Джури-характерники ( розділи 1-14)

 Розділ 1.  ХТО ТИ, КАРАЧОБАНЕ?
Березень 1492 року

Шаблі викрешували іскри, коні гризлися межи собою і люто іржали, а їхні хазяї усе завзятіше налітали один на одного.

Басман-бек покладався на хитрість, Селім Карачобан — на спритність. І обидва — на силу.

Обабіч змагалися інші нукери[Н у к е р и — ханські дружинники]. Поміж них був і Карачобанів слуга, проворний мускулистий юнак. Так уже повелося у справжніх батирів[Б а т и р — богатир, дужа людина] — щодня вправлятися у двобоях, адже без вправної руки навряд чи вдасться вистояти у частих сутичках на порубіжжі. Це знали всі — і прості чауші[Ч а у ш і — вояки], і могутні нукери, і поважні мурзи та беки[Б е к и — знатні люди].

Басман-бек широко посміхався: щойно він відбив блискавичний політ шаблі супротивника згори, а той, своєю чергою, легко перехопив такий же несподіваний удар збоку. Ні, що там не кажи, а все ж приємно стати на прю із рівним собі, навіть коли той і не охоронець-тургауд кримського хана Манглі-Гірея, хай продовжаться його роки!

Чи не все своє свідоме життя він, Басман-бек, провів у походах. Бував у славетній Порті і на Кавказі, бився в Персії та Візантії. Перемагав у двобоях з десятками найвправніших бійців. Але таких, як цей Карачобан, можна полічити на пальцях однієї руки.

Бач, який спритник: не дає навіть розмахнутися як слід! Це вже не вперше він, Басман-бек, збирається занести свою шаблю високо над головою, щоб з усієї душі опустити її на супротивника, проте Карачобан у відповідь блискавично тицяє, наче списом, своєю шаблею просто в лице. І тоді вже не до замаху — тут хоч би встигнути відвести вбік зброю супротивника.

І ятаганом цей Карачобан володіє не згірше від найкращого яничарина. І ножем вціляє на відстані в двадцять кроків. У цьому він, Басман-бек, уже не раз пересвідчувався протягом їхнього майже шестирічного знайомства. Тоді Карачобан зробив йому, новоспеченому сотникові, перший дарунок — чудовий ятаган. При цьому запевнив, ніби ця коштовна зброя — віддяка купців, чиї каравани він, Карачобан, час від часу супроводжує до Великої Орди. Проте Басман-бек має всі підстави підозрювати, що дорогий Селім-джан[Д ж а н — дорогий] має стосунок не тільки до Великої Орди…

Про Селімове дитинство та молоді літа Басман-бек знає майже все. Ще немовлям захопили його татарські кайсаки[К а й с а к и — розбишаки], щоб продати потім у Криму. Але було те немовля таке хирляве, що вони покинули його в степу, навіть не стявши голови. Не варто заради такої нікчеми й шаблю здіймати — і так доклюють його ворони та орлани. Проте вже конаюче хлоп’я знайшов один з татарських чабанів з-над річки Самари — виходив його і поставив на ноги. Від чабана Селім Карачобан потрапив на службу до кримського хана, де навчався військової справи, потім пробував щастя у війську турецького султана. До речі, вони в одному тумені [Т у м е н ь — десятитисячний загін воїнів] билися проти римлян. В останній сутичці Селіма важко поранили. І хоча невдовзі він одужав, проте до війська так і не повернувся, вирішив натомість супроводжувати каравани. І не було провідника надійнішого за нього.

Проте для Басман-бека, який мусив знати геть усе про кожного підданця кримського хана, залишалася незрозумілою одна обставина: тільки-но Селім допроваджував караван до місця призначення — одразу ж кудись щезав, наче й на світ не з’являвся. Вивідники увесь час губили його сліди. І хоч як уже за ним стежили, хоч як перевіряли — щезав, і все. Чи то у Велику Орду, чи в саму Порту, чи, не доведи Аллах, в Урусію або Польщу. Тож піддавати його тортурам, аби зізнався кому служить, було вельми небезпечно.

Крихітній державі, що танцює на задніх лапках перед державами великими, не прийнято карати їхніх вивідників. Бо в такому випадку може злетіти голова його, Басман-бека. А от коли цей Селім уруський, чи, як кажуть поза степом, український, вивідник?… Думав Басман-бек і про це.

Ще й досі стоїть перед очима, як вони тортурували одного уруса, запідозреного в спробі заколоту. Тоді він, Басман-бек, стояв поруч і примовляв: скажи, хто між вас головний заколотник — і будеш вільний. Проте мовчав клятий заколотник, лише стогнав, коли йому тріщали кості. Мовчав і Карачобан. Не видали вони бодай словом чи поглядом, що знають одне одного. А на другий день Басман-бек звелів заарештувати Карачобана і заявив йому, що урус таки не витримав тортур і зізнався, що саме Карачобан стоїть на чолі уруського заколоту. На те Карачобан тільки презирливо осміхнувся і навіть не скористався нагодою втекти. Ту нагоду йому спеціально підлаштували. Тож тепер не виникало ані найменших сумнівів, що Карачобан не має жодного стосунку до спроби уруського заколоту, про який час від часу подейкують.

Можливо, Карачобан просто ватажок якоїсь зграї розбишак — кайсаків, що промишляють у безмежних степах від Дніпра до Каспію. А втомившись кайсакувати, повертається до Криму і насолоджується всіма розкошами тутешнього життя. Але й тут хапати його за кайсацтво теж якось незручно, бо тоді чи не половині славних татарських відчайдухів-нукерів треба відрубувати руку. А Карачобан уже довів, що його рука вартує більше, ніж десяток найкращих ятаганів.

То хто ж ти, Карачобане, насправді? З якого боку до тебе підступитися?… Нараз Басман-бек отримав такий удар, що на мить затерпла рука. Подумки вилаявся: не треба ширяти в думках, коли б’єшся з таким спритником!

А що, коли на ньому випробувати новий спосіб, якого нещодавно навчили його турецькі яничари[8]? А ті запозичили його, здається, у римських готів чи навіть у литвинів з урусами. Називається «удар смерті». Отак — навскоси від плеча до самого сідла. Супротивник розвалюється надвоє, мов зліплений з сирої глини. Яничари клялися, що страшнішого видовища бути не може…

Отож тримайся, Карачобане!

Нараз обличчя Басман-бека спотворила гримаса розчарування й болю: Карачобан зустрів удар як щось дуже звичне. Ба навіть більше! — він якось так крутонув своєю зброєю, що шабля Басман-бека ледь не вилетіла йому з рук. Схоже, знає хитрий гяур[Г я у р — біс] про цей удар! А тоді зринає питаннячко: звідкіля він про нього довідався: від яничарів, готів, чи, може, від урусів українців з литвинами?

— З радістю бачив би тебе в своїй сотні, Селім-джан, — сказав Басман-бек, переборюючи бажання потерти руку.

— Я б теж залюбки послужив тобі, якби був літ на десять молодший, — всміхнувся Карачобан. — Проте сам знаєш, що нукерська служба не дає прибутків.

Басман-бек хитнув головою і знову підняв шаблю. Атож, нукерська служба цікава, коли тобі сімнадцять — двадцять. А далі… У кожного й сім’я з’являється, і діти, та й дах над головою теж не завадив би. Тому кожен крутиться як може. І якщо добре подумати, то й він, Басман-бек, теж не виняток.

— А якої ти думки про Саїда-мурзу? — відбивши черговий удар, запитав він у Карачобана.

Карачобан опустив шаблю, і Басман-ага мимоволі втішився: його рука вже давно потребувала перепочинку.

— Хто його зна, — задумливо відказав Карачобан. — Знаю лише, що його улус кочує між Ворсклою і Самарою. Але стрічатися не доводилось. Та й не дуже хотілося, — зненацька всміхнувся він. — Бо на своїй землі кайсаки найлютіші і найпідступніші. Жодного каравану не пропустять. Тож нашому братові провіднику доводиться обходити землі Саїда-мурзи десятою дорогою.

Басман-бек стримав мимовільний усміх. Так зазвичай мислять прихильники Великої Орди, яка скрізь і всюди проголошує, що бажає жити в мирі з усіма. Навіть зі своїми прикордонними улусами. І зрозуміло, чому вона має зуб на улус Саїда-мурзи: той більше тягнеться до орди кримської.

— Кайсаки, кажеш… То ще треба розібратися, де чиї. Дніпровські уруси-бродники теж себе називають козаками. І невідомо, хто з них більше завдає шкоди мирному чабанові. Ні, мудро чинили наші хани, коли веліли нищити кайсаків без огляду на те — уруські вони, татарські чи ще якісь. Грабіжник повинен знати, що його неодмінно настигне жорстока відплата.

— Твоя правда, Ахмете-джан, — охоче згодився Карачобан. — Хоч без них теж важко, — лукаво примружився він. — Вони — як та щука в річці, щоб карась не дрімав.

Басман-бек зареготав.

— Це ти маєш на увазі наших чабанів? І справді карасі… — Враз по його засмаглому обличчі промай — нула якась судома. — Жирні, ліниві карасі.

— Так, Ахмете-джан, — підхопив Карачобан. — Вивітрюється уже з них дух войовничих пращурів, чаушів незабутнього Батия. Чув я, що деякі з прикордонних улусів сьогодні воліють за краще обніматися з урусами, аніж з ними сваритися.

Басман-бек кивнув головою.

— Це так, — підтвердив він. — Дивуюся з того, як швидко може душа тигра перетворитися на заячу. Минуло всього сто з гаком літ, як рештки буджацької та очаківської орд після битви на Синіх Водах [С и н і В о д и — нині річка Синюха, притока Південного Бугу, над якою 1362 року українсько-литовські війська розгромили татарські орди попросили дозволу перейти на лівий берег Дніпра й оселитися над Перекопом. Здавалося б, у їхніх душах мусить палахкотіти вогонь зненависті і помсти. Проте цього не сталося. Як ти гадаєш, чому?

Карачобан повільним жестом вклав шаблю у піхви.

— Все повертається на свої місця, — сказав він. — Пастух — найсумирніша істота в світі. Але доти, доки в нього не з’явиться свій Чингізхан.

В очах Басман-бека засвітилися крижинки.

— Гадаєш, нам бракує нових Чингізханів?

Карачобан заперечливо хитнув головою.

— Я цього не казав. Проте вважаю, що мій співбесідник, шановний Ахмет-джан, вельми мудрий чоловік. А його думка мені вже давно відома: наступником великих ханів Чингіза й Батия стане Манглі-Гірей, гідний нащадок славного хана Тохтамиша.

— Гадаю, цієї ж думки дотримується і шановний Карачобан, — без усмішки сказав Басман-бек. — Коли ти не проти, то ми могли б про це погомоніти по дорозі до порту. Там має відбутися щось вельми цікаве, — загадково закінчив він.

У супроводі десятка нукерів вони рушили широкою вулицею, де поряд з шатрами зводилися перші кам’яні будівлі Бахчисарая — нової столиці кримського ханства. Незабаром вулиця перейшла у безмежний смарагдовий степ. Ліворуч здіймалися обриси кримських гір. Назустріч їхали скрипучі гарби з пиляним черепашником та колодами. Басман-бек вдоволено роззирався: йому подобалася ця штовханина й гамір, як, зрештою, і та повага, з якою ці заклопотані люди похапцем кланялися йому.

Нарешті попереду завиднілася безмежна водяна поверхня. Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля хащів дикої маслини. За сотню кроків від них показався причал, до якого притулився великий човен. Худі, засмаглі до чорноти невільники зносили з нього якісь ящики. Що в них було — не запитував ніхто. Там могло бути все, що завгодно: амфори з вином та прянощами, сувої краму, сицилійський мармур. І все те вантажилося на вози, що нескінченними валками тяглися до Бахчисарая. Ще два човни чекали своєї черги.

Проте не човни з заморськими товарами притягували погляд прибульців. Посеред широкої затоки ледь помітно погойдувався на широкій лінивій хвилі величезний військовий корабель. Його вітрила ліниво тріпотіли під подувами легкого вітерцю. У крутих обрисах вгадувалася хижа міць.

— Турецька галера, — пояснив Басман-бек. — Від таких галер утікають, як щури, навіть іспанські й французькі кораблі. Їм немає рівних в усьому світі!

З галери долітали окрики наглядачів і посвист нагаїв. Моряки-нукери зійшли на берег, а веслярі — їх було, либонь, не менше сотні — і досі сиділи, бо були прикуті до своїх довжелезних весел.

— Прибув сьогодні зранку, — пояснив Басман-бек. — Поки що з дружнім візитом. А згодом турецький султан має намір продати кілька таких нашому ханові. Бо Крим — то морська держава, — не приховуючи гордощів, докінчив він. — І йому потрібна своя військова флотилія.

Розділ 2.  ХАН МЕНГЛІ-ГІРЕЙ

Зненацька позаду почувся шалений перестук копит. Карачобан з Басман беком озирнулися. Широким віялом на них летіли тургауди і розривали горлянки у лютому крикові:

— Геть з коней! На коліна!

Над тими, хто запізно падав ниць у куряву, свистів нагай.

— Світлий Менглі-Гірей виїхав на оглядини галери, — пояснив Басман-бек Карачобанові. — Треба й нам злазити, бо, чого доброго, якийсь із цих мугиряк ще й нас огріє по спині канчуком…

Втім особливого невдоволення у його словах не чулося. Бо це був його, Басмана, задум. Надто вже багато охочих запустити в Менглі-Гірея стрілу, а то й накинутися з ятаганом. І стежити за нападниками було дуже важко. Та коли всіх зсадити з коней і змусити нюхати пилюку, — зарадити небезпеці буде багато легше.

Почет Менглі-Гірея з острахом позирав на свого повелителя, чиє чоло пересікала глибока зморшка. Це означало, що він будь-якої хвилини може вибухнути гнівом. А в гніві Менглі-Гірей був нещадний і непередбачуваний. Тому його охоронці-тургауди намагалися триматися від нього на відстані — летіли попереду й кричали:

— На коліна! Дорогу ясновельможному Менглі-Гірею!

А Менглі-Гірей і справді мав причину для невдоволення: його мрія зробити Бахчисарай однією з найкращих столиць світу затягувалася в часі. Років з п’ятнадцять тому він уперше відвідав Стамбул, а ще й до цього часу не міг забути його казкової величі, вишуканості і пишноти. Потому побував там ще не раз, та лише нещодавно поділився зі своїм високопоставленим другом і повелителем заповітною мрією: зробити з нової своєї столиці Бахчисарая пишне місто, що стало б молодшим братом найкращій столиці світу — Стамбулу. І султан, хай продовжиться рід його у віках, схвалив цей намір. Але ті невільники, що їх гнали з Урусії чи Польщі, геть не розумілися на велеліпній пишноті, якою вирізнялися палаци його високого друга і повелителя. Тому довелося ще раз звернутися до султана по допомогу, і той пообіцяв надіслати своїх зодчих. А ті зодчі будівельники, як відомо, даром не працюють. Тож йому, Менглі-Гіреєві, потрібно багато, ду-у-же багато ясиру, щоб на виручені за нього кошти запрошувати десятки й десятки майстрів — каменотесів, мулярів, столярів, малярів…

Припікало. В таку спеку гарно було б поніжитися на лагідній морській хвилі, проте до літа було ще далеко. Мимоволі пригадалися казкові хвилини, які він пережив у незрівнянних стамбульських лазнях.

Менглі-Гірей поворушив пальцем — і біля нього зринув головний писар-юртджі з загостреним калямом [К а л я м — перо з очеретини чи гусячого пір’я] напоготові.

— Що ти там записав? — запитав він.

— Вчора, найсвітліший, ти мовив, що твій палац має перевершити вишуканістю київські княжі хороми й покої угорських та польських володарів…

Менглі-Гірей кивнув головою.

— Пиши, — наказав він, — я велю запросити зі Стамбула найліпших майстрів, що зводять лазні. Лазні мають бути не лише джерелом неземної насолоди, а й спрямовувати найсвітліші уми до високих роздумів про долю держави… Зрозумів мою думку?

Писар запопадливо закивав головою і заходився водити калямом по згортку. Менглі-Гірей перевів погляд на дорогу. Кілька десятків простолюдинів уже прикипіли обличчями до пилюки. Над ними переминалися нукери з оголеними шаблями. Трохи збоку, над самим шляхом, височів на коні Басман-бек, один із сотників особистої охорони. Він мав право не схиляти голову перед Менглі-Гіреєм. І зрозуміло чому — цією самою головою він відповідав за безпеку свого повелителя.

Менглі-Гірей ковзнув по ньому поглядом і знову повернувся до своїх думок.

…Атож, мусить бути хоч якась віддяка за підлеглість Порті.

Власне, він би й не робив нічого, жив би собі тихо-мирно з урусами-українцями, як його великий прапрадід Тохтамиш. Проте часи міняються. Коли його діди-прадіди й не чули нічого про Порту, то тепер ось вона — нещодавно обійшла Чорне море і вийшла до пониззя Дністра. Ще трохи — і візьме в обценьки і його кримську орду. Тож треба було обирати — чи рабське підданство Порті чи, бодай і не дуже рівноправний, та все ж таки союз. І він, Менглі-Гірей, після довгого вагання вибрав друге. І, здається, не помилився. Бо чого варті нині уруси? Майже нічого. А литвини з ляхами? У них свої клопоти в Балтійському морі і їм немає ніякого діла до моря Чорного.

Проте не все давалося так легко. Ще й досі серед старійшин є такі, що торочать одне й те саме: треба ще раз спробувати дійти згоди з урусами чи далекими литвинами і купно дати відсіч Порті. Тож, аби не стати рабом Порти, чи й узагалі позбутися життя, він, Менглі-Гірей, мусив стати жорстоким. Не одна шанована голова покотилася на землю, не один не покірний закінчив своє життя на палі.

І тепер турецький султан перед усім світом виказує свою любов і братерську приязнь до нього, Менглі-Гірея. І тепер не тільки уруси, а й ті ж литвини з ляхами тремтять перед ним — перед ханом нехай і маленького, проте дужого Криму. Бо за ним — уся могуть Оттоманської Порти. І варто йому, Менглі-Гіреєві, лише пальцем ворухнути, як десятки тисяч його нукерів разом з турецькими яничарами заполонять уруські й ляхо-польські землі аж до Балтійського моря, аж до тевтонських боліт та низин. А колись, може, вивільниться він, Менглі-Гірей, від залежності заморському сусідові і знову підніметься, як піднялися Чингізхан, Батий-хан, чи й сам Тамерлан.

Але поки що треба кланятися турецькому султанові, надсилати йому ясир для яничарського війська і будувати новий Бахчисарай.

…А над дорогою усе ще літало:

— На коліна!

Нараз нукери кудись пощезали. Чи то кинулися далі, чи застигли десь позаду, чатуючи на кожен порух випадкових глядачів. А тоді з-за шатрів повільно й велично, в оточенні найвірніших нукерів, з’явився Менглі-Гірей. Натовп бухнув лицями в пилюку, боячись навіть підняти очі на свого повелителя. І все ж Карачобан за спинами дужих тургаудів устиг завважити невдоволене худорляве обличчя, маленькі розкосі очі і повні червоні вуста, що їх повелитель звично покусував дрібними гострими зубами.

«Вперед! — наказав він собі. — Більше такого шансу може й не бути!»

Атож, лише кілька рухів: підвести голову, вихопити з-за спини лука, ще секунда на прицілювання — і стріла уп’ється в груди кримського хана. Ні, в груди цілити не варто, бо хто знає, одягнув Менглі-Гірей залізну сорочку, чи ні. Певніше буде цілити в шию або в голову.

А далі… За себе він не боявся. Ризик уже давно став його звичною справою. Він боявся за свого джуру. Але найгірше те, що вони можуть загинути ні за цапову душу. Бо тут, здається, не те що вихопити лука не встигнеш, тут найменший порух — і тобі на шию опуститься нукерська шабля. Ні, треба чекати іншого, щасливішого, випадку…

Карачобан скосив очі у той бік, де мав бути його джура. Ось він, за кілька кроків. Обличчя напружене й бліде, не інакше — теж мріє порішити хана…

Карачобан перехопив його погляд і заперечливо хитнув головою.

І тільки тоді відчув, як його обпікає ще чийсь погляд згори. Атож, Басман-бек. Очі в нього колючі, насторожені і якісь здивовані. Карачобан винувато посміхнувся: мовляв, вибач, що трохи затримався, бо це ж уперше в житті бачу повелителя, а це велике щастя! І він з удаваною щирістю гепнувся лобом у витоптаний спориш, у надії, що Басман-бек зрозуміє його стан.

А Басман-бек усе ще недовірливо свердлив очима свого старого знайомця. Нічого не скажеш — Карачобан поводиться точнісінько так, як і кожен, хто вперше бачить перед собою світлого хана. Звісно, він намагається запам’ятати все, що з цим пов’язано — і яке лице в того хана, і в що він убраний, і який під ним кінь. Це для того, щоб потім було чим похвалитися перед друзями. Тож не дивно, що той трохи запізнився з поклоном.

Проте Басман-бек встиг зауважити, як дивно зблиснули його очі — так, мовби прицілювалися до жертви. І вже тоді на його обличчі відбилися і захват, і радість — як і в кожного, хто має щастя спостерігати як не самого повелителя, то бодай копита його коня.

То хто ж ти насправді, Селім-джан?…

— Слухай, Селіме, — сказав Басман-бек, коли ханський почет промайнув повз них. — Якщо тебе виведуть на чисту воду, — якій смерті ти віддав би перевагу?

Карачобан подивився в його по-приятельському усміхнені очі: на самому їхньому денці чаїлося щось звіряче.

— На палі, — відказав він.

— Це ж чому? — щиро здивувався Басман-бек. — Тобі що — подобається три дні стирчати на палі?

— Зате я встигну сказати своїм ворогам усе, що про них думаю.

…Пізно вночі Карачобан сидів перед багаттям. Його шатро стояло віддалік від інших — чи то ще на околиці Бахчисарая, чи вже на краю неозорого степу. Неподалік з напівсутіні вирізнялися контури його недокінченого будинку, і вітер час від часу доносив звідтіля збуджені голоси будівельників. Каменяр Мелік, що відповідав за будівництво, щойно отримав від Швайки капшук з грішми і тепер ділиться, мабуть, зі своїм товариством.

На небо поволі спливав повен місяць. Слуга неспішно помішував у казанку. На свого господаря він не дивився.

Нараз із темряви нечутно, мов привид, випірнув вовк і улігся перед вогнем.

— Що, Барвінку, набігався? — запитав його Карачобан і запустив руку в густу шорстку шерсть.

Барвінок ударив по землі товстим хвостом-полінякою і широко позіхнув. Цим він ніби давав знати, що навколо все спокійно і ніхто не підкрадається до шатра, аби щось підслухати.

— Така нагода була, — буркнув слуга, не дивлячись на господаря. — Більше, може, такої й не буде.

— Облиш, Грицику, — невдоволено наморщився Карачобан. — Я ж тобі чи не всоте пояснюю, що ми й голови підняти б не встигли, не те, що прицілитися! Та й не в одному Менглі-Гіреєві щастя. Ну, порішимо його, то прийде інший, може, ще кровожерніший. Ні, треба братися з іншого боку.

Проте Грицик був упертий.

— Не розумію, навіщо так обніматися з тим Басман-беком, — правив він своєї. — Від нього ж користі як з цапа молока.

— Від нього — так, — охоче згодився Карачобан, котрого в інших місцях звали Швайкою. — Зате решта бачить, що я з ним на короткій нозі, — і вже не дуже криються. Ні-ні та й ляпнуть щось корисне. Наприклад, про те, що Менглі-Гірей надіслав листа нашому знайомцю Саїдові-мурзі з натяком, аби той доставляв до Криму побільше невільників. Словом, під’юджував того нападати на наші землі… От би якось роздобути того листа, — закінчив він замріяно.

— А яка від того користь? Що з листом нападають, що без нього — один біс.

— Е, не кажи. Бо Менглі-Гірей, коли що, може відкрутитися: мовляв, це кляті кайсаки нападають, а я ні. Я завжди був другом русичів, литовців чи там поляків. А от коли дістати того листа — тоді інша справа: на його голову посипляться протести, звинувачення на весь світ, припиниться торгівля, приведуть до бойової готовності військо… А кому це вигідно? Тільки не Менглі-Гіреєві. Так що тому листу ціни немає… Ну добре, ти краще скажи, що нового виїздив.

— У Козлові[К о з л і в — по татарськи Ґьозльов, нині Євпаторія] ніби йде непогано, — усе ще не дивлячись на Швайку, відказав Грицик. — Там десятків зо три шабель маємо. Денис, він же каменотес Гуркан, каже, що варто лише почати — і їх негайно підтримає до тисячі тамтешніх виноробів і пастухів. Вони давно точать зуби на татарів. А от в Ак-Шейху[А к – Ш е й х — нині містечко Роздольне]…

Грицик замовк. Швайка з тривогою подивився на нього.

— Що в Ак-Шейху? — запитав він.

— Погані справи, — вичавив із себе Грицик. — Басманові винюшкувачі схопили Саву Сивого. Два дні катували, з живого шкуру здерли. А що він міг сказати? Нічого. Бо й сам не знав. Він зі своєї п’ятірки знав лише Панька, але той вчасно щез.

Швайка до крові закусив губу. По хвилі глухо поцікавився:

— А де зараз Панько, відомо?

— Так. Переховується в ущелині біля Білої криниці.

— Побалакай з Муслімом. Ну, з тим, що з Джурчі[14].

— Той, що халати шиє?

— Так. Йому зараз помічник потрібен. А як саме Саву схопили, знаєш?

— Звісно. За довгий язик. Занадто швидко відкрився одному… Курбан його звали.

Швайка скрипнув зубами. Сава був не перший, і, мабуть, не останній. Дуже вже не терпиться декому з хлопців. Так вже не терпиться, що ладні хоч зараз вийти на вулицю і закликати до повстання.

Розділ 3.  ВОРОЖБИТСЬКЕ ЖИТТЯ

Посеред лугу на одній нозі застиг чорногуз на ймення Грицько. За Саньковим задумом він мав удавати татарина. Чорногуз крутив на всі боки головою і не міг збагнути, куди це подівся його сірий чотириногий друг, чия спина щойно промайнула біля он того куща. А той вже описав у високій траві велику дугу, опинився поруч з Саньком і, з задоволенням висолопивши язика, стежив за розгубленим чорногузом.

— Молодець, Куценький, — похвалив Санько вовка. Той заметляв хвостом і вдячно глянув на господаря. Грицько ображеним оком зиркнув на них і повагом рушив у бік гнізда.

Зараз Куций геть не скидався на того облізлого, нещасного вовчика, котрий не відходив від могили, де поховали його хазяїна Остапа Коцюбу. Тоді, п’ять років тому, на їхній острів напала орда Саїда-мурзи; у жорстокій січі козаки вистояли і цим уперше довели всьому Степу, що вони теж неабияка сила. Хоча надто вже дорогою ціною далася та перемога. Не було козака, який не втратив би там свого найкращого товариша чи побратима. Проте спокійно дивитися, як страждає вовк на ймення Куций, — не міг ніхто. І Санькові довелося не один тиждень просидіти з вовчиком, розмовляти з ним, улещувати, доки той, зрештою, не зрозумів, що старого хазяїна вже ніколи не буде і треба жити з новим.

Тепер вовчик наче й забув про Остапа. Хіба як опиниться біля Остапової могили, з його грудей долинає тихе жалісливе скімлення.

— Молодець, Куций, — повторив Санько і погладив вовка по товстому зашийку. — Молодець, добре служиш.

Ще б пак — щойно Куций за знаком хазяїна вчинив те, що до цього вдавалося хіба що Швайці й Барвінкові, його вірному вовку. Ох і ловко ж у них це виходило! Стоїть собі татарин, роззирається, як щойно бусол Грицько, — аж раптом бачить, ніби щось у траві прокрадається. А тоді — раз! — і начебто випадково йому на очі потрапляє сіра вовча спина. З’явилася — і одразу щезла. Татарин, звісно, всю увагу звертає у той бік — і не бачить, як з іншого боку привидом прокрадається Швайка… І вже чи не з сотню разів повторював Санько з вовком цей урок, доки врешті впевнився, що і в нього виходить щось путнє.

Власне, можна було б не мучити так бідну тварину, бо він, Санько, і без вовка може відвернути татарську увагу від себе. Він бо вважається серед козаків найсильнішим віщуном і ворожбитом. Проте — всяке в житті буває! А раптом той татарин, якого намагається обійти Санько, виявиться непіддатливим на чари, або їх буде кілька!

Чорногуз зробив два-три кроки і щось дзьобнув у траві. Потому приязно кивнув головою Куцому і поклав перед ним жабу, мовби теж дякуючи за гарний урок. Куций з презирством відвернув голову. Жаба жваво застрибала в очерети, а ображений чорногуз злетів у своє гніздо на вільсі і обурено заскрекотів.

Санько засміявся і перевів погляд на небо. Сонце показувало, що вже пора обідати. Санько подався до очеретів, де був захований його човен. Слідом за ним безшелесною тінню ковзнув Куций. Проте в човен забиратися він не захотів, а плив поруч із Саньком, час від часу поглядаючи на господаря, мовби чекав похвали ще й за те, що так гарно вміє плавати.

Острів, на якому поселився Санько, стояв дещо осторонь від інших. Він був зовсім невеличкий. Не острів, а такий собі клаптик землі, що опинився серед непрохідних очеретів. На ньому росло кілька верб, на одній з них влаштував собі гніздо Грицько. Як виявилося, Грицько — птаха не лише спостережлива, а й дуже товариська. В усякому разі Санько дуже легко його приручив. І тепер Грицько стояв у гнізді на одній нозі і лунким клекотом сповіщав свого нового приятеля про всілякі переміни в степу. Тож Санькові навіть не варто було роззиратися на всі боки — замість нього це робили Грицько з Куцим. А йому лишалося тільки всістися перед багаттям і вдалині від веселого гамірливого товариства робити те, чого від нього й чекали — мислити. Точніше, не стільки мислити, як прислухатися до того, що тебе оточує. Отак — заплющити очі і вдивлятися в темряву, що виникає перед очима. Найчастіше перед ними не з’являлося нічого особливого — хіба срібляста Дніпрова течія, чи острів, чи дід Кібчик або його онук Демко Манюня. Та що пильніше, що дужче напружуєш уяву, то більше відкривається такого, чого простій людині не побачити зроду.

Дід Кудьма казав, що це — видиво з майбутнього. Та Санько уже й сам не раз переконувався в цьому. Переконувався — і жалів тих, хто народиться на цей світ пізніше: чого тільки їм не доведеться зазнати!

Саме за ці видива Санька й називають характерником. Хоч який він там характерник! У нього, як каже його старший товариш Швайка, ще й молоко на губах не висохло. А ще треба вміти подумки розчинятися в просторі так, як ото ранковий туман під сонцем… А йому, Санькові, ця наука чомусь не дуже охоче приходить у голову. Чи не тому, що понад усе хочеться стрибнути на гарячого коня, вихопити шаблю — і кинутися на ворога. Так, як це робить його друг Грицик. І тут, хоч як змушуй себе стати мудрим, обачливим і розважливим — все одно так хочеться іноді кинути все і кудись помчати, борюкатися, реготати!… А оте видиво приходить лиш тоді, коли так уже потрібно бачити, що аж знесилюєшся від того бажання. Так, ніби кілька хвилин просидів під водою. Еге ж, мав рацію дід Кудьма, коли казав, що справжній характерник повинен мати довгу, як життя, бороду… Втім, дещо виходило ніби саме собою. Санько ще й досі згадує, як п’ять літ тому, йому, ще зовсім малому, вдалося вмовити дику рись не нападати на нього і його товариша Грицика. Або як він тоді ж перевів під час облави татарську увагу від їхнього схову на небесні хмарки.

А зовсім недавно, наприкінці лютого, Санько неаби як прислужився Вирвизубовим хлопцям. Хоча волхівством тут майже й не пахло. Тоді на Саньків острів прибилося трійко татарів. Коней вони залишили на березі, а самі по льоду перейшли протоку і почали винюшкувати, що тут робиться. Куций хотів накинутися на них із засідки, проте щось ніби підказувало Санькові не дозволяти йому цього. А сам він навіяв тим татарам думку, що тут нікого немає. А ще — що не завадило б їм розвести вогнище і біля нього обговорити останні новини у їхньому татарському житті. І Санько не помилився. Він довідався, що Саїд-мурза збирає людей, аби напасти на присульські села, і що спочатку нападники перейдуть на правий берег, тоді лісами й байраками прокрадуться аж під самі Черкаси, потім знову перейдуть на лівий берег — і зваляться на присульські села, мов сніг на голову. І ці татари прийшли сюди для того, щоб вивідати, чи безпечно тут переходити на правий берег.

Санько навіяв їм думку, що це саме те місце, яке вони шукають. А коли татари подалися назад, Куций поніс Вирвизубові звістку про майбутній напад, і Вирвизуб тоді влаштував нападникам таку зустріч, що вони, мабуть, ще й досі чухаються. Ба навіть більше — Вирвизуб відпустив двох полонених, щоб вони оголосили всім татарам, що так буде з кожним, кому закортить нападати на мирні присульські села…

Нараз Грицько підняв дзьоба догори і заходився клекотати.

— Ти чого? — запитав Санько. — Хтось наближається до острова, так?

Грицько кивнув дзьобом і заклекотав ще затятіше. Проте перевіряти, що схвилювало цю сторожку птаху, не хотілося. Та й не було потреби. Все одно великій ватазі на такому маленькому острові робити нічого. А коли й прокрадеться якийсь вивідник зі Степу, то видиво чорногуза, що клекоче на гнізді, його заспокоїть. Там, де клекоче чорногуз, навряд чи може бути людина… Саме на це й розраховував Санько, коли приручав птаха.

Розводити багаття не хотілося. Санько пожував кусень в’яленого осетра, поділився рештками з Куцим, а тоді влігся голічерева під сонцем і заклав за шию руки.

Це ж стільки часу минуло, відколи вони з Грициком покинули Воронівку? Так, уже п’яте літо. Але що то були за часи! Першого літа вони з Грициком відбили напад Саїдової орди. Друге і третє літо вони провели у Швайчиного товариша Рашита — допомагали його дітям випасати худобу. А заодно вивчили їхню мову і зробилися такими татарчатами, що годі було їх відрізнити від справжніх. Грицик навіть по самі вуха закохався у Рашитову небогу Фузу. Жаль, що минулого літа їхні шляхи розійшлися. Швайка забрав Грицика до Криму, а йому, Санькові, сказали, що годі бити байдики і відіслали в науку до старого характерника Куделі, що усамітнився по той бік Дніпра, в тясминських болотах. Дід Куделя виявився такий самий мудрий і старий, як і дід Кудьма, перший Саньків навчитель. У діда Куделі Санько навчався не тільки ворожбитських таємниць, а й того, як слухати світ. О, це така наука, що ого-го! Дід Куделя казав, ніби навчитися наслухати світ — це майже так само, як при погляді на паруючий у казані куліш визначити, звідкіля було взято кожне зернятко. У просторі, казав він, ніщо не щезає. Хіба що в ньому все перемішалося — і живе, і мертве, і минуле, і майбутнє. І щоб відібрати саме те, що тобі потрібно, треба дуже уважно вслухатися в світ…

І Санько взявся слухати світ, і це треба було робити часто, майже щодня. Інакше можна все втратити.

Спочатку він уявив себе суцільною головою з великими, як лопухи, вухами і такими ж великими очима. А тоді подумав, що треба подивитися, що ж діється в довколишніх плавнях… За хвилину-другу в голову почали влітати якісь шелести й потріскування. Наразі шелеснуло так, начебто чийсь човен тернувся облавком об очерети. Тоді хтось засміявся дуже знайомим голосом — чи не Грицик? Але ж вони зі Швайкою зараз надто далеко. Повинні бути далеко. Проте чомусь йому здається, що вони зовсім близько. Ні, тут щось не те, треба перевірити. Треба дуже напружити внутрішній зір, щоб обличчя Швайчине вирізнилося до найменшої риски. Ще дужче, ще… Ось у темряві ніби щось заворушилося… так… тепер почало гримкотіти, ніби коні вибігли на міст. Гуркіт наближається, набли…

Зненацька йому здалося, що він опинився посеред дороги, такої витоптаної та наїждженої, що на ній жодної травинки не видно. А з темряви на нього стрімко накочується якесь громохке чудовисько з великими вогненними очима, що викидали далеко перед собою вогненні снопи. Побачило чудовисько його, Санька, і замиготіло очимА-вогнями, ніби наказувало зійти з дороги. Тоді блискавкою промайнуло повз нього і щезло в неясній далині. І такою самою блискавкою у Саньковій голові змигнуло якесь слово. Здається, починалося воно чи то з «а хто…», чи то на «авто…», а чим закінчувалося, Санько побачити не встиг…

Очі розкрилися самі собою. Серце ледь не вискакувало з грудей. Це ж треба побачити таке жахіття, коли навколо так тихо й спокійно! Ні, про Швайку думати зараз не варто, бо збурена уява може видати ще щось страшніше. Краще відступити назад і почати все спочатку… Так. Що ми бачимо, що чуємо? Он у піднебессі повільно змахує крильми орел. Він угледів зайця, але той теж не дурний — заховався під шипшиновий кущ і вистрибувати з-під нього не збирається… Так, ще що? Заревів водяний бугай, заспокійливо озвалася качка, а сонце вже покотилося на спочинок. Еге ж, судячи з усього, сьогодні має бути спокійний день.

А що буде завтра?

Він напружив очі з такою силою, що перед ними попливли червоні плями, забиваючи щойно побачені видива. А коли плями трохи розсіялися, здалеку, мов за струменями дощу, випірнув острів, дуже схожий на той, де поселився дід Кібчик. Там невиразно ворушилися якісь тіні й важко було вгадати, що вони робили. Проте, судячи з того, як спокійно вони рухалися, Санько зробив висновок, що там теж усе гаразд.

Санько з полегкістю видихнув і розплющив очі. Більше, мабуть, напружуватися не треба. Головне, вчив його дід Куделя, не поспішати поперед батька в пекло. Розуміння того, що постає перед внутрішнім оком, прийде до нього з першими сивинами. І дід Кудьма теж його цьому вчив. Але все одно треба щодня по думки мандрувати світом. Бо це так само, казав дід Кудьма, як козакові щоранку треба вправлятися на шаблях. Тільки на відміну від козака, що не може обійтися без товариства, ворожбитові потрібна самот ність, тиша і спокій. Бо коли навколо лунають сміх, крики, коли всі миготять мов скажені, ворожбитська уява губиться, як сполохане зайченя серед вовків.

А тепер треба заспокоїтись. Дід Куделя вчив, що після напруження треба відпустити уяву, як ото від пускають коней на пашу. Інакше та уява стане така полохлива й засмикана, що відмовиться вирізняти з посеред звичних явищ і видінь щось суттєве. А щоб заспокоїтись, треба згадати щось приємне. Але що саме?

Найбільше Санькові хотілося бачити себе верхи на коні і з шаблею над головою. Він бо не якийсь там слабак. Він уже виріс такий, що не поступиться силою ні Грицикові, ні будь-кому іншому. Мимоволі пригадалося, як вони позаминулого літа пасли табуни у Рашитовому аулі. А під вечір, коли табуни збивалися ближче один до одного, пастушки боролися між собою. Як правило, перемагали Санько з Грициком. А потім він, Санько, почав перемагати навіть Грицика.

Санько задоволено посміхнувся, пригадавши, як викручується з-під нього Грицик і не може вивернутись… І на шаблях вони теж нікому не поступалися. А от у стрілянні з лука спочатку пасли задніх. Грицик навіть заприсягся, що не повернеться зі степу, доки не навчиться стріляти краще за будь-якого татарина. А от домігся він свого чи ні, Санько дізнатися не встиг, бо його послали в науку до діда Куделі…

Нараз тишу розсік короткий посвист, потім довгий і ще два коротких.

Роздуми миттю відринули від Санька і він схопився на ноги: так висвистував тільки Швайка.

Санько поспіхом зіштовхнув у воду легеньке татарське човенце, видобув з-під куща коротке широке весло і чимдуж погріб до берега. Куций стривожено гавкнув йому услід, проте Санько лише плечем пересмикнув: відчепися, не до тебе зараз! З кожним помахом весла в голові бамкало: Швайка повернувся! І, мабуть, повернувся не сам, а з Грициком, найкращим Саньковим приятелем. Ото буде їм про що поговорити!

Закрут, ще один закрут. І ще…

Човен з розгону вилетів на невеличке прибережне плесо, оточене високими очеретами. Санько у вітанні підніс руку і завмер з роззявленим ротом: замість звичної Швайчиної постаті перед ним стояв татарин у кудлатому малахаї й смугастому халаті. У руках він тримав лук.

Розділ 4.  БУСОЛ ПРИГОЩАЄ ГОСТЯ

«Ну от і все, — промайнула в Саньковій голові панічна думка. — Треба ж так по-дурному вляпатися!»

Скільки разів він утовкмачував собі, що треба бути обережним, що тут зовсім не ті плавні, які були у них під Воронівкою! Там усе своє — і люди, і птахи, і звірі. А ці — чужі, безлюдні й ворожі. Тут за кожним кущем на нього може чатувати татарин. Як ось цей. Ось зараз накладе він стрілу на тятиву, націлить її на нього і звелить підпливти, інакше… А там — полон, неволя… От тільки чому його серце не віщувало про таку близьку небезпеку? Та ні, може, й віщувало, і Грицько не даремне клекотав, та тільки Санько не дуже до того прислухався. А міг би хоча б лука з собою прихопити. Чи Куцого…

Ці думки блискавкою промайнули в Саньковій голові. А руки тим часом робили своє. Несподівано для самого Санька вони гребонули веслом з такою силою, що те ледве не зламалося. А далі не встиг Санько й наказати собі, що треба впасти на дно човна ще до того, як татарин вихопить стрілу з сагайдака, як уже обличчя його тицьнулося в калюжку води, що зібралася на дні.

А ще за мить човен зашурхотів у рятівних очеретах і Санько перевів подих. Так, на цей раз йому пощастило. Але більше таким роззявою він не буде. Перед тим, як на щось зважитись, він не раз і не двічі прислухається до себе. Але спершу порахується з цим татарином…

Санько обережно, аби ніщо не шелеснуло, описав між прибережними очеретами широке півколо. Потім вузьким протічком, що його сам проклав кілька днів тому, підплив попід берегом до самісінького краю очеретяних заростів і опинився за спиною в татарина. Той, як і раніше, сидів на коні і дивився на те місце, де щойно щез Санько.

— Саньку! — раптом подав голос татарин. — Ти що, мене не впізнаєш, га?

Санько знову завмер — у голосі татарина щось було від такого рідного Грицикового голосу.

Нараз татарин повернув голову і Санькове серце радісно тьохнуло — так, це був він, його найкращий друг Грицик! І найвредніший. Ич, як посміхається! Тішиться, мабуть, з його, Санькового, переляку і ганебної втечі! Ну, почекай, за мною не пропаде… Вже не криючись, Санько дужим помахом весла вигнав човна на чистоводдя і кашлянув. Грицик різко розвернувся у Саньків бік. Обличчя його здивовано витяглося — видно, не чекав він Санька з цього боку.

— Ого! — вихопилося в нього. — Та ти, Саньку, вже підкрадаєшся чистісінько, як Швайка!

— А ти ж як думав, — гордо відповів Санько. Він виліз із човна, підійшов до товариша і подав йому руку:

— Здоров був.

Так уже заведено у воронівських хлопчаків — при зустрічі тиснути один одному руку до тої миті, поки хтось попросить пощади чи бодай поморщиться. Проте цього разу сили виявилися майже рівні.

— Ну, ти, Саньку, й даєш, — сказав Грицик, хукаючи на пальці. — Такими руками треба волам роги виламувати, а не сидіти в цих очеретах.

— В тебе руки теж нічогенькі, — визнав Санько. — Ну, здоров ще раз.

За звичкою воронівські хлопці тепер повинні були схопитися навхрест і затіяти боротьбу. Проте, оскільки в друзів уже з’явився пушок на губах, вони вдовольнилися тим, що з усієї сили ляснули один одного по плечу.

Потім Санько відступив на крок, оглянув товариша з голови до ніг і поцікавився:

— А чого це ти в наших краях розгулюєш у татарській одежі? Хочеш козацьку стрілу у груди піймати?

— Ми з Швайкою щойно приїхали від діда Кібчика і я ще не встиг перевдягтися, — відказав Грицик. — А ти чого тут ховаєшся? Ми з Пилипом по дорозі зазирнули до хлопців на Кам’яний острів, то там сказали, ніби ти з ними вже й знатися не хочеш.

— Брешуть твої хлопці, — сказав Санько і зітхнув. — Мене сюди дід Кібчик майже силою запроторив.

— Силою? — здивувався Гри цик. — Це з якого щастя?

— Та… Каже, що годі мені в козаках волам хвости крутити, треба братися за ворожбитство.

— Еге ж, тобі не позаздриш, — співчутливо кивнув Грицик. — То тепер ти що — і справді житимеш, як дід Кудьма? Вгадуватимеш долі, вовчиків учитимеш…

— …комарів годуватиму, — продовжив Санько і знову зітхнув. — А куди дінешся? Хоча, знаєш, іноді так хочеться скочити на коня! Летіти, щоб аж вітер у вухах! І щоб шабля в руках. Як ось у тебе… — І він показав очима на Грицикову шаблю, що звисала у нього при боці.

Проте, на Санькове здивування, Грицик теж зітхнув.

— Та який там вітер, — сумно сказав він. — З рання до вечора тільки те й робиш, що з татарами розмови ведеш. Вивідуєш, що там у них і як.

— Не наговорюй на себе, — сказав Санько. — Це дуже потрібно.

— Еге ж, — відказав Грицик, — потрібно. Як і твоє сидіння в нетрях.

Тепер уже зітхнули обидва. Помовчали.

— Ет, — сказав Грицик. — Хоч знову тікай світ за очі. Як п’ять років тому з Воронівки. Пам’ятаєш, як ми тоді вовкулаків шукали?

— О-о, таке не забудеш, — відказав Санько і мимоволі всміхнувся. Всміхнувся і Грицик.

— Нічого, Саньку! — вигукнув він і вдарив кулаком по коліну. — Ми ще себе покажемо! Ми ще ого-го скільки зробимо! А ти як гадаєш?

— А таки зробимо, — підтвердив Санько. — Я ж бачу, що ти не просто мене провідати приїхав, чи не так?

— Твоя правда, — згодився Грицик. — О, слухай, будь другом, скажи, що зі мною буде найближчими днями?

— Нічого особливого, — відказав Санько. Помовчав і додав: — Хіба що… має статися щось кумедне.

— Це ж як?

— Не можу сказати, — ухильно відказав Санько. — Але буде дуже смішно.

— Мені вже зараз смішно, — сказав Грицик і в його очах промайнуло легке розчарування. — Хоч я думав, що ти про мене розкажеш щось таке… — він невизначено покрутив пальцями.

Санько тільки стенув плечима. Він і сам не був впевнений у вірогідності того, що оце промайнуло перед його очима. А привиділося йому, що Грицика кинули поперек сідла і дають ляпанців, як малій дитині.

— Хочеш, я тобі дещо покажу? — несподівано для самого себе запропонував Санько.

— Що ж, можна, — пожвавішав Грицик.

— Тоді пусти попаски свого коня і гайда за мною, — запропонував Санько і рушив до човна. Проте нараз зупинився. — Стривай, та ти, може, голодний?

— Та я, взагалі, не відмовився б від доброго шматка м’яса, — відказав Грицик. — Але як хочеш показати мені щось цікаве…

— Грицьку, ходи-но сюди, — покликав Санько.

Грицик здивовано глянув на товариша.

— Ти це мені кажеш? — запитав він.

— Та ні. Тут, коли тебе не було, у мене завівся ще один товариш. Назвав я його на твою честь. Ну, Грицьку, я кому кажу?

Чорногуз, повільно ширяючи крильми, злетів з дерева. Понишпорив неподалік від них у траві і підняв голову з жабуром у дзьобі. Жабур пручався з усіх сил. Чорногуз підійшов до Грицика і тицьнув знахідку йому в руку. Грицик з несподіванки вхопив жабура за поперек і розгублено зиркнув на Санька.

— Вітаю, — сказав Санько. — Ти йому сподобався. Бо не кожному мій Бусько дарує найкраще з того, що потрапить йому до дзьоба.

— Тьху, — бридливо скривився Грицик і відкинув жабура убік. Той на якусь мить завмер, а тоді збрикнув ногами і щез у темряві. А ображений у своїх найкращих почуттях чорногуз злетів у гніздо і заходився клекотати на весь світ, які ж то невиховані ці двоногі істоти.

— Ну, як? — запитав Санько. — Подобається тобі твій тезко?

— А що, непоганий хлопець, — похвалив Грицик чорногуза. — А ти, виходить, вже й птахами почав відати?

— Це ще не все, — відказав Санько. — Хочеш, познайомлю тебе з господарем Дніпра?

Грицик не повірив своїм вухам.

— З ким? — запитав він.

Розділ 5.  ГОСПОДАР ДНІПРА

Здалеку долетів ледь чутний плюскіт. Він жваво змахнув своїм важким хвостом і повернув голову у той бік.

Взагалі до плюскотів він звик і вже давно навчився їх розрізняти. Не виглядаючи зі сховку, міг безпомилково вгадати, який плюскіт здіймають хвилі, коли вдаряються в очерети чи в берег, як хлюпочуть качки, бавлячись на мілині. Чи як б’є хвостом видра, коли скочується з берега у воду. Він уже настільки звик до всього цього, що сприймав це як частину власного єства.

Але з плюскотом, який він щойно почув, усе було інакше. Тих, хто його зчиняв, він зазвичай ненавидів і остерігався з раннього дитинства. Він ще й досі пам’ятає ту жахнючу хвилину, коли разом зі своїми друзями кинувся назустріч одному з таких плюскотів. Врятувало його тоді лише те, що в останню мить змахнув хвостом і опинився на самісінькому дні. З жахом стежив, як над ним сповільна пропливало щось неосяжно велике (пізніше довідався, що то був невід) і загрібало за собою геть усе, що було живого в річці. Востаннє завважив, як б’ються, намагаючись вибратися на волю, його братики й сестрички, як німо благає до нього та, що була тоді наймиліша за всіх… Більше нікого з них він не бачив.

Згодом йому ще не раз вдавалося щасливо уникати смерті, яку, виявляється, насилали на нього дивовижні істоти з роздвоєним до половини їхнього тіла хвостом. З’являлися вони по-різному: то тихо сходили до води зі свого неймовірно пекучого й задушливого суходолу, то кидалися в неї з таким галасом, що все живе розбігалося на всі боки. Спочатку і він утікав, проте щоразу повертався, бо прагнув збагнути: що ж воно таке — оті розкарячені істоти, такі спритні над берегом і такі немічні у воді.

Зрештою вони теж довідалися про його існування. Він тоді швидко ріс і єство його вимагало чимало їдла. Того, що видобував з намулу, було недостатньо, тому час до часу він підкрадався до качок і затягав їх під воду. А якось не втримався, і на очах у малих двохвостих схопив найбільшого з гусаків, що бовтав червоними лапами прямісінько над його головою. Що тоді зчинилося! Такого ляскоту й вереску йому ще не доводилось чути. На той вереск з’явилися великі двохвості й заходилися водити неводами по всьому плесу. Добре, що він тоді вчасно вислизнув, бо звик пожирати здобич не там, де спіймав, а в своєму вирі, де ніхто не заважав. Згодом двохвості й зовсім перестали наганяти на нього смертельний жах. Вони хоч і були набагато більші за гусаків, та все ж, як він відчував, не треба було якихось надзусиль, щоб будь-кого з них затягти на дно. Двохвості теж, певно, здогадувалися про його силу, бо в місцях його полювання поодинці не плавали. Здебільшого ковзали поверхнею на таких собі дерев’яних одороблах з дерев’яними чи то хвостами, чи то лапами. Про всяк випадок він намагався триматися від них якомога глибше, проте це не завжди вдавалося. Одного разу, коли він добряче зголоднів, біля нього зупинилося одне з дерев’яних одоробл, у якому сидів двохвостий. За мить звідтіля майже на його вуса опустився шмат м’яса. За ним тяглася товста водорість. М’ясо пахло так звабливо, що він забув про свої застороги і накинувся на нього. Тієї ж миті відчув, як щось боляче увіп’ялося в губу, а тоді страшенний ривок майже викинув його на поверхню. Двохвостий радісно зарепетував і почав з усієї сили тягти водорість на себе, завдаючи неймовірного болю. В нестямі він почав вириватися, намагаючись утекти в рятівну глибину. Його важкий хвіст зчинив таку колотнечу, що все довкола вкрилося безліччю великих і малих бульбашок. Він навіть не завважив, як його мучитель випав з одоробла. Спочатку той смикався мов навіжений, та зрештою смикання усе слабшало, доки й зовсім припинилося. Але мучитель не відставав від нього навіть тоді, коли перестав рухатись. Мабуть, тому, що водорість обвилася йому довкола верхніх плавників.

З того часу життя йому не стало. Затон, у якому він почувався господарем, від дна аж до самої поверхні переповнився жахом і зненавистю, що струмувала від двохвостих. Чи не щодня вони на цупких водоростях опускали до дна шматки м’ясива, що іншим своїм кінцем були прив’язані до сухих окоренків. І ті окоренки були впертіші, ніж самі двохвості. Якось, коли він знову не втримався і вчепився в один з тих шматків, окоренок потягся за ним до самісінького сховку і там завис. Незабаром над сховком зібралося кілька дерев’яних одоробл. Двохвості, що там сиділи, ухопилися за водорість і почали її витягати. Він опирався, що було сил, доки, зрештою, водорість не витримала і тріснула.

Після тієї пригоди він намагався уникати зустрічі з двохвостими. А тоді й зовсім покинув свій затон і перебрався до іншого, звідкіля до нього не долинали навіть найменші звуки, що їх видавали двохвості.

Так минуло чимало часу. Він став чи не вдвічі більший, а спогади про підступних двохвостих почали розвіюватися. Та якоїсь днини до нього долинув майже забутий плюскіт. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: один з двохвостих на своєму дерев’яному одороблі знову розшукав його. Проте один був йому вже не страшний, тож він лише щільніше притиснувся до дна і заходився стежити за ним.

Дерев’яне одоробло зупинилося неподалік від нього. Двохвостий якийсь час пильно вдивлявся у воду, тоді почав легенько поляскувати по поверхні одним зі своїх передніх плавників. А тоді до дна повільно опустився шмат качки. Він спочатку насторожився, проте цього разу водорості, що поєднувала двоногого і здобич, не було. Та й від самого двохвостого не випромінювалися ні страх, ні зненависть. Лише дивне відчуття затишку і приязні струменіло від нього. Двохвостий ніби промовляв: не бійся, я не ворог, я прийшов з миром і приніс тобі дарунок!

Проте він таки не видав себе жодним порухом. Навіть тоді, коли одоробло з двохвостим віддалилося.

Наступного ранку двохвостий приплив знову. Як і вчора, він спочатку заспокійливо поляскав по воді, а тоді до його вусів знову повільно опустився шмат дичини.

Проте і на цей раз він не зробив навіть щонайменшого поруху.

Двохвостий повертався до затону ще і ще. І щоразу поляскував плавцем по воді, а потім опускав на дно пригощання. Врешті він не витримав і обережно підібрав шмат качки, що опустився перед його вусами. І не трапилося нічого такого, чого б можна було остерігатися!

Тепер він уже не притискався до дна, коли до його сховку наближалося дерев’яне одоробло з тим двохвостим. Невдовзі відчув, що хочеться випливти йому назустріч. Він навіть не завважив, коли шмат м’яса почав завмирати все ближче й ближче до поверхні. І нарешті настав день, коли він узяв пригощання з передніх плавців двохвостого. І нічого страшного не сталося. Навіть тоді, коли гарячий плавник двохвостого пройшовся по його голові. Навпаки — той легкий дотик був на диво приємний. Тож відтепер він радо піднімався до поверхні, щойно до нього долинав знайомий плюскіт. Так було й цього разу…

Грицик з недовірою поглянув на Саньків човен, прозваний татарським. Човен був сплетений з лози і обтягнений шкірою. Таким татари зазвичай перевозять через річку одяг та зброю, а самі пливуть поряд, тримаючись за кінський хвіст. Але цей мав перевозити Санька, а тепер і його, Грицика.

— Сам зробив цю душогубку? — поцікавився він і копирснув човна носаком, від чого той жваво затанцював на воді.

— Сам, — відказав Санько. — А що?

— А те, що краще б ти привіз човна з наших країв. Бо в цьому хіба перекидатися зручно, а не плавати.

— Нічого, якось обійдеться, — заспокоїв його Санько і взявся за весло. — Ти тільки сиди й не крутися.

Човен нечутно ковзав по непорушній річковій гладіні. Навколо ані шелесту. Ще негарячі сонячні промені лагідно торкалися обличчя, усідалися на віях, лоскотали носа. Грицик чхнув і з насолодою потягся. Так, мав рацію Швайка, коли запропонував на день-другий заїхати в гості до старого товариша. І тепер Грицика огорнуло таке відчуття, ніби він знов повернувся в дитинство — але не в те, сирітське, а в те, коли батьки були ще живі.

— Гарно як, — сказав він. — Тиша, спокій. Як у наших плавнях під Воронівкою. І головне — жодного тобі татарина.

Санько кивнув головою. Що гарно, то воно таки гарно. Та коли живеш у такому відлюдному місці від снігу до снігу, то мимоволі забуваєш про це.

— Як там Рашит? — запитав він. — Ти давно його бачив?

П’ять років тому вони зачаїлися у вовчій норі від татарських переслідувачів і він, Санько, відволік їхню увагу. А за це отримав пропасницю, бо ще не знав, що волхівство просто так не дається. І пастух Рашит, Швайчин товариш, вилікував його. А потому, як розбили Саїда-мурзу, Швайка залишив їх у Рашитовій сім’ї під виглядом далеких родичів, що втратили батьків. Майже рік прожили вони у Рашита, пасли отари, гасали з місцевими хлопцями і навчилися татарської мови так, що годі було й відрізнити їх від справжніх татарчат.

— Та ми оце якраз від нього й вертаємося, — сказав Грицик. Він зачерпнув пригорщу води і змочив обличчя. — Майже тиждень гостювали після Криму. Він тобі вітання переказував. Там тебе, Саньку, добре пам’ятають. Кажуть, якби не ти, то тих трьох малих татарчат, мабуть, і досі шукали б. Пам’ятаєш, як вони заблудилися?

— Пам’ятаю, — відказав Санько. — Юсуф, Аглаберди й Бассан — здається, так їх звали?

— Еге ж. То їхні батьки ще й досі за тебе їхньому Аллахові дякують.

Тепер уже зніяковів Санько. Теж знайшли за що дякувати! Просто шкода йому стало тих людей — вони так побивалися за малими! От і почав шукати їх у своїй уяві, тільки й того…

— А як там Ринат, Рашитів син? — запитав він.

— О-о, він, Саньку, майже наш. Як Юсуф з Агла-берди. Вони, Саньку, за те, щоб ми всі дружили — і вони, і козаки в плавнях. І не тільки вони одні.

— А Фуза? — поцікавився Санько і хитро зиркнув на товариша. Фуза — Рашитова донька, до якої Грицик нерівно дихав.

Грицик ніяково відвів погляд:

— Та ніби добре. Теж привіт тобі передавала.

— Вона й досі тобі подобається?

Грицик перевів погляд на Санька. Навіть крізь засмагу було видно, як порожевіли його щоки.

— Так, — сказав він.

— А ти їй?

Грицик відповів не одразу.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Колись думав, що і я їй подобаюсь. А тепер не знаю. Бо тільки хочу до неї заговорити, як вона прикривається рукою і тікає геть.

— Значить, ти їй подобаєшся, — запевнив Санько товариша.

Грицикові очі вдячно зблиснули.

— Спасибі, Саньку. Але, знаєш…

— Знаю, — перебив його Санько. — Тобі цікаво, що з вами буде далі, так?

— Так, — кивнув Грицик.

— А ще ти думаєш, що коли в тебе нема хати, то вам разом не бути, — вів далі Санько. — А в прийми до Рашита тобі теж не хочеться.

Грицик не відповів. Тільки зітхнув так тяжко, аж захилитався човен.

— То що ж мені робити? — запитав він.

— Вам робити, — уточнив Санько. — Дуже просто. Коли нема притулку ні у Воронівці, ні в Рашита, то можна поставити хатку десь біля діда Кібчика.

У Грицикових очах відбилося вагання.

— Але ж чи згодиться вона на це?

— А ти її викради.

— Викрасти?

— А чом би й ні? У них так, здається, й заведено.

— Гм-мм… — тільки й спромігся сказати Грицик.

Якусь хвилину вони пливли мовчки. Грицик заклав руки за голову і роздивлявся довкола. Його погляд зупинився на качці, що валялася біля носа човна.

— Слухай, чого це вона в тебе валяється без діла? — запитав він.

— Чому ж без діла? — заперечив Санько. — Навпаки, я везу її як гостинця.

— Гостинця? — здивувався Грицик. — У такій глушині? Цікаво б знати, до кого ти тут їздиш у гості.

— До хазяїна Дніпра, до кого ж іще…

У Грицика відвисла щелепа.

— До хазяїна? А хіба такий є?

— Побачиш…

Тим часом вони вибралися на затишне плесо, оточене густими очеретами. Санько зупинив човна, тоді приклав пальця до вуст, щоб Грицик не порушив тишу, і заходився поляскувати долонею по воді. Раз, другий, третій…

— Навіщо ти це робиш? — пошепки запитав Грицик.

Санько знову приклав пальця до вуст. Трошки зачекав і знову почав поляскувати. А іншою рукою потягся до качки.

— Дивися туди, — сказав він Грицикові і показав трохи ліворуч, де вода, опромінена сонцем, прозоріла майже до дна. — І міцніше тримайся за облавок.

— Навіщо?

— Щоб не опинитися у воді.

Спочатку Грицик бачив лише тінь, що її відкидав човен. Тоді звідкілясь із темної глибіні з’явилася чиясь довга тінь. Вона блискавично виростала. А тоді…

З вилясками розійшлася водяна поверхня і поряд з човном виринула величезна пащека якогось страховиська. Грицик з несподіванки зойкнув і відсахнувся, ледь утримавшись у човні — така та паща була велика й страшна. У ній заввиграшки могли б уміститися три його голови.

— Привіт, — сказав Санько пащеці і кинув у неї качку. Пащека з ляскотом закрилася. І тільки тепер Грицик збагнув, що то не страховисько, а величезний сомище. Він помахував хвостом, утримуючись на поверхні і пішов у глибину лише тоді, як Санько погладив його довгого вуса.

— Ну як, — поцікавився Санько, — сподобався тобі мій знайомець?

— Ху-ух, — відказав на те Грицик, — таке і в страшнім сні не привидиться. І нащо тобі, Саньку, треба було зв’язуватися з ним узагалі? Нехай би сидів собі в своїй норі і не лякав добрих людей.

Санько відповів не зразу. Він провів поглядом уже нечітку тінь, яка щезала у глибині.

— Дідо Кудьма мене вчив, що треба до всього приглядатися. Бо ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися, а що ні.

— Гадаєш, що й від сома може бути користь? — засумнівався Грицик. — Втім, я не проти побачити його в казані.

Розділ 6.  ЗИМІВНИК ДЕМКА МАНЮНІ

Все було так, як і п’ять років тому. Так само весело заливалося невидиме у травах птаство, бухикали в плавнях водяні бугаї, безнастанно гуділи бджоли. Груди здіймалися ніби самі собою, намагаючись увібрати якомога більше цього духмяного і п’янкого повітря, від якого так солодко кружляла голова, а очі жадібно всотували в себе зелене буяння неозорих трав і неосяжну блакить весняного неба.

— Саньку, поглянь, чи то не та медова яма, куди ми з тобою колись провалилися? — сказав Грицик і кивнув головою на вже зарослий молодою травою виямок, куди зліталися бджоли.

— Та ні, це було набагато ближче до Сули, — відказав Санько. — Туди ще треба цілий день скакати на конях.

— Ох, і облизувалися ми з тобою після неї! — засміявся Грицик і потягся так, аж йому щось хруснуло в грудях. — А так все як колись. Ніби й не виїжджав нікуди.

Вони вибралися на крутий пагорб, густо заснований старими лисячими норами, й озирнулися. Так, усе довкола було таке, як і колись. Втім, ні. Он, у степовій далині, ледь видніється отара. Раніше їх не було. На вершинах колись безлюдних могил і курганів раз по раз зринають кінні постаті. І стежок ніби побільшало. Вони вели не тільки від плавнів до степу, а й уподовж невидимого звідсіля за густими очеретами Дніпра.

Зненацька друзі майже водночас заворушили ніздрями.

— Дим, — сказав Грицик і уточнив: — Кізяковий. Дивно. Звідкіля він тут узявся? Навколо ж ні душі.

Вони під’їхали до самісінького краю урвища і зазирнули вниз. Стрімкий яр переходив у неширокий видолинок, за яким виблискувала одна з численних Дніпрових заплав. По ній заклопотано плавали качки. І ніщо, ну геть ніщо не нагадувало про людську присутність. І все ж кізяковий дим лоскотав ніздрі так, мовби вони стояли не посеред безлюдного степу, а десь на околиці Воронівки.

— Дивіться, не заваліть мені хату, — зненацька пролунало майже під їхніми ногами. А тоді з стрімкого схилу висунулася людська голова. Голова була знайома й весело посміхалася до них.

— Тиміш! — вигукнув Грицик і приклав руку до грудей. — Ну, хіба ж так можна? У мене серце ледь не зупинилося!

— Не ти перший, не ти останній, — запевнив його Тиміш Одуд, колишній воронівець. Слідом за головою з’явилося Тимошеве тіло і, зрештою, його ноги. — Бачите, там ніби лисячі нори? Отож я крізь них і дивлюся, що робиться в степу. Так що я за вами уже давно стежу. І кізяк запалив навмисне, щоб ви зрозуміли, що не самі тут стоїте.

Він збіг по кількох каменях, що ніби самі собою вклалися на схилі урвища, й опинився на дні яру. Ще кілька стрибків — і Тиміш був уже поруч з ними.

— Як це тобі вдалося там поселитись? — не переставав дивуватися Грицик.

— Та… дуже просто. Якось я помітив, що звідсіля виповзала лисиця. То я її цок та в лобок, а сам подався подивитися на її лігво. Воно мені сподобалось, я його розширив і відтепер маю такий сховок, що мене ні який дідько не розшукає, не те що татарин. Я, хлопці, навіть зимував тут. У мене там, коли треба, й десяток людей сховається.

— А снігу ти не боїшся? — запитав Грицик. — Його в цьому яру ого-го скільки набивається.

— Он бач бересток? — Одуд кивнув на дерево, що стояло над крутосхилом за кілька метрів від отвору. — То я проклав до нього стежку і, коли треба, вилажу по корінню на нього.

— І навіщо тобі таке? — усе ще дивувався Грицик.

— Мабуть, йому обрид дідо Кібчик, — здогадався Санько.

— Та… Надто вже гамірно там. Та й не дуже часто я тут буваю. Оце вперше з весни… Мене, розумієте, послали зустріти вас.

Він свиснув. У відповідь почулося голосне іржання, тупіт копит і, нарешті, з-за кущів вилетів кошлатий коник. Одуд тицьнув йому жменьку вівса і коник захрумав його, вдячно помахуючи головою. Тиміш скочив на нього, розвернувся, і вони подалися уподовж Дніпра на північ. За три-чотири польоти стріли Одуд звернув на стежку, що вела до очеретів. Земля стала пружка, потягло вільгістю. Нараз вони опинилися перед гаткою, що була перекинута через нешироку, проте мульку заплаву. З коней їм було видно зелені верби, що ніби посміхалися з-за очеретів. Грицик втупився у них здивованим поглядом.

— Звідкіля ті верби тут узялися? — запитав він. — Чи це не ті вербові кілки, які ми допомагали дідові Кібчикові забивати в огорожу? Він любив повторювати, що сторожа сторожею, а береженого Бог береже.

— Вони, — посміхнувся Санько. — Тепер, друже, крізь ту загорожу жодна миша не пробереться, не те що татарин чи ще хтось.

— Воно то так, — згодився Грицик. — Влітку тут кілька чоловік і справді можуть стримати сотню нападників. А взимку…

Він не доказав. Їм назустріч, мов із-під землі, вигулькнув з-за гаті русявий хлопчик.

— Вас, дядьку Саньку, вже зачекалися, — сказав він. — А це…

Хлопчик замовк і втупився очима в Грицика.

— Скільки не дивися, однак не вгадаєш, — всміхнувся Санько. — Це, Марку, найперший приятель Манюні.

Марко хитнув головою і поспіхом відступив убік.

— Все гаразд? — не озираючись, запитав Санько.

— Та ніби все, — відказав Марко. — Тільки Швайка каже, що пора й честь знати…

— Це ж чому?

— Хіба я знаю…

Вони проминули закрут, тоді ще один, і опинилися перед частоколом молодих верб.

— Он вони які, — сказав Грицик і зупинив коня. — Пам’ятаєш, Саньку, як дід Кібчик допитувався в тебе, чи може в цих місцях рости щось путнє? Просо, овес чи ще якась пашниця. Бо щомиті може налетіти татарська ватага і зрівняти все з землею. Ти тоді довго мовчав, потім сказав, що бачиш гарне просо і капусту, і ріпу. Тож дід і вирішив залишитися тут з Демком.

— А потім ледь вуха мені не відірвав, — згадав Санько.

— Це ж за що?

— Бо тут таки небезпечно. Позаминулого літа на них налетіла чи не сотня татар. Добре, що саме тоді до діда в гості припливли Вирвизуб і Байлем зі своїми хлопцями, і від нападників полетіли пух та пір’я.

— Тепер татари обходять нас десятою дорогою, — сказав Марко таким тоном, ніби в цьому була і його чимала заслуга.

Першим, кого вони побачили, був Демко Манюня. Він тримав чепіги плуга, що його тягли два волики. Над волячими спинами піднімалася пара. Судячи з того, що зораний був чималий клин, Демко працював ще з удосвіта. Позад нього рудий хлопчак вйокав на тлустого коня, що тяг за собою борону.

За всім спостерігали дід Кібчик і опасистий чоловік у смугастому татарському халаті. Дід Кібчик войовниче тримав руки в боки і лаяв Демка за те, що той глибоко заганяє плуга у землю.

— Пожалів би хоч бідну тварину! — гнівався дід.

Демко зупинився і прутом, яким зчищав землю з рала, почухав потилицю.

— Та я ж, діду, ніби не дуже й налягаю, — виправ довувався він. — Ви ж самі казали, що до вечора треба все закінчити.

Нараз Демко пожбурив прута і заусміхався — він побачив Грицика з Саньком.

— Прийшла коза до воза! — гукнув він і побіг обійматися з хлопцями.

Схоже, зрадів і дід Кібчик. Він поплескав Грицика по грудях, обдивився з усіх боків і зауважив:

— Ніби й справний парубок. От тільки миршавий якийсь.

Потому повернувся до татарина й сказав:

— Ти, Рахмоне, хотів пастуха? То ось маєш. Домовляйся з ним.

Грицик здивовано втупився в татарина. Їх він ще не зустрічав у цих плавнях. В усякому разі, не зустрічав без зброї.

А от Рахмон не здивувався, побачивши Грицика. Він, схоже, був розчарований.

— Та я ж уруса хотів пастухом, а не свого, — звернувся він до діда. — Я ж тобі казав, що уруса-пастуха інші уруси не зачеплять. Бо свій свого не зачепить. А от татарського пастуха урус із радістю образить.

— Не образить, — запевнив дід. — А коли якусь вівцю й поцуплять — ти не соромся, скажи мені. А я вже покажу їм де які раки зимують.

— Вірю, — сказав Рахмон. — Відколи ти тут поселився, ніхто мої табуни не чіпав. Тож і надалі молитиму Аллаха, щоб був здоровий мій сусіда.

— Я теж радий сусідити з тобою, Рахмоне, — зізнався дід Кібчик. — Але нехай і твої хлопці…

— Ні-ні, шановний! — приклав руки до грудей Рахмон. — Клянуся, що через землі мого аулу жодна погана людина до тебе не пройде!

— Вірю, Рахмоне, — кивнув головою дід Кібчик. — Ти теж іще жодного разу не підводив мене. А за просо й овес не хвилюйся. Коли вродить — тобі першому продам. І полотен привезу для твоєї Оксани-ханум. Вона які хоче — білі чи вже фарбовані?

— Білі, шановний, білі, — схилився Рахмон. — А моя Оксана вже пофарбує їх так, що сам мурза закліпає очима…

Він посміхнувся, уявляючи вираз того мурзи, коли він побачить Оксанині полотна.

Тоді скочив на коня і подався в степ. А дід Кібчик повернувся до Грицика й урочисто мовив:

— Бачив, як розмовляє зі мною цей татарин? А це значить, що мені тут ведеться безпечніше, ніж у Воронівці. Там мене будь-хто може пощипати — хоч пан, хоч староста, — а тут, бач, сам невірний обіцяє оберігати мене від своїх же зайд. Скумекав?

— Скумекав, діду…

— Ну, то паняй до Демка, а в мене ще справ повно.

Далі дід повернувся до Санька і обдивився його так, ніби не бачив принаймні з рік.

— А я думав, що ти вже забув дорогу до мого острова.

— Ні, не забув, — усміхнувся Санько. — Не забув. А як там наші цуцики?

Нещодавно Сирітка привела трьох вовченят і дід взяв її до себе разом з дітьми. Дід казав, що з півроку вони погуляють на острові, а вже з осені Санько має довести, що він таки дечого навчився в діда Кудьми.

А вовченята були тут як тут. Бочком бочком прискакали вони до гостей, віддано метляючи ще куценькими хвостиками. Дід Кібчик глянув на них і сердито сплюнув собі під ноги.

— Не знаю, як ти їх навчатимеш, — сказав він. — Але з цього добра пуття не буде. Що ж це за бойові вовки, які ще жодного разу ні на кого зуби не вискалили?

— Нічого діду, — заспокоїв його Санько. — Усьому свій час.

— Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти, — засумнівався дід. Тоді понюхав повітря і поспіхом почимчикував до багаття, на якому парував казан з кулішем.

А Санько подався до Демка. Той щойно передав плуга Грицикові і тепер стирав з обличчя рясний піт. За ці роки, проведені на Дніпрі, Демко ще подужчав і тепер чимось нагадував незабутнього бугая Петрика.

— Як там у твоїх плавнях? — поцікавився він. — Комарі ще не заїли?

І сам же засміявся зі свого дотепу.

— Поки що ні, — посміхнувся і Санько. — Спочатку не давали спати, а тепер нічого. Звик. Та й не чіпляються вони, коли обмажешся ропою.

— Ропою? — здивувався Демко. — Це ж хто тебе навчив?

— Та… там, у степу, — невизначено кивнув головою Санько.

— Ага, в татарів, — здогадався Демко і зневажливо пирхнув. Він ще ні разу не гостював у татарському аулі, тому вважав, що доброму воронівцю там робити нічого.

Повз них пройшов Грицик. Його обличчя пашіло від захвату.

— Ну, як моя борозна? — запитав він. — Правда ж, нічогенька?

Демко скосив очі у його бік. Борозна була трохи кривувата.

— Як хвіст у Рябка, — усміхнувся він.

— Сам ти Рябко, — відбрикнувся Грицик. — Гей, руді!

Демко провів його поглядом і чомусь важко зітхнув. Точнісінько як це колись робив бугай Петрик.

— Що таке? — здивувався Санько.

— Та… — невизначено пробасував Демко.

Це було щось нове. Санько придивився до товариша. І справді, таким заклопотаним він його ще не бачив.

— Тобі щось муляє на душі, — впевнено сказав він.

Демко дав щигля ґедзеві, що впився йому в лікоть і відказав:

— Та… Малий ще ти розбиратися в таких речах… — І все ж не втримався: — Тут, розумієш, дідо сказали, що пора мені когось до пари шукати. От. А де я її знайду в цих плавнях? Та й не можна дівок приводити на козацький острів. Пам’ятаєш, що про це казав Вирвизуб? Голову, казав, знесе шаблею і скаже, що так і було.

— Але ж тут не козацький острів, — заперечив Санько. — Ви ж тут хліб вирощуєте і рибу ловите…

— Все одно, — сказав Демко і зігнав злість на ще одному ґедзеві.

— Схоже, ти вирішив повернутися до Воронівки, — зробив висновок Санько.

— А ти звідкіля знаєш? — почав було Демко, проте вчасно згадав, з ким має справу. — Та ніби так. Але що я там робитиму? Дідова хата, кажуть, геть скособочилася. Та й те… пан Кобильський, кажуть, може повернутися.

— А я чув, ніби не повернеться. Дуже вже встидається він, що його на очах у всіх відшмагали.

— Та то таке… Сьогодні соромно, а завтра, може, й ні. А тут за мене хто робитиме? Дідо ж, видиш, уже не може ходити за плугом. Йому самому догляд потрібен.

У цю мить від верболозу до них долетіло чиєсь покашлювання. Санько озирнувся й побачив човен, що погойдувався на дрібній хвилі. У човні сиділи Левко Заярний з Вирвизубом і Швайка. Сиділи мовчки. І, судячи з їхніх облич, теж були чимось заклопотані. Швайка перехопив Саньків погляд, кивнув йому головою і знову втупився в ніс човна.

— Чого це вони такі? — запитав Санько.

— Полаялися, — коротко сказав Демко. — Зранку цілий день лаялися.

— Це ж через що?

— Вирвизуб, бач, наполягає, що тут справжнім козакам уже нічого робити. Мовляв, татарин у наших краях уже присмирнів. Треба, каже, іти в пониззя Дніпра, де кримські татари переправляються на правий берег Дніпра і йдуть на Поділля чи ще кудись. Туди, звідкіля родом Вирвизуб.

Розділ 7.  СУПЕРЕЧКА

Про ці розмови Санько знав ще з минулої осені. Дід Кібчик стверджував, що кращого місця, ніж зараз, козакам не знайти. Звідсіля можна вдарити під ребра орді ще перед її нападом на переяславські землі. Та й з підмогою нема клопоту — ті ж переяславські люди будь-якої миті підійдуть на поміч. А Вирвизуб доводив, що, крім лівого берега, є ще й правий, де живуть такі ж люди, як і тут. Тому треба перебиратися на низ Дніпра, де зручно перехоплювати орду, щойно вона висуне носа з Криму. І якщо дід не хоче туди рушати, то він, Вирвизуб, сам збере всіх козаків, що прийшли з правого дніпровського берега, і подасться з ними на пониззя Дніпра, щоб завадити татарам ходити на Волинь, Поділля чи ще кудись…

І на цьому вони обидва замовкали. Бо кожному ставало ясно, що в такому випадку замість однієї, ще не достатньо міцної, сторожі виникнуть дві. І будуть вони такі слабкі, що татари на них плюнуть і підошвою розітруть.

А от про що думав Швайка — ще ніхто до пуття й не знав.

— Ох, і лаялися ж вони! — покрутив Демко головою.

— Як, на діда теж кричали? — здивувався Санько.

— Та ніби не дуже, — сказав Демко. — Це дідо кричали, а Вирвизуб відбрикувався. А дідо ж запросив їх для того, щоб порадись, де мені жити — тут чи деінде. А воно, бач, як вийшло.

— А ти вже вибрав собі когось?

Демко здивовано глипнув на нього.

— Кого?

— Та дівчину, кого ж іще. Ту, яка тобі подобається.

— Ти що, зовсім тю-тю? Де ж я її знайду, коли звідси й носа не висовую? От якби ви з Грициком…

Але про що хотів попрохати Демко, Санько не дізнався, бо зненацька пролунав оклик діда Кібчика.

— Ану, Демку, клич хлопців і йдіть куліш пробувати!

Демко встав, ковзнув поглядом по Вирвизубові й Заярному і запитав:

— А тих… гостей теж кликати?

— Як захочуть — самі прийдуть, — буркнув дід і помішав ополоником у казані.

І все ж, тільки-но господарі острова всілися навколо казана, гості теж не втримались і один за одним вилізли з човна, бо знали, що смачнішого, як у діда, кулешу ніхто не готує.

Їли мовчки. Тільки коли ложки зашкребли по денці, Вирвизуб сказав:

— Ну й онук у вас, діду! Працює ложкою так, що й не вженешся за ним. Мабуть, женити його пора, бо ви самі на нього вже не наваритесь.

— Я теж так думаю, — глухо буркнув дід. — От тільки не знаю, де йому потім жити.

— Воно, звісно, у Воронівці ніби краще, — подав голос Левко. — Та й вам, діду, колись таки доведеться туди вертатись. Щоб до людей ближче. Це ще добре, що вас і досі татари не замели.

— Бо вони не дурніші за тебе, — сердито глипнув на нього дід.

— Ні, діду, ви мені роз’ясніть, — Вирвизуб ляснув себе по коліну. — Чому це кримські татари на вашій Сулі майже не з’являються, а на нашому правобережжі, мов ті вурдалаки, гасають?

— Дуже просто, — відказав дід. — Ми їх де медом підмазали, де шаблею налякали. Та найбільше самі ж кримчаки й помогли.

— Це ж як? — Вирвизуб здивовано вигнув ліву брову.

— Та невже ти й досі не розумієш? — зверхньо глипнув на нього дід. — Згадай, як минулої осені кримські людолови на нас посунули? Ну й що? Діти з жінками поховалися, а решта взялася за дрюки. І ти, Стефане, добряче їм у бік ударив.

— Було таке, — згодився Вирвизуб.

— Отож, — усе більше розпалювався дід. — Тому замість нас дісталося тим татарам, що живуть між Перекопом і Сулою. Бо ж кримчаки, як та сарана, — у поході не надто зважають, хто свій, хто чужий. І тепер наш ворсклянський чи інший татарин ладен швидше з нами обійматися, аніж ще раз пропускати кримчаків через свої землі.

— Це правда, — у Вирвизубовому голосі щезла насмішка. — А от нам, правобережним, гірше. Ще після Синіх Вод, коли чи не половина очаківських та буджацьких аулів переселилася на лівий берег, між Россю та морем утворилася пустка. От і підкрадаються тепер кримчаки до нас, мов таті. То на Фастів підуть, то на Хмільник повернуть, то на Галич наваляться. І ніяк ти їх не перехопиш, бо ж від Дніпра до Карпат сторожу не розтягнеш. От і виходить, що нам, правобережним, одна дорога — іти на Дніпрове пониззя і переймати татар ще тоді, коли вони переправлятимуться через Дніпро.

— Багато ти там їх переймеш, — пхикнув дід Кібчик.

— Багато чи не багато, а все ж хоч трохи завадимо їм ходити на наші землі.

— А куди ж ваші ляські пани дивляться?

— Самі ж знаєте, що ляським панам аби тільки шкуру з нашого брата здерти. А до того, що прийде татарин і забере всіх у полон, їм байдуже. То хто, крім нас, може їх захистити? Правда ж, Пилипе?

Швайка кивнув головою. Проте зробив це неохоче.

Вирвизуб скоса глянув на нього і відвернувся.

— А ви, діду, бач, які, — не вгавав він. — Вам тут аби квочкою сидіти. Правду люди кажуть, що своя сорочка ближча до тіла…

Від тих слів дідове обличчя стало наливатися кров’ю. Він повільно звівся на ноги.

— А ти як думав? Таки ближча! Бо ти тут, бач, розгулюєш як пан, а я працюю, аж очі на лоба вилазять!

— Ви, діду, не той… — і собі почав червоніти Вирвизуб.

— Ану, перестаньте! — раптом гримнув Швайка. — Ну що ви зранку завелися, мов два півники?

— А чого ж він… — буркнув дід Кібчик. — Ніби не знає, що тут нам підмога під рукою, бо і Переяслав, і Черкаси з Каневом недалеко. А там хто на поміч прийде? Тільки й того, що помрете ні за цапову душу.

Вирвизуб повеселішав.

— А от ми зараз довідаємось, за цапову чи не за цапову, — сказав він і повернувся до Санька. — Ну, ворожбите, яка твоя думка?

Власне, в Санька давно вже була своя думка. Бо не раз і не двічі йому приходили в голову різні видива. Буцімто Дніпром пливуть великі човни з чубатими, як покійний Остап Коцюба, людьми. І ті люди — справжні господарі Дніпра. А ще Санько бачив у видивах таких самих чубатих людей посеред моря, де вони на подібних човнах підкрадаються до величезних турецьких кораблів.

Але бачив Санько у своїй уяві й інше. Про страшне видиво зі Швайкою, що стирчить на палі, вже й мовити не варто. І діда він бачив зі стрілою в шиї. І Вирвизуба, якого смутні козаки несуть на плечах, теж бачив. Добре, що хоч Вирвизуб і дід Кібчик у тих видивах були набагато старші, ніж зараз…

— Чому мовчиш? — не витримав Вирвизуб. — Невже тобі так важко сказати?

І Санько наважився.

— Не знаю, за цапову чи ні душу ми загинемо, — відказав він. — Але по Дніпру таки плаватимуть козаки. І не тільки по Дніпру, а й по морю теж.

— Ні, ти не ховайся в кущі, — наполягав Вирвизуб. — Ти чесно скажи — розтрощить нас татарин на пониззі, чи ні?

— Чого ви до хлопця причепилися? — знову не втримався Швайка. — Адже він вам ясно сказав — плаватимемо. І не тільки по Дніпру.

— Ні, ти скажи, хто з нас правий, — тепер уже наполягав дід Кібчик.

Швайка не витримав і розсміявся:

— От же ж і реп’ях ви, діду! Коли хочете знати, то й ви праві, і Стефан теж правий. Але обидва помиляєтесь.

— Це ж як? — в один голос вигукнули дід з Вирвизубом.

— А так. Будете ви битися з татарами тут чи там — все одно ця битва тягтиметься не рік і не десять. То чи не краще покінчити з ними раз і назавжди? І не деcь, а в самому Криму.

— В Криму? — ошелешено перепитав дід. — А ти часом не теє… не перегрівся на сонці? Хто ж нас туди пустить? Одного, я розумію, ще сяк-так, а ціле військо? Та й де ми його візьмемо?

— А війська нам і не треба, — відказав Швайка. — Воно вже готове. Тільки ще не знає про це.

— Ну-ну, — підбадьорив його Вирвизуб, — розказуй, не тягни кота за хвіст.

— Ще не час, — відказав Швайка. — Ось повернуся з Переяслава, тоді й поговоримо.

— Сам поїдеш, чи, може, дати людей? — запитав Вирвизуб. — Ти не соромся, бери скільки хочеш. Нічого тобі чаїтися по кущах. Тут ми господарі. Хоча, звісно, ще й досі звіроти всякої доволі тиняється. І не тільки на чотирьох.

— Від людей не відмовлюся, — згодився Швайка.

— Поїдеш через Воронівку? — запитав дід Кібчик.

— Можу й через неї.

— То, може, й Демка мого прихопиш з собою? — попрохав дід Кібчик. — Нехай хоч провітриться трохи. А то закопався тут, як той ховрах у норі…

Розділ 8.  СУСІДИ

Невеликий гурт озброєних людей неспішно пробирався на північ.

Грицик разом з Барвінком вихилясом носилися навколо гурту. Грицик не обминав жодного пагорба. На своєму невтомному конику він вихором злітав на вершину, прикладав долоню до лоба і визирав, чи не вигулькнуть де татари. Грицик був невдоволений — татари не з’являлися. Левко Заярний казав, що після кількох добрих сутичок за останні два-три роки вони тепер воліють з’являтися перед очі козаків не поодинці, а гуртом. А він, Грицик, уже так давно по-справжньому не працював шаблею, що ладен був битися з цілим гуртом.

Демко Манюня їхав поруч з Саньком і мрійливо бубонів про те, як буде добре побачити рідні місця. З лівого від Санька боку погойдувався Левко Заярний. Час від часу він посміхався, мабуть, теж уявляв, як його зустрічатимуть після довгої відсутності. Кривопичко з Одудом щось тихо й злагоджено мугикали. Один тільки Швайка їхав мовчазний і замислений. Взагалі останнім часом його важко було впізнати. Зазвичай говіркий і приязний, він, здається, аж почорнів від якоїсь нелегкої думи.

— Що з тобою, Пилипе? — врешті не витримав Заярний.

— Нічого, — відказував Пилип і знову заходжувався покусувати свого вуса. А щоб Заярний більше не докучав, додав: — Не зважай. Треба дещо обмислити.

Важкі роздуми не полишали його, здається, з тої хвилини, коли він полишив межі Криму. Ні, таки зарано він це зробив! Що з того, що хлопці запевняли, ніби за час його відсутності упораються самі? Звісно, за Гуркана можна бути спокійним. У своєму Ґьозльові він зібрав уже з півсотні гарних парубків, що підуть за ним у вогонь і в воду. Проте надто вже довірливий він, його може обвести навколо пальця будь-який вивідник Менглі-Гірея.

А от Турсун, бахчисарайський лудильник, навпаки — надто вже обережний. Аж дивно, скільки обережності в такому дужому тілі. То ж і не дивно, що в його ватазі не набереться й тридцяти воїв. А виступати з такою силою проти Менглі-Гірея — вірна погибель.

А які надії він покладав на яничарина Башмета, який у Лубнах називався Микола! Мабуть, тому, що нелегко довелося розшукувати Миколиних родаків. Проте, все ж розшукав, на Миколину голову. Дуже нестримний він був, надто нетерплячий. Скільки його застерігали про обережність і пильність — не допомогло. Тільки-но довідався Микола, хто він і з якого краю, — одразу подався до своїх товаришів-яничарів і замість того, щоб тихо розмовляти з кожним, звернувся до всіх з палкими словами, що вони, яничари, ніякі не султанові улюбленці, а сини русичів-українців, що їх татари підступно захопили ще немовлятами і продали в рабство. І надходить час, казав Микола своїм сторопілим товаришам, підняти шаблі за своїх порубаних і скривджених батьків. Але не зрозуміли його товариші по сотні і зарубали. Добре, що хоч не піддавали тортурам. І все ж не пропали намарно Миколині слова. Є серед яничарів з десяток розумних, надійних людей, котрі діють спокійно і переконливо. Тож мине ще якийсь рік — і можна сподіватися на успіх.

Хоча Швайка й не сподівався, що буде так важко. Особливо потому, як підрахував, що українського ясиру в Криму не менше, ніж самих татар. Спочатку гадав на радощах, що варто лиш подати знак — і всі одностайно повстануть супроти гнобителів. Проте трапилося інакше. Надто вже страхітливими були спогади про полон, про дорогу до Криму, про невільницькі базари. Спогади ті позбавляли мужності навіть найбільших буркотунів. Тож варто було тільки натякнути, що досить бурчати, а пора братися за вила чи довбні, як у їхніх очах зринав непереборний жах. Навіть не всі колишні галерники згодні були взятися за зброю.

Та все ж справи хоча й повільно, але просувалися. Під його рукою уже майже дві сотні сміливців, які ладні виступити хоч зараз. От тільки б не зірвалися вони раніше часу… Ні, треба якомога швидше залагоджувати справи тут і повертатися назад, до Криму…

Зненацька думки його перервалися: Грицик стрімголов скотився з найближчого пагорба і помчав до гурту.

— Татарські кайсаки! — збуджено заволав він.

Хлопці стріпнулися і як один потяглися до шабель.

— Нарешті, — сказав Кривопичко. — А то вже руки сверблять.

— Зачекай, — сказав Швайка.

Він розвернув Вітрика і напригинці подався до залісненого пагорба, що височів неподалік. Якусь хвилину вдивлявся у далечінь, потому без поспіху з’їхав з пагорба і мовив:

— Це не кайсаки і не військова сторожа. Це місцеві пастухи. Мабуть, допекли їм чи наші, чи їхні розбишаки, от і вирішили самі сторожувати. Так що, товариство, гріх піднімати шаблі на своїх сусідів.

Обличчя його супутників видовжилися.

— То що, будемо втікати? — невдоволено поцікавився Одуд.

— Втікати теж не годиться, — відказав Швайка. — А от погратися не завадить. Ану, Грицику, з чого б ти почав?

— Я? — перепитав Грицик. — Ну, спочатку я зустрів би їх так, щоб вітер дув нам у спину, а їм в обличчя. Тоді вибрав би якийсь пагорб чи зарості…

— Добре міркуєш, — схвалив Швайка. — Тоді дій.

Двічі Грицикові казати не довелося. Він, уже не криючись, виїхав на пагорб, щоб татари його помітили. Тоді шугнув униз, махнув рукою решті, закликаючи їх за собою, і помчав ближче до Дніпра, звідкіля дув вітер.

Коли зо два десятка татар вигулькнули з-за пагорба, вони вгледіли шістьох козаків, що завмерли поміж трьох крислатих берестків з луками напоготові.

— Бий їх! — гукнув передній і шмагонув коня. Але одразу ж зупинився, бо над самісінькою його головою тоненько просвистіла стріла.

Стрільнули у відповідь татари, проте їхні стріли до козаків не долетіли, бо ж стріляти довелося проти вітру. Татари припинили стрілянину і наперед, застережливо піднявши руку, виїхав один з них.

— Чом розгулюєте по нашому степу? — гукнув він.

Голос у нього був гучний і хрипкий, ніби він напився крижаної води.

— Звідкіля ти взяв, що цей степ ваш? — задерикувато одізвався Грицик. — Він такий ваш, як і наш.

Татари перезирнулися. Передній знову вигукнув:

— А чиї ж ви, такі сміливі, будете? Розбишаки, чи хто?

— Сам ти розбишака! — вигукнув Грицик. — А ми, коли хочеш знати, мирні козаки-здобичники з Дніпрового лугу. І перші нікого не чіпаємо. Але коли хто зачепить, то хай начувається.

Схоже, татарів ці слова трохи заспокоїли. Проте передній усе ще не вгамовувався. Мабуть, він, як і Грицик, теж був налаштований на бійку.

— Ти диви, який хоробрий! — насмішкувато вигукнув він. — Ану, під’їжджай ближче і хай наші шаблі розсудять, хто хазяїн у цьому степу!

Грицик уже зібрався смикнути за поводи, проте його зупинив Швайка.

— Зачекай, — сказав він. — Нехай Левко з ним поговорить. Йому це зараз потрібніше, ніж тобі.

— Це ж чому? — обурився Грицик.

— Невдовзі дізнаєшся, — загадково відказав Швайка. — Ну, Левку, покажи тому півневі, де в нас раки зимують.

— Та вже ж покажу, — всміхнувся Заярний і смикнув за поводи коня.

Супротивники зустрілися на півдорозі. Зблиснули шаблі, затанцювали коні. З обох боків пролунали підбадьорливі вигуки. Заярний бився розважливо, без зайвих рухів. Татарин крутився навколо нього дзиґою, міняв напрямки удару, проте щоразу його шаблю зустрічала Байлемова зброя. А за кілька хвилин шабля татарина вивернулася з його рук і впала в траву. Сам татарин схопився за п’ястунок і застогнав від раптового болю. Заярний перегнувся з сідла, підхопив шаблю і кинув її господареві.

— Продовжимо? — запропонував він.

Татарин хотів перехопити свою шаблю на льоту, але не зумів. Видно, рука ще погано слухалася його.

Наперед вихопився ще один татарин. Зовсім молодий, чимось схожий на Грицика, і такий же зухвалий.

— А зі мною зітнутися не хочеш? — вигукнув він.

— Та ні, — відказав Заярний. — Мало каші ти ще їв. Краще поговори з моїм хлопцем.

І він кивнув Грицикові. Той спішно, щоб не зупинив Швайка, помчав до місця сутички. А ще за мить дві ловкі шаблі знову схрестилися в повітрі.

Глядачі загукали ще дужче, бо сутичка ця була набагато цікавіша. Коли Заярний вдавав, що тільки відбиває удари, то тепер Грицик нападав сам. Його шабля миготіла, наче кілька блискавок. Збоку здавалося, ніби на коні сидить не один, а два Грицики. Хлопець бився і примовляв:

— Гарно б’єшся… А так можеш? А ось так?

І це «гарно б’єшся» звучало як насмішка, бо глядачам стало зрозуміло, що його суперник поступається в усьому. Незабаром Санько помітив, що майже на всіх татарських обличчях спалахнула лють. Дві поразки одразу — то було занадто.

— Зараз вони всі кинуться наперед, — попередив він.

— Бачу, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи чорну стрічку, перев’язав нею ліве око і насунув шапку на самісінькі брови. Швайка часто таке робив, коли не хотів, щоб запам’ятали його лице. Тоді, свиснувши у два пальці так, що коні мимоволі прищулили вуха, а супротивники опустили шаблі, він виїхав наперед і крикнув:

— Стійте! Що ж це ви так на сусідів своїх накидаєтесь?

Пастухи втупилися в нього. Дехто навіть позадкував. Вони чували, що одноокі бувають найнещаднішими воями. Але явно виказувати переляк татари не збиралися.

— Щось ми не бачили таких сусідів, — пробурчав один.

— Так, не бачили, — відказав Швайка. — Але чули. Я той, за ким ваші мурзи вже стільки років ганяються, а впіймати так і не можуть.

На мить запала мовчанка.

— У наших місцях такі слова може мовити тільки Швайка, — тихо озвався найстарший з пастухів.

— Так, шановний Абдулло, — ледь схилив голову Швайка. — Ти ж і справді Абдулла, помічник аульського аги Махмета?

Без ніякої видимої принуки кінь Абдулли ступив кілька кроків уперед і зупинився.

— Так, шановний, — відказав Абдулла. — Але як ти дізнався моє ім’я?

— Я в цих степах про все знаю. Знаю навіть, що позаминулого літа козаки з Лугу повернули тобі отару овець.

— Я чув, що це ти наполіг, — сповільна відказав Абдулла. — Моя вдячність не має меж…

Пастухи дивилися на Швайку майже з забобонним жахом. У їхніх шатрах вечорами точилися довгі розмови — про старі часи, чортівщину та всякі дива. І майже щоразу згадувалося ім’я Швайки — невловимого перевертня, хижого звіра, нещадного уруса. Щоправда, останні роки про нього мовилося трохи інакше. Після того, як кримська орда Менглі-Гірея три роки тому прокотилася лівобережжям Дніпра аж до Лубен, не відрізняючи уруський ясир від татарського, про Швайку заговорили інакше. Мовляв, підстерігав він зі своїми людьми валки ординців, нищив їх, а їхню здобич роздавав пограбованим. Тоді ж свою отару отримав і Абдулла.

— Не тільки я, Абдулло-джан, — відказав Швайка. — До цього приклав руку і мій друг Левко, — Швайка кивнув у бік Заярного.

Абдулла схилив голову перед зніяковілим Левком.

— Дякую й тобі, шановний, — сказав він. — Воістину, щедрість урусів не знає меж. І це відрадно, бо до цього ніхто з козаків нічого не повертав. Ні з ваших, ні з наших.

— Хотілося, щоб відтепер усе було інакше, — відказав Швайка. — Щоб сусідили ми так добре, як сусідили наші батьки ще п’ятнадцять літ тому, як сусідили наші пращури при славетних ханах Мамаєві і Тохтамишу.

Абдулла приклав руку до грудей.

— Золоті твої слова, шановний Пилипе-джан, — сказав він.

Тепер уже настала черга дивуватися Швайці.

— Звідкіля тобі відоме моє ім’я? — запитав він.

— Мені теж дещо відомо з того, що діється у нашому степу, — зблиснув Абдулла все ще зіркими очима і звернувся до своїх. — Тепер ви переконалися, що це ніякі не розбишаки, а найшановніші з людей? Тож подякуймо долі за таку зустріч і повертаймо назад…

— Е, ні, шановний Абдулло-джан, — урвав його Швайка. — Між сусідів так не годиться. Ще за Мамая повелося, що сусідські розмови закінчуються спільним обідом… Тож я пропоную таке: нехай наші молоді орлята спільно наполюють дичини, а заодно й позмагаються, хто з них найвправніший у цьому ділі. Ну, як, згода? — звернувся він до Санька.

Санько зрозумів, що Швайка недарма звертається саме до нього. Бо тільки він, Санько, мав би відчути, чи йде нині якась смертельна загроза з татарського боку. Ні, здається, все гаразд. Вони швидше ошелешені, ніж налаштовані на розправу. А коли так…

— Ще й як згодні! — відказав він за себе з Грициком.

— Тоді чого стовбичите? — гримнув на них Швайка. — Ану, вперед!

Молодь широким віялом полетіла в степ.

— А ми з тобою, шановний Абдулло-джан, візьмемося за багаття, — повів далі Швайка. — А заодно, коли твоя згода, і погомонимо, як водиться у добрих сусідів.

Абдулла на знак згоди схилив голову. Виявляється, цей відважний і щедрий уруський богатир, коли треба, може стати і обачливим. Аби молоді татари не заподіяли в степу чогось лихого двом його друзям — бо татар чи не вдесятеро більше, — Швайка взяв таким чином його, Абдуллу, почесним заручником. Що ж, він має рацію. За несподіваної уруської появи рука правовірних усе ще мимоволі тягнеться до лука. Але сьогодні, коли все геть переплуталось і не знати, де статарщений урус, а де зрусичілий татарин, — лук може тільки завадити. Втім, ні. Можна ж разом стріляти в дичину і таким чином довести, що істинно татарський лук б’є значно прицільніше від уруського.

Заярний з Кривопичком копирсалися в своїх саквах. Дичина дичиною, проте й вони з собою дещо прихопили. В’ялений судачок, з якого аж жир скрапує, копчена качка і медівки трохи. Хай не думають татари, що в них у плавнях їсти нічого!

Швайка з Абдуллою розіклали багаття біля вершини пагорба. Подував вітер і диму майже не було. Звідсіля вони добре бачили, як іде полювання.

— Гарно твій хлопець цілить, — похвалив Швайка кремезного татарчука, який щойно підбив стрепета.

— То Хасан, мій небіж, — обличчя Абдулли розпливлося в задоволеній усмішці. — Хоча твій теж непоганий. Он той, чорнявий.

— Ще б пак, — відказав Швайка. — Він ще з дитинства гарно стріляв по чужих садках…

А коли обидва пересміялися, Абдулла задумливо мовив:

— Садки… Колись мене пригощали уруськими черешнями. Нічого кращого відтоді я не куштував.

— Коли хочеш, шановний, то цього літа такого добра у тебе буде скільки завгодно, — запевнив його Швайка. — Чуєш, Левку, що я кажу? — гукнув він до Заярного, що з заклопотаним виглядом обнюхував чималий шмат в’яленої осетрини.

— Та що там ті черешні? — не відриваючись від свого заняття, заперечив Левко. — От у нас малина так малина! Півкозуба, бувало, вмолочу і все мало.

— Малина, — мрійно повторив Абдулла. — Я вже й забув, яка вона на смак.

— Знаєте, хто це такий? — нахилився до Абдулли Швайка. — Не сьогодні-завтра він стане воронівським підстаростою.

— О, — з повагою мовив Абдулла.

— То чом би вам замість того, щоб стежити одне за одним, та не жити разом як добрі сусіди? У гості їздити, торгувати… До речі, що ви робите зі своїми овечими шкурами? Мені казали, що в Києві нині дуже цінується смушок. А у вас же, мабуть, його стільки, що не знаєте, куди й дівати.

— Це правда, — згодився Абдулла. — Але…

— Ніяких але! Можете домовитися з Левком. Воронівці інколи їздять з товаром до Києва. То можуть по дружбі і ваші шкури прихопити. А коли у вас їх багато, то я поговорю з переяславським старостою Лемешем. Гадаю, він пропустить ваших купців через свої села.

— Леміш? Знаю такого. — В очах Абдулли зблиснули веселі вогники. — Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас з миром, а ми його хотіли розірвати дикими кіньми. Добре, що ти якраз наскочив зі своїми козаками. Найгарячіші з нас тоді присмиріли, і ми з Ілясом-агою умовили їх не хапатися за зброю. Бо ми, старі, ще пам’ятаємо, як мирно сусідили наші діди-прадіди. Так що передай переяслівському азі моє шанування.

— А чому ти не хочеш зробити цього сам? — запитав Швайка, стежачи за юними мисливцями. — Комусь же з ваших треба починати возити свої товари, а не шукати руського посередника.

Абдулла кивнув головою.

— Маєш рацію, шановний Пилипе-джан. Але бачиш… — Абдулла на мить затнувся, — не зовсім вільні ми у своєму виборі…

Швайка співчутливо похитав головою.

— На жаль, це так, — підтвердив він. — Хоч я теж пам’ятаю, як наші батьки віталися, зустрічаючи одне одного над Сулою. Але відтоді, як Крим піддався під турецьку руку, все змінилося.

Абдулла промовчав.

— Я тоді лише починав бродницьке життя, — стиха мовив Швайка. — Тож добре пам’ятаю, як учорашні приятелі з аулів ганялися за мною, мов за вовком. І, як мені тепер відомо, не з власної волі ганялися.

— Таки так, — несподівано озвався Абдулла. — Ми думали, що цим піддобримо наших кримських сусідів. Та коли вони виходили по ясир, то для них було однаково, хто урус, а хто присульський чи ворсклянський татарин…

Тим часом молоді мисливці почали повертатися. Останніми під’їхали, про щось збуджено перемовляючись, Хасан з Грициком. Здобич була чимала. Та й дивно було б нічого не підстрелити, коли степ аж кишів птаством і звіротою! Тож на боці у Грицика погойдувався гусак з селезнем, Хасан вполював лебедя і стрепета, інші — хто дрофенятко, хто качку чи ще щось. Один лише Санько не підстрелив нічого. Зате на його руках красувався чималий заєць. Татарчуки з неприхованою заздрістю озиралися на нього. Ще б пак — вцілити зайця стрілою і дурень зможе, а от спробуй його, такого прудкого і хитрющого, не тільки наздогнати конем, а й ухопити за вуха!

Грицик весело перезирнувся зі Швайкою. Вони ж бо знали, що ні за ким Санько не ганявся, звірина сама йшла до його рук, варто було йому тільки захотіти.

Санько зачекав, доки всі роздивилися його живу здобич, тоді опустив зайця на землю, тупнув ногою — і той рвонув у трави з такою швидкістю, що ніхто не встиг і оком змигнути.

— І треба було стільки ганятися, щоб відпустити, — зауважив хтось із татарчуків.

— Він у нас тільки рибу їсть, — пояснив Грицик, підморгнувши до гурту. — А все інше відпускає.

— Тоді навіщо ж він його взагалі упіймав? — не вгавав татарчук.

— А щоб тобі було про що розпитувати, — пояснив Грицик.

Усі розсміялися. Найголосніше сміявся Хасан. За ці короткі миті спільного полювання вони, як не дивно, встигли сподобатися одне одному. І не тому, що їхні коні не поступалися швидкістю, а стріли виявилися майже однаково меткі. Просто Грицик був такий жвавий на язик, так дотепно розповідав про свої пригоди, що слухати його без сміху не можна було. А ще де він тільки не побував! І в Криму, і в Очакові, Коцюбієві, і навіть у турецькому Акермані, що аж по той бік самого Дністра! Він, Хасан, до цього часу думав, що уруські козаки-бродники лише в Дніпрі бабраються. А вони, виявляється, бачили стільки, скільки простому татарчукові і не насниться… І чи не вперше в житті Хасан ладен був мріяти про те, аби стати самому уруським бродником. І щоб поруч був такий веселий товариш, як Грицик. Тим паче, що Грицик пообіцяв, коли все буде гаразд, показати, як живуть русичі-українці за Сулою чи звозити в самий Переяслав або Черкаси, про які в степу стільки мовилося…

Розділ 9.  ЖЕНИХАННЯ

За ці п’ять років Воронівка якщо й змінилася, то не дуже. Хоч за ці роки татари тричі з’являлися під Воронівкою. Але вивідникам вдавалося вчасно дізнаватися про їхній напад, так що жінки з дітьми завчасу ховали свої пожитки і щезали в плавнях. За ними, пустивши у нападників з сотню стріл, ховалися підлітки й літні чоловіки. Тож татари, втративши десяток-другий своїх людей, у злості підпалювали хати і мчали далі. Та ось уже два роки, як вони взагалі не потикалися до Воронівки. В селі подейкували, що це заслуга тих татарів, які кочують над Ворсклою та Пслом. Вони теж страждають від перекопських та кримських набігів, тож звернулися зі скаргою до самого кримського хана. І тепер кримчаки здебільшого обходять ворсклянські улуси, а заодно й присульські села, безлюдним Муравським шляхом, або перебираються на правий берег Дніпра. І тепер на місці воронівських попелищ подекуди почали виростати новенькі мазані хати — такі, які стояли тут і раніше. І такі ж поважні гусаки перетинали вулиці, прямуючи до болота. Навіть бугай, якого Грицик побачив за Воронівкою, був мов дві крапелини схожий на його вірного Петрика. Хіба що біля нього крутився не чорнявий Грицик, а білявий хлопчина з великими сумовитими очима.

— Як звуть твого звіра? — поцікавився Грицик.

— Грім, — відказав хлопчина.

— Це ж за що його так назвали?

— Бо він коли лютий, то реве, наче грім гримить.

Грім копирснув копитом і справді ревнув так, що Грицик мимоволі звів очі до неба. Але там не було жодної хмаринки.

— І чий же він такий грізний?

— Дядька Василя Байлема. Той, що зараз у нас старостує.

Грицик кивнув головою. Байлем таки вижив у тій січі з Саїд-мурзою, беклербеком двох удільних перекопських орд. Грицик з Саньком знайшли Байлема на одній з купин, геть обліпленого п’явками. Козацькі знахарі трохи його підлікували, проте для бродницького життя Байлем був уже заслабий. Тому Швайка познайомив Василя з переяславським старостою Лемешем і той згодився поставити Байлема старостою Воронівки. Грицик чував, що на зароблені в бродництві гроші Байлем накупив трохи корів та коней і тепер вважався чи не найзаможнішою людиною в селі.

— А ти ж сам чий будеш?

— Нічий. У мене батьків убили татари. А я в лісі заховався.

Грицик мимоволі зітхнув. Це дитя повторювало його долю. Йому чомусь захотілося притиснути цю русяву голівку до грудей і пригладити непокірні вихори.

— А тебе ж самого як звуть?

— Телесик.

Гарне ім’я у цього хлопчини. І таке ж воно безпомічне якесь. Глянеш на такого — і одразу здогадаєшся, що це не Степанко і навіть не Іванко. А саме Івасик. Себто Телесик.

Хлопченя зітхнуло й запитало:

— Дядьку Грицику, мені казали, що ви теж були такий самий сирота, як і я. Це правда?

— Правда, — відказав Грицик.

— Слухайте, візьміть і мене з собою в джури, коли їхатимете назад!

— А хіба тобі тут погано?

— Ні. Але дядько Байлем казали, що тільки в плавнях можна стати справжнім козаком.

— Подивимось, — відказав Грицик. І легенько ляснув коня по крупу, бо вдалині забачив Швайку з Байлемом. Ті, приклавши долоні до лоба, озирали довколишні місця. А за хвилину, про щось перемовляючись, поволі подалися туди, де колись стояло Швайчине обійстя.

Грицик перехопив їх напівдорозі. Василь кивнув йому і продовжив розмову.

— Спасибі переяславському старості, що ми вже два роки не платимо податків, — гулко, наче в бочку, бубонів Байлем. — То тепера ніби знову на світ народилися. Огорожу зміцнили, гаті навели, на Городищі мури укріпили, сторожові маяки подовжили. Тепер нас жоден татарин не застукає зненацька. А коли й наскочить, то голими руками не візьме. У нас зараз з сотня шабель набереться. То за такою огорожею ми й від п’ятисот татар відіб’ємося.

— А коли більше прийде?

— На моїй пам’яті такого ще не було. Татарин-бо не воювати приходить, а грабувати. Схопить, що погано лежить — і драла. А коли йому здачі давати — то він не такий уже й сміливий як здається. Йому, бач, теж хочеться живим-здоровим повернутися в степ. А як таки посуне на нас великою кількістю — ми завжди можемо відсидітися в болоті.

— А якщо взимку налетять?

— Подамося на Вовкулацький кут, — відказав Байлем. — Сам відаєш, там такі трясовини, що і взимку не замерзають. То ми трохи підрихтували проходи — так, щоб нападники заходили туди по одному. І тепер, коли що, кілька наших стрільців можуть утриматися проти тисячі башибузуків.

— Зрозуміло, — кивнув Швайка. — А що чути про пана Кобильського?

— Слава Богу, завіявся кудись, — перехрестився Байлем. — Після того, як ви дали йому лупки, став на кожен шурхіт озиратися. А коли татари спалили його Канівці — за ним і слід здимів.

— То ви тепер самі собі господарі?

Байлем зітхнув.

— Ми теж так гадали. Ну, думали, тепер у нас тілько один головний біль — татари. Але оце з місяць тому приїхав новий Кобильський. Заремба його звуть. Йому, бач, землі наші не київський воєвода відписав, а буцімто чи не сам великий князь литовський. А навіть і король польський. Та ще й прикупив дещо. Ходять чутки, що Кобильський йому свій уділ чи то продав, чи здав у оренду. Так що в нього під рукою опинилася майже вся земля на південь від Переяслава. Тож і почувається тут, як у себе вдома. Кажуть, уже повісив кількох людей. А що вже канчуком розмахує — то тут і Кобильському до нього далеко.

— А що ж староста переяславський?

— Сам побачиш. Проте, гадаю, не з руки йому чубитися з новим паном.

— Воно таки правда, — згодився Швайка. — А от, здається, й приїхали…

Байлем з Грициком перезирнулися і зупинили коней. Пилип не хотів, щоб при його зустрічі з батьківською садибою були свідки…

Швайка зійшов крутосхилом донизу, усівся на теплий камінь перед трухлявими залишками воріт і озирнувся. На перший погляд ніщо не змінилося за ті роки, що він був відсутній. Те ж гаддя вигрівалося на очеретах, ті ж бугаї бухикали в плавнях. Хіба що кам’яний льох, у якому колись не раз відлежувався Швайка, геть заріс жаливою. Схоже, про його існування забули як степовики, так і свої.

Втім, ні. Чомусь він був переконаний, що хоч би в які світи людину заносило, але часточка її душі таки залишається біля того місця, де почалося її земне життя. І не в самотині, а разом з обрисами його рідних. У цю хвилину Швайка бачив їх так виразно, начебто вони вирізьбилися перед його заплющеними очима. Он бабуня з дідом, он його батьки. Сторожко посміхаються, мовби хочуть запитати: «А як, Пилипку, склалося твоє життя?»

Що ж, йому соромитися нічого. Хоча довелося зазнати такого, що й ворогу не побажаєш. В уяві зринув спекотний степ і він посеред нього — малий, знеможений, покинутий усіма. Потім невідь-звідки до нього простяглися руки Рашитової матері, родом з його Воронівки… А от він уже парубок, і рушає в Крим. Ось він за морем у страшному герці.

А далі… Що далі? Повернувся з-за моря до Криму з таким-сяким скарбом. Довго шукав справжніх батька-матір, та так і не знайшов. А коли новий кримський хан Менглі-Гірей почав ходити на Сулу по ясир, зробився українським вивідником…

Десь простуджено бухикнув водяний бугай і обличчя рідних щезли. Швайка підвівся і якусь мить, схиливши голову, постояв перед прадідівськими руїнами. Тоді подався крутосхилом до своїх супутників.

— Їдьмо, — глухо мовив він.

Швайка не мав наміру надовго лишатися у Воронівці. Йому треба конче бути в Переяславі. З собою не взяв нікого. Заярного з Кривопичком та Одудом не відпустила рідня, а про Санькову матір і казати годі. У Грицика теж була вагома причина залишатися у Воронівці — мусив допомогти Демкові Манюні знайти пару.

— Бо сам я не знаю, як це робиться, — зізнався Демко перед від’їздом до Воронівки.

— Та це ж дуже просто! — вигукнув Грицик. — Підходиш до дівчини, яка тобі сподобалася, питаєш її, чи згодна вона вийти за тебе, — і все.

— А що, коли вона гарбуза дасть? — засумнівався Демко. — Це ж такий сором! Хоч з моста та в воду.

— Та який там сором! — пирхнув Грицик. — Я, Демку, коли мене теж змусять одружуватись, буду підходити тільки до тих дівчат, у яких є гарбузи. Їхня відмова — моя радість. Гарбузове насіння — то, знаєш, яка сильна штука!

— Е-е, — засумнівався Демко.

— Тобі що — насіння не подобається? — здивувався Грицик. — Тоді віддаси його нам, а ми тобі спечемо такого гарбуза, аж пальці оближеш! Правда, Саньку?

Санько на знак згоди кивнув головою. Потім глянув на Грицика і посміхнувся.

— Чого ти розвеселився? — поцікавився Грицик. — Скажи, то й ми з Демком посміємося. Правда, Демку?

І от уже другий день роз’їжджають вони воронівськими вулицями у пошуках Демкової нареченої.

— Які тобі подобаються більше — руді, біляві чи чорняві? — розглядаючи високі щільні паркани, допитувався Грицик.

Манюня сором’язливо опустив очі.

— Мені більше русяві подобаються, — зізнався він.

— То чого ж ти мовчиш? — загорівся Грицик. — Я, Демку, вчора у Ганущаків бачив таку русявку!

— Та… — завагався Демко. — Вона якась така…

— Що, не подобається? Тоді й не знаю вже, що тобі треба, — здався Грицик.

— Я в Канівцях хотів би… — почервонів Демко.

— У Канівцях? — здивувався Грицик. — А хто там такий особливий?

— Та… Є там одна дівчина… Ждана. Я б до неї… Я, знаєш, побачив її, коли мене пан Кобильський узяв був до себе. Я ще тоді подумав, що… Ну, сам знаєш…

— То в чому справа! — знову загорівся Грицик. — Тільки швидше, бо вже й сонце заходить… Ану, геть з дороги! — гукнув він на гусаків.

Санько їхати з ними відмовився. Йому було жаль знову покидати маму. Він лише глянув їм услід і подався додому. Треба було набивати нові крокви.

У Канівцях жили якісь байдужі люди. Ніхто не цікавився, хто вони такі, і з чим приїхали. Приятелі дуже швидко дісталися до руйновищ панського маєтку. Там теж до них не було ніякого діла. Кілька чоловік, що, мабуть, мали стерегти залишки хазяйського добра, задравши ноги, вилежувались у холодку. На затишній, вкритій ряскою річковій заплаві плавали гуси й качки. Нараз Демко штовхнув Грицика й очима вказав на невисоку натоптувату дівчину, що йшла від річки з пранням.

— Це вона, Ждана, — прошепотів він і облизав висохлі від хвилювання губи.

Ждана, мабуть, була в доброму гуморі — йшла собі і тихенько співала про калину, яка росла в лузі. Коли вершники під’їхали до неї, вона зупинилася і насупила свої світлі брови.

— Здрастуй, Ждано, — несміло почав Демко.

Ждана поставила корито на спориш, тоді взялася руками в боки й ущипливо поцікавилась:

— То де ж це тебе носило стільки літ? Ховався від татарів, еге ж?

— Та я того… зовсім не ховався, — заперечив Демко, і його обличчя почервоніло, як буряк. — Я — навпаки.

— О-о, звісно, звісно, — насмішкувато відказала Ждана. Вона стріпнула косою і знову взялася за корито. — Деякі ляпають язиком, обіцяють казна-що, а потім ховаються як останні боягузи.

— Я не боягуз, — почав було Демко, проте Ждана з незалежним виглядом пройшла повз нього.

Демко з роззявленим ротом дивився їй услід.

— Ти бач, як вийшло, — пробубонів він нарешті і розвернув коня.

— Ти куди? — зупинив його Грицик.

— Як куди? У Воронівку. Хіба ж не бачиш, яка вона?

— Е-е, Демку, так не годиться, — мовив Грицик голосом досвідченої у сердечних справах людини. — Треба бути рішучішим, бо так нічого й не доб’єшся.

— Та воно ж, розумієш…

— А вона теж гарна цяця! Закопилила губу, гадає, що на неї нема управи. А насправді…

— Ти щось надумав? — з надією глянув на друга Демко.

— Угу, — гмикнув Грицик і поглянув на сонце, яке вже торкалося дерев. — Ти ось що, Демку… давай трохи перекусимо у холодку. А тоді, як смеркне, ти виїдь на Воронівську дорогу і зачекай мене там.

— А ти що робитимеш?

— Побачиш…

Пізно увечері Грицик під’їхав до хати, куди зайшла вдень Ждана з пранням. Хата стояла на краю Канівців. Одразу за нею починався гайочок. Кремезна жінка, мабуть, Жданина мати, пильно глянула на незнайомого вершника і подалася в глибину двору.

За хвилину поріг переступила й сама Ждана. Вона розчісувала косу і наспівувала все ту ж пісню про калину. Побачивши Грицика, підійшла до воріт і поцікавилась:

— Чого зазираєш в чужі двори? Що, робити вам з Дурною Силою більше нічого?

— Він уже не Дурна Сила, — відказав Грицик. — Він уже Манюня. А в мене до тебе є нагальна справа.

— Яка ще там справа? — пирхнула Ждана. — Чи не хочеш сказати, що Демко десь чекає на мене? Передай йому, що даремно старається.

І вона обернулася до Грицика спиною.

І тут Грицик не втримався. Ич яка — до неї ж найсильніший на всіх козацьких островах хлопець лине душею, а вона, бач, кирпу дере! Ну, нічого… І вже не думаючи ні про що, Грицик підхопив дівчину і перекинув її через кінську спину. За мить слухняний кінь уже галопував вулицею, що вела прямісінько на Воронівку.

Спочатку Ждана була настільки вражена, що навіть не опиралася. Хіба що тихо зойкнула:

— Ти що ж це робиш?

— Те, що треба, — відказав Грицик і озирнувся. За ним ніхто не гнався. Тож він уже без особливого поспіху проїхав гай і вибрався в чисте поле. Ще кілька хвилин — і Демко побачить, який у нього вірний і відданий товариш. І що б той Манюня робив без нього!

Проте Ждана раптом запручалася. Грицик з усієї сили притис її до кінської спини, проте марно — Ждана вже перехопила повід і звеліла коневі: «Тпру!!!»

Кінь зупинився. Ждана зіскочила з коня і смикнула Грицика за холошу з такою силою що він і незчувся, як опинився в дорожній пилюці.

— То що ж це ти собі дозволяєш, малий негіднику?! — розлючено вигукнула Ждана і струснула Грицика, мов грушу. — Ти що — викрасти мене надумав, наче якийсь татарин, так?

Грицик намагався вирватись, проте марно — розлючена Ждана зараз, мабуть, не поступилася б силою самому Демкові.

— Та я… Вислухай мене! — нарешті попрохав він. Проте Ждана вже нічого не хотіла слухати.

А Демко тупцював на своєму коні і раз по раз позирав у той бік, звідкіля мав з’явитися Грицик. Цікаво, як довго він умовлятиме Ждану? А що, як вона взагалі відмовиться виходити заміж за нього, Демка? О, тоді буде такий сором, що хоч на люди не з’являйся!

І от нарешті затупотіли копита, а тоді почувся Грициків голос. Але якийсь дивний він був. Завжди веселий і впевнений, тепер він став якийсь незвичний — обурений і трохи наляканий:

— Відпусти, — прохав він.

— Не діждешся! — відказав йому обурений дівочий голос. — Ич, який! Ще молоко на губах не обсохло, а він теж туди, женихатися! Викрадати, бач, здумав!

— Та на біса ти мені здалася! — від щирої душі вигукнув Грицик. — Я ж не для себе старався…

За мить з місячної імли випірнув Грициків кінь. От тільки Грицик чомусь не сидів на ньому, а лежав упоперек, наче лантух. А в сідлі замість нього сиділа Ждана.

— Е-е, — мовив вражений Демко. — Що таке?

— Це ти мене питаєш? — озвалася Ждана і зіскочила з коня. Слідом за нею сповз і Грицик.

Ждана підійшла впритул до Демка і войовниче взялася руками в боки. — Ні, це я повинна запитати, хто намовив твого пуцьвірінка…

— Я не пуцьвірінок, — похмуро урвав її Грицик.

— Тебе не питають, — огризнулася Ждана і продовжила: — Це ж треба додуматися до такого, щоб порядну дівчину закинути, як лантух, на коня… Це ти йому таке загадав?

— Та ти що? — вражено закліпав очима Демко. — Та я… я ж хотів, щоб він мені допоміг…

— Що допоміг?

— Та те… ну, щоб ти…

Врешті Демко зрозумів, що заплутався і у відчаї махнув рукою.

— Ні, ти не розмахуй своїми граблями! — не відступала Ждана. — Ти краще скажи, нащо ти це все затіяв?

— Я ж те… Я ж хотів, щоб ми з тобою… Грицику, скажи краще ти. У тебе ж ніби лучче виходить.

Грицик уже трохи оговтався. Йому чогось навіть смішно стало: Ждана нагадувала куріпку, що вистрибує перед носом у великого пса. А той не знає, як йому бути: чи то радісно завихляти хвостом, чи підібгати його і чкурнути геть.

— Розумієш, він кохає тебе, але не насмілюється признатися… — почав він.

— Кохає? — Ждана знову повернулася до Манюні і ще міцніше взялася руками в боки. — А чом же ти сам цього не скажеш?

— Я… — почав було Демко. — Я це…

— Він боїться отримати гарбуза, — пояснив Грицик.

— Кому гарбуза?… Йому? — запалилася Ждана. — Та він же й гарбуза не вартий! Ні, ви тільки поглянь те на це одоробло! Все в латках, невмиване і тхне від нього… — Вона принюхалася. — А що це й справді від тебе так тхне?

— Не знаю, — вичавив із себе Демко.

Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.

— Там у тебе що?

— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…

— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!

Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:

— Ану, гайда за мною!

Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.

— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.

— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.

Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.

— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!

І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.

— Ану, спробуйте справжню копченю!

Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.

— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.

— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.

— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?

— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.

Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:

— Та там їх це… як гною, от!

— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?

— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?

— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.

«Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?»

Розділ 10.  ВАСИЛЬ ЛЕМІШ

— Тепер давай поговоримо…

Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.

Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.

— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?

— Так, — підтвердив Швайка.

— Два роки, — мрійно повторив Леміш. — Пам’ятаєш, як ми дали чосу татарам над Сулою?

— Ще б пак, — посміхнувся Швайка. Він з неприхованою приязню розглядав переяславського старосту. Був Василь Леміш росту невисокого, проте з могутньою шиєю, що сиділа на ще могутніших плечах. Завжди усміхнений і веселий, Василь у бою мовби шаленів. Швайка добре пам’ятає, як люто рубався він позаминулого року під час переправи кримського загону через Сулу під Лубнами.

— Ох, і добряче ви тоді з Вирвизубом постаралися, — розчулено згадав переяславський староста. — Вивели їх перед наші стріли й шаблі, мов зграю куріпок. А самі ззаду натисли…

Леміш провів долонею по обличчю, ніби стираючи приємні спогади. За мить пильний погляд темних очей прикипів до Швайки.

— А які вісті тепер привіз? — діловито запитав Леміш. — Як там твої татари поживають?

— По-різному, — відказав Швайка. — Оце перед Сулою перехопила нас сторожа тамтешніх пастухів…

І він розповів про розмову з Абдуллою.

Якусь хвилину Леміш замислено тарабанив пальцями по лаві.

— Отже, твій Абдулла хоче торгувати з нами… Що ж, треба йому допомогти. Бо хто торгує, тому бійка ні до чого.

— Твоя правда, — згодився Швайка. — А от Саїд-мурза торгувати з тобою, старосто, не хоче.

— Це той, з яким ви билися п’ять років тому?

— Він і тепер не проти. Але поки що податися за Сулу побоюється, бо Вирвизуб може вдарити йому в бік. До того ж, вони нарешті доп’яли, що коли з дніпровськими бродниками не заїдатися, то жити можна. І навіть мати з такого сусідства користь.

— Атож, — згодився Леміш. — Човнами везти до Києва свої шкури значно безпечніше, ніж диким степом.

— Саме так. Тому дехто навіть ладен вважати, що головна загроза степовикам іде не від дніпровських козаків, а з Криму. Бо тамтешня сарана як іде в похід, то не зважає, хто на її шляху — свій чи чужий.

— До мене навіть доходило, що перекопські мурзи попросили Менглі-Гірея не ходити через їхні улуси, — сказав Леміш. — До речі, а як там сам Менглі-Гірей?

— Такий же лютий, як і був. Але набагато обережніший, ніж раніше.

Леміш знов потарабанив пальцями по столу.

— Зрозуміло. А як там твоя бахчисарайська хата?

— Потроху будується.

— Чому потроху?

— Бо ті двадцять хлопців, що викупив їх за твої гроші, муляри так собі. Їм зручніше шаблю в руках тримати чи гарну довбню. Просяться, аж плачуть, назад до своїх домівок.

— Нехай ще поплачуть. Зліші будуть. Та й, гадаю, тобі треба більшу хату будувати, ніж думали спочатку.

— А нам з хлопцями більшої й не потрібно.

— Це вам з хлопцями. А що твій Басман-бек подумає? Що більший буде твій будинок, то більше він тебе поважатиме. А отже, й довірятиме. Так що тримай…

Леміш витяг капшук з грішми й подав Швайці.

— І ось ще… Лубенський староста плакався, що татарські кайсаки захопили його людей. То коли зустрінеш їх десь на кримському невільничому ринку, постарайся викупити.

— Постараюся, — кивнув Швайка. — Але я, пане старосто, хочу з тобою порадитися ось з якого приводу. Розумієш, я думаю лишитися в Криму назавжди.

Ліва Лемешева брова поповзла вгору.

— Це ж як розуміти?

— А так. Гадаю, що чи вхекаємо ми Менглі-Гірея чи ні — справа не зміниться. Крим як змушений постачати невільників Порті, так і надалі це робитиме, бо ж під Портою ходить. А от коли підняти повстання…

— Як ти сказав? — Леміш не повірив своїм вухам. — Повстання?

— Так. Розумієш, я підрахував, що нашого брата в Криму майже стільки ж, як і самих татарів. Тож почав оце збирати найневдоволеніших.

— Ну, Пилипе… — видихнув Леміш. — Та це ж… це ж… Ану, давай танцювати саме з цього місця!

— То я й танцюю, — всміхнувся Швайка. — Маю вже близько двох сотень вірних хлопців. Серед них є й купці, і каменотеси, і ратаї з пастухами. Навіть кілька яничарів є. І не лише в Бахчисараї, а й у Кафі, Ґьозльові чи, коли по нашому, Козлові. За рік, гадаю, до тисячі набереться.

Леміш гарячково потер руки.

— Так так… А решта — чи піде вона за тобою?

— Зробимо все, щоб пішли. А до того зачекаємо, доки Вирвизуб з товариством перебереться на пониззя Дніпра, щоб заступити дорогу татарам на правий берег. А коли він раз-другий надає їм по шиї, то поголос про нього розійдеться по всьому Криму. І тоді підійме голову навіть найобережніший з невільників. Тож нам лишиться хіба дочекатись, коли Вирвизуб зі своїми хлопцями якоїсь ночі підпливе на човнах до Криму, скажімо, десь біля Козлова. Там мої люди ніби випадково залишать кілька табунів. Вирвизуб пересяде на них і помчить на Бахчисарай. Тієї ж ночі піднімемося й ми — і не в одному місці, а скрізь, щоб Менглі-Гірей не знав, куди кинутись насамперед. А там, дивись, і всі невільники візьмуться за вила, за коси… Ну, як тобі мій задум?

Леміш розвів руками.

— Навіть слів не маю… Тільки… Чи не надто ти покладаєшся на Вирвизуба?

— У тому то й справа, — зітхнув Швайка. — Тож, пане старосто, коли ти згоден з моїм заміром, то мусиш допомогти. Інакше нічого не вигорить.

— Всім, чим завгодно… — Леміш, схоже, ще не прийшов до тями. — Але чим саме?

— Людьми. Бо сил у Вирвизуба не так уже й багато. А ще треба заповнити пустку, що залишиться після нього. Інакше пуповина між Вирвизубом і Україною буде перервана. Тому треба Вирвизубових хлопців замінити твоїми, пане старосто, черкаськими і якими ще там завгодно. Вони не тільки підтримуватимуть Вирвизуба, а й стерегтимуть плавні від ворсклянських і перекопських татарів. Бо ті можуть знову посміливішати і взятися за старе.

— Маєш рацію. Хоча… — зам’явся Леміш. — Людей і так не вистачає. Сам бо знаєш, що не перестають набігати кримські чамбули[15]. А проти них теж треба когось тримати. Але для такого діла…

І Леміш ляснув по столу з такою силою, що з вулиці озирнулися на садок старости.

Та за мить Леміш спохмурнів.

— Слухай… а хто ж може тебе замінити? Я, Пилипе, без тебе мов без вух і очей!

— Є один, — відказав Швайка.

— Це ж хто?

— Мій джура Грицик.

— Наскільки я знаю, він ще пішки під стіл ходить…

— Та ні, під столом він уже не вміститься. Йому вже сімнадцяте літо пішло. Я теж у такому віці починав. І винахідливий не по літах. Пам’ятаєш, як він обвів довкруж пальця пана Кобильського?

Широкий усміх сплив на Лемешевому обличчі.

— А, цей… Тоді інша справа. Я гадаю…

Докінчити він не встиг. На вулиці затупотіло, гулко ляснула хвіртка і до саду увірвався пишно одягнений вершник. Зупинився перед Лемешем і урочисто мовив:

— Його ясновельможність хоче бачити за своїм столом вашу милість!

Леміш окинув його похмурим поглядом.

— А тебе що, не вчили вітатися?

Вершник знехотя схилив голову.

— Його ясновельможність хоче бачити за столом вашу милість…

Обличчя Леміша прорізала глибока зморшка.

— Гаразд. Передай його вельможності, що незабаром буду.

— Його ясновельможність хоче бачити вашу милість за столом негайно, — не змигнувши оком, сказав вершник, хитнув головою і наступної миті зник у густій куряві.

Леміш провів його спопеляючим поглядом і вилаявся.

— Здогадуюся, що та ясновельможність — пан Заремба, — сказав Швайка.

— Та він, він, хай йому нечистий! Лізуть на нашу шию, мов ті змії. І нічого йому не переч, бо ж, бач — цяця велика, має дарчу від самого великого князя литовського! Я перед ним, як порожнє місце, бо ж правую лише від імені воєводи київського.

— І багато за ним земель?

— Звідси — і аж до Сули.

Швайка свиснув.

— Ого! Мабуть, чимось прославився?

— Та де там прославився! Подавав сподні якомусь ляському магнатові, тоді представляв його інтереси у дворі великого князя литовського. Ссав їх, як хитре теля двох мамок. А їм що? Їм вигідно дарувати нічийні землі. Вдасться їх освоїти — добре. Знесуть голову такому ось Зарембі чи Кобильському — теж невелика втрата: завтра прийде ще якийсь дурень. — Леміш зітхнув. — Воно ніби й добре, погано тільки те, що ці Заремби й Кобильські поводяться так, ніби я їм не переяславський староста, а слуга.

Леміш лайнувся ще раз і наказав кільком слугам озброїтися і їхати за ним.

— Дожився, бач, — уже боюся сам-один їхати до того зуха, — поскаржився він. — Чого доброго, ще накаже в холодну кинути. Слухай, а ти не хотів би зі мною поїхати? Заодно й побачиш, що воно за одне.

— Дуже радо, брате старосто! — усміхнувся Швайка.

— От і добре…

Вони виїхали на вулицю в супроводі десятка козаків. А ще за хвилю звідкілясь, мов із-під землі, вигулькнуло ще кілька пишно вдягнутих вершників і подалися за ними.

Рука Швайки мимоволі потяглася до руків’я шаблі.

— А то хто такі? — запитав він.

— Не зважай, — сказав Леміш. — Клятий Заремба зумисне їх підсилає, аби мені терпець урвався. І тоді в нього буде прегарна нагода поскаржитися на мене великому князеві.

Швайка знову свиснув.

— Веселе життя, — сказав він. — То цей Заремба — що? — хоче поселитися в твоєму маєтку?

— Слава Богу, ні. Збирається звести палац десь біля річки Золотоношки. Подобається йому, як блищить там дно. Наче золото хтось розсипав… Ет, Пилипе, мабуть, треба знову тікати у плавні! — Леміш знуджено посміхнувся. — Як гадаєш, приймуть мене там?

— Тільки не здумай так чинити! — різко відказав Швайка. — Ти тут потрібен. На тебе вся надія.

— Та яка там надія! — буркнув Леміш. — Цей Заремба вже почувається єдиним паном. Три дні тому в Драбівцях та Житняках почистив усі комори. І трьох чоловік закатував на смерть за те, що спробували чинити опір. А он і він сам, катюга…

Пан Заремба розкинув своє шатро перед дібровою, під розлогим дубом. Десь тихо грали музики, з поштивим схилянням туди-сюди сновигала челядь, біля річки голі жовніри купали коней.

Сам Заремба сидів у позолоченім кріслі на невисокому пагорбі і вдивлявся за Трубіж — розглядав неозорі простори. Він так захопився тим спогляданням, що й не звернув уваги на Леміша та його людей, що зупинилися за десяток кроків від нього.

На лицях Зарембових слуг промайнули глузливі посмішки. Леміш скрипнув зубами, проте стримався.

У глибині діброви подала голос зозуля. Коли вона нарахувала до тридцяти, Заремба повернувся до Леміша і невдоволено сказав:

— Я на вас чекав раніше, пане старосто.

— Вибачте, ваша мосць, — схилився Леміш. — Нагальні справи.

— Ваші справи могли б і зачекати, — невдоволено мовив Заремба. — Є речі значно важливіші.

Він помовчав, аби присутні зрозуміли значущість мовлених ним слів і повів далі:

— Перш ніж оглянути даровані мені самим… — він значуще підняв догори вказівного пальця, — землі, я хотів би дещо з’ясувати. Якщо ви, пане старосто, уже встигли завважити, я намагаюся порадитися з розумними людьми, перш ніж почати діяти.

Власне, свою діяльність він уже розпочав. Неподалік, під іншим деревом, стояло трійко чоловіків із зв’язаними за спиною руками. Пригледівшись, Швайка в одному з них упізнав Грицька Грабенчука, котрий минулого року козакував аж біля Хортиці. По розшматованій сорочці і кривавих смугах на обличчі Швайка зрозумів, що його вже пригощали канчуком.

— Пане старосто, ви знаєте цього? — запитав Заремба і тицьнув канчуком на Грабенчука.

— Так, ваша вельможність, — відказав Леміш. — Це кропивнянський староста.

— І хто ж його поставив гм-мм… на старостування? — поцікавився Заремба.

— Це право, дароване мені, — з гідністю відказав Леміш. — І я не розумію, чому він потрапив у вашу немилість.

— Он як… То мушу заявити, пане переяславський старосто, що цей ваш староста поводиться як останній покидьок і хам, чого я терпіти не збираюся. Вам відомо, що він учинив?

— Поки що ні… — через силу мовив Леміш.

— Шкода, — зітхнув Заремба. — Я гадав, що переяславський староста має знати про все, що діється у його володіннях. То мушу заявити, що цей староста, цей хлоп, відмовився виконувати мої накази! Коли мої люди зажадали від мого імені двох чоловік, котрі мають стати жовнірами у моєму війську, він відказав, що виконуватиме лише ваші, пане переяславський старосто, накази! Себто я для нього ніхто. Я, котрому сам король і сам великий литовський князь виявляють ласку! Мало того, коли мої люди хотіли покарати його за нечувану зухвалість, йому на захист кинулося ось це бидло, — він кивнув на товаришів Грабенчука. — То що я повинен з ним учинити, пане старосто? Спустити з живого шкіру чи посадити на палю? — Заремба криво посміхнувся. — Як бачиш, пане старосто, я не прихильник самосудів. Перед тим, як діяти, я завжди раджуся з розумними людьми. Ну, що скажеш?

Швайка ще ніколи не бачив Лемеша таким. Ще трохи — і той, схоже, вчинить щось страшне. Але йому цього не можна, ні в якому разі не можна! Бо коли й пов’язує бодай якась ниточка козаків з їхньою землею — то це саме він, Леміш.

Швайка торкнув поводи і виїхав наперед.

Заремба здивовано втупився у нього.

— Ти хто такий? — вигукнув він.

— Я вивідник у татарському степу, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Переяславський староста може засвідчити — у тому, що наші землі не такі розграбовані, як інші, є й моя заслуга. А також і його, — Швайка кивнув на Грабенчука. — Ми не раз ходили з ним на татарів і щоразу він поводився мужньо й хоробро. І завжди приязно ставився до корони.

— А чи не здається тобі, вивіднику, що ти сунеш свого носа до чужого проса? — примружився Заремба. — Це у вас, пане старосто, всі такі? — звернувся він до Лемеша.

Той не відповів.

— Починайте, — звелів Заремба слугам.

У повітрі засвистіли нагаї, полишаючи на Грабенчуковій спині криваві смуги.

Швайка витяг шаблю і став поруч з Грабенчуком.

— Ваша ясновельможність, це чесна людина і віддана короні! — вигукнув він. — Ще раз прошу вашу милість спочатку розібратися, в чому справа. Може, вас ввели в оману.

— Ти що — змушуєш мене сумніватися в моїх людях? — обличчя Заремби почало буряковіти. — Та хто ти такий, щоб мені перечити?

— Вашмосць, це відомий вар’ят, — виступив наперед один із слуг. — Я був у дворі пана Кобильського і бачив, як цей зі своїми людьми збиткувався над підданим корони.

— Он як… — загрозливо почав Заремба.

Швайка повів очима навколо себе. Помітив як на пружився Леміш, як руки його охорони потяглися до шабель. Зараз має статися сутичка, яку можуть потрактувати як повстання…

Ні, не варто Василеві виказувати себе чи ставати на прю з представником самого короля, не варто! Він ще не раз знадобиться, коли татари здумають прийти в ці землі…

Не роздумуючи, Швайка смикнув поводи і Вітрик звівся дибки. Почт ще не встиг змигнути очима, як Швайка сховався за деревами.

— Наздогнати! — вереснув Заремба.

Кілька жовнірів, заважаючи одне одному, кинулися до коней.

Розділ 11.  ГРИЦИКІВ ЗАДУМ

Санько з Грициком покривали очеретом дах хати тітки Мокрини. Така робота подобалася Грицикові чи не найбільше. Ще змалечку він, як вивірка, гасав на воронівських дахах, допомагаючи дорослим. І тепер він теж сидів на кроквах, вправно підбивав очеретяні кулі і час від часу питав:

— Ну як, добре?

— Ніби все гаразд, — відказував знизу Санько, а його мати схвально кивала головою. Зараз їй тільки й лишалося, що кивати. Бо вкривати дах вважалося справою не жіночою.

Зготувати обід для робітників зголосився Демко, котрого ніякий дах витримати не міг.

— Тітко, — сказав він. — А чи не дали б ви мені приготувати куліш?

— Як це? — не зрозуміла тітка Мокрина. — А я для чого?

Проте Демко таки вмовив її поступитися місцем біля вогнища, запевнивши, що він приготує не простий куліш, а козацький. Той, що навчив його варити дід Кібчик — найкращий кашовар на всьому Дніпрі.

І тепер Демко дмухав на вогнище й кришив старе сало, Санько з Грициком лагодили дах, а тітка Мокрина вперше в житті сиділа, склавши руки. Втім, сиділа вона лише кілька хвилин, а тоді все ж вигадала роботу й собі. Ще кілька років тому завівся у Воронівці звичай копати від хати чи від льоху потайний хідник у яр. Це на той випадок, коли татари нападуть зненацька і вулицею бігти до Городища буде вже запізно. Тож вона подалася до льоху, щоб підновити хідник, бо після зими він почав де-не-де осуватися.

— Це добре діло, — схвалив її намір Грицик, який зверху бачив усе. — І знаєте, тітко, що я ще придумав? Треба одразу за входом зробити місце для капкана. Знаєте для кого?

— Знаю, — долетів з підземелля глухий голос. — Та й хто б не знав!

— А я — ні, — зізнався Демко.

— Дивак, — сказав Грицик. — Це ж дуже просто! Уяви, що налетіли татари і вриваються на подвір’я твоєї Ждани. То вона що робить? Тікає до льоху, залазить у нору і ставить за собою капкан. А далі — уявляєш, що воно буде?

— Ну, це вже уявляю, — повагом відказав Демко. — Татари вриваються на подвір’я, кидаються за нею — і передній з них потрапляє в капкан. Доки татари гадатимуть, чого він реве, мов бичок…

— Бичка ти гарно придумав, — похвалив Демка Грицик.

— Не заважай, — відмахнувся Демко. — Так от, поки вони дізнаватимуться, чого він там реве, доки витягуватимуть його звідти, — вона вибереться до яру і — шукай вітра в полі!

— О, згадав! — Грицик ляснув себе по лобі. — Демку, а про що ви з нею балакали?

— Коли?

— Ну, тоді коли я від’їхав, щоб вам не заважати. До чого ви домовились?

Демко зів’яв. Він і сам не знав, до чого вони домовились. Після того, як хлопці розправилися з лящем, Ждана вивела їх за ворота. Демко тоді зупинився і хотів їй щось сказати, проте гарні слова в голову не приходили, а Грицик, як назло, був уже далеченько. То Ждана трохи постояла й сказала: «Їдь уже, нічого тримати уночі біля воріт чесну дівчину. А коли хочеш навідатися ще, то приїзди краще вдень…» При згадці про запрошення Демко розплився в усмішці.

— То вже наші справи, — відказав він. І не втримавшись, запитав: — Правда ж, вона гарна дівчина?

— Гарна, — згодився Грицик. — Коли здалеку.

— Це ж чому? — здивувався Демко і насупив брови.

— Чому, чому… спробував би ти повисіти поперек сідла, тоді б і взнав — гарна вона чи ні!

Демко розтягнув рота до вух. Це Грицик лише вдає, що невдоволений. А насправді все інакше. Вже на другий ранок Демко прокинувся від Грицикового реготу. Виявляється, той згадав, як повелася з ним Ждана і сміявся так, ніби це й не з ним сталося. Інший би, може, й образився, а от Грицик в усьому бачить щось веселе.

Нараз Грицик завмер.

— Хлопці, до нас хтось їде, — вигукнув він. — Летить, мов скажений!

Дорогою, що вела з Канівців, швидко рухалася якась цятка. Вона все збільшувалася і врешті Грицик розгледів у ній Швайку. Дивно. Два дні тому Пилип рушив до Переяслава, де збирався з тиждень побути. А тепер чогось галопує назад. Невже щось трапилось?

— Гей, Пилипе, ми тут! — гукнув Грицик.

Пилип завів Вітрика у двір, обтер його мокрі боки і лише тоді повернувся до хлопців.

— Не щастить нам, хлопці, з цими панами, — поскаржився він і припав до кухля з водою.

— Що, Кобильський повернувся? — стривожився Грицик.

Швайка пив довго. Тоді вилив решту води собі за комір і відказав:

— Якби ж то… Ні, наш Кобильський — немовля порівняно з новим паном Зарембою. Кобильський тільки лупцював, а цей на палі садить.

— Ого, — сказав Грицик і зліз із даху. — А ти не жартуєш?

— Тут, хлопці, не до жартів, — відказав Швайка.

Нараз він втягнув носом повітря і повернувся до вогнища, над яким парував казанок.

— Та розповідай же! — нетерпеливився Грицик.

— Потім, — відказав Швайка. — Я ж тільки зараз згадав, що майже добу в роті й ріски не мав!

Навіть тітка Мокрина визнала, що такий смачний куліш скуштуєш не щодня. Тож товариство заговорило тільки тоді, коли ложки зашкребли по днищу казана. Вони всілися під грушею і Швайка почав свою оповідь.

— От же й звір! — вилаяв Демко Зарембу. — Попадеться він у мої руки. А що з Грабенчуком?

— Не знаю, — відказав Швайка. — Сподіваюся, він лишився живий. А як ні — то ніколи собі не прощу.

— А що ти міг зробити? — сказав Демко. — Їх же, сам кажеш, ціле військо…

— Не у війську річ, — урвав його Санько. — Швайка, мабуть, боявся, що за нього вступиться Леміш зі своїми людьми, і тоді таке почнеться!

Швайка промовчав. Лише люто покрутив головою.

— Оце та-а-ак, — сказав Грицик, — просто хоч бери та й проси Кобильського знову повернутися.

— Облиш, — скривився Швайка. — Тепер нам не поможе й десять Кобильських. Тут, хлопці, треба або втікати цілими селами світ за очі, або щось придумати.

— О, я знаю! — подав голос Демко. — Треба зробити так, щоб того пана чорти забрали.

— Ти що — збираєшся його підстрелити? — поціка вився Грицик.

— А хоч би й так.

— Ні, так не вийде, — заперечив Грицик. — Його смерть може нам вилізти боком.

— Нічого не вилізе, — вперто обстоював своє Демко. — Ми після цього знову подамося в плавні, а там нас і дідько лисий не відшукає.

— А як бути з тими, хто лишиться тут? З Саньковою матір’ю, з твоєю Жданою, з її ріднею? Нас, може, й не знайдуть, а от на них відомстяться.

Якусь хвилю Демко розмірковував.

— Ти диви, — нарешті сказав він. — А я про це й не подумав… О, а що коли з нього, як з пана Кобильського, зняти штани? Саньку, ти зміг би знову прикинутись якимось великим цабе?

Тепер уже замислився Санько.

— Спробувати можна, — відказав він. — От тільки треба ще подумати, ким прикидатися.

— Великим князем литовським, — підказав Грицик. — Чи польським королем.

— А ти знаєш, які вони на вигляд? — втрутився Швайка.

— Ні, — визнав Грицик.

— То ж бо й воно. Ні, Санька ми залишимо на крайній випадок. А поки що треба придумати щось інше.

— Якби ж то знаття, що саме, — зітхнув Грицик.

— Думайте, хлопці, думайте, — попрохав Швайка. — Бо я не можу думати. У мені зараз кипить така лють, що нічого в голову не лізе, крім того, щоб відірвати йому голову.

— Татари, — нараз обізвався Санько.

— Що? — повернувся до нього Грицик.

— Татари, — повторив Санько і невдоволено скривився. — Чомусь перед очима лиш це одне слово крутиться. А чому — треба ще подумати. Зачекайте трішки…

— Татари, кажеш? — перепитав Грицик. Він наморщив чоло і втупився в землю.

Нараз обличчя його просвітліло.

— Хасан! — вигукнув він.

— Що? — не зрозумів Швайка.

— Хасан нам допоможе, ось що!

— Добра думка, — сказав Санько. — Я теж про це подумав. Тільки мені це не надто подобається…

Проте Грицика вже було не спинити. Він озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і почав:

— Отже, я пропоную таке…

Спочатку Швайка й слухати не хотів про те, що задумали хлопці. А тоді з безвиході махнув рукою і відвернувся. Схоже, іншого шляху у них не було.

За якусь годину Швайка з Демком уже їхали в татарський степ, а Грицик з Саньком — у протилежний бік — туди, де збирався вершити свої справи новий хазяїн цих місць — пан Заремба. Заярний заходився про щось гомоніти з воронівським старостою Байлемом, а Кривопичка з Одудом забрали до себе їхні родичі — адже хлопці не були тут понад три роки.

Пан Заремба навіть і в думках не мріяв, що його землі виявляться такі чудові. Розкішна паша, зелені пагорби, високе чисте небо — все це йому видавалося чи не раєм. Та найголовніше — цей рай належав йому, і тільки йому. І навіть згадувати страшно, скільки він набігався від королівського замку до палацу великого князя литовського, доки добився прав на все це. Правда, отой товстун Кобильський попереджав, що в цих краях розбишака сидить на розбишаці. Тому він, Заремба, звабив зо два десятки найбільших польських відчайдухів обіцянками ситого й веселого тутешнього життя. Решту, набрану з місцевих вайлуватих здорованів, пристрахав, що в разі непокори або втечі насамперед постраждають їхні родини. Тож нині під його рукою зібралося майже півтори сотні добірних шабель, і тепер йому сам біс не страшний. З ними він наведе в цьому краю лад, а тоді, зігнавши тутешніх хлопів, зведе такі хороми, які й самому королю не сором показувати. А починати доведеться з канчуків та паль. Атож, хочеш бути господарем — мусиш стати жорстоким. І що найголовніше — він відчув, що йому це подобалось. Подобалось, коли низько кланялися, подобалось, коли одним лише порухом брови він вирішував долю того чи іншого хлопа. Ні, він таки наведе тут лад! І не тільки серед тутешнього бидла, а й серед тих, кого Кобильський з деякого часу боявся більше від татарів. Він, Заремба, ще й досі пам’ятає, як тремтів Кобильський з безсилої люті, коли розповідав про тутешніх козаків та волхвів. Але він, Заремба, їх не боїться. Бо перед прибуттям сюди зустрівся зі своїми віслянськими волхвами і ті відібрали для нього кілька жовнірів, що непіддатливі до жодних навіювань.

Щоправда, спочатку він гадав, що розповіді Кобильського про тутешні жахи — радше, наслідок його перепудженої уяви. Та виявилося, дещо з цього близьке до правди. Взяти хоча б того вурдалаку Швайку. За ним погналося п’ятеро найкращих жовнірів, на найпрудкіших конях. Від них ще ніхто не втікав…

Заремба стиха вилаявся. У нього перед очима ще й досі стояла глузлива посмішка переяславського старости, коли жовніри повернулися, мов обпльовані. Виявляється, воно таки правда, що той Швайка — вурдалака. Мали вже його от-от схопити — та він звернув на якусь лісову стежку, а тоді злющим вовком вилетів з кущів, кресонув зубами по шиї переднього коня і щез. Тож і не дивно, що коли повернулися його найхоробріші жовніри, то в них з переляку зуб на зуб не попадав. А переяславський староста, замість того, щоб теж вжахнутися, тільки зуби шкірить. Чи не заодно він з тією нечистою силою? Та й він, Заремба, теж маху дав: так знітився під тим насмішкуватим поглядом, що відпустив кропивнянського старосту разом з його хлопами.

Але більше такого не буде. Він уже знає, чого чекати, і готовий до всього. Головне, щоб не він, а його почали боятися! Помахом руки Заремба підкликав до себе найближчого жовніра — з тих, які не піддавалися чарам. Запитав:

— Прибули наші люди від Сули?

— Так, вашмосць, — виструнчився той. — Привели ще двадцятьох дужих хлопів і вісім возів збіжжя і хутра.

— Так мало?

— Більше, кажуть, не вдалося. У тій, як його… ага, Воронівці, хлопи, гідні вашої служби, кудись щезли. Лишилися самі старигани й жінки. І збіжжя не знайшли…

Слуга замовк, зі звичним уже острахом чекаючи, як його пан почне буряковіти і хапатися за шаблю.

Проте цього разу Заремба лише стулив вуста у зловтішній посмішці.

— Що ж, тепер їм навіть у пеклі не позаздрять…

Слуга схилив голову. Він знав, що слова його пана не розходяться з ділом.

Розділ 12.  САТАНИНСЬКИЙ ГРИБ

— Нічого не виходить, — поскаржився Санько. — Схоже, тут є чимало тих, на кого навіювання не діє.

Грицик прикусив губу. Він уже знав, що є й такі люди. Хоч дуже мало, але вони є. І, мабуть, не просто так вони зібралися в Заремби. Не інакше, як Кобильський дещо йому розповів, тож тепер Заремба вирішив захиститися від Санькових чарів…

Уже третю добу стежать вони за Зарембою та його людьми. Знають про нього майже все. Знають, що найближчі його слуги — ті два десятки, що пишно зодягнені і носи задирають аж до неба. І не мають ніякого жалю чи співчуття до інших. А ще — їдять вони лише зі свого, панського, казана. Мабуть, гидують спільним чи бояться, що їх отруять. Решта — зібрані з довколишніх сіл хлопці-гайдуки, яким Заремба пригрозив, що в разі втечі їхні родини будуть посаджені на палі або порубані. Тому на цих людей надії теж нема — зі страху вони виконають усі панські накази.

А Заремба, здається, таки здогадується, що за ним стежать. Бач, як оточив себе слугами. Та такими, що до нього й стрілою не дістанеш, не те що шаблею чи навіюванням. А як просто все бачилося на початку! Санько наблизиться до Заремби, чарами заведе його в якийсь перелісок — а далі все буде так, як задумав Швайка.

А воно не виходить. Минулої ночі, перед світанком, коли так солодко спиться, Грицик з Саньком пробували наблизитися до шатра Заремби. Але нічого не вийшло, бо чотири вартові, що сторожували шатро пана Заремби, не те що самі не спали, а й один одному спати не давали. Коли хто схилить на груди голову — одразу ж пригощали стусаном. І ніяке навіювання на них не діяло. Хіба що ступне якийсь крок-другий від шатра, тоді зупиниться, одмахнеться, як від надокучливої мухи, і знову пристає до товариства.

— Думаю, Саньку, що нічого у нас не вийде, — впівголоса бубонів Грицик. — Уже всі боки одлежали і що?

Санько до болю прикусив губу. Що мав на це відповісти? Чи не вперше за останній рік він відчував безсилля. Просто хоч вовком вий.

Нараз Грицика щось штовхнуло під коліно. Він озирнувся й побачив Барвінка.

— Привіт, — сказав йому Грицик. Тоді почухав вовка за вухом і видобув жменьку реп’яхів, у якому відшукав стрічку від Швайки. Швайка повідомляв, що потрібні люди вже чекають їх в умовленому місці.

— Молодець, Швайка, — сказав Грицик Санькові. — От тільки у нас нічого не виходить.

— Вийде, — несподівано для самого себе відказав Санько. — Веди їх сюди.

— А ти?

— А я тут залишуся.

Грицик зручніше умостився поруч.

— Ні, так не піде, — сказав він. — Швайка суворо-пресуворо наказав не лишати тебе одного ні на мить.

Санько відвів очі від табору і обернувся до товариша.

— Грицику, ну подумай сам. Ми тут ще бозна-скільки пролежимо і нічого путнього не вилежимо. Так що їдь за ними, а я тим часом, може, щось таке й набачу…

Грицик пильно глянув товаришеві в очі:

— Тільки дивись мені, бережи себе.

— Не турбуйся, — усміхнувся Санько. — Я ж не самогубець якийсь.

Грицик напригинці подався углиб діброви, де стояли їхні коні, але за кілька кроків посковзнувся і впав.

— Бісів гриб, — крізь зуби вилаявся він.

Санько придивився до гриба і поправив товариша.

— Не бісів, а сатанинський.

— Матері його ковінька! — буркнув Грицик і щез у гущаві.

А Санько не відривав погляду від понівеченого гриба. Сатанинський, сатанинський… Дід Курило казав, що коли його хтось спробує, то стає такий шалений, що аж розум втрачає. А що, коли…

Він знову повернувся лицем до табору. Гайдуки під наглядом двох жовнірів вправлялися на шаблях, решта жовнірів вишколювали коней — коні високо піднімали ноги, ставали задки, влягалися на землю. З десяток чоловік поралося біля казанів. А четверо наймолодших рушили до діброви — саме в той бік, де зачаївся Санько.

«Мабуть, по хмиз», — здогадався Санько і напригинці відійшов углиб.

Він не помилився. Зарембові слуги розбрелися по діброві і застукали сокирами. Санько зачекав, доки один з них відійде від гурту, і подумки наказав йому наблизитись. Тоді звелів йому роздягтися і заснути. А сам убрався в його одіж, похапцем назбирав велику в’язанку хмизу, накришив у полотняну торбинку кілька сатанинських грибів, завдав на спину в’язанку і, зігнувшись удвоє під її вагою, подався до табору.

— Куди квапишся, Гавре? — гукнули йому. — Що, вислужитися хочеш?

— Та… — непевно відказав Санько, не спиняючись.

На нього ніхто не звертав уваги. Якийсь жовнір, пролітаючи мимо на вороному коні, рубонув шаблею по краю в’язанки і помчав далі. На землю полетіли короткі штурпаки. Двійко, що мчали за жовніром, вдоволено зареготали.

— Ну й рука в тебе, пане Франеку! — гукнув один з них. — Відбрив, наче власну щоку!

І теж рубонув по в’язанці, проте з іншого боку.

Біля казанів уже кипіла робота. Хто носив воду з недалекої річки, хто рубав м’ясо.

— Гавре, давай сюди! — крикнули Санькові.

Він підняв голову з-під в’язанки і побачив дебелого розчервонілого дядька, що порався біля казана, де готувалася страва для шляхтичів. — Що ж ти так мало приніс? Мабуть, знову панове шляхтичі зволили розважатися, га?

Нараз його очі розширилися від здивування, проте Санько встиг навіяти йому, що він і є Гаврило, і кухар знову звично примружив зіниці.

— Нумо, Гавре, скидай швидше та біжи знову, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Бо скуштуємо по канчуку за затримку. Вашмосці, бач, хочуть їсти в один і той самий час…

І він, як подумки й звелів йому Санько, сердито повів очима у бік жовнірів. Цього було досить, щоб Санько встиг висипати з торбинки в казан грибне кришиво. За мить він уже знову біг до діброви…

Гаврило усе ще солодко посопував під кущем. Санько подумки звелів йому знову одягтися. Хлопець розплющив очі, потягся, потім здивовано озирнувся і… швиденько заходився збирати хмиз. Незабаром його зігнута постать уже тупцяла до табору.

Все, сказав собі Санько. Тепер лишається тільки чекати. Швидше б Грицик привів потрібних людей.

І Грицик не забарився. Не встигла доваритися страва в жовнірському казані, як позаду почувся шурхіт. Санько озирнувся і вдоволено кивнув головою. Потрібних людей було десятеро, і всі як один — татарчуки на чолі з Хасаном.

— Ну, є щось новеньке? — видихнув Грицик, лягаючи поруч.

— Зараз побачимо, — відказав Санько.

Пан Заремба розкошував у солодких мріях. Мовби сам польський король з великим князем литовським приїхали до нього і вражено озираються довкола. Ще б пак: щойно він, Заремба, прогнав перед ними свої незліченні табуни — і в тих аж дух перехопило, бо таких огирів вони ще не бачили. Він, звісно, дарує їм по коневі, і вони не знають, як йому й дякувати. Потім Заремба показує свої отари, потім вони довго милуються видивом зелених пшениць та жита. А коли перед очима високих гостей зринув казковий палац, що відбивався у променистих водах річки Золотоношки, то король з великим князем мало не втратили дар мови. А далі — почесті, шана, нагороди, заздрісні погляди тих, хто зовсім ще недавно навіть не хотів дивитися в його бік…

Солодке споглядання пана Заремби урвав гамір, що виник невідомо звідкіля і наростав, наче повітряний вихор перед дощем. Почулася лайка, тоді хтось загорлав сороміцьку пісню, у якій, на подив Заремби, дошкульно згадувалося і його ім’я.

— Гей, що там таке?! — гнівно вигукнув він. — Ану, приведіть мені того дурня!

Проте ніхто нікого не приводив. Натомість за стіною почулися обурливі вигуки.

— Це кого він називає дурнем, га? — почувся гнівний голос пана Глушека, найгоноровішого з шляхтичів. — А сам він хто?

— Такий самий, як і ми! — відказав йому інший голос, що належав панові Скавронекові.

— І зовсім не такий! — заперечив голос пана Гурського. — Його батьки були хлопами, а воно, бач, дурнями нас обзиває!

Одразу заревіло кілька горлянок, почувся брязкіт шабель. А тоді пролунав нажаханий крик одного з охоронців.

— Пане, вони зчинили напад…

Нараз голос обірвався. Тоді почувся гучний тріск — і в одній зі стін виник пролом, за яким виднілися вирячені, спотворені шаленством обличчя кількох шляхтичів, що рвалися, розмахуючи шаблями, до намету.

Ніби якась сила скинула пана Зарембу з ложа. Не випрямляючись, просто на чотирьох, він кинувся до задньої стіни, пірнув під неї і за мить опинився за шатром. Чув, як у шатрі вже порядкують, як люто лаються, розшукуючи його. Пан Заремба, не криючись, чкурнув, куди бачили очі. Нараз перед ним невідь-звідки виринув якийсь хлопака.

— Пане, втікайте! — вигукнув він. — Сідайте на цього коня — і за мною!

Не роздумуючи, пан Заремба злетів на коня і помчав за своїм рятівником до діброви. Біля перших дерев їх зустрів ще один хлопака на коні.

— Швидше, пане! — гукнув він.

Били копитами коні, дубове гілля стрімко наближалося, намірюючись знести голову, і так само стрімко пролітало за спину. Попереду вже виднівся просвіток, який віщував спасіння. Вже усміхнені лиця хлопчаків почали повертатися до нього…

Нараз просвіток заступили якісь постаті на конях. Придивившись до них, Заремба жахно скрикнув: це були татари.

Проте його рятівники не розгубилися. Один з криком налетів на найближчого татарина, інший зробив це мовчки. Рубалися люто, аж доки звідкілясь вилетіли кілька арканів і обвилися навколо їхніх ший.

Пан Заремба відчув, що його теж міцно схопили під руки. Останнє, що він побачив — зловтішно усміхнене татарське обличчя в кошлатому малахаї.

Розділ 13.  У ТАБОРІ

По сніданку ворота переяславського старости затрусилися від дужих ударів.

— Пане старосто, відчини!

— Кого ще там нечиста принесла? — невдоволено пробурмотів Леміш і вийшов на ґанок. За воротами він побачив кінного Швайку.

— Щось трапилось? — стривожився Леміш. — Татари?

— Ні, пане старосто, — навіть віддалеки було видно, як посміхається Швайка. — Цього разу я привіз тобі втішніші вісті. Але поспішай, бо можна все на світі проґавити! І людей з собою прихопи!

За якусь хвилину невеликий загін мчав до табору пана Заремби.

А в ньому зчинилася паніка. Кілька шляхтичів усе ще войовниче горланили й розмахували шаблями, але більшість уже прийшла до тями. Вони вражено дивилися на десяток посічених на капусту товаришів перед входом до шатра пана Заремби, на дірки в шовкових стінах і нічого не розуміли. Віддалік переминалися з ноги на ногу слуги з місцевих людей. Нараз один з шляхтичів, що перестав горланити, здивовано втупився в трупи, тоді на кашовара, і вражено запитав:

— Хто це їх поклав?

— Ви, пане, — затинаючись, відказав кашовар.

— Брешеш, пся крев!

— А ви на шаблю свою гляньте…

Шляхтич витяг шаблю і ледь не впустив її. Шабля була покрита кров’ю.

А кашовар не вгавав:

— Оцей ось пан загинув від вашої руки. Цей — від руки того пана. І той пан, що коло нього, теж порішив одного з охоронців його вельможності. А тоді ви всі разом увірвалися в шатро…

Шляхтич задеревенів. Щось таке мовби й було. Він пам’ятає, що кричав про когось і шаблею ніби вимахував, але щоб отаке…

— Не може бути!… — прошепотів він. Тоді набрав повітря, обернувся до завмерлої юрби і заволав: — Ні-і! Цього бути не може! Це ви, це ви все затіяли!

А тоді здалеку почувся стукіт копит. Всі обернулися. До табору летіло десятків зо три озброєних людей. У передньому неважко було впізнати старосту переяславського.

— Що тут таке? — на скаку злітаючи з коня, гукнув староста.

Шляхтичі мовчали. Натомість із юрби долетіло:

— Це все вони, пане старосто. Між собою рубалися.

— Еге ж, їли собі, їли, а тоді ні з того, ні з сього схопилися за шаблі.

— Це правда? — звернувся Леміш до шляхтичів.

Ті мовчали.

— Це наша справа, — нарешті подав голос один з них. — Самі розберемося.

— А пан Заремба де? — начебто не чуючи його, вів далі Леміш. Тоді наблизився до шатра і покликав:

— Ваша мосць, з вами все гаразд?

Відповіді не було. Леміш підійшов до входу, кашлянув і знову запитав:

— Ясновельможний пане, з вами все гаразд?

І знову ніхто не відповів. Тоді, вже не вагаючись, Леміш відхилив запинало і зазирнув у шатро. За хвилю обережно закрив вхідний отвір, повернувся до шляхтичів і сказав:

— Його тут нема. Ви це знаєте?

Усі мовчали. Нараз між Лемешевих супутників зчинився якийсь порух і наперед виїхав Швайка.

— З вашого дозволу, пане старосто, я можу по слідах з’ясувати, що сталося з ясновельможним паном.

— Це він! — зненацька вереснув один з шляхтичів. — Це він прокрався уночі до шатра і по-злодійському…

— Ні, пане старосто, — долетіло з гурту. — Зранку його милість були ще живі. Он Ясьо стоїть, він перед сніданком заходив до них.

— А де той Ясь? — запитав Леміш. — Покажіть його.

Наперед вийшов блідий, наче смерть, юнак.

— Так, я заходив, — сказав він. — Заносив його милості воду на вмивання. Він ще так усміхався…

— Не будемо, пане старосто, гаяти марно часу, — обізвався Швайка. — Накажи цим панам іти за мною, бо ще знову все перевернуть з ніг на голову. — І перший увійшов до намету.

Шляхтичі, ні на кого не дивлячись, потяглися за ним. Якийсь час у шатрі було тихо.

— Здається, в шатрі ясновельможного пана ніхто не вбивав, — пролунав голос Швайки. — В усякому разі тут не пролилося жодної краплини крові. Згодні зі мною, панове?

— Згодні, — відказали шляхтичі і їхній голос звучав уже не так налякано, як хвилину тому.

— О, а це що? — зненацька вигукнув Швайка. А ще за мить його голова вигулькнула під задньою завісою шатра. — Схоже, сюдою він утікав, — вибравшись назовні, пояснив Швайка.

Якусь хвилю він стояв, шукаючи щось у траві.

— Пан Заремба був уже взутий? — зненацька запитав він слугу Яся.

— Так, — закивав той головою.

— Його взуття було на високому каблуці?

— Так…

— Тоді це його слід. Отже, скидається на те, що пан Заремба вибрався з-під шатра і побіг, так, саме побіг…

Низько схилившись, Швайка подався у напрямку діброви. Леміш і протверезілі шляхтичі пішли за ним.

— Тут сліди його каблуків пропали… Ага, ясно… Хтось підвів йому коня. Схоже, якийсь кінний. Бачиш, пане старосто, ці сліди?

— Так, — підтвердив Леміш.

— Отже, вони удвох подалися до діброви, — зробив висновок Швайка.

Шляхтичі пожвавішали. Найстрашніші підозри не справдилися. Їхній пан живий, тож їм смертельна кара не загрожує. А коли так…

— Вимагаю, щоб слідство було проведено до кінця, — заявив один з них.

— Я саме це й зібрався робити, — озирнувся в його бік Швайка.

Біля діброви він вигукнув:

— О, гляньте, пане старосто! Тут, здається, на них чекав третій вершник! І лише тоді обернувся до шляхтичів: — Бачите, кінь третього переминався ось тут?

Ті закивали головами.

— А отут той третій розвернув свого коня і помчав поруч з паном. Бачите, як цей слід находить на цей?

— То воно що виходить? — зненацька здогадався один з шляхтичів. — Що ці харцизяки захопили нашого пана! Ну, тоді пощади їм не буде!

— Не квапся, пане, — спинив його Швайка. — Ще не вечір…

За кілька хвилин сліди вивели їх на протилежний бік діброви. Швайка, що їхав попереду, різко зупинився і застережливо підняв угору руку.

— Дивіться, — звелів він, коли решта наблизилася до нього. — Ну, що ви бачите?

Спочатку його супутники не завважили нічого, крім столоченої трави та безлічі кінських слідів. Потім, придивившись, побачили два розрубані аркани, татарський малахай, зламану шаблю і кілька крапель крові.

— Тут билися, — здогадався один із шляхтичів. — І, судячи з крові, не на жарт.

— Молодець, пане, — похвалив його Швайка. — А хто з ким?

— Аркани, малахай… — роздумував шляхтич уголос. — Невже…

— Еге ж, — охоче підхопив Швайка. — Саме вони, татари.

Шляхтичі схопилися за шаблі і повели по кущах настороженими очима.

— Усе гаразд, панове, — заспокоїв їх Швайка. — Судячи з отих слідів, — кивнув він на вирвані з землею жмуття трави, — вони одразу рвонули в галоп і тепер, мабуть, уже так далеко, що марно й гнатися за ними.

— А що ж із паном? — запитав один.

Швайка стенув плечима.

— Можна лиш гадати. Та швидше за все, він живий. Бо коли б його захотіли вбити, то зробили б це тут, а не тягли бозна-куди.

— Навіщо?

— Гадаю, викуп за нього хочуть отримати. Голову даю на відсіч, що за якийсь тиждень-другий родина пана Заремби отримає від нього звістку з проханням про це… А ти, пане, зірке око маєш і розум кмітливий, — похвалив він шляхтича. — І якби ти не був такий гоноровитий, я б залюбки подався з тобою козакувати.

Рожеві плями виступили на все ще блідих щоках шляхтича. Видно, така похвала йому сподобалася.

— Пан Губський до твоїх, пане, послуг, — схилився він перед Швайкою.

Коли повернулися до табору, Леміш вирішив узяти справу в свої руки. Він наказав своїм козакам пильнувати всі ходи й виходи, тоді задумливим поглядом втупився у шляхтичів. А коли ті почали ніяково переступати з ноги на ногу, запросив їх до шатра.

— От що, панове, — почав Леміш. — Я, звісно, не маю права зв’язати вас, бо не з такого знатного роду. Не маю навіть права вказувати, що вам робити. Але як тутешній староста зобов’язаний повідомити воєводі київському, що тут сталося. А що саме сталося, ви вже знаєте. Спроба заколоту, чи не так?

Він обвів поглядом шляхтичів. Ті сиділи з опущеними головами. І було зрозуміло, чому. Коли над тобою нависла смертельна небезпека за спробу підняти заколот, то вже не до гонору.

— Пане старосто! — врешті знайшовся один. — Слово честі, ні про який заколот і мови не може бути! Ми ж йому поклялися на хресті… Ні, неймовірно! Не інакше, як нечиста сила втрутилась!

Леміш кивнув головою.

— Ви, мабуть, будете сміятися, бо я теж такої думки. Але як я можу казати про це там… — він показав пальцем угору. — Та мене ж засміють!… То що будемо робити, панове? — стиха запитав він, вкладаючи в свої слова якомога більше душевності. Хай знають, що не ворог він їм, не ворог!

Шляхтичі перезирнулися. Один з них підняв голову.

— Так, пане старосто, сталося непоправне. Хоч, прошу зауважити, наш пан живий-здоровий, і це головне.

— Згоден з тобою, пане, — кивнув Леміш. — А оскільки я ставлюся до вас з повагою і бачу у ваших особах гідних слуг королівської корони, то пропоную таке… Як ви гадаєте, чи вистачить у вас духу ніде й нікому не говорити про різанину перед шатром пана Заремби? Зрозумійте мене вірно, панове, — підняв він застережливо руку, помітивши, що пан Губський поривався щось сказати. — Щодо мене, то я не тільки ніде й словом не обмовлюся про те, що трапилось, а й домагатимусь, щоб і всі, хто тут був, мовчали про це.

Шляхтичі не стрималися і навперебій заговорили:

— Дякуємо тобі, пане старосто!… Дякуємо!…

— Ну от, — сказав Леміш. — Будемо вважати, що нічого такого тут не сталося. Хіба що всім нам надзвичайно шкода, що через свою необережність і довірливість пан Заремба сам дав можливість підступним татарам захопити себе в полон. Чи не так, панове!

— А запевно! — в один голос вигукнули шляхтичі.

— Тож ви не будете проти, коли я напишу польському королеві пояснення про те, що ніякої вашої вини в тому, що тут трапилось, немає. А за це попрошу вас вручити цього листа йому особисто. Як ви, згодні?

— Я ще ніколи не бачив людини, сповненої такої мудрості, — приклав Губський руку до грудей.

— Дякую, панове, за таку корисну для всіх нас розмову, — злегка схилив голову Леміш. — А тепер хотів би мати вас за своїх гостей. Прошу до маєтку.

Він покликав одного з хлопців-козаків і звелів йому супроводити високих гостей.

— На жаль, панове, особисто супроводити вас не можу, — вибачився він. — Маю залагодити, для нашого спільного блага, ще деякі справи… І він кивнув на Зарембових гайдуків, що юрмилися довкола шатра.

— Розуміємо, пане старосто, — відгукнулися шляхтичі. — Розуміємо і не будемо заважати…

Коли вони поїхали, Леміш виліз на перевернутий казан і підняв руку, закликаючи до тиші.

— Товариство, прошу уваги! — голосно почав він. — Ви мене знаєте, і я знаю багатьох з вас. То будемо відверті, наче браття. Передовсім прошу вас не дуже розпатякувати про те, що тут сталося. Бо почнуться всякі перевірки, наїзди, побори і все закінчиться тим, що в усьому зроблять винними саме вас, сторонніх свідків. А тоді полетять голови — як ваші, так і ваших рідних. То як — будемо мовчати?

— Як тії риби!… Авжеж! Будемо! — покотилося довкола.

Леміш ще раз обвів поглядом юрбу.

— А тепер погомонімо, як бути нам самим. Вас тут, коли не помиляюся, набереться сотні з півтори…

— А що з паном Зарембою? — запитав русявий здоровань, що стояв попереду. — Невже це правда, що його схопили татари?

— Таки правда, — відказав Леміш. — Схоже, він уже далеко за Сулою.

Натовп радісно завирував:

— Оце так так!

— Туди йому й дорога!

— Хто куди, а я — додому!

Леміш підняв руку догори.

— Зачекайте, товариство! — вигукнув він. — Не кваптеся радіти!

Юрба поволі стихла.

— Тут, я чую, дехто збирається розходитись по домівках, — вів далі Леміш. — Воно то добре, але не зовсім. Наскільки я знаю, вас здебільшого забрано за борги. Вигадані вони чи ні, то вже інша справа. Та коли пан Заремба повернеться, а може, й не Заремба, а хтось такий самий, як і він, то що на вас чекатиме? Звісно, те саме, що й тепер. Заберуть вас у панські слуги, будете ви вік вічний гарувати ні за цапову душу. Вам це підходить?

Натовп знову загомонів, мов листя під дужим поривом вітру.

— Звісно, що ні… То що ти, пане старосто, пропонуєш?

— А ось що. Я можу взяти гріх на себе і скажу, що беру вас на службу. Але не думайте, що ви будете бити байдики чи спускати шкіру з такої ж сіроми, як і самі, — підвищив він голос, бо натовп знову загомонів. — Коли ваша згода, то я дав би вам дозвіл на козакування у Дніпрових плавнях…

Натовп вибухнув радісними криками:

— Згода!

— Слава переяславському старості!

Леміш усміхнувся і знову підняв руку догори.

— Та зачекайте, бісові діти, бо я ще не все сказав! Так, ви будете там ловити рибу, бити звіра, стежити за татарином — але за першим моїм наказом маєте збройно повертатися під мою руку. Чи під руку тих, на кого я вкажу. А я, може, покличу вас і завтра, бо ж самі знаєте, як нам з вами спокійно живеться…

Нараз у натовпі заворушилися і наперед протиснувся невисокий кремезний парубок з русявими вусиками.

— Пане переяславський старосто, — почав він, і за його вимовою чулося, що він не з тутешніх. — Тут нас із двайцятеро дітваків, яких пан Заремба забрав до себе найпершими. Наші родини далеко звідси. Дехто з нас із Волині, з Галича, а двійко навіть з ляхів. То як бути нам?

— А що б ви самі хотіли?

— Та що, паночку, хотіти? Хочемо вернутися до отця і неньки.

— То й гаразд! — усміхнувся Леміш. — Вас тут ніхто не тримає.

— Так, паночку, — зам’явся парубок. — Але… розумієте, пан Заремба забрав нас за борги. Правда, дехто навіть не знає, за які…

— Он воно що, — спохмурнів Леміш. — І ви боїтеся, що після повернення вас можуть знову забрати за ті самі борги?

— А так так, паночку. От ми й не знаємо, як бути…

— Ну, то нема ніякої біди! — радісно вигукнув Леміш. — Хто вам заважає разом з товариством іти в плавні? Я правильно кажу, товариство?

— Правильно! — гримнуло навкруги.

— А коли так, то ось вам усім мій перший наказ. Знаєте цього чоловіка? — і Леміш показав на Швайку.

— А хто ж цього Швайку не знає? — вдарив об поли русявий здоровань. — Про нього ж цілі легенди роз повідають! Це ж перший захисник від татарів!

— Я теж про нього такої думки, — сказав Леміш. — Тому й призначаю його вашим отаманом.

— Що? — русявий вискочив наперед. — Швайку — нашим отаманом? Та це ж… Хлопці, на отамана!…

І чи не вперше в житті Швайка почувся безпомічний. Його метляло в різні боки, руки не слухались, ноги злітали вище голови.

А коли все затихло і колишні слуги пана Заремби з галасом почали готуватися до походу в плавні, — Леміш обняв Швайку за кремезні плечі і зі сміхом сказав:

— Бач, як воно все гарно вийшло! То не знали, де взяти бодай з десяток людей, а тепер маємо півтори сотні! І не яких там ледарів чи неуків. Я вже деякий час спостерігав за ними — добрі хлопці і з шаблею на «ти». Так що я своє зобов’язання виконав.

— Не зовсім, — відказав Швайка. — Потрібно ще й збіжжя, бодай на перших порах.

— І це зроблю, — кивнув Леміш. — Лише б ти, дорогий мій друже, досяг того, що замислив.

— Дякую, пане старосто. Зроблю все, що в моїх силах. Але маю ще одне побажання. Навіть не побажання, а вимогу. Ти просто зобов’язаний написати польському королеві і великому князеві литовському про все, що тут сталося, і написати так, щоб вони збагнули, що кращого володаря переяславських земель, ніж староста Переяслава, немає і не може бути. Так що думай, пане старосто, думай! Бо без твоєї підтримки у нас нічого не вийде.

— Розумію, друже, — уже без посмішки сказав Леміш. — Розумію і також робитиму все можливе…

Розділ 14.  ЯСИР

Сонце пече нестерпно. Піт заливає подряпане обличчя і від щему та сверблячки воно палає так, що хоч криком кричи. Проте кричати не можна, бо тоді нещадний татарський нагай зі свистом обів’ється навколо тіла. І не стерти той клятий піт, бо руки міцно зв’язані за спиною.

Щоправда, нападники нагаями ще не користалися. Вони просто запхали йому в рота якусь ганчірку, зав’язали очі і кинули поперек коня. Куди його везли, Заремба не знав, але по гуциканню відчував, що нападники котять чвалом. І не зупиняються ні на мить. Так, начебто від когось утікають.

Здавалося, що від шаленої трясучки у ньому все перемішалось. Нарешті коні зупинилися. Зарембу розв’язали, він лантухом сповз із коня, облизав пересохлі губи й озирнувся. Навколо нього був тільки степ і нічого більше, крім рівного, як стіл, степу, по якому хвилями ходила молода кучерява ковила…

Разом із Зарембою підтюпцем бігли ще два хлопці, яких теж захопили татари.

— По-дурному якось вийшло, — поскаржився один з них, якого звали Грициком. — Хотіли вполювати якусь звірину, та побачили пана і вирішили помогти на свою голову…

— Еге ж, — згодився той, кого звали Саньком. — Полювали на звіра, а звірі вполювали нас самих.

У Грицика, як і в його друга Санька, обличчя було в крові. А одіж пошматована. Звісно, що пошматована, бо Заремба на власні очі бачив, що вони просто так не здавалися навіть тоді, коли їх стягли з коней.

Бранців прив’язали до однієї довгої тички і тепер вони бігли одне за одним. Попереду Грицик, посередині Заремба, позаду Санько. Спочатку Заремба не розумів, навіщо їх, зв’язаних, ще й до тички прив’язують. Зрозумів лише тоді, коли, зашпортнувшись, кілька разів ладен був упасти на землю. Але не падав, бо тичка не давала. Точніше, хлопці, що теж були прив’язані до неї і міцно трималися на ногах.

Гнали їх безжально. Шмагали теж. Проте хлопців шмагали менше, бо вони були набагато молодші і мали прудкі ноги, а от йому, Зарембі, ох і діставалося! Бо ж старший за віком був і набагато тлустіший.

— Хлопці, скажіть їм, що більше не можу, — захекано попрохав Заремба. — Ноги не тримають.

Він уже знав, що Грицик уміє балакати по-татарському. Грицик почав щось джерґотіти до татар. Але ті у відповідь лишень розреготалися. А найближчий з них щось голосно вигукнув і підняв над паном нагая.

Заремба припустив швидше. Якби ж то він менше думав про свої муки та більше зважав на те, що робиться довкола нього, то, може б, і зауважив, що все діється якось не так. Хоча б тому, що по Зарембиній спині нагаї ходили по-справжньому, а по його супутниках — швидше для годиться. Та й де ви бачили такого нападника, котрий по-змовницьки підморгує своєму бранцеві? А ці нападники, коли опинялися за спиною Заремби, тільки те й робили, що підморгували.

І Грицик теж їм підморгував. Особливо старшому над усіма Хасанові. Але найбільше він підморгував би самому Швайці, якби той, звісно, був тут. Бо Пилип зробив усе так, що краще й не треба. Тож Санькові з Грициком тільки й лишається, щоб налякати Зарембу так, аби той і в думках не мріяв повернутися на Переяславщину. А тим часом Хасанові хлопці гнатимуть їх аж до Рашитового аулу. Там їх ніби випадково перехоплять люди Швайки і скажуть, що вони вже викупили Грицика з Саньком. Хасан з хлопцями повернуться додому, а Зарембу поженуть до Криму вже інші люди. Чи то підмовлені Швайкою татари, чи ще хтось. Головне, щоб Заремба увесь час подавав вістки, що він живий і просить, щоб його викупили з полону.

Але всього того Заремба, звісно, не знав. Його тіло, звикле до розкошів, страждало неймовірно, і нічого, крім цих страждань, не хотіло відчувати. Хіба що, як Зарембин погляд ковзав по нападниках, щось схоже на заздрість зринало в його голові: ич, як веселяться.

А татарчуки веселилися в степу, як малі діти. Вони з диким вереском гасали наввипередки, стріляли на ходу птахів, або, злетівши на повному ходу з коней, боролися одне з одним. На полонених вони, здається, геть не зважали. Вряди-годи то один, то другий підлітав до бранців, шмагав когось нагаєм і знову відлітав у степ. Здається, вони не знали втоми.

— Знаєте, про що вони балакають? — Грицик повернув голову до Заремби. — Про те, що поженуть нас аж у Кафу, де продадуть, як худобу, у рабство.

— Я не раб, я пан! — хотів на ввесь степ вигукнути Заремба, проте з його пересохлої горлянки вихопився лише хрипкий стогін.

— Вони теж таке кажуть, пане, і вважають, що ви коштуватимете набагато дорожче, ніж ми.

Під вечір татарчуки розвели вогнище і заходилися смажити впольовану дичину. Їли досхочу, рештки кидали бранцям. Заремба й не помітив, як утратив гарні манери. Кістки під його зубами хрумкотіли так, що Куций, котрий здалеку стежив за ними, лише облизувався.

Грицик їв повільніше. Він здебільшого прислухався до татарських розмов і перекладав їх Зарембі.

— Вони кажуть, що їм пробратися аж до Переяслава — раз плюнути. Кажуть, що вони знають там кожну стежку. А ще кажуть, що вони хотіли захопити в полон старосту переяславського, проте, може, й краще, що натрапили на вас.

Нараз татари за вогнищем розреготалися.

— Це вони про вас згадали, пане, — пояснив Грицик. — Вони кажуть, що було б просто чудово, якби такі поважні пани частіше траплялися їм на дорозі. Бо ніякі табуни не приносять такого статку, як полонені пани.

Пан Заремба трохи вже наситився, втома почала полишати його, тож він міг уже й розмовляти.

— А якщо вони нічого не отримають? — запитав він.

— Тоді, пане, ви можете пошкодувати, що взагалі з’явилися на світ.

— І що ж вони можуть зробити?

— Що завгодно, — Грицик спритно перехопив кістку, що летіла в Санька, і запустив у неї зуби. За хвилину повів далі: — Потроху шкіру знімають. Знімуть з однієї ноги і питають: ну що, будеш писати своїм, щоб прислали викуп? І коли хто відмовляється, знімають шкіру з другої ноги. А тоді солять м’ясо на тому місці, де була шкіра.

Заремба здригнувся.

— Але ж може бути таке, що статків уже немає, — гарячково прошепотів він. — От, як у мене, наприклад. Я, хлопці, стільки заборгував за свої землі, що навіть не знаю, коли в мене знову з’являться гроші…

— Це, пане, їм байдуже.

Заремба помовчав.

— А вам що буде? — за хвилину запитав він.

Грицик зітхнув.

— Рабство, пане. Продадуть нас, як безсловесну худобину якомусь татарському багачеві і будемо ми до кінця свого віку гнути на нього спину. А як почнемо огризатися, то відлупцюють, мов сидорових кіз і пошлють на галери. А там таке!…

— Але я все одно своєї спини перед ними не гнутиму, — подав голос Санько, який уже наситився і тепер задумливо гриз якусь травинку.

Заремба пильно поглянув на нього. Дивні вони люди, ці руські хлопаки. Кидаються на захист невідь-кого і навіть не цікавляться, чи їм за це віддячать. І, здається, нічого в світі вже не бояться! Ні, від таких, коли він тільки вибереться з халепи, треба триматися подалі…

Зранку знову дорога — важка, безжальна, невідома. Десь опівдні на обрії завиднілися якісь цятки, що швидко збільшувалися в розмірах.

«Нарешті», — полегшено зітхнув Грицик. От зараз під’їдуть Пилипові люди і закінчиться їхня триденна мандрівка спекотним степом. Знову повіють вільгістю Дніпрові заплави, знову щирі друзі, вірна шабля, цікаві пригоди…

Тепер уже було видно, що їм назустріч мчать з півтора десятка вершників. Проте серед них чомусь не було жодного знайомого обличчя.

— Ой! — вихопилося раптом у одного з татарчуків. — Та це ж Самед-ага і його зарізяки!

Самедовим іменем навіть татарські матері лякали своїх дітей. З лабет його ватаги ще ніхто не виривався живий.

Вершники підлетіли до мандрівників, оточили їх і спішилися.

— Хто такі? — хрипким голосом поцікавився череватий татарин, що зіскочив перший. З того, як до нього зверталися інші, було видно, що Самед-ага — це він.

— Ми з надсульського улусу, — відказав Хасан. — Нам доручено вести до Криму цих трьох.

— До Криму, це гарно, — схвалив старший. — І, бачу, непрості вони люди. Особливо цей, — він кивнув на Зарембу.

— Так, шановний, — схилив голову Хасан. — Його ім’я Заремба. Він, кажуть, староста усіх земель — від Сули і майже до Переяслава…

— О, поважна птиця! — здивувався старший. — Але чому в нього такий малий супровід? Ні, це не годиться. Зробимо, так: ми будемо поштиво супроводжувати пана старосту, куди треба, а ви станете на його місце. Ич, що вигадали! Де ж це бачено, щоб такого високого гостя та гнати, мов останній ясир? В’яжіть їх! — гримнув він.

— Шановний, що ви робите? — вигукнув Хасан, коли його схопили дужі руки. — Ми теж татари!

— В степу всі звірі на одне лице, — сказав старший.

Ці слова чомусь так розвеселили його поплічників, що ті від реготу схопилися за животи.

А ще за мить степовики з глузливими поклонами всадовили Зарембу на коня. Решта бранців, поприв’язувані до однієї тички, бігли слідом за ним. Над їхніми спинами засвистіли канчуки. Проте ніхто вже не замахувався жартома.