Дощ дощисько

Це вже ні на що не схоже! Дощ Дощисько мов з відра — день у день, ніч у ніч. Вицокує лункими підківками по даху, вицимбалює попідвіконню. Концерт та й годі!
А стихне натрохи Дощ Дощисько, озветься Сад Яблуненко: шу-шу-шум… шу-шу-шум… шу-шу-шум… Чи він вовків лякає, чи грає в шума?

“Невже вовки злякаються, — думає Катруся. — Хтозна, чи їм і до саду закортить. Бо що вони тут знають? Падалішнє яблучко? Сливку? Еге… Попробують та й скривляться, бо хіба ж то вовчий обід?!
Ні, вовки сюди не понадяться. Тато казав, що вони ходять лісом і шукають діда Оха. Отого зеленого-презеленого, що з казки. А нащо їм Ох, вони й самі, певно, не знають. Просто треба ж колись і з ним познайомитися. Вовки страшенно люблять знайомитися. Правда ж? А восени це робити найкраще”.
Подумала так Катруся й сама собі здивувалася: а чого це найкраще? Скільки було в неї знайомств улітку? Та безліч! Вона вже звикла до них, і хочеться чогось нового. Нове завжди цікаве.
Он і хмари нові. Зовсім не ті, що влітку. Нізащо у них не впізнаєш тих смішненьких гусенят, що попаски пливли небом. Виросли — от-такенські!

Ну й як же ти попросишся до них на крилята, коли вони мокрі, мов хлющ?! Попросишся — а ще й не візьмуть. Мовляв, хіба діти літають у вирій? Що їм, дітям, там робити? Без Купавських Лук, без Чебрецевих Галяв та без Мурашиних Гір? Та навіть якщо там сила-силенна левів, а не один-однісінький на усіх Чимчиків — то й тоді нічого дітям робити у вирію.

Замість вирію діти ходять до школи. Катруся цю зиму ще перебуде вдома, а на ту й вона піде. І почнеться пора книжок, зошитів та кольорових олівців.

У Катрусі буде багато-розбагато книжок. Бо їй треба навчитися всього-превсього й наздоганяти Чимчиків. Шкода, що Славко її трішки випередив. Цікаво, як він там? Мабуть, не літає? Бо на хмари зараз ніякої надії нема, вони в один бік вернуть — до вирію.
А долетить до вирію бабине літо? Чи Дощ Дощисько не пустить? Ну який!

Посварилася Катруся пальчиком за вікно. О, знов розходився: цоки-цоки-цок — по дахах, цвьохи-цвьохи-цвьох — по шибках.

Що ж — літо десь подалося за Мурашині Гори. А може, й далі. Не повернеш. Та й навіщо ж повертати?! Буде ще одне, а потім ще одне, ще… Багато літечок буде…

А осінь — теж гарно. То нічого, що Дощ Дощисько розгулює. Без нього й осінь не осінь. Зате ось про нього є книжечка. З малюнками. Ану, Доцю, глянь, чи схожий Мальований Дощ на того, за вікном?!
А схожий! Обидві заусміхалися.