярів. — Я ніколи ще такого не бачив. Це тавро, на зразок того, яким мітять худобу. Що це може означати?

— Я не знаю, що це означає, — відповів Сесіл Баркер, — але останні десять років я багато разів бачив цей знак у Дугласа.

— І я теж, — додав ключник. — Щоразу, коли господар засукував рукави, я бачив у нього цей знак. Я завжди з подивом думав, що він може означати.

— Отже, знак тут ні до чого, — мовив сержант. — Але все-таки це дуже дивно. Тут усе занадто дивне. Що там ще?

Ключник із вигуком здивування показав на простерту руку вбитого.

— Вбивця зняв у нього обручку! — видихнув він.

— Що?

— Так! Господар завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Оцей перстень, зроблений із золотого самородка, він носив вище від обручки, а цей перстень-змійку — на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручки немає.

— Це правда, — підтвердив Баркер.

— Тоді скажіть мені, — мовив сержант, — він завжди носив обручку нижче від персня?

— Завжди!

— То вбивця, чи хто він там був, спершу зняв цей перстень із самородка, потім — обручку, а потім знову повернув на місце перстень?

— Так!

Сільський полісмен похитав головою.

— Мені здається, що швидше ми передамо цю справу до Лондона, то буде краще, — сказав він. — Вайт Мейсон — чоловік спритний. Жоден тутешній злочин не буває аж надто складним для Вайта Мейсона. Але все-таки, схоже, доведеться звернутися до Лондона. Я без будь-якого сорому ладен сказати, що ця справа нам не до снаги.

4. Темрява
О третій годині ночі за терміновим викликом сержанта Вільсона до Берлстона приїхав у двоколці начальник сасекської поліційної управи. З першим ранковим потягом він послав повідомлення до Скотленд-Ярду, а опівдні вже вітав нас на берлстонському вокзалі. Вайт Мейсон був спокійний, розважливий чоловік у широкому твідовому сурдуті. Зі своїм чисто поголеним, засмаглим обличчям, міцною статурою й трохи кривими ногами в гетрах він скидався радше на дрібного фермера чи лісничого, ніж на вельмишановного провінційного криміналіста.

— Дивовижна пригода, містере Мак-Дональде! — раз у раз повторював він. — Газетярі позлітаються сюди, як мухи, тільки-но почують про неї. Але ми, сподіваюся, скінчимо свою справу раніше, ніж вони пхатимуть сюди свій ніс. Тут знайдеться багато цікавого для вас, містере Холмсе. І для вас, докторе Ватсоне, теж, — медикові тут буде достатньо роботи. Я замовив для вас кімнати в заїзді «Вествільський герб». Інших заїздів тут немає, проте я чув, що там чисто й затишно. Полісмен перенесе туди ваші речі. Прошу, джентльмени, коли ваша ласка.

Він був дуже метушливий, лагідний чоловік, цей сільський детектив. Через десять хвилин ми вже були в своїх кімнатах, а ще через десять сиділи у вітальні й намагалися разом звести докупи картину тих подій, які я переповів вам у попередньому розділі. Мак-Дональд часом занотовував щось у записнику, а Холмс задумано слухав, і на обличчі його з’являлися то здивування, то щире захоплення, з яким ботанік оглядає рідкісну, цінну квітку.

— Чудово! — вигукнув він, коли розповідь скінчилася. — Справді чудово! Я не пригадаю жодної справи, що мала б такі дивовижні риси.

— Я так і думав, що ви скажете це, містере Холмсе, — задоволено мовив Вайт Мейсон. — Зараз я розповім вам, що тут у нас діється — відтоді, як сержант Вільсон викликав мене о третій годині ночі. О Боже, я мчав сюди, мов хорт! Але поспішати так, може, й не варто було, бо я все одно нічим би тут не зарадив. Сержант Вільсон зібрав усі факти. Я перевірив їх і додав кілька власних висновків.

— Яких? — нетерпляче спитав Холмс.

— По-перше, я оглянув молоток. Тут мені допоміг доктор Вуд. На молотку не було жодного сліду крові. Якби містер Дуглас оборонявся цим молотком, він неодмінно вдарив би ним убивцю, а тоді вже впустив би на підлогу. Але там немає жодної краплинки крові.

— Це ще нічого не доводить, — зауважив інспектор Мак-Дональд. — Траплялися вбивства за допомогою молотка, коли на ньому не залишалось ніяких слідів.

— Так. Це справді нічого не доводить. Якби там були плями, це стало б нам у пригоді. Проте плям не було. Тоді я оглянув рушницю. Її було набито шротом, і курки, як засвідчив сержант Вільсон, скручено так, щоб обидві цівки вистрелили водночас, — задля того, мабуть, щоб не промахнутись. Обрізана рушниця має завдовжки не більш ніж два фути — її можна легко пронести під одягом. Повного імені фабриканта немає — лише друковані літери «ПЕН» на планці посередині, а решту імені одпиляно.

— Велика літера «П» з візерунком угорі, а «Е» та «Н» — менші? — запитав Холмс.

— Саме так.

— «Пенсильванська збройова компанія», відома американська фірма, — мовив Холмс.

Мейсон вирячився на мого друга, наче сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит (Гарлі-стрит — відома лондонська лікарня на однойменній вулиці.), який одним словом може дати раду всім його труднощам.

— Звичайно ж, ви маєте рацію, містере Холмсе. Чудово! Дивовижно! Невже ви зберігаєте в пам’яті назви всіх збройових заводів?

Холмс нічого не відповів на це запитання.

— Немає сумніву, що це американська рушниця, — провадив Мейсон. — Я десь читав, що обрізані рушниці побутують в окремих штатах Америки. Це спало мені на думку ще до того, як знайшли напис на планці. Очевидно, той, хто прокрався до будинку і вбив господаря, був американцем.

Мак-Дональд хитнув головою.

— Це аж ніяк не очевидно, — мовив він. — Я досі не певен, що в будинку побував хтось чужий.

— Але ж відчинене вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця!

— Все це легко можна зробити навмисне. Містер Дуглас був американцем чи принаймні довго жив в Америці. Так само й Баркер. Вам немає потреби заводити до будинку американця, щоб приписати йому всі ці американські витівки.

— Еймс, ключник…

— Що з ним? Чи можна йому довіряти?

— Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса. Надійний, як скеля, чоловік. У Дугласа він жив ще до того, як той оселився в замку, — це було п’ять років тому. Еймс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

— Рушницю намагалися сховати. Через те й обрізали цівки. Вона легко поміститься у валізі. Як Еймс може бути певен, що такої рушниці не було в будинку?

— Тоді він мусив би хоч раз її побачити.

Мак-Дональд знову хитнув своєю впертою шотландською головою.

— І все-таки я не певен, що тут ніколи не бувало жодної рушниці. Погляньте-но, — у його мові ясніше стало чути абердинську говірку, — погляньте-но, як усе заплутується, коли припустити, що цю рушницю — та й усі ці химерні речі — принесла сюди чужа людина. Це просто неймовірно! Це суперечить здоровому глуздові! Прошу вас, містере Холмсе, скажіть що-небудь.

— Скажіть краще свою думку, містере Маку, — суворо, мов суддя, відповів Холмс.

— Цей чоловік — не грабіжник, якщо припустити, що він справді існував. Історія з обручкою та картка наводять на думку про зумисне вбивство з особистих причин. Він прокрався до будинку з обдуманим наміром убити господаря. Він знає, що йому важко буде втекти, бо будинок оточений ровом з водою. Яку зброю він обирає? Звичайно ж, якнайтихішу. Тоді він міг би сподіватися, що зможе, скоївши злочин, швидко вилізти через вікно, перейти рів і податися геть. Усе цілком зрозуміло. Зрозуміло й те, що це дурниця — принести з собою якнайгучнішу зброю, чудово знаючи, що кожна людина в домі відразу прибіжить, почувши постріл, і побачить убивцю раніше, ніж він перейде рів. Хіба не так, містере Холмсе?

— Ви справді добре обміркували цю справу, — замислено відповів мій друг. — Проти вашої думки потрібні дуже вагомі докази. Дозвольте спитати, містере Вайте Мейсоне: коли ви оглядали зовнішній бік рову, вам не траплялися сліди людини, що тільки-но вийшла з води?

— Там не було ніяких слідів, містере Холмсе. Але рів обкладено каменем. Ці камені варто оглянути ще раз.

— Жодних слідів?

— Жодних.

— Он як! Ви не заперечуєте, містере Вайте Мейсоне, щоб ми негайно пішли туди? Там можуть знайтися якісь цікаві дрібниці.

— Я сам хотів це запропонувати, містере Холмсе, але гадав, що спершу варто познайомити вас з усіма фактами. Я думав, вас зацікавить щось іще… — Вайт Мейсон нерішуче поглянув на детектива-аматора.

— Я вже працював з містером Холмсом раніше, — сказав інспектор Мак-Дональд. — Він грає за власними правилами.

— Авжеж, за власними, — усміхнено підтвердив Холмс. — І до того ж маю нагоду допомогти судові й поліції. Якщо я коли-небудь і цурався поліційних детективів, то лише через те, що вони перші цурались мене. Я не маю навіть бажання підраховувати їхні поразки. І водночас, містере Вайте Мейсоне, я наголошую, що працюю на свій розсуд і домагаюся цілковитих, а не часткових наслідків.

— Ви робите нам честь своєю допомогою. Ми покажемо вам усе, що знаємо, — щиросердно відповів Вайт Мейсон. — Ходімо, докторе Ватсоне. Коли настане час, ми теж сподіваємось потрапити на сторінки ваших книжок.

Ми пішли мальовничою сільською вуличкою, обабіч якої росли підстрижені в’язи. Попереду виднілися два стародавні кам’яні стовпи, обвітрені й порослі лишайником; на їхніх вершках височіли фігури, що колись зображали лева в стрибку, — герб Капюсів з Берлстона. Коротка, звивиста дубова алея була саме така, як зазвичай трапляється в англійських селах. Після крутого повороту перед нами з’явився великий низький будинок із темно-бурої цегли, споруджений за часів короля Якова й обсаджений тисами. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний звідний міст, і широкий рів з водою, що блищала, наче живе срібло, при світлі холодного зимового сонця.

Три століття промайнули над цим старовинним замком — три століття народжень і смертей, сільських свят і полювань. Дивно, що саме тепер стіни замку огорнула лиховісна тінь! І водночас саме ці шпилясті дахи та химерні вежі слугували найкращим місцем для страхітливого злочину. Поглянувши на вузькі вікна й темний фасад, що височів над водою, я відчув, що більш придатної сцени для трагедії просто не знайти.

— Ось воно, це вікно, — показав Вайт Мейсон. — Праворуч від підйомного моста. Його відчинено — так само, як і минулої ночі.

— Але ж воно, здається, завузьке, щоб туди могла пролізти людина.

— Ну, людина ця була, напевно, худорлява. Тут нам не треба ваших пояснень, містере Холмсе. І ви, і я вільно протиснемось через це вікно.

Холмс підійшов до краю рову й позирнув униз. Потім оглянув кам’яне облицювання й траву.

— Я маю добрий зір, містере Холмсе, — сказав Вайт Мейсон. — Немає жодних слідів того, що тут хтось вилазив. Хіба він неодмінно мусив залишити сліди?

— Неодмінно. Ця вода завжди каламутна?

— Майже завжди. Струмок несе сюди мул.

— Як тут глибоко?

— Зо два фути скраю і три посередині.

— То вбивця ніяк не міг потонути, переходячи рів?

— Ні, тут навіть дитина не потоне.

Ми пройшли звідний міст, і нас зустрів довготелесий, сухорлявий, дещо манірний чоловік, що виявився ключником Еймсом. Бідолашний старий був зовсім блідий і досі тремтів від нервового струсу. Сільський сержант — рослий, вояцької статури, — стояв на варті біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

— Чи є новини, сержанте Вільсоне? — спитав Вайт Мейсон.

— Ні, сер.

— Тоді можете йти додому. Ви нам уже не потрібні. Якщо треба буде, ми покличемо вас. А ключник зачекає за дверима. Скажіть йому, хай попередить містера Сесіла Баркера, місіс Дуглас та економку, що нам доведеться поговорити з ними. А тепер, джентльмени, дозвольте мені поділитися з вами тут, на місці, своїми міркуваннями, а тоді ви вже висловите свої.

Цей сільський фахівець вразив мене. Він був кмітливий, діловитий, що надалі могло б допомогти йому зробити кар’єру. Навіть Холмс слухав його уважно, без жодного сліду того нетерпіння, яке знавці так часто виявляють до своїх молодших колег.

— Самогубство це чи вбивство? Ось найперше наше питання, джентльмени. Якщо це самогубство, то нам слід припустити, що цей чоловік зняв з пальця обручку й сховав її, потім прийшов сюди в халаті і брудних чоботях, натоптав у кутку за шторою, щоб удати, ніби на нього хтось чатував, потім відчинив вікно, далі кров’ю…

— Все це ми можемо відкинути, — перервав його Мак-Дональд.

— Я теж так гадаю. Самогубство тут ні до чого. Залишається вбивство. Тоді слід вирішити, чи його вбив хтось чужий, чи тутешній мешканець.

— Гаразд, наведіть свої докази.

— В обох випадках ми стикаємось із великими труднощами, але злочин будь-що скоєно. Спершу припустімо, що злочинець — особа, яка мешкає в цьому будинку. Він убив Дугласа тоді, коли всі були вдома й ніхто ще не спав. Він скористався якнайгучнішою зброєю, — зброєю, якої тут ніколи не бачили, — що мало зняти тривогу в усьому домі. Не дуже ймовірно, авжеж?

— Справді, не дуже.

— Кожен з вас пам’ятає, що після пострілу минула лише хвилина, перш ніж не тільки містер Сесіл Баркер — хоча він наголошує, що був першим, — а й ключник Еймс, і всі інші опинились на місці вбивства. Скажіть мені, як убивця встиг за цю хвилину натоптати в кутку, відчинити вікно, забруднити підвіконня кров’ю, зняти обручку з небіжчикового пальця — й таке інше? Це неможливо!

— Ви дуже добре все пояснили, — мовив Холмс. — Я ладен погодитися з вами.

— Тоді повернімося до думки, що вбивство скоєно сторонньою людиною. Ми й тут стикаємося з не меншими труднощами, хоч саму думку не можна вважати за неймовірну. Убивця потрапив до будинку між опів на п’яту й шостою годиною, тобто вже в сутінках, але до того, як підняли міст. У будинку були гості, двері відчинені, тож ніщо йому не заважало. Він міг бути звичайнісіньким грабіжником або мав особисті рахунки з містером Дугласом. Оскільки Дуглас більшу частину свого життя провів в Америці і рушниця виявилась американською, то найвірогідніше, що це вбивство з помсти. Убивця прослизнув до цієї кімнати, — вона була найближче, — й сховався за шторою. Тут він просидів до одинадцятої ночі. Саме тоді містер Дуглас увійшов до кімнати. Між ними відбулася коротка розмова — якщо вона взагалі відбулася: місіс Дуглас наголошує, що після того, як її чоловік пішов, постріл стався не більше ніж через п’ять хвилин…

— Свічка це підтверджує, — зауважив Холмс.

— Саме так. Свічка була нова і встигла згоріти лише на півдюйма. Він поставив її на стіл ще до того, як на нього накинулись, інакше вона впала б разом з ним. Це свідчить, що на нього напали не відразу, як він увійшов. Коли з’явився містер Баркер, свічка горіла, а лампа — ні.

— Тут усе зрозуміло.

— Тепер я спробую відтворити за цими припущеннями сцену вбивства. Дуглас заходить до кімнати. Ставить свічку. З’являється чоловік, що ховався за шторою, озброєний рушницею. Він вимагає віддати обручку — бозна-навіщо, але це мало бути так. Містер Дуглас віддає її. Тоді — чи ненароком, чи боронячись — Дуглас хапає молоток, що лежить на килимі; той чоловік стріляє в нього. Потім він кидає рушницю — і, мабуть, оцю дивну картку «Д. В. 341» — і втікає через вікно; до рову він потрапив тієї миті, коли Сесіл Баркер знайшов убитого. Що ви скажете, містере Холмсе?

— Цікаво, та не дуже переконливо.

— О Боже, це здавалося б просто нісенітницею, якби не було чимось ще гіршим! — вигукнув Мак-Дональд. — Убивця, хоч би хто він був, міг би переконати вас, що вбивство було скоєно якимось іншим чином. Чого він сподівався, перетнувши сам собі дорогу до відступу? Чого він сподівався, стріляючи з рушниці, коли тиша була для нього єдиним порятунком? Містере Холмсе, може, ви поясните це нам, якщо вважаєте думку Вайта Мейсона непереконливою?

Протягом усієї цієї тривалої розмови Холмс сидів мовчки, не проминаючи жодного слова і лише зрідка уважно поглядаючи вбік. Чоло його взялося зморшками.

— Треба зібрати якнайбільше фактів, щоб висловити остаточну думку, містере Маку, — мовив він, ставши навколішки перед мертвим тілом. — Боже мій! Ці рани справді жахливі. Можна покликати на хвилинку ключника? Еймсе, ви, напевно, часто бачили цей незвичайний знак — трикутник у колі — на плечі в містера Дугласа?

— Часто, сер.

— Ви ніколи не чули пояснень із цього приводу?

— Ні, сер.

— Така річ мусила завдати йому великого болю. Це, безперечно, тавро. Так… Еймсе, а ось маленький шматочок пластиря в кутку вуст містера Дугласа. Ви помічали його раніше?

— Так, сер, він порізався, коли голився вчора вранці.

— А чи траплялося йому порізатись так раніше?

— Нещодавно, сер.

— Підозріла річ! — сказав Холмс. — Це, звичайно, може бути простий збіг або вияв хвилювання, яке свідчило, що він мав причину чогось боятися. Ви помічали щось незвичне в його поведінці, Еймсе?

— Мені здавалося, що він був трохи неуважний і стурбований, сер.

— Так! Отже, напад не був несподіваним. Ми поволі просуваємось уперед, чи не так? Чи, може, ви хочете вести розслід самі, містере Маку?

— Ні, містере Холмсе. Справа вже в надійних руках.

— Гаразд, тоді переходьмо до картки «Д. В. 341». Її зроблено з дуже цупкого картону. У вас тут є такий картон?

— Здається, що ні, сер.

Холмс підійшов до письмового столу й налив трохи чорнила з усіх пляшечок на прес-пап’є.

— Напис зроблено не тут, — пояснив він. — Тут чорнило чорне, а там — фіолетове. І написано грубим пером, а тут усі пера тонкі. Ні, це було написано десь-інде. Що ви можете сказати про цей напис, Еймсе?

— Нічого, сер.

— А ви як гадаєте, містере Маку?

— Мені спало на думку, що то якесь таємне товариство. Ось і знак на руці підтверджує це.

— Я теж так думаю, — сказав Вайт Мейсон.

— Що ж, візьмімо цю думку за робоче припущення й погляньмо, наскільки з’ясується наша ситуація. Агент цього товариства проникає до будинку, чекає на містера Дугласа, розвалює йому голову з цієї рушниці й тікає через рів, залишивши біля мертвого тіла картку — задля того, щоб про це згадали в газетах і решта членів товариства дізналися, що помста відбулася. Все збігається. От тільки чому з усіх видів зброї було обрано саме рушницю?

— Справді, дивно.

— І куди зникла обручка?

— Отож.

— І чому досі нікого не заарештували? Зараз уже по другій годині. Сподіваюся, що всі необхідні накази було віддано й зараз кожен констебль на відстані сорока миль розшукує незнайомців у промоклій одежі?

— Так, містере Холмсе.

— Якщо він не заховавсь у якійсь норі чи не переодягнувся, вони нізащо б не обминули його. Але все-таки вони його обминули! — Холмс підійшов до вікна й став розглядати крізь лупу кривавий слід на підвіконні. — Це, безперечно, слід чобота. Він надзвичайно широкий. Дивна річ: судячи зі слідів у кутку, в нього менші ноги. Справді щось непевне. А що це під столом?

— Гімнастичні гирі містера Дугласа, — відповів Еймс.

— Гімнастична гиря вона тут одна. А де друга?

— Не знаю, містере Холмсе. Може, вона й була одна. Я кілька місяців не придивлявся до них.

— Одна гімнастична гиря… — задумано повторив Холмс, але його зауваження перервав різкий стукіт у двері.

Перед нами з’явився високий, засмаглий, чисто поголений чоловік. Неважко було здогадатися, що це Сесіл Баркер, про якого ми вже чули. Гордовиті очі його допитливо позирали то на одного, то на іншого з нас.

— Пробачте, що перебив вас, — мовив він. — Мені треба переказати вам останню новину.

— Когось заарештували?

— Аж ніяк. Знайшли велосипед. Той чолов’яга його кинув. Ходімо, погляньмо. Це за сотню ярдів від дверей.

Ми пішли туди й побачили конюхів та ще трьох-чотирьох роззяв, що оглядали велосипед, який витягли з кущів. Велосипед був відомої марки «Радж-Вітворс», увесь забруднений, ніби після довгої подорожі. В торбинці при сідлі лежали тільки гайковий ключ та мастило — і нічого, що допомогло б визначити власника.

— Це може стати в великій пригоді поліції, — сказав інспектор, — якщо ці речі перелічать і зареєструють. Будьмо вдячні долі хоча б за це. Якщо ми досі не дізнались, куди втік убивця, то принаймні з’ясуємо, звідки він з’явився. Але чому той чолов’яга кинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди йому треба? Містере Холмсе, ми, здається, ніколи не видряпаємось із цієї темряви.

— Ніколи? — замислено відповів мій друг. — Оце вже не знаю!

5. Свідки трагедії
— Ви все оглянули в кімнаті? — спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися до будинку.

— Та начебто, — відповів інспектор. Холмс кивнув головою.

— То, може, хочете послухати свідчення мешканців будинку? Ходімо до їдальні. Еймсе, ви перший розкажете нам усе, що знаєте.

Ключникова розповідь була проста, зрозуміла й видавалася цілком щирою. Він найнявся сюди п’ять років тому, коли Дуглас уперше приїхав до Берлстона. Він знав, що містер Дуглас — багата людина, яка надбала собі гроші в Америці. Він був добрий, чуйний — хоч і не такий, як давній Еймсів господар, але ж цього не можна вимагати від кожного. Еймс ніколи не бачив у містера Дугласа ані сліду хвилювання: навпаки, то була найхоробріша людина у світі. Від містера Дугласа Еймс дістав наказ щовечора піднімати міст, як за давніх часів: господар віддавав належне старовинним звичаям.

Містер Дуглас нечасто виїжджав до Лондона чи взагалі залишав садибу. Проте за день до вбивства він їздив до Танбридж-Вельса дещо купити. Саме того дня Еймс помітив у поведінці містера Дугласа якийсь неспокій і хвилювання; господар здавався надміру роздратованим. Тієї фатальної ночі ключник не спав — він був у коморі й прибирав столове срібло, коли раптом пролунав різкий дзвінок. Пострілу він не чув, але це не дивно, бо комора й кухня розташовані в різних частинах будинку. Економка теж вибігла з своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом пішли до передньої частини будинку.

На сходах ключник побачив місіс Дуглас, що теж ішла вниз. Вона не поспішала і взагалі не виглядала схвильованою. Тільки-но господиня зійшла зі сходів, як із кімнати містера Дугласа вибіг містер Баркер. Він зупинив місіс Дуглас і став благати її повернутися назад.

«Заради Бога, повертайтеся до своєї кімнати! — вигукнув він. — Бідолашний Джек мертвий! Ви нічим йому не зарадите. Повертайтесь назад, ім’ям Господа прошу вас!»

Місіс Дуглас покірно пішла. Вона не кричала, не чинила жодного опору. Місіс Еллен, економка, допомогла їй зійти нагору й провела до спальні. Еймс з містером Баркером увійшли до кімнати й застали все так, як бачила поліція. Свічка тоді вже не горіла, але було засвічено лампу. Вони визирнули у вікно. Ніч була дуже темна, тож вони нічого не побачили й не почули. Тоді вони подалися до передпокою, де Еймс заходився крутити корбу, щоб опустити міст. Містер Баркер відразу побіг кликати поліцію.

Такими в цілому були свідчення ключника.

Розповідь економки місіс Еллен підтверджувала його слова. Її кімната була трохи ближче до передньої частини будинку, ніж комора, де працював Еймс. Вона вже збиралася лягти спати, коли її увагу привернув дзвінок. Чути його було не дуже добре. Через те, мабуть, вона не почула й пострілу, адже звідти до кімнати містера Дугласа досить далеко. Вона згадала, що чула ще якийсь звук, схожий на грюкіт дверей. То було набагато раніше — за півгодини до того, як пролунав дзвінок. Коли містер Еймс побіг до передньої частини будинку, вона рушила за ним. Вона бачила блідого й схвильованого містера Баркера, що виходив з кімнати. Містер Баркер перейняв місіс Дуглас, яка спускалася сходами, наказав їй повернутися назад. Вона щось відповіла йому, але що саме, економка не розчула.

«Відведіть її нагору! Побудьте з нею!» — наказав Баркер місіс Еллен.

Економка провела господиню до її спальні й спробувала заспокоїти. Місіс Дуглас була дуже схвильована, але більше не силкувалася зійти вниз. Вона лише сіла в халаті біля каміна, схиливши голову на руки. Місіс Еллен залишалася з нею майже цілу ніч. Усі інші слуги вже спали й не чули тривоги доти, доки не приїхала поліція. Сплять вони в іншій частині будинку і почути, звичайно ж, нічого не могли.

Отже, економка своєю розповіддю нічого не додала до нашого розсліду, крім нескінченних розпачливих та здивованих вигуків.

Місіс Еллен змінив як свідок Сесіл Баркер. Про події тієї ночі він майже нічого не міг додати до того, що вже знала поліція. Сам він був переконаний, що вбивця втік через вікно. Про це свідчив, на його думку, кривавий слід. До того ж міст було піднято, отже іншого шляху в убивці не було. Він не міг сказати, звідки вбивця з’явився й чому залишив у кущах свій велосипед — якщо то справді його велосипед. Потонути в рові ніяк не можна, бо там не більше ніж три фути завглибшки.

Містер Баркер висловив свою думку щодо вбивства. Дуглас був потайний чоловік, і в книзі його життя траплялися сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Він виїхав до Америки, коли був ще парубком. Велося йому там добре. Баркер уперше зустрів його в Каліфорнії, де вони стали партнерами в успішному освоєнні копальні під назвою Каньйон Беніто. Там їм поталанило, але Дуглас раптом згорнув свої справи й переїхав до Англії. Він тоді був удівцем. Баркер невдовзі продав власну частку копальні й теж оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу.

Дуглас справляв на нього враження людини, над якою постійно тяжіє небезпека; на цю думку його наводила й несподівана втеча з Каліфорнії, й те, що він найняв будинок в одному з найвідлюдніших куточків Англії. Баркер вважав, що за Дугласом стежило якесь таємне товариство, яке не заспокоїться доти, аж поки не знищить його. Це підказали йому окремі Дугласові натяки, але що то за товариство, він ніколи не розповідав. Можна лише припустити, що ця таємнича картка має до нього відношення.

Як довго ви жили з Дугласом у Каліфорнії? — спитав інспектор Мак-Дональд.

— П’ять років.

— То він, кажете, був неодружений?

— Удівець.

— Ви знали, звідки родом була його перша дружина?

Ні. Я лише пам’ятаю, як він казав, що вона німкеня, й показав мені її портрет. То була дуже гарна жінка. Вона померла від тифу за рік до нашого знайомства.

— Ви не можете пов’язати його минуле з якимось окремим місцем в Америці?

— Часом він розповідав мені про Чикаго. Він добре знав це місто й колись працював там. Ще я чув від нього про шахти та рудні. Свого часу він багато подорожував.

— А чи не займався він політикою? Можливо, те таємне товариство було політичним?

— Ні, політика його анітрохи не цікавила.

— Чи не маєте ви підстави думати, що він був злочинцем?

— Навпаки, чеснішої за нього людини я не зустрічав.

— Може, за ним водилися якісь дивацтва, коли ви жили в Каліфорнії?

— Він працював на нашій ділянці в горах. Ніколи не бував у людних місцях. Ось чому я ще тоді подумав, що за ним хтось стежить. Після того, як він раптово виїхав до Європи, я ще більше в цьому переконався. Мабуть, він одержав тоді якесь застереження. Через тиждень по тому, як він поїхав, про нього розпитували якісь шестеро чоловіків.

— Що то були за люди?

— Якісь грубі, неотесані. Прийшли на нашу ділянку й почали питати, де він. Я сказав, що він виїхав до Європи, і не знаю, де його шукати. Вони не хотіли йому добра — це одразу було помітно.

— Це були каліфорнійці?

— Не знаю, чи це були каліфорнійці, але що американці — то правда. На гірників не скидалися. Не знаю, ким вони були, але я дуже зрадів, коли вони подалися геть.

— То було шість років тому?

— Майже сім.

— А до того ви п’ять років прожили разом у Каліфорнії. Отже, все це почалося не менше ніж одинадцять років тому?

— Мабуть, що так.

— Напевно, то була надто вже непримиренна ворожнеча, якщо вона стільки тривала й завершилась таким сумним кінцем.

— Я думаю, що вона затьмарювала все його життя. Думка про небезпеку ніколи не полишала його.

— Але якщо людина знає, що її підстерігає небезпека, то чому б їй не попросити захисту в поліції?

— Мабуть, від цієї небезпеки його ніхто не міг захистити. До вашого відома, він завжди ходив озброєний. Ніколи не виймав револьвер з кишені. Але тієї ночі, на лихо, він був уже в халаті. Міст було піднято, отож він вважав себе в безпеці.

— Я хотів би точніше полічити всі ці роки, — сказав Мак-Дональд. — Шість років тому Дуглас виїхав з Каліфорнії. Наступного року ви поїхали за ним, чи не так?

— Саме так.

— Він був одружений п’ять років. Ви повернулися до Англії якраз перед його весіллям?

— Так, за місяць до весілля. Я був його дружком.

— Чи знали ви місіс Дуглас до весілля?

Ні, не знав. Я не був в Англії десять років.

— Але після того ви часто бачили її?

Баркер неприязно поглянув на детектива.

— Після того я часто відвідував Дугласа, — мовив він. — Якщо й зустрічався з нею, то лише через те, що, гостюючи в друга, не можна не зазнайомитись із його дружиною. Коли ж ви думаєте, що…

— Я нічого не думаю, містере Баркере. Лише питаю вас про те, що потрібно для розсліду справи. Я зовсім не хочу вас ображати.

— Всякий допит образливий, — роздратовано відповів Баркер.

— Ми лише хочемо знати деталі. У ваших інтересах, та й у будь-чиїх, з’ясувати їх. Містер Дуглас схвалював ваші дружні взаємини з його дружиною?

Баркер зблід, і його дужі, великі руки нервово стислися в кулаки.

— Ви не маєте права питати про таке! — скрикнув він. — Що вам до того з вашим розслідом?

— Я мушу повторити своє запитання.

— Тоді я відмовляюсь відповідати.

Воля ваша, але знайте, що ваша відмова — це вже відповідь. Якби вам не було чого приховувати, ви б не відмовлялись.

Баркер якусь хвилину помовчав; його обличчя спохмурніло, широкі чорні брови насупились у важкій задумі. Несподівано він усміхнувся:

— Врешті-решт я розумію, джентльмени, що ви лише виконуєте свої обов’язки, і я не можу чинити вам опір. Я тільки прошу вас не мучити цими запитаннями місіс Дуглас: їй і без того багато довелося пережити. Мушу сказати вам, що бідолаха Дуглас мав лише одну ваду ревнощі. Він любив мене — жодна людина в світі не любила так свого друга. І він обожнював свою дружину. Він хотів, щоб я приходив до нього, і навіть часто посилав по мене. Але коли бачив, що його дружина лагідно розмовляє зі мною чи просто виявляє свою приязнь до мене, то над ним брали гору ревнощі й тоді він міг говорити найобразливіші речі. Кілька разів я зарікався приходити до нього, й тоді він писав мені листи, прохаючи вибачити. Але повірте мені, джентльмени, що ніхто в світі не мав вірнішої дружини й відданішого друга, ніж він.

Він говорив щиро, з запалом; це помітив навіть інспектор Мак-Дональд.

— Ви знаєте, що з пальця небіжчика було знято обручку? — запитав він.

— Нібито так, відповів Баркер.

— Чому ви кажете «нібито»? Адже це факт.

Баркер здавався збентеженим і розгубленим.

— Сказавши «нібито», я хотів підкреслити саме непевність цього факту. Можливо, він сам зняв обручку.

— І все-таки те, що обручка зникла, вказує на якийсь зв’язок між Дугласовим шлюбом і трагедією, чи не так?

Баркер знизав широкими плечима.

— Я не бачу тут жодного зв’язку, — відповів він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію леді… — Його очі гнівно спалахнули, але помітним зусиллям волі він стримав себе: — Тоді ви на хибному шляху.

— Я більше не маю до вас запитань, — холодно сказав Мак-Дональд.

— А я маю ще одне, невеличке, — озвався Шерлок Холмс. — Коли ви увійшли до кімнати, там горіла лише свічка на столі, адже так?

— Саме так.

— І в її світлі ви побачили все, що там скоїлось?

— Так.

— І ви одразу подзвонили до слуг?

— Так.

— І Еймс прибіг дуже швидко?

— Десь за хвилину.

— І коли він прибіг, то побачив, що свічка погасла і горить лампа. Цікаво!

Баркер знову трохи збентежився.

— Не бачу тут нічого цікавого, містере Холмсе, — відповів він, помовчавши. — Свічка дає надто мало світла. Я й подумав, що світла треба більше. На столі стояла лампа, тож я засвітив її.

— І загасили свічку?

— Саме так.

Холмс більше нічого не питав, і Баркер недовірливо, навіть з викликом, як здалось мені, поглянув на нас, обернувсь і пішов з кімнати.

Інспектор Мак-Дональд послав Еймсом записку місіс Дуглас, де повідомив, що має намір відвідати її. Вона відповіла, що сама прийме нас у їдальні. Невдовзі туди увійшла висока гарна жінка тридцяти років, надзвичайно спокійна — нітрохи не схожа на ту трагічну, розгублену особу, яку я уявляв собі. Її обличчя справді було бліде та зморене, як у людини, що пережила такий удар, однак поводилась вона стримано, а її гарні руки лежали на краєчку стола так само нерухомо, як і мої. Сумні, чутливі очі позирали то на одного, то на іншого з нас здивованим, допитливим поглядом. Несподівано вона спитала різким, уривчастим голосом:

— Ви знайшли що-небудь?

Може, мені тільки здалося, що в її голосі пролунали радше нотки страху, аніж надії.

— Ми робимо все, що можемо, місіс Дуглас, — відповів інспектор. — Будьте певні, що ми нічого не проминемо.

— Не шкодуйте грошей, — сказала вона холодним, байдужим голосом. — Докладіть до цього всіх зусиль.

— Тоді розкажіть нам щось таке, що може пролити нове світло на цю справу.

— Побоююсь, що не зможу. Але все, що я знаю, до ваших послуг.

— Ми чули від містера Сесіла Баркера, що ви не були в тій кімнаті, де сталася трагедія?

— Ні, він на сходах завернув мене назад. Благав, щоб я поверталася до спальні.

— Ви почули постріл і негайно пішли вниз?

— Накинула халат і пішла.

— Скільки часу минуло після пострілу, коли вас зупинив на сходах містер Баркер?

— Мабуть, хвилини зо дві. В таку мить не думаєш про час. Він благав мене не йти туди. Казав, що я нічим не зможу там зарадити. Тоді місіс Еллен, економка, повела мене нагору. Все це було схоже на якийсь моторошний сон.

— Ви можете сказати, як довго ваш чоловік був унизу, перш ніж ви почули постріл?

— Ні, не можу. Він вийшов зі своєї туалетної, й більше я його не чула. Він щоночі обходив будинок, бо страшенно боявся пожежі. Це єдина річ, через яку він щоразу дуже нервувався.

— Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуглас. Ви познайомилися з чоловіком в Англії, чи не так?

— Так. Ми побралися п’ять років тому.

— Він не розповідав вам про яку-небудь пригоду, що сталася в Америці й могла накликати на нього небезпеку?

Місіс Дуглас серйозно замислилась, перш ніж відповісти.

— Я завжди відчувала, що над ним тяжіє якась небезпека, — сказала вона нарешті. — Але він не хотів розповідати про неї. І не через те, що не вірив мені, — між нами завжди були справжня довіра та любов, — а через те, що хотів уберегти мене від хвилювань. Він думав, що я переживатиму, коли почую про це, й тому мовчав.

— Тоді як ви про це довідались?

На обличчі місіс Дуглас заграла усмішка.

— Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб жінка, яка кохає його, нічого не запідозрила? Я знала про це, бо він не хотів розповідати мені про своє життя в Америці. Я знала про це, бо він безперестану чогось остерігався. Я знала про це з окремих його слів. Знала з того, як він поводився з незнайомцями. Я була певна, що він має непримиренних ворогів і вважає, що вони натрапили на його слід. Через те він щодня був насторожі. Я так переконала себе в цьому, що вже кілька років жила в тривозі, коли він повертався додому раніше, ніж звичайно.

— Скажіть, будь ласка, — мовив Холмс, — які його слова найбільше привернули вашу увагу?

— «Долина жаху», — відповіла леді. — Він вимовив ці слова, відповідаючи якось на мої запитання. «Я був у Долині жаху. Я ще й досі не вийшов з неї». — «І ми ніколи не вийдемо з цієї Долини жаху?» — спитала я, побачивши, що він говорить серйозніше, ніж будь-коли до цього. «Часом мені здається, що ніколи», — відповів він.

— Ви питали його, що то за Долина жаху?

— Так, але він дуже спохмурнів і хитнув головою. «Досить і того, що я вже побував там, — відповів він. — Дай Боже, щоб її тінь ніколи не впала на тебе!» То, напевно, була якась справжня долина, в якій йому довелося жити і в якій з ним скоїлося щось страшне. Я цілком того певна. Більше я нічого не можу додати.

— І він не згадував ніяких імен?

— Ні. Але якось після нещасної пригоди на полюванні, три роки тому, він лежав у лихоманці. Я пам’ятаю, як він без упину повторював тоді чиєсь ім’я, вимовляючи його з гнівом і якимось жахом. То було ім’я «Мак-Ґінті» — майстер Мак-Ґінті, «володар душі й тіла». Коли він одужав, я спитала, що то за майстер Мак-Ґінті й чиїх душі й тіла він володар. «Дякувати Богові, не моїх!» — відповів він, сміючись, і це було все, що я від нього почула. Але мені здається, що між майстром Мак-Ґінті та Долиною жаху існує зв’язок.

— Ще одне запитання, — втрутивсь у розмову інспектор Мак-Дональд. — Ви зустрілися з містером Дугласом у найманих кімнатах у Лондоні й там заручились. У вас був перед тим роман? Чи було щось несподіване, таємниче у ваших заручинах?

— Роман — так. Він буває у всіх. Але нічого таємничого у нього не було.

— Він мав суперника?

— Ні, я була вільною жінкою.

— Ви, безперечно, чули, що хтось зняв у нього з пальця обручку. Це вас не дивує? Може, то справді якийсь давній ворог вистежив і вбив його, але навіщо він зняв обручку?

Я ладен був заприсягтися, що на вустах жінки промайнула тінь легенької усмішки.

— Не можу сказати, — відповіла вона. — Це справді щось дивне.

— Гаразд, більше ви нам не потрібні. Пробачте, що ми забрали у вас стільки часу, — сказав інспектор. — Залишилося, звичайно, ще багато подробиць, але ми повернемося до них згодом.

Місіс Дуглас підвелась, і я знову помітив, як швидко й допитливо вона позирнула на нас. «Яке враження справили на вас мої свідчення?» — немовби питала ця жінка. Потім вона вклонилась і вийшла з кімнати.

— Гарна жінка, дуже гарна, — замріяно промовив Мак-Дональд, коли за нею зачинилися двері. — Цей Баркер, мабуть, і справді тут замішаний. Він із тих чоловіків, що приваблюють жінок. Він зізнався, що небіжчик був ревнивий, і краще за інших, напевно, знав причину його ревнощів. А ця пригода з обручкою? Її не можна просто так облишити. Людина, що знімає з пальця у мертвого обручку… Що ви скажете про це, містере Холмсе?

Мій друг сидів, схиливши голову на руки, заглиблений у свої думи. Потім підвівсь і подзвонив.

— Еймсе, — запитав він, коли ключник увійшов, — де зараз містер Сесіл Баркер?

— Зараз пошукаю, сер.

За мить він повернувсь і сказав, що Баркер у садку.

— Чи не пригадаєте ви, Еймсе, що було на ногах у містера Баркера минулої ночі, коли ви були з ним у тій кімнаті?

— Так, пам’ятаю, містере Холмсе. Він був у нічних пантофлях. Я приніс йому чоботи, коли він зібрався до поліції.

— Де зараз ті пантофлі?

— Під стільцем у передпокої.

— Гаразд, Еймсе. Нам, звичайно, треба знати, які сліди міг залишити містер Баркер, а які — вбивця.

— Так, сер. Я помітив, що його пантофлі забруднені кров’ю. Так само, як і мої.

— Що ж, це природно — кров у кімнаті була всюди. Дякую, Еймсе. Ми подзвонимо, коли ви будете потрібні нам.

Через кілька хвилин ми були в Дугласовій кімнаті. Холмс приніс туди з передпокою пантофлі. Як і зауважив Еймс, їхні підошви були темні від крові.

— Дивно! — пробурмотів Холмс, розглядаючи біля вікна пантофлі. — Дуже дивно.

Потім він швидким, різким рухом поставив один пантофель на кривавий слід на підвіконні. Слід точнісінько збігався з пантофлем. Холмс мовчки всміхнувся.

Інспектор аж змінився на виду з хвилювання. Його шотландська говірка затріскотіла, мов палиця по паркану:

— Джентльмени, тут не може бути сумніву! Баркер сам показав на це вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Я думав, що то слід клишоногої людини… проте ось воно, пояснення. Але що це все означає, містере Холмсе? Що це означає?

— Справді, що це означає? — замислено повторив мій друг.

Вайт Мейсон, усміхаючись, потер свої пухлі руки.

— Я ж казав, що тут незвичайний випадок! — вигукнув він. — Їй-бо, незвичайний!

6. Промені світла
Троє детективів залишилися в садибі, щоб розібратись у подробицях слідства, а я сам-один вирушив до нашого скромного помешкання в сільському заїзді. Але спершу мені заманулося погуляти в старовинному саду біля замку. Його оточували ряди старих, по-химерному підстрижених тисів. У глибині саду була чудова галява зі стародавнім сонячним годинником посередині. Тут панував сумирний, спокійний настрій, якого так потребували мої напружені нерви.

Серед цього глибокого спокою ніби забувалась — чи принаймні здавалась якимось сонним видивом — похмура кімната з застиглим скривавленим тілом на підлозі. Але саме тоді, коли я блукав садом, намагаючись заспокоїти цим затишком свою душу, стався дивний випадок, що відразу повернув мої думки до злочину і залишив по собі лиховісне враження.

Я вже згадував, що сад оточували ряди тисових дерев. У найдальшому ряді вони росли щільно, мов живопліт. По інший бік цього живоплоту стояла кам’яна лава, прихована від очей усіх, хто йде від будинку. Наблизившись до того місця, я почув голоси — якісь слова, мовлені низьким чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, немовби у відповідь.

За мить я вже був по той бік живоплоту й побачив там місіс Дуглас та Баркера — побачив раніше, ніж вони мене помітили. Вираз її обличчя приголомшив мене. В їдальні, на допиті, вона здавалася серйозною й сумною. Тепер усі сліди лиха зникли з її лиця. Очі випромінювали радість, обличчя з усмішкою обернулося до Баркера. Він сидів біля неї, склавши руки на колінах, і його мужнє, гарне обличчя теж відповідало усмішкою. За хвилину — вони спізнились лише на хвилину — їхні обличчя знов перетворилися на понурі маски. Кинувши похапцем зо двоє слів, Баркер підвівся й подався до мене.

— Пробачте, сер, — мовив він. — Я маю честь розмовляти з доктором Ватсоном?

Я холодно вклонився; цей порух, напевно, якнайкраще висловлював те, що заполонило тоді мої думки.

— Ми так і сподівалися, що це ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Холмсом знають усі. Чи можете ви підійти на хвилину сюди, щоб поговорити з місіс Дуглас?

Я пішов за ним, виразно уявивши собі захололе тіло на підлозі. А тепер, через кілька годин після трагедії, дружина і найкращий друг небіжчика весело гомонять і сміються в саду, що був колись його садом. Я неохоче вклонився місіс Дуглас. Я переживав з нею її горе недавно, в їдальні. Тепер я збайдужіло зустрів її допитливий погляд.

— Ви, мабуть, вважаєте мене за бездушну людину, — озвалась вона.

— Це мене не обходить, — відповів я, знизавши плечима.

— Але згодом ви, напевно, віддасте мені належне. Якби ви тільки виконали…

— Немає потреби, щоб доктор Ватсон щось виконував, — швидко перебив її Баркер. — Він сам каже, що це його не обходить.

— Саме так, — підтвердив я. — Тож дозвольте мені продовжити прогулянку.

— Хвилинку, докторе Ватсоне! — благально вигукнула жінка. — Я звернуся до вас лише з одним запитанням, на яке ви можете відповісти правдивіше, ніж будь-хто в світі, і ця ваша відповідь для мене вкрай важлива. Ви краще за будь-кого іншого знаєте містера Холмса та його стосунки з поліцією. Якщо хтось скаже йому про розв’язку цієї справи, чи обов’язково ваш друг має ділитися нею з поліцією?

— Авжеж, — різко промовив Баркер. — Він працює самостійно чи, може, з ними й на них?

— Не знаю, далебі, чи можу я сам судити про такі дражливі речі…

— Благаю, благаю вас, докторе Ватсоне! Ви дуже допоможете нам… допоможете мені, якщо з’ясуєте це питання.

В голосі леді бриніла така щирість, що я на мить забув про її байдужість і ладен був зробити все, що вона захоче.

— Містер Холмс не залежить ні від кого, — відповів я. — Він працює самостійно й чинитиме на свій розсуд. Проте він, звичайно, цілком лояльний щодо своїх колег з поліції, — адже вони розплутують ту саму справу, — і не приховуватиме того, що може допомогти їм швидше віддати злочинця до суду. Більше я нічого не можу сказати, тож пораджу вам звернутися до самого містера Холмса, щоб дістати якісь докладніші відомості.

Сказавши це, я підняв капелюх і пішов, залишивши їх на лаві за живоплотом. Лише в кінці саду я озирнувся й побачив, що вони сидять на тому самому місці й запально про щось сперечаються. З того, як вони дивилися мені вслід, я зрозумів, що вони обговорюють нашу невдалу розмову.

— Мені не потрібна їхня щирість, — сказав Холмс, коли я розповів йому про цей випадок. Цілий день він провів у садибі, радячись зі своїми двома колегами. Повернувся близько п’ятої і з вовчим апетитом узявся до підвечірку, який я замовив для нього. — Ніякої поблажливості, Ватсоне; вона недоречна, коли йтиметься про їхній арешт за те, що вони допомагали вбивці.

— Ви думаєте, що до цього йде?

Мій друг був у доброму гуморі

— Любий мій Ватсоне, коли я впораюся з цим четвертим вареним яйцем, то буду готовий пояснити вам усю ситуацію. Не можу сказати, що ми вже все з’ясували, — аж ніяк, — але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі…

— Зниклої гирі?!

— О Боже, Ватсоне, невже ви й досі не зрозуміли, що вся ця справа зводиться до зниклої гирі? Проте не засмучуйтесь: між нами кажучи, мені здається, що ні інспектор Мак, ні цей симпатичний тутешній детектив не звернули на цю деталь жодної уваги. Одна гімнастична гиря, Ватсоне! Уявіть собі атлета з однією гирею! Це спричинило б викривлення хребта. Дивовижно, Ватсоне, справді дивовижно!

Він сидів, запихаючи рот грінкою, й очі його лукаво виблискували, кепкуючи з мого збентеження. Його чудовий апетит міг стати запорукою успіху — я зберіг незабутні спогади про ті дні та ночі, коли Холмс навіть не думав про їжу, бо його стривожений мозок розгадував загадки, а худе, енергійне обличчя ставало ще зморенішим від напруженої розумової праці. Нарешті він запалив люльку, сів біля каміна й почав повагом говорити, ніби розмірковуючи вголос:

— Брехня, Ватсоне, велика, зухвала, злочинна брехня — ось що зустріло нас за цими дверима! Це наша вихідна точка. Вся історія, що її розповів Баркер, — брехня. Але Баркерову історію підтвердила місіс Дуглас. Отже, вона брехала так само. Обоє брехали, заздалегідь домовившись. Звідси постає питання: чому вони брешуть і чому так старанно приховують правду? Спробуймо, Ватсоне, разом відкинути брехню і відтворити правду.

Як я дізнався, що вони брешуть? Така недолуга витівка просто не може бути правдою. Погляньте-но! За їхніми свідченнями, вбивця менше ніж за хвилину після вбивства зняв з пальця жертви обручку, яка була під іншим перснем, повернув той перстень на місце — справжній убивця, напевно, цього нізащо не зробив би — й залишив біля трупа ту дивну картку. Все це, як на мене, просто неймовірно.

Погодьтеся, Ватсоне, — я надто шаную вас, щоб мені спало на думку, ніби ви з цим не погодитесь, — що обручку не могли зняти до вбивства. Те, що свічка горіла недовго, свідчить, що їхня розмова також була нетривалою. Невже Дуглас, про хоробрість якого ми стільки чули, міг би з власної волі віддати свою обручку? Ні, ні, Ватсоне, вбивця був наодинці з убитим при світлі лампи. Тут я не маю ані найменшого сумніву.

Причиною смерті був, очевидно, постріл з рушниці. Отже, він мав відбутися трохи раніше, ніж нам розповіли. Помилитись тут неможливо. Виходить, що ми маємо справу із заздалегідь обдуманою змовою двох осіб, які чули постріл, — містера Баркера та місіс Дуглас. Коли ж я переконався, що кривавий слід на підвіконні навмисне зробив Баркер, щоб навести поліцію на хибну думку, то довелося визнати, що проти них є вагомі докази.

Тепер поміркуймо, о котрій годині сталося вбивство. До пів на одинадцяту слуги ще не порозходились, тож до цього часу статися воно не могло. За чверть до одинадцятої всі вони пішли спати, крім Еймса, що саме був у коморі. Після того, як ви сьогодні залишили нас, я провів кілька невеличких дослідів і з’ясував, що жодного шуму, який Мак-Дональд здатен був зчинити в кімнаті, не було чути в коморі, коли всі двері зачинено.

З кімнатою економки становище дещо інше. Вона не така віддалена по коридору, і з неї долинає ледь чутний звук голосу, якщо говорити досить гучно. Звук пострілу стає тихішим, коли стріляють зблизька, — а це так, безперечно, й було. Отже, постріл не був гучним, але в нічній тиші його звук міг легко долинути до кімнати місіс Еллен. Вона, як нам відомо, трохи недочуває, проте все одно каже, що чула якийсь звук, схожий на грюкіт дверей, — за півгодини до того, як знялася тривога. За півгодини до тривоги — це якраз і виходить за чверть одинадцята. Я не маю жодного сумніву, що звук, який вона чула, був пострілом з рушниці: саме тієї миті й сталося вбивство.

Якщо це так, то ми повинні з’ясувати, що робили тоді містер Баркер та місіс Дуглас — у разі, якщо вбивство, звичайно, скоїли не вони, — від тієї хвилини, коли звук пострілу змусив їх зійти вниз, до чверті на дванадцяту, коли вони подзвонили й зібрали слуг. Що вони робили тоді й чому не зняли тривогу негайно? Ось питання, що стоїть перед нами. Відповівши на нього, ми знайдемо шлях до розгадки нашої загадки.

— Я певен, — мовив я, — що ті двоє давно вже про щось змовилися. Треба бути бездушною істотою, щоб отак сидіти й сміятися аби з ким через кілька годин після вбивства чоловіка.

— Саме так. Навіть її розповідь про те, що сталося, не робить їй честі як дружині. Я не бозна-який шанувальник жінок, — і вам добре це відомо, Ватсоне, — але з власного досвіду знаю, що небагато в світі знайдеться дружин, які дозволили б, щоб стороння особа не пустила їх до тіла мертвого чоловіка. Якби я був одружений, Ватсоне, я не зміг би уявити собі, щоб моя дружина, маючи хоч якісь людські почуття, пішла геть з економкою в той час, коли я лежав би неживий за кілька ярдів від неї. Це недостойний вчинок. Навіть сторонній спостерігач здивувався б, помітивши таку бездушність жінки. Якби тут не було жодного іншого доказу, сам цей випадок викликав би підозру щодо змови.

— То ви гадаєте, що Баркер та місіс Дуглас причетні до вбивства?

— Яке відверте запитання, Ватсоне! — мовив Холмс, махнувши люлькою в мій бік. — Б’є, наче куля. Якщо ви уявите собі, що місіс Дуглас та Баркер знають правду про вбивство, але приховують її, тоді я відповім вам ствердно. Я певен, що це саме так. Але ваша підозра не має великої сенсу. Погляньмо на труднощі, які постають тоді на нашій дорозі.

Припустімо, що цю пару пов’язує злочинне кохання й вони вирішили позбутися людини, яка стоїть між ними. Це лише припущення, бо допит слуг та інших осіб цього не підтверджує. Навпаки, багато хто засвідчив, що Дугласи жили у великій злагоді.

— Хтозна, чи то правда, — заперечив я, згадавши усміхнене жіноче личко в саду.

— В усякому разі, вони справляли таке враження. Хай там що, але ця пара — надзвичайно хитрі люди. Вони обдурили всіх і вбили Дугласа. Здається мені, що він справді був людиною, над якою тяжіла небезпека…

— Ми знаємо про це лише з їхніх слів.

Холмс замислено поглянув на мене:

— Бачу, Ватсоне, що ви вже придумали версію, з якої випливає, ніби все сказане ними — цілковита брехня. Якщо так, то не існує ані погроз, ані таємного товариства, ані Долини жаху, ані майстра Мак… забув, як далі. Це якнайширше узагальнення. Погляньмо, до чого воно приведе нас. Вони вигадують цю історію з Долиною жаху. Потім залишають велосипед у саду — як доказ того, що тут побував хтось чужий. Пляма на підвіконні підтверджує цю думку. Так само й картка біля трупа, яку виготовив хтось із мешканців будинку. Все це свідчить на вашу користь, Ватсоне. А тепер звернімося до тих дивних фактів, що не мають місця у вашому припущенні. Чому з усіх видів зброї обрано саме обрізану рушницю — і до того ж американську? Як вони могли бути певні, що пострілу ніхто не почує? Місіс Еллен просто випадково не поцікавилась, чому тоді грюкнули двері. Чому ця лиха пара вчинила саме так, Ватсоне?

— Правду кажучи, я не можу цього пояснити.

— Далі: якщо дружина та її коханець надумали вбити чоловіка, то навіщо їм виставляти свою провину напоказ, знявши з пальця небіжчика обручку? Хіба це видається ймовірним, Ватсоне?

— Аж ніяк.

— І знову-таки, якби вам спало на думку покинути схований велосипед, то ви одразу, напевно, відмовилися б від неї, бо навіть найбільший недотепа скаже, що велосипед — то найважливіша річ для людини, яка змушена рятуватися втечею.

— Я нічого не можу тут пояснити.

— Але хіба може існувати така низка подій, щоб людський розум не знайшов їм пояснення? Просто так, заради вправи, без дошукування правди. Я спробую показати вам інший перебіг думок. Правду кажучи, це просто плід моєї уяви, але хіба уява — не мати правди?

Припустімо, що в житті цього Дугласа була якась ганебна, справді ганебна таємниця. Вона призвела до появи месника — якогось чужинця, не з тутешніх. Цей месник із якоїсь причини, — зараз я ще не можу пояснити її, — знімає з пальця небіжчика обручку. Помста може бути пов’язана з першим Дугласовим шлюбом, і обручку зняли у зв’язку з цим.

Перш ніж месник пішов, Баркер та місіс Дуглас опинилися в кімнаті. Убивця переконав їх, що будь-яка спроба заарештувати його призведе до розголосу ганебної таємниці. Вони погодилися відпустити його. Саме для того вони опустили міст, — це можна зробити без жодного шуму, — і знову підняли його. Злочинець з якоїсь причини вирішив, що йому буде безпечніше тікати пішки, ніж на велосипеді. Через те він залишив велосипед там, де його навряд чи могли знайти, поки він не втече. Все це цілком можливо, хіба не так?

— Так, безперечно, — дещо стримано відповів я.

— Нам слід пам’ятати, Ватсоне, що цей випадок — украй химерний. А тепер продовжимо наші припущення. Після втечі вбивці наша пара — не обов’язково злочинна — бачить, що в їхньому становищі важко буде довести, що вони не тільки не скоїли вбивства, а й жодним чином не причетні до нього. Вони швидко, хоч і невдало, обмірковують цю ситуацію. Пляму на підвіконні зробив своїм пантофлем Баркер, щоб показати, як убивця втік. Зрозуміло, що обоє вони мусили чути постріл, через те і здійняли тривогу, але на півгодини пізніше, ніж переконували нас.

— А як ви зможете все це довести?

— Ну, якби тут справді був хтось чужий, то його можна було б розшукати і спіймати. Це буде найпереконливіший з усіх доказів. Але якщо його немає… ні, тут мої здібності ще далеко не вичерпані. Гадаю, вечір у тій кімнаті, що я проведу його на самоті, допоможе мені.

— Вечір на самоті?

— Я сьогодні ж вирушу туди. Я вже домовився з вірним Еймсом, який не надто шанує Баркера. Посиджу в кімнаті й подивлюся, чи не надихне мене її дух. Я вірю в натхнення. Ви посміхаєтесь, друже Ватсоне? Що ж, побачимо. До речі, ви взяли з собою свій великий парасоль?

— Ось він.

— Коли ваша ласка, я позичу його у вас.

— Звичайно… Але що це за дивна зброя! А якщо там чатує небезпека…

— Нічого серйозного, любий мій Ватсоне, інакше я попросив би вас піти зі мною. Отже, я візьму цей парасоль. Але спершу дочекаюсь наших колег із Танбридж-Вельса, де вони, напевно, досі розшукують власника велосипеда.

Вже смеркло, коли інспектор Мак-Дональд із Вайтом Мейсоном повернулися зі свого походу. І повернулися в піднесеному настрої, радіючи результатам своїх успішних розшуків.

— Джентльмени, я, правду кажучи, сумнівався, чи був тут узагалі хтось чужий, — сказав Мак-Дональд. — Але все це підтвердилось. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Ми навіть маємо опис його прикмет. Це помітний крок уперед у нашій справі.

— Схоже, що справа добігає кінця, — відповів Холмс. — Від щирого серця вітаю вас обох.

— Я почав з того, що містер Дуглас усім здавався стурбованим — з учорашнього дня, коли побував у Танбридж-Вельсі. Отже, небезпеки слід було чекати саме з Танбридж-Вельса. Зрозуміло, що чоловік на велосипеді теж повинен був приїхати з Танбридж-Вельса. Ми взяли з собою велосипед і показували його в готелях. Управитель комерційного готелю «Орел» упізнав цей велосипед — він належав чоловікові на ім’я Харґрів, що два дні тому найняв у них кімнату. Усі його речі складали цей велосипед та ще невеличка валіза. Він записався як приїжджий з Лондона, та адреси не залишив. Валізу зроблено в Лондоні. Речі, що лежали в ній, теж англійські. Але сам приїжджий був, безперечно, американець.

— Гаразд, гаразд, — весело мовив Холмс. — Ви там добре попрацювали, поки я сидів тут зі своїм другом та вигадував теорії! Це урок практики, містере Маку.

— Так, справді, містере Холмсе, — самовдоволено сказав інспектор.

— Але ці факти придатні і для наших теорій, — зауважив я.

— Може, й так, а може, й ні. Далі, містере Маку. Там було що-небудь для встановлення його особи?

— Так мало, що було зрозуміло: він будь-що намагався залишитись непоміченим. При ньому не було ні паперів, ні листів, ні міток на одежі. Тільки в кімнаті на столі лежала карта шляхів графства. Вчора після сніданку він виїхав з готелю на велосипеді, й більше там про нього не чули.

— Мене непокоїть інше, містере Холмсе, — мовив Вайт Мейсон. — Якщо цей чолов’яга не хотів накликати на себе підозру, то повернувся б до готелю, як звичайнісінький турист. Він повинен був зрозуміти, що управитель, коли треба буде, доповість про нього поліції, а його зникнення можуть пов’язати з убивством.

— Здається, що так. Але не будемо судити про його кмітливість, — в усякому разі доти, доки його не спіймали. А який він із себе?

Мак-Дональд зазирнув до свого записника:

— Ми занотували все, про що змогли довідатися. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом збігаються. То був чоловік зростом п’ять футів та дев’ять дюймів заввишки, близько п’ятдесяти років, волосся на голові шпакувате, вуса теж, ніс гачкуватий, а обличчя, як свідчать усі, — жорстоке, навіть відразливе.

— Ну, крім виразу обличчя, його прикмети підходять і до самого Дугласа, — мовив Холмс. — І вік, і зріст, і шпакувате волосся та вуса. А що ви ще дізналися?

— На ньому були сірий піджак, картатий жилет, жовте коротке пальто та м’який кашкет.

— А як щодо рушниці?

— Вона менш ніж два фути завдовжки, могла вільно вміститись у його валізі. Її легко було пронести й під одежею.

— І ви вважаєте, що все це стосується нашої справи?

— Містере Холмсе, — відповів Мак-Дональд, — коли ми впіймаємо цього чоловіка, — а ви можете бути певні, що я розіслав телеграми з його прикметами через п’ять хвилин після того, як почув їх, — нам буде легше про це судити. Але зараз у нас багато роботи. Ми знаємо, що американець, який називає себе Харґрівом, приїхав до Танбридж-Вельса два дні тому з велосипедом та валізою. У валізі була обрізана мисливська рушниця. Вчора вранці він вирушив на місце вбивства на велосипеді, з рушницею, схованою під одежею. Ніхто, як нам відомо, не бачив, як він приїхав, — але йому не треба було проїздити через село, щоб дістатися брами саду. До того ж на шосе завжди багато велосипедистів. Він, мабуть, сховав свій велосипед у лаврових кущах, а може, й сам причаївся там, стежачи за будинком і очікуючи, коли вийде містер Дуглас. Мисливська рушниця — дивна зброя для стрільби в будинку, але він мав намір застрелити його надворі. Адже вона має помітні переваги: стріляючи з неї, промахнутися важко, а звук пострілів такий звичний серед сусідів-мисливців, що не привернув би нічиєї уваги.

— Поки все зрозуміло, — мовив Холмс.

— Але містер Дуглас не з’явився. Що вбивці було чинити далі? Він залишив у кущах велосипед і в сутінках подався до будинку. Побачивши, що міст опущено й довкола нікого немає, він вирішив спробувати щастя, приготувавши якесь пояснення на той випадок, коли його хтось перестріне. Але ніхто не перестрів. Прослизнувши до першої-ліпшої кімнати, він сховався там за шторою. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і зрозумів, що тепер єдиний його шлях до втечі — перейти рів. Отож він чекав до чверті на дванадцяту, поки містер Дуглас, зазвичай обходячи будинок, не зайшов до кімнати. Злочинець застрелив його і втік. Знаючи, що служники з готелю можуть упізнати велосипед і це слугуватиме доказом проти нього, він залишив велосипед у кущах, а сам вирушив пішки до Лондона чи ще до якогось безпечного місця. Що ви скажете, містере Холмсе?

— Добре, містере Маку, дуже добре. Але це ваше припущення. Моє припущення інше: злочин було скоєно на півгодини раніше, ніж нам розповідали. Місіс Дуглас та Баркер були в змові й щось приховують. Вони допомогли вбивці втекти — чи принаймні були в кімнаті до того, як він утік. Вони підробили докази його втечі через вікно, бо самі дозволили йому втекти, опустивши міст. Ось як я бачу першу частину цієї пригоди.

Обидва детективи хитнули головами.

— Ну, якщо так, містере Холмсе, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої, — мовив лондонський інспектор.

— І навіть іще заплутанішої, — додав Вайт Мейсон. — Місіс Дуглас ніколи в житті не бувала в Америці. Що їй до того американського вбивці?

— Охоче поділяю ці сумніви, — відповів Холмс. — І пропоную цієї ночі влаштувати невеличкий розслід, що дозволить нам з’ясувати окремі обставини.

— Ми повинні допомогти вам, містере Холмсе?

— Ні, ні! Темрява та парасоль доктора Ватсона — усі мої скромні бажання. Та ще Еймс, вірний Еймс, — він, звичайно, піклуватиметься про мене. Всі мої роздуми повертають мене до головного питання: як міг чоловік атлетичної будови розвивати свої м’язи за допомогою однієї гімнастичної гирі?

Було вже поночі, коли Холмс повернувся з походу. Ми спали в кімнаті з двома ліжками — найкращій, яку тільки можна найняти в маленькому сільському заїзді. Я вже засинав, коли почув крізь дрімоту його ходу.

— Ну, Холмсе, — пробурмотів я, — знайшли що-небудь?

Мій друг якусь мить мовчки постояв зі свічкою в руці. Потім його довготелеса, худорлява постать нахилилася наді мною.

— Ватсоне, — прошепотів він, — ви не боїтеся спати в одній кімнаті з лунатиком, з людиною, що з’їхала з глузду?

— Анітрохи, — здивовано відповів я.

— Ну, тоді все гаразд, — сказав він і більше не промовив цієї ночі ані слова.

7. Розв’язка
Другого дня вранці після сніданку ми знайшли інспектора Мак-Дональда і Вайта Мейсона в маленькій приймальні сільської поліційної дільниці. На столі перед ними лежала купа листів і телеграм, які вони уважно переглядали й перебирали. Три телеграми лежали збоку окремо.

— Досі висліджуєте втікача-велосипедиста? — весело запитав Холмс. — Які останні новини про цього негідника?

Мак-Дональд сумно показав на купу листів:

— Ми одержали про нього вісті з Лейчестера, Нотингема, Саутгемптона, Дербі, Іст-Гема, Ричмонда і ще чотирнадцяти міст. У трьох телеграмах — з Іст-Гема, Лейчестера та Ліверпуля — повідомляють, що його вже заарештовано. Ціла країна, здається, переповнена втікачами в жовтих пальтах.

— О Боже! — відгукнувся співчутливо Холмс. — А тепер, містере Маку і містере Вайте Мейсоне, я хочу вам дещо порадити. Приїхавши з вами сюди, я домовився, — як ви пам’ятаєте, — що не ділитимуся з вами сумнівними теоріями, а вестиму далі свою роботу доти, доки сам не буду певен, що ці теорії вірогідні. Ось чому я не ділився з вами своїми здогадами. Проте я люблю грати чесно й не вважаю, що буде добре, коли ви марнуватимете час та свої зусилля. Одне слово, я прийшов сюди, щоб дати вам пораду з трьох слів: покиньте цю справу.

Мак-Дональд і Вайт Мейсон здивовано вирячились на свого славетного колегу.

— Ви вважаєте цю справу безнадійною?! — вигукнув інспектор.

— Я вважаю безнадійними тільки ваші розшуки, але не вважаю безнадійними всі наші спроби докопатися до правди.

— Але цей велосипедист… Адже він — не вигадка. Ми маємо його прикмети, валізу, велосипед. Цей чолов’яга мусить десь переховуватись. Чому б нам не схопити його?

— Так, так, безперечно, ми схопимо його, але не варто марнувати сили в Іст-Гемі чи в Ліверпулі. Я певен, що ми знайдемо коротший шлях до розв’язки.

— Ви щось приховуєте від нас. Це нікуди не годиться, містере Холмсе. — Інспектор був явно роздратований.

— Ви знаєте мої методи роботи, містере Маку. Але довго ховатися я не стану. Мені треба лише одну деталь, а потім я попрощаюся з вами й помандрую до Лондона, залишивши всі з’ясовані факти до ваших послуг. Я дуже вдячний вам, і не можу вчинити інакше: за всю свою кар’єру я не пригадую цікавішої справи.

— Це вже занадто, містере Холмсе. Вчора ми бачились після вашого повернення з Танбридж-Вельса, й ви загалом були згодні з нашими висновками. Що ж сталося після того? Що підказало вам нову думку?

— Ну, якщо вже ви питаєте мене, то я відповім, що цієї ночі я провів кілька годин у садибі.

— І що ж там сталося?

— Зараз, на жаль, я можу відповісти вам лише в загальних рисах. До речі, я простудіював короткий, але цікавий опис старої садиби (…опис старої садиби, який купив за один пенс у тутешній тютюновій крамниці… — англійські тютюнові крамниці традиційно слугували також місцем продажу різноманітних дрібних товарів, дешевих книжок тощо.), який купив за один пенс у тутешній тютюновій крамниці.

Холмс дістав з кишені жилета невеличку книжечку, оздоблену немудрим малюнком стародавнього Берлстонського замку.

— Коли ви знайомитесь із старовинним духом тутешньої околиці, містере Маку, це надає розслідові особливих чарів. Не поглядайте так нетерпляче: будьте певні, що коли читаєш навіть такий короткий опис, то мимоволі сповнюєшся духом далекої старовини. Дозвольте прочитати вам кілька рядків: «Споруджена п’ятого року королювання Якова Першого, на частині вцілілого фундаменту ще давнішого замку, Берлстонська садиба — один з найкращих зразків житла доби Якова, оточеного ровами…»

— Не робіть із нас дурнів, містере Холмсе!

— Ну-ну, містере Маку! Ви знову виявляєте свою шотландську вдачу. Гаразд, я не читатиму, якщо це так дратує вас. Скажу лише, що тут описано облогу замку парламентськими військами 1644 року, описано те, як садиба слугувала прихистком для короля Карла за часів громадянської війни, і, нарешті, подано історію відвідин замку Георгом Другим. До вашого відома, тут є багато цікавих речей, пов’язаних з цим стародавнім замком.

— Містере Холмсе, я не маю в тому сумніву, але ж нас це не стосується.

— Не стосується? Справді? Широкі знання, любий мій містере Маку, одна з основ нашого фаху. Застосування цих знань на практиці часто виявляється вкрай необхідним. Ви вже пробачте за ці повчання скромному, але старшому за віком і, може, трохи досвідченішому від вас аматорові.

— Ну що ви! — щиро відказав інспектор. — Я розумію, що ви йдете до своєї мети, але обрали для того кружний шлях…

— Гаразд, облишмо історію й повернімося до сьогодення. Тобто до минулої ночі, коли я, як ви вже чули, відвідав садибу. Я не бачив ні Баркера, ні місіс Дуглас. Я не став турбувати їх, але переконався, що леді, мабуть, не сумувала й того вечора чудово пообідала. Натомість я обмінявся з добрягою містером Еймсом люб’язностями, завдяки яким посидів на самоті в кімнаті небіжчика, нікого про те не повідомивши.

— Як! Навіщо?! — вигукнув я.

— Нічого, нічого, все гаразд. У кімнаті все було, як і раніше, і я провів там дуже корисну чверть години.

— Що ж ви там шукали?

— Щоб не робити з такої дурнички таємниці, я скажу, що шукав там зниклу гирю. Я з самого початку вважав, що її треба відшукати. Врешті-решт я знайшов її.

— Де?

— От бачте, варто лиш простягти вам палець, як ви вже хапаєте всю руку. Дозвольте мені самому підійти ближче до розв’язки — трохи ближче, і я обіцяю поділитися з вами всім, що знаю.

— Гаразд, ми змушені пристати на ваші умови, — сказав інспектор, — але ж ви радите нам покинути цю справу… Скажіть, заради Бога, навіщо нам її покидати?

— З тієї простої причини, містере Маку, що ви навіть не знаєте, що саме розслідуєте.

— Ми розслідуємо вбивство містера Джона Дугласа з Берлстонської садиби.

— Так, так, ваша правда. Тільки не треба шукати таємничого джентльмена на велосипеді. Будьте певні, що це аж ніяк не допоможе вам.

— То що ж ви порадите нам робити?

— Дещо пораджу, якщо ви послухаєте мене.

Правду кажучи, я давно знав, що за вашими хитромудрими словами завжди щось криється. Я виконаю все, що ви порадите.

— А ви, містере Вайте Мейсоне?

Сільський детектив безпорадно глянув спочатку на одного, потім на іншого. Холмсові методи були для нього новими.

— Ну, якщо інспектор згоден, то я тим паче, — відповів він нарешті.

— От і добре! — мовив Холмс. — Тоді я запропоную вам обом невеличку приємну прогулянку сільською околицею. Я чув, що з Берлстонської височини чудово видно Вільдський ліс. Другий сніданок ми матимемо в готелі — я не дуже добре знаю тутешні місця, тож не можу порадити, в якому саме готелі. Увечері, втомлені, але задоволені…

— Вашим жартам немає меж! — вигукнув, сердито підхопившись зі стільця, Мак-Дональд.

— Гаразд, гаразд, проводьте собі день як хочете, — відказав Холмс, лагідно поплескавши його по плечу. — Робіть що хочете і йдіть куди хочете, але неодмінно чекайте на мене ввечері, містере Маку.

— Оце вже розумніша річ.

— Я дам вам усім чудову пораду, але не наполягатиму на ній. Лише прийдіть сюди. А тепер я прошу вас написати лист до містера Баркера.

— Який?

— Я продиктую, коли ваша ласка. Готові?

«Дорогий сер!

Вважаю за потрібне осушити рів довкола садиби. Сподіваюся, що ми знайдемо там…»

— Це неможливо, — зауважив інспектор. — Я вже оглядав рів.

— Так, так! І все-таки пишіть, будь ласка, далі.

— Гаразд.

— «Сподіваюся, що ми знайдемо там дещо важливіше для нашого розсліду. Я наказав робітникам узятися до праці наступного ранку…»

— Не може бути!

— «… про що вважаю своїм обов’язком повідомити вас заздалегідь».

А тепер підпишіть і пошліть полісмена з листом на четверту годину. На той час ми знову зберемося в цій кімнаті. А доти кожен робитиме, що схоче. Можу запевнити вас, що це слідство вже добігає кінця.

Ми зібралися, коли вже звечоріло. Холмс поводився якнайсерйозніше, мене переповнювала цікавість, детективи були помітно невдоволені і роздратовані.

— А тепер, джентльмени, — урочисто сказав мій друг, — я хочу, щоб ви самі визначили, як мої спостереження призведуть до висновків, яких я дійшов. Вечір прохолодний, а я не знаю, скільки часу забере наш похід, тож прошу вас надягти теплі пальта. Нам конче треба бути на місці до того, як зовсім смеркне. Тож зараз, з вашого дозволу, й вирушаймо.

Ми пішли вздовж огорожі парку, що оточував садибу, аж поки не відшукали в ній першої-ліпшої дірки. Крізь цю дірку ми проникли всередину садиби, подалися слідом за Холмсом і нарешті дісталися густих кущів, що росли навпроти звідного мосту. Міст було опущено. Холмс причаївся за лавровим кущем, ми троє — так само.

— Що нам тепер робити? — не дуже лагідно спитав Мак-Дональд.

— Озброїтися терпінням і сидіти якомога тихше, — відповів Холмс.

— Навіщо ми взагалі прийшли сюди? Далебі, мені здається, що вам слід бути з нами відвертішим.

Холмс засміявся.

— Ватсон вважає мене за такого собі актора, — мовив він. — Я маю деякі здібності, що потребують доброї режисерської роботи. Будьте певні, містере Маку, наша професія стала б вельми нудною, якби ми зрідка не збагачували її драматичними сценами, які надають нашим досягненням певного блиску. Просте звинувачення, брутальне поплескування по плечу що може бути нуднішим? А блискавична думка, прискіпливе спостереження подій, переможне підтвердження сміливих здогадів — хіба це не гордість нашої роботи? Ось і нині ви тремтите в чеканні, мов мисливець у засідці. Який може бути мисливський азарт, коли все розрахувати з точністю розкладу руху потягів? Отож майте трохи терпіння, містере Маку, і все для вас проясниться.

— Що ж, сподіваюся, гордощі й задоволення прийдуть до нас раніше, ніж ми подубіємо від холоду, — відповів, усміхаючись, лондонський детектив.

Холмсів заклик до терпіння був цілком виправданий, бо наша засідка виявилась довгою й нелегкою. Похмурий фасад старого будинку поволі темнішав у сутінках. Холодний, важкий туман з боку рову проймав нас до кісток і змушував цокотіти зубами. Лише в одному з вікон горіло світло — в фатальній Дугласовій кімнаті. Всі інші вікна були темні, без жодної ознаки життя.

— Довго ще чекати? — спитав нарешті інспектор. — І чого ми чекаємо?

— Я й сам не знаю, як довго нам доведеться чекати, — суворо відповів Холмс. — Якби злочинці щоразу діяли за розкладом, мов потяги на залізниці, нам було б, звичайно, зручніше. Але злочинці… Погляньте-но, ось той, кого ми чекаємо!

В кімнаті спалахнуло яскраве жовте світло: хтось походжав туди-сюди за вікном. Лаврові кущі, за якими ми сховалися, були навпроти вікна й не більше ніж за сотню футів від нього. Раптом завіси рипнули — воно відчинилось, і ми побачили неясні обриси голови та плечей людини, що пильно вдивлялася в темряву. Кілька хвилин вона витягала шию, немовби переконуючись, чи ніхто його її бачить. Нарешті вона нахилилась, і в напруженій тиші ми почули легкий плюскіт збуреної води. Здавалось, ніби та людина опустила щось у рів. Потім вона, мов рибалка, витягла з води якусь велику, круглу річ, яка зникла на тлі освітленого вікна.

— Ну! — вигукнув Холмс. — Уперед!

Ми підхопились на свої змерзлі ноги й помчали за ним; він хутко перескочив міст і різко подзвонив біля дверей. Заскреготали засувки, й на порозі з’явився здивований Еймс. Пробігши мовчки повз нього, Холмс кинувся до тієї кімнати, де у вікні було видно людину; ми побігли слідом за ним.

Гасова лампа, що стояла на столі, випромінювала світло, яке ми помітили з засідки. Коли ми увійшли, перед нами постав Сесіл Баркер; світло лампи осявало його мужнє, рішуче, чисто поголене обличчя та розгнівані очі.

— Що це таке?! — вигукнув він. — Чого вам тут треба?

Холмс швидко озирнувся й кинувся до скрученого мотузком клунка, що лежав під письмовим столом.

— Ось що нам треба, містере Баркере. Оцей клунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі, який ви щойно дістали з рову.

Баркер приголомшено вирячився на Холмса.

— Звідки, в біса, ви про це знаєте? — спитав він.

— Просто я сам там потопив його.

— Потопили? Ви?!

— Точніше буде сказати — «знову потопив», — пояснив Холмс. — Пам’ятаєте, інспекторе Мак-Дональде, як мене вразило те, що одна гиря з двох зникла. Я звернув на те вашу увагу, але вам, заклопотаному іншими подіями, не було часу на всілякі дрібниці, як ви тоді вважали; інакше б ви зробили з того деякі висновки. Коли поблизу є вода і бракує однієї гімнастичної гирі, то неважко здогадатися, що якусь річ було потоплено. Цю думку будь-що варто було перевірити. Завдяки Еймсові, що пустив мене до кімнати, і руків’ю парасоля доктора Ватсона я минулої ночі витяг цей клунок із рову й оглянув його.

Найголовніше було, звичайно ж, дізнатися, хто його туди кинув. Цього ми досягли вельми простим способом, повідомивши, що рів завтра буде осушено. Довідавшись про це, ви негайно вирішили переховати клунок в інше місце, діставши його потемки, коли ніхто цього не помітить. Але ми, четверо свідків, бачили, хто це зробив. Отже, містере Баркере, тепер ми чекаємо вашого пояснення.

Шерлок Холмс поклав мокрий клунок на стіл, біля лампи, і розв’язав мотузок. З клунка він дістав гімнастичну гирю й поставив її в куток, до іншої гирі. Потім витяг звідти пару черевиків. «Американські, як бачите», — зауважив він, показавши на носи. Далі вийняв довгий ніж у піхвах. Насамкінець із клунка з’явилися повний комплект білизни, пара шкарпеток, сірий твідовий костюм та коротке жовте пальто.

— Вся одежа звичайнісінька, — зазначив Холмс, — крім пальта, що має багато підозрілих рис. — Він підніс пальто до світла. — Як бачите, тут є внутрішня кишеня, що йде аж під самий підбій: там легко може поміститись обріз. На комірі — мітка кравця: «Ніл, верхній одяг, Верміса, США». Я провів день у тутешній бібліотеці й поповнив свої знання тим, що Верміса — квітуче містечко в Сполучених Штатах, у долині, відомій своїми шахтами й копальнями. Я пригадую, містере Баркере, ніби ви казали, що перша дружина містера Дугласа була з місцевості, багатої на вугілля. Неважко припустити й те, що літери «Д. В.» на картці біля мертвого тіла можуть означати «Долина Верміси»: ця долина, що посилає вбивць, і мала бути Долиною жаху, про яку ми тут чули. Тепер нам усе зрозуміло. А зараз, містере Баркере, ваша черга пояснювати.

Варто було подивитись на обличчя Сесіла Баркера, коли він слухав ці слова відомого детектива. Гнів, подив, страх, нерішучість змінювали на ньому одне одного. Нарешті він спробував приховати все це за їдкою посмішкою.

— Ви вже знаєте так багато, містере Холмсе, що краще зробіть це самі, — кинув він.

— Я, звичайно, міг би дещо додати, містере Баркере, але нам буде цікавіше послухати вас.

— О, ви так гадаєте? Тоді я скажу вам лише одне: якщо тут і є якась таємниця, то належить вона не мені. Я не з тих, хто виказав би її.

— Ну, якщо так, містере Баркере, — спокійно відказав інспектор, — то нам доведеться як слід за вами наглядати, аж поки не прибуде ордер на арешт.

— Робіть, що хочете, хай вам біс, зухвало відповів Баркер.

Схоже було, що вести цю розмову далі немає сенсу: достатньо було поглянути на його закам’яніле обличчя, щоб зрозуміти, що жодна сила не примусить його вчинити проти власної волі. Гнітючу мовчанку раптом порушив жіночий голос. Місіс Дуглас, що стояла й слухала біля навпіввідчинених дверей, увійшла до кімнати.

— Годі, Сесіле, мовила вона. — Хай там що, ви прислужилися нам чим могли.

— Навіть більше, — поважно відказав Шерлок Холмс. — Щиро співчуваю вам, мадам, і прошу довіритись нашому здоровому глуздові й порядності. Може, я й помилився, не зваживши на ваше бажання, яке передав мені мій друг доктор Ватсон, але тоді я ще мав підстави думати, що ви причетні до злочину. Тепер я певен, що це не так. Водночас тут залишилося ще багато нез’ясованого, тож щиро раджу вам попросити містера Дугласа, щоб він сам розповів свою історію.

Почувши Холмсові слова, місіс Дуглас здивовано скрикнула; ми всі, мов відлуння, повторили цей крик, коли побачили чоловіка, що вийшов немовби із стіни й тепер наближався з темного кутка до нас. Місіс Дуглас обернулась і швидко обняла його. Баркер стис його руку.

— Так буде краще, Джеку, повторювала дружина. — Я певна, що так буде краще.

— Справді, містере Дугласе, — підхопив Шерлок Холмс. — Я теж певен, що так буде найкраще.

Чоловік стояв, кліпаючи очима, як і кожна людина, що вийшла з темряви на світло. У нього було примітне обличчя з сірими сміливими очима, густими, підстриженими сивими вусами, міцним, вольовим підборіддям та чітко окресленими вустами. Уважно оглянувши нас усіх, він нарешті, на мій подив, підійшов до мене й подав в’язку паперів.

— Я чув про вас, — сказав він; говірка його була не чиста англійська, хоч і не чиста американська, але голос лунав м’яко й приємно. — Адже ви письменник. Проте будьте певні, докторе Ватсоне, що така історія ще ніколи не потрапляла до ваших рук. Перекажіть її, як хочете; тут самі факти, й ви можете якнайшвидше запропонувати їх публіці. Я переховувався тут два дні і при тому слабкому світлі, що проникало до цієї криївки, перекладав свої спогади на слова. Я віддаю їх вам — вам та вашим читачам. Це історія Долини жаху.

— Це все минуле, містере Дугласе, — спокійно мовив Шерлок Холмс, — а ми тепер хочемо почути про теперішнє.

— Почуєте, сер, — відповів Дуглас. — Можна мені закурити? Дякую, містере Холмсе. Ви самі — завзятий курець, як я пам’ятаю, тож повинні розуміти, що означає просидіти два дні без курива, коли маєш його під рукою, але боїшся, щоб тютюновий дим не виказав тебе. — Він притулився до каміна й запалив сигару, що її подав Холмс. — Я багато чув про вас, містере Холмсе, проте ніколи не сподівався, що зустрінуся з вами. Але перш ніж ви прочитаєте це, — він кивнув головою в бік паперів, — я ще дещо розповім вам.

Інспектор Мак-Дональд спантеличено дивився на Дугласа.

— Справді, це щось дуже химерне! — вигукнув він нарешті. — Якщо ви містер Джон Дуглас із Берлстонської садиби, то чиє ж убивство ми розслідували ці два дні? І звідки ви тепер вискочили, мов чортик з табакерки?

— О, містере Маку, — зауважив Холмс, піднявши з докором палець, — ви ж не схотіли перечитати цей чудовий опис прихистку короля Карла! Люди за тих часів майстерно переховувалися в криївках, а вони, послуживши одного разу, можуть стати в пригоді і вдруге. Я був певен, що ми відшукаємо містера Дугласа під цим дахом.

— Скільки ж ви морочили нас, містере Холмсе? — роздратовано спитав інспектор. — Як довго ви змушували нас марнувати сили й час на безглузді, як вам добре було відомо, розшуки?

— Я не морочив вас ані хвилини, любий мій містере Маку. Минулої ночі я про все здогадався. Але довести моє припущення досі було неможливо, отож я й запропонував вам з колегою відпочити. Скажіть-но, справді, що я міг іще зробити? Коли я знайшов у рові клунок з одягом, то відразу зрозумів, що вбитий — це не містер Джон Дуглас і що ми, напевно, бачили тіло велосипедиста з Танбридж-Вельса. Жодного іншого висновку дійти я не міг. Тоді я вирішив довідатись, де зараз містер Джон Дуглас, і подумав, що він, напевно, з допомогою своєї дружини та друга сховався в будинку, який має чудову криївку, а там збирається втекти.

— Так, ваша правда, — спокійно мовив Дуглас. — Я хотів вислизнути з рук вашого британського закону, бо не знав, яке покарання чекає на мене. Водночас я сподівався, що ті нишпорки, які натрапили на мій слід, загублять його. Знайте, я не зробив нічого такого, що змушувало б мене червоніти. Я ладен був повторити це ще раз. Ви самі про те судитимете, коли я скінчу свою розповідь. Ні, не треба попереджень, інспекторе. Я розповім вам чисту правду.

Розпочну не з самого початку. Початок тут, — він показав на в’язку паперів, — і ви побачите, який він химерний. Загалом усе було так: на світі є люди, що мають вагомі причини ненавидіти мене і віддадуть останній долар на те, щоб я опинився в їхніх руках. Доки живий я і живі вони, на цім світі для мене немає прихистку. Вони витіснили мене з Чикаго до Каліфорнії, потім вигнали з Америки. Лише тоді, коли я одруживсь і оселивсь у цій тихій місцині, я подумав, що мої останні роки проминуть спокійно.

Я ніколи нічого не пояснював дружині. Навіщо було їй про це знати? Адже відтоді вона не мала б ні хвилини спокою, життя її перетворилося б на вічну тривогу. Проте вона, мабуть, щось підозрювала, бо часом я прохоплювався якимось словом; але до вчорашнього дня, до того, як ви, джентльмени, побачилися з нею, вона нічого про це не знала. Вона розповіла вам усе, що було їй відомо, — так само, як і Баркер. Адже тієї ночі, коли це сталось, у нас не було часу для пояснень. Тепер вона знає все, і я вчинив би розумніше, якби сказав їй про це раніше. Мені, люба, — він узяв її руку, — важко було зачіпати минуле. Я хотів зробити так, як здавалося краще.

Напередодні цієї пригоди, джентльмени, я був у Танбридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці чоловіка. Так, зовсім випадково, але я не міг не впізнати його. То був мій найлютіший ворог — той, хто полював за мною все життя, мов голодний вовк за дикою козою. Я зрозумів, що лихо близько, повернувся додому й приготувався зустріти його. Я знав, що мені доведеться захищатись самому. Ще з 1876 року по всіх Сполучених Штатах ходила слава про мою щасливу долю, і я був певен, що вона мене не покине.

Цілий наступний день я був насторожі, не виходив у сад — і слушно чинив: він би випустив у мене набій зі шротом раніше, ніж я встиг би побачити його. Коли підняли міст, — мені завжди було спокійніше, коли його піднімали вечорами, — я викинув цю думку з своєї голови. Я навіть уявити собі не міг, що він пробереться до будинку й чатуватиме на мене. Але коли я зазвичай обходив у халаті будинок, то відчув небезпеку, ступивши до свого кабінету. Напевно, в людини, що зазнала в житті чимало лиха, — а я зазнавав його не раз, — з’являється якесь шосте чуття, яке попереджає про нього. Чому я так гостро відчув це попередження, не скажу. Але наступної хвилини я помітив за шторою носаки черевиків.

У мене в руці була свічка, але крізь відчинені двері світила лампа з передпокою. Поставивши свічку на стіл, я кинувся до

каміна, де на полиці лежав молоток. Тієї самої миті ворог стрибнув на мене. Я побачив, як зблиснув ніж, і вдарив по лезу молотком. Ніж випав з його рук і брязнув об підлогу. Він в’юнко, мов вугор, оббіг довкола стола й за мить витяг з-під пальта рушницю. Я чув, як клацнув курок, але встиг ухопитись за рушницю раніше, ніж він вистрелив. Ми відчайдушно боролись, ні на хвилину не ослаблюючи зусиль. Ослабити зусилля означало смерть.

Раптом у якусь мить приклад рушниці опинився біля мене. Не знаю, чи то я натис курок, чи, може, ми обидва потягли за собачку. Хай там як було, але два набої поцілили йому в обличчя. Поглянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав його в місті, впізнав тоді, коли він накинувся на мене, та зараз навіть його рідна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до всякого страхіття, але трохи не знепритомнів від того, що побачив.

Я стояв біля столу, коли з’явився Баркер. Потім почув кроки дружини, побіг до дверей і зупинив її. То було видовище не для жінок. Я пообіцяв їй невдовзі прийти до неї, кинув два слова Баркерові, — той зрозумів усе з першого погляду, — й ми стали чекати слуг. Проте ніхто не з’явився. Тоді ми зрозуміли, що ніхто з них не чув пострілу, що про це відомо тільки нам.

Тієї миті мене осяяла думка, що видалась нам обом блискучою. Коли його рукав відгорнувсь, ми побачили на руці знак ложі. Погляньте-но!

Чоловік, відомий нам як Дуглас, відгорнув свій рукав і показав бурий трикутник у колі — такий самий, який ми бачили в небіжчика.

— Те тавро навело мене на думку. Ми були однакового зросту й статури, його волосся скидалося на моє, а обличчя бідолахи ніхто не розпізнав би. Ми зняли з нього цей костюм, а за чверть години накинули на тіло мій халат і поклали так, як ви його знайшли. Спакувавши речі в клунок, я засунув туди єдину важку річ, що трапилась під рукою, й викинув усе це з вікна. Картку, яку він сподівався покласти на мій труп, я залишив біля його тіла.

Ми надягли мої персні на його пальці, але коли дійшло до обручки… — Він показав свою міцну руку. — Самі бачите, що я нічого не міг би вдіяти. З самого дня весілля ця обручка не покидала своє місце, тож зняти її було неможливо. Я й не хотів розлучатися з нею. Довелось віддати цю дрібницю на милість долі. Натомість я приніс шматочок пластиря й наліпив його на вцілілу частину обличчя вбитого — туди, де він наклеєний у мене. Лише тут, містере Холмсе, ви дали хука: знявши пластир, ви не побачили б порізу.

Ось як усе це сталося. Якби я тимчасово переховувався, а потім перебрався в якесь місце, де до мене прилучилася б моя «вдова», то решта наших днів, напевно, проминули б спокійно. Ці дияволи мучили мене, доки я ходив по землі. Якби вони прочитали в газетах, що Болдвін убив мене, це поклало б кінець моїм турботам. Я знав про цю криївку — так само, як Еймс, але навіть йому таке не спало б на думку. Я сховався там, а Баркер зробив усе інше.

Ви самі можете пересвідчитись, що він зробив. Відчинивши вікно, він залишив кривавий слід на підвіконні, щоб показати, як убивця втік. То була смілива думка — тим паче, що міст уже було піднято. Потім, коли все було зроблено, він подзвонив. Що сталося далі, ви знаєте. А тепер, джентльмени, робіть, будь ласка, що хочете, але вірте, що я казатиму вам правду й нічого, крім правди, хай мені допоможе Бог! Дозвольте запитати вас лише про одне: як поведуться зі мною англійські закони?

Запанувала мовчанка, яку перервав Шерлок Холмс.

— Загалом англійські закони справедливі. Покарання не буде тяжчим за ваші вчинки, містере Дугласе. Але я теж хочу спитати вас: звідки той чоловік дізнався, що ви живете тут, і вивчив, як пробратися до будинку й де краще сховатися?

— Я й сам цього не знаю.

Холмсове обличчя зблідло і посерйознішало.

— Побоююсь, що ця історія ще не скінчилась, — зауважив він. — На вас чатує небезпека, суворіша від англійських законів і навіть від ваших американських ворогів. Я відчуваю, містере Дугласе, що ви ще зазнаєте лиха. Тож послухайтесь моєї поради й стережіться.

* * *
А тепер, мої терплячі читачі, я прошу вас тимчасово покинути Берлстонську садибу в Сасексі і рік, коли ми здійснили цю багату на пригоди мандрівку, щоб довідатись про події, які завершилися дивними пригодами людини, відомої як Джон Дуглас. Я хочу, щоб ви перенеслись майже на двадцять років у минуле й на кілька тисяч миль на захід. Перед вами постане така дивовижна й жахлива історія, що важко навіть повірити в її правдивість.

Ні, не думайте, що я починаю нову оповідь, не скінчивши попередньої. Прочитавши її, ви переконаєтесь, що це не так. Коли я опишу події, що відбулися за тих часів, у тих місцях, і розвію таємницю минулого, ми знову зустрінемось у помешканні на Бейкер-стрит, де й скінчаться ці — як і численні інші — пригоди.