Два свідки

За часів царя Саула жила в місті Ашкелон одна вдова. Помираючи, чоловік залишив їй багатий спадок: безліч золотих і срібних монет, а також золотих зливків. Вдова все боялася, що її обкрадуть, і не могла придумати, куди заховати свої скарби. Нарешті вона склала їх у глиняні глеки, залила згори медом і поставила в комору.

Одного дня вдові довелося надовго вирушити в далекі краї. Перед від’їздом вона занесла глеки зі скарбами до сусіда і попросила зберегти їх до її приїзду. Що в цих глеках, вона йому, звичайно, не сказала і понадіялася, що сам він у них заглядати не буде. Але дуже скоро в сусіда вдома був великий бенкет, і до кінця трапези гостям за столом забракло меду. Сусід вирішив налити меду з глека вдови. Ледве він звідти зачерпнув, як побачив, що там золото, а зовсім не мед. Він заглянув в інші глеки вдови і побачив, що вони повні скарбів, як і перший. Тоді сусід, не довго думаючи, переклав усі багатства у свій посуд, вийшов з комори і нікому нічого не сказав.

Через багато днів повернулася вдова в Ашкелон, забрала в сусіда свої глеки, принесла їх додому і… Ах! Глеки виявилися порожніми. Заплакала вдова, побігла до царя Саула і розповіла йому, що сусід обікрав її.

– Свідки в тебе є? – запитав цар, – ще хтось бачив, як ти гроші клала в мед?

– Хто ж міг бачити? – плакала вдова. – Адже я це таємно робила.

– Раз свідків немає – нічим не можу тобі допомогти, – сказав цар, – Тепер тобі хіба що Всевишній допоможе.

Заплакала вдова, вийшла з царського палацу і повільно пішла дорогою. А біля дороги грали хлопці. Один з них, рудий, із золотими прекрасними очима, помітив вдову, підбіг до неї і запитав із співчуттям:

– Що з тобою? Чому ти так плачеш?

Розповіла йому вдова, як обібрав її сусід, як розсудив цар, і раз немає в неї свідків, то і залишилася вона убогою, усіма покинутою на світі.

– Не плач, добро жінко. Є ще надія, – сказав хлопчик. – Швидко йди до царя і проси його, щоб він мене покликав у судді. І правда вийде на світло.

Поспішила вдова до царя Саула і сказала йому все, як хлопчик велів.

– Нехай приходить і розсудить, – погодився цар.

Прийшов хлопчик у палац. Цар побачив його і засміявся:

– Такий маленький, а вже судити берешся?

– Суджу не я, а Господь, – гордо відповів хлопчик, – я лише зроблю те, що зможу. Дозволь мені, і я розсуджу цих людей. Правда сама на світло вийде.

– Ну, суди, – кивнув цар.

Хлопчик велів привести сусіда, а вдові велів принести глеки, які вона йому залишала. Коли вдова принесла глеки, хлопчик вказав на них сусідові:

– Ці глеки залишала тобі жінка?

– Ці, – відповів сусід.

Тоді хлопчик став брати глеки один за другим і розбивати їх на дрібні черепки. Ніхто не розумів, навіщо він це робить. Раптом на одному з черепків яскраво блиснули дві золоті монети. Вони приклеїлися до дна глека і не потрапили в руки злодія.

– Ось – два свідки! – вказав хлопчик на монети, – А це – злодій! – вказав він на сусіда. – І свідки розповіли правду.

Злодій зрозумів, що правда вийшла на світло, і повернув вдові всі гроші, які він у неї вкрав.

Скоро весь єврейський народ знав історію про те, як хлопчик розсудив вдову із сусідом і вивів на світло правду. І всі говорили про те, що він дуже розумний і з ним Бог. Хлопчика звала Давид, і настав час, коли він став царем Ізраїльським.