Джури-характерники (розділи 15 – 33)

Розділ 15. ВОЙОВНИЧА ЖДАНА

Ще ніколи Швайка не почувався так ніяково. Хоча спочатку все йшло якнайкраще. Після того, як Леміш призначив його отаманом колишньої Зарембової дружини, Швайка вирішив подивитися, як його нове військо володіє зброєю. Оглядинами залишився вдоволений — усі, без винятку, махали шаблями так, що любо було глянути. Та й не дивно — чи не половина з них свого часу бродникували у плавнях і не раз ставали на прю з татарами. Тож на другий день Швайка звелів Демкові Манюні відвести нових козаків у розпорядження діда Кібчика — нехай порадить, де краще селитися і з чого починати новій людині у плавнях. А сам затримався у старости переяславського, бо треба було вирішити багато клопотів: і де знайти вози на збіжжя, і як забезпечити нове військо кіньми, бо ж пішим з татарами не дуже повоюєш, і як надалі тримати зв’язок, і як випросити підмогу ще й у старости черкаського… Останнє взяв на себе сам Леміш, пообіцявши, що негайно відвідає сусіду і про все з ним домовиться. Зі зв’язком теж клопоту не буде — Швайчині люди чи вовки доставлятимуть новини воронівському старості Байлемові, а той негайно пересилатиме їх до Переяслава. І з возами для збіжжя все владналося, і зі збіжжям теж. От тільки з кіньми була морока…

Швайка аж здригнувся, коли під Канівцями йому назустріч виступило невисоке натоптувате дівча.

— Здрастуйте, дядьку, — сказало воно. — А я вас уже другий день чекаю.

— Мене? — щиро здивувався Швайка. — А чому саме мене?

— Щоб дізнатися, куди поділося те базікало…

— Яке базікало?

— Та ваше, яке ж іще? Казав, що не може без мене, я вже й до церкви сходила, щоб домовитися про все. А він… Ну, я ж йому покажу!

— Дівчино! — вигукнув Швайка. — Та кажи щось до пуття! До чого тут я, і про яке базікало ти мовиш?

— Та про Демка вашого, невже не ясно? Приїхав з тим, як його… Грициком і привіз якусь таку рибину, що її і вгризти не можна. Тільки добро переводить…

З півгодини Швайка випитував про що йдеться, доки довідався, у чому справа. І до самісіньких плавнів час від часу душився тамованим сміхом, ховаючись від сердитих Жданиних очей. Вона їхала поруч, хвацько тримаючись на невеличкому сірому жеребчику, що його спеціально для неї Швайка випрохав у Байлема. Ждана була в хлоп’ячій одежі. Переодягтися її умовив Швайка, бо не був переконаний, як сприйме дід Кібчик дівочу появу на своєму обійсті.

— Будеш зватися… наприклад, Данько, — сказав їй перед походом Швайка.

Дівчина не перечила. Та й ніколи було їй перечити. Те, що вона бачила, викликало у неї непідробний захват. Її цікавила кожна дрохва чи сайгак. Часом вона навіть забувала про те, куди вони їдуть. А коли побачила безлюдну Дніпрову широчінь, поверхню якої раз по раз молотили могутніми хвостами невидимі риби, то довго не могла зрушити з місця.

— Скільки добра марно пропадає, — нарешті сказала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Швайка.

— Та рибу ж. Ми з мамою хіба б її отак зав’ялили!

І вона ще довго докірливо похитувала русявою головою.

У діда Кібчика товклося повно люду. Здебільшого з тих Зарембівських слуг, хто ще не бував у плавнях і трохи побоювався пустельних, мовчазних очеретів.

Дід Кібчик поручкався зі Швайкою. По Ждані він тільки провів байдужим поглядом, бо хлопчик у плавнях уже давно перестав бути дивовижею.

— Бачу, хлопці потроху призвичаюються, — зауважив Швайка. — Про всяк випадок тримай їх під рукою, — попрохав він діда. — А від Стефана що чувати?

— Від Вирвизуба? — Дід Кібчик невдоволено стежив за тим, як нові рибалки тягнуть уздовж берега широку сіть. — Ви ж там обережніше під очеретами! — не втримався зрештою він. — А що Вирвизуб? Як пішов на тому тижні з двома сотнями хлопців, то й досі вістки не подає. Але, мабуть, з ним усе гаразд, бо коли б щось було не так, то в степу про це одразу б дізналися.

Раптом дідову увагу привернув Данько. Він стояв перед Демком, войовничо заклавши руки в боки, і щось промовляв. А Демко, який уже нікого в світі не боявся, стояв перед ним, як у дитинстві перед дідом, і, судячи з жестів, винувато виправдовувався.

— Що це з ним? — здивувався дід. — Схоже, те мале за щось його шпетить. Гей, ти, — гукнув він, — ану, підійди но сюди!

Данько, з чийого лиця усе ще не сходив войовничий вираз, неохоче рушив до діда.

— Що ж це ти? — погрозливо почав дід. — Не встиг прибути і вже свої порядки наводиш?

— А чого ж він… — невдоволено почав Данько, але Швайка застережливо кахикнув — і хлопець замовк.

— Ти хто? — запитав дід Кібчик. Та оскільки хлопець з відповіддю не поспішав, дід перевів погляд на онука. — Звідкіля ти його знаєш?

— З Канівців, діду, — відказав Демко. — Ти ж те… казав, що пора б мені подумати про пару?

— Казав, — згодився дід. — Ну й що?

— От я й…

— Що ти? — дід нічого не розумів.

— Ну, та оте ж… В парі з нею бути хочу.

— З ким?

— Ну, з нею… — Демко вказав на Данька.

— Що? — заревів дід Кібчик. — З цим хлопцем?

І тільки зараз Демко доп’яв, що його майбутня дружина зодягнена якось не так.

— Та ні, вона ж не хлопець. Вона той… коли я її побачив, то на ній спідниця була…

— Спідниця? — дідові забило дух. — То вона… він…

— Це я їй порадив перевдягтися, — поквапився на поміч Швайка, давлячись від сміху. — Бо негоже по степу в спідниці розгулювати.

— То вона що — таки дівка?

Мало хто з козаків міг витримати лютий погляд діда Кібчика.

Проте Ждана й бровою не повела. Вона озирнулася довкола й запитала:

— Це ваше хазяйство?

Дід, раптово втративши дар мови, лише кивнув замість відповіді. Його аж розпирало від різних ще не висловлених слів та погроз, проте він не знав, з чого саме почати.

— Погано хазяйнуєте, — сказала Ждана. — Хіба ж так хазяйнують?

— А як? — тепер у дідовім голосі чулася неабияка розгубленість. — Ти, дівко, не того…

Проте Ждана ніби й не чула його.

— Ну, хіба ж можна псувати таке добро? — вела вона далі, показуючи на великого осетра, з яким не могли дати ладу рибалки. — У Черкасах чи навіть у Києві його б узяли за такі гроші, а у вас…

Вона кинулася до своєї торби, витягла звідти щось загорнуте в лопухи.

— От скуштуйте, діду, нашу рибу. Це ми з мамою готували.

Дід скуштував.

— Ну, то й що? — сказав він.

— Як то — що? Отака вона має бути, а не така, яку давав мені Демко. Дивуюся, як вас не відлупцювали за неї.

— А-а… це… — дід не міг прийти до тями. — Це ж хто нас може відлупцювати?

— Як хто? Той, кому ви її продаєте.

— Звідкіля ти взяла, що ми її комусь продаємо?

— Та Демко сказав, хто ж іще! Він сказав, що ви заробляєте на ній. Ех, діду-діду, якби вашу рибу та нам з мамою, то до нас уже давно б увесь Київ з Черкасами та Переяславом перебіг би.

Дід перевів дикий погляд на Швайку.

— Що вона каже? — запитав він.

Швайка тримався з останніх сил, щоб не розреготатись.

— Вона… вона каже, що з вашої риби можна зроби ти ще кращу…

— Ага, — кивнула Ждана. — Шкода тільки, що поки довезеш її до наших Канівців, вона може зіпсутися. Ні, коли вже з такою рибою щось робити, то тільки тут.

Дід Кібчик, здається, почав дещо докумекувати.

— То ти що… — почав він. — Хочеш сказати, що тут треба завести коптильню? Ти, дівчина, — і на козацькому острові? Та я ж…

— Слухайте, діду, а де ж ви цим молодятам накажете жити? — втрутився Швайка. — Самі відаєте, що про Воронівку поки й мови не може бути, бо ще невідомо, повернеться пан Кобильський чи ні. А взагалі, в усьому винний я. Звідки було мені знати, що ваш Демко поїхав з нами не просто так, а шукає собі пару за вашим наказом…

— Що?! — тепер Ждана взялася в боки уже перед Швайкою. — Це він — що? — вона кивнула на Демка, котрий уже давно стояв з низько опущеною головою. — Він шукав мене не тому, що любить, а за дідовим наказом?

— Дай, дівчино, договорити, — зупинив її Швайка. — Так, в усьому винен я. Але й ви, діду, теж. Бо якби я знав, що й до чого, то не доручав би Демкові вести Зарембину ватагу до вас, а дав би їм можливість хоч трохи побути вдвох. І дівчина теж не винна. Вона, мабуть, подумала, що ваш Демко втік од неї, чи ще гірше — з ним щось трапилось. От і вирішила дізнатися, в чому справа.

— Це так? — обернувся дід до Ждани.

Та мимохіть кивнула головою. Тоді гордо підвела голову:

— Тільки нехай не думає, що він мені дуже потрібен, — сказала вона, підійшла до коня і заходилася його сідлати.

— Е-е… зачекай, — сказав дід, — тут треба теє… розібратися.

— То й розбирайтеся собі на здоров’я, — стенула плечима Ждана. — А мені ніколи.

— І справді, діду, — тихо сказав Швайка. — Щось ви дуже вже… Вона ж, кажу, нічого не хотіла, тільки дізнатися, що з Демком. А щодо риби — то якій господині не стане гірко від зіпсованого добра?

— Це я псую? — почав було дід, проте тут таки прикусив язика.

Тим часом Ждана сіла на коня і повільно рушила до гатки. Демко, що до цього стежив за кожним її порухом, нараз стріпнувся.

— Ждано, зачекай! — гукнув він.

Тоді бухнувся на коліна перед дідом, аж земля здригнулася, і благально приклав до грудей свої ши рочезні долоні.

— Діду, — загудів він. — Робіть зі мною що хочете, але так воно і є, як казали…

— Що казали? — запитав дід. — І хто казав?

Демко на якусь мить завмер з розкритим ротом.

— Хто його знає, — нарешті знайшовся він. — Усі. Ждано, та куди ж ти?

— Очі б мої тебе не бачили, — долетіло вже від вербового тину.

Розділ 16.  У РАШИТА

Безлюдним степом, одягнений у татарську одежу, скрадався невеличкий гурт людей. Далеко попереду раз по раз вигулькував з трави великий вовк. Збоку могло здатися, що загін пересувається не сам по собі, а веде його саме цей вовк.

Власне, так воно й було. Козаки вже не раз пересвідчувались у тому, що коли їх веде Барвінок, тоді дорогою можна було не надто перейматися. Бо чотириногий товариш не тільки повідомить про найменшу небезпеку, а й прикладом своїм покаже, як її обійти.

Час від часу вовк з’являвся на очі своєму господареві і заспокійливо помахував товстим хвостом-полінякою: все було гаразд.

Швайка їхав і стиха посміхався, згадуючи вчорашні події. Йому довелося добряче попотіти, аби вмовити Ждану повернутися, а тоді ще й з дідом Кібчиком по-чоловічому поговорити. Проте, здається, все владналося. І в цьому не останню роль зіграв копчений лящ, якого дід Кібчик таки врешті розкуштував. І тепер, мабуть, Ждана з дідом розмірковують, де які коптильні ставити, бо як не крути, а рибу везти по такій спеці аж до Канівців — дурне діло. А Демко швидше за все хвостиком ходить за Жданою і розтягує рота до вух…

Припікало. Навколо було тихо й спокійно. Тепер Швайка посміхався вже тому, що вгадувалися знайомі з дитинства місця. Хай він і народився у Воронівці, проте склалося так, що дитячі роки провів саме в цих степах, між цими яругами. І ці місця були йому такі ж любі, як і над Сулою. Он у тій долині була криниця з найсолодшою водою. А біля того пагорба Рашит побачив його, малого уруса, який уже майже не дихав…

Рашит, названий брат… Він був для Пилипа і старший друг, і навчитель, і порадник. Він єдиний, хто завжди заступався за маленького обідраного уруса. Він і тепер єдиний, хто без жодних розпитувань, допомагав названому братові усім, чим міг.

Швайка не сумнівався, що Рашит виконає і це його прохання. Тиждень тому Барвінок приніс Рашитові заховану в клубку реп’яхів звістку про те, що до нього мають прибути Грицик з товариством і полоненим Зарембою. У цидулці Швайка просив приховати гостей до його прибуття. Власне, звістку цю мав прочитати не Рашит, а його син Ринат, що навчився від Грицика грамоти.

Швайка зітхнув. Чомусь не лежала його душа до того, як вони вчинили з Зарембою. Цікаво, як поведеться Заремба? Власне, все залежало від Санькового і Грицикового уміння переконувати. Саме вони, за задумом, мали так налякати Зарембу своїми розповідями про жахіття на лівому Дніпровому березі, що Заремба мусив би сам відмовитися від своїх прав. А далі — то вже справа мудрості і хитрощів старости переяславського…

А що, як Заремба не злякається до безтями? Вдати, ніби вони відбили його в татарських розбишак і вже потому ставити йому свої вимоги? Чи доставити до Кафи, через своїх знайомих перепродати пана, як худобину — і нехай самі татари роблять з ним, що хочуть? Що ж, він на таке заслужив… Втім, усе має вирішитися при його особистій зустрічі з Зарембою.

Що далі в степ, то більша спека. Швайка витер чоло. Вони вже давно обійшли улюблені місця прикордонної сторожі і тепер можна було їхати майже не криючись. А надто, коли вся його ватага не лише одяглася в татарське, а й могла розмовляти татарською не згірше від самих татарів.

Наразі віддалік, по праву руку, випірнула з трав Барвінкова голова. Вовк давав знати, що натрапив на потрібний слід.

— Лишайтеся тут, — звелів Швайка товариству і подався за Барвінком.

Рашит випасав овець за Широкою могилою. За останні роки його отари збільшилися чи не вдвоє. Швайка постарався, щоб його названий брат ні в чому не поступався найбагатшим людям аулу.

Рашит сидів на древній могилі під деревом і пив кумис. Вгледівши гостя, по-молодечому збіг донизу і на мить припав Швайці до грудей. Тоді засоромлено всміхнувся, бо й сам не сподівався від себе такої ніжності.

— Добре, що приїхав, хлопчику, — сказав він. — Бо ми вже й хвилюватися почали. Давно тебе не бачили.

— Та що зі мною може статися? — відказав Швайка, відчуваючи, як і його обличчя розпливається в широкій посмішці. — Як там Ринат, як мама?

— Слава Аллаху, добре. Тільки мама останнім часом трохи здала. Що поробиш — літа… І Воронівку почала згадувати мало не щодня…

Рашит простяг гостеві бурдюк з холодним шипучим кумисом і Швайка надовго припав до нього. Напившись, глибоко зітхнув.

— Кажуть, ніби кайсаків стало набагато більше, — не то запитав, не то ствердив Рашит.

— Так, брате. З-за Волги дуже багато лихого народу прийшло. Проте нічого, якось даємо собі раду… А як там мої хлопці?

З Рашитового обличчя зійшла посмішка. Він відвів очі убік.

— Вони чомусь ще не прибули, Пилипе. Немає їх.

Швайці забило дух.

— Кепські справи… — нарешті вичавив він із себе. — Може, про них хоч хтось чув?

Рашит заперечно похитав головою.

— Ні, брате. Я послав Рината з Юсуфом. Але й вони не принесли нічого втішного. Боюся, що хлопців твоїх захопили лихі люди. Я чув, що зараз Саїд-мурза саме збирає таких…

Швайка відчув, як тілом забігали холодні мурашки.

Розділ 17.  У КАЙСАЦЬКИХ ПАЗУРАХ

Ще ніколи їх так не шмагали. Нагаї майже безперервно свистіли над їхніми головами. Особливо діставалося Грицикові. Надто вже упав він у очі худому, мов скіпка, низенькому татаринові. Навіть на коні той був не набагато вищий за Грицика.

— Чого це він до тебе присікався? — запитав Хасан, що біг позаду Грицика.

— Думаю, йому не подобається моя посмішка, — відказав Грицик.

І, мабуть, це була правда. Низький татарин просто шалів, коли Грицик повертав до нього своє безтурботно усміхнене обличчя.

— Слухай, не дражни ти його, — попрохав Хасан. — З тебе вже кров цебенить, як з відра.

— Нічого, зліший буду, — відказав Грицик і знову повернув до татарина своє залите кров’ю усміхнене обличчя. — Слухай, курдуплику, та хіба ж так б’ють? Дай-но мені свого нагая, то я тобі покажу, як це робиться.

Татарин люто заверещав і аж на стремена звівся, щоб краще замахнутися.

Єдиним, кому не погрожували нагаєм, був Заремба. Він їхав попереду і про щось розмовляв з Самедом-агою. Точніше, Заремба щось палко доводив йому, а той тільки слухав. Зрештою татарин кивнув головою і поляскав Зарембу по плечу.

— Чого це вони так заприятелювали? — здивувався невгамовний Грицик.

Заремба з усіх сил умовляв звільнити його негайно.

— Не знаю, як вас, шановний, звати, — улесливим голосом жебонів він.

— Зови Самедом, — дозволив той.

— Так от, дякую тобі, шановний Самеде, що ти звелів посадити мене на коня…

— Подякою не обійдешся, — насмішкувато гмукнув Самед. — У нас не прийнято ясир возити на конях. Та ще й задаром.

— Розумію, розумію, шановний. Я людина заможна і в змозі заплатити тобі не тільки за коня, а й за те, щоб ти і твоя родина жили у розкошах до кінця своїх днів.

Самед скоса зиркнув на нього і в задумі прикусив нижню губу.

— Всі ви таке обіцяєте, коли вас схоплять, — сказав він.

— Неправда, — гаряче запротестував Заремба. — Клянусь, я звик виконувати свої обіцянки!

— Нічого не вийде, — зітхнув Самед. — Ми хоч і вільні люди, по-вашому — козаки, та все ж повинні ділитися з Саїдом-мурзою, бо промишляємо на його землях. А він велів найкращу здобич постачати йому.

— А звідкіля він, шановний, про мене дізнається?

Самед скоса зиркнув на своїх товаришів.

— Знайдуться, — зі злістю вишкірився він. — І не один. Але ти не бійся, — Самед поплескав Зарембу по плечу. — Дорога ще далека, то, може, щось і придумаємо…

Грицик теж думав. Думав і озирався довкола. Ці місця були йому знайомі. Не раз вони зі Швайкою, а потім і з іншими козаками, блукали тут, чатуючи на Саїда-мурзу. Проте Саїд-мурза і кроку не ступав без надійного супроводу… Ет, порадитися б із Саньком! Проте не можна, бо той був припнутий до тички майже в самому кінці. А перемовлятися при всіх теж не годиться. Тому треба дочекатися ночі і тоді, може, вдасться щось придумати.

Грицик з зусиллям повернув голову назад і підморгнув Санькові: мовляв, не хвилюйся, усе буде гаразд. Санько теж підморгнув і навіть усміхнувся. У Грицика відлягло від серця: Санько просто так не посміхається. Схоже, він уже щось придумав…

Та якби Грицик уважніше придивився до свого товариша, то зрозумів би, що все далеко не так. Хоч у Саньковій душі й зринало переконання, що все якось обійдеться, проте що для цього треба зробити — він не знав.

Але найгірше доводилося Куцому. Він потайки біг за хазяїном і був готовий завити у відчаї на ввесь степ. Він би зараз без вагань накинувся на ворогів, проте, як вихований звір, Куций звик кидатися лише за знаком улюбленого хазяїна, над головою якого раз по раз свистіли нагаї…

Тим часом безлюдний степ уже не видавався таким безлюдним. Їх усе частіше по одному чи й гуртом обганяли кінні. Грицик зауважив, що всі вони їхали в одному напрямку — до аулу Саїда-мурзи. Дехто на якийсь час приєднувався до них і заводив розмову з Самедом-агою. Ті, хто був прив’язаний до тички, чули далеко не все, проте їм стало ясно: Саїд-мурза щось затіяв. Але що саме?

Під вечір їх завели у вибалок, на дні якого зблискувало крихітне озерце. Самед-ага наказав своїй ватазі зупинятися на відпочинок, а сам із Зарембою поїхав далі. Татари розклали вогнище і невдовзі в повітрі попливли запаморочливі пахощі. Бранцям розв’язали руки, дали води, по шматку в’яленого м’яса, і знову зв’язали.

Сторожа вечеряла без поспіху. Вечеряла і перемовлялася.

— Давно не бачив я стільки вогнищ одразу, — сказав хтось.

— Ще б пак, — відказав йому інший. — У Саїда-мурзи широкі задуми…

Незабаром усе стихло. Тільки шурхотіла трава під ногами Грицикового гнобителя. В’язні чули, як він сам напросився вартувати.

— Саньку… — пошепки покликав Грицик.

Вартовий миттю повернувся в його бік.

— Замовкни! — гримнув він і в повітрі свиснув нагай.

На небі висіювалися мерехтливі зорі. Десь далеко жалібно заскиглила якась нічна птаха. Від вогнища долинало потужне хропіння. Час від часу підстрибували стриножені коні.

Тільки бранці не спали. Збиті ноги нещадно кривавили і все ще не стихав біль від нагаїв. Але болючішою була невідомість.

Раптом в’язні насторожилися. Хирлявий вартовий, що до цього розміреною ходою кружляв довкола них, зупинився так несподівано, ніби наштовхнувся на якусь невидиму перепону. Якусь мить він вслухався в тишу, а тоді непевною ходою рушив у той бік, де лежав Санько. В руках вартового зблиснув ніж. Бранці затамували подих. Невже цьому нелюдові ще й уночі забаглося збиткуватись над безпомічним бранцем?

Проте вартовий не збиткувався. Він черкнув ножем по ремінцю, що обплутав Санькові руки. А тоді повільно випростався і знову завмер, мовби наслухаючи якийсь шурхіт.

— Спати… — пошепки наказав йому Санько.

У вартового підігнулися ноги, він опустився на землю поруч із Саньком і тоненько засвистів носом. Санько відібрав у нього ножа і почав звільняти інших бранців.

— Ну, Саньку… — побожно прошепотів Грицик, розтираючи отерплі руки. — Тільки ти здатен на таке.

Санько хитнув головою. Тоді повернувся до багаття, біля якого різноголосо похропували татари. Звів над сонними руки і щось почав шепотіти. На якусь мить хропіння вщухло, а тоді вибухнуло з новою силою.

— Тепер до ранку не прокинуться, — сказав Санько.

— Оце добре! — схвалив Грицик. — Нехай з ними самі татари й розбираються. А от цього, — він повернувся до вартового, що, мов цуцик, згорнувся клубочком, — я б із радістю…

— Не чіпай його, — сказав Санько. — Мені треба з ним трохи побалакати…

Він підійшов до вартового і провів перед його обличчям долонею. Вартовий, не розплющуючи очей, сів.

— Кажи мені правду, — мовив Санько. — Бо від цього залежить твоє життя. Зрозумів?

Вартовий кивнув головою.

— Ви кажете, що ви — кайсаки, — почав Санько. — Але ж чи так воно насправді?

Вартовий підняв голову і глухо відказав:

— Ми вивідники Саїда-мурзи. Але про це знає тільки він. А для всіх інших — ми вільні люди, кайсаки…

Голова знову впала йому на груди.

— Молодець, — похвалив його Санько. — А тепер скажи ще одне: куди це суне стільки людей?

— Їх збирає Саїд-мурза…

— Навіщо?

Вартовий розкрив було рота, щоб відповісти, про те щось ніби змусило його замовкнути. Він лише мотнув головою, як кінь, що проганяє ґедзя.

— Навіщо Саїд-мурза збирає людей? — підвищив голос Санько. — Ану, кажи!

Вартовий стріпнувся. І, мовби долаючи якусь заборону, повільно проказав:

— Він знає, що багато козаків пішли з плавнів кудись униз. І тепер хоче очистити плавні від решти. У плавнях не повинно лишитися жодного невірного…

Санько відчув, як у нього похололо в грудях.

— Коли Саїд-мурза збирається вирушати у плавні? — запитав він. — Ну, кажи швидше!

Знову щось схоже на судому промайнуло по лиці вартового.

— За два дні… — ледь чутно мовив він.

Грицик аж пересмикнувся, мовби круг нього знову обвився нагай.

— А ти не брешеш? — запитав він вартового.

Проте той і вухом не повів.

— Він тебе не чує, — пояснив Санько, — він тільки мене слухає… Зараз ти поїдеш додому, — сказав він вартовому.

— Ні! — вигукнув Грицик. — Ти що, забув, як він нас цілий день шмагав?

Санько нерішуче стенув плечима.

— Але ж він нам такі новини сповістив…

— Ну, то й що? Відпустиш — і він знову почне здирати шкіру з невинних.

— Ну, добре, — зітхнув Санько і повернувся до вартового. — Іди лягай спати до своїх.

Вартовий, не розплющуючи очей, поплентався до згаслого багаття.

— А тепер, Грицику треба думати, як нам бути далі, — сказав Санько, коли вартовий тоненько засвистів носом, поклавши голову на живіт одному з своїх поплічників.

— Звісно, як, — відказав Грицик. — Треба негайно летіти до Швайки і розказати про те, що почули!

— Треба, — згодився Санько. — Але…

Так, Грицик має рацію. Та й будь-хто на їхньому місці одразу б кинувся це робити. Проте щось йому муляло, щось підказувало, що має бути інший вихід. Але який?

— Зачекай, Грицику, треба трохи подумати, — сказав Санько. — От уяви: ми розповідаємо про все Швайці. А далі що?

— Далі? — Грицик нетерпляче пересмикнув плечем. — Звісно, що: наші поховаються, а Саїд-мурза покрутиться-покрутиться, та й повернеться ні з чим.

— Дід Кібчик з Демком уже засіяли ниву, — уголос роздумував Санько. — І худобу дід розвів. Це ж скільки праці марно пропаде! І не він один такий.

Грицик почухав потилицю.

— Воно то так, — згодився він. — Є ще Харко Невмитий, Йосип Галицький, Зенько, як там його… ага, Хвостокрут… Але іншого виходу нема.

— А якщо є? — запитав Санько.

І друзі втупилися один в одного, начебто хотіли позмагатися, хто кого передивиться. Татарчуки терпляче чекали, коли вони знову заговорять. Врешті Хасан не витримав і обережно кашлянув. І цей кашель ніби наштовхнув Грицика на якусь думку.

— О! — вигукнув він. — Здається, мені дещо тумкнуло в голову…

Він нахилився до Санькового вуха і щось почав шепотіти. Нарешті, Санько хитнув головою.

— Оце вже краще, — сказав він. — Це ти молодець, Грицику!

— А я завжди був такий, — скромно зізнався Грицик.

Санько тихенько свиснув і з кущів нечутно вигулькнув Куций. Якусь мить він дивився на хазяїна, тоді не втримався, кинувся на нього і почав шалено облизувати йому обличчя, руки…

— Ти що, Куценький, здурів? — зі сміхом відмагався Санько.

Нарешті вовчик утихомирився і, висолопивши язика, ліг біля хазяїна. Потому перевів погляд на татарчуків і його загривок настовбурчився.

— Спокійно, Куценький, — сказав йому Санько. — Це свої.

— Еге ж, — підтвердив Грицик. — Вони хоч і татари, але зовсім не ті, що ти думаєш.

Тим часом Санько відірвав смужку від сорочки і при світлі згасаючого вогнища щось нашкрябав на ній вуглинкою. Тоді скрутив смужку у вузеньку рурку, вклав її між реп’яхів і причепив це все Куцому за вухо.

— До Рашита, Куценький, — попрохав він. — Біжи до Рашита, зрозумів?

Куций жваво змахнув хвостом-полінякою і розчинився у темряві.

Друзі підійшли до татарчуків.

— Що ж, хлопці, — сказав Грицик. — Мабуть, треба прощатися. Спасибі вам за кумпанію і звиняйте, коли що. Беріть свої коні, беріть коні цих песиголовців і женіть додому, доки вони ще не отямились. А нам треба в інший бік.

Проте татарчуки прощатися не поспішали. Вони про щось перемовилися і наперед виступив Хасан.

— Не можна нам повертатися, — сказав він. — Їхній ватаг знає, звідкіля ми.

Грицик ляснув себе по лобі.

— А й справді! — вигукнув він. — Я ж сам чув, як ви казали йому про це. То як тепер бути? Додому, виходить, вам не можна, і тут теж голову знесуть. І в вільні кайсаки теж не можна. Бо степ хоч і широкий, а все ж таки — село селом… — Грицик зітхнув. — От же ж горе, просто хоч за Дін чи до Криму тікай. Де-де, а там вас уже точно не розшукають.

Татарчуки знову перезирнулись. Проте з місця не зрушили.

— Ну, що стоїте? — запитав Грицик. — Чекаєте, поки оті прокинуться?

Санько смикнув його за рукав і відвів убік.

— Слухай, Грицику, — сказав він. — Якось воно погано виходить. Ми ж їх підмовили на таке…

— Не ми, а Швайка, — поправив Грицик.

— Все одно. А тепер, виходить, кидаємо їх напризволяще…

Грицик замислився.

— Виходить, що так, — згодився він. — Що ж, треба витягати їх з цієї халепи… Ану, хлопці, — звернувся він до татарчуків. — Беріть у тих соньків їдло, коні — і гайда з нами!

Розділ 18.  ВІСТІ З ДНІПРА

— Не переймайся так, брате, — сказав Рашит. — Не переймайся. Щось воно та витанцюється.

Швайка мимохіть кивнув головою. Цього витанцьовування він прагнув тепер понад усе. Проте нічого придумати не міг. У голові гули сполошені дзвони, груди стискалися в такій тузі, що аж серце зупинялося. Санько, Грицик — що з ними? І найбільше картав себе самого. За те, що піддався на хлоп’ячі умовляння, що пішов по допомогу до татарчуків Абдулли. Знав же, на власній шкурі знав, як зраджують навіть найближчі люди, а тут на тобі — довірив їхню долю бозна-кому!

— О, куди це він? — раптом спохопився Рашит.

Барвінок, що сидів поруч зі Швайкою, зненацька нашорошив вуха, тоді заметляв хвостом і зірвався з місця. А за мить його голова вигулькнула з трави за півсотні кроків, але була вона вже не одна, їх було дві.

— Схоже, зустрів когось свого, — сказав Рашит.

— Твоя правда, — повільно мовив Швайка і звівся на ноги. — Здається, то Куций…

І справді, це був Куций. На мить відвернувшись від Барвінка, він підставив Швайці голову і той видобув йому з за вуха жмутик реп’яхів. Нетерпляче розгорнув смужку і взявся читати.

— Ну, що? — затанцював довкола нього Рашит. — Все добре, так?

— Зачекай…

Нарешті широка усмішка зійшла на Швайчинім обличчі.

— Та кажи ж! — не відступав Рашит.

— Ху-ух! — видихнув Швайка. — Все гаразд, брате…

Він обернувся до товариства й наказав:

— Сідлайте коней, хлопці! І не дай Боже вам відтепер заговорити по-нашому!

— Та скажеш ти врешті, що трапилось? — аж знемагав Рашит.

— Потім, брате, потім, — відмахнувся від нього Швайка. — А зараз треба поспішати, поки вони знову дров не наламали…

Невеликий загін вихором промчав уздовж Дніпра, а тоді круто завернув на схід. Далеко попереду час від часу виринали голови двох вовків.

— Хутчій, товариство, хутчій, — підганяв Швайка козаків.

«Треба встигнути, треба!» — билася в голові сполошена думка. — Мабуть, хлопці задумали щось незвичайне. Ох, якби знову не перестаралися…»

Розвиднювалося. Назустріч їхали поодинокі вершники, здебільшого пастухи. Угледівши збройний загін, вони, мов цвіркуни, розліталися навсібіч. Проте, схоже, між татарами існував якийсь зв’язок, бо десь за годину божевільної гонитви їм назустріч вилетів озброєний татарський загін. То була прикордонна стежа.

Швайка прикусив губу. Іншого разу він із задоволенням став би з нею на прю, чи погрався в кота й мишку, проте зараз було ніколи. Тож він лише підхльоснув коня і помчав прямо на татар. Ті відсахнулись убік і схопилися за луки.

— Стій! — гарикнув передній. — Хто такі?

Швайка на мить сповільнив біг коня і вигукнув:

— Ми від Дніпра! Веземо важливі вісті!

Кому і що вони везуть, Швайка не сказав, бо нічого путнього в голову не йшло. Проте, мабуть, воно було й на краще. Передній махнув рукою: мовляв, розумію — і почав розвертатися слідом. Коли вивідники летять так швидко та ще й, судячи з їхніх збуджених обличь, везуть гарні вісті, то непогано було б разом з ними з’явитися перед очі Саїда-мурзи. Хай думає, що й ми чогось варті…

Швайка озирнувся і невдоволено скривився. Такий хвіст його не влаштовував. Він зачекав, коли сторожа наблизиться, і запитав переднього:

— Як тебе зовуть?

— Галім-ага! — звівся той у стременах.

— Ось що, Галіме: пильнуй уважніше за степом. Думаю, що за нами женеться коли не погоня, то вже хвіст напевне!

Галім-ага з розумінням закивав головою і звелів розвертатися у бік Дніпра. Погоня — річ звична. Бо коли вдається дізнатися про щось надзвичайне, — супротивник намагається за всяку ціну знищити вивідників. Що ж, є гарна нагода завадити їм… І тоді Саїд-мурза вже точно поцінує його, Галімову, відвагу.

Проте доводити свою хоробрість так і не довелося. Хоч би що робив Галім — і вивідників наперед висилав, і чаївся в траві, і виглядав з вершини найвищого пагорба, — погоні так і не вистежив. Мабуть, пробралася вона іншим шляхом…

Галім зітхнув, зі злості хльоснув свого коня і знову заходився стежити за степом.

Спочатку Грицикова ватага, шмагаючи коней, чвалом покотила до Дніпра. Грицик намагався здійняти якомога більше гамору. І йому це вдалося. Раз по раз від пригаслих багать сонно цікавилися, куди їх несе нечиста. Дехто навіть погрожував скрутити в’язи. Проте Грицик, який сам себе призначив старшим, звелів не відгукуватись. Так вони проскочили за лінію вогнів і лише тоді Грицик зупинився.

— Здається, трохи задурили їм голови, — вдоволено зауважив він. — Коли Саїдові люди підуть по нашому сліду, їм обов’язково скажуть, що якась ватага стрімголов промчала до Дніпра. Тож вони шукатимуть нас там. А ми тим часом опинимося в іншому місці…

Ватага зробила широке півколо і подалася назад. Та цього разу Грицик обминав вогнища якомога далі і їхав так тихо, наскільки це було можливо.

А тих сторожових вогнищ було чи не більше, ніж козаків у плавнях. І біля кожного сопіли, хропли і щось бурмотіли по п’ятеро, а то й більше татарів. Нарешті, коли табірні вогні знову почали рідшати, а небо на сході помітно проясніло, Грицик зупинився біля порослого шипшиною й терновими кущами пагорба.

— Кращого місця й не придумати, — зазначив він. — Бачите, як гарно? Тут нас ніхто не заскочить зненацька.

І справді, місце хоча й нічим особливим не вирізнялося, але з нього було видно, що діється довкола. На всьому обширі попаски пересувалися тисячі коней. Між ними підіймали до неба тонкі цівки диму перші ранкові багаття. А ген, на самому обрії, не стільки виднілися, скільки вгадувалися шатра Саїда-мурзи та його найближчих прибічників. Саме вони й зацікавили Грицика. Він довго дивився в той бік, а потім сказав:

— Мабуть, треба розвідати, що й до чого… Отже, так: коли хто з татарів звернеться до вас, ви скажіть, що прибули на заклик Саїдових гінців і чекаєте своїх товаришів. Або збрешіть щось інше.

Санько з сумнівом поглянув на нього.

— Отак і поїдеш? Поглянь на себе. Ти ж увесь закривавлений. І одіж треба поміняти…

Грицик глянув на своє лахміття.

— Що правда, то правда, — зізнався він. — В такій одежі мене перший-ліпший татарин зупинить. Хлопці, може, хто з вас хоче обмінятися одежею? А ти, Саньку, поки злий мені води на голову.

Грицик змив кров і з’ясувалося, що на обличчі слідів від нагая майже не видно. А ті що лишилися, можна було приховати малахаєм та іншою одежею.

Халат і малахай Хасан віддав без вагання.

Перед тим, як скочити на коня, Грицик шепнув Санькові:

— Будь обережний. А коли що — посади татарчуків на коні і хай женуть подалі, а сам… знаєш, де чаїтися.

Санько кивнув головою. Так, за кілька десятків кроків звідсіля є вовче лігво, яке вони зі Швайкою переробили на сховок чотири літа тому — ще до того, як Саїд-мурза вибрав ці місця для своїх стійбищ. Вхід до нього вони замаскували так, що його й за крок важко побачити. Тут можна було лишати на деякий час поранених чи знесилених. А ті, хто їх супроводжував, за будь-якої небезпеки сідали на коней і кидалися геть, відволікаючи увагу на себе.

Грицик ще раз кивнув Санькові і без поспіху з’їхав з пагорба. Санько ліг на траву, сперся підборіддям на кулаки і задивився на стійбище, яке зараз нагадувало людський мурашник, що вже прокинувся.

Розділ 19. СПОВІДЬ ХАСАНА

Поруч приліг Хасан. Якусь мить вони лежали мовчки. Потім Хасан сказав:

— Гарно у вас вийшло з Самедовими зарізяками.

— Самі дивуємось, — посміхнувся Санько.

Хасан скоса зиркнув на нього, обережно запитав:

— Ти що, вмієш чаклувати?

— Та так, трошки, — посміхнувся Санько. — Хасан, здається, щирий, хороший хлопець. Не було в ньому ані крихти настороженості чи недовіри. З ним можна почуватися так само легко, як і з Грициком. — Не шкодуєш, що опинився з нами?

Хасан подумав.

— Ні, — сказав він. І пояснив: — У мене мама уруска.

І знову Санько відчув на собі його погляд — теплий, довірливий. Схоже, хоче про щось запитати, але вагається. Що ж, не варто його підганяти… Санько вдав, ніби його зацікавив орел, що кружляв у безхмарному небі.

— Слухай, Санько, — врешті не втримався Хасан. — А у вас у плавнях є татари?

— Татари? — перепитав Санько. — Здається, є. Але не біля нас. Нижче по Дніпру. Вони щось не поділили зі своїм мурзою і прибігли до нас.

— І як їм у вас живеться?

— Як і всім.

— А коли мурза вимагатиме видати їх, що ви зробите?

— Дулю йому покажемо, — усміхнувся Санько. — У нас не заведено видавати своїх.

Схоже, ця відповідь Хасана задовольнила. Він перевернувся на спину і задивився на ріденькі хмарки.

— Знаєш, мені дуже часто сняться плавні, — зізнався Хасан. — Ніби я пливу човном, а навколо верби, очерети. Гарно так… — Він повернувся до Санька. — Знаєш, я розказав якось про це мамі, а вона тільки сміється. Каже, що це в мене від діда. Він у плавні десять літ ходив. Жив там від ранньої весни до пізнього літа. Казав, що то були найкращі його роки.

— Атож, там непогано, — усміхнувся Санько. Власне, тут і сліпому ясно, до чого Хасан веде. — От тільки біда, що ввесь час чекаєш нападу зі степу.

Хасан кивнув головою.

— Дивно.

— Що тут дивного?

— А те, що ми тепер теж чекаємо нападу звідтіля…

«Ні, все ж непоганий він хлопець, цей Хасан», — подумав Санько.

— Слухай, — почав він. — А що, коли доведеться здіймати шаблю на свого ж брата, на…

Санько на мить замовк, намагаючись підібрати таке слово, яке не образило б Хасана. Але той випередив його.

— Ти хочеш сказати — татарина? — посміхнувся він. — Постараюся не ображатись. Хоча краще кажи: ногаєць або кримчак.

— От і добре, — усміхнувся Санько. Він міцно змружив і розплющив повіки. Хотілося спати, але цього не можна було робити. Бо не встигнеш заплющити очі — як знову опинишся в чужих лабетах. А коли розмовляєш, спати не так хочеться.

— Ну, ногайці з кримчаками теж не завжди розбишакували, — заперечив Санько і не втримався — солодко позіхнув…

— Кримчаки — так, — згодився Хасан. — Та тепер вони наче сказилися — хапають усіх підряд. А ногайці… Більшість із них перебралися сюди з правого берега ще понад сто років тому. Дуже їм не сподобалось, що ваші діди розбили їх під Синіми Водами. Тому й такі люті. Майже, як нинішні кримчаки. А Саїд-мурза — головний серед них… О, глянь туди! — зненацька вигукнув Хасан.

Санько повернувся у той бік. Десятків зо два татар, вилаштувавшись у довгу стрічку, стрімко наближалися до їхнього пагорба. Нараз вони різко змінили напрямок і почали охоплювати його, начебто збиралися відрізати шлях до втечі тим, хто там опинився. Санько з татарчуками схопилися на ноги, щоб скочити на коней, коли це неподалік гойднулися трави і звідти випірнув Куций. Він з льоту лизнув Санька у щоку, потім усівся біля нього і радісно замолотив по землі хвостом. Увесь його вигляд ніби промовляв: хазяїне, я зробив усе, що ти мені загадав.

— Молодець, Куценький, — сказав Санько, і Куций ще завзятіше запрацював хвостом.

А на пагорб уже вибіг Швайка.

За ним поспішали його товариші, на ходу знімаючи малахаї.

— Усе гаразд? — швидко запитав Швайка.

— Так, — відказав Санько.

— Ху-у-у, — полегшено видихнув Швайка. — А Грицик де?

— Подався на вивідку.

Швайка впав на траву поруч із Саньком:

— А тепер розповідай, що з вами сталося.

Вислухавши Санькову розповідь, Швайка докірливо похитав головою.

— Ох дурна моя голова, що я вас послухався!

— Хто ж міг передбачити, що Самедова ватага таке учворить? — виправдовувався Санько.

— Ти, — сказав Швайка. — Ти ж не простий хлопець, от сам повинен був і передбачити.

— Та ж для цього треба було бодай хоч трохи побути на самоті, в тиші, — відказав Санько. — А там таке зчинилося, що всі думки повилітали.

Швайка обернувся до татарчуків і сказав:

— Вибачайте, товариство, що втяг вас у таку халепу.

— Та чого там… — за всіх відказав Хасан. — Нам навіть цікаво було.

— Бач, їм цікаво, — посміхнувся Швайка. — А от чи цікаво вам знати, як ми будемо вибиратися звідсіля? Ні? Шкода, бо мені теж цікаво. Тому ви лягайте й поспіть, а я поки поміркую, як бути далі.

Розділ 20.  САЇД-МУРЗА ПОШИВСЯ В ДУРНІ

Сонце вже повертало на захід, коли на краю татарського табору вигулькнуло кілька постатей і покотило у їхній бік. Одна з них ще здалеку помахала рукою і Санько впізнав у ній Грицика. За хвилину вершники зупинилися біля підніжжя пагорба.

Передній, похмурий, зі знаком сотника, голосно вигукнув:

— Чом так далеко зупинилися?

— Я вже твоїм людям, шановний сотнику, казав, що ми не могли прибути разом, — улесливою скоромовкою заторохтів Грицик. Видно, він почувався між прибульцями своїм. — То щоб не розшукувати один одного в такому натовпі, ми домовилися зійтися тут і вже разом…

— На чабанів ви ніби не схожі, — перебив його сотник, оглядаючи Швайчину ватагу. — На чинбарів теж. Розбишаки-кайсаки, чи що?

І він розреготався із власного дотепу.

— Та ні, шановний онбаші, — посміхнувся і Швайка. — Ми тихі люди, своїх не чіпаємо.

Сотник вколов його пильним поглядом.

— Схоже, що саме ти є тут за старшого. Так?

— Так, шановний онбаші.

— Значить, своїх не чіпаєте? — перепитав онбаші-сотник і розкотисто зареготав. — Так я вам і повірив!

Нараз сотник різко обірвав сміх і окинув ватагу нищівним поглядом.

— Ану, годі вилежуватись! — гарикнув він. — Оцей, — сотник кивнув на Грицика, — знає, де має бути ваше місце. Тож чекаю вас там під ранок. Тільки ж дивіться мені — за будь-який вкрадений цвях чи вуздечку шкуру спущу!

Коли він зі своїми людьми від’їхав на сотню кроків, Грицик злетів з коня, обійняв Швайку, а тоді ляснув себе по колінах і захоплено вигукнув:

— Ой, аби ви знали, що там зараз чиниться! Саїд-мурза геть оскаженів. Зараз його люди шмагають усю Самедову ватагу і допитуються, хто з них відпустив полонених. І Зарембу разом з ними.

— Мабуть, шкодує Саїд-мурза, що не зміг заробити на нас, — зблиснув зубами Хасан.

— Може, й так, — гмикнув Грицик. — Але я гадаю, що йому інше пече. Всі, як один, з тієї ватаги твердять, буцімто за ними постійно скрадався вовк…

Швайка запитально поглянув на Санька. Той кивнув головою.

— Це Куций, — пояснив він. — Він час від часу показував їм вуха.

— А вони, Пилипе, вирішили, що то був ти, — сказав Грицик. — Бо в степу всі знають, що лише ти вмієш перевтілюватися у вовка.

— Я такий, — усміхнувся Швайка і прикусив травинку гострими зубами.

— А як вони полягали спати, — вів далі Грицик, — тоді ти буцім підкрався до бранців і звільнив їх. Але Саїд-мурза їм не вірить. Він каже, що тоді Швайка і їх, сонних, порішив би. Та позаяк усі вони живі-здорові, то тут щось не те… І лупцюють їх зараз так, що не дай Боже! А коли я вже збирався сюди, то довідався, що Саїдові-мурзі байдуже, скільки поляже чаушів — головне, щоб йому нарешті дістали гяура Швайку. Мабуть, добряче ти йому допік, Пилипе.

— А що з нашими слідами? — запитав Хасан.

— Нічого такого, — відказав Грицик. — Знайшли їх. І погнали по тих слідах цілу сотню чаушів.

— Та ти що! — схопився один з татарчуків. — А коли вони докумекають і наскочать сюди?

— Не наскочать, — заспокоїв його Грицик. — Там ще з досвітку пастухи переганяли табуни і все затоптали… А тобі Санько вже розповів про те, що ми замислили? — звернувся він до Швайки.

— Та розповів, — відказав Швайка.

— То що скажеш?

— Непогано придумали.

— То — що? Ти згоден з нами?! — розквітнув Грицик.

— Та згоден, інакше ви не відчепитесь… А тепер, товариство, трохи відпочинемо з дороги, бо цієї ночі нам знову буде не до сну.

— А ми?… — почав Хасан.

— Ви теж лягайте. Сьогодні всім знайдеться робота.

На небо вже сходили зорі, коли вони рушили до табору. Дістатися до намету Саїда-мурзи виявилося справою не такою вже й складною. Ніхто їх не зупиняв, ніхто ні про що не розпитував. Та все ж кроків за п’ятдесят Швайка зупинив загін. За його переконанням, саме тут проходила невидима межа. І варто комусь її перетнути, як стрепенеться десяток охоронців, вилетять з піхв швидкі кривулясті шаблі, а стріли звично вляжуться на тятиви луків. А тут, за межею, кожен займається своєю справою. Хто чистить шаблю, хто догризає кістку, хто ходить у пошуках товариша, що забалакався десь біля другого багаття.

— Чом не спиться, батири? — веселим голосом поцікавився сутулий татарин, що трапився на дорозі.

— А то вже не твого розуму діло, — зверхньо відказав Швайка.

— Та я що… я ж просто так… — знітився сутулий і поквапився розчинитися в темряві.

Швайка зіскочив з коня і крадькома роззирнувся. Так і є, їх уже помітили. Он троє ліворуч від шатра повернулися в їхній бік. Двоє праворуч теж зацікавилися ними. Атож, далі таким натовпом іти до шатра небезпечно.

— Стежте за нами, — пошепки наказав він Грицикові. — І коли що — здіймайте якомога більший шарварок.

— Добре-добре. Все, як домовлялися, — запевнив його Грицик і з шумом втягнув ніздрями повітря. — Тільки ж ви не баріться…

— А це вже як вийде, — відказав Швайка і кивнув Санькові, що теж зіскочив з коня.

Неспішною ходою людей, що не одну годину провели в сідлі, вони рушили до шатра. Нараз один з тих, хто ніби знічев’я прогулювався перед входом, стрімко попрямував до них.

— Хто такі? — в його голосі бриніла підозра.

— Маємо новини, — відказав йому Швайка і звичним рухом витяг з кишені пластину з зображенням яструба.

Охоронець підніс її до очей і мимоволі виструнчився. Лише знатні люди носили при собі знаки з зображенням хижих звірів та птахів. Він так захопився розгляданням знака, що навіть не помітив, як пильно втупився в нього очима молодий супутник поважної особи.

Нараз охоронець хитнувся і вже якимось сонним голосом проказав:

— Шановний Саїд-мурза саме готується до сну… Втім…

Він віддав знак Швайці і з легким поклоном відступив убік.

Так само вчинив і вартовий, що стояв перед входом до шатра. А от що буде далі…

Шатро Саїда-мурзи було поділене на дві половини. Ближче до входу стояло двоє таких широкогрудих батирів, що, здається, навіть стріла не дістала б їх нього серця.

— Ми з новинами до хана, — пояснив їм Швайка. Він дивним чином теж відчув потужні гарячі хвилі, що їх Санько насилав на велетів.

Подіяло. Батири привітно вказали руками на покій свого повелителя, а тоді якось дивно струснулися й завмерли. Їхні очі втупилися кудись понад голови козаків. Про всяк випадок Санько лишився з ними, а Швайка відхилив запону, що вела до покоїв Саїда-мурзи.

Саїд-мурза ще не спав. Це одна з вад ханського життя. Коли перед битвою навіть наймудріші з нукерів поспішають виспатися, то хан мусить ще і ще раз перевірити безпомилковість своїх задумів і майбутніх рішень. Бо ж битва починається не тоді, коли заграють сурми і заблискають шаблі, а тоді, коли про саму битву ніхто ще й гадки не має.

А от йому, Саїдові-мурзі є що згадати. І безславно програний бій у плавнях, що стався п’ять років тому, і такі ж безславні намагання обмежити уруський наступ з плавнів у татарські володіння. На хитрість Саїда-мурзи козаки відповідали своєю хитрістю. А скільки крові випив один лише вурдалака на ймення Швайка! Він, Саїд-мурза, віддав би всі свої незліченні отари і табуни тільки за те, щоб глянути в очі цьому найневловимішому з урусів. Заремба казав, що бачив його в Переяславі. А до Переяслава не так уже й далеко, тож цілком можливо, що Швайка і справді приклав руку до зникнення переяславського ясиру.

Нараз за стіною почулися кроки і завіса хитнулася.

— Це ти, Тагіре? — не розплющуючи очей, запитав Саїд-мурза.

— Ні, — відказало чужим голосом.

Сон миттю відринув від Саїда-мурзи. Він розплющив очі і втупився в нерухому постать біля дверей.

— Ти хто? — прошепотів він, відчуваючи, як запинається йому язик. — Хто тебе пропустив?

— Я — Швайка, — відказала постать, а тоді нечутно й стрімко, як промінець світла, ковзнула до нього. — Не чекав?

Саїд-мурза широко розкрив рота, щоб покликати на поміч. Проте покликати нікого не встиг — в його роті опинився кляп. А Швайка присів навпочіпки і в його руці зблиснуло криве лезо ятагана. Очі Саїда-мурзи полізли на лоба.

— Жити хочеш? — поцікавився Швайка.

Саїд-мурза посилено захитав головою.

— Тоді мусиш показати, де лежить лист від Менглі-Гірея…

За якийсь час він вийшов з ханських покоїв. Виструнчені батири усе ще незмигно зирили кудись удалечінь. Санько заспокійливо кивнув головою…

Грицик, що не відводив погляду від шатра, витер холодний піт і полегшено зітхнув: нарешті Швайка з Саньком вийшли! Вартові перед входом завмерли в низькому поклоні, пропускаючи високого гінця та його найближчого охоронника.

— Ну як? — запитав Грицик, коли Швайка з Саньком злетіли на коней.

— Потім, потім, — відмахнувся Швайка. — А зараз женімо щодуху!

За аулом Саїда-мурзи пересвистувалися ховрашки. Схоже, хтось їх налякав, бо вони надривалися так, наче з них здирали шкіру. Швайка з Саньком рушили в напрямку найголоснішого свисту. А за хвилину виявили, що ніякого ховрашка не було — то надривався Хасан. Трохи згодом під’їхало ще трійко свистунів.

— Висвистували вас так, аж щоки заболіли, — поскаржився Хасан. — Ну як, усе гаразд?

— У нас — так, — відказав Швайка. — А у вас?

— Теж непогано, — зблиснув зубами Хасан. — Два табуни хлопці вже погнали до Дніпра, а решту твої люди розігнали.

— Тоді чого ви тут розсвистілися?! — вигукнув Швайка. — Гайда за ними!

Витягнувшись довгим цугом, вони гнали коней цілу ніч. По дорозі ледь не розтоптали сторожову заставу Галіма-аги, що без поспіху поверталася від Дніпра. Галім-ага здивовано поглянув їм услід: навіщо гнати таку кількість коней та ще й серед глупої ночі? Але тут таки подумки гримнув на самого себе: не його діло зупиняти тих, хто їде від хана, його діло — ловити тих, хто крадеться до нього. А коли тупіт затих, Галім-ага тоскно зітхнув: його ватага так і не виявила переслідувачів, тож на нагороду сподіватися годі.

Вгодовані табуни летіли до плавнів цілу ніч. Татарчуки весело покрикували на коней і виляскували нагаями в повітрі. Швайка з рештою козаків їхали позаду, готові будь-якої миті перехопити погоню. Та її не було.

За кілька годин шаленого гону на них нарешті повіяло дніпровою прохолодою. Швайка поворушив ніздрями і звелів зупинитися.

Грицик, розминаючи затерплі ноги, підійшов до нього і поцікавився:

— Ну, як — на Саїдові можна ставити хрест?

— Можна, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи якийсь згорток і почав розглядати його.

— То ти що — ятаганом його пригостив, чи шаблею дістав? — допитувався Грицик.

— Ні тим, ні тим, — відказав Швайка, не відриваючись від згортка.

— Невже руками задушив? — здогадався Грицик.

— Теж ні. Живий твій Саїд, не бійся.

— Живий? — вражено перепитав Грицик. — То на якого біса ми все це… — він тицьнув рукою на схід, — затіяли?

— А от на якого, — Швайка помахав згортком перед Грициковим носом. — Оцій цидулці немає ціни!

— Що це?

— Лист Менглі-Гірея…

— Та невже? — радісно стрепенувся Грицик. — Це той, у якому кримський хан пише, що хотів би мати більше ясиру?

— Еге ж.

— Сила! І все ж я не розумію, чому ти лишив того Саїда живим, — не відступав Грицик.

Швайка з докором зітхнув.

— Допустімо, я зробив би так, як тобі хочеться, — сказав він. — Що тоді було б, га?

— Одним негідником стало б менше, та й годі.

— Не кажи, — заперечив Швайка. — Це для нас він негідник. А для своїх після такого він став би героєм, мучеником, якого забили якісь Швайчині зарізяки. А далі вони зібралися б у ватагу і подалися за Сулу — мститися за свого героя. А тепер — Саїд хоч і живий, проте сів у таку калюжу, що навряд чи з неї колись і вилізе. А за таких ніхто не захоче мститися.

Грицик уперто пересмикнув плечем. Схоже, Пилипові слова його не переконали.

— То що ж він зараз робить? — запитав він Швайку. — Ліг собі та й спить?

Швайка засміявся.

— О, зараз йому не до сну! Зараз він думає, як йому виправдатись перед самим Менглі-Гіреєм за таку роззявкуватість. А ще, мабуть, розшукує тих, хто сеї ночі пропустив до нього Швайку. Себто мене. А тепер, друже, якщо ти відпочив, гукай добрих хлопців та бери оцю ось цидулу і махом вези її до переяславського старости. І пам’ятай — головою за неї відповідаєш!

— Можна, я поїду з ним? — виступив наперед Хасан. — Найкоротша дорога звідси — через наш улус. А там мене кожен знає.

Якусь мить Швайка пильно вдивлявся Хасанові в очі. Тоді кивнув головою.

— Може, так навіть і краще, — схвалив він. — Але це ще не все…

Він витяг з череса якусь блискучу річ і простяг її Грицикові.

— Візьми, це пайцза самого Саїда-мурзи. З такою і найлютіший з Саїдових розбишак тебе й пальцем не зачепить.

— А ви як? — поцікавився Грицик, ставлячи ногу у стремено.

— А ми тут ще трохи побудемо. На той випадок, як Саїд-мурза все ж насмілиться погнатися за нами.

Коли Грицик з товаришами зникли вдалині, Швайка повернувся до товариства і сказав:

— Ну, хлопці, гра закінчилася. Тепер на нас чекає нелегке діло.

Розбишацькі ватаги заворушилися ще вдосвіта. Вогнів не розводили. Нашвидкуруч перехопили що в кого було і почали вилаштовуватися у сотні й тисячі. Приглушеними голосами лаялися десятники, пронизливо іржали коні. Нарешті, розділена на чіткі квадрати, орда застигла перед шатром Саїда-мурзи.

Проте той не виходив.

«Мабуть, проспав», — подумав не один кайсак, дивлячись на вартових, що непорушно завмерли перед входом.

Тяглися довгі хвилини. То тут, то там почав здійматися невдоволений гул. Зрештою кілька отаманів, збившись для хоробрості докупи, подалися до шатра.

Як не дивно, вартові біля входу їх не зупиняли. Вони спали навстоячки, злегка похитуючись, наче під поривами вітру. Отамани постояли перед входом, про щось перемовилися, а тоді найсміливіший з них ковзнув до шатра. За ним вервечкою подалося ще четверо.

В передпокої непорушно завмерли два велети-батири. Вони не зверну и на прибульців ніякої уваги.

Трохи повагавшись, отамани відхилили завісу до спальні їхнього повелителя.

Саїд-мурза лежав на своєму ложі. Проте він не спав, бо як можна було заснути, коли руки-ноги зв’язані, а в роті стирчить ганчірка?

— Ваша високосте, що це з вами? — запитав один з отаманів, коли Саїда-мурзу розв’язали і вийняли з рота ганчірку.

Саїд-мурза кілька разів хапнув повітря і, болісно морщачись, заходився розтирати руки.

— Хто вартував уночі? — просичав він. — Негайно сюди!

А коли розвиднілося, стійбищем поповзли чутки, нібито сьогодні вночі до шатра їхнього мурзи пробрався не хто інший, як сам гяур Швайка. Але як це йому вдалося — ніхто пояснити не міг. Старший охоронної сотні особисто допитував не тільки вартових, а й усіх, хто розташувався на ніч біля шатра Саїда-мурзи. Проте й він небагато довідався. Вчора, коли зійшов місяць, неподалік від шатра зупинилося з тридцять вершників. Двадцятеро з них майже одразу подалося в степ, а двійко спішилися і рушили до шатра. Але що там трапилось, як тим двом вдалося пройти повз вартових, так і зосталося таємницею. Вартові стверджували, що ніхто до шатра не входив, а все було навпаки: до них вийшов сам Саїд-мурза і повідомив, що почувається кепсько, тому похід у плавні відкладається до кращих часів. А щоб ті, хто прийшли на його заклик, не поверталися з голими руками, він, Саїд-мурза, велить видати кожному чаушеві барана зі своїх отар. А кожен десятник мусить отримати коня…

Кинулися татари туди, де ще вчора звечора погойдували товстими курдюками вгодовані вівці і ситі коні, — та вже нічого не застали. Там наче ураган пролетів, змішавши табуни з отарами й чередами. Тож доки одні обурювалися підступним Швайкою і вимагали негайної помсти, інші захопили те, що лишилося від табунів і розчинилися в неозорому степовому просторі. А коли сонце висушило росу, довкола шатра Саїда-мурзи залишилася тільки ущент витолочена трава і купки овечих буруб’ячиків.

Розділ 21. І ЗНОВУ ВОРОНІВКА

— Нарешті, — полегшено видихнув Леміш, коли на обрії здійнялася хмара пилюки. — Бо я вже боявся, що її перехопили.

— Що перехопили? — поцікавився Швайка, витираючи спітніле чоло.

Поруч відсапувався воронівський староста Байлем та його новий помічник Левко Заярний. Ще кілька днів тому Швайка крутився з невеликим товариством у степу, готовий перехопити на себе переслідувачів від Саїда-мурзи. Проте вони так і не з’явилися.

А позавчора його розшукав Грицик і сповістив, що переяславський староста привів до Воронівки півтораста колишніх Зарембиних челядників, а тепер вільних козаків, і жде не діждеться, коли Швайка візьме їх під свою руку.

Тільки-но Швайка з’явився у Воронівці, Леміш узяв його з собою, і вже другий день гасають вони з непосидющим переяславським старостою. Лемеша цікавило геть усе: і який брід через Сулу, і наскільки міцна огорожа навколо Воронівки, і чи надійні схованки, як татари, не дай Боже, все ж таки прорвуться до села, і що за сусіди по той бік річки… А оце Леміш видерся на кручу і вже бозна-скільки виглядає когось на курному шляху, що веде на Золотоношу і аж до самого Переяслава.

Курява повільно котилася на Воронівку. На якусь хвилю розчинилася в болотистій долині поміж скорботних верб і вже під самою Воронівкою знову знялася над осокори і завмерла на царині.

— Як тобі наш дарунок? — запитав переяславський староста Леміш, щойно за валкою вляглася пилюка.

Швайка не втримався від захопленого вигуку. Ще б пак — на просторій воронівській царині скупчилося близько трьох десятків возів, ущерть навантажених всіляким добром! Мішки пшениці, ячменю, вівса та проса, кадуби з засоленим салом, наконечники для стріл і списів, ковані драбівськими ковалями, сувої цупкого біленого полотна, щоб не світили козаки у плавнях до світу Божого чим не треба. І все це й справді від щирого серця, бо розумів люд переяславський, що козакові на Низу ніколи ганятися за здобиччю, бо він мусить чатувати за кожним кроком кримчаків, щохвилини важачи при цьому власним життям.

— Дякую, пане старосто, — зворушено мовив Швайка.

— Правда ж непогано попрацювали мої переяславці? — усе ще допитувався збуджений Леміш. Він був радий не лише тому, що товар сподобався Швайці, а й тому, що не доведеться переяславським коням рушати від рідних домівок невідь-куди. Учора Леміш на власні очі бачив, як розкошував на присульських зелених лугах чималий табун татарських коненят, який ще зовсім недавно був власністю Саїда-мурзи. — Мушу сказати, що тут є дещиця і від київського воєводи, — вів далі Леміш.

— Це ж за що така щедрість? — поцікавився Швайка. Він знав, що київський воєвода просто так нічого не дарує.

— А за того листа від кримського хана, що ти видер у Саїда-мурзи, — пояснив Леміш. — Казали, що наш воєвода вже давно не був такий радий.

З самісінького ранку навколо них не вщухає рухливе велелюдне юрмисько. Подивитися на Швайку і переяславського старосту зібралися не лише воронівці. Прибули гурти з Лящівки, Канівців, Мохнача. Всі були радісно збуджені. Аякже — отримав облизня сам Саїд-мурза, про якого казали, що в цілому світі не було таких нелюдів, як він та його башибузуки. А тепер, дай Боже, щоб усе зосталося в минулому, щоб можна було мирно сусідити з татарами, як сусідили їхні батьки та діди. Тим паче, що дехто бачив, як староста переяславський разом зі Швайкою і воронівським старостою Байлемом подалися вчора аж за Сулу і пробули там майже всю ніч. Найутаємниченіші люди подейкували, ніби вони зустрічалися там з якимось великим татарським цабе. Про що вони домовлялися — ніхто не знав, проте всі бачили, що обидва старости повернулися вдоволені.

Між гуртами час від часу лунали збуджені голоси Телесика та його друзів пастушків:

— Дядьку, а ви бачили, хто пасе табун над Сулою?

— Та звідсіля ж не видно, — відказував якийсь лящівець чи мохнацький.

— Татарські хлопці їх пасуть! Вони втекли від самого Саїда-мурзи і захопили з собою той табун. Тепер вони житимуть у нас. А он того хлопця у татарській одежі, що їде поруч з Грициком, бачите?

Про Грицика в навколишніх селах чула чи не кожна коза. А от його супутник…

— Хто це? — не втримався котрийсь із канівецьких.

— О, то найголовніший з татарських хлопців. Вони з Грициком тепер великі друзі…

Леміш зі Швайкою та Байлемом неспішно їхали головною вулицею. З ними віталися, перед ними здіймали шапки і вони теж щоразу схиляли голови у вітанні.

Зненацька напереріз їм випірнула могутня постать Демка Манюні з клунком на плечах.

— Доброго вам здоровлячка! — радісна усмішка розтяглася на його обличчі від вуха до вуха. — А мене дідо послав. Каже: як же так — до татарів пан переяславський староста їздить, а нас обминає? А ми ж, каже, не якісь там чужі…

— Це онук діда Кібчика, — пояснив Швайка. — Я тобі, пане старосто, розповідав про нього.

— Ага, пам’ятаю, — сказав Леміш і звернувся до Демка: — Скажи своєму дідові, що іншим разом обов’язково заїду. О, а чим це від тебе так смаковито пахне?

Демкова усмішка поширшала мало не вдвічі. Він скинув клунок і розв’язав зашморг. У повітрі поплив такий запаморочливий запах, що Швайка з Лемешем дружно ковтнули слину.

— Це наша в’ялена риба, — пояснив Демко. — Дідо наказували передати її вам і казали, що свіжа в’яленина ще смачніша.

Усі навколо зареготали. І Леміш теж.

— Передай своєму дідові, що я обов’язково приїду до нього в гості!

— А в нас ще й юшка така смачнюща! — у захваті від того, що вдалося так легко умовити переяславського старосту, вигукнув Демко. Тоді тицьнув клунка переяславському старості в руки і приєднався до Грицика з Саньком.

Леміш провів його поглядом і похитав головою.

— Ну й швидко ж передаються чутки у вашому степу! — сказав він.

— Це не чутки, — посміхнувся Швайка. — Це стежа діда Кібчика так працює.

— Стежа, кажеш? Ні, обов’язково треба вирватися до такого діда! А ти, — він повернувся до Байлема, — коли посилатимеш хлопців до Абдулли, то краще вибери таких, що вміють тримати язика за зубами.

— Розумію, — кивнув головою Байлем. — Сам з ними поїду.

— І простеж, щоб Абдулла бачив, що до його краму ставляться з повагою. Головне, щоб він переконався, що з нами дружбу водити вигідніше, аніж з кримським ханом… — Слухайте, а що там робиться? — раптом зацікавився він.

— Де? — запитав Швайка.

— Он там, біля тих верб на вигоні.

На березі просторого ставу, що обмивав старе городище, кілька десятків парубків стовпилося навколо Грицика. На нього саме йшло з піднятими кулаками четверо здорованів. Грицик не чекав, коли вони підійдуть ближче. Він сам увірвався поміж них і за якусь хвилину здоровані лежали на траві і сторопіло струшували головами.

— Непогано, — схвалив Леміш. — Меле, як добрий вітряк.

— Еге ж, — згодився Швайка. — Йому що ногами, що руками — все одно.

— Цікаво, у кого він такого навчився?

— Та в мене, у кого ж іще, — всміхнувся Швайка.

— Он як, — Леміш з особливою повагою глянув на нього. — А тебе самого хто вчив?

— Дідо Кудьма, — посерйознішав Швайка. — То древня наука. І мало хто зараз нею володіє.

А Грицик уже стояв, склавши руки на грудях і розглядав хмаринку, що бігла над його головою. Він не звертав ніякої уваги на те, що до нього зі спини підкрадався один з козаків. Та коли тому лишилося зробити якийсь крок, — Грицик високо підстрибнув, нога його блискавкою змигнула в повітрі і ніжно прихилилася біля нападникової щелепи.

— Бий! — пролунало з гурту. — Що ти його гладиш, наче дівку по щічці?

— Гладжу, кажеш? — посміхнувся Грицик і підморгнув Санькові.

Той відібрав у одного з глядачів добрячого кілка, простягнув крикунові. Сказав:

— Ану, Йванцю, тримай його перед собою. Та міцніше тримай, обома руками! А ви, товариство, дивіться, як Грицик його зараз погладить!

Недовірливо посміхаючись, Іванцьо підняв кілок перед собою. Якусь мить Грицик стояв непорушно, тоді знову злетів у повітря, його нога описала блискавичне півколо — і з рук ошелешеного Іванця брязнули на землю дві розламані половинки.

— Тепер уявляєш, що було б з Миколиною мармизою, якби я отак приклався до неї? — запитав Грицик.

— Ой, не хотів би я тоді бути Миколою, — підхопив Швайка, підходячи до гурту. — А тепер, Грицику, ти трохи відпочинь, а Санько нехай покаже панам старостам, що й руки наших козаків можуть працювати не гірше від ніг!

Санькове лице порожевіло від задоволення. Що не кажи, а в шістнадцять років навіть майбутньому волхву приємно бачити, з якою пошаною ставляться до тебе такі здоровані, як його земляки.

— Чи не знайшли б ви мені якусь лату? — попросив він товариство.

Два хлопці принесли грубу лату.

— Зможеш перерубати її своєю шаблею? — запитав Швайка Леміша.

Леміш з сумнівом похитав головою: лата радше скидалася на колоду.

— Боюся, що нічого не вийде, — сказав він. — Та й не для того я шаблю при боці тримаю.

— То ж бо й воно, що в тебе, пане старосто, нічого не вийде — згодився Швайка. — А тепер поглянь, як це діло виходить у Санька.

Санько якусь хвилину незмигно дивився на лату, а потім з хеканням рубонув по ній ребром правиці. Ліва Лемешева брова підстрибнула угору: замість однієї довгої лати стало дві коротенькі.

— Оце так! Скільки живу, а такої чудасії ще не бачив! — захоплено вигукнув він. — А долоня не болить?

— Та ніби ні, — відказав Санько.

— Ану, дайте і я спробую…

Йому принесли удвоє тоншу лату. Леміш примірився, з усього маху рубонув по ній долонею — і тут таки затанцював від болю. А лата лишилася неушкоджена.

— Це вже потім не болить, — співчутливо зауважив Санько. — А спочатку болить. І то дуже.

— Наш Санько ще й не таке може! — почувся зненацька дитячий голос.

Всі озирнулися. Перед переяславським старостою незалежно, руки в боки, стояв малий пастушок на ймення Телесик. За його спиною тупцювало ще п’ятеро хлопчаків.

— Наш Санько ще й чаклувати вміє, от! — оголосив Телесик. — Вчора козаки попросили його, щоб він подумки звелів Тимкові Загородньому заревіти по-ведмежому. То той заревів так, що аж собаки завалували. І мене дядько Санько теж трохи вчить…

— Валувати по-собачому? — запитав Леміш.

Усі засміялися.

— Та ні… — зніяковів Телесик. — Всякого чаклування. Він каже, що коли постаратися, то кожен може стати характерником.

— Тепер бачу, чому навколо твоїх парубків стільки народу товчеться, — звернувся Леміш до Швайки, коли вони від’їхали трохи далі. — Таким відчайдухам, як ці твої джури, мабуть, і десяток нападників не страшний.

— Що правда, то правда, — згодився Швайка. — Але вони не горді — навчають усіх, хто хоче.

— То коли ти думаєш вирушати?

— Як ніщо не завадить, то удосвіта.

Леміш закусив нижню губу і глибоко вдихнув повітря.

— Я ось що хотів тобі сказати… Молитиму Бога і всіх святих заступників, щоб твоя затія вдалася.

Розділ 22. ПОНАД ДНІПРОМ

Ось уже третій день, як вони в дорозі. Попереду віялом рухалася кінна розвідка, за нею тяглася валка возів, у кожен з яких було впряжено по четвірці коней.

Спочатку вибиралися, мов на прогулянку, проте за Сулою розмови припинилися і козаки застріляли очима по всіх підозрілих дібровах та байраках, де на них могли чатувати татари. Хоча після випадку з Саїдом-мурзою татари, схоже, значно присмиріли, але Швайка пильності не втрачав. Адже татари — то не тільки смертельно перелякані люди Саїда-мурзи. Що далі в степ, то більша небезпека чатувала на них. Тому валку охороняла від степу чи не з сотня козаків та ще з півсотні їхало позаду. Статечніші козаки розважали один одного розмовами, або ж розпитували Демка Манюню, як йому з дідом та молодою дружиною хазяйнується на новому місці. І від тих розпитувань Демко розквітав, як макова квіточка. Він не приховував, що вважає себе найщасливішою людиною на світі, бо Ждана таки згодилася залишитись у них із дідом. Щоправда, перед цим вона сказала, що без вінчання про сватання не може бути й мови. На щастя, у плавнях уже був свій священик отець Василь. Саме він і вмовив діда, що оскільки той тепер не козакує, а хазяйнує, то без жіночих рук йому не обійтися.

А от молодших козаків розмови не приваблювали. Разом з Грициком та Саньком вони до знемоги гасали наввипередки і на повному скаку то пірнали коневі під живіт, то знову з’являлися на спині. Потому били ребром однієї долоні по ребру іншої, щоб перетворити їх якщо й не на сокиру, то бодай на довбню. Але найбільше вони любили вибиратися в степ — подражнити тамтешніх татарів, які на їхню появу вигулькували як Пилип з конопель. Деякий час обидва гурти їхали майже пліч-о-пліч, передражнюючи одні одних, а потім розліталися, мов горобці. До бійки не доходило, бо татари вже не раз мали змогу переконатися в козацькій силі, а Грицикові Швайка суворо-пресуворо заборонив здіймати на татарів шаблю без нагальної потреби. Тому, накричавшись до хрипоти, товариство поверталося до возів, щоб послухати розповіді старших про славну минувшину. Проте надовго хлопців не вистачало і вони знов затіювали якусь гру.

Старші, дивлячись на їхні витівки, лише поблажливо усміхалися.

— Що поробиш, коли у них ще шило в одному місці, — змахне рукою один.

— А той татарчук, як його… Хасан, бач, нічим не різниться від наших, — додасть другий.

І справді, Хасан нічим не відрізнявся від інших хлопців. Він навіть халата свого заховав у сакви і тепер гасав у самій сорочці. А ще він ні на крок не відставав від Грицика. Йому все тут подобалось — і довірливі розмови за вогнищем, і дружні кпини, і купання в Дніпрі, і те, що перед старшими ніхто не здіймав шапки і не кланявся. Тут усі були рівні.

Один тільки Швайка не встрягав ні до якого гурту. Здебільшого він їхав попереду, занурений у якісь свої невеселі думи. Про що саме були ті думи, ніхто не знав, бо в козаків не заведено влазити у чиюсь душу з розпитуваннями. Грицик і Санько теж мовчали, бо знали, що Пилип останнім часом засинає і прокидається з думкою про свої кримські справи.

— Він боїться, що без нього Басман-бек може щось винюшкувати, — все ж не втримався якось Грицик. Він озирнувся, щоб окинути оком неспішну валку возів і раптом вигукнув:

— Санько, ану глянь, хто жене за нами!

На низькорослих татарських коненятах летіло шестеро ще менших вершників. За хвилину Санько впізнав Телесика та його друзів. Наблизившись до валки возів, хлопчаки зупинилися і скинули свої латані-перелатані шапки.

— Ви чого тут? — голосом, що не віщував нічого доброго, мовив Швайка.

Хлопчики з почуттям провини опустили нестрижені голови. Вони знали, що вчинили негаразд.

— Як вам вдалося поїхати з Воронівки? — допитувався Швайка.

Хлопці опустили голови ще нижче. Особливо старався Телесик.

— Ми… попросили старосту… — врешті прожебонів Телесик.

— І він вас відпустив?

— Так.

— І коней дав? — усе ще не вірив Швайка.

Телесикові голова опустилася на груди.

— Еге ж…

— Не може бути… Як же вам це вдалося?

— Ми його… подумки попросили, — сказав Телесик. — Як ото Санько.

— Що?! — вигукнув Швайка. — Ви що, навіяли йому, щоб він вас відпустив? Ви його зачаклували?

— Еге ж, — майже чутно відказав Телесик.

— Ну й спритники, — тільки й спромігся сказати на те Швайка. — І що ж ви за це хочете — щоб вам вуха відірвали чи лозиною відшмагали?

— Ми те… з вами хочемо, — відказав Телесик. — Ми джурами хочемо бути.

— Мало що ви хочете, — почав Грицик і перезирнувся з Саньком. — Вам ще багато каші треба з’їсти.

Схоже, Телесик побоювався Грицика набагато менше, ніж Швайку.

Він підвів голову на старшого товариша і нагадав:

— А ти ж сам такий був, коли поїхав з дядьком Пилипом.

Якусь мить Грицик з роззявленим ротом дивився на малого. Тоді ляснув долонями по колінах і зареготав.

— Ну, що ти з ним робитимеш! — крізь регіт видушував він. А пересміявшись, звернувся до Швайки.

— Треба з ними щось робити. Не проганяти ж дітей у дике поле…

— О-хо-хо-о-о, — видихнув Швайка, окинувши прибульців таким поглядом, що їхні голови знову опустилися. — Гаразд, нехай їдуть з нами до діда Кібчика. Але далі — ні кроку, зрозуміли?

Хлопчики закивали головами. Атож, вони не такі дурні, вони все розуміють…

І тільки Санько помітив, як малі вдоволено перезирнулися між собою.

Тепер дні попливли ще швидше, ще цікавіше. Усе так само гасали степом молоді козаки, щоправда, тепер за ними хвостиком в’юнилася малеча. Усе такі ж неспішні розмови вели дорослі козаки, і не було уважніших слухачів, ніж Телесик зі своїм товариством. А іноді хлоп’ята збиралися купкою і, дивлячись на якогось птаха, що ширяв у небі, різноголосо закликали:

— Спустися на землю… спустися, спустися…

Спочатку птахи не звертали на ці прохання ніякої уваги. Аж доки одного дня чапля, що пролітала над ними, раптом почала знижуватись і опустилася неподалік від них. Але від дикого вереску малечі тут-таки злетіла вгору.

За такими розвагами козаки спочатку й не помітили, як наблизилися до того місця в плавнях, де оселився дід Кібчик. Схаменулися лише тоді, як Демко Манюня зупинився і трохи винувато пробухикав:

— Ну от… Дідо, мабуть, зачекалися…

А оскільки Швайка мовчав, Демко перевів на нього погляд і запитав:

— То як мені бути, їхати з вами далі, чи, може…

І всі зрозуміли, що він хоче сказати. Демкові понад усе хотілося опинитися поруч із Жданою, та він настільки звик до козакування, що навіть уявити себе без товариства не міг.

Швайка, на мить відірвавшись від своїх думок, кивнув головою:

— Передавай вітання дідові. І ось що… Хасана з малими забери з собою.

— Це ж чому? — вихопилося в Хасана. — Я ж те… з Грициком хочу.

Демко скоса зиркнув на нього і пробурчав:

— Ти диви на нього! Я, може, теж хочу.

Але довго бурчати Демко не звик. Він обійняв за плечі Хасана і проголосив:

— Слухай, нехай вони собі їдуть, а нам і без них буде добре. Ти ж, кажуть, волока тягати любиш, і юшку теж… То ми з тобою порозкошуємо тут, як у раю. А коли їм, — він кивнув на Грицика з Саньком, — не дай Боже, прищемлять хвоста — отоді ми подамося їм на допомогу і покажемо всім де раки зимують!

Проте Хасан ніби його й не чув. Він бачив перед собою тільки Швайку.

— Значить, ви не довіряєте мені, — видушив він із себе.

Тоді розвернув коня і повільно рушив за Демком.

Швайка прикусив губу і довго дивився йому вслід.

— Негарно якось вийшло, — сказав він.

— Атож, — згодився Грицик.

Швайка смикнув за поводи і лише тут помітив малечу.

— А ви чом стоїте? — здивувався він. — Ану, гайда за ними! Бачите, вони от-от у плавнях сховаються!

— Ми з вами хочемо, — за всіх відказав Телесик.

Санько ледве стримував сміх. Він виразно чув, як малі подумки забурмотіли:

«Візьми нас з собою, візьми…»

Вочевидь, зверталися вони до Швайки. Але той був не з тих, кого легко умовити.

— Я кому сказав! — гримнув він.

Малих наче вітром здмухнуло.

Якусь часину козаки їхали мовчки. Проте навколо так радісно виспівували птахи, так світило сонце, що помалу язики у старших козаків знову почали роз в’язуватись, а молодь взялася за своє.

Розділ 23. СУТИЧКА БІЛЯ ПЕРЕВОЛОЧНОЇ

Чим далі вони просувалися вниз по Дніпру, тим сторожкіші ставали старі козаки, а татари з найближчих аулів уже не під’юджували весело на двобій, а насторожено стовбичили ген на обрії, оберігаючись якогось підступу. Ближче під’їжджати не наважувалися — мабуть, уже знали про козацьку хитрість та вправність.

Та ось одного дня вони щезли, мовби розчинилися в степу, і це неабияк насторожило Швайку: треба було чекати якогось підступу.

І він не помилився. Наступної ночі Грицик з Саньком підкралися до одного з татарських вогнищ і підслухали, що найближчі до Дніпра аули були не проти, щоб купно наскочити на козацьку валку. Їх так зацікавили повні вози, що вже й не відлякувала згадка про недавню розправу над Саїдом-мурзою. Дещо стримувала тільки велика кількість козаків. Але й це, схоже, було до певного часу.

— Налякали, називається, — бурчав Володко Кривопичко, коли Грицик закінчив свою розповідь.

— Це звична річ, — пояснив Швайка. — Часто-густо жадібність бере гору над страхом.

— А мо’, звернути на правий берег?

— Переправа займе чимало часу, — по роздумах відказав Швайка. — Та й Дніпро тут такий, що так просто з нашим обозом на той берег не переберешся.

— То що ти пропонуєш? — запитав Кривопичко.

Швайка довго не роздумував. Схоже, він уже щось намислив.

— Треба рухатися далі, — відказав він. — І вдавати, ніби ми ні про що й не здогадуємося. А біля Переволочинського броду вирішимо, як бути далі.

Козаки закивали головами. Вони відали, що під Переволочною Дніпро хоч і був ширший, ніж деінде, зате набагато мілкіший. Та головне — там був пором, і він міг значно полегшити переправу.

Та коли валка дісталася переволочинського броду, виявилося, що порома не було ні при лівому, ні при правому березі. Хоч як надривалися козаки, викликаючи поромників, — ніхто не озвався.

Тільки за якусь годину з плавнів випірнув один з місцевих козаків.

— Панове товариство, мусите бути обережніші, — захекано попередив він. — Он за тим переліском, — вказав козак на темну смугу, що ледь мріла на обрії, — зачаїлися з тисяча місцевих розбишак. Вони вже знають, з чим ви їдете, і збираються влаштувати пастку.

— Руки в них закороткі, — засумнівався Грицик.

— Не кажи… Там, знаєте, кілька пагорбів нависають над долиною і вас можуть постріляти, мов куріпок…

— Про це ми, Гнате, вже здогадуємось, — кивнув головою Швайка. — Ти краще порадь, що робити.

— Треба тут-таки переправлятися на той берег.

— Без порому? — засумнівався Кривопичко.

— Пором татари відігнали далеко вниз. Але наші хлопці вже причалили сюди свої човни і приховали їх он за тими очеретами. А з них легко можна спорудити пором…

— А чи не краще напасти на ту засідку вночі зі спини? — запропонував Грицик. — А то виходить, ніби ми їх злякалися.

Швайка похитав головою.

— Зараз нам бійка ні до чого, — сказав він. Напасти можемо іншим разом. А тепер найважливіше — доставити збіжжя Вирвизубові. Отже, хоч-не-хоч, а треба переправлятися на той берег.

— Це ж чому? — розчаровано запитав хтось із молодих козаків.

Швайка патичком накреслив на піску круту дугу.

— Оце так тече в цих місцях Дніпро, — пояснив він і тицьнув у верхній її кінець. — Тут ми тепер стоїмо. А отут, — він показав на нижній кінець, — засів Вирвизуб. І невідомо, як йому зараз там ведеться. Тож мусимо прибути до нього якомога швидше. А зробити це найкраще тоді, коли йдеш, ніби по тятиві…

Він рішуче з’єднав обидва кінці дуги глибокою рискою. Тоді розрівняв пісок і розпорядився:

— Ти, Грицику, бери хлопців і відтісняй татарських вивідників, коли такі знайдуться, подалі в степ. Нічого їм бачити, що ми тут затіяли.

— Оце діло! — зрадів Грицик.

А коли Грицик зі степу подав знак, що все гаразд, Швайка звернувся до решти:

— А тепер, панове браття, до праці!

Робота закипіла. Швайка з половиною товариства перекладали мішки з возів на човни, а зо два десятки місцевих козаків доставляли їх на правий берег, де інші козаки знову перекладали їх з човнів на ті вози, що їх уже встигли переправити.

А в степу, на найвищих пагорбах та могилах, виднілася сторожа. Козаки повільно розвертали коней туди-сюди, потягувалися, і з усіх сил вдавали, що вони просто оберігають спочинок втомленої козацької валки та й годі. Нехай і далі чаїться татарська ватага, нехай гадає, що козаки трохи перепочинуть і знову рушать далі — долиною, над якою нависли стрімкі кручі, і з них так зручно пускати стріли.

Сонце припікало все нещадніше. Було навдивовижу тихо. Навіть птахи — і ті поховались у затінок або ширяли високо вгорі, подалі від розпеченої сухої землі.

Грицик витер мокре чоло і з заздрістю озирнувся. Йому видалося, що козаки не стільки працюють, скільки бабраються в прохолодній дніпровій воді у той час, коли його сторожа змушена упрівати під нещадним сонячним промінням. Рука мимоволі потяглася до боклаги з водою, що висіла на поясі. Вода була тепла і несмачна. Він ще раз озирнувся на переправу і зітхнув. От би теж опинитися по груди чи по шию у тій синій прохолоді. Або ще краще — пірнути углиб, аж до підводних джерел, і від пуза напитися холодної, що аж в зуби віддає, води!

Нарешті, коли навіть сонце, причамрівши від спеки, покотилося ближче до Дніпра, валка возів перебралася на той бік і сторожа угледіла знак — пора повертатися. Козаки поворушили поводами і коні, роздуваючи ніздрі і збуджено хоркаючи, без принуки понесли їх до води.

Біля перших очеретів Санько озирнувся. На могили, які вони щойно полишили, уже вибиралися перші татарські вивідники. Побачивши, що така бажана здобич щезла, вони замахали руками, підкликаючи всю засідку, а десятків зо два стрімголов зірвалися з могил і теж покотилися до Дніпра.

— Мабуть, побачили, що пошилися в дурні. І хочуть бодай на нас зігнати злість, — сказав один з чотових, лящівець Хаврусь.

— Пізно спохопилися, — розтяг вуста у вдоволеній посмішці Грицик. — Їм навіть нас за хвіст не вдасться вкусити!

Так, навіть Грицик, який понад усе полюбляв сходитися врукопаш із супротивником, — навіть він розумів, що є речі, приємніші від розмахування милою його серцю шаблею. Обвести супротивника навколо пальця, як останнього дурня, а потім спостерігати, як той у безсилій люті струшує кулаками повітря — то найвища радість для козака!

Та нараз сторожа здивовано перезирнулася. І було від чого: на повному скаку татари круто змінили напрямок і тепер чимдуж летіли угору по Дніпру.

— Чого це вони? — здивувався Хаврусь.

— Мабуть, махнули на нас рукою, — висловив здогад Микола Стешків, — і заходилися коней розминати. Бо ті застоялися. Це ж тобі не жарти — пролежати цілий день на сонці!

— Е-е, товариство, щось воно не те, — з тривогою відказав Грицик.

Приставивши до лоба долоню, він пильно вдивлявся в той бік, куди летіли татари.

— За мною! — зненацька вигукнув він і огрів нагаєм коня.

Тепер уже всім стало ясно, чому татари так різко змінили напрямок. Просікою, прокладеною у високій луговій траві валкою возів, просувалося шестеро верхівців. Їхні постаті були такими маленькими, що часто-густо ховалися за кінськими головами.

— Голову даю на відсіч, що це наш Телесик зі своїми безштаньками! — у розпачі вигукнув Грицик, коли Санько порівнявся з ним. — От же ж халепа на нашу голову!

Так, це було Телесикове товариство. Хлоп’ята неспішно трюхикали по слідах козацької валки і навіть не здогадувались, яка небезпека на них чатує. Грицик підвівся на стременах і загорлав, скільки було сил:

— У плавні! Тікайте у плавні, матері вашій ковінька!

Хлопці підняли голови, озирнулися — і кинулися до плавнів. Проте за якийсь десяток метрів від перших очеретів зненацька зупинилися і втупилися поглядами у татарів, що стрімко накочувалися на них. Один татарин, звівшись на стременах, набагато відірвався від решти.

— Тікайте! — горланив Грицик. — Тікайте, бо вуха пообриваю!

Татарин передчував здобич. На його мармизі спливла зловтішна посмішка. Та нараз посмішка щезла, а сам татарин смикнув за поводи так, що його кінь звівся дибки. Інші теж почали сповільнювати біг своїх коненят і, зрештою, теж зупинилися. І доки татари тупцювали на місці, на них налетів Грицик з товариством.

Січа була миттєва. Три голови злетіли у трави майже одразу, решта татарів устигли розвернути коней і, відстрілюючись з-за плеча, помчали назустріч густій масі вершників у малахаях, що вилітали з-за найближчої могили.

— За мною! — вигукнув Грицик і кинувся в очерети.

Місця навколо Переволочинського броду він знав як свої п’ять пальців. Тож за кілька хвилин коні вже пливли у дніпровій воді, а сам Грицик люто лаявся.

— Вуха пообривати мало! — аж нетямився він. — Ви що ж собі гадаєте — це вам забавки? Ось зачекайте, що вам Швайка зробить…

Він не переставав лаятися і тоді, коли коні, солодко струснувшись після купання, затрюхикали поряд з валкою возів.

Швайка неабияк здивувався, коли побачив Телесикову ватагу.

— То ви й діда Кібчика умовили відпустити вас?! — запитав він.

Хлопці дружно закивали головами. У їхніх очах не було ані переляку, ні зніяковіння. Не було навіть каяття за те, що не послухалися старших. Вони мали вигляд переможців. І, схоже, розлючені Грицикові вигуки звучали для них наче музика.

— Ти уявляєш, Пилипе, що ці негідники вчинили? — усе ще не міг вгамуватися Грицик. — Я кричу їм, щоб утікали, а вони зупинилися і витріщилися на татарів так, ніби зроду їх не бачили!

— Він правду каже? — не знаючи, обурюватися йому теж, чи сміятися, запитав Швайка.

— Так, ми зупинилися біля плавнів, — визнав Телесик. — Але й вони теж.

— Хто — вони?

— Ну… татари, хто ж іще?

— Гм-мм… — Швайка не знав, що й казати. — І як ви гадаєте, чому вони зупинилися?

— Бо ми їм навіяли…

— Навіяли? — вигукнув Грицик і в’їдливо поцікавився: — А що ж ви можете навіяти, пуцьвіріньки малі?

— Що ми не діти, а дорослі козаки.

Запала мовчанка, яку порушувало тільки кінське хоркання та скрип возів.

— Ага, слухайте їх більше, — недовірливо буркнув Хаврусь. — Татари зупинилися не тому, що їм щось навіяли, а тому, що подумали: раз ці малі не поспішають в очерети — значить, заманюють в пастку. А в очеретах, може, й сотня козаків засіла, та ще ми збоку. От і зупинилися. А ці брехунці сім мішків гречаної вовни нам намололи.

— Слово честі, це правда! — загаласували хлоп’ята.

— Ми це… Телесик нам загадав: ану, давайте навіємо, що ми — Швайки…

— Ви — Швайки?! — ошелешено перепитав Швайка. — І скільки ж у вас було тих Швайок?

Хлоп’ята перезирнулися.

— Хтозна, — сказав Ванько Кожушний. — Мабуть, шестеро.

— Ні, один, — заперечив Стешко Гриб. — Але великий.

— Ага, великий, — сказав Швайка. — І що — вийшло?

— О-о, ще й як вийшло! — загаласували малі. — Самі ж бачили!

На обличчі Швайки сяйнула мимовільна усмішка. Грицик перехопив її і обурився.

— Ти що — збираєшся їм попустити? — запитав він.

— Облиш, — махнув рукою Швайка. — Ви теж були не кращі.

Грицик вражено втупився у нього.

— Хто — ми?

— Та вже ж не я, — відказав Швайка. Якусь мить він роздумував, тоді махнув рукою і знову повернувся до малечі. — Гаразд, хлоп’ята, лишайтеся з нами. Тільки пообіцяйте, що більше не будете так чинити. Інакше не бачити вам козакування, як своїх вух.

— Обіцяємо, — за всіх відказав Телесик. — І не думайте, що ми такі дурні. Якби не вийшло — ми в очеретах заховалися б. Ми ж зумисне біля них зупинилися…

Розділ 24. ЧЕРКАСЦІ

За кілька гін від Дніпра починався майже неходжений Чорний ліс. Подекуди шириною він сягав до тридцяти верстов, а своїм довгим язиком тягнувся від Тясмина і далі по річці Базавлучці — аж ген-ген туди, де вона впадала у Дніпро.

Десь посередині Чорного лісу пролягала лісова дорога, на якій однаково можна було зустріти як українського бродника-козака, так і татарського кайсака. Тож валка рухалася сторожко. Попереду, на відстані польоту стріли, їхала стежа на чолі з Кривопичком. Вона вже виявила, що за день перед ними цією ж дорогою пройшла велика кінна ватага. Тільки невідомо, хто це міг бути. На певній відстані від Кривопичка наслухали тишу колишні Швайчині джури. У Санька мичка вуха була заліплена пилюкою, змішаною зі слиною. Виявляється, він не одразу й скумекав, що одна зі стріл, випущена майже навмання татарами-втікачами, прохромила йому вухо.

— Ти теж, як дитина, — дорікав йому Швайка, котрий щойно полишив вози і приєднався до них. — Хоч бери й не відпускай тебе ні на крок.

— Це ж чому? — поцікавився Санько. Рана видавалася йому така незначна, що про неї навіть не варто було і язиком ворушити.

— Ну як то чому? — Швайка пожував звислого вуса. — Ти нам не для цього потрібен. Битися з тими башибузуками ми можемо й без тебе.

Санько розплився в посмішці.

— А чи бачив ти, які шрами у діда Кудьми?

— Бачив.

— То чим я гірший за нього?

— А тим, що він, коли бився, ще не знав про своє вміння. А ти знаєш, тому й мусиш берегтися. Та й, зрештою, у тебе ще не обсохло молоко на губах.

Від тих слів кров шугонула Санькові у голову. Виходить, Пилип ще й досі не вважає його за доброго воїна.

Швайка, здається, втямив, що відчуває у цю мить юний характерник, бо дружньо поклав йому руку на плече:

— Не дмись на мене, Саньку, — попрохав він. — Другого такого, як ти, у нас і справді нема. От коли вас набереться з десяток — тоді інша справа.

— А я й не ображаюся, — холодно відказав Санько і озирнувся.

Чорний ліс і справді видавався чорним. Після безмежного степу, опісля нестерпно палючого сонця на козаків наче впала сутінкова завіса. Густі, застиглі високо вгорі крони не пропускали крізь себе ані промінця. Жодної білої берези чи бодай білокорого осокора — самі темні й темнаво-сірі стовбури ніби й знайомих, проте якихось незвичних дерев. А внизу — суцільні завали з напівструхлявілих стовбурів і гілляк. Між ними не те, що кінний, а й піший не скрізь пробереться. Ще темнішою була земля під деревами. На ній не росло ані травинки. Всюди лежав товстий шар перепрілого листя, від якого струменіли важкі запаморочливі випари.

І все ж Чорний ліс жив своїм життям. Пильне око помічало поміж буреломів вузьке, покручене павутиння стежок, протоптаних невідомо ким і коли. Зрідка важко скрипіло від старості якесь дерево чи чорною сурмою пробивалося крізь пущу ревіння роздратованого чимось лося. А ще в лісі було повно птахів: безупинно стукали над головою дятли, віддалік нагадував про себе одуд, а зозулі кували всім майже вічне життя. Санькові вона нарахувала п’ятдесят, а Швайці — майже сотню літ.

— Навіть не уявляю, що я з ними робитиму, — знехотя усміхнувся Швайка.

Санько пильно глянув на нього. Атож, щось не дає спокою Пилиповій душі. І не важко здогадатися, що саме…

Нараз із лісової сутіні вирізнилася швидка сіра пляма. А ще за мить біля ніг Швайчиного коня вродився Барвінок. Він подивився на господаря, перехопив його погляд і одразу ж повернув гостру свою морду у той бік, звідкіля випірнув.

— Молодець, Барвінку, — подякував Швайка і свиснув у два пальці. Грицик, який маячів по переду, зупинився і зачекав на нього.

— Барвінок дає знати, що попереду хтось на нас чатує, — сказав йому Швайка.

— Але ж попереду у нас розвідка, — засумнівався Грицик.

— Значить, вона ще не дійшла туди. Сам бо знаєш, що Барвінок забігає набагато далі від розвідки.

— Може, це татари?

— Навряд, — заперечив Швайка. — Бо тоді у Барвінка був би інший вигляд.

Грицик кивнув головою. Атож, коли Барвінок відчував татарина, шерсть на його загривку грізно нагороїжувалася. А зараз він помахує хвостом так, ніби хоче повідомити коли й не приємну, то бодай не надто тривожну новину.

— Схоже, що це хтось із наших, із козаків, — вів далі Швайка. — Але хто? Добра людина чи якийсь розбишака?

— Треба розвідати, — сказав Грицик. — Можна, я їх обійду і, коли що…

Грицик виразно провів ребром долоні попід горлом.

— А яка твоя думка? — запитав Швайка Санька.

Санько заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникли якісь люди. Озброєні. І їх було чимало.

— Не знаю, хто це, — нарешті відказав він. — Але, здається, зустріч з ними нічим не загрожує.

— Я теж так гадаю, — згодився Швайка. — У таких нетрях розбишакам робити нічого. Швидше за все, це такі ж мандрівники, як і ми. А коли так — то вперед! Доки вони та наша вивідка не перестріляли одні одних.

І він послав свого коня учвал. Грицик з Саньком подалися слідом.

Невдовзі вони наздогнали трьох вивідників, які сторожко їхали одне за одним.

— Де решта? — швидко запитав Швайка.

— Обіч дороги, — сказав один з вивідників.

— Дай знати, щоб зупинилися, — наказав Швайка. — І сам теж постій.

— Але ж… — почав вивідник.

Проте Швайка уже рушив уперед. Їхав він без поспіху, ще й насвистував якусь пісню.

— От же ж не люблю, коли він такий, — зітхнув Грицик і про всяк випадок зняв лука з плеча. — Тут нарватися на небезпеку — раз плюнути, а він…

— А ти хіба інший? — під’юдив його Санько. На цю мить він уже був твердо переконаний, що нічого загрозливого немає.

«Звісно, коли поводитися розумно», — подумав він про себе.

За найпершим вигином вони побачили вершника, що чекав на них посеред дороги. Його лук мирно лежав на коліні. За вершником трохи віддалік стовбичило ще кілька кінних.

— Хто такі будете? — запитав він.

— Ми — вільні люди, — відказав Швайка. — З Переяславщини. А ви хто?

Проте видно, вершник звик більше запитувати, аніж відповідати.

— Якщо ви переяславські, то чого ж їдете не по-своєму, а по нашому боці? — допитувався він.

— Та тому, що в наших татарів почали дуже блищати очі, — відказав Швайка. — Тож ми й переправилися на цей берег, аби не спокушати їх на пролиття крові.

— Годиться, — відказав передній і раптом усміхнувся. — То будьмо знайомі: я — черкаський сотник Федір Колотнеча. Наш староста Глинський послав оце на поміч низовикам трохи пшона та людей. І поставив мене старшим над ними… А тебе, здається, я бачив у переяславського старости Леміша. Атож, ви сиділи в його садку і про щось гомоніли.

— Може бути й таке. Я називаюся Швайка, — сказав Пилип.

— Та невже? — радісно здивувався Колотнеча.

І вони міцно потисли руки. Бо ж чували один про одного чимало. Швайці було відомо, що Колотнеча вважається майже господарем цього лісу. Бо вже років з десять гасає Федір тут зі своїми хлопцями.

Казали, що не було й тижня, аби Колотнеча з кимось не побився — то з татарськими вивідниками, то зі своїми, тутешніми розбишаками, то ще з кимось. За це, звісно, й отримав таке прізвисько. Але правда це чи ні, Швайка не знав.

Колотнеча теж чимало чував про Швайку. На правому березі аж заздрили лівобережним, котрі мають такого спритного вивідника. Буцімто він повідомляв переяславцям чи не про кожен татарський напад. Мало того, йому нічого не варто було перекинутися на вовка і за одну-дві ночі проскакати від Перекопа — аж до Сули. Але правда це чи ні, Колотнеча не знав. Тож обидва посміхалися один до одного, відчуваючи, що тепер дорога буде і приємною, і повчальною.

Черкаських лише на дорозі було близько сотні. І, мабуть, ще стільки ж рухалося обабіч валки з возами. Всі як один, здоровані з довгими чубами-оселедцями на виголених головах. І возів з припасами у них було не набагато менше, ніж у переяславців.

Тож тепер козаки їхали, вже не остерігаючись кожного шурхоту. Проте пильності не втрачали. Навпаки, вивідники обох валок мовби змагалися, хто з них зіркіший та вправніший в оружних виправах. Притихлі дітлахи, а в черкаських їх було аж п’ятеро, з цікавістю придивлялися одне до одного і не знали з чого почати — з боротьби чи знайомства. Кепсько почувалися тільки візники, бо дорога була вузька, і вони не мали можливості погомоніти про овес та мазниці.

Колотнеча зі Швайкою їхали пліч-о-пліч. Колотнеча з насолодою вдихав непорушне, застояне від спеки повітря і збуджено стріляв чорними очима на всі боки.

— Звик я вже до цього лісу, пане товаришу, — казав він до Швайки. — З нього дуже зручно скубти татарів. Ох, були ж часи! Ото сидимо ми на узліссі. А як тільки татари з’являться на овиді, починаємо тінню снувати за ними. Мої ж бо хлопці навчилися ходити не згірш дикого звіра, а татарам-степовикам наш ліс — дивина. Тож десь приляжуть на відпочинок, і вже більше не прокидаються…

— Атож, чував я, як ти з ними б’єшся, — кивнув головою Швайка. — І в тому, що вони тепер обходять Чорний ліс стороною, кажуть, лише твоя заслуга.

— Та то як на чий погляд, — ухилився від прямої відповіді Колотнеча. — Проте тепер стало набагато важче, бо обминає поганець Чорний ліс десятою дорогою. І знаєш, що він утнув? — Колотнеча глянув на Швайку такими очима, ніби доконче потребував найщирішого співчуття. — Тепер він ходить лише межи річок та лісів — там, де до нього й на версту не підберешся непомічений. Ми вже й з інгульськими хлопцями домовлялися, і з інгулецькими, навіть до бузьких доходили — та куди там! І не сотнями, а одразу тисячами, а то й десятками тисяч суне, уявляєш? Так що нашими дрібними силами його не налякаєш.

Колотнеча важко зітхнув з такої біди і повів далі:

— А оце знову, здається, завів собі татарин звичку — розсипатися, як пшоно з мішка. От минулого року як було: підслухали наші хлопці, що їхня орда суне на Поділля і дали знати, кому треба. Там, звісно, кинулися укріпляти і Бар, і Винницю, і Хмільник. А ті поганці до них і близько не підходили! Розсипалися, кажу ж тобі, як пшоно з мішка, і нахапали наших людей і нашого добра стільки, що страх! А що не змогли загребти з собою, то порубали або спалили. Ну, як ти з такими будеш битися?

— Та й у нас таке саме. Добре, що хоч самі татари нам і помагають…

— Це ж як? — не зрозумів Колотнеча.

— А так. Коли кримці вилетять з за Перекопу, то їм все одно кого хапати. А оскільки дорога до нас лежить через землі татарських улусів, то й ті страждають не менше за нас. Тож і умовили вони чи не самого Менглі-Гірея обходити улуси стороною. Здебільшого рухаються Залозним шляхом аж за Сулу, а потім нападають зі спини.

— Всіма силами, чи теж пшоном? — діловито поцікавився Колотнеча.

— Не знаю, яке пшоно ти маєш на увазі, але наші вивідники ось що запримітили: підходить татарин до нас попаски малими ордами чи не під самісіньку Сулу. Перепочине день-другий з дороги — і налітає на наші землі, як шуліка на пташку.

— Так і в нас таке саме…

— Атож. Але набігає не купною ордою, а одразу ж за Сулою розділяється на три частини. Одна біжить просто вперед, а дві — завертають ліворуч та праворуч. За певний час кожна з тих частин знову ділиться на три. І так покривають землю, мов сіттю. Хапають усе, а от їх самих схопити не можна, бо ж ніхто не знає, куди спершу кидатися.

Колотнеча кивнув головою.

— Отож, отож. Прослизає, мов вугор крізь рибальські сіті. Добре, що хоч на черкаську землю відучили ми їх накидатися. Тепер вони більше на Поділля чи навіть під Карпати скачуть.

— Нас теж стороною обходять, — похвалився Швайка. — А от Чернігів з Путивлем аж стогнуть від них.

Колотнеча замислено смикнув себе за вуса.

— Тож, мабуть, має рацію Стефан Вирвизуб, — сказав він. — Таки й справді треба підкрастися до тих песиголовців якомога ближче. І коли вони висунуть голову з Криму — одразу ж по шиї…

— Ну, з нашими силами… — з сумнівом відказав Швайка.

Наразі позаду почулися вигуки. Колотнеча зі Швайкою озирнулися.

— Що там? — вигукнув Колотнеча.

— Та головний віз зламався, матері його ковінька, — обізвався один з черкаських десятників. — І тепер, доки не замінимо колеса — ні туди, ні сюди.

Швайка з Колотнечею перезирнулися.

— То саме час зупинитися на перепочинок, — сказав Швайка. — Бо так жодне колесо не витримає.

— Що правда, то не гріх, — усміхнувся Колотнеча. — Там, попереду, якраз є одна гарненька місцина…

Розділ 25.  ХАН МАМАЙ ТА ІНШІ

Місцина й справді виявилася простора і затишна. Вона чимось нагадувала воронівські луки. Коні жадібно накинулися на пишну траву, кашовари взялися розводити вогнища, а візники забігали навколо возів з мазницями. Решта — черкаські і переяславські впереміж — уляглися на узліссі і затіяли неспішну передобідню розмову.

— От зараз би шмат сала з зеленою цибулькою, — мрійливо проказав черкасець Гервасій, старий знайомець Кривопичка.

— Або горщик кулешу діда Кібчика, — прицмокнув Кривопичко.

Гервасій звівся на лікоть.

— А він що, з вами їде?

— Ой, гляньте на ту дрібноту! — нараз подав голос хтось із черкаських. — Чубляться, мов ті півники!

І справді, малеча, яка вже встигла потоваришувати і кілька хвилин тому з галасом гасала у довгої лози, чогось не поділа. Телесик і один з черкаських зійшлися у двобої. Проте билися недовго. Телесик злетів у повітря і буцнув свого супротивника ногою так, що той покотився по землі. З криком «наших б’ють!» на Телесика накинулося двійко черкаських, їм навперейми побігла Телесикова ватага, а за мить усе змішалося в одну купу, в якій безперестанно миготіли чиїсь руки, ноги та голови.

— Ану, вгомоніться! — гримнув Федір Колотнеча.

Купа помалу розпалася. Витираючи заюшені носи, хлопці з-під лоба зиркали то одне на одного, то на дорослих.

— Ну, Телесику, такого я від тебе не сподівався, — сказав Швайка. — Що ви там не поділили?

— А чого ж він… — сказав Телесик.

— Хто — він?

Телесик кивнув на високого, гнучкого, мов лозина, хлопчину з великими сірими очима.

— Як тебе звати? — запитав Швайка.

— Мусійко, — хриплуватим голосом відказав той.

— То що ж ти, Мусійку, таке зробив, що Телесик…

— Він каже, що татари — гарні люди, — втрутився Телесик.

— І неправда, — відказав Мусійко. — Я про всіх татарів не казав. Я казав тільки про Мамая.

— То ти що — казав, що Мамай добрий? — уточнив Швайка.

Мусійко кивнув головою.

— І звідкіля ж ти про це довідався?

— Від нашого богуславського маляра. Він у себе на стіні його намалював.

— Он як. І що ж саме він намалював?

— Ну… Сидить той Мамай у степу перед вогнищем, думає про щось і на кобзі грає.

— Татарський хан — і грає на козацькій кобзі? — здивувався Кривопичко. — Де ж таке бачено?

— А богомаз каже, що він чував від перехожих ченців, буцімто Мамай зробив більше, ніж будь-який козак, — надсилу мовив Мусійко.

Кривопичко вражено витріщився на товаришів. У них вигляд був не кращий.

— То твій богомаз що — на шибеницю захотів? — прийшовши до тями, запитав Кривопичко.

— Постривай, Володку, — зупинив його Швайка. — Ану підійди-но ближче, — звелів він Мусійкові.

Мусійко, надсилу пересуваючи ноги, наблизився до Швайки. Його худенька постать зіщулилася в передчутті чогось лихого. Проте Швайка посадив його на коліно і провів долонею по скуйовдженому волоссю.

— Коли подумати, хлопче, то твій богомаз таки має рацію, — промовив він.

— Та ти що, Пилипе, кажеш! — обурився Володко.

— Та не гарячкуй ти, — поморщився Швайка. — Давайте спочатку з’ясуємо, звідкіля той хан узявся. Наскільки я чував, мати його була родом з Лубен. Починав цей Мамай звичайним воїном-нукером. Та завдяки своїй кмітливості і нечуваній хоробрості став Мамай спочатку десятником — по-татарському онбаші, тоді сотником — юзбаші, тисяцьким — бінбаші, і зрештою, ханом кримської орди. А тоді почав думати, як би стати воєначальником усіх усіх татарів.

— А коли це було? — поцікавився Телесик.

— Десь так літ із сто сорок тому. Тоді татари були не тільки на нашому, а й на правому березі Дніпра. Вони вважали себе такими дужими, що не хотіли коритися навіть Золотій Орді. Особливо правобережні. Одного разу вони навіть дали чосу самій Орді, котрій їхня незалежність не подобалася. Та, на жаль, вони чомусь вважали, що нападати на своїх сусідів — то неабияка доблесть. Зрештою, обридло це нашим русичам і литовським князям — тоді у нас князі були — і задумали вони прогнати татарів. Та оскільки побоювалися, що за правобережних татар може заступитися вся Орда, то почали перемовини з кримським ханом Мамаєм: мовляв, ми тобі допоможемо стати беклербеком — воєначальником усієї Золотої Орди, а ти не втручатимешся у нашу з правобережними татарами битву. Мамай дав згоду. Наші розбили татарів на річці Сині Води, а Мамай став воєначальником усієї Золотої Орди. І керував нею майже двадцять років.

— А до чого тут портрет того богомаза? — поцікавився Тиміш Одуд.

— А до того, що за всі ці роки жодного збройного татарина не було на наших землях. Ні по лівий, ні по правий берег Дніпра. І ми з ними жили як добрі сусіди.

— І що — навіть кайсаків не було? — не повірив хтось з дорослих козаків.

— Та були, куди ж від них дітися. Але Мамай велів стинати голови кожному розбишаці, не зважаючи, татарин той чи ні. Так що цілих двадцять років ми жили, як у Бога за пазухою. Це я чув від старих людей. Тож і не дивно, що багато хто з нашого люду вважає хана Мамая чи не благодійником нашої землі. Дехто навіть, як чуєте, малює його.

— А що потім? — запитав якийсь із черкаських.

— Потім негарна історія вийшла. Не поділив щось Мамай з московським князем і пішов на нього війною. Гадав, що ми з литвинами, як і раніше, його підтримаємо. Проте могутній князь литовський Ольгерд уже помер, та й наші ні се, ні те, ото й програв Мамай ту війну і втратив усе, що мав.

— І після того татари озлобилися на нас, так? — запитав Володко Кривопичко.

— Не одразу, — заперечив Швайка. — Невдовзі прийшов хан Тохтамиш і розгромив Москву вщент. Але опісля зійшовся в герці з іншим татарським беклербеком і програв. Тож йому не лишалося нічого, як кидатися за поміччю до нас та литвинів. Тоді наш князь Вітовт узяв його під свою руку і допоміг сісти на кримське ханство. А за це Тохтамиш поклявся служити йому вірою правдою. І знову двадцять літ жили ми без воєн, аж поки з-за Волги не посунув ще один беклербек. Вийшов Вітовт із Тохтамишем йому назустріч. Але у вирішальну хвилину Тохтамишеві нукери не витримали і втекли з поля битви. Страшно пошарпали тоді Вітовта, проте бити горшки з Тохтамишем він не став. Тож ми з татарами були у приязні ще літ з вісімдесят. І лише п’ятнадцять літ тому Тохтамишів нащадок Менглі-Гірей вирішив, що краще йому піддатися під турецьку руку. Але за це мусив він налітати на наші землі, хапати в полон наших людей, щоб з дорослих робити безвідмовних рабів, а з малих дітей — лютих яничарів.

Навколо залягла тиша.

— Не сходиться, — почулося з гурту дорослих козаків. — Мій дідо розказував, що татари нападали на нас ще тоді, коли він молодий був.

— Нападали, — згодився Швайка. — Але не хани, а окремі розбишацькі ватаги. Завжди знаходилися люди, що жили з розбою. Як серед їхнього, так і серед нашого брата. Але, кажу: при ханові Мамаєві таких карали на горло. А таке добрі люди не забувають. Так що, Телесику і Мусійку, перестаньте глипати одне на одного, як мишенята на крупу, і обійміться.

Телесик знехотя зиркнув на Мусійка, а той — на Телесика.

— Ну? — підігнав їх Швайка.

Хлопці ступили один до одного і обнялися.

— От і добре, — Швайка притис хлопців до грудей. — Я вам навіть більше скажу, хлоп’ята: добрі люди стрічаються не тільки серед ханів Мамаїв. Є вони і серед звичайних татарів. Хіба Хасан та його хлопці погані люди? — запитав він Телесика.

— Ні-і… — розплився у посмішці Телесик. — Так вони ж те… наші татари, а не ногайці чи кримчаки.

— Це правда, — згодився Швайка. — Але мушу сказати, що й серед ногайців і кримчаків є теж непогані люди.

— Може, десь і є, але ховаються, — зітхнув хтось. — Бо чому ж тоді ніхто не перечить тому Менглі-Гірею?

— Помиляєшся, — відказав Федір Колотнеча. — Перечать. Взяти бодай черкаського старосту Глинського.

— Ну… де ті Черкаси, а де той Крим…

— Не зовсім так, — Колотнеча влучним щиглем збив з ліктя ґедзя. — У жилах нашого старости, кажуть, тече кров самого Мамая. А коли того вбили, то Мамаєві діти перейшли на службу до наших князів. Сам Глинський був руським послом у Криму. А коли там перемогли люди Менглі-Гірея, він перебрався до Черкас і зараз не дає татарським нападникам пощади. Ледь ті висунуться за Тясмин — одразу дістають таких бамбулів, що не знають куди й тікати.

— Знає, мабуть, усі їхні хитрощі, — сказав хтось.

— Еге ж, — погодився Колотнеча. — І тепер вони ходять по ясир куди завгодно — на Буг, на Подолію, навіть у підкарпатську Галичину, але черкаські землі обходять десятою дорогою.

— От би й нам у Подолії такого старосту, — мрійно промовив колишній гайдук Заремби, довговусий дядько. — А то наші князі хоч і будують замки за замками, а татари й досі прослизають повз них, як вода крізь пісок.

— Тому то ми і йдемо зараз на поміч Вирвизубові, — сказав Швайка. — Бажано, щоб татари були увесь час перед нашими очима.

— Ага, — підтримав його Колотнеча. — Щоб надавати йому по шиї, коли висунеться зі свого Криму.

— А не можна якось інакше впоратися з тим Менглі-Гіреєм? — запитав довговусий подоляк. — Десь підстерегти і… — він провів долонею по горлянці.

Грицик мимоволі скосив погляд на Швайку.

Той похитав головою:

— Пробували, — сказав він. — І не раз. Але Менглі-Гірей теж не з лопуцька роблений. Оточив себе такою охороною, що й не проб’єшся. А тих, кого хапали під час замаху, карали такою лютою смертю, що тепер нема охочих замахнутися на життя кримського хана.

— То невже з ним не можна нічого вдіяти?

— Чому ж не можна? — Колотнеча понюхав повітря, що все звабливіше пахло кулішем. — Можна. Тому й ідемо ми на поміч Вирвизубові.

Розділ 26. ПОРОГИ

Раптом з лісу вибився вершник. Змилений кінь, косячи на вогнища, зупинився біля гурту, де сиділи Швайка з Колотнечею.

— Там щось гуде, — сказав вершник і витер з чола піт. — Так, що аж земля тремтить.

— Де? — схопився на ноги Колотнеча.

— Там, — вершник кивнув головою на схід. — Від Дніпра.

— Від Дніпра, кажеш? Ану, послухаймо…

Колотнеча пронизливо свиснув. Розмови вщухли і над галявиною на хвилю запала тиша. І в тій тиші нараз почулося якесь глухе, проте потужне гудіння.

Колотнеча посміхнувся.

— Знаєте, хлопці, що це? — звернувся він до най ближчих козаків. — Це Дніпрові пороги гудуть. А до них — один день кінного переходу, ось так.

— А чого вони гудуть? — запитав Телесик. Його цікава кирпа визирала з-за Грицикового плеча.

— Бо там вода з камінням б’ється.

— Б’ється? — Рот у Телесика став схожим на бублик. — А чого вони б’ються?

— Хочуть дізнатися, хто з них сильніший.

У Грицика заблищали очі. І не лише в нього. Молоді козаки хоч і чули, що то за диво — дніпровські пороги, проте жоден з них їх ще не бачив.

— Слухай, Пилипе, а як би нам глянути на них бодай одним очком? — запитав Грицик.

— І нам, і нам! — загули не тільки переяславські, а й черкаські хлопці.

Швайка з Колотнечею перезирнулися.

— А чом би й ні? — відказав Колотнеча. — Коли я побачив ті пороги, то два дні ходив, мов оглушений. Гадаю, Пилипе, варто нашим парубкам подивитися на ту чудасію. А то лише плутаються у візників під ногами. А ми тим часом постережемо наш скарб самі.

— Оце діло! — щасливо засміявся Грицик і перший злетів на свого коня.

За якусь годину гурт вершників вихопився на узлісся Чорного лісу. Грицик, що сам себе призначив старшим усієї ватаги, летів попереду. А коли хто пробував його обігнати. Грицик різко змахував рукою і кричав:

— Не переганяти! Розсипайтеся в різні боки!

Засідки він не боявся. Десь попереду мчав досвідчений і обережний вовк Куций. Коли що, він одразу ж опиниться поруч з Саньком, своїм хазяїном, і дасть знати про небезпеку.

А день був такий осяйний, прохолодний, що після сутінкового лісу аж серце розривалося від щастя. Найбільше шаленіла малеча. Вона галайлакала з усіх своїх дитячих сил, верещала, наче гурт зголоднілих поросят. Не відставали від них і парубки. Один з черкаських свиснув у два пальці так, що виляски, розлетілися, мабуть, по всьому татарському степу.

Та що далі вони просувалися, то тихіші ставали голоси та співи, парубки почали частіше витирати чола. А малеча закосила очима на Грицика в надії, що той подасть знак на відпочинок. І все гучніший і гучніший ставав гул, доки, зрештою, перетворився на суцільне ревище, мовби то ревли з десять сотень голодних биків.

До Грицика під’їхав Телесик і спитав:

— Грицику, а ти не знаєш, хто з них сильніший?

— Ти про кого? — не зрозумів Грицик.

— Ну, про ті пороги. Хто з них дужчий — вода чи камінь?

Грицик подумав. Аби ж то знаття…

— От приїдемо й самі все побачимо, — сказав він.

Дніпро відкрився несподівано. Але це був зовсім не той Дніпро, що у них при Сулі чи під Черкасами. Боже, що з ним діялось! На всьому просторі — від крутого урвища, на якому зупинилася ватага і аж далеко по той бік, була сама вода. Але тепер навіть язик не поривався назвати її водою. Ні, це було щось більше, ніж просто вода. Це було шумливо спрозоріле небесне пекло чи пекельне небо, в якому гнівно рокотали басовиті громи, ревли розлючені тури, і до самісінького неба злітали осяйні розсипи бризок. І, здавалося, не було в світі такої сили, яка могла б це зупинити бодай на мить. З швидкістю каменів, випущених з пращі, неслися копиці сіна, уламки човнів, гілок, дерева — усе, що встиг прихопити з собою Дніпро.

Проте довго стояти і мовчки дивитися на таке не міг ніхто. Першим не витримав Грицик — заволав, мовби втратив останній глузд, тоді хльоснув коня і помчав уподовж цього ревиська. Він намагався обігнати останки якоїсь підводи, що вже давно позбулася коліс і голобель. Проте кінь його не встиг зробити й десятка стрибків, як те, що колись називалося підводою, прискорило свій і без того стрімкий біг і щезло за скелею, яка височіла над Дніпром. А коли ватага молодих козаків з криками обігнула скелю і знову опинилася над урвищем — не в одного з них серце покотилося в п’яти.

На всьому просторі вирувала шалена січа. У божевільному герці зійшлися водна стихія і непорушна кам’яна твердь. І не було в кого поцікавитись, який велет і навіщо порозкидав від берега до берега ці величезні брили, на кожній з яких вільно могли б стати два, три, або й більше возів. Ясно було одне — брили ці намагалися зупинити неймовірний політ сивої від шумовиння води, а вода силилася змести їх зі свого нестримного шляху. Вода, мабуть, набирала сили для стрімкого розгону аж з під самих Черкас, а тоді вдарялася в кам’яну гряду з такою силою, що під ногами дудніла земля.

Нараз на гребені шумливої бистрини невідь-звідки з’явилася купа зв’язаних в одне колод. З швидкістю блискавки накинулася вона на найближчий з каменів. Але той навіть не похитнувся. А от від колод лишилися тільки друзки… Неймовірна битва гримотіла не лише тут, а й далеко внизу по течії. І скільки сягав зір, кипуча пружна сила і незрушна кам’яна твердь борюкалися не на життя, а на смерть. І, крім цієї битви, нічого більше не було на світі — ні шелестіння листя, ні пташиних співів, ні розмов — усе заполонило неймовірне, всеосяжне ревисько.

Телесикові зненацька здалося, що то не вода, а він сам летить на ті скелі. Все навколо нього шаленіє у небаченій круговерті, а він летить і від захвату нічого не чує й не бачить — самий тільки політ — шум і неймовірний гуркіт навколо. А десь попереду злякано метушаться татари. Вони ж бо бачать, що в Телесиковій руці непереможна шабля…

Він мимохіть озирнувся, щоб дізнатися скільки вже пролетів, та чи далеко ще до татарів, і мимохіть так і остовпів. Виявляється, він навіть з місця не зрушив!

Нараз з хлоп’ячих грудей вихопився крик. Звідкілясь вигулькнуло невеличке човенце, у якому стояв маленький — на відстані — чоловічок. Човник то пірнав у чорториї, то злітав на гребінь найближчої хвилі, то ставав майже сторч, мовби намагався позбутися чоловічка. Проте це було нелегко. Чоловік тримався міцно і з усіх сил працював веслом — чи то хотів звернути до берега, чи розганяв човна так, щоб на водяному гребені перелетіти через найвищу з брил.

Очі хлопців розширилися від жаху. Ну, куди ж ти, нерозумний чоловічку, женеш? Хіба не бачиш, що тут робиться? Та ж ти, такий малий і кволий, пропадеш ні за цапову душу у цій нечуваній битві! Від тебе ж навіть друзок не лишиться…

Хвиля, на якій в останню мить опинився чоловічок, налетіла на брилу, люто вдарилася об неї і, розсипаючись на сріблясті блискітки, злетіла високо до неба. Разом з нею, здається, вдарився об скелю і зринув до неба той чоловік зі своїм човном. Проте ні — за мить і той чоловік, і той човен знову потрапили козакам на очі, але вже з другого боку кам’яної брили. І були вони цілі й неушкоджені. Хлопцям здалося, що чоловічок засміявся і помахав їм рукою. А течія відносила його все далі — туди, де кровожерно здіймався над водою наступний камінь.

Не змовляючись, усі як один рвонули слідом. У всіх була одна й та сама думка — треба допомогти цьому чоловікові вибратися на берег. Але як?

Руки самі здіймали нагая над кінською головою, та коні і без принуки мчали з піною на губах — мабуть, їх теж захопило видиво цієї нестримної течії…

І раптом усе стихло. Товариство затрусило головами, думаючи, що оглухло, а тоді з великим здивуванням виявило, що вода, виявляється, теж може втомлюватися. І тепер вона розлилася від обрію до обрію і відпочивала собі знесилено — така втомлена, що на ній навіть брижі не з’являлися. А далеко попереду ковзав по водяній поверхні човен з чоловічком. Той помахав їм рукою і ковзнув далі, хоч було ясно, що він, якби захотів, міг би пристати до берега.

А течія знову набирала швидкість…

— Хто це був? — запитав Телесик.

— Або якийсь божевільний, — повільно відказав Грицик, — або такий сміливець, якого ще й світ не бачив.

Назад повертали без поспіху. Час від часу далеко попереду вигулькували вуха Куцого і знову щезали в густій траві. Наближався Чорний ліс, але хлопці не бачили його. У них перед очима усе ще несамовито шумувала і грізно гриміла Дніпрова хвиля.

— От якби така хвиля та вдарила на татарина! — раптом сказав Телесик.

Грицик усміхнувся і дав йому легенького щигля:

— На хвилю надійся, але й сам не лови ґав, — сказав він і приострожив коня.

Розділ 27. ЗА ПОРОГАМИ

За два дні коні відпочили і тепер із задоволенням трюхикали м’якою лісовою дорогою. Змащені вози котилися легко й безшумно. Черкаські та переяславські козаки вже давно змішалися і тепер їхали пліч-о-пліч, жваво перемовляючись. Багато з них були давні знайомі — ще з дитинства, коли вони перепливали Дніпро і навідувалися одне до одного в гості. Чи набагато пізніше, коли здобичували у дніпрових плавнях. Час від часу в повітря зринав веселий регіт. Лише сторожа подвоїла пильність і тепер, розсипавшись широким, на кілька верстов, віялом, скрадалася по обидва боки довгої валки возів.

Перший день тільки й було розмов, що про пороги та безмежного сміливця, котрий насмілився їх подолати. Дітлахи галасували про нього так голосно й дзвінко, що й дорослі мимоволі почали сперечатися, хто б то міг бути і з яких земель він з’явився.

— Мабуть, наш, канівський, — доводили одні. — Там таких сміливців хоч греблю гати.

— У Лепляві їх теж не менше, — стверджували інші. — Чи взяти Воїнь. Там вони такі вправні, що, здається, не в хатах народжуються, а в човнах. Та ще й з веслом у руках.

— І він вам рукою махав? — запитував Колотнеча Телесика, у якого ще й досі збуджено блищали очі.

— Ага! — радісно підтвердив Телесик. — Отак стоїть у човні і рукою нам мах-мах. Та ще й сміється. А вода навколо нього так бушує, так летить!

— Дурень, — сказав Колотнеча. — Знав я такого одного. Фуркалом звався. Теж полюбляв на очах у інших прориватися через пороги. Прорветься — а потім руками вимахує — дивіться, який я хоробрий та ловкий! Одного разу так розмахався, що й не помітив, як налетів на скелю Ненаситця…

— Якого Ненаситця? — запитав Телесик.

— Ненаситець — найжахніший з порогів. На нього навіть з берега страшно дивитися, а вже намагатися прослизнути повз нього на човні…

— А ви, дядьку, пробували перебиратися через пороги? — не вгавав Телесик. Він уже стільки почув про Колотнечу від черкаських однолітків, що тепер вважав його майже рівнею Швайці.

— Спаси і помилуй, Господи, від такого! — відказав Колотнеча і поспіхом перехрестився.

— А ви, дядьку Пилипе? — повернувся Телесик до Швайки.

— Один раз пробував, — відказав Швайка. — І більше не буду.

— Але ж перебралися чи ні? — не відступався Телесик.

— Та де там! Здається, біля п’ятого порогу мій човен торохнувся в скелю так, що розлетівся на друзки. Вже й не пам’ятаю, як я опинився на березі.

Хлопчики перезирнулися. Коли вже такі безстрашні люди, як Швайка з Колотнечею не приховують, що понад усе бояться порогів, то яким же треба бути сміливцем, щоб зважитися перепливти їх?

На ранок четвертого дня Чорний ліс почав відступати назад, аж доки розчинився на обрії. Тепер перед козаками на всі боки розлігся неозорий споловілий степ, густо помережаний вибалками та яругами. Грицик озирнувся. Тільки тепер стало видно, яка вони сила! Майже три сотні здорованів, гартованих походами й січами. Зіркозорі, відважні, звиклі до небезпек та несподіванок, на які такий багатий південний степ. Кожен з них уже не в одній битві завважив, що йому під силу впоратися з п’ятьма степовиками. А коли їх аж стільки — то, мабуть, їм не страшна і вдесятеро більша орда.

Полудень козаки зустріли в одному з рідкісних тут байраків, аби переховатися від нещадних сонячних променів. Проте байраки були такі крихітні, що тіні вистачало далеко не на всіх.

А ще за два дні передні дозорці, які вже давно щезли з очей, зненацька появилися на овиді і навально покотили до валки. Їх стрімко наздоганяло десятків зо два вершників.

— Готуйсь! — пролунав голос Колотнечі. Але тут таки пролунав інший його наказ: — Одміна!

Атож, навіть не надто гострозорій людині стало зрозуміло, що ніякої небезпеки немає. Бо за мить переслідувачі зрівнялися з дозорцями і тепер мчали разом, пліч-о-пліч.

Коли наблизилися, то в передньому Швайка упізнав Вирвизуба.

— Прорвалися! — горлав він і на льоту підкидав шапку в повітря. — Прорвалися таки! От молодці!

Він з льоту почоломкався з Швайкою та Колотнечею, тоді притис до грудей Грицика й Санька і жваво заговорив:

— А ми вже думали, що ви не доїдете. Наші хлопці доносили, що перед порогами на вас чатує місцева татарва. І як ви здогадалися переправитися на лівий берег задовго до порогів?

— Та в нас теж є свої хлопці, — усміхнувся Швайка. — Ми про ту засідку дізналися ще на Переволочній.

— А ми їх прийняли як найкращих друзів, — втрутився Колотнеча. — Та годі про це. Ти, Стефане, краще скажи, яка вона, тутешня орда?

— Вона ще тут зовсім не лякана, — сплюнув на землю Вирвизуб. — Вона така нелякана, що навіть не боялася, що ми можемо вдарити їй у спину…

— А ви пробували? — поцікавився Швайка.

— Ти навіть не уявляєш, як свербіли руки. Проте я добре пам’ятаю, як ми з тобою, Пилипе, домовлялися. Ми мали чаїтися в плавнях, як останні боягузи і виходити в степ лише малими ватагами. Нехай тутешня татарва думає, що ми люди сумирні і нас не так уже й багато…

Невдовзі повіяло вільглою прохолодою, а ще за годину козаки зупинилися на невисокому урвищі і перед їхніми очима знову відкрився Дніпро. Він був такий широкий, що протилежний берег лише мрів у тремтливій блакиті. Середина Дніпра була чиста — мабуть, там пролягала бистрина. Зате по обидва боки від неї безладними купами були розкидані великі й малі острови. На них купно і поодинці росли дерева й ліниво погойдувалися зелені чагарі очеретів. Легенький вітерець здіймав густі брижі, і видавалося, що острівці стрімко пливуть супроти течії.

Вирвизуб під’їхав до самого краю, щось крикнув униз, махнув рукою — і, неначе з-під землі, вигулькнули оголені до пояса люди і заходилися розвантажувати вози. Вони переносили міхи з зерном до берега, де на них уже чекали великі, чи не вдвічі довші, ніж воронівські, човни. На деякі навіть воза можна було поставити.

— Тут на наших човнах плавати небезпечно, — пояснив, перехопивши захоплений Телесиків погляд, Кривопичко, який побував у цих місцях минулого літа. — Бач, скільки назбиралося води! Не Дніпро, а справжнє море! Бува, як розгуляється хвиля, то навіть на тутешніх човнах від неї не врятуєшся, не те, що на наших.

— Це правда, — підтвердив Швайка і знову повернувся до Вирвизуба. — Я тільки не розумію, хто тебе про нас попередив…

— А могли б здогадатися, — відказав Вирвизуб і обернувся до гурту вантажників.

— Гей, Марку, де ти там ховаєшся? — гукнув він. — Ходи-но сюди!

До них підійшов невисокий кремезний хлопець. На його руках випиналися тугі сині жили.

— Ось він — той, хто попередив нас про ваше прибуття, — урочисто мовив Вирвизуб. — Знайомтеся: Марко Чорторий, з тутешніх перевізників.

Швайка потиснув його тверду, мов шматок дерева, руку і поцікавився:

— То як же тобі вдалося попередити Вирвизуба про нас? Ми жодного чужого вершника не бачили.

— Мабуть, він на птаха обернувся, — насмішкувато гмукнув Колотнеча.

— Ні, не птахом, — довірливо усміхнувся Марко. — Я вас Дніпром перегнав.

— Дніпром? — здивувався Колотнеча. — Це ж як? Адже там пороги…

— А я через них і перебрався, — просто, наче про звичну справу, відказав Чорторий. — Я ж вашим хлопцям ще й рукою помахав.

— То це були ви… ти?! — вражено вигукнув Телесик. Марко був такий юний, що навіть язик не повертався називати його на «ви». У нього над верхньою губою, здається, ще й вуса не засіялись. А вже от який відважний. Навіть пороги переміг!

— Як тобі це вдалося? — зачудовано спитав Телесик.

Марко по-змовницьки підморгнув йому і відповів:

— Хочеш і тебе навчу?

— Та я… — знітився Телесик.

Марко засміявся і повернувся до валки возів. Два дужих возії кинули йому на плечі величезного лантуха. Марко пересмикнув плечем, зручніше укладаючи його, і легко, наче упорожні, збіг донизу.

А там уже лаштувалися в дорогу веслярі з повними човнами.

— А з возами що робитимемо? — підбіг до Вирвизуба замазюканий у річковій твані козак.

— З возами? — Вирвизуб кинув погляд на Швайку. — Як ти гадаєш, Пилипе?

— Ну, в степу ми б дали їм раду, — відказав той. — Прив’язали б один до одного, стали б за ними — і ні який татарин нас не злякав би!

— Це, звісно, — згодився Колотнеча. — Слухайте, а чом би й нам тут таке не зробити? Вибрати острів, оточити його по краю возами — і сам біс нам не страшний, не те, що татарин. А що битися з ними доведеться не сьогодні-завтра — то вже точно. Татарин — він не такий, щоб під серцем когось терпіти!

Він повернувся до візників, які ходили з мазницями біля коліс і загукав:

— Гей, товариство, ану знімайте з возів колеса, і вкладайте їх разом зі збіжжям! А вози прив’язуйте до човнів і теж тягніть у плавні. Доброму хазяїнові, знаєте, все знадобиться!

Черкаські возії одразу кинулися до роботи, а от переяславці завагалися. Хоча й разом їхали, проте у кожного свій отаман… Їхні погляди зупинилися на Швайці.

Та поки Швайка думав, втрутився Вирвизуб.

— Не поспішайте розбирати вози, — застеріг він. Вози нам ще не раз знадобляться.

— Це ж навіщо? — підняв брову Колотнеча.

— А ви що, хіба не в куренях збираєтесь жити? — запитав Вирвизуб. — Чи, може, гадаєте, що вони тут ростуть, як гриби? Ні, без лат та паколів нам не обійтися. А вони де? Звісно, в байраках.

— Так би й сказав, — гмукнув Колотнеча. — А то все на гриби вернеш… — Він махнув до возіїв рукою, аби ті лишили вози у спокої і знову звернувся до Вирвизуба. — То що робити далі? — запитав він. — Чи ти збираєшся тримати нас тут до кінця світу?

— Самі винні, — усміхнувся Вирвизуб у русявий вус. — Оце думав покатати вас на човнах, та ви навезли стільки, що мені й самому у них місця не стане. Так що краще їдьмо понад берегом до Тягинки. Є тут така річка. І острів над нею гарний, та ще й не один. А головне — під боком брід через Дніпро, що ним татари люблять переправлятися на правий берег. Кращого місця, щоб їх поколошкати, й шукати не треба. — І перший рушив уподовж берега.

Швайка з Колотнечею поїхали поруч. Якийсь час мовчали, оглядаючи безмежний простір, який ділився на дві майже рівні половини: одна — блакитна прозорінь Дніпра, інша — споловілий, вигорілий під сонцем степ.

— Ну, як живете? — порушив мовчанку Швайка.

— Незабаром сам побачиш, — відказав Вирвизуб. — А взагалі, Пилипе, мав ти рацію коли казав, що тут татарин зовсім не той, що над Пслом чи біля Сули. Ці ногаями себе називають. Кажуть, що був колись такий дуже войовничий хан, а вони від нього пішли… — Вирвизуб поправив оселедця, щоб спадав за вухо. — Віриш, я б за одного нашого татарина п’ятьох ногайців не пошкодував би. Бо присульські татари і мову нашу знають, і посміхаються часом. А тут про нашого брата й не чули. А що вже злості у них! Тож почуваємося ми тут, як ґедзь у мурашнику. Не повірите: жодного дня без бійки не обходиться.

— Я щось не пам’ятаю, аби тебе хтось сюди на налигачі тяг, — усміхнувся Швайка.

— А хіба я кажу, що тут погано? — здивувався Вирвизуб. — Ні, отаборилися ми тут нічогенько, так просто нас звідсіля не виколупаєш. Одне лиш кепсько — харчів малувато.

— Зате риби, мабуть, скільки завгодно, — перебив його Грицик.

— Нам ця риба вже в печінках сидить. На ранок, на обід, на вечерю — сама риба. Без нічого. І так — день у день. От добре, що привезли нам зерна. А змолоти його… у нас тут є умільці. Вони за день зведуть такого млина, що й у пана не зустрінеш.

— Я все розумію, — втрутився Колотнеча. — Не розумію тільки, чого ти, Стефане, саме сюди з хлопцями прийшов. Це ж треба забратися у таку далечінь! Краще б уже засів десь біля порогів чи приєднався до нас.

— До вас — це куди? — діловито поцікавився Вирвизуб.

— Та в Чорний ліс, куди ж іще.

— А хіба наш староста вашому не казав, з якого лиха ми сюди забралися?

— Може, й казав, проте на ту розмову мене не запрошували, — відказав Колотнеча і задивився на хмари. У нього був вигляд людини, яка дуже хоче, щоб її переконали.

Вирвизуб скосив очі на Швайку. Запитав:

— Розказати йому?

— Звісно, — кивнув той головою. — Тепер, схоже, ми надовго пов’язані одним мотузком.

Вирвизуб почухав потилицю.

— Ну гаразд, слухай. До прикладу, Федоре, оселилися ми з тобою десь над порогами чи в твоєму Чорному лісі. Ну, то й що зробить татарин, коли довідається про це, га?

— Як що? Спробує відтіснити нас звідтіля.

— А коли не вдасться?

— Обирає дорогу подалі від нас.

— От-от! Прокрадеться, значить, Дніпровим пониззям, потім Інгульцем чи Інгулем, а то й по Бугу шасне вгору — і шукай вітра в полі! І поки ти винюшкуватимеш його слід, — він встигне тричі змотатися, скажімо, під Винницю і назад. Ні, Федоре, тут наше місце, тільки тут. Під самісіньким кримським боком. Бо хоч би куди вони посунули — на Сулу чи на Рось — а проходитимуть повз нас.

— І вибір у нас значно більший, ніж було раніше, — підтримав Вирвизуба Швайка. — Або кілка їм у бік, або самим погуляти по їхніх кримських аулах, або, коли сил малувато — погнати гінців із попередженням.

— Що правда, то правда, — згодився Вирвизуб. — Ох, була б у мене сила — вони б узагалі не витикали свого носа з Криму!

— І що б ти їм зробив? — поцікавився Колотнеча.

— Та вже ж не погладив би по голові. Вийшли б, скажімо, татари на лови, а я зі своїми хлопцями — шасть у Крим — і шаблею по їхніх виродках. Всіх би під корінь. Дізналися б тоді, що то значить — повертатися на попелище.

Запала мовчанка. Тільки коли спускалися у видолинок, Колотнеча сказав:

— У тебе, я чув, уже нікого з рідних не лишилося?

— Нікого, — глухо мовив Вирвизуб. — Останню схопили сестру з дрібними дітками. Минулої осені це сталося.

— У мене таке саме, — сказав Колотнеча. — Тільки з сестрою ще й сина прихопили.

Вирвизуб нічого не сказав. Тільки зітхнув і підхльоснув коня. Під обід вони дісталися до гирла Тягинки, де на них чекала валка вже спорожнілих човнів. Місцеві козаки переправляли прибульців на найбільший з тутешніх островів і ті почали негайно облаштовуватись. Хто заходився будувати курені, хто різати очерети для дахів та стін, хто ловив рибу для спільної юшки.

Кашовари завзято підкладали хмиз під казани, від яких уже смаковито пахтіло кулішем з привезеного пшона.

— Непогано, бачу, живете, — зауважив Швайка. — Так, начебто татарином і не пахне.

— Якби ж то так, — зітхнув Вирвизуб. — На островах ще можна якось жити, а от з плавнів визирати важко. Татарин, кажу, тут ще не такий ляканий, як за порогами. Та й набагато більше їх. Тільки те й роблять, що пасуть нас очима. Ледь виженемо коні за якусь версту у степ, як вони — тут як тут: миттю тирлуються у ватаги і лізуть битися. А нас, поки що, небагато. От з вами ми їм покажемо де раки зимують. Бодай тим, хто найближче від нас.

— А тоді й для далеких щось придумаємо, — зблиснув очима Колотнеча.

Розділ 28. ВІДРІЗАНІ СКИБКИ

— Ну, що тепер скажеш, шановний Рахмоне? — запитав дід Кібчик. Він сидів у затінку під молодим, але вже пишним берестком. Поруч з ним погойдував ногою Байлем, який щойно привіз півтора десятка молодих хлопців. Хлопці одразу ж подалися до берега, бо рибалки саме витягали на рінь сіті, що аж ходуном ходили від риби. А інша риба, уже в’ялена, лежала в полив’яних тарелях на столі. І не тільки на столі. Рахмон скосив очі на плетений з лози кошик, прикритий лопухами. Там вона, голубонька, теж лежала. То дарунок від діда Кібчика. Від неї тяглись такі смаковиті пахощі, що Рахмон ледь стримувався, щоб не вчепитися в рибу зубами. Та, на жаль, є справи важливіші.

Ворушачи губами, Рахмон рахував гроші. Атож, усе правильно. Цей старий урус уміє дотримати слова. П’ять по десять кіп — це все одно, що отримати в Криму за п’ятьох полонених. А тут ні ловити їх з ризиком для життя, ні валандатися з ними аж за Перекоп не треба — добро саме в руки пливе. Ні, таки мудрі були і хан Мамай, і його наступник хан Тохтамиш, які стверджували, що дружба з урусами — то найбільше багатство. А от Тохтамишів прапраправнук кримський хан Менглі-Гірей не послухав своїх мудрих предків, поміняв дружбу з урусами на підданство Порті Оттоманській. Може, йому й вигідно — торгувати з Портою невільниками, проте тут, на Пслі, Сулі чи Ворсклі, багато не вторгуєш. Швидше голову складеш у січі з урусами, чи відчуєш аркан на шиї від своїх таки родичів кримців…

А гроші — то велика річ. Звісно, йому, Рахмону, нойоном[16] уже не стати, а от внукові його Самедові — саме час. Недарма ж йому посміхається донька улусного мурзи. А тепер, коли дещо є в капшуці — посміхнеться і забажає породичатися сам мурза. Ні, гроші — то велика сила. І не тільки гроші.

— А як там, шановний сусіде, у тебе з вівсом? — не відриваючись від грошей, поцікавився Рахмон.

— Буде овес, — запевнив дід Кібчик. — А як не вистачить — можна у надсульських селах позичити. Он староста воронівський, — дід штурхонув ліктем Байлема, — твердить, що за цим діло не стане.

— А таки не стане, — охоче згодився староста воронівський.

Рахмон підняв голову.

Староста затишно погойдував ногою і приязно посміхався до нього. Гарна, видно людина. З ним теж можна мати справу, як і з цим уруським дідом з дивним іменем Кібчик. І зовсім він на кібчика не схожий, швидше на сивого голуба…

— Радий це чути, — відказав Рахмон. — Самі ж знаєте, які у нас коні. За них навіть кримські нукери б’ються. А підгодуємо їх вашим вівсом, — він по-приятельськи підморгнув своїм співбесідникам, — і самі хани повисмикують за них один одному вуса…

Нарешті він покінчив з підрахунками, згорнув гроші до капшука, сховав його на грудях і лише потому розквітнув у приязній посмішці.

— Якши[17], якши, шановні сусіди! Я навіть не чекав, що ви розрахуєтеся за мої шкури так швидко і, не приховаю, так щедро…

— Бо товар того вартий, — відказав Байлем. — І те… просили ще твоїх шкурок. Що їм відповісти?

Рахмон схилив голову.

— Хай буде над нашими друзями благословення Аллахове! — щиро вигукнув він. — А за шкурки не турбуйтеся: скільки треба, стільки й привеземо. А не стане — у інших аулах роздобудемо. Степ великий, сам відаєш, — посміхнувся він і приклав руку до того місця, де мав капшук з грошима.

— Відаю, — відказав дід. — То що: торгувати вигідніше, ніж чубитися?

— Так-так, так-так, — заспішив Рахмон. — Я завжди стояв на тому, щоб сусіди мирно торгували. І прийшов до цієї думки знаєте коли?

Байлем і дід Кібчик дружно захитали головами — мовляв, навіть уявлення не маємо! Переяславський староста прохав їх бути ввічливими з сусідами, а прохання старости треба вдовольняти, хочеш того чи ні.

Втішений такою увагою, Рахмон почав:

— Був я тоді молодий кайсак. І чого приховувати, якось заскочили ми в одне село. Ваші люди встигли втекти в ліс, проте дещо таки залишили у своїх хатах. Мені дістався казан і трохи полотна. А коли ми виходили з села, нас обстріляли. Одна стріла навіть уцілила осюди, — Рахмон показав на шрам під горлом. — Ото їду я, стираю кров і думаю: то що ж воно виходить — за якийсь казан я голови трохи не позбувся? А тепер, шановний сусіде, маю і на казани, і на коні, і голова ціла. Бач, як міцно тримається на в’язах!

І шановний Рахмон засміявся тоненьким жереб’ячим голоском.

— Цікаво, — сказав дід Кібчик. Йому аж плюнути хотілося від такої своєї ввічливості. Краще б їм учепитися один в одного та віддухопелити за куці свої розуми, через які стільки гарних хлопців загинуло з обох боків! І вже потому всістися отак, як зараз. — То, може, шановний, Рахмоне-джан, лишишся з нами та скуштуєш нашої юшки? Знакомита, скажу тобі, юшка. Такої більше ніде не скуштуєш.

— Дякую шановний сусіде, проте мушу їхати, — схилився Рахмон. Та все ж не втримався: — А от від кумису не відмовився б. Проте відаю, що кумису ви ще не навчилися готувати…

— А таки не навчилися, — покаянно зітхнув дід Кібчик.

— То ми можемо навчити, — зблиснув очицями Рахмон. — Навіть грошей за це не візьмемо.

— Дякую, шановний, — відказав Кібчик. — А як там пастухи, що я для тебе знайшов?

— О, то навіть на краще, що вони татари, а не уруського племені! Бо мої улусники не питають, звідки вони взялися, а коли хто з ваших наскочить, то досить сказати, що вони чабанують з благословення діда Кібчика. А діда Кібчика у наших краях усі знають!

Рахмон узявся за поводи, проте, схоже, щось його стримувало. Нараз він озирнувся, чи не підслуховує їх хто, і стишеним голосом мовив:

— Чував я, ніби цієї осені наші кримські брати збираються прогулятися попід Сіверським Дінцем і зайти на Урусію-Україну зі спини… І я, як щирий татарин, маю сказати: хай їм щастить, та тільки не за рахунок моїх добрих сусідів.

— Дякуємо тобі, шановний, за застереження, — відказав Кібчик. Ні, таки має рацію переяславський староста, має! Хочеш, щоб кіт замуркотів — не лінуйся його погладити. — І знай, що за нами не пропаде.

За мить Рахмонів кінь сховався за очеретами.

Байлем потер руки.

— Ну, за цього можу бути спокійний, — сказав він.

— Атож, — підтвердив дід Кібчик. — А як там Абдулла, той, у якого наш Хасан ходить у небожах?

— О, Хасан уже твій, — посміхнувся Байлем. — І з Абдулою я говорив. Каже, що воронівці добре вчинили, коли звільнили його хлопців разом з нашими Саньком та Грициком. І те, що ми віддали їх у пастухи до Рахмона — теж схвалив. Нехай, каже, десь пересидять, доки закінчиться шарварок навколо Саїда-мурзи…

— Це добре, — сказав дід Кібчик.

Тоді поглянув на сонце, важко, по-старечому, підвівся і подався з Байлемом до Дніпра.

Дніпро був тихий і лагідний. Брижі віддавали веселими сонячними сполохами, вітер приємно обдував обличчя. І неймовірно смачно тягло від коптильні, що виглядала за ожиновими кущами. Там поралися Санькова мати і дідова невістка Ждана. Байлем стиха усміхнувся, скосив очі на діда і обережно мовив:

— Гарно пахне. На такий запах увесь Київ збіжиться.

Дід удав, що не почув. Це добре, подумав Байлем, бо тиждень тому у діда ледь піна з рота не пішла, коли він дізнався, що Санькова мати з Жданою вирішили лишитися на острові.

— То з чим приїхав? — запитав дід Кібчик. Він зупинився на крок від води і, заклавши руки за спину, задивився на протилежний берег. — І навіщо цих малят привіз із собою?

— Гадаю, ці малята вже можуть замінити твоїх парубків, — відказав Байлем. — З тиждень потягають сіті — і замінять.

Дід Кібчик жваво повернувся до нього.

— Замінять? Маєш якісь вісті?

— Так. Барвінок приніс звістку від Швайки. Пише Пилип, що вже дісталися до Вирвизуба. А це, як сам відаєш, багато що означає.

Дід Кібчик кивнув головою. Таки так. Вирвизуб зі Швайкою не такі, щоб відкладати задумане на потім. А для цього потрібні хлопці, багато хлопців.

— Дякую, Василю, що привів заміну, — відказав дід.

Байлем усміхнувся.

— Нарешті почув від вас добре слово. Та я б зараз усе на світі віддав, аби ви замість подяки сказали: «Бери всіх хлопців і жени до Швайки з Вирвизубом!»

— Тепер уже не скоро дочекаєшся, — усміхнувся дід у сиві вуса. Проте не втримався і зітхнув. — Ет, такі славні хлопці подалися невідь-куди! Шкода, як вони загубляться, наче відрізані скибки.

— Це не вони відрізані скибки, — не згодився Байлем. — Це ми з вами, діду, дві відрізані скибки.

Розділ 29. ПЕРША СУТИЧКА

Виїжджали у степ на світанні. Пробиралися десятками, проте так, аби не втрачати зв’язку між собою. Добра половина тримала при собі по довгому спису, решта обмежилася короткими сулицями. У кожного при поясі було по шаблі та ятагану.

Невдовзі вибралися на лінію пагорбів. Санько озирнувся. Усе йшло так, як і замислили Швайка з Вирвизубом. Чабани з табунниками поволі виганяли свою худобу з плавнів. Сьогодні вони мали забрести у степ набагато глибше, ніж звичайно. Якщо татари за ними стежать, а вони таки стежать, то табуни, які так нахабно випасаються на їхніх землях, мають обурити їх більше, аніж з’ява самих козаків. А обурений татарин, як відомо, довго не роздумує. Проте скільки їх накинеться на плавні — ніхто не знав. Вирвизуб з трьома сотнями зачаївся у верболозах, а Швайка очолив ватагу, зібрану здебільшого з новоприбулих козаків.

— Голову даю на відсіч, що вони вродяться не пізніше обіду, — запевняв Грицик. Він трюхикав поруч з Саньком. Час від часу зводився у стременах і оглядав степ. За ними погойдувалися у сідлах Данило Куріпка та ще п’ятеро черкаських здорованів.

По інший бік від Санька їхав Швайка. І навіть останньому дурневі зрозуміло, чому він опинився поруч: Санько вперше виходив на січу, і Швайка про всяк випадок вирішив бути поблизу.

«Теж мені, — невдоволено подумав Санько. — Носяться зі мною, як з писаною торбою…»

— Не треба, Пилипе, так мене оберігати, — сказав він уголос. — Я ж не дитина вже.

— Гаразд, гаразд, — усміхався Швайка, але полишати Санька не спішив. — Це я просто так, захотілося, як колись, проїхатися поруч та згадати про давнину. Сподіваюся, не проженеш?

— Та вже їдь, — мимоволі усміхнувся Санько.

Для того, хто вперше опинився у цих місцях, степ був безмежний і сонний. Небо вже почало блякнути, птаство й звірина ховалися у тінь. Лише невтомні орли кружляли у неймовірній високості, готові будь-якої миті скласти крила і стрілою шугонути на необережну дичину. Проте ніщо не ворушилося і вони й далі кружляли, розпростерши під сонцем свої легкі крила. Тиша панувала навкруги. Її порушували хіба всюдисущі коники. Здавалося, цей сонний спокій панує тут з давніх-давен і буде тривати вічно.

Однак для того, хто до цього спокою призвичаївся, степ по вінця був наповнений рухом. Он, безшумно огинаючи травинки, проповзла степова гадюка. На раз вона звернула різко вбік — відчула перед собою їжака чи полоза, з якими ніяк не знаходила спільної мови. Ген, на самісінькому видноколі, промайнули голови сайгаків. Високо в повітря чи то вилетіла, чи то вистрибнула дрохва. Час від часу з далеких уже плавнів долинали стривожені качині крики і чаїне квиління. Нараз на одному з далеких курганів промайнула невиразна тінь — так, наче хтось змахнув крилом чи, гнане вітром, пролетіло пасмо запізнілого туману. Проте гостре Грицикове око миттю помітило той порух.

— Татари, — сказав він. — Їх двоє. Либонь, стежать за нами.

— Ну що ж, їдьмо знайомитись, — мовив Швайка і поворушив поводами. Вірний Вітрик пустився учвал. За ним подалася решта коней.

Проте татари знайомитися не прагнули. Їх наче лизень злизав. Лише на місці, де вони стояли, випрямлялася прибита копитами трава. Зате на іншому кургані вигулькнуло уже з десяток ногайців. Схоже, Швайка мав рацію: козацька виправа у степ неабияк стривожила їх.

А десь по обіді козацькі вивідники замахали шапками на списах і скотилися з могил — певно, щось угледіли. Гулко вдарили тулумбаси, ревнув ріг і козацькі десятки помчали назустріч одна одній, щоб швидше злитися в один стрій. А коли татари з’явилися на обрії — на них уже чекали щільні козацькі лави.

На мить степовики завмерли. Мабуть, вагалися: варто їм нападати зараз чи чекати, доки ще хтось підійде з глибини степу. Та за кілька хвилин, мабуть, дійшли думки, що поміч непотрібна і, набираючи розгін, полетіли вперед. Над степом здійнялися дикі вигуки й свист.

Погляди козаків завмерли на Швайці. А він, примруживши очі, стежив за татарами. Коли ті перетнули якусь, тільки одному Швайці видиму, межу, Пилип різко махнув рукою і крикнув:

— За мною!

Проте помчав він не на татарів, а взяв трохи ліворуч, щоб вітер, хоч і не дуже сильний, усе ж віяв у татарський бік.

Санько зрозумів — це на той випадок, аби зменшити шкоду від неминучих ординських стріл.

І справді, татарські стріли зависли в повітрі і почали падати на землю, трохи не долітаючи до козаків. А от козацькі стріли виявилися жалючіші. А коли обидві валки зблизилися, козаки несподівано для татарів швиргонули у них свої сулиці.

Передні татари разом з кіньми звалилися в траву, а ще за мить кінське іржання і людські вигуки злетіли до неба — то зійшлися у герці козаки з ординцями.

Просто перед Саньком опинився тілистий татарин. Його похилі, трохи зсутулені плечі виказували неабияку силу, а вузенькі очиці палали зненавистю і острахом. Татарин звівся на стременах і широко замахнувся шаблею, націлюючись у голову. Санько спритним рухом прикрився від удару. Дзенькнула криця, полетіли іскри, дико заіржали коні і з оскаленими зубами затанцювали один навколо одного. І ще раз дзенькнула криця об крицю. А десь за десятим разом Санько відчув певне полегшення — удари супротивника виявилися не такі вже й важкі і швидкі. Тож є нагода показати йому і своє вміння… Санькова шабля зі свистом розітнула повітря, проте татарин, ніби граючись, перехопив її на себе. Та все ж Санько зауважив, що рука татарина не спружинила, як то буває у рівних за силою бійців, а дещо поступилася. Він ще раз замахнувся, намагаючись ударити ближче до руків’я, аби вибити зброю з рук — проте татарин знав цю нехитру річ і легко встояв. Лише хижо скривилися його вузькі вуста.

«Щось задумав», — сяйнуло в Саньковій голові. І справді, татарин показав, що битиме зверху, а в останню мить його шабля описала півколо. Проте недарма Санько пройшов науку у Швайки. Його рука ніби сама собою перехопила кривий політ ординської шаблі. А тоді й Санько замахнувся, показуючи, що цілитиме по правому плечу, а сам рвучко перевів удар на ліве. Татарин опізнився на маленьку часточку секунди і Санькова шабля уп’ялася в його шкіряне надпліччя. А ще за хвилю татарський кінь звернув убік уже без вершника. І доки другий татарин поспішав зайняти місце полеглого товариша, Санько встиг скосити очі вбік і завважив, що поруч з ним рубається Швайка. Пилипове обличчя палало якоюсь дикою радістю і зловтіхою. Ятаганом, що його Швайка тримав у лівій руці, він відбивав ворожу шаблю, а його власна шабля миготіла так швидко, що за нею здіймалися повітряні вихори. Нараз його супротивник якось дивно скособочився і зіслизнув з коня. А Швайка уже завернув свого Вітрика назустріч тому татаринові, якого примітив собі Санько.

— Пилипе, це мій! — гукнув Санько, проте Швайка тільки вищирився у лютій посмішці. Його шабля навідліг рубонула по руці нападника. Другий удар звалив того на землю.

Неподалік бився Грицик. Він щось затято вигукував і з такою силою тис на свого ворога, що той зрештою не витримав і різко повернув коня вбік. Та це йому не помогло — звідкілясь випірнув Марко Чорторий і різко махнув шаблею…

Татари не сподівалися на таку рішучу відсіч. Ще якийсь час вони тиснули на козаків, але вже не так рішуче, як на початку. Зрештою хтось із них не витримав, розвернув коня і кинувся подалі від місця бойовиська. За ним почала розвертатися уся татарська лава.

— Нехай драпають! — крикнув Швайка. — Досить з них!

Якийсь час він спостерігав за татарами, які один за одним щезали вдалині, тоді наказав Грицикові стежити за ними з найближчого кургана, а сам повернувся на місце бойовиська.

Козаки втратили чотирьох. Поранених було значно більше, але всі вони трималися на конях. Татарські втрати були значно більші — понад двадцять тіл непорушно лежало між високих трав, ще з десяток пробували підвестися з землі. Завваживши козаків, що наближалися, поранені вишкірювалися — хижо і злякано: вважали, що настав їхній останній час.

Якусь мить Швайка мовчки дивився, а тоді звелів:

— Зловіть для них коней!

А коли татар усадовили на коней, додав:

— Їдьте з миром. І передайте своїм мурзам, що ми не звірі і не люті нападники. Нам треба небагато — щоб нас залишили у спокої. Ми теж хочемо випасати свої табуни. А зараз ми повертаємося до плавнів, а ви можете зібрати й поховати своїх. Але пам’ятайте — на будь-які підступи ми дамо гідну відсіч.

Татари похнюплено зиркали на нього з-під лоба і в їхніх поглядах було більше страху, ніж ненависті.

Козаки поверталися радісні, збуджені перемогою. Не радів лише один Швайка.

— Це — що? Це тільки пастухи, — сказав він. — От зустрінемося зі справжніми нукерами, чи, не дай Боже, з нашим братом-яничаром — отоді дізнаємося, чого ми з вами варті.

— Я багато чував про яничарів, — подав голос один з черкаських. — Проте хто це такі — не дуже тямлю.

— То такі ж люди, як і ми з тобою, — відказав Швайка. — Тільки й того, що їх немовлятами забрали в полон і втовкмачили в їхні голови, що найбільші вороги для татарського люду — це ми. Тож від них нам пощади не дочекатися. Бо вони не знають, ким є насправді.

— А що, як їм розповісти про це?

— Коли два війська ідуть один на одного в бій, ніколи розводитись, хто є хто, — відказав Швайка.

— А якщо пробратися і поговорити з ними, коли вони відпочивають? — не здавався черкасець.

Швайка лише поглянув на нього і зітхнув. І невідомо, що він хотів цим сказати — чи то зітхав з дурного запитання, чи від того, що коли перемовини й були, то нічим добрим вони не закінчились.

Розділ 30. ТЕЛЕСИКОВІ РОЗВАГИ

За якихось кілька днів на острові виросло ціле містечко. До шести Вирвизубових куренів прилучилося ще стільки ж. І одразу стало ясно, що вони вельми різняться один від одного.

У Переяславському курені жили могутні козаки. Ще могутніші обрали собі черкаський курінь. Наймудріші вподобали канівський курінь, найкраще співали у кропивнянському, послухати казки й цікаві побрехеньки збиралися біля солоницького куреня.

А от Воронівський курінь вважався найвреднішим. Той, хто ставився до воронівців з неналежною повагою, змушений був обходити його десятою дорогою. Хоча тут, на перший погляд, жили такі самі козаки, як і деінде. Серед них — Швайка, Грицик з Саньком, Кривопичко з Одудом, до них приєднався дніпровський човняр Марко Чорторий і ще десятків зо два козаків, які тяглися до Швайки та його колишніх джур. Це були люди хоча й веселі, але до вреднощів, окрім, мабуть, Грицика, були геть нездатні.

Та все одно курінь вважали найвреднішим. А все через Телесика та його верескливу ватагу. І ніби й не скажеш, що вони на кожному кроці стрибали в шкоду. Ні, воронівський курінь був застелений найзапашнішою травою, в його стінах було найменше щілин, тут лягали спати раніше за всіх і раніше за всіх прокидалися. Але… Підвозить човном, скажімо, здоровецький Кирило Капшук до свого переяславського куреня з десяток снопів очерету. А на березі його вже зустрічає Телесикова ватага.

— Дядьку, а чи не дали б ви нам зо два кулі? — старцюють вони такими жалібними голосочками, що мало хто не зжалиться і не дасть.

Проте Кирило не з тих, хто здатен на жалість.

— А у вас що — своїх людей нема? — дивується він.

— Та є, — зітхає, скажімо, Ванько Кожушний. — Але Швайка увесь час десь із Вирвизубом, Грицик з Саньком зі степу не вилазять, усе на татарів пильнують.

— А ви — що, самі нездатні накосити?

— Ми, може, й могли б, — пояснює йому Телесик. — Але ж у вас це краще виходить. Погляньте на себе — ви он який великий, а ми ж вам ледве до пояса.

— Ні, хлоп’ята, нічого у вас не вийде, — відказує дядько Капшук. — І відійдіть з дороги, бо розтопчу ненароком.

— Ой, дядьку, пожалкуєте, — летить йому услід, проте Кирило з-під оберемків нічого не чує.

А за якусь годину його крик розлітається на цілий острів:

— А яка ж це нечиста поцупила мій очерет?! Я ж віз десяток кулів, а привіз тільки шість. Де решта?

— Таж ти подарував його воронівському куреню, — відповідає хтось із кропивнянського куреня.

Кирилові перехоплює подих.

— Я? Та ніколи в світі цього не може бути!

— Ще й як може! Ти так чесав до них з тими кулями, ніби тобі по литках кропивою шмагали.

— Нічого не розумію, — розводить Кирило руками. — А ви чого зуби шкірите? — обурюється він на Телесикову ватагу, у котрої від стриманого сміху аж бульки під носом повистрибували.

— Бо ми ж застерігали вас, що пожалкуєте, — відказує хтось із хлоп’ят між нападами реготу.

— Кому шкода двох кулів, той віддає чотири, — пояснює його сусіда, що вже й сміятися як слід не здатен.

А за день потому до Воронівського куреня зазирнув Вирвизуб. Швайка з Грициком та Саньком тільки-но повернулися зі степу і саме розкошували на свіжій траві.

— Ану, погляньте, що ваші жевжики учворили з поважними людьми, — суворим голосом промовив він, проте в його очах стрибали веселі бісики.

— А що таке? — якомога байдужішим голосом поцікавився Грицик, хоча бісики застрибали і в нього: вочевидь, те, на що запрошував подивитися Вирвизуб, для нього не було новиною.

А подивитися і справді було на що. Краєм піщаного берега діловито крокував Микита Боброзубий з черкаського куреня і мугикав якусь пісеньку. За ним вела очима воронівська та черкаська дітвора і, напружено наморщивши лоби, про щось перешіптувалася. Зненацька Ванько Кожушний кинувся до берега і всівся на піску кроків за двадцять від Микити. Той лише мигцем зиркнув на нього і відвернувся. Та нараз зупинився, начебто йому в голову запала якась думка, тоді якимись непевними кроками рушив до Кожушного з наміром усістися на нього. В останню мить Ванько встиг відсунутися — і Боброзубий з розгону гепнувся на землю. В повітрі змигнули його худі волохаті ноги. Хлопчаки дружно чмихнули і від того Боброзубий ніби прокинувся. Він усівся на піску, тріпнув головою і здивовано озирнувся.

— А де ж пеньок? — запитав він Кожушного.

— Який пеньок? — здивувався Ванько.

— Ну такий… Я збирався на ньому трохи той… перепочити.

Проте пенька не було ніде, тож Боброзубий, стенувши плечима, встав та й пішов далі. І тільки тоді Кожушний повалився на пісок і в захваті заметляв ногами:

— Відомстили! — зарепетував він. — Буде тепер знати, як виганяти нас звідсіля!

Вирвизуба тіпало зі сміху.

— Це вже другий, — сказав він Швайці. — Перший був Тодось Присядько…

Тоді набрав серйозного виразу, вийшов з-за кущів і поцікавився:

— Чом розкричалися, мов горобці? Хто це вас збирається виганяти?

Хлопці злякано принишкли. Вони знали, що козацький отаман — людина сувора, а отже, з ним жартувати небезпечно.

— Микита Боброзубий та Присядько, — подав голос Хаврусь.

— Це ж за що?

— Ну… вони вчора казали, що нам тут робити нічого. Бо малі ще.

— Гм-мм… малі, значить. А шкоду чинити, виходить, уже не малі?

Хлопці мовчали. А що вони мали сказати?

— Ми більше не будемо, — нарешті за всіх обізвався Телесик.

— Звісно, що не будете, бо тоді я з вами побалакаю інакше. — Вирвизуб суворо поглянув на хлопців, проте не витримав і поцікавився: — А як же воно у вас так виходить?

Хлопці забігали одне по одному очима.

— Ви про що, дядьку Стефане? — запитав Телесик.

— Та про те, як ви таких поважних козаків на пеньки садовили?

І лише тепер хлопчики завважили, що Вирвизуб не тільки не сердиться, а навпаки — з усіх сил намагається не сміятися. Вони оточили отамана тісним гуртом і навперебій заторохтіли:

— Це ми від Санька навчилися…

— Еге ж… йому можна, а нам ні?

— Ми теж хочемо навіювати…

— Он воно що… — Вирвизуб глянув на Санька і по-змовницьки йому підморгнув. — Слухайте, а ви пробували самому Санькові щось навіяти?

Хлопці перезирнулися. Схоже, ця думка поки що їм і в голову не приходила.

— А ви спробуйте, — порадив Вирвизуб. — Це добре, що ви гуртом працюєте. Бо не кожен може мати такі здібності, як наш Санько. А от коли ви з’єднаєте свої сили, то можете викликати на змагання навіть самого Санька, а не те, що якогось татарина.

Що хлопці не загаялися скористатись порадою Вирвизуба, Санько зрозумів під час обіду. Він саме облизував після кулешу свою ложку, коли відчув, ніби у його розум хтось втручається. Санько прислухався: у голові тихенько дзвеніло, наче від мушви.

І з того гулу все виразніше вирізнялися слова, начебто мовлені дитячими голосами: «Віддай ложку… віддай ложку…»

Санько сторожко пройшовся поглядом по обличчях своїх сусідів і нараз зауважив, що трохи осторонь зібралася Телесикова ватага. Хлопці напружено вдивлялися в Санька і щось шепотіли. І неважко було здогадатися, чого саме вони вимагали від Санька.

«А дульки не хочете? — подумки запитав їх Санько. — Може, свої ложки принесете?»

Він відчув спротив. Схоже, хлоп’ята уже дечого навчилися. Санько зібрався на силі і подумки гримнув:

«Мені що — просити вас? Несіть швидше!»

— О-хо-хо! — сказав раптом Грицик.

— Що таке? — запитав його Марко Чорторий. — Набачив щось?

— Еге ж, — відказав Грицик. — Санько з хлопцями б’ється.

— Та як же вони б’ються, — не повірив Марко, — коли вони всі сидять?

— А вони подумки б’ються, — пояснив йому Грицик і жартома вжахнувся: — Саньку, що ти робиш? Вони ж без ложок, мов без рук!

Але було вже пізно: між хлопців промайнув невиразний порух — так ніби легкий вітерець поворушив листям і знову завмер. А тоді малі змовники неохоче, мов телята на орчику, один за одним підійшли до Санька і простягли йому свої ложки. Останнім підійшов Телесик.

— Мало каші з’їли, — усміхнувся їм Санько і повернув ложки. — Ідіть повправляйтеся ще трохи.

— То що ж воно виходить? — вражено запитав Марко Чорторий. — Характерництва можна навчитися?

— Як бачиш, можна, — відказав йому Грицик. — Хоча й нелегка це справа. Я сам зо два роки вчився в Санька, поки дещо почало виходити. А в гурті, здається, усе набагато швидше. Як гадаєш, Пилипе?

— А таки швидше, — згодився Швайка. — От лишень одне дивно…

— Що саме?

— А те, що ми раніше не допетрали, що можна навіювати думку гуртом.

— Допетрали, — заперечив Санько. — Пам’ятаєш, як ми змусили слуг пана Кобильського шмагати свого хазяїна. Тільки ми чомусь забули про це.

— А й справді! — вигукнув Грицик. — Але тоді старалися більше ви з дідом Кудьмою, а ми тільки дивилися.

У Чортория загорілися очі.

— Слухайте, хлоп’ята, може, ви й мене навчите? — запитав він.

Телесикове товариство сором’язливо озирнулося на Санька.

— Ми й самі ще не вміємо як слід, — відказав за всіх Телесик.

— Ну, то й що? Разом учитимемось. А я вам за це, знаєте, що зроблю? Я… я навчу вас пробиратися через пороги, от що! І не думайте, ніби воно й направду так страшно. Це коли дивитися збоку, то страшно, а так — не дуже.

— Слухай, а чому вони тільки тебе мають навчати? — втрутився раптом Одуд. — Ні, коли вже вчитися, то разом!

Розділ 31. У СТЕПУ

П’ятеро вивідників, залігши разом з кіньми в невисоких кущах посеред степу, уже кілька годин спостерігали за пагорбом, до якого було не більше трьох польотів стріли. На пагорбі теж росло кілька кущів і десяток схилених в один бік дерев. Видно, у цих місцях вітри дули завжди в один бік.

Сонце припікало все нещадніше.

— Може, там нікого й немає? — припустив Микола Дишло, довготелесий м’язистий парубок з-під Черкас.

Хлопці взяли його з собою, зваживши на Вирвизубове прохання. Стефан запевняв, що в січах Микола — один з найкращих спритників і тому гадає, що все на світі можна вирішити за допомогою однієї шаблі. «Ви йому покажіть, коли буде змога, що й голова чогось варта, — попрохав Вирвизуб. — І всі ті ваші штучки теж покажіть. Може, теж захоче повчитися…»

І от тепер Дишло лежить поруч з колишніми Швайчиними джурами, роздивляється навкруги і знуджено позіхає. Нудно, бач, йому. Шаблею помахати кортить…

Грицик зітхнув і перевів погляд у степ — туди, де, як стверджував Санько, щось мусить бути. Нараз він стрепенувся.

— Голову даю на відсіч, коли там не заліг якийсь двоногий, — збуджено прошепотів він. — Як гадаєш, Саньку?

— Гадаю, що й не один, — згодився Санько.

— Звідкіля ви це взяли? — не повірив Дишло.

— Подивися на птахів, — упівголоса мовив Грицик. — Помітив, що вони кружляють скрізь, а над тим пагорбом — ні?

— Ага, — кивнув головою Дишло. — Але ж… там, може, лисиця залягла, чи ще який звір.

— Якби то був звір, то птахи літали б набагато нижче. А вони літають на відстані стріли. А що це означає?

— Бояться, мабуть, пострілу…

— От-от! А зараз помовч…

У Грицика був кепський настрій. Чи не вперше розійшлися його зі Швайкою дороги. Але тут нічого не вдієш. Коли Швайка щось вирішував, то назад вороття вже не було.

А Пилип оголосив учора, що на нього чекають нагальні справи в іншому місці. Що то за місце, знали всі: Крим. Іншого місця, в якому у Швайки є нагальні справи, не було. Тож Вирвизуб лише зітхнув і запитав:

— Якою дорогою збираєшся їхати?

— Звісно, якою, — відказав Швайка. — Спочатку піднімуся за пороги, тоді прокрадуся подалі в степ, бо там стежа не така пильна, як тут. А тоді вже, як свій, поверну, куди треба.

— І це ж скільки часу займе? — спитав Вирвизуб.

— Днів зо п’ять щонайменше, — відказав за Швайку Грицик.

— Ну, це довго, — втрутився Санько. — А що, коли спробувати інший шлях?

— Це ж який?

— А отакий, — Санько махнув рукою у степ. — Навпростець.

— Навпростець, кажеш?

Усі побачили, як Швайка завагався. І було зрозуміло, чому саме. Справа, у якій він їхав, була така важлива, що потрібно виключати найменший ризик.

Усім давно відомо, що ногайці не лише лютий народ, а й надзвичайно сторожкий та обережний. За дніпровськими плавнями невпинно стежать не тільки потужні сторожові роз’їзди, а й найзіркіші спостережники, що зачаїлися в найнесподіваніших місцях. І якби їх вистежити, або й привернути на себе їхню увагу — Швайка міг би приступити до своїх нагальних справ на кілька діб раніше.

І от Грицик та Санько з невеликим товариством ще вдосвіта, обійшовши місця ймовірної зустрічі з кінною ногайською сторожею, засіли в оцих низеньких цупких кущах. Власне, Грицик пропонував проїхати ще далі, проте Санько мав думку, що татарська стежа залягла десь неподалік. І, як завжди, не помилився.

— Я теж гадаю, що там їх декілька, — сказав Грицик і влігся якомога зручніше.

— Вигадуєте ви все, — пирхнув Микола. — Вам ці татари вже під кожним кущем ввижаються.

Санько обернувся до нього.

— То що ти пропонуєш? — запитав він.

— Тут і сліпому ясно, — зверхньо пирхнув Микола. — Коли вже щось запідозрили, то обережно підповзти, і це… — Микола провів ребром долоні під горлом.

— Радо скористаємося твоєю підказкою, — відказав Санько. — Але іншим разом.

— А зараз що — жижки тремтять? — ущипливо поцікавився Микола.

Грицик сердито глипнув на нього. Але стримався і тільки мовив крізь зуби:

— Більше з нами у вивідку не підеш.

— А що я такого сказав? — огризнувся Микола.

Він ледве приховував своє обурення. Мало того, що ці безвусі Швайчині джури командують ним, то ще й на кожному кроці підкреслюють, що він, Микола Дишло, не має в голові ні крихти кебети. Він засопів, мов борсук, і запитав:

— А ви знаєте, чого мене звуть Дишло? — І, не чекаючи відповіді, пояснив: — Коли на наше село напали татари, то я дишлом за одним махом проламав голову одразу двом. А тут…

Оскільки потрібні слова на язик не спливали, Микола презирливо плюнув на землю. Якби його воля, то він давно б уже полишив це обережне товариство. Проте Вирвизуб суворо-пресуворо наказав йому слухатися Швайчиних джур, як його самого. Ну, нічого, він, Дишло, якось витерпить до кінця виправи. А тоді скаже Вирвизубові все, що він думає про цих хирляків, і більше ніколи не матиме з ними справи. Подумаєш, вивідники! Якби не їхній вовк, то, мабуть, вони й досі сиділи б десь під дніпровськими кущами. От хто справжній вивідник!

Куций, мабуть, відчув, що про нього думають, бо повернув голову до Дишла, вдарив по землі хвостом-полінякою і знову задивився у степ.

П’ятим вивідником був Телесик. Спочатку Грицик з Саньком не хотіли брати його з собою, проте Телесик якимось дивом умовив Швайку заступитися за нього.

Швайка… При згадці про нього у Грицика стиснулося серце. Де він тепер? Поїхав в обхід, чи лежить десь неподалік і чекає, доки вони привернуть увагу татарських спостерігачів на себе. Як Дишло на них, так і Грицик теж відчував образу на Швайку.

Швайка сказав: «Ти, друже, залишаєшся тут. І, коли що, постарайся мене замінити…» Грицик тоді всміхнувся і відповів: «Ти мовиш так, ніби навік прощаєшся». Думав, що Швайка відбудеться жартом, але той без тіні усмішки кивнув головою: «Всяке може бути». А перед цим Пилип довго радився з Вирвизубом і в того теж був явно заклопотаний вираз. Грицик бачив, як перед прощанням вони міцно обнялися, мовби прощалися назавжди…

Зненацька Куций звівся на ноги і нашорошив вуха. А тоді Телесик, який теж не відводив очей від степу, схопив Грицика за руку.

— Дивіться, дивіться! — збуджено прошепотів він. — Оно, бачите?

Швидше якимось відчуттям, аніж очима вони завважили ледь помітний порух правіше від того місця, за яким стежили. А ще за кілька хвилин з-за кущів ви гулькнули продовгуваті голови двох татарських коней.

Потріпуючи вухами, коненята попасом рушили в їхній бік.

— Овва, — зненацька прошепотів Грицик.

— Що ще за «овва»? — насмішкувато поцікавився Дишло. — Тікати будемо від цих коненят, чи як?

— Помовч! — люто засичав Грицик. — Приглянься краще до них.

— Коні як коні… — почав Микола і раптом замовк.

Так, це були звичайні коні. От тільки спини у них були якісь не такі. А ще за хвилину, придивившись, Микола зрозумів у чому справа: на кінських спинах лежали подушки. Ті, що зазвичай слугували татарам за сідла. Мабуть, коні утекли від своїх господарів…

— Замріть! — раптом порушив тишу Санько. — І повторюйте подумки, що ми маленькі кущики.

— Як це… — почав було Микола, проте лютий Грициків погляд ніби приморозив йому язика.

Коні підійшли вже доволі близько. Нараз Микола роззявив рота: до їхніх животів мовби приклеїлося двоє татарів. Час від часу їхні голови вистромлювалися з-за подушок, бистрі очі озирали степ і знову татари припадали до кінських животів.

— Думай, що ми — маленькі кущики, — прошепотів Грицик. На його чолі виступили краплини роси. Змокрів і Саньків лоб, а на Телесиковому чолі брижами забігали дрібонькі зморшки. Лише тут Микола згадав, що його супутники — не прості хлопці: вони вміли навіювати свої думки іншим. І, мабуть, зараз подумки умовляють татар повірити, що вони — кущики.

Що ж, він теж це робитиме, хоча й не розуміє, чому їм, таким відчайдухам, треба когось умовляти. Чи не простіше накинутися на цих татарчиків з шаблями? Та, на жаль, їхні коні, як і вони самі, лежали на землі. І поки їх піднімеш, поки сядеш на них та розвернешся куди треба — за татарами і слід прохолоне.

Тож Микола, подумки зітхнувши, теж заходився вмовляти татар, що він ніхто інший, як невеличкий, манюсінький такий, кущик.

І на його превелике здивування, татари повірили цьому. Вони зупинилися за розлогим кущем, що ріс кроків за двадцять від спостерігачів і ловко вихопилися з-під кінських животів у сідла. Молодший кинув погляд у їхній бік і перевів його далі: якісь там кущики його не цікавили.

— Нічого підозрілого, — сказав він.

— Ти не назад дивися, — урвав його старший. — Туди й без тебе є кому витріщатися. Ти он туди дивися… — він кивнув головою на плавні. — І лівіше.

Якусь хвилину вони напружено вдивлялися вперед.

Нарешті старший зсутулився у сідлі і відсунув малахая на потилицю.

— Ніби нічого, — сказав він. — А в тебе?

— Теж нічого, — відказав молодший. — Видно, даремно ми ще з ночі вилежуємося на тому пагорбі.

Старший пересмикнув плечем.

— Це ти не мені, а Хакимові скажи! А поки що він наказав нам зачаїтися тут…

Санько перехопив нетерпеливий Грициків погляд. Так, далі вдавати з себе кущики не було рації. Будь-який порух, навіть кліпання, міг розвіяти чари. Тож Санько ледь чутно свиснув — і Куций безшелесно розчинився в траві. Тільки на тому місці, де він щойно був, гойднулося і знову нерухомо завмерло кілька стебел трави.

Молодший стрепенувся.

— Гляди, вовк! — вигукнув він і вихопив з сагайдака стрілу.

— Не руш! — злякано вискнув старший. Навіть звідси було видно, як сполотніло його засмагле обличчя. — Це ж… це ж вовкулака!

У молодшого відвисла щелепа.

— Вовку…

— Ага, вовкулака. Ти ж сам чув, як Махмуд розповідав, що цієї весни неподалік звідсіля, біля річки Конки, їхня стежа бачила такого вовка, як оцей. То його товариш Даган послав стрілу в кущі, куди той вовк щез, а стріла розвернулася там, полетіла назад до Дагана і прохромила йому горлянку. То хто ж то був, як не вовкулака? Сам знаєш, що тільки вовкулаки уміють відкидати стрілу назад.

Очі молодшого татарина нажахано округлилися.

— І ти гадаєш, що оце він зараз…

Старший кивнув головою.

— Еге ж. Мабуть, прибився в наші краї…

— Ой, — вихопилося в молодшого. — Треба наших попередити!

— Треба, — згодився старший. — Бо ще, до лиха, підкрадеться до них зі спини…

Вони дружно цьвохнули нагаями і щодуху помчали назад, раз по раз злякано озираючись. А за кілька хвилин там, де засіли татарські вивідувачі, сполохано здійнялося в повітря з десяток птахів.

— Ага, пройняло, — вдоволено гмикнув Грицик.

— Що пройняло? — здивовано поглянув на нього Микола.

— А ти й досі не здогадався? Ці двоє розповіли про вовкулаку, і тепер їхні друзяки спішать попередити інших спостережників. А самі й місця собі не знаходять. Їм тепер ввижається, що з трави на них от-от накинеться вовкулака!

Грицик ліг горілиць і потягся так, що аж кісточки захрускотіли. Сонце вже зійшло з найвищого місця і в кущів з’явилася тінь. Микола здивовано переводив очі з Санька на Грицика, з Грицика на Телесика та Куцого, який з’явився так само нечутно, як і щез, і тепер лежав на своєму місці, висолопивши язика.

— Хлопці, я так нічого й не второпав! — нетерпеливився Микола. — Що ж там було?

Грицик перевернувся на живіт.

— Для недорікуватих пояснюю ще раз, — сказав він. — Схоже, що той Даган постраждав він нашого Швайки.

— Від Швайки?

— Атож. Розумієш, — Грицик повернувся до Санька, — я ніяк не можу втямити, як це в нього виходить. Ніби все ясно: ось його Барвінок змахує хвостом так, щоб той порух помітив хтось із татарів. Швайка ту ж мить жбурляє убік камінець чи ще щось. Татарин думає, що туди гайнув наш сіроманець, і негайно випускає в нього стрілу. І тут таки отримує стрілу від Швайки. А тим, що спостерігають збоку, здається, ніби в горлянку того, хто стріляв, вп’ялася його ж стріла. Тепер уторопав? — звернувся він до Миколи.

— Та… — почав той. — Щось воно дуже закручено. І не зрозуміло, до чого тут вовкулака.

— І справді, вовкулака тут як приший кобилі хвіст. Це інша історія. Правда ж, Телесику?

Телесик кивнув головою і розплився в посмішці. Дуже вже йому подобався пришелепуватий вигляд довготелесого Миколи.

— Хлопці, та не тягніть за душу! — зрештою заблагав той.

Грицик усміхнувся.

— Ну, як би тобі краще пояснити… Допустімо, ти Швайка і за тобою женуться татари. То ти наводиш їх на Барвінка, якому перед цим наказав зачаїтися в гущавині. А коли татарин наближається, Барвінок кидається на нього. Просто, еге ж? Але іншим татарам здається, буцімто сам Швайка перетворився на вовка.

— То воно що виходить… — почав Микола. — Виходить, що ніякого вовкулаки насправді нема?

— Лиш нікому про це не кажи, — Грицик молитовно склав руки на грудях. — А надто татарам. Бо коли вони про це дізнаються, то перестануть нас боятися.

— Та ну тебе! — махнув рукою Микола і… засміявся. — Ну, хлопці, і накрутили ж ви! Я ще ніколи таким телепнем не почувався.

— Нарешті чую розумні слова, — теж усміхнувся Грицик.

А Микола усе ще не міг угамуватися. Він то чухав потилицю, то посміхався невідь до кого, то смикав себе за вуса.

— Хлопці, а чого ж ми тут сидимо! — зненацька підхопився він. — Коли ми такі, то зараз же підкрадемося до тих татарів і винищимо їх до ноги.

— Не дай Боже! — відказав Грицик. — Вони нам ще стануть у пригоді.

— Як то? — уже вкотре за сьогодні дивувався Микола.

— А так. Нехай рознесуть повсюди, що ми не тільки козаки, а ще й вовкулаки, що відбивають стріли, послані у них. Як гадаєш, навіщо нам це потрібно?

— Е… біс його знає, — стенув плечима Микола.

— То ж бо й воно. Бо коли вони виходитимуть проти нас, простих козаків, то битимуться без страху. А коли вийдуть проти нас — козаків, що вміють перекидатися на вовка, то в них жижки тремтітимуть так, що їм уже не до бійки буде. Скумекав?

У Миколи спалахнули очі.

— Хлопці, та це ж… Слухайте, навчіть мене таких штучок!

— Ну, це так зразу не робиться, — зітхнув Грицик. — Кажу ж тобі, що навіть зараз у мене далеко не все виходить, а я вже скільки вчуся!

Коли повен місяць виплив на небо, хлопці дісталися до плавнів. З темряви їм назустріч виступив Вирвизуб з кількома козаками.

— Як Швайка? — запитав Грицик. — Усе гаразд?

— Здається, прослизнув, — відказав Вирвизуб. — Бо наша стежа не помітила, щоб за його слідом звернув бодай один татаряка.

— Ну й слава Богу, — з полегкістю зітхнув Грицик. — Тепер ти доп’яв, чому ми цілий день скніли в тому степу? — звернувся він до Миколи.

— Та ніби доп’яв, — відказав Микола. — Ми відволікали татарську увагу на себе, чи не так?

— А з тебе таки будуть люди! — запевнив його Грицик. — Правда, Телесику?

— Правда, — зблиснув той зубами. — А коли що — я йому допоможу.

— А я візьму й не відмовлюсь, — Микола підкинув Телесика так високо в небо, що той аж заверещав.

На острові ще не спали. Біля кожного куреня горіло багаття і точилися розмови. Чувся голосний сміх. Тільки біля воронівського куреня всі мовчали.

— Що з ними? — стривожився Вирвизуб і повернув коня у той бік.

Воронівський курінь сидів гуртом і, наморщивши лоби, дивився на протилежний від себе кропивнянський курінь. Поруч стояли десятків зо два козаків з інших куренів і, роззявивши рота, стежили, що з цього вийде.

— Що тут коїться… — почав було Вирвизуб, проте на нього закишкали.

— Воронівці наказують кропивнянцям принести їм свіжого сала, — пояснив прибульцям Колотнеча.

— О! — вигукнув Телесик. Він стрімголов скотився з коня, підсів до воронівського гурту і теж втупився поглядом у кропивнянців.

— Свіжого сала? — здивувався Вирвизуб. — Та де ж ти його зараз візьмеш? У нас вже й старого катма, а їм, бач, свіжого закортіло…

Тим часом у кропивнянців зчинилася паніка. Спочатку вони неохоче роззиралися на всі боки, тоді кинулися до куреня, за якусь хвилину вибігли з нього і заходилися нишпорити у траві та кущах. А найпроворніший кинувся до інших куренів. Повернувшись, розвів руками і гукнув воронівцям:

— Ну нема в нас свіжого сала! І в сусідів теж нема!

Колотнеча ляснув долонями об коліна і заволав на ввесь острів:

— Хлопці, біжіть швидше сюди! Ви такого зроду ще не бачили!

Розділ 32. ГОСПОДАР ДНІПРА ПРИХОДИТЬ НА ПОМІЧ

Заскрипіли колеса, почулося кінське іржання. З-за комишів вигулькнуло два вози, в які було впряжено по четвірці коней. Обіч них кружляло чоловік з десять.

— Ви чиї будете, хлопці? — гукнув Грицик.

— Іркліївські ми, — дзвінким голосом відказав рудий хлопчина, майже Грициків ровесник.

Грицик широко заусміхався:

— Отже, земляки! — сказав він.

— А ти ж чий?

— Воронівський. Був колись. А тепер вже й не знаю, чий.

— Чекай, чекай… — Рудий наблизився впритул. — Та це ж Грицик, джура Швайків!

— Колишній, — уточнив Грицик. — Тепер мені самому джура потрібен.

— Ну, джуру нині знайти неважко. Тільки свисни — і з десяток сиріт вродяться, як з-під землі. А ти ж чого тут стовбичиш — мо’, виглядаєш когось?

— Та вас же й виглядаю. Мені велено переправляти всіх на правий берег.

— А лівим що — вже не можна їздити?

— Та можна, але тут за кожним вашим кроком стежитиме татарин. А вони ж не всі до нас приязно ставляться. Ще налетять на вас. Як нещодавно на нас пробували. Тож мене й поставлено, щоб ви переправлялися на правий берег.

— А там що — невже татарів дідько вхопив?

— Та ні, за Чорним лісом трохи ще водяться, — усміхнувся Грицик. — Тільки Колотнеча до Дніпра їх і близько не підпускає. Так що можете їхати без зайвих очей. Та не баріться, бо Вирвизубові ви он як потрібні!

Так, Вирвизубу з товариством незабаром буде чимало роботи. Скидається на те, що татари от-от визирнуть з Криму, аби чимось підживитися. І є гарна нагода скубнути їх під час переправи через Дніпро. А для цього потрібно багато сил. Тому Вирвизуб і розіслав своїх людей по всіх усюдах за поміччю. По правому березі пішли збирати уходників черкаські хлопці, а по лівому — Грицик.

Як він і гадав, подорожувати уздовж Дніпра було не так уже й небезпечно. Замість козаків, що подалися з Вирвизубом у пониззя Дніпра, прийшли нові козаки, які також мріють залити татарам сала за шкуру.

Дивно якось виходить: ще зо п’ять років тому слова «козак» майже ніхто й не чув. Більше казали — уходники, здобичники. А тепер без «козак» і не обійтися.

А місця тут, біля Переволочної, гарні, є де розгулятися. А надто зараз, коли починається справжнє літо. А от у Криму, куди подався Швайка, мабуть, уже припікає.

Швайка… Ще й досі Грицик тримав на нього образу. Це ж треба — скільки часу провели разом, скільки небезпек перебороли, — і на тобі, розділилися. Саме в той час, коли в Криму так багато роботи…

Про те, що було у Швайки на думці, Грицик здогадався ще минулого року. Хоча Пилип і словом не обмовився про свій задум. Проте Грицик таки має два добрих ока і кебету в голові. Тож чи не відразу завважив, що у Швайки було ніби два життя — денне і нічне. Вдень Пилип, як і всякий заможний татарин, розгулював базарами, їздив у гості до інших заможних татарів чи зустрічався з ними в лазнях. Серед його друзів був навіть Басман-бек, який, кажуть, вишукував усіляких ворогів та чужоземних вивідників. А от уночі…

Якось, це було в Корчеві — Пантикапеї[18], Грицикові серед ночі привиділося, ніби у шатрі хтось ходить. Прокинувся — тихо. Навіть подиху Швайки не було чутно. Покликав Грицик Пилипа, однак той не відповів. Та й як він міг відповісти, коли його місце було холодне. Вийшов Грицик з шатра, озирнувся — ніде нікого. Свиснув, підкликаючи Барвінка — але й за ним слід прохолов.

Повернувся Швайка тільки під ранок.

— Де ти був? — запитав його Грицик. — Я тебе чекав-чекав, а ти мов у воду впав.

— А мені чогось не спалося, — відказав Швайка. — Тож я трохи прогулявся.

— Сам?

Швайка поглянув на Грицика невинними очима.

— Звісно, сам, — відказав він. — А що?

— А те, що Барвінка теж не було.

— То ми той… удвох прогулялися.

Теж саме трапилось і наступної ночі. Проте Грицик уже був на сторожі. Щойно Швайка вийшов з шатра, він теж схопився на ноги. Тоді й розізнав, що Швайка їхав у степ, щоб побалакати з якоюсь людиною. А Барвінок їх сторожував. Він навіть загарчав на Грицика, коли той трапив йому на очі.

Тоді Швайка насварив Грицика, тому він хоч і перестав за ним стежити, проте завів собі за звичку спати на порозі і прокидатися, щойно Пилип переступав через нього.

Врешті-решт Швайка здався і почав давати своєму джурі доручення, щоразу складніші. Не раз побував Грицик і в Саках, і в Ґьозльові-Козлові, і в Бахчисараї, і в Джурчи… І довідався про таке, що нікому не скаже навіть тоді, коли його різатимуть на шматки.

Швайка виїжджав на нічні розмови не просто так. Йшлося не тільки про передачу таємних новин, а про щось значно більше…

Куліш був готовий. Він підвівся, посьорбав з казана і знову влігся горілиць, обличчям до зоряного неба. Думки знову полинули туди, в Крим…

Коли Грицик довідався про Швайків задум, то був упевнений, що здійснити його не так уже й важко. Варто лиш закликати всіх невільників піднятися на татарів, і вони одразу ж схопляться за зброю.

Та насправді все було інакше. Татари ніби здогадувалися, що колись невільникам урветься терпець, тож були напоготові. Скрізь мали свої вуха, навіть і між невільників. Достатньо було не те що необачного слова, а навіть косого погляду, щоб невдоволений невільник сконав у нелюдських муках.

Та все ж тих, хто готовий був підняти зброю на поневолювачів, більшало. Сьогодні, за Грициковими підрахунками, в Криму було зо дві сотні чоловік, на яких можна було покластися, мов на самого себе. Діяли вони і серед рабів, і серед вільних виноробів та каменярів, і навіть серед нукерів. Були навіть такі, хто мав стосунок до планів ханського двору. І, звісно, негайно передавав їх Швайці… Тож чи не отримав Швайка якусь надзвичайно важливу вістку — таку, що змусила його покинути Вирвизубове товариство у такий непевний час?

Через усе небо, лишаючи слід, покотилася зірка. Грицик провів її поглядом і знову поринув у свої думки. Те, що Швайка не взяв з собою нікого, мало означати одне: Пилип задумав щось особливе. І в першу чергу — небезпечне. Не перший день Грицик знає його, тож була нагода переконатися в тому, що все найважче і найнебезпечніше Швайка бере на себе. Отже, й цього разу… Чи не збирається він підняти повстання сьогодні-взавтра? І звідки саме — з Бахчисарая, Кафи, Ґьозльова?

Він, Грицик, почав би з Ґьозльова. Бо там зібралися найгарячіші хлопці. Проте чи вдасться їм утриматися доти, аж доки решта невільників схопиться за зброю? А що, коли ті загаються? Тоді на відчайдухів чекає страшна смерть. А самі татари стануть ще пильніші. І тоді їх уже точно зненацька не захопиш.

Ні, краще, мабуть, почати всім разом. Тоді татари не знатимуть, у який бік їм кидатися. Проте чи зможуть ненавчені невільники битися з досвідченими чаушами? Та й знову ж таки — чужі вуха не дріматимуть…

А може, спочатку, як пропонують хлопці з Кафи, податися в гори? І вже звідтіля, зібравшись в один кулак, накинутись на татарів, як орли на здобич. Але чи будуть татари спокійно за цим спостерігати? Хто зна. Крім того, чауші теж уміють лазити по горах.

То на чому ж зупинитися, який шлях обрати? Мабуть, краще лягти та й заснути, бо за ніч однаково нічого путнього не придумаєш. Тільки й того, що завтра ходитимеш, як сонна тетеря. Тож спати, спати!

Та спочатку Грицик уже за звичкою підвівся на лікоть і поглянув туди, звідкіля долинало хоркання. Кінь упевнено вимахував хвостом. Так що можна спокійно спати і ні про що не хвилюватися — вірний Лиско за найменшої небезпеки попередить хазяїна пронизливим іржанням…

Тоді знову влігся горілиць і одразу ж заснув.

Прокинувся від кінського іржання. І справді, на коня напали. Навколо нього кружляв якийсь вершник. Хотів було Грицик кинутися Лискові на поміч, проте зміг лише поворушити зв’язаними ногами. А навпроти сидів якийсь зарослий по самі вуха черевань і посміхався.

— Що, не впізнаєш? — запитав він.

Грицик придивився. Схоже, це був один із тих, що п’ять літ тому на чолі з Тишкевичем грабували у плавнях мирних здобичників. Грицик навіть пригадав його ім’я — Свирид… Та про всяк випадок вдав, що бачить його вперше.

— Світ великий, — відказав Грицик. — Багато з ким доводилося зустрічатись.

— Ну, нічого, — ще ширше посміхнувся черевань, — тепер будеш згадувати мене до кінця свого життя. Ось ми з моїм товаришем Охрімом, — він кивнув на вершника, що намагався заарканити Лиска, — зараз прив’яжемо тебе до твого ж коника і подамося до Криму чи ще кудись. За такого дужого раба багаті люди не поскупляться. А будеш комизитись, то…

І черевань помахом руки зобразив над головою зашморг. Але Грицик цього не бачив. Він не відводив погляду від коня, бо той виявився не таким дурнем, як його хазяїн. Лиско спритно ухилявся від аркана й іржав усе відчайдушніше.

— Свириде, та годі там розпатякувати! — врешті не витримав Охрім. — Краще поможи впоратися з цією звіротою!

— А таки звірота, — згодився Свирид. — Коштує, мабуть, не набагато менше, ніж його хазяїн.

Він поволі підвівся і, намотуючи аркана на руку, зайшов до Лиска з іншого боку. За хвилину спутаний, проте невпокорений Лиско стояв біля свого господаря і косив на нього скаженим оком.

— Ну от і все, — з полегшенням сказав Свирид. — Зараз ми трохи перекусимо та й поїдемо відпочивати у байрак. А під вечір, коли буде менше очей, рушимо в степ. Що там у нас лишилося, Охріме?

І вони, не звертаючи уваги на бранця, почали пожадливо напихатися смаженою, видно, ще з учора, дрохвою.

Грицик дивився на них і проклинав себе за роззявкуватість. Понадіявся, бач, дурень, що навколо знайомі місця, дарма, що покинуті. А воно виходить, що покинуте місце порожнім не буває. На ньому завжди вродиться якийсь бур’ян.

— Слухайте, хлопці, — почав він. — То ви й справді поженете мене до Криму?

— А куди ж іще? — реготнув Свирид. — Більше такими лопухами ніде не торгують.

— І скільки вам можуть дати за мене? — поцікавився він.

— Та чимало, — кинув на нього поглядом Охрім. — Трьох биків, не менше.

— Так мало? — скривився Грицик. — Хочете, дам стільки, що й на десятьох вистачить?

Охрім перестав плямкати.

— І як же ти це зробиш? — поцікавився він.

— Скажу, коли розв’яжете, — зажадав Грицик. — У мене тут, розумієте, неподалік, у Дніпрі скарб захований.

— Та невже? — пирхнув Охрім.

— Їй-бо! Перед тим, як іти за пороги, ми з товаришами заховали горщик із золотом та сріблом. Тільки треба човна.

Охрім зі Свиридом перезирнулися.

— Човен у нас є, — сказав Охрім. — Але як збрешеш…

Це був Саньків човен. Вони ледве вмістилися втрьох, і це втішило Грицика. Найменший порух — і човен перевернеться. А в тій хапанині-хлюпанині виграє той, хто перший прийде до тями. А хто ним буде — Грицик не сумнівався. І те, що завбачливий Охрім обв’язав його за поперек мотузком, а другий кінець намотав собі на руку — вирішального значення не мало.

— То де, кажеш, ви заховали свій горщик? — запитав Свирид. — Дивися, будеш водити нас за носа…

— Та не брешу я, не брешу, — переконував його Грицик, а сам гарячково водив очима по дзеркалу могутньої ріки, намагаючись якнайточніше вгадати місце перебування Санькового сома. — Вже близько. Десь тут, здається…

Сом уже давно вслухався у майже забутий плюскіт. Йому бачилася гарна качка. І лагідні гарячі плавники, що гладили його морду. Однак притаманна сомам обережність стримувала його. Та коли з поверхні до нього долетіло попліскування, він не витримав…

— Чого це ти розляпався? — запитав Свирид, спостерігаючи, як Грицик попліскує долонею по воді.

— Треба, — відказав Грицик. — Треба визначити те місце…

— Ляпанням? — здивувався Охрім.

— Авжеж.

— Ой, крутиш ти щось…

Доказати Охрім не встиг. Якась тінь стрімко налітала на них з глибини. А тоді впритул з човном виринула з води потвора з такою пащекою, що в неї легко міг запливти ніс човна разом зі Свиридовими ногами. Жахно скрикнув Охрім, ще жахніше вереснув Свирид, відсахуючись від страховидла. Хитнулися облавки — раз, другий — і човен наповнився водою. І поки Охрім зі Свиридом з навіженим пирханням бабралися в воді, у Грицикових руках опинився Свиридів ніж…

За кілька хвилин він вибрався на берег. Осідлані коні попаски бродили під очеретами. Грицик скочив на Лиска, прихопив за поводи розбишацькі коні — господарям вони вже не знадобляться — і щодуху погнав до переволочинської переправи. Треба було поспішати, бо от-от мали надійти останні ватаги.

Розділ 33. ДОРОГА ДО КРИМУ

— У степу тепер хоч перекотиполем покоти, — мовив ближчий з чабанів, підкидаючи хмиз до багаття. — Вся сторожа подалася за Гниличку ловити вовкулаку.

— Поможи їм Аллах піймати того перевертня, — його товариш стулив долоні перед грудьми і поглянув у небо. — Інакше спокою нам не знати.

— А я чув, що той вовкулака якийсь особливий, — сказав третій чабан. — Ніби він мирних пастухів не чіпає, а більше полює на багатих та чаушів.

— Все може бути…

Далі Швайка не підслуховував. Він відповз від багаття і підвівся лише тоді, коли голоси вщухли. Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому прикордонну смугу, де й миша не повинна проскочити не помічена, вдалося подолати так легко. Мабуть, Санько з Грициком не лише відволікли увагу на себе біля тієї Гнилички, а й учинили щось незвичне — таке, про що навіть аж тут балакають…

— Як гадаєш, друже, що вони там утнули? — запитав він у Барвінка, який зненацька випірнув йому назустріч.

Барвінок заметляв хвостом і подався поперед хазяїна до Вітрика, що похоркував в улоговині.

Швайка взяв напрямок на схід сонця. Їхав сторожко. Чаївся, щойно Барвінок, описуючи широкі кола, давав знати про чиюсь присутність. Хоча тепер можна було їхати вже й не криючись. Прикордонні роз’їзди та засади лишилися далеко позаду. До того ж за пазухою у Швайки зберігалося кілька охоронних знаків, перед якими схилялася найприскіпливіша сторожа. Проте береженого Бог береже: Швайка поклав собі за правило повертатися до Криму не з боку Дніпра, а ніби від Дону. Нехай ті, хто все ще стежить за ним, думають що він, Селім Карачобан, має, як і раніше, якийсь стосунок до великої Ногайської орди. Чи бодай до її розбишак-кайсаків…

Лише діставшись верхів’я затишної річки Молочної, Швайка круто завернув на південь.

Під обід він наздогнав ватагу з півсотні чоловік, зодягнутих абияк. Проте всі були озброєні і вели за собою по двоє коней. Поміж ними, на своє здивування, Швайка побачив товстого муллу на ім’я Оркан, котрого нещодавно запримітив серед гостей одного з улюбленців Менглі-Гірея.

У мулли теж була гарна пам’ять, бо він ще здалеку заусміхався Швайці і, коли Пилип наблизився, поїхав поруч з ним.

— Не питаю, шановний Селіме, куди їздилося, — лагідною горличкою заворкотів мулла, — проте здогадуюся, що з’їздилося добре. Чи не так?

Пилип стримав посмішку. Звісно, шановний мулла Оркан понад усе бажає довідатись, звідкіля саме повертається його новий знайомець. Проте відверто запитати про це не насмілюється. Не такий нині час, і зайва цікавість може обійтися дуже дорого. А коли так — то й не треба муллі Оркану нічого казати. Для мулли Оркана достатньо буде й того, що він зустрів Швайку, точніше, шановного Карачобана, по дорозі не від уруського Дніпра, а від Дону, який є серцем неосяжної і дужої ногайської орди. І з цього він напевне зробить висновок, що Карачобан має безпосередній стосунок до великих ногаїв. Відтак ця чутка негайно розповзеться по Бахчисараю. А до тих, хто має бодай якісь стосунки з великими ногаями, ставляться з повагою навіть такі люди, як Басман-бек.

— Істинно так, шановний, — Швайка зобразив на своєму обличчі щонайщирішу приязнь. — Захотілося трохи подихати вітрами нашої древньої батьківщини. Сподіваюся, що й твоя мандрівка була успішна.

— Атож, атож, — закивав мулла. — Оце повертаюся від сестри, якої не бачив більше, ніж десять літ…

Швайка завважив, що не з порожніми руками повертався шановний мулла. Поруч із ним аж згиналися під саквами два мули.

Був мулла на диво балакучий. Швайка таких любив. Такі не скільки вивідують, стільки вибазікують усе, що в розумного трималося за десятьма замками. І справді, вже за кілька поприщ[19] сумісного шляху мулла поцікавився:

— А чи відає шановний Карачобан-ага, чому ці люди, — він кивнув на своїх супутників, — зібралися, мов на війну?

— Ще ні, — щиро визнав Карачобан. — Я кілька тижнів не був удома. Та гадаю, мій добрий знайомець Басман-бек, — Швайка зробив паузу, — повідає мені про це під час нашої з ним зустрічі. Гадаю, тієї хвилини чекати вже недовго.

— А її й зовсім чекати не варто, — радо стрепенувся мулла від усвідомлення, що хоч тут він може просвітити знайомця самого Басман-бека. — Великий Менглі-Гірей, хай сяє у віках його ім’я, благословив похід на уруських нечестивців-гяурів.

Серце Швайки гупнуло і покотилося вниз. От маєш: ледь-ледь не проґавив таку подію! Та все ж пересилив себе і якомога байдужіше зронив:

— Власне, воно й так видно, що не на прогулянку зібралися. Проте чогось їхні сакви не такі вже й повні.

— Ага, ага, — підхопив мулла. — Запасів наказано взяти тільки на чотири дні, щоб своїх не об’їдати. А там тягинським бродом за Дніпро — і нехай годують наших славних людей уруські гяури!

— Золоті твої слова, шановний, — схилився Швайка перед муллою.

А ще за кілька поприщ він спинив Вітрика, буцім той загнав якусь скіпку, і заходився обдивлятися його копита. А коли татари трохи віддалилися, похапцем написав на шматку полотна кілька слів і неголосно свиснув. За хвилину з трави випірнув Барвінок. Швайка скрутив полотняну стрічку в рурку і сховав її в жменьку реп’яхів. Тоді притис реп’яхи за вовчим вухом і сказав:

— До Вирвизуба, друже. Жени до Вирвизуба!

Барвінок глянув на хазяїна розумним оком і розчинився в траві.

Якусь хвилину Швайка заздрісно дивився йому вслід. Ет, чому й людині не дано пересуватися так стрімко і водночас непомітно? Криючись, він сам подолав відстань до Криму за дві ночі, а Барвінок дістанеться звідсіля до Вирвизуба десь за півдоби.

Про повернення теж не було причини турбуватися: Барвінок уже давно привчений вертатися до їхньої бахчисарайської будови. А там старший над будівельниками Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, знає, як бути далі.

Швайка смикнув за поводи і подався наздоганяти своїх супутників, що вже ледь мріли на овиді. Мулла їхав останнім і часто озирався. Видно, чекав на Карачобана, щоб продовжити дорожню розмову. А коли той під’їхав, він з насолодою втягнув у себе солонувате й вогке, просякле гнилими водоростями, повітря.

— Чуєш, шановний Селіме-джан, як пахне? — запитав він і, не чекаючи відповіді, замріяно проказав: — Сиваш. Кому як, а для мене нічого кращого нема, як ці його пахощі. Я ж бо народився у цих місцях. Знаю їх, як свої п’ять пальців. І хотів би повернутися сюди, коли проб’є мій останній земний час…

Швайка огледівся. Він народився далеко звідсіля, але теж вивчив ці місця, як свої п’ять пальців. Скільки разів повертався він сюди, скільки вибирався цією дорогою з Криму, вдаючи, що його зовсім не цікавить Дніпро, а навпаки, тягне туди, де ліниво хлюпочуться серед вигорілого безмежжя біляві води річки Молочної, а за ним — нескінченна татарська дорога на нескінченний схід… Швайка всміхнувся, пригадавши, як йому свого часу довелося хитрим лисом плутатися по всьому степу, аби аж поміж горбів ріки Вовчої збити зі сліду надто причепливу стежу. Пізні ше довідався, що її послав Басман-бек, який вирішив раз і назавжди вияснити, куди так несподівано і втаємничено щезає його дорогий друг Карачобан.

— Чого варте людське життя? — затишно воркотів поруч мулла Оркан. — Нічого. Все в руках сильного і мудрого. А мудрість Порти полягає в тому, що всі свої труднощі вона долає чужими руками. Наприклад, ятаганами тих же яничарів. Ви згодні зі мною, шановний? — він підвів на Швайку кругловиде пещене личко.

— Так, — згодився Швайка, дивуючись, коли це мулла встиг звернути мову з сивашських краєвидів на далеку заморську Порту. — Ти абсолютно правий, шановний…

— Атож, атож, — радо вхопився за ці слова мулла Оркан. — Дозволю ще додати, що прозірливість нашого високого спільника, турецького султана, хай на віки продовжить Аллах його безцінне життя, полягає в тому, що не хто інший, а саме раби стають найревнішими хранителями Порти. І ця його мудрість простягається не лише на яничарів, а й на тих, хто не вміє чи не може тримати шаблю…

Жебоніння мулли хилило на сон. Це й не дивно — останні дві ночі він майже не склепив повік… Швайка стріпнув головою і змусив себе думати про інше. Бодай про те, скільки ще треба каменю, аби в Бахчисараї звести не хату, а неприступний замок, як на тому наполягав переяславський староста.

— …так, самих яничарів замало. Порті потрібні ще й роботящі, послужливі раби, які ніколи не здіймуть руку на свого господаря. А як цього досягти? — імам хитро глянув на співрозмовника. — Дуже просто. Спочатку треба проявити таку жорстокість, щоб у бранця волосся сивіло на одну думку про можливе покарання за найменший спротив. А тоді треба трохи рахат-лукуму. Тут мудрість Порти справді неперевершена. І нам це треба взяти до уваги, коли хочемо бодай здалеку, але стати врівень з нашим славетним сусідом… Ти вловлюєш мою думку, шановний Селіме-джан?

— Так, так, — випірнув Швайка з забуття. — Воістину мудрі твої слова…

— І хоч як мені, скромному служителеві Аллаха на землі, важко про це казати, але я переконаний, що переможець не повинен проявляти співчуття до свого ясиру. Він має не жаліти нагаїв, доки жене його до Криму. Зате, коли ясир долає дикий степ і переходить межі нашої благословенної землі, йому треба й медівник показати. Так, красуні повинні іти в гареми найдостойніших, щоб у райських умовах народжувати відданих ісламу синів. Той, хто одразу згоден прийняти іслам — стає вільний. Мало того, йому, як землеробу, дають шмат землі, щоб він вирощував на ній виноград, кавуни, дині… Хто не хоче ставати правовірним, такому одна дорога — в рабство. Але через шість років і він стає вільний, з умовою, що не має права полишати вказаного йому місця. Та він і без того його не лишить, бо разом з волею отримує шмат землі. А коли так — то навіщо йому втікати у свою спустошену дідизну? Тим паче, що кожен з них відає: від пильного татарського ока сьогодні не сховаєшся. Хіба на тім світі, — посміхнувся мулла. — Але дорога туди веде через такі страшні муки, які й уявити важко. Тож треба бути справді божевільним, аби зважитися на втечу. А от щодо тих, хто після всього ще й далі зиркає вовком на правовірних, дорога одна — на галери!

— Це надзвичайно цікаво, — відказав, аби не мовчати, Швайка. — Твої мудрі слова варті найщирішої поваги.

Мулла кивнув. Він був згоден з думкою свого співбесідника. Проте як людина скромна, додав:

— Дозволю собі нагадати, шановний Селіме-джан, що це не лише мої слова. У дворі ходять чутки, що незабаром наш незрівнянний Іслам-Гірей прийме відповідний закон… Що це з тобою?

— Пусте, — через силу відказав Швайка, відчуваючи, як кров відринула йому від лиця. — Здається, трохи прихворів.

Він знав, що такий указ готується в ханському дворі, але щоб так швидко…

Швайка вже не раз переконувався в тому, що далеко не всі невільники мають мужність боротися за свою волю. На прю з поневолювачами здатен либонь один з десятка, коли не з сотні. Надто вже в пам’ятку їм та страшна дорога від рідної домівки до Криму. І згадка про неї нерідко позбавляє рішучості навіть того, хто звик дивитися смерті у вічі. Тому й не дивно, що більшість колишніх невільників згідна терпіти будь-які приниження, аби тих мук не зазнати ще раз.

Тепер же, після такого указу, готувати повстання буде ще важче. Бо той, хто врешті-решт набрався мужності взятися за зброю, знову може завагатися. І таку людину неважко зрозуміти: в разі поразки вона може втратити не лише життя, а й свою сім’ю, свій шматок землі, здобутий такою кров’ю, потом та приниженням… І швидше за все відмовиться від спротиву. А що вона чинитиме далі — теж уявити неважко.

Коли маєш шмат землі, а відтак і такі-сякі статки, то будь-кого потягне збагатитися ще хоч трохи. А звідсіля недалеко й до того, що колишні невільники самі подадуться за Рось, Буг чи Сулу грабувати своїх же родаків… Ні, такого допустити не можна!

— Як тільки прибудемо в Чонгар, я поведу тебе, Селіме-джан, до гарного знахаря, — почув він голос свого співрозмовника.

— Дякую, шановний, — змусив себе посміхнутися Швайка. — Але я звик не звертати уваги на такі дрібниці.

— А так, а так, — закивав головою мулла. — А чи відомо шановному Карачобанові, як наш світлий Менглі-Гірей виправив помилку того пришелепуватого Саїда-мурзи?

— Саїда-мурзи? — перепитав Швайка. — Це ж хто — чи не володар улусу, котрий за Вовчою річкою?

— Егеж, егеж, — радісно закивав мулла, а про себе подумав: «Ну й хитрий же лис, цей Карачобан! Прикидається, ніби нічого не знає, а в самого ж на лобі написано, що він вивідник Великої Ногайської орди. І вже про кого, а про Саїда-мурзу йому відомо. Бо той, здається, почав більше тягнутися до ногаїв, аніж до Криму. В усякому разі кайсаки з Дону почуваються на його землях, як у себе вдома…»

— То цей Саїд був такий безпечний, що дозволив одному тамтешньому уруському кайсаку на ймення Швайка викрасти з його шатра листа від Менглі-Гірея. В листі йшлося про… як шановний Карачобан гадає, про що саме?

Шановний Карачобан стенув плечима.

— Поняття не маю, — визнав він і знічено посміхнувся. — От що значить стільки часу їздити невідь-де у своїх справах!

«Ну, допустімо, не такі вже вони й твої, ті справи», — подумки зауважив мулла.

А вголос повів далі:

— От-от! А в тому листі світлий хан досить прозоро натякав Саїдові, що непогано було б знову податися по ясир за Сулу. Інакше…

— І такого листа викрадено? — аж вжахнувся Карачобан. — Це ж… Це ж навіть подумати страшно, що за цим буде!

— Так, так… Тепер перед усім світом Менглі-Гірей може постати як людина підступна, а тому й не варта довіри та приязні з боку інших властителів…

— Це я знаю, — нетерпляче перебив його Карачобан. — Шановний, не тягни ж за душу! Кажи вже нарешті, що вирішив наш світлий повелитель?

Мулла не образився, що його перебивають. Навпаки, мулла був на сьомому небі від щастя. Це ж треба — він, скромний і тихий служитель великого Аллаха, знає більше, ніж Карачобан, якому звіряються найшановніші люди Криму! І не лише знає, а й має таку гарну нагоду просвітити його.

— Ти, Селіме-джан, не повіриш, але наш хан, нехай прославиться у віках його ім’я, вирішив не чекати, доки литовський князь чи якийсь інший володар звинуватить його в підступності. Ні, він першим вирішив напасти! Він…

І мулла Оркан вдоволено схилився до вуха свого співбесідника. Атож, такі новини мають чути лише обрані…

Чонгар відкрився несподівано. Ще кілька хвилин тому вони їхали безмежним, вигорілим від нещадної спеки степом — і зненацька опинилися на вузьких, гамірливих вулицях, що в’юнилися межи низеньких черепашникових будиночків та вицвілих шатрів. Муллу знали в обличчя, йому кланялися. На одному з перехресть він зупинився.

— На жаль, шановний Селіме-джан, маю ще залагодити тут деякі справи. Тому зичу тобі всіляких гараздів і нехай благословить тебе Аллах!

— Дякую, шановний, — схилився перед ним Швайка. — І сподіваюся на нашу нову зустріч у Бахчисараї.

Мулла, що вже стиснув ногами боки свого мула, нараз повернувся до Швайки.

— Гадаю, що ми швидше зустрінемося в Джурчи, аніж в Бахчисараї, — відказав він. — Справа в тому, що на днях до Джурчи приженуть багато ясиру. А багато — значить дешево…

Він по-змовницькому підморгнув Швайці і, вже не озираючись, подався своєю дорогою. Швайка дивився йому услід і не міг стримати посмішки: і навіщо ото ризикувати головою в пошуку свіжих новин, навіщо за них викладати Лемішеві гроші, коли є така всезнаюча людина, як мулла Оркан, хай навіки святиться його довгий язик!