Диво ополудні

На тому боці мосту через Ріо-Гранде, на території Сполучених Штатів, чотири озброєні рейнджери, знемагаючи від спеки в маленькій глинобитній хижці, не відривали очей від потаємної стежки, якою на американську землю потрапляли мексиканці.
Минулого вечора Бад Доусон, власник «Найкращого салу ну», звелів викинути зі свого закладу Леандро Гарсію за порушення правил хорошої поведінки, що й було виконано негайно зі звичайною у таких випадках безцеремонністю. Гарсія заприсягся, що не пізніш як за добу зазирне в гості до Доусона і відшкодує завдані моральні й матеріальні збитки у вельми болісний спосіб.
По обидва боки річки мексиканця поважали за надзвичайну хоробрість, незважаючи на його надмірну любов до хвастощів. Гарсія з ватагою відданих послідовників рятував навколишні міста і села від розміреного, мирного й безпечного існування.
Того дня, коли Гарсія збирався відплатити за образу власної поважної персони, на американському боці річки мали відбутися збори скотарів, бій биків і вилазка поселенців на природу — пікнік зі смажениною. Знаючи, що мексиканець не схильний вибачати кривдників, і справедливо вважаючи, що трьом вищезазначеним соціальним подіям збройний напад і перестрілки навряд чи підуть на користь, капітан МакНалті, командир міського загону рейнджерів, відіслав трьох солдатів на чолі з лейтенантом спостерігати за мостом. Завданням групи було не пустити Гарсію на цей бік Ріо-Гранде — байдуже, йтиме він сам чи з друзями.
Спекотного полудня нікому не хотілося виходити на сонце; Рейнджери бурчали собі під ніс і без кінця витирали спітнілі лоби, — місце дислокації було зручним, але занадто вже тісним.
Протягом години міст перетнула лише немолода пані у коричневій сукні та чорній мантильї. Слідом за нею дріботів віслючок із в’язками хмизу на продаж. Зненацька віддалік на вулиці прогриміли три постріли — вони чітко пролунали в нерухомому повітрі.
Чотири рейнджери миттю напружилися. Куди й поділася позірна недбалість і розслабленість, але на ноги звівся тільки один. Троє інших жалібно та водночас безнадійнодивилися на четвертого, котрий хутко піднявся і спритно прилаштовував патронташ. Хлопці знали, що лейтенант Боб Баклі не дозволить нікому позбавити його насолоди взяти участь у перестрілці.
Меткий кремезний лейтенант із незворушним виразом на коричневому від засмаги, невеселому голеному обличчі прощелив ремінець під пряжку, поклав два шестизарядні револьвери у кобури, схопив вінчестер і кинувся до виходу. Затримавшись на хвильку, він суворо заборонив підлеглим залишати спостережний пункт — і прожогом вискочив на розпечену дорогу.
Рейнджерам зоставалося тільки безцільне байдикування і безрадісні балачки.
— Я чув про хлопців, — пробурчав Чобіт зі Шкіри Мустанга, — які одружувалися з небезпекою, але бути мені паршивим койотом, якщо Боб Баклі не взяв другу дружину на ім’я Клопіт.
— Знаєш, у чому справа? — додав Малюк із Нуесес, — просто Бобу ще ніхто не нам’яв добряче вух. Не знає він, що таке хороший прочухан. Чоловік не може не боятися, що одного дня його імені випадково не буде у списку тих, хто вижив.
— Баклі, — вставив свої п’ять копійок третій рейнджер — блукалець зі Сходу, обтяжений вищою освітою, — так своєрідно кидається в бійку, що я інколи сумніваюсь у його безрозсудстві. Я не до кінця ще розумію його характер, але він нагадує мені Тібальта…[35]все за арифметикою.
— Ніколи не чув, — сказав Чобіт, — про типа, що стріляє з арифметики.
— Хіба що з кулеметики, — докинув Малюк.
— Ти мене вбиваєш наповал своєю здогадливістю, — схвально кивнув східняк. — Іншими словами, Баклі ніколи не почне бійки, якщо перевага на його боці. Здається мені, він боїться цього найбільше в світі. Така нерозсудлива хоробрість невиправдана, коли маєш справу із конокрадами та нелегальними мігрантами, які полюблять нічні засідки і радо вистрелять у спину при першій зручній нагоді. Баклі займається дурницями. Вдає з себе Горація утримуючи міст, — одного дня він дограється.
— Взагалі-то, — протягнув Малюк, — мене більше цікавить наш міст і Леандро Гарсія. І мені більше до душі Спурій Якийсь-Там. Чолов’яга знав, коли треба битися, а коли краще п’ятами накивати, щоб пізніше загнати ворога у глухий кут.
— Так чи інак, — підсумував Чобіт, — Боб — найсміливіший хлопець по обидва береги Ріо-Браво. Щоб мені з коня впасти! Він засмажиться живцем, якщо виповзе на сонце! — Чобіт накрив скорпіона чотири-фунтовим крислатим капелюхом-стетсоном. У хижці запанувала невесела тиша.
Боб Баклі надійно зберігав свою таємницю. Люди, які протягом двох років билися з ним пліч-о-пліч у численних прикордонних рейдах і вилазках, високо оцінювали його хоробрість, хоча в житті лейтенант був найбільшим боягузом на всій Ріо-Браво! Друзі й вороги поважали його за нестримну відвагу. Насправді Баклі страждав на патологічне боягузтво і лише нелюдськи суворими зусиллями волі змушував власне легкодухе тіло йти на відважні вчинки. Постійно знущаючись із себе, як ченець, котрий батогом лікується від грішної спокуси, Баклі з очевидним безрозсудством кидався у вир небезпеки, сподіваючись, що позбудеться ненависної слабкості. Але кожне успішно пройдене випробування завершувалося розчаруванням. На обличчі від природи веселого і добродушного лейтенанта дедалі частіше з’являвся похмурий, сумний вираз. Усе прикордоння захоплювалося поведінкою лейтенанта, його відвагу прославляли в газетах і біля похідних вогнищ вздовж Ріо-Гранде — та на серці у Баклі стояла чорна хмара.Лише він знав про огидний холод у грудях, пересохлий рот, тремтіння в ногах, тріпотіння натягнутих як тятива нервів — про ці постійні симптоми ганебної хвороби.
Один рядовий із загону Баклі мав звичку йти на справу, недбало перекинувши ногу через передню луку сідла, з цигаркою в зубах, випльовуючи з рота дим і вигадливі авторські лайки. Баклі віддав би річну платню за здатність поводитися так само. Якось життєрадісний хлопчина сказав йому:
— Баку, ти на кожну вилазку йдеш як на поминки. Ну, не зовсім, — додав він, елегантно хитнувши залізним горнятком, — але принаймні складається таке враження.
У душі житель Нової Англії з приправою із західних чеснот, Баклі постійно шукав для непокірного тіла якомога більше неприємностей. Не дивно, що й згадуваного вже спекотного полудня він вирішив спрямувати тремтячі кінцівки в бік, із якого пролунали постріли, що загрожували спокійному та гідному існуванню громадян штату.
За два квартали вниз по вулиці містився «Найкращий салун», в районі якого Баклі помітив незрозуміле пожвавлення. Кілька цікавих глядачів товклися біля центрального входу, докришуючи уламки розбитих шибок. Усередині Бад Доусон, не звертаючи уваги на кулю в плечі, ледве не плачучи намагався пояснити, чому йому так і не вдалося покласти на місці клятого перевдягненого мексикашку, який його підстрелив. Помітивши рейнджера, Бад обернувся до нього, ніби шукаючи підтвердження заподіяної образи.
— Баклі, якби ж то я здогадався, я поклав би його вже першим пострілом! Приперся сюди в маскарадному костюмі, прикидався жінкою, а тоді стрельнув і втік як заєць. Мені й на думку не спало хапатися за зброю, я думав, це Чихуахуа Бетті або місіс Атвотер або якась дівчинка з Мейфілда, котра начепила револьвер, — у наших місцях це не дивина. Я не впізнав клятого Гарсію, доки…
— Гарсію?! — заволав Баклі. — Як він тут опинився?
Бармен «Найкращого салуну» узяв рейнджера під руку і повів до задніх дверей. За ними, біля стічної канави, спокійно пощипував травичку маленький сірий віслючок із в’язками хмизу. На землі лежала чорна мантилья і широка коричнева сукня.
— Перевдягся в жіноче вбрання, — пояснив Бад, і далі ігноруючи свою рану. — Я думав, це леді, аж тут він заверещав і поцілив мені руку.
— Він побіг у цей завулок, — докинув бармен. — Гарсія був сам, тому, напевно, зачаїться десь до ночі, чекаючи на своїх хлопців. Думаю, він ховається в мексиканському кварталі біля залізничної станції. Там живе його дівчина, Панча Сейлз.
— Що у нього за зброя? — запитав Баклі.
— Два чудові шестизарядні револьвери і ніж.
— Віддаси, коли повернуся, — Баклі вручив Біллі свій вінчестер. То було, звісно, донкіхотство, але для лейтенанта — звична річ. Інший чоловік — хоробрий чоловік —викликав би озброєне підкріплення. Та Баклі ставив собі за мету нехтувати будь-якою перевагою над супротивником.
Мексиканець залишив по собі зачинені двері й безлюдну вулицю, але зараз містяни почали потроху виповзати зі схованок, вдаючи, ніби нічого не трапилося. Місцеві мешканці, які знали рейнджера, радо вказували йому, куди побіг Гарсія. Наближаючись до залізниці, Баклі відчув, як стає важко дихати, по шиї тече холодний піт, і найголовніше, добре знайоме ганебне перелякане калатання серця вчулося десь із глибин шлунку — серце падало дедалі нижче, нижче і нижче в п’яти.
Ранковий потяг із Мексики спізнився на три години; пасажири не встигли зробити пересадку на Велику Північну Залізницю. Охочі потрапити до Сполучених Штатів, невдоволено буркочучи, намагалися знайти собі розвагу в маленькому різношерстому містечку-напівкровці, містечку двох націй. Черговий потяг мав прибути не раніш як наступного ранку. Основною причиною незадоволення пасажирів були великий ярмарок і перегони у Сан-Антоніо, котрі починалися за два дні. Не забувайте, що тоді Сан-Антоніо часто називали Колесом Фортуни, шпицями якого були худоба, вовна, кінні перегони та кисень. Там скотарі грали на пішохідних доріжках у креклу, підкидаючи догори золоті двадцятидоларові монети, а джентльмени випробовували везіння у картах, роблячи ставки, кількість банкнот у яких обмежувалася лише законами земного тяжіння. Тому так бажали потрапити туди сіячі й женці — і ті, у кого гроші розбрідалися, як худоба без пастуха, і ті, хто збирав їх у великі череди. Найбільше поспішали до Сан-Антоніо ті, хто був бодай якось дотичний до індустрії розваг. Там мали от-от початися два найбільші в світі шоу, а десятки менш значущих були на підході.
На бічній колії біля невеликої глинобитної залізничної станції стояв приватний вагон, від’єднаний вранці від мексиканського потяга і недосконалим розкладом приречений очікувати наступного потяга в такій убогій місцині.
Колись це був звичайний пасажирський вагон із сидячими місцями, але мандрівники, які намагалися улестити провідників із кокардами на кашкетах, нізащо б не впізнали старого знайомого. Фарба, позолота і дбайливе рихтування не залишили натяку на громадську приналежність. Білосніжні мереживні фіранки статечно затуляли вікна. Спереду нерухомо повис у спекотному повітрі прапор Мексики. Задню частину прикрашали прапор США і дим із димаря, який натяком на кулінарні шедеври, готові до споживання, підсилював загальне враження приватності й комфорту. Око спостерігача, роздивляючись стінки, неодмінно зупинилося б на імені, написаному золотими і блакитними літерами по всій довжині вагона, — це почесний привілей знаті й видатних осіб. Втім, власниця вагону — якщо вірити напису, «Альварита, повелителька змій» — не була ні першим, ані другим. Королева зміїного племені поверталася з успішного туру найбільшими мексиканськими містами, наразі збираючись відвідати Сан-Антоніо, де, згідно з афішами, вона продемонструє неймовірну владу і абсолютний контрольнад смертельно отруйними зміями, які звиватимуться і шипітимуть на очах онімілої від страху публіки.
Тридцять сім градусів у затінку не сприяли пожвавленню на вулицях поруч із залізницею. Окраїна міста, квартал бідноти, неспокійний киплячий казан із п’ятьох народностей, купа наметів, джакалів[39]і глинобитних хижок. Відпочинок тутешніх мешканців — шарманка і своєрідні розваги, які назавжди залишаться в пам’яті випадкового відвідувача. Позаду за неохайноюрваною щелепою старого міста височіли густі крони дерев, затуляючи від сторонніх очей невеличку балку. В напівтемряві причаївся струмок, що звивався вниз вздовж крутого прямовисного обриву каньйону Ріо-Гранде.
В такому непривітному місці довелося зробити вимушену зупинку приватному вагону повелительки змій.
Передні двері вагону були відчинені. Портьєри перетворили купе у маленьку вітальню, де зазвичай сиділи збуджені передчуттям сенсацій репортери і перекодовували музику слів сеньйорити Альварити у пишномовність статей. На стіні висів портрет Авраама Лінкольна, товариство йому складала групка школярок на тлі кам’яних сходів і великодні лілії в яскраво-червоній рамці. Під ногами лежав симпатичний килимок. Зарошений глечик води і склянка стояли на вишуканій підставці. У вербовому кріслі-гойдалці читала газету Альварита.
Іспанка, сказав би кожен, поглянувши на дівчину; з Андалузії або навіть баскійка — неповторне поєднання темряви і вогню. Волосся кольору багряного винограду у світлі місяця. Величезні темні очі, здатні позбавити сну прямим упевненим поглядом. Гордовите і сміливе обличчя з відтінком чарівної зухвалості, на яку безстрашна сеньйорита цілком мала право. Довершували бездоганний образ зелені, жовті й білі афіші у кутку. Вони — хіба що тьмяна копія повелительки змій, коли та з’являється у всій красі на сцені. З афіш на вас дивиться вродливиця у чорному корсеті з жовтою шнурівкою; замість браслетів довкола оголених рук звиваються блакитні полози; майже чотириметровий азійський пітон Куку двічі обвивається навколо талії і один раз навколо шиї, його бридка голова застигла поруч із чарівною голівкою повелительки.
Рука відсуває портьєру, що розділяє вагон. З’являється пані середніх років зі слідами колишньої вроди, тримаючи в руках ніж і недочищену картоплину.
— Альвірі, ти зайнята?
— Я читаю газету з дому. Мамо, ти уявляєш, та бліда блондинка Матильда Прайс отримала найбільше голосів у конкурсі краси «Міс Галліполі», який проводила газета «Ньюс»!
— Ха! Цього ніколи б не сталося, якби ти була вдома, Альвірі. Бог свідок, я сподіваюся, ми повернемося додому до осені. Я стомилася гасати світами, вдаючи, що ми бруднідаго,і давати зміїні вистави. Але я не це хотіла сказати. Знову втік найбільший пітон. Я оглянула весь вагон, але не знайшла його. Куку зник десь годину тому. Я чула шурхотіння на підлозі, але подумала, що це ти.
— От клятий старий гад! — вигукнула повелителька, швиргонувши газету на підлогу. — Уже втретє вислизає. Джордж ніколи не зачиняє його клітку як слід. Думаю, він просто боїться Куку. А мені тепер доведеться полювати на пітона.
— Краще поспіши, хтось може його прибити. Повелителька у презирливій посмішці продемонструвала блискучі зубки.
— Овва! Кожен, хто побачить Куку, якнайшвидше дремене подалі, прямісінько до аптеки по заспокійливе. Неподалік я помітила струмок. Старий негідник поповзе до води,щоб скинути шкіру. Я знайду його там, не хвилюйся.
За кілька хвилин готова до пошуків Альварита спустилася на платформу. Красива чорна спідниця — останній писк моди. Бездоганна блуза на довгий рукав милувала око іздавалася прохолодною і свіжою оазою в розпеченій пустелі. Чоловічий солом’яний бриль міцно сидів на скрученому гулькою пишному волоссі. Під ніжним, круглим, нахабним підборіддям красувалася недбало-вишукано зав’язана вигадливим вузлом краватка з двома довгими кінцями та чоловічий високий стоячий комірець. У руках сеньйорита тримала білу шовкову парасолю від сонця з мереживними яскраво-жовтими китицями.
Безсумнівно, вбрання Альварити робило честь містечку Галліполі, та очі сеньйорити навіювали думки про Севілью і Вальядолід, кастаньєти, балкони, мантильї, серенади, засідки, нерозсудливу сміливість… ось що обіцяли ці темні безодні.
— Не боїшся йти сама, Альвірі? — стурбовано поцікавилася мати повелительки. — Тут швендяє скільки різного наброду! Може б, ти…
— Я в житті не зустрічала нічого, що могло б мене злякати, мамо. Особливо це стосується людей. Чоловіків, якщо хочеш. Не переймайся. Я миттю знайду втікача-ледацюгу й повернуся.
На товстому шарі пороху, що вкривав землю біля колії, треноване око Альварити хутко помітило хвилястий слід пітона. Відбиток тягнувся вздовж залізничної станції ідалі вузенькою вуличкою у напрямку балки, як і передбачала дівчина. Відсутність метушні на вулиці підтверджувала, що місцеві не в курсі, який незвичайний гість подорожує їхніми дорогами. Спека загнала людей до будинків, звідки час від часу долинав гучний сміх або жалібне виття концертини[40]у невмілих руках. У затінку дерев кілька мексиканських дітлахів, схожих на байдужих глиняних бовванів, припиняли гратися і завмирали з розтуленими ротами, побачивши Альвариту. Тут і там визирали з-за дверей жінки — і вклякали на місці, зачудовано споглядаючи білу шовкову парасолю.
Сотня кроків — і дівчина вийшла за місто, минула зарості колючого чагарнику і ступила у привітний гайок у неглибокій балці. Внизу зміївся маленький чистий струмок. Місцина нагадувала міський парк — із таким неодмінним його атрибутом, як купи обгорток і відкриті бляшанки, залишені любителями вилазок на природу. Неперевершена й незворушна Альварита дибала псевдонезайманими галявинами і схилами вздовж струмка. Нарешті дівчина зауважила доказ того, що зрадлива рептилія наближається до кінцевого пункту своєї подорожі. Слід чітко виднівся на піску пойми. Вода притягувала пітона як магніт, змій не міг відповзти далеко звідти.
Переконавшись у тому, що зрадливий друг десь поблизу, Альварита вирішила ще поблукати вздовж вигадливих вигинів струмка, котрий різко повертав униз від велетенської водяної планери. Щоб дістатися туди, повелительці довелося зійти зі стежки і видертися на узвишшя. Дівчина опинилася посеред густих високих заростей чапарелю. Жовті пелюстки не посезону квітучого єрусалимського терну наповнювали повітря солодким п’янким ароматом. Внизу в балці спокусливо шепотів вітерець, виносячи нагору осінній запах прілого листя.
Альварита зняла бриль, розпустила волосся і не поспішаючи стала заплітати дві довгі чорні коси.
За кілька кроків із сутінків, що панували у заростях вічнозелених кущів, за дівчиною невідступно стежили два маленькі ока, ясні, як коштовне каміння. Скрутившись кільцями, там лежав Куку, велетенський пітон, незрівнянний Куку з панцирною мордою і тоненькими губами, — три з половиною метри вишуканої лискучої поцяткованої шкіри. Куку спостерігав за господинею, не виявляючи своєї присутності ні рухом, ні звуком. Талановитий ледацюга передбачав, що його зловлять, але, чудово замаскувавшись у листі, сподівався подовжити насолоду. Як же приємно після розпеченого запиленого вагону лежати, відчуваючи тілом запах води і божественну твердість землі й каміння! Скоро, дуже скоро повелителька знайде його, і він, звичайний черв’як у її безстрашних руках, повернеться до темної клітки у вузькому будинку, який біжить на колесах.
Враз Альварита почула десь унизу шарудіння піску. Обернувшись, вона побачила міцного смаглявого мексиканця, який нахабно і недоброзичливо вперіщив у неї зловіснітьмяні очі.
— Чого тобі треба? — запитала Альварита владно (наскільки дозволили їй п’ять шпильок для волосся, які вона затиснула в зубах), не припиняючи заплітати коси і дивлячись на непроханого гостя спокійно і зневажливо. Мексиканець і далі витріщався на дівчину і шкірив у посмішці білі зуби.
— Я не скривдити тебе, сеньйорито! — сказав він.
— Певна річ, що ні! — відповіла повелителька, відкинувши за спину заплетену до кінця пишну косу. — Я думаю, тобі краще йти, куди йшов.
— Я тебе не скривдити, ні. Але я хочу один маленький бесо, цілюнок, як ви його називати.
Чоловік знову посміхнувся і почав повільно підійматися схилом. Альварита миттєво нахилилася і підхопила з землі камінь завбільшки з кокос.
— Забирайся геть, швидко! — наказала вона категоричним тоном. — Ти, червонопикий!
Коричневе обличчя мексиканця почервоніло від образи.
— Я — ідальго! — прошипів він крізь зуби. — Я не індіанець!Д’ябла боніта,ти за це заплатити!
Він подерся вгору швидше, але камінь, запущений зовсім не слабкою рукою, поцілив йому просто в груди. Мексиканець заточився і, ледве втримавшись на ногах, мимоволі розвернувся. Те, що він побачив позаду, відразу змусило чоловіка забути про дівчину. Альварита теж поглянула вниз, щоб дізнатися, що саме відвернуло чоловікову увагу. За двадцять кроків унизу стежкою йшов кучерявий шатен із чисто виголеним невеселим засмаглим обличчям.
На ремені у мексиканця висіли дві порожні кобури. Напевно, він виклав шестизарядні револьвери у джакалі прекрасної Панчі й зовсім забув про них, коли побачив ще прекраснішу Альвариту й вирішив вийти на полювання. Наразі руки Гарсії інстинктивно потяглися до кобур, але, не зайшовши там револьверів, долоні простяглися у красномовному, суто латиноамериканському жестові, після чого мексиканець вкляк на місці як скеля.
Побачивши важке становище суперника, новоприбулий зняв ремінь із двома револьверами, жбурнув його на землю і тільки тоді продовжив переслідування.
— Божественно! — процідила з палаючими очима Альварита.
Тільки-но Боб Баклі за наказом власного божевільного кодексу мужньої поведінки, який його педантичний розум нав’язував слабким нервам, позбувся зброї, рейнджера скрутив добре знайомий, неминучий напад нудотного страху. Повітря зі свистом виходило зі стиснутих судомою легень. Ноги налилися свинцем. У роті пересохло, як у пустелі опівдні. Переповнене кров’ю серце з такою силою билося об ребра, що, здавалося, от-от їх розтрощить. Спекотний липень перетворився на вологий холодний листопад. Та невблаганна гордість пришпорювала лейтенанта, вимагаючи від ціпеніючої плоті неймовірного, — і він ступав уперед.
Відстань між чоловіками поступово скорочувалася. Мексиканець нерухомо очікував на рейнджера. Коли між суперниками не залишилося й п’ятьох футів, угорі зашарудів потривожений пісок. Боб інстинктивно звів очі. Поглядом із ним зустрілася пара чорних зіниць, блискуче-ласкавих і ніжно-жорстоких. Два серця — найбоязкіше на всій Ріо-Браво і найбезстрашніше в світі — вели між собою незбагненну безсловесну розмову. Альварита, досі нахилившись, стояла серед заростей чапарелю, які сягали їй по груди. Одна рука дівчини лежала на серці. Чорна товста коса зміїлася по плечу. Губи розімкнулися, а очі засвітилися зачудуванням — великим і незбагненим зачудуванням. Погляд дівчини прикипів до Баклі.
Не варто допитуватися чи робити припущення, як насправді відбуваються чудеса. За допомогою блискавки у хмарах компенсуються різнойменні електричні заряди; завдяки одному погляду чоловік отримав заряд мужності, а дівчина натомість збагатилася беззахисною жіночою чарівністю.
Тим часом Гарсія урвав апатичне очікування, миттєво матеріалізувавши із халяви ножа. Баклі зняв капелюха і радісно засміявся, мов школяр, який радіє захопливій грі. Потім беззбройний рейнджер жваво кинувся на готового до відсічі ворога.
Все закінчилося так швидко, що переповнений войовничим екстазом рейнджер почувався розчарованим. Замість завдавати цілком очікуваних небезпечних ударів знизу, мексиканець зробив прямий випад. Баклі відхилився і схопив його руку мертвою хваткою. Нагородив Гарсію хорошим саксонським стусаном, який так тяжко переноситься представниками латиноамериканської раси. За мить мексиканець лежав серед колючих кактусів. Рейнджер поглянув на повелительку змій. Альварита мчала вниз по стежці.
— Я страшенно радий, що нагодився вчасно, — сказав Рейнджер.
— Він так мене налякав! — провуркотіла Альварита.
Люди не почули з-під кущів тихого шипіння Куку Наймудріша з тварин відчувала приниження від усвідомлення колишньої покори цій тремтячій і почервонілій істоті, яку пітон донедавна вважав сильною, могутньою і безстрашною повелителькою.
Потім примчали представники міської влади. Рейнджер передав їм безпомічного порушника громадського спокою, якого без зайвих церемоній перекинули через сідло і повезли геть. Баклі й Альварита не поспішали полишати балку.
Молоді люди йшли повільно-повільно. Рейнджер підібрав зброю. З жіночною нерішучістю дівчина попросила потримати в руках револьвер сорок п’ятого калібру, зітхаючи із новою чарівною сором’язливістю.
На балку спускалися сутінки. Вдалині, на високому березі, виднілося місто, осяяне останніми палючими променями призахідного сонця.
Раптом Альварита заверещала, як звичайне перелякане до смерті дівчисько, і гойднулася назад. Рука Баклі обняла її за плечі, даруючи захист. Що ж таке жахливе потурбувало безстрашну повелительку змій наприкінці правління?
На стежку виповзла гусінь — бридка волохата гусінь завдовжки п’ять сантиметрів. За Куку помстилися. Так зреклася престолу повелителька змій. Хай живе повелителька!