Дитя з Віфлеєма

Перед міською брамою у Віфлеємі стояв на варті римський воїн. Він був у шоломі і важкому панцирі, збоку висів короткий меч, а в руках воїн тримав довгий спис. Цілий день стояв він майже без руху, і можна бу­ло подумати, що це не жива людина, а залізна статуя. Міські мешканці ходили крізь браму туди й назад, жеб­раки сідали перепочити в затінку склепіння брами, продавці фруктів і вина опускали коші на землю біля самих ніг воїна, щоб пересапнути, а він стояв нерухомо, знехотя повертаючи голову, щоб подивитися їм услід.

«Тут немає нічогісінько цікавого, — здавалося, про­мовляв погляд вартового. — Про що мені турбуватися? Невже мене можуть обходити всі ці люди, злидарі, кра­марі, погоничі? От якби я міг помилуватися на стрункі лави військ, що йдуть на ворога, тоді інша річ. О, як би я хотів подивитися на запеклу битву, на завзяту сутич­ку, на хвацьку атаку кінноти, яка стрімким натиском долає загін піхоти! Як хотілося б мені брати участь у штурмі міста, разом з відважними сміливцями першим видертися на мури обложеної фортеці! Ніщо, окрім війни, не може принести мені радості й задоволення. Я сумую без імперських орлів моєї далекої батьківщини Рима, як хотілося б мені побачити ширяння одного з них в блакитній височіні небес. Я тужу за войовничими сурмами, що кличуть до бою, мене повсякчас вабить гук зброї і яскраво-червоні потоки ворожої крові».

Відразу за брамою починалося широке поле, порос­ле білими ліліями. Римський воїн щодня стояв на варті біля цієї брами, щодня погляд його був спрямований на це поле, але йому і на думку не спадало помилуватися дивовижною красою і пишнотою білосніжних квітів, він навіть не помічав їх. Іноді бачив, як перехожі зупи­нялися і в захопленні нахилялися до квітів; римляни­нові було прикро на це дивитися.

«Дурні люди! — думав він. — Відволікаються від своєї справи, затримуються на шляху, щоб помилува­тися такими дурницями. Вони не розуміють, у чому справжня краса!»

Вартовий линув думкою до інших країв; він уже не бачив ні полів, ні горбів, укритих зеленню олив, перед очима зринали інші видовища. Спечною розжареною пустелею Лівії, по жовтому піску пересувалася довже­лезна колона легіонерів. Ніде сховатися від пекучого проміння сонця, немає меж піщаній пустелі, ніде не видно джерела, немає кінця виснажливому шляху. Вої­ни знемагають від голоду і спраги, вони ледве посува­ються вперед втомленою хиткою ходою. Один за од­ним, знесилені, вони знеможено опускаються на пісок, убиті немилосердним варом. Але, попри всі страждан­ня, всі муки, воїни йдуть лише вперед, не припускаю­чи й гадки про те, аби малодушно відстати від своїх вождів.

«Це справді чудово! — думає вояк, відриваючись від своїх солодких мрій. — Ось які видовища мають звесе­ляти хоробру людину!»

Під час своїх щоденних чергувань біля міської бра­ми вояк міг би милуватися чарівними дітьми, які при­ходили бавитися в лузі. Але до дітей він ставився, як до квітів, і з обуренням дивувався, як перехожі з усмішкою зупинялися, щоб подивитися на дитячі забавки.

«Дивно, і як ото вони втішаються казна-чим, — ду­мав, дивлячись на них, вояк. — І на що ж тут видивля­тися?»

Якось, коли вояк, як завжди, стояв на варті за місь­кою брамою, він побачив хлопчика років двох-трьох, який прийшов погратися в лузі. Це був бідний хлопчик, безперечно син незаможних батьків, бо одягнений він був в овечу шкурку і бавився сам. Вояк, сам того не помічаючи, уважно дивився на хлопчака. Воякові впало в очі, як легко хлопчак бігав по траві; він зовсім не м’яв траву, ніби линув над нею, не торкаючись її. Коли ди­тина почала бавитися, то ще більше подивувала вояка:

«Присягаюся мечем! — подумав вояк. — Цей хлоп­чик бавиться не так, як інші діти. Чим це він там розва­жається?»

Дитина гралася лише в кількох кроках від вояка, і той міг вільно спостерігати. Він побачив, як хлопчик простягнув руку, щоб упіймати бджолу, яка сиділа на краю квіткової пелюстки і була так обтяжена пергою, що не могла розпростати крильця й полетіти. З поди­вом вояк побачив, як бджола, аніскільки не прагнучи уникнути руки дитини і не думаючи його жалити, спо­кійно далася зловити, і хлопчик, міцно затиснувши бджілку в кулачку, побіг з нею до тріщини в мурі, де жив бджолиний рій, і там посадив полонянку на край вули­ка. Потім хлопчик знову побіг до квіток і так цілий день носив потомлених бджілок до їхнього житла.

«Яка нерозумна дитина! — думав вояк. — Я, їй-пра­во, ще не зустрічав такої. їй приємно допомагати бджо­лам, які спокійнісінько можуть обійтися без її допомо­ги, та ше й, дивися, ужалять її. Що за мужчина виросте з цього хлопчика?»

Маля щодня приходило на луг, і вояк не міг утрима­тися, щоб не спостерігати за ним і його забавками.

«Диво та й годі: за всі три роки, що я тут вартую, — думав вояк, — ніщо так не привертало моєї уваги, як це маля».

Але сумні думки зринали в голові вояка, коли він дивився на дитину. Мимоволі пригадувалося віщуван­ня одного юдейського пророка, що настане час, коли мир і тиша пануватимуть на землі, погамуються війни, і люди любитимуть один одного, як брати. Ці думки бу­ли обтяжливі і ненависні войовничому римлянинові; він потерпав, що такий час може дійсно настати на землі, — його всього судомило, і він міцніше стискав списа, ніби ладнаючись кинутися на ворогів.

І чим більше спостерігав вояк за іграми дивовижної дитини, тим частіше спливало йому на гадку, що час братерської любові й миру може невдовзі настати на землі. Він був далекий від думки, що заповіти братської любові вже принесені на землю, але навіть думка про можливість такого сумного, з його погляду, часу засму­чувала його і обурювала.

Одного разу, коли хлопчик за звичаєм грався в полі, вкритому ліліями, раптом налетіла страшна хмара і вперіщила сильна злива. Коли хлопчик побачив, як ве­ликі дощові краплі били й м’яли чарівні квіти, він на хвильку замислився, як допомогти своїм улюбленкам, а потім почав підбігати до найвищих стебел, на яких було більше квітів, і нахиляв їх до землі так, що дощові краплі, вдаряючись об нижню частину чашечки квітки, не могли пошкодити їх. Хлопчик квапливо бігав від однієї квітки до іншої, і незабаром усі стебельця, наче скошена трава, лежали один біля одного, підкоряючись волі дитини.

Римський вояк з посмішкою стежив за хлопчиком.

«Либонь, ці лілії не дуже будуть вдячні цьому на­ївному хлопчакові, — подумав він. — Напевно, він не знає, що рослини з такими міцними стеблами, як лілії, не можна перегинати. Вони тепер усі, звичайно, зла­мані на згинах».

Проте, щойно дощ ущух і сонце знову визирнуло з- за хмар, хлопчик побіг до лілій і взявся їх випрямляти. І собі на подив вояк побачив, як дитина без найменшо­го зусилля заходилася піднімати стебло за стеблом і ви­явилося, що жодне з них не тільки не зламалося, але навіть нітрохи не пошкодилося. Так переходив хлопчик від квітки до квітки, і незабаром усе поле, як і раніше, виблискувало сліпучо прекрасними ошатними білими квітками.

Коли вояк побачив те, що відбувалося перед його очима, гнів оволодів його душею.

«Що це за дитина, — злостився римлянин. — Як могло спасти їй на думку рятувати нікому не потрібні квіти? Який буде з хлопчика вояк, якщо в ньому зараз така сильна жалість, що він не може бачити навіть заги­бель квітки? Що ж з ним буде на війні? Що він роби­тиме, якщо йому звелять підладити будинок, в якому сховалися жінки й діти, або потопити в морі судно із за­гоном вояків?»

Знову пригадалося йому стародавнє пророцтво юдейського мудреця про панування миру й любові на землі, і у вояка з’явилася думка, що справді цей час мо­же скоро настати, якщо могло з’явитися на світі таке дивовижне дитя, з такою ніжною і чуйною душею. Мож­ливо, вже настає цей час, і назавжди замовкне гуркіт військових знарядь, ніколи більше не буде доблесних кровопролитних воєн. Люди будуть такими, як ця ди­тина, вони боятимуться зашкодити одне одному, до­помагатимуть одне одному. Ба, навіть більше, людина допомагатиме не лише людині, але навіть тваринам і рослинам, як цей хлопчик піклується про бджіл і лілії. Не буде більше славетних подвигів на землі, не буде ве­ликих перемог і переможців-героїв. Хороброму вояку ніде буде показати свою доблесть, докласти свою силу, насолодитися кривавим небезпечним боєм.

Ці думки настільки гнітили римського вояка, який тільки-но й мріяв про війну та героїчні подвиги, що безсилий гнів проти лагідної дитини закипав і душив його. Коли хлопчик пробігав повз, він навіть погрозив йому услід гострим списом.

Через декілька днів, прийшовши на луг, хлопчик ще більш здивував вояка.

Стояла несамовита спека, і сонячне проміння так розжарило шолом і панцир вояка, що йому здавалося, ніби на ньому обладунок із полум’я. Перехожі гадали, що вояк має нестерпно страждати від такого вару. Очі набігли кров’ю і ледь не вилазили, губи пересохли, але вояк був загартований у спекотних африканських пус­телях, і після їхнього палу цей день не здавався йому непереносно спекотним, і йому гадка не спливала поли­шити пост і ступити хоч кілька кроків убік, аби схова­тися в тіні. Навпаки, йому було приємно усвідомлюва­ти, що перехожі дивуються з його витривалості, бачать його відвагу.

Отож, коли вояк стояв під пекучим промінням на посту, ладний живцем спектися, хлопчик прийшов на луг і раптом, покинувши гру, підбіг до вояка. Він ро­зумів, що вояк ставиться до нього неприязно, і зазвичай бавився віддалік, але наразі малюк наблизився до воя­ка, пильно й уважно подивився йому в очі і притьмом кинувся через дорогу. За хвильку він знову з’явився на дорозі, ступаючи пово­лі і обережно, ручки його були складені при­горщею, бо він ніс кіль­ка крапель води.

— Тільки цього ще бракувало! — пробур­котів вояк. — Невже йому спало на думку принести мені води? У нього, мабуть, ні крихти розуму! Як міг він подумати, що рим­ський легіонер може прийняти його допо­могу? Яке йому задово­лення бігати по воду для тих, хто абсолютно не потребує цього, і де милосердя його, цілко­вито недоречне й ніко­му не потрібне. Щодо мене, то я не тільки не відчуваю вдячності до нього за бажання допо­могти мені, але, навпа­ки, ненавиджу його і всім єством бажаю, щоб він і подібні йому на­завжди щезли з землі.

Хлопчик стурбова­но підходив до вояка. Він міцно стискав кри­хітні пальчики, щоб жодна крапля не пролилася між ними. Очі опущені додолу — він пильно ди­вився на свою ношу, ніби це якась коштовність, і не бачив, шо вояк стежить за ним суворим, жорстоким поглядом, що брови його невдоволено зсунуті від силь­ного гніву. Нарешті хлопчик підійшов до римлянина впритул і простягнув йому воду.

Під час ходьби важкі, світлі кучерики дитини зби­лися і закрили чоло та очі, і хлопчик кілька разів трус­нув голівкою, щоб відкинути їх назад. Нарешті волосся перестало заважати йому, і він поглянув на вояка. Яс­ний привітний погляд дитини зустрівся з жорстоким і злим поглядом римлянина, але хлопчик не злякався цього погляду, не втік, а продовжував спокійно стояти перед ним з простягнутими руками, і промениста ус­мішка не сходила йому з лиця.

Але вояк уперто не хотів приймати допомоги від хлопчика, якого він цієї миті щиро ненавидів і вважав своїм ворогом. Він прагнув не дивитися вниз, щоб не бачити чарівного личка малятка, а виструнчився, на­че не помічаючи хлопчика і не розуміючи, чого той хоче.

Але хлопчик, здавалося, не хотів вірити й розуміти, що вояк відкидає його допомогу. Він, як і раніше, ус­міхався ясно і привітно, піднявся навшпиньки і якомо­га вище простягнув ручки, аби рославому вояку було легше дотягтися до води.

Легіонеру була нестерпна думка, що дитина хоче на­дати йому допомогу, лють опанувала ним, він ладен був схопитися за спис, щоб прогнати хлопчика.

Але під цю пору проміння сонця почало так шале­но пекти голову легіонера, а повітря так розжарилося, що червоні кола попливли перед очима вояка, дихан­ня заперло, йому здалося, що в голові розтоплюється мозок. Він злякався, що сонячний удар уб’є його на місці.

У нестямі від жаху смерті вояк кинув на землю спис, схопив обіруч малюка, підняв його і ковтнув воду, яку хлопчик приніс йому.

Йому перепало лише кілька крапель, але й цього до­сить. Язик і губи освіжилися, цілюща волога розлилася по тілу, гамуючи спрагу і повертаючи сили. Навіть шо­лом і панцир ураз перестали присмажувати тіло, а сон­це ніби злагідніло і відвело своє проміння від вояка. Пе­ресохлі губи знову стали м’якими і вологими, і червоні плями не колували більше перед очима.

Перш ніж вояк усе це помітив, він уже поставив ма­люка на землю, і той утік на луг, де знову почав бави­тися.

Із подивом вояк приходив до тями і згадував, шо з ним трапилося.

«Що це за дивовижну воду приніс мені хлопчик? — міркував він. — Це був якийсь чудовий напій. Я справ­ді, маю йому подякувати».

Але він так не любив хлопчика, що притьмом відки­нув ці думки.

«Так кожна дитина зробила б, — заспокоював він сам себе. — Малюк нічого не тямить і просто витіває, що йому заманеться. Для нього все — лише гра і забав­ки. Хіба лілії і бджоли вдячні йому? Він бавився з ними так само, як сьогодні йому заманулося збігати по воду для мене. Він і не уявляє, як прислужився мені».

І вояк ще лютіше зиркнув на хлопчика, який спо­кійно бавився неподалік.

Аж оце з’явився командир римських легіонерів, які стояли у Віфлеємі, й попрямував до вояка.

«Подумати лишень, на яку страшну небезпеку я на­ражався через цього хлопчиська! — злостиво подумав вояк. — Якби Вольтиґій проходив тут трохи раніше, він побачив би мене з дитиною на руках!»

Командир підійшов до вояка і запитав його, чи мо­жуть вони тут поговорити так, щоб ніхто їх не почув, бо Вольтиґій має сказати йому важливу таємницю.

— Нам варто відійти лише кроків десять від брами, щоб не чули перехожі, тоді ти можеш говорити абсо­лютно спокійно, ніхто нас не почує, — відказав вояк.

—Ти знаєш, — почав Вольтигій, — що цар Ірод уже не раз прагнув схопити одне немовля, яке живе тут у Віфлеємі. Мудреці й пророки передбачили, що ця дити­на заволодіє царством Ірода і заснує на землі царство миру й любові. Звичайно, Ірод хоче перешкодити цьо­му.

—Зрозуміло, і я щиро співчуваю цьому, — відповів вояк. — Але хіба складно схопити його?

— Це було б вельми просто і легко, якби Ірод знав, про яке саме віфлеємське маля робилися прогнози.

— Шкода, що мудреці не можуть дати Іродові точ­них вказівок, — з прикрістю мовив легіонер, напруже­но думаючи, який знайти викрут.

— Ірод придумав хитрість, — продовжив Вольтиґій, — за допомогою якої сподівається погубити майбутнього короля миру й любові. Він обіцяє добру винагороду кож­ному, хто допоможе йому здійснити цей задум.

— Я радо виконаю все, що ти накажеш, Вольтиґію, і нагороди мені не треба, — відповів вояк.

— Дякую тобі, — вів далі командир легіонерів, — послухай-но, в чому полягає план Ірода. Він хоче в день народження молодшого сина влаштувати пишне свято, на яке запросять усіх хлопчиків — лише тих, яким не менше двох і не більше трьох років — з матерями. Під час свята…

Вольтиґій зупинився і розреготався, побачивши ви­раз страшної огиди на обличчі вояка.

— Добрий друже! — продовжував він. — Чи не га­даєш ти, що Ірод запрошує нас няньками до цих дітла­хів? Нагнися до мене, я скажу тобі на вухо, що має ста­тися далі…

Довго шепотівся начальник легіонерів з вояком, на­решті, коли про все було домовлено, Вольтиґій сказав:

— Ти, звичайно, розумієш сам, і мені нема потреби нагадувати, що ти не повинен нікому обмовитися ні словом про це, якщо хочеш щоб усе вдалося…

— Ти знаєш, Вольтиґію, що на мене можна поклас­тися, — твердо відповів вояк.

Командир пішов, а вояк лишився сам на посту, і по­гляд його мимоволі знову зупинився на малюкові, що, як і раніше, бавився з квітками і так легко й ніжно, на­че метелик, торкався їх, що не заподіював їм ніякісінь­кої шкоди.

Раптом вояк вибухнув недобрим сміхом.

— Стривай, недовго ти ще набридатимеш мені сво­їми іграми, недовго мені терпіти тебе, як прикру скалку в оці. І тебе запросять на свято на честь сина царя Іро­да!

* * *
Вояк дочекався на посту вечора, коли треба було за­микати міську браму на ніч, після чого темними про­вулками рушив у місто і, нарешті, вийшов на майдан, де височів чудовий палац Ірода.

Усередині величавої споруди був чималий двір, ви­мощений камінням, а довкола — безліч будівель, до яких прилягали одна над одною три широкі галереї. На ви­щій мало відбутися свято на честь сина Ірода, на яке за­просили всіх віфлеємських хлопчиків віком двох-трьох років. Ця галерея за наказом Ірода була прикрашена до святкування і являла собою вкритий дашком куток у чудовому зеленому садку. По стелі вилися виноградні лози, з яких звисали соковиті стиглі кетяги, біля стін і колон стояли невеликі гранатові та апельсинові дерева, всуціль обвішані соковитими дозрілими плодами. Під­логу вкривали рожеві пелюстки, ніби м’який пухнас­тий килим, виповнюючи повітря тонким ароматом; а вздовж балюстради, над столами і низькими лавами ви­сіли гірлянди білосніжних, блискучих сріблястих лілій.

У цьому прекрасному квітковому шатрі повсюди дзюрчали в басейнах прозорі струмені водограїв, де пла­вали золоті й срібні рибки, виблискуючи та спалахуючи у воді яскравою лускою. На гілках дерев сиділи строкаті диво-птахи, привезені з далекої чужини, а в клітці сидів старий вчений говірливий крук.

До початку свята матері з дітьми почали наповню­вати галерею. При вході до палацу хлопчиків убирали в довгі білі шати, облямовані пурпуром, а на темні куче­рики надягали вінки з яскравих запашних троянд. Жін­ки були в мальовничих червоних і синіх вбраннях; білі прозорі намітки падали на плечі з гостроверхих голо­вних уборів, оздоблених золотими монетами і ланцюж­ками. Деякі несли синів на плечах, інші — вели заруку, треті, чиї хлопчики були слабші й тендітніші, несли їх на руках.

Жінки опускалися на підлогу галереї; негайно раби ставили перед ними низькі столяки з вишуканими стра­вами і рідкісними напоями, шо подаються на коро­лівських бенкетах. І щасливі матері почали пити і їсти, не втрачаючи при цьому гордовитої, поважної постави, що є найліпшою прикрасою віфлеємок.

Уздовж стін галереї, за гірляндами квітів і фрукто­вими деревами ховалися подвійні ряди вояків у повно­му бойовому обладунку. Вони байдуже стовбичили, на­че їх не стосувалося те, що коїлося навкруги. Але жінки не могли втриматися, щоб час від часу не кинути бояз­кий погляд у бік вояків.

— Нащо вони тут? — стурбовано питали матері одна одну. — Невже Ірод думає, що ми не вміємо як слід по­водитися? Невже він вважає, що присутність цих гру­бих людей необхідна, аби стежити за нами і тримати нас у належних рамцях?

Деякі жінки заспокоювали одна одну тим, що так і належить на палацовому святкуванні. Коли цар Ірод бенкетує з друзями, в палаці буває повно легіонерів. Вояки присутні для більшої врочистості, для більшої шани.

На початку святкування діти соромилися і боязко тислися до матерів, збентежені незвичною обставою. Але помалу цікавість і безпечність узяли гору над бо­язкістю, і діти із захопленням поринули в приготовані для них розваги.

Ірод справді по-царському призволяв маленьких гос­тей, приготував для них силу чудес! Тут же на галереї діти знаходили стільники зі свіжим запашним медом, і жодна сердита бджілка не заважала малятам ласувати. Дерева простягали обтяжені плодами гілки, і діти самі зривали та їли стиглі апельсини, гранати та інші фрук­ти. В одному кутку галереї діти знайшли чародія, який умить наповнив ‘їхні кишені чудовими іграшками; в ін­шому кутку приборкувач показував двох тигрів, таких ручних і покірливих, що діти залізали їм на спини й ка­талися.

Але в цьому чарівному королівстві нічого так не привертало поглядів маляток, як довгі шереги легіо­нерів у лискучих панцирах; вояки стояли, ніби це не живі люди, а залізні статуї. Діти з цікавістю розглядали зброю і суворі обличчя залізних людей, і весь час, бав­лячись у різні ігри, хлопчики зиркали на вояків і гово­рили про них між собою. Малюки не насмілювалися наблизитися до вояків, але їм кортіло дізнатися, чи це люди й чи можуть вони рухатися і говорити, як усі.

Ігри й святкування ставали дедалі галасливіші й жва­віші, веселіше і дзвінкіше лунали дитячі голоси, а воя­ки й далі стояли нерухомо, як неживі статуї. Діти не могли збагнути, що справжні люди можуть так довго стояти біля соковитих виногрон та інших ласощів і бо­дай руку не простягнути по такі ласощі!

Нарешті один малюк не втримав свою цікавість. Обережно, готовий негайно тікати, він почав підходити до одного легіонера. Той продовжував стояти нерухомо, і дитина підходила дедалі ближче; маля опинилося біля ніг залізної людини і простигло ручку, щоб торкнути блискучий панцир.

Цієї ж миті, як зачаровані, всі залізні люди враз за­ворушилися, і почалося щось дике, жахливе. З надзви­чайною люттю вояки накинулися на дітей і почали ха­пати їх. Одні, вимахуючи ніжними дитячими тілами над юрбою, з гнівом і злістю кидали їх через гірлянди й смо­лоскипи, через поруччя — і нещасні малята вдарялись об кам’яну підлогу двору й миттєво вмирали; інші встромлювали гострі мечі в серця малят або розбивали об мур їхні голови і вже мертвих кидали з галереї на кам’яному підлогу двору, оповитого нічною млою.

У першу мить запала мертва тиша. Мертві тіла малят мигтіли в повітрі, жінки заніміли в безмовному неро­зумінні. Але раптом нещасні матері збагнули весь жах того, що відбувалося на їхніх очах, і у відчаї, з боже­вільним криком кинулися до легіонерів.

На галереї залишалися діти, яких ще не встигли схо­пити вояки. Легіонери ганялися за нещасними малята­ми, що намагалися втекти, матері кидалися захищати їх, хапали голіруч гострі лискучі мечі, прагнучи відхи­лити смертельні удари від своїх синів. Ті нещасні, чиї діти були вже мертві, в божевільному відчаї кидалися на жорстоких убивць і, прагнучи помститися за смерть безневинних малят, хапали й чіплялися пальцями за їх­ні горлянки, прагнули душити.

Під час цього суцільного страшного сум’яття і жаху, коли весь палац виповнився дитячим плачем і відчай­душними зойками та лементом непритямних нещасних матерів, котрі бачили криваву смерть своїх крихіток, вояк, що звичайно стояв на варті за міською брамою, стояв тепер на варті на верхньому майданчику сходів, біля виходу на галерею. Він не брав участі в побитті не­мовлят, але якщо якійсь матері вдавалося вхопити свою дитину і нещасна, прагнучи втекти з палацу, наближа­лася до сходів, вояк простягав назустріч їй гострий меч; обличчя його і весь вигляд були такі суворі й нещадні, такі жахливі, що нажахані втікачки вважали за краще прямо кидатися зверху на кам’яну підлогу або поверта­тися назад, бо там було більше надії на порятунок, ніж тут можливості уникнути гострого меча нещадного во­яка.

«Вольтиґій мав рацію, поставивши саме мене на цей відповідальний пост, — говорив собі вояк. — Молодий, недосвідчений легіонер міг розгубитися, захопитися, покинути свій пост, втрутитися в загальну сутичку. Як­би я рушив з місця, принаймні дюжина малюків уникла б смерті».

У той час, як вояк так міркував, він раптом помітив молоду жінку, яка, міцно притиснувши до грудей не­мовля, бігла прямцем до сходів. Жоден легіонер не пе­репиняв її, бо всі боролися з іншими матерями, і вона добігла до кінця галереї.

«Ось ще одна, якій неодмінно вдалося б врятувати дитину, якби я не стояв тут!»

Жінка так швидко наближалася до вояка, неначе не бігла, а линула в повітрі, — вояк навіть не встиг розди­витися ні її обличчя, ні маляти, яке вона сховала під одя­гом. Він тільки встиг простягти руку з мечем, щоб про­бити матір і дитя: жінка конче має наштрикнутися на нього, так швидко тікаючи; вояк чекав, що вона зразу впаде мертвою йому до ніг.

Але цієї миті вояк почув якесь дзижчання над голо­вою і відчув гострий біль в оці. Біль був такий сильний, що вояк, не тямлячи себе, кинув меч на підлогу і схо­пився рукою за око. У руці опинилася маленька волоха­та бджілка, і він збагнув, що це саме вона ужалила його, її маленьке гостре жало було причиною його страждан­ня. Легіонер блискавично нагнувся за мечем, сподіваю­чись, що ще не пізно наздогнати утікачку.

Але бджілка чудово виконала свою справу, і тієї миті, на яку вона засліпила легіонера, було достатньо для молодої матері, щоб збігти зі сходів і перебігти че­рез двір. Коли вояк з лютою ненавистю кинувся навз­догін, вона була вже далеко в темноті. Вона зникла, і ніхто не міг знайти її.

* * *

Наступного ранку вояк, як завжди, стояв на варті за міською брамою. Було ще зовсім рано — і важка брама щойно відкрилася. Але, здавалося, ніхто не чекав, щоб цього ранку розчинилася брама, жоден робітник не вийшов з міста у поле, як було щоранку: всі віфлеємці були охоплені жахом минулої кривавої ночі, ніхто не наважувався вийти.

— Присягаюся мечем! — вигукнув вояк, що стояв на варті. — Вольтиґій зробив велику помилку. Було б незрівнянно краще, якби він велів замкнути міську бра­му і обшукати всі будинки. Тоді можна б було не­одмінно знайти ту жінку, якій вдалося втекти зі свята і врятувати маля від смерті. Вольтиґій розраховує, що ро­дина хлопчика спробує втекти з Віфлеєма, щойно довідається, що брама відкрита, він сподівається, що я їх схоплю біля брами. Але я боюся, що це безглуздя. Бо дитину легко сховати й непомітно пронести!

Вояк собі уявляв, що родичі можуть заховати дити­ні ну в кошелі з овочами, які возять на ослах, або в бордю- ‘ ту для вина, або серед пакунків, пов’ючених на верб- 1 людів великого каравану.

Легіонер так собі міркував, аж помітив чоловіка і жінку, які квапливо йшли вулицею до брами. Вони, схоже, поспішали, бо боязливо озиралися довкруг, ніби чекаючи на небезпеку. Чоловік тримав у руках патери­цю і так міцно стискав її, наче ладен був щомиті захи­щатися і пробиватися, якщо хтось надумає стати на шляху.

Але вояк не стільки до чоловіка придивлявся, скільки до жінки. Він зразу ж зауважив, що вона така сама на зріст, як та молода мати, котрій учора пощасти­ло втекти зі свята. Довгий плащ був насунутий на голо­ву, ховаючи всю її постать; легіонер одразу подумав, що вона недарма так запнулася попри спеку: дуже зручно в такий спосіб сховати під плащем дитину.

Що ближче підходили чоловік і жінка, то краще ба­чив легіонер, що вона дійсно несла на руках дитину, — обриси тіла вгадувалися під грубою матерією плаща.

«Нема жодного сумніву, що саме ця жінка втекла вчора з палацу, — вирішив римський вояк. — Я не міг розрізнити і запам’ятати її обличчя, але я пізнаю її по­ставу. Дивно, що вона знову йде повз мене з дитиною і навіть не потурбувалася спритніше заховати її; справді, я навіть не мріяв, що мені вдасться так зручно й легко викрити утікачів з малям!»

Чоловік і жінка були вже зовсім близько. Очевидно, їм не спадало на думку, що їх можуть затримати саме біля міської брами; вони здригнулися і злякано пере- зирнулися, коли римський вояк простяг спис і зупинив їх, перегородивши дорогу.

— Чому ти не даєш нам іти в поле? — запитав чо­ловік.

— Можете спокійно йти, куди вам треба, — відповів вояк, — але раніше я маю подивитися, що твоя супут­ниця ховає під плащем.

— Нащо тобі дивитися? — заперечив чоловік. — Во­на несе хліб і вино, щоб ми могли весь день пропрацю­вати в полі.

— Може, ти кажеш правду, — сказав римлянин, — але чому ж вона не хоче показати мені те, що тримає під плащем.

— Не вона, а я цього не хочу, — відказав чоловік. — І я даю тобі добру пораду: пропусти нас.

Чоловік у гніві замахнувся патерицею, але жінка хутко взяла його за плече і сказала:

— Не сварися з ним. Я знаю, що треба зробити. Я покажу йому, що несу під плащем, і впевнена, що він пропустить нас, не заподіявши лиха.

І з відвертою, сповненою довіри усмішкою жінка підійшла до вояка і відхилила край плаща.

Тієї ж миті легіонер відсахнувся і закрив очі, за­сліплений яскравим сяйвом. Те, що жінка несла під плащем, так блискало білизною, що попервах вояк не міг нічого розрізнити, поки трохи не призвичаївся до чудового сяйва.

—Я думав, ти несла дитину, — сказав він.

— Ти сам бачиш, що я несу, — спокійно відповіла жінка.

Нарешті римський легіонер зміг розрізнити, що світ­ло і сяйво линули з оберемка сліпучо-білих, прекрасних лілій, таких, які росли в полі за міською брамою. Але во­ни були набагато яскравіші та більші, а білизна їх була так сліпуча, що очі ледве витримували їхнє сяйво.

Вояк засунув руку в оберемок. Він не міг позбутися думки, що жінка несла дитину, бо сам бачив контури під плащем ще здалеку, але пальці вояка намацали ли­ше м’які, ніжні пелюстки квітів.

Безсила лють і гнів клекотіли в грудях вояка; він ра­до затримав би і чоловіка, і жінку, але з прикрістю ба­чив, що не було ніяких причин і підстав їх затримувати.

Жінка бачила вагання й досаду вояка і запитала:

—Тепер ти пропустиш нас?

Вояк мовчки опустив спис, яким він весь час пере­городжував браму, і відійшов убік.

Жінка запнулася в плащ, з ніжною усмішкою зазир­нула на те, що несла під ним, посміхнулася воякові й сказала:

— Я знала, що ти не зможеш заподіяти лиха моїй ноші, як тільки побачиш!

І  незнайомці знову рушили в дорогу й почали швид­ко віддалятися, а вояк стояв на своєму місці і дивився доти, доки вони не щезли з очей. І знову він чітко бачив під плащем жінки обриси не оберемка лілій, а дитини.

Вояк не міг вийти з дива і міркував над тим, що ба­чив, доки далекі крики з вулиці не привернули його увагу. До нього біг командир римських легіонерів Воль- тиґій з кількома вояками:

— Тримай! Тримай їх! — здалека кричали вони. — Замкни браму! Не пропускай їх!

Коли бігуни наблизилися до вояка, що стояв на варті біля брами, вони розповіли, що напали на слід врятованого під час вчорашнього святкування хлопчи­ка. Вони розшукали будинок його родичів і хотіли там схопити їх усіх, але виявилося, що вже пізно: його рідні щойно покинули будинок і сховалися, ймовірно, ряту­ючись втечею. Сусіди бачили, як вони вийшли, їх не­важко впізнати: чоловік — високий бадьорий стариган, з огрядною сивою бородою, в руці у нього велика пате­риця; жінка — струнка, рослава, в довгому темному плащі, під яким вона і несе дитину.

Коли Вольтигій все це переповідав воякові, у брамі з’явився бедуїн на прекрасному коні. В одну мить, не вимовляючи ні слова, легіонер кинувся до нього, ски­нув вершника на землю, і той не встиг навіть схамену­тися, як вояк уже верхи мчав дорогою навздогін за втікачами.

* * *

Минуло два дні. Римський легіонер никав гірською пустелею вздовж південних кордонів Юдеї. Він досі пе­реслідував утікачів, але марно, і не тямив себе від гніву й досади, що не видко кінця його утомливим пошукам.

«Можна подумати, що ці люди володіють здатністю ховатися під землею, — обурювався він. — Скільки разів за ці два дні я бачив їх, і мені здавалося, що я їх на­здоганяю і мені варто лише простягти спис, щоб убити маля, — і раптом усе виявлялося якимсь дивним, нез­багненним обманом зору або грою уяви! Мені починає здаватися, що я ніколи їх не знайду».

Він почувався безсилим, як той, хто бореться з мо­гутньою силою і ніколи не зможе здолати її, бо сам виз­нає її перевагу.

«Може, це боги помагають цим людям і ховають їх від мене? — запитував себе легіонер. — Є щось надпри­родне, незбагненне в цій втечі! Даремно їх шукати! Кра­йнє повернутися назад, доки я не загинув у цій пустелі з |голоду і спраги!»

Але страх суду та покарання лякав і утримував вояка. Він учинив подвійний злочин, бо двічі саме він пропус­тив жінку з дитиною, не зумів затримати її. Звичайно, ні Вольтигій, ні Ірод не пробачать йому такої провини й суворо та нещадно скарають.

«Цар Ірод знає, що один віфлеємський хлопчик уник смерті, а тому він не може бути спокійний за свою владу, — міркував вояк. — Мабуть, Ірод схоче зігнати гнів на мені, винуватцеві його теперішньої турботи, і звелить розіпнути мене на хресті, щоб насолодитися виглядом моїх страждань».

Стояв напрочуд жаркий полудень. Вояк нестерпно страждав, блукаючи під пекучим промінням сонця по розжареній пустелі, де не віяв вітерець і спекотне по­вітря завмерло до виднокола. І вершник, і кінь здоро­жилися, сили слабли щомиті й були близькі до повного виснаження. Ніде ні сховку, ні затінку.

Ще кілька годин тому вояк утратив сліди втікачів, і настрій у нього був украй похмурий і безвідрадний.

«Треба кидати переслідування, — казав собі вояк. — Здається, це безглуздо і не потрібно, бо ці люди однако­во не уникнуть смерті. Хто може перейти пішки, без проводаря та запасів їжі й води цю страшну пустелю в несамовиту спеку? Вони, напевно, давно вже мертві».

Отак вояк міркував, аж запримітив неподалік від до­роги печеру в скелі, куди вів склепінчастий вхід. Вояк одразу скерував коня до печери.

«Відпочину трохи під кам’яним прохолодним скле­піннями печери, — вирішив легіонер. — Мені тоді легше буде продовжувати переслідування зі свіжими силами».

Вояк під’їхав до входу в печеру і хотів уже увійти до неї, коли раптом зупинився в німому подиві: обабіч пишно квітнули дві прекрасні білі лілії. Обидві рослини були стрункі й міцні і навіть не гнулися, хоча були обтя- жені безліччю білосніжних квіток; ніжний медовий пах розливався навколо, і безліч бджіл дзижчала над запаш­ними голівками лілій.

Це видовище було настільки незвичне, дивовижне для дикої, спаленої сонцем пустелі, що вояк вчинив зовсім невластиво для себе — зірвав велику білу запаш­ну квітку і взяв її з собою в печеру.

У печері, глибокій і темній, панувала напівтемрява, але, придивившися, вояк побачив, шо троє подорожніх уже розташувалися під склепінням скелі. Чоловік, жін­ка і дитина лежали на землі одне біля одного і міцно спали.

Ніколи серце легіонера не билося так сильно і час­то, як цієї миті. Перед ним були саме ті втікачі, яких він понад силу шукав! їх оповив глибокий сон, — вони навіть не потурбувалися захистити себе й по черзі чату­вати. Наразі вони були в його волі!

Вояк стрімко вихопив меч із піхов і нагнувся до ма­ляти.

Вояк ретельно виважив удар — якраз у серце дити­ни, щоб відразу вбити хлопчика на смерть. Він ще зво­лікав, бо захотілося роздивитися обличчя своєї жертви.

Вояк нагнувся до сплячого маляти, і тут утіха його стала безмежна: він пізнав у ньому того хлопчика, який часто виходив за браму Віфлеєма і бавився з ліліями та бджолами.

«Атож, це саме він, — із зловтіхою говорив собі рим­лянин. — І дивно, як я сам раніше не здогадався, що са­ме ця дивна дитина мала бути ненависним для мене царем миру і любові! Недаремно я завжди його нена­видів!»

Вояк міцно стиснув меч. Йому спала нова думка:

«Якщо я принесу Іроду голову цієї дитини, — ду­мав він, — цар має щедро вигородити мене. Можливо, він навіть зробить мене командиром легіонерів замість Вольтиґія або начальником усієї особистої варти?»

Він дедалі нижче опускав меч, вістря вже майже торкалося тіла дитини:

— Цього разу ніхто не постане між мною і ним! — зловтішно подумав вояк. — Я доведу справу до кінця.

Але вояк досі тримав у руці лілію, яку зірвав біля входу в печеру, і тільки-но так подумав, як вилетіла ма­ленька бджілка з чашки квітки і стала дзижчати кружма голови вояка.

І тут вояк пригадав цілком виразно, як допомагав хлопчик бджолам перелітати з квіток до вулика, і саме бджола допомогла хлопчику врятуватися з палацу Іро­да, сховатися від кривавого бенкету.

Ці думки здивували римського легіонера; він зупи­нився і тихо прислухався до дзижчання бджоли. Вона покружляла і відлетіла, але тієї ж миті його вразив не­звичайно сильний аромат лілії, яку він ще тримав у ру­ці; ніколи йому не доводилося відчувати такий силь­ний, приємний і ніжний запах.

І негайно в живі очі пригадалося воякові, що саме ліліям допомагав хлопчик сховатися від зливи, і лілії ук­рили дитину, коли мати проносила його через міську браму; квіти допомогли хлопчику врятуватися.

Усе більше хвилювання і здивування опановувало вояка, нові й незвичайні думки виповнювали йому го­лову.

«Бджоли і лілії не забули його добрих справ, — міркував вояк, опустивши меча, і в нерішучості не знав, на яку стати. — Бджоли і лілії добром відплатили йому за допомогу…»

Вояка пік сором: адже і йому якось прийшла ця ди­тина на допомогу і, може, врятувала від загибелі.

«Невже римський легіонер може відплатити злом за добро? — картався вояк. — Невже він виявиться невдяч­ніший за бджіл і квітки?»

Він недовго боровся з собою; з одного боку страх перед Іродом і зваба доброї винагороди штовхали його на вбивство, з іншого — він дедалі більше усвідомлював свій борг перед дитиною.

«Я не можу вбити його!» — нарешті вирішив вояк. Він поклав меч поряд з малюком, щоб утікачі, проки­нувшись, знали, якої страшної небезпеки вони щасли­во уникнули.

Вояк побачив, що дитина прокинулася і спокійно дивиться на нього світлими чарівними очима, які світи­лися, як зірочки.

У пориві захоплення римський легіонер опустився на коліна перед малям і сказав:

— Пане! Ти — найусевладніший Цар на землі; Ти — всесильний переможець. Ти — обранець неба! Ти мо­жеш наступати на зміїв і скорпіонів, і вони слухати­муться Тебе! Ти — всемогутній Цар!

Він поцілував ноги Маляті й хутко вийшов з пече­ри, а Хлопчик здивовано й дитинно дивився йому вслід.