Гімназист і Вогняний змій (розділи 17- 33)

Розділ сімнадцятий
Тут поведінка Діани має пояснення, але нашим героям від того не легше
Не порадь йому так наполегливо Назар Шпиг залягти на дно й вкритися мулом — пішов би Юрко після уроків додому.

Та ним після розмови рухав протест. Це ж він, Юрій Туряниця, доклав зусиль, аби спершу зібрати розрізнені клапті, а потім — скласти з них цілісну картину. До кінця занять обережно й ненав’язливо дізнався: Діана Загорій одна з улюблениць пані Блоховської. Регулярно навідує створений нею хімічний гурток та навіть бере участь у недоступних Юрковому розумінню хімічних олімпіадах. Гнівався на себе гімназист, бо мусив одразу подумати про такі очевидні речі. Якщо той, кого він охрестив Змієм, знається на хімії — то й шукати такого знавця треба. Особлива прикмета, не всякому дана.

Не Змій, виходить, — Змія.

Вогняна.

З цією думкою Юрко зібрався й вибіг з гімназії чи не одним із перших. Не пішов далеко.

Зайняв позицію в скверику неподалік. Влаштувався, аби його не помітили, зате він зі свого місця чудово все і всіх бачив. Міцніше закріпив рюкзак на спині. Аби не нудитися, купив морозива в кіоску неподалік. Жовтень – але нічого, ескімо й зимою їдять.

Діана вийшла десь за півгодини.

Була з тією ж компанією подружок, що і на перерві. Та щойно брама лишилася позаду махнула дівчатам рукою, навіть розцілувалася з кожною на прощання. Рушила в протилежний від них бік, з кожним кроком пришвидшуючи ходу. Навіть озиратися сторожко почала, тож Юрко змушений був притулитися плечем до найширшого в сквері стовбура.

Поспішала вона не до метро.

Хай би, не всім на метро треба. Є такі, за ким мами-домогосподарки на машинах заїжджають. Дехто наземним транспортом їздить. Хтось узагалі поруч мешкає. Але Діана прямувала в той бік, де жоден транспорт не ходить — віддалялася не лише від метро, а й від виходу на центральні вулиці.

Знав Юрко: там, куди вона квапилася, є поворот на невеличку тиху вулицю, забудовану після Другої світової, що в кінці завертала й впиралася у ряди гаражів. Колись забрідали вони туди, просто так, заради цікавості. Невеличкі лабіринти на пагорбі, під ними внизу — хащі. Спустившись там, можна кудись та й вийти. Але для чого лазити, коли є простіші шляхи.

За Юрковими розрахунками, Діана поспішала саме туди, до гаражів.

Ще й сторожко озиралася, чи не стежать за нею. Боїться «хвоста».

Ну-ну. Що й слід було довести.

Давши дівчині зайти за ріг і зникнути з очей, гімназист короткими перебіжками рушив навздогін. Перетнувши дорогу, схаменувся — ну, як раптом перехожі звернуть увагу на його дивну поведінку. Як заведено, на вулицях нікому ні до кого діла не було, навіть якби хтось упав серед тротуару. Відкинувши останні сумніви, Юрко рушив далі. Визирнувши з-за рогу будинку на перетині, вгледів Діану — справді сунула в глухий кут, до гаражів. Особливо сховатися тут уже не було де, тож гімназист просто перетнув проїжджу частину й рушив протилежною стороною, тримаючись, наскільки це можливо, ближче до стін.

Чи здалося, чи дівчина таки зупинилася на мить перед черговим поворотом.

Здалося.

Діана лише збавила кроки, впевнено йдучи до гаражного лабіринту. Ще раз давши їй зникнути з очей, Юрко прискорився, побіг підтюпцем. Діставшись наріжної будівлі, знову притиснувся плечем, визирнув обережно.

Дівчина вже наближалася до гаражів.

Ще трохи — і пірнула вбік.

Уже не криючись, гімназист пішов у тому ж напрямку. Порівнявшись із першим, старим, трошки вкритим збоку іржею гаражем, опинився на початку неширокого проходу. Така собі вуличка, по обидва боки якої тягнулися різномасті будиночки для автівок. У цей час тут нікого не було й стояла тиша, ніби далеко за містом.

Ховатися тут не було де. Здоровий глузд вимагав повернутися через високий ризик викриття. Та бажання довести справу до кінця й випередити Шпига, що б він там собі не надумав, підштовхнуло в спину — Юрко пішов уперед. Як побачить його тут хтось, запитає, чого треба, скаже — прохід шукає, трошки переплутав.

Далі від головної «вулиці» гімназист побачив поворот ліворуч. Попереду прохід хоч і впирався у глухий кут, та праворуч теж вела дорога. Куди саме могла піти й сховатися Діана, він уже не міг припустити. Тож вирішив на свій ризик обстежити обережно всі потаємні місця.

Ліворуч — нікого.

Дійшов до кінця. Сторожко зазирнув за ріг крайнього гаража. Так само тихо.

Не знаючи, як діяти далі, ступив праворуч.

Зробив кілька кроків уперед.

Рух позад себе почув саме вчасно. Але відступати й тікати все одно не було куди. Попереду – сітчастий паркан, не видерешся й не перестрибнеш. Позаду шлях войовничо заступив хлопець, широко розставивши ноги.

Антон Линевич з десятого «Б».

Вчора його тихо, аби не привертати уваги й не зашкодити репутації Першої зразкової, виперли з гімназії. Під конвоєм полковника Медвідька. За те, що наркотики якісь учням продавав.

— Ти хто і чого тут лазиш? — питання Линевич виплюнув.

— Це Туряниця, з восьмого класу. Нещерета дружок.

Поруч із Линевичем стала Діана.

Нічого собі!

Але ж… Навіть у такій ситуації не стримався гімназист — ляснув себе по лобі.

– Що таке? — здивувався Линевич, навіть тон став не таким агресивним.

— Нічого. Ви з одного класу.

— Яка різниця! Ти чого другий день за мною ходиш! — відсторонивши колишнього однокласника, Діана посунула на Юрка. — Вчора зі значком причепився. Де загубила, де загубила! Шпигун нещасний! Нещеретів лизоблюд! Що він тобі пообіцяв?

— І а я його знати не знаю! — під Діаниним натиском Юрко позадкував.

— Брешеш! Його вся гімназія знає!

— В обличчя! — вигукнув Юрко. — Не маю я з ним нічого! Він із такими як я, не водиться!

— Та хто б казав! Сьогодні на перерві ти на мене витріщався! А Нещерет до тебе підійшов, ще й по плечу отак дружньо поплескав!

Діана хотіла відтворити рух, але Юрко не дався — відскочив, упершись рюкзаком у сітку.

— Ти не так усе зрозуміла!

— А як тебе розуміти, коли ти від самої гімназії за мною плентаєшся!

Линевич наблизився, став між ними.

— Туряниця, кажеш. Звати як?

— Юрко, — вичавив гімназист.

Давай так, Юра, — той говорив рівно, дивився просто в очі, погляд не лютий, швидше сумний. — Твої справи з Нещеретом — хай, потім про них. Ти забрів сюди аж від гімназії, шукаючи туалет, правильно? Припекло, вирішив у затишку за гаражами поцюняти.

-Ні!

– Значить, заховався сюди покурити.

– Не курю я! Не тягне навіть!

– Що ж ти тоді тут загубив? — Линевич обвів рукою місцевість. — Сюди просто так, для погуляти, не заходять.

— А ви тут що загубили! — Юрко спробував перейти в контратаку. — Наркотики тут ховаєте? Не дивися так, Линевич! Про тебе і твої темні справи відучора всі знають! Хоч не говорить ніхто! І до речі, Діано, може, скажеш-таки, де значок загубила? Бо вчора втекла від розмови!

— Я тебе, нишпорко дрібна, сама задушу! — вигукнула дівчина.

Справді, блиск її очей не давав Юркові підстав сумніватися — зробить, як сказала. Та враз Линевич перехопив за кисті, легенько стиснув, спершу зупинив, потому відштовхнув. А загрозливі нотки зникли остаточно. Тепер у голосі звучав смуток, який відбивав погляд.

— Стоп! Діано, розібратися треба!

— Ясно все, Антоне!

— Нам — так! Цьому пацану — ні! Можу тебе пустити?

Дівчина мовчки кивнула. Линевич розтиснув руки, став так, щоб бачити обох. Вдихнув, видихнув, заговорив:

Нема наркотиків, чуєш, ти? Я не знаю, як ті таблетки опинилися в мене. Директор перед першим уроком учора покликав у кабінет. Там сидів поліцейський офіцер. Сказав, аби я показав сумку. Знайшов ту гидоту в боковій кишеньці. Що було далі, не розумію досі. Хтось комусь дав якусь інформацію саме про мене… Я розгубився. Мене під це діло швиденько вмовили погодитися піти з гімназії, інакше справу заведуть. Уже потім батьків викликали в поліцію. Полковник говорив із ними без мене. Вони в шоці — але теж погодились: краще без шуму й кримінальних справ.

Тепер уже Юрко відмовлявся щось розуміти. А Линевич, обмінявшись поглядами з Діаною, продовжив:

— Про той значок проклятий… Діана, напевно, загубила його десь тут. Не шукали й шукати не будемо. Бач, не до значків нам. Ти вже дорослий. Сам можеш закохатися. Як ні — напевне чув або навіть читав про любов. Чи кіно дивився…

— Любов?

Ага, Юро. Є таке почуття, — спокійно мовив Антон, взявши при цьому Діану за руку. — Колись ти обов’язково його переживеш. І повір це прекрасно. Як не полюбиш нікого, тобі ж гірше.

– Ми від Нещерета ховаємось, — зізналася Діана. – Раніше – теж. Він Антонові через мене погрожував. У нього ж купа відданих фанатів. Один раз мало не скалічили — такий привіт від Вовн. Ніхто скаржитися не збирається, сам розумієш. А одному проти всіх… Таке тільки в фільмах, американських.

— Коли ти вчора розпитував про значок, Діана вирішила — тебе Нещерет послав, — вставив Линевич.

– А сьогодні він до тебе підходив, – нагадала Діана.

— Не до мене! — вигукнув Юрко. — Чесне слово, Нещерет ваш тут ні до чого! Значок — то інша тема!

— Яка? — поцікавилася дівчина.

Розкрив гімназист рота, аби пояснити. Та враз передумав.

— Уже все в порядку, — сказав натомість. — Я помилився. Не хочете — не вірте, але нікому про вас не розкажу.

Закохані знову перезирнулися.

— Бач, Діанко, в нього якісь свої заморочки, посмішка Линевича теж вийшла сумною, проте все одно була посмішкою. — У кожного свої ігри й свої таємниці. Повіримо, а чого ж. Мені б тепер хто повірив. Удома досі в шоці, тому й гуляю тут.

Діана не сказала нічого. Простягнула гімназистові руку, якою щойно хотіла вчепитися йому в горло.

І Юрко взяв її.

Труснув.

Мир.

Розділ вісімнадцятий
Тут сищик знову хоче, аби гімназист, заліг на дно
— Якого чорта ти поліз! Хіба ми не домовлялися!

Шпиг розгнівався не на жарт, гримнув навіть на Джентльмена, і бульдог уперше за весь час вишкірив на сищика зуби. Той не побачив цього у сутінках, але гарчання почув, пригрозив бульдогові пальцем:

— Ти ще мені погарчи!

— Чого ви на собаку напали, пане Шпиг?

Юрко подзвонив відставному міліціонерові, щойно розпрощався з закоханою парою, перед тим розпитавши дещо. Своїх справжніх намірів не виказав, але й певні деталі прояснив остаточно. Телефоном Шпиг слухати його не захотів, домовився підійти ввечері до Ботанічного саду, коли гімназист гулятиме з собакою. Й відразу, без попередження, заходився вичитувати хлопця.

— Тобі краще взагалі помовчати! — буркнув сищик.

Чому? Ми ж зустрілися для розмови. Чи я маю мовчки слухати ваші нотації, до того ж — зайві.

Нічого собі! Порушує всі угоди, а тепер, бач, ще й дорікає! То сам на згарище пхається, витягуй його звідти! То операцію зриває, підставляється, розкриває себе!

Бульдог знову обурено загарчав. Юрко нахилився, почухав Джентльмена за вухом.

– Тихо, тихо, — сказав йому. – Ми зараз залагодимо.

— Нічого ми не залагодимо! Зв’язався з тобою, чорт мене смикнув!

— А я повторюся, пане Шпиг: аби не моя суботня прогулянка, яку ви мені не дозволили, ми б не знали, хто стоїть за підпалами!

— Стрельцов — сволота й негідник. Тільки нам це нічого конкретного не дає. Павук потрібен. А ти всі нитки обірвав.

То вже інша розмова. Шептало виявився таким собі маленьким, я б сказав — дрібненьким бізнесменом. Значка не губив, а продав. Діана Загорій закохана в однокласника й ховається від ревнивого та сильного конкурента. Тому й озиралася на всіх і все. Значок вона загубила десь за гаражами, і я їй вірю. Едик Баранов, якому я значок віддав, виглядає затюканим.

І, ЯК Я обережно довідався, З ХІМІЄЮ не дуже дружить. На той хімічний гурток, що й Діана, не ходить, хоч це тепер не показник. Тому значок міг загубити, де завгодно.

— До чого ти зараз це кажеш?

— До того, пане Шпиг, що я помилився щонайменше двічі. Але й вам не дав витрачати час на дурню.

— Тобто?

Юрко відчепив ретязь від нашийника, пустив бульдога побігати. Той зник за деревами, під одним примостився, піднявши лапу. Посміхнувшись, гімназист знову повернувся до сищика.

— Навіть якби всі родичі Діани були знаменитими хіміками, вона не Змій, тобто — не Змія. Вчасно зрозуміти це нам обом корисно. З нею — одна помилка. Друга — віддав кучерявому Баранову чужий значок. Тепер нема наживки, на яку наш Вогняний Змій клюне.

Говорячи так, Юрко лукавив. Бо насправді мав і приманку, і готовий план. Лиш тепер не збирався дочасно ділитися задумами з Назаром Шпигом.

— Думаєш, справжній спільник Пожежі побачив твоє оголошення, але відчув нутром небезпеку й зачаївся?

— Саме так, — кивнув Юрко. — Раніше такого не припускав. Зараз — цілком може бути.

— Тобто, знову все спочатку?

— Отож, — погодився гімназист. – Ви порадьте краще, як з Антоном Линевичем бути?

— Хіба нашої з тобою справи це якось стосується?

Навряд. Але хіба не треба нічого робити, коли людину неправдиво звинувачують?

– Треба, – легко погодився Шпиг. – 3 того, що ти мені зараз розповів, роблю висновок: Медвідько в своєму репертуарі. Легко й швидко умовив батьків хлопця все проковтнути в обмін на те, що криміналу нікому не треба. Як кажуть, фірмовий стиль. Тільки…

– Що?

Шпиг за звичкою смикнув себе за вус.

— Ти Линевичу отак просто повірив?

Пане Шпиг, я ніколи нічим незаконним не займався. Проте коли треба щось заховати — я ховаю. Оті наркотики в таблетках, знайдені в Антоновій сумці, лежали, за його словами, майже на виду. В боковій кишеньці, яка до всього ще й не була застебнута.

Гм, — сищик потер підборіддя. — Ну, припустімо, ти правий. Наркотики підкинули. Для чого? Тим паче — у вашій Першій зразковій. Якщо цим займатися серйозно, з упаковки знімають відбитки пальців та порівнюють із такими самими відбитками підозрюваного. Не збіглося — є питання. Ось тільки, Івановичу, не відкидай і того, що теоретично, ось суто в теорії, Линевич мав змогу якось ту упаковку протерти. Хустинкою чи серветкою вологою.

— Якщо був готовий попастися — так, — кивнув гімназист. — Але ніхто не готовий до такого. І про що говорити, коли жодних відбитків ніхто в Антона не брав! Доказів його непричетності не шукали.

— Слухай, мені зараз тільки цього бракувало, — скривився Шпиг. — Тут не знаєш, куди й коли Пожежа запустить свого Вогняного Змія. Старі будинки горять, мов свічки. А ти мені про історію, з якої десятикласник вийшов, відбувшись легким переляком.

— Не таким уже й легким.

— Могло бути й гірше.

— Тому й зам’яли все — бо ніхто гірше не хотів!

— От ти впертий, Івановичу! — сищик тупнув ногою. — Чого від мене хочеш? Не знаю я, хто може наркотики в вашу зразкову гімназію проносити. Раптом там ціла зграя? Хочеш, пообіцяю — щойно розкручу це, спробую твоєму новому знайомому допомогти?

Юрко роздратовано повів плечима.

— Хай хоч так… Аби час не йшов, слід не холонув…

— Наш слід так само холоне, — зауважив Шпиг. — Забудь поки про інше. Маємо зараз один достеменний факт: сліди спільника палія Павука ведуть у ваш зразковий навчальний заклад. Та ще й з цією історією з наркотиками гімназія справді виглядає не аж такою зразковою, але то інша тема. Значка на руках у тебе нема. Кандидатів у підозрювані — теж. Мій висновок, він же порада, — видихни, зроби паузу. Сподіватися слід на те, що свій руйнівний процес палій не зупинить. Тож незабаром так чи інакше проявиться.

— Чекаємо з моря погоди?

Не зовсім, — Шпиг потер потилицю. Я тут активно займаюся міським криміналом. Через свої зв’язки, як розумієш, приватні. Піду довшим, але, гадаю, вірнішим шляхом — таки знайдеться хтось, кому відомий наш Павук. Не роби різких рухів, іноді чекати корисно.

Замість відповіді Юрко свиснув.

Джентльмен нагодився відразу, потерся об хазяйську ногу. Зрозумівши все, бо не вперше, подріботів уперед, додому. Гімназист і сищик рушили за ним, поки йшли — мовчали, не мали один для одного слів.

Біля двору попрощалися — так само мовчки.

Розділ дев’ятнадцятий
Тут гімназист не втрачає надії виманити Павука зі сховку
Тільки Юрко Туряниця чекати не збирався.

Виклав, як завжди перед сном, свій новий план бульдогові. Джентльмен звично пострибав, схвально рикнув — цього схвалення гімназистові вистачило. Аби закріпити ідею остаточно, ще пару годин полазив Інтернетом, і вклався спати вперше за останній час упевнено.

План вийшов простий.

А Юрко вірив у здійсненність саме нескладних задумів. Тому на великій перерві сам знайшов Нещерета. Привітався і, поки головний футболіст гімназії в своїй манері не послав його подалі, запитав:

— Є хвилинка? Треба порадитись.

— Я тебе знаю? — поцікавився Вона, тут же клацнув пальцями. — Стоп, знаю! Ти вчора товкся біля того довгого, Шпали. Дружок твій?

— Ми з одного класу. Тільки Шпала ні до чого.

— Ну, кажи.

Цю розмову Юрко продумав ще перед сном, і протягом дня подумки шліфував її. Тож говорив упевнено, мов цвях забивав:

Це ж твій батько Павло Нещерет? Веде шоу по телевізору про різні там проблеми.

– Країна знає героїв, – підморгнув Вова. – Мене звати Володимир Павлович, угадав.

— Я не дивлюсь, але мої люблять, — зараз Юрко відчайдушно брехав, його батьки останнім часом узагалі перестали дивитися телевізор. А оце недавно мій тато питає, чи не син популярного ведучого з нами вчиться.

— Хіба я з тобою вчуся?

— В одній гімназії, — Юрко свідомо кривив душею, аби Нещерет відчув свою зверхність і став поблажливішим. — Коротше, є одна тема. Мій старий, — він ніколи не називав так свого батька, та знав, що саме на таке Вова поведеться, — хоче просунути одну важливу історію. Щоб говорили. Але сам офіційно, напряму звертатися не може, бо він зацікавлений.

Та ясно. Зацікавлені особи — це погано, — поважно кивнув Вова.

Ну, він шукає неофіційних шляхів, — далі Юрко ступив на тонкий лід. — Є один будинок, старий. Аварійний, можна сказати. Його хочуть знести й побудувати там щось велике, страшне й скляне.

— І що? Так зараз роблять.

– А ще зараз такі будинки горять. Чув?

— Щось там говорили в новинах. Тільки мені яке діло?

— Тобі – жодного. А мій старий боїться, що той будинок теж згорить. Чи просто зруйнують, без різниці. Якось би привернути увагу. Знаєш, сказати щось про важливість збереження історичного обличчя Києва…

Нещерет скинув брови.

— Глянь, а ти красиво стелиш. Я так не вмію.

— То батько мій так каже. Я повторюю, — Юрко далі брехав.

— Хай сам і виступить десь. В Інтернеті напише. В соцмережах.

— Хто його послухає? Один із десятка небайдужих, на чиї слова плювати. Твій старий — авторитет.

— Нічого від нього не залежить.

— Не скажи. Мій каже — треба всюди стукати.

Вова зітхнув. Та з його вигляду Юрко зрозумів — підлестив, потішив самолюбство. Все ж була користь від хибного сліду з Діаною. Аби не стежив за нею й не був викритим, не з’явився б у його полі зору Нещерет. Те, що в них там любовний трикутник — самі розберуться. Але вчора гімназист випадково зіставив журналіста, чиє прізвище на слуху, і капітана їхньої футбольної команди. Менше хвилини знадобилося, аби встановити, хто чий тато і хто кому син.

— О’кей, поговорю, — кивнув Вова. — Нічого не обіцяю. Його може не зацікавити, своїх тем повно.

— Та ясно. Але ти все одно підкинь. Ось, я тут дещо видрукував.

У кишені піджака вже був приготований аркуш. Вчора Юрко звів до потрібного мінімуму знайдені в Інтернеті відомості про старий флігель в глибині одного з дворів на вулиці Гоголівській. Там сто років тому жив Архип Проценко. Лікар, який на свій страх та ризик лікував киян, коли місто накрила епідемія грипу, й лікував доволі успішно.

Поки більшовики не розстріляли. За відмову лікувати червоного комісара.

Якщо все вийде, Стрельцов це неодмінно почує. І зрозуміє — коли вже пішло в люди, про будівлю на Гоголівській багато говоритимуть. Гляди й захищати почнуть, берегтимуть. Цього він допустити не може, бо меті його суперечить.

Коли так — повинен прискорити події.

Нацькувати Пожежу на той будинок.

Затягувати не буде. А отже, Вогняний Змій може з’явитися там і поглинути все найближчим часом. Потрібно буде тільки вчасно засісти в засідці.

Розділ двадцятий
Тут гімназист дізнається, що не лише виграв, але й загрався
А все пішло навіть швидше й краще, ніж Юрко собі думав.

Вже ввечері тато зазирнув до нього в кімнату, що не часто траплялося. Побачив, що син не за комп’ютером, а сумлінно читає. Зиркнув на бульдога, який мирно сопів у кутку на своєму килимку. Потім зайшов, причинив за собою двері.

— Ти в мене молоток. Руку на пульсі тримаєш. Угадав.

— Яка рука, який пульс, ти про що? — гімназист відклав книжку.

— Наша розмова. Старі будинки горять. Забув?

— Та ні…

— Ти точно щось знав. Або чуйка в тебе.

— Тату, я тебе не розумію.

— Я сам мало, що розумію, — признався Іван Туряниця, потерши перенісся. — Але того тижня ти цікавився згорілим будинком Яковенка на Златоустівській. Ясно, ти в мене хлопчина не байдужий до таких тем. Аж я загорівся, почав після

нашої розмови ставити потрібні запитання різним дуже важливим персонам. А півгодини тому раз, Нещерет Павло, такий журналіст популярний, з доброго дива накатав блог. Треба, каже, врахувати всі помилки і захистити від знищення історичний будинок. Тут поруч, на Гоголівській вулиці. Я навіть бачив його кілька разів.

Приємний щем охопив Юрка зсередини. Аби лиш батько цього не помітив. Бо він проникливий, здогадається, що синок тут якось замішаний.

— Це якась корисна справа? — запитав обережно.

— Хвиля пішла. І ти її відчув. Можна сказати, передбачив.

— Скажеш таке…

— Ну, мені приємно думати, що мій син небайдужий.

— Я й небайдужий.

— Тому й радію за тебе, — батько підморгнув. — Щоб ти знав, сам по собі той допис Нещерета ще нічого не означає й ні на кого особливо не впливає. Та він — серед лідерів думок, його цитують. Тому блог про потребу рятувати будинок на Гоголівській, у якому жив забутий український герой, уже поширило два десятки людей. І далі буде. Бо з цього до ранку новину зроблять. А там, дивись, і міська влада прочухається. Ще й мер Кличко дасть потрібні розпорядження. Все правильно йде, ось про що кажу.

Юрко кивнув у відповідь, і, поки шукав слова, тато махнув «на добраніч», пішов, щільно причинивши за собою двері. Гімназист же не втримався – миттю ввімкнув комп’ютер, пірнув у Інтернет.

Є!

Працює, все-таки працює! Розрахунок точний, батько Вовн Нещерета чомусь послухав сина. Зважив усе, зрозумів — можна виїхати на хвилі, якщо вчасно осідлати. Хай він марнославний, може, й не вірить у те, що сам пише. Проте зараз Юрка це переймало найменше.

Вранці у школі перетнувся з Вовою, подякував. Той поблажливо відмахнувся, даючи зрозуміти: коли справа хороша, він ще й не таке може. Говорити їм більше не було про що, тож Юрко змусив себе повернутися до навчання. Нехай пружина мишоловки накрутиться ще тугіше. Він уже зробив, що міг, тільки невеличкий штрих лишився.

Але гімназист уявити не міг, наскільки сильно хитнув маятник.

Уже перед останнім уроком, викладаючи на парту підручник з історії, раптом побачив у сумці складений учетверо папірець. Коли виходив на перерву лише десять хвилин тому, його там не було. Сумку теж закривав на замок — він завжди так робив.

— О, знайшов? – почулося позаду. – То я засунув.

Це запитав Коля Моховий – так говорив, ніби нічого не сталося.

— Ти? Звідки взяв?

— Отут валялося, – сусіда по парті показав пальцем під ноги. — Бач, написано — для Туряниці.

Покрутив Юрко аркуш. Справді, його прізвище було виведено з одного боку великими друкованими літерами. Він уже бачив таке, коли отримував погрози від Чорної Руки. Навмисне покручені букви, спеціально спотворений почерк.

— Ти в мою сумку поліз, — буркнув.

— Звиняйте, дядьку, — Моховий блазнювато розвів руками. — Думав, важливе щось впало. Ще наступить хто чи потягне. Не бійся, нічого я в тебе не вкрав.

Ну тебе, — тут Юркові справді стало соромно. — Дякую, що потурбувався. Просто погодься: отак приходиш із перерви — а в твоїх речах порпалися.

Та не порпався я! — спалахнув Коля. — І не читав, що то таке. Я чужих листів не читаю! Записок теж!

На них почали озиратися, і Юрко примирливо простягнув руку:

— Слухай, правда, давай уже мир. Ти допоміг, справжній друг.

Глянувши спідлоба, Коля, який не вмів довго тримати зло, легенько плеснув товариша по розкритій долоні своєю п’ятірнею.

— Хоч важливе щось?

— Не знаю.

Повернувшись до Мохового боком, Юрко розгорнув аркуш.

Такі самі друковані літери. Олівцем виписані, сірим.

«ДІМ. ГОГОЛІВСЬКА. НІЧ. СЬОГОДНІ. ДОГРАВСЯ»

Запашіли щоки. Ковзнувши на Колю й перехопивши його цікавий погляд, Юрко демонстративно акуратно склав послання. Провів по зігнутих краях, заховав папірець у кишеню.

— Дівчатка бавляться, — пояснив коротко.

— А, вони то вміють! — Моховий кивнув із розумінням. — Мені теж підкидали різні цидулки. То граються так. Шпалі взагалі написали: ти, мовляв, подобаєшся Ольці з паралельного класу. Він весь такий важний зробився. Пішов до неї, а вона обламала. Потім обоє шукали, кому б тирки за це дати. Фіг там знайшли.

Я не ведуся на таке, – процідив Юрко.

Тут зайшла історичка, й на цьому вони тему вичерпали.

Все одно урок минув, мов у тумані. Хоча зазвичай такий предмет як історія Юрка цікавив, іноді навіть дуже сильно, з усієї сили робив вигляд, що слухає вчительку. Та в голові роїлося зовсім інше.

Той, кого він прозвав Змієм — тут, у гімназії.

Не просто тут — він уже якимось чином вирахував Юрка. Зрозумів його інтерес. Тому й пише: догрався. Про що говорити: записку-поперед- ження підкинули саме йому. Не знати, як занесли в його клас. Навіть написана вона, аби тільки він зрозумів її зміст.

Прикро визнавати, та Назар Захарович Шпиг виявився правим на сто, ні — навіть на всі двісті відсотків. Просив без самодіяльності. Мало не заклинав не висовуватися, лягти на дно, сидіти тихо. Але гімназист не послухався. Ось тепер має — ніби правильно чинив, розбурхав невидимого ворога, змусив його діяти активніше.

І тим самим виказав себе остаточно.

Одного не зрозумів лише: цією запискою йому погрожують чи все ж попереджають, вказують місце наступного підпалу.

Доведеться зізнаватися сишику.

Каятися.

Хоча…

Коли продзвенів останній на сьогодні дзвоник і всі з гамором почали збиратися додому, Юрко трохи заспокоївся. Йому вдалося знайти вихід. Доведеться знову викручуватися. Проте не всякий бреше, хто іншому не всю правду каже.

Певну правду краще дійсно не знати.

Розділ двадцять перший
Тут пан Шпиг погоджується потрапити в пастку

– Так руки чухаються по шиї тобі надавати.

— Чого ж від вас ще чекати!

— Глянь, ще й огризається!

Шпиг чекав, як домовилися телефоном, біля входу в Ботанічний сад. Прочитав підкинуте послання, вислухав Юркову чи то доповідь, чи, радше, сповідь. Чим довше гімназист говорив, тим більше сищик похмурнів.

— А чого ви! Я ж усе за вас зробив!

— Чорта лисого! Наробив, мов кіт на глині!

Зате ми знаємо, де й коли знову з’явиться Павук!

— Цить! — гримнув Назар Шпиг, нервово сіпнувши себе за вус. — Нічого ми не знаємо напевне! Тільки те, що ти засвітив усе можливе й неможливе! Це, — він потрусив запискою перед Юрковим носом, — може бути звичайною провокацією. Ти головою думай.

— Чим я, по-вашому, все це придумав?

— Іншим місцем, — буркнув сищик.

— Тут ви вже неправду кажете. Зло бере, що не ви до всього додумалися.

Шпиг зміряв Юрка поглядом. Хоч він був невисоким, та все одно поки дозволяв собі дивитися на хлопця з висоти власного зросту.

— Зараз слухай і думай, — заговорив неквапом. — Ми далі не знаємо, хто з вашої гімназії є спільником Павука. Головне — не розуміємо, чому. Зате точно відомо: Павук виконує накази Стрельцова. Той платить гроші. А Стрельцов, нагадаю, тебе впізнав та розкусив. І, що дуже важливо, він не дурний. Легко пов’язав тебе зі мною. Як саме ти підставився зараз, чому записку підкинули саме тобі й до того ж написали — догрався, — хіба чорти знають. Але май на увазі: за всім стоїть Стрельцов. І він давно хоче дістатися до мене.

— Хочете сказати — записка й попередження можуть бути пасткою? Саме для вас?

— Не лише, — зітхнув сищик. — Найгірше, я в цю пастку все одно полізу. Бо мене, Івановичу, все дуже дивує.

— Тобто?

— Оте слово. Догрався. Тебе ніби попереджають — поліз не в свою справу, заробив проблем. І водночас вказують час та місце, куди з’явиться Павук. Аби не те попередження, я б інакше розцінив. Більше на пастку схоже. Вжив би заходів. А так… Ніби заманюють і водночас попереджають: ми, мовляв, усе про тебе знаємо. Тому не ходи нікуди, сиди вдома. Згоден?

Юрко почухав потилицю.

– Не думав над цим, пане Шпиг. Воно справді отак виглядає. Двояко.

— Дволико, я б сказав. Ніби той Змій грає водночас і проти нас, і на нашому боці. Розібратися треба.

— Щось думаєте робити?

— Попереджений — значить озброєний, — настрій у сищика поволі поліпшувався. — Я прогуляюся на Гоголівську сьогодні вночі. Побачимо, хто що кому приготував. І якщо не там спалахне — значить зі мною серйозно граються.

— З нами, — поправив гімназист машинально.

Ну, з нами, — визнав Шпиг. — Якщо нічого там не буде і я даремно промерзну, теж стане ясно: надурили, тільки гра інакша. Тонша, я б сказав. А ось якщо туди з’явиться наш палій без особливих прикмет, тоді я тебе вітаю, Івановичу. Бо означатиме це не що інше, як згода Змія з гімназії грати на нашому боці. Чому так — потім розберемося. Поки головне — інформацію реалізувати.

— Тобто?

Не втримався відставний міліціонер — дав гімназистові легенького щигля. Той не встиг забрати голову. Зовсім не боляче, але все одно образився.

— Вам робити нічого? Слабшого знайшли?

— Не дмися, — прогудів сищик. — То в нас, у розшуку, та й загалом у поліції, так говорять. Професійний жаргон, якщо хочеш.

— Реалізовуйте, — зітхнув Юрко.

— Кажу ж — доведеться. Інакше далі не просунемося. Зараз перед нами, як у тій казці, три стежини. Праворуч підеш — коня втратиш. Ліворуч — сам загинеш. А прямо — хтозна, може, й знайдеш, що треба.

Поговорили ще трохи й розійшлися.

Але казками Юрка Туряницю вже не нагодуєш.

Ще до розмови зі Шпигом мав готовий план, про який не збирався говорити сищику. Все одно не дозволить, не прийме, ще й нашкодить. Чудово знав, як той реагуватиме на записку. Тому прикинувся, що нарешті послухався, визнав усі помилки й відійшов убік, давши старшому простір для дій.

Насправді гімназист не збирався йому заважати. Тим паче — втручатися, крутитися під ногами тощо. Він лише вирішив теж пробратися на Гоголівську сьогодні вночі. Заховатися неподалік і на власні очі побачити, що ж там буде від-буватися. Навіть якщо правильною виявиться версія – нічого не буде, – Юрко теж мав знати.

Та все-таки його штовхав у нічну подорож інший намір.

Зрозумів це, коли Назар Шпиг припустив ймовірну пастку. Саме на нього, не на гімназиста. Дотепер в Юркову голову нічого подібного не приходило. Та зараз чітко і ясно зрозумів: а правда! Коли вже йде така велика й давня гра, вороги можуть використати його, аби заманити в мишоловку сищика.

Юрко сказав собі: має бути поруч.

Ніхто, навіть Шпиг, не запідозрить, що гімназист вибереться серед ночі. Не дарма ж його назвали таємною зброєю. Вгледить небезпеку — завжди зможе подати сигнал, гукнути на допомогу, зарадити чимось.

Але для того треба зробити те, чого не робив ніколи досі, — вночі втекти з дому, аби ніхто не почув.

І повернутися назад так само непомітно.

Розділ двадцять другий
Тут гімназист таємно тікає з дому й опиняється в скрутному становищі
Сон не йшов.

За інших обставин Юрко б цим переймався. Та зараз радів, бо ламав собі голову, як прокинутися вчасно, не накручуючи будильника на телефоні. Щоправда, до останнього не знав, коли це — вчасно. Помізкував, додумався: після півночі, не раніше. Багато читав і навіть чув про те, що всі злочинні задуми лиходії воліють втілювати, коли все довкола міцно снить. Доведено й не раз: припадає цей час десь від третьої до четвертої години ночі.

Гімназист запланував свій таємний похід після першої.

Вперше в житті Юрко вклався спати вдягненим: джинси, шкарпетки, светр. Трохи пригрівся під ковдрою, бо опалення в Києві в кінці жовтня ще й не думали вмикати. Не вважав себе мерзляком, та все ж тепло розслабило, огорнуло й трохи приспало. Напруга змушувала раз по раз здригатися, виринати з дрімоти, дивитися на годинник й знову занурюватися в тривожний хисткий сон.

Нарешті час настав.

Відкинувши ковдру, Юрко тихенько спустив ноги з ліжка.

Першою перешкодою був, як не дивно, Джентльмен. Бульдог любив поспати, але завжди прокидався від найменшого поруху. Потім, щоправда, засинав знову, переконавшись, що все добре й ніхто нікому нічим не загрожує. Та саме зараз гімназист не хотів, аби пес побачив його. Неодмінно подибає слідом, подумає — гуляти. Доведеться переконувати собаку лишатися, це забере час і, що гірше, розбуркає батьків.

Ніколи власна маленька кімната не видавалася Юркові такою довжелезною.

Перетворився на тінь, рухався не півкроками — навіть чвертькроками. Двері могли рипнути в найменш слушний момент. Стиснувши ручку й тягнучи її на себе, затамував подих. Сіпнув обережно, мовби брав тендітну крихку посудину з тонкого вразливого кришталю.

Обійшлося.

Сам собі не повірив, прослизнувши у щілину, яку утворив, не прочиняючи двері до кінця. Ковзнув тихим вужем, так само легенько потягнув на себе, тепер щільно зачиняючи. Щойно вдалося — видихнув полегшено й так голосно, що перелякався й навіть присів: ну, як хтось із батьків зараз сполохнеться.

У помешканні панували сон і тиша.

Далі гімназист мусив навпомацки взуватися. Черевики приготував ще з вечора, прилаштував окремо. Щоб не підсвічувати, вмостився на підлозі, притулився до стіни спиною. Зашнурував, міцно затягнув. Нечутно, вгору по стінці, підвівся. Випростався, знайшов куртку на вішаку. Вдягнув, натягнув шапку. Мобільник поклав у кишеню.

Лишилися вхідні двері.

Подвійні.

Обидві половинки зачинені.

Повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, готувався до гіршого — зараз як клацне! Вибух гримне, не інакше. Ні більше, ні менше. Схопляться тато з мамою, вибіжать зі спальні. їх ночує Джентльмен, скочить, дряпатиме двері. Ввімкне тато світло й побачить одягненого сина. Що йому скажеш — ходив уві сні? Як це називається… сомнамбула, о…

Звук видався дуже тихим.

Прочинивши ці двері, Юрко тихцем ступив у невеличкий отвір між ними й зовнішніми. Втягнув живіт, став туди, зачинившись й опинившись

У вузькому тісному просторі. Зате тепер зсередини його вже ніхто не міг почути.

Намацав борідкою ключа замкову шпарину.

Встромив усередину.

Повернув. Раз. Другий. Третій.

Швиденько, мовби за ним гналися, виринув із квартири на сходовий майданчик. Зачинив двері ззовні, на один оберт. Збирався ж повернутися за кілька годин. Зайде так тихо, як вибрався. Ніхто й не помітить нічого, та не лишати ж помешкання незамкненим.

Не зійшов — збіг, злетів, скотився колобком.

Натиснув потрібну кнопку. Ступив з під’їзду на жовтневий холод нічного міста.

Все.

Він це зробив.

До місця ймовірної пригоди від його будинку на вулиці Петлюри пішки йти хвилин тридцять.

Але Юрко біг порожнім, сонним, вологим від прикрого осіннього дощу Києвом. Щільніше загорнув куртку, махав руками в такт, наче веслував. Коли на розі почув шум мотору, притулився до стіни, пропустивши й провівши поглядом патрульну машину. Переходом не пішов, аби час не витрачати. Гайнув через бульвар, паркани дорогою подолав зі спритністю, що здивувала о їхнього фізкультурника. Далі домчав до цирку, зупинився, захекавшись. Вгору посунув уже не так швидко, підтюпцем. А на підході до вулиці Гоголівської взагалі стишив ходу.

Нічну тишу втомленого міста порушували хіба віддалені звуки поодиноких автівок. Одна з них, зі світляком таксі на даху, промайнула повз. Знову видихнувши, Юрко завернув у потрібний двір, занурився в густу темряву.

Покинутий будинок маячив у глибині двору похмурою примарою. На підступах уже не було де заховатися, крім хіба великого сміттєвого бака. Гімназист пригнувся, подріботів туди. Присів, намагаючись не зважати на неприємні запахи, які не міг перебити протяг. Завмер, нашорошивши вуха.

І майже відразу, п’яти хвилин не минуло, почув крик.

Линуло точно зсередини будинку. Крикнули, не ховаючись, не боячись, що сторонні почують. Юркові здалося — то від болю. Більше не повторилося. Гімназист закусив губу й стиснув кулаки. Зараз мав вирішити, задкувати й вибратися звідси в безпечніше місце, викликати поліцію й завбачливо втекти — чи все-таки перевірити, що там відбувається, аби правильно оцінити обстановку. Вибрав останнє, порахував до десяти. Потім — ще до десяти.

Перехрестився.

Пішов.

Вхідні двері, схоже, зовсім недавно були забиті дошкою. Тепер відчинені. Юрко обережно застромив усередину голову й плечі. Ледь стримався, аби не гукнути. Та страх виказати себе переважив. Замість того, протиснувся, вже не соромлячись дрижаків у колінах.

Ступив крок уперед.

Ще один. Ще.

Надто пізно почув рух позаду.

Якби вчасно — все одно б не встиг.

Хтось вищий та сильніший за нього навалився, перетиснув горло. Юрко захрипів, заборсався в лещатах обіймів. Замахав руками, мов навіжений, намагаючись не так ударити нападника, як вирватися. Не вийшло: стиснули ще міцніше — перед очима забігали веселкові цяточки.

А потім гімназист незчувся, як утратив свідомість.

Розділ двадцять третій
Тут будуть Павук, Вогняний Змій і безвихідь

Скільки часу пройшло — не знав.

Може — десять хвилин. Може — тридцять. Та коли свідомість знову повернулася, Юрко Туряниця отямився в приміщенні, просякнутому вологістю й характерними запахами мотлоху. Він лежав на підлозі, лицем догори. Рот і заведені назад руки міцно стягували широкі смуги будівельного скотчу — гімназист бачив такі кадри в кіно. Але зараз усе було в реальності. Хтось порався внизу, біля його ніг, обмотуючи липкою стрічкою ще й кісточки.

— А, очухався, — почув Юрко голос. — Ма’ть, думав, що це все тобі іграшки? Супергерой ти недороблений. Чи як там у дурнуватих казочках — обраний хлопчик зі шрамом па пиці?

Замість відповіді в гімназиста вийшло глухе мукання.

— Шо-шо? — блазнювато перепитав Павук, бо хто ж інший міг тут бути. — Тебе відпустити? Ти поліцію покличеш, а я здамся? Туди глянь!

Юрко не встиг нічого зрозуміти, як Павук пересунувся до його голови, став навколішки, стиснув пальцями в рукавичках ліве вухо. Сильно потягнув, повертаючи шию лежачого вправо. Очі ще не встигли звикнути до темряви, та палій уже засвітив ліхтарик. Промінь ковзнув, висвічуючи брудні стіни зі зморшками старих шпалер. Зробив півколо, вхопив щось на підлозі, трохи далі від Юрка.

Не щось — когось.

Назар Шпиг, теж із заклеєним ротом і стягнутими за спиною руками, лежав на боку, обличчям до гімназиста. Очі заплющені, тіло нерухоме. Пустивши Юрка й рвучко випроставшись, Павук ступив до сищика.

— А він, по ходу, колись професіоналом вважався. Тепер, бач, стратив. Нема практики. Порожняк жене. Та й думає, мабуть, що кругом усі дурніші за нього. Важко хіба було втяти, що тут па нього чекатимуть? Зайшов просто так, наче до себе в хату. Тільки я йому дякую. Знаєш, за що?

Юрко знову пробелькотів щось із закритим ротом. Павук гмикнув, копнув лежачого носаком, повернувся до другої жертви. Світло ліхтарика зараз дозволяло розгледіти лице палія, хай навіть тьмяно. Але Павук закрив його чорною маскою-балаклавою, лиш очі блимали з круглих прорізів.

– Я ж довго думав, що б іще підпалити. Вибір ніби великий. Та цікавлять же халабуди, які мають значення, а не просто аварійні. А ви мені підказали. Цс ж твоя ідея? З отією всякою писаниною в Інтернеті, правда?

Навіть зараз, у найкритичніший за все його недовге життя момент, Юрків мозок не переставав працювати.

Ваша ідея.

Чорт забирай, як сказав би Шпиг, аби міг розкрити рота. Задачка з одним невідомим. Нікому не казав Юрко про свій задум. Навіть сищику. Нікому, окрім…

— Так! — грубо вигукнув Павук, тупнувши ногою. — Всі ваші ходи в мене записані! Хіба крім того, що тебе, щеня, раптом здуру сюди принесе. Для чого поперся? Не довіряєш старшому товаришеві? А, яка різниця! — палій махнув рукою. — Знаєш, я не хотів братися за цей будинок саме сьогодні. Та коли раптом випливло, що ви всі такі з себе мудрі й хочете мене виманити, мов тигра на козлика… Розумієш? Юрко розумів, навіть мугикнув, та палія вже понесло. — Коли в джунглях ловлять тигра, мисливці прив’язують козла до дерева на відкритій галявині. Воно мекає, ме-ме, – він блазнювато перекривив тварину. – Дурний тигр виходить просто під постріл. Мене так вирішили злапати? За кого маєте мене: за цапа чи за тигра? Та порожняк ви прогнали! Бо я ж прийшов. І це ви двоє змусили мене пустити сюди Вогняного Змія тут і тепер! Згорів би твій друг, сліду б не лишилося. Сам винен, шмаркачу. Доведеться вам удвох горіти. Не відпущу ж я тебе. Чи хочеш?

Юркові перехопило подих. Павук ступив ближче, присів, легенько потріпав за щоку.

А я можу. Витягну тебе звідси. Посаджу отак у дворі. Ти будеш дивитися, як палає дім і твій дружок у ньому. Таким тебе знайдуть пожежні. Придумав, що поясниш їм? А мамці своїй, таткові? Як тобі краще — згоріти разом зі Шпигом чи жити далі з тим, що він палав у тебе на очах?

Юрко витріщив очі, вже не ховаючи переляку.

Павук випростався.

Нащо тобі проблеми, шмаркачу… По ходу, краще тобі все ж згоріти. За праве, як ви кажете, діло. Дивись! Ось він, мій Вогняний Змій, змійка золотая!

Ступив назад і тепер стояв біля виходу з приміщення, де вони, як встиг розгледіти гімназист, лежали; палій урочисто витягнув щось довгасте з кишені. Стиснув кінець ліхтарика зубами. Провів якісь обережні маніпуляції. Потім заховав незрозумілий предмет назад, знову взяв ліхтарика, тепер уже — лівою рукою. Правицю виставив, показуючи безпорадному Юркові щось невеличке.

— Не віриш? Зараз усе побачиш і відчуєш! Як змерз — зігрієшся! Н-на!

Кинув не сильно — жбурнув, аби долетіло далі. Може, не в те місце мітив. Та Юрко почув тихий брязкіт перед собою, наче лопнула гумова кулька, проткнута голкою бешкетника.

І враз на його очах підлога спалахнула.

Невеликим полум’ям — легенький, зовні благенький жовтогарячий вогник розквітнув ранньою квіткою. Відразу спритно побіг уперед, звивався, повз змією, з кожним порухом набираючи силу. За коротку мить Юрко відчув жар, що наближався до його ніг.

— Загасити неможливо. Не старайся. Тим Вогняний Змій цінний — не знищити. Безсмертний. Бувайте, хитруни.

Прощання вийшло буденним.

Так, мовби старий приятель пішов у справах і лише махнув «до побачення».

Схоже, Павука зовсім не переймало, що він залишив у покинутому будинку в центральній частині Києва двох людей. Чоловіка і хлопчика. Один непритомний, другий – при пам’яті, але дуже наляканий.

Палій прирік їх на смерть, ніби робив так щодня.

Розділ двадцять четвертий
Тут будуть несподіваний порятунок і нові загадки
Вогняна змія невблаганно насувалася.

Убивчий жар уже лизнув підошви черевиків, і Юрко сіпнувся, перелізаючи вбік зі шляху вогню. Потім, звиваючись і допомагаючи собі скрученими руками, мов важелем, відкотився ще далі. Вогняна стежка розрізала помешкання навпіл, відділивши гімназиста від сищика. Полум’я стрімко розгоралося.

Спроба розірвати пута провалилася. Юрко не мав стільки сил, аби впоратися з туго замотаною стрічкою міцного скотчу. Навіть кричати не міг, і єдине, що лишалося, — мукати й незграбно молотити каблуками по підлозі. Аж раптом убивчу, приправлену вогнем тишу порожнього будинку, оживив ще один звук таке саме мугикання.

Це Назар Шпиг очуняв і теж звивався на підлозі.

Вогонь уже досить чітко освітив все довкола, і гімназист міг бачити обличчя сищика. Той теж запримітив його, заворочався ще швидше. Мав би змогу — ревонув ведмедем. Та чоловік із хлопчиком були в однаково безнадійному становищі.

Гарячі язики тим часом лизькали більше, далі й ширше. Безжальне полум’я вже охопило стіни, сунуло до стелі. Ставало чимдалі, тим жаркіше. Саме це несподівано охолодило Юркову голову. Завмерши на мить і втупившись очима у полум’я, він зрозумів, на що здатен у цій ситуації.

Не до кінця зваживши наслідки, керуючись лише шаленим бажанням вижити й витягуючи з пам’яті все колись прочитане та побачене в пригодницьких книгах й фільмах, він так спритно, як міг, розкрутився довкола власної осі. Ще кілька рухів — і ось скручені зап’ястки вже ковзнули по вогняній смузі.

Пекучий біль охопив не відразу. Якоїсь миті Юрко навіть подумав — не так уже й страшно пхати руки у вогонь. Та коли запекло — навіть кричати як слід не зміг, липкі смуги тримали міцно. Але божевільний розрахунок виправдав себе. Уявляючи собі силу цього вогню, Юрко припустив: стрічка розплавиться швидше, ніж обпече руки.

Ривком відкотився назад, у поки що безпечне місце.

І в русі спробував смикнути обома руками ще раз.

Є!

Підпалений скотч уже тлів разом з одягом. На щастя, вогонь не встиг зачепити рукави. Труснувши кистями, Юрко негайно схопив краї стрічки, яка закривала рота, за обидва кінці, ривком зірвав, заволав — довкола губ заболіло навіть більше. Ще не зовсім отямившись, діючи машинально, на куражі, гімназист подмухав на руки, навіть спробував плюнути. Слини не вичавив, у роті було сухо.

Побачивши, що Шпиг завмер, оточений вогняним колом, й уважно стежить за його рухами, Юрко хрипко вигукнув:

— Зараз! Я зараз! — потому заходився здирати пальцями скотч із ніг.

Ех, ножика б якого… Чи знову припалити… Ні, більше гратися з вогнем Юрко Туряниця не хотів.

Шпиг вкотре заворочався, марно намагаючись щось кричати.

Пута погано піддавалися, рукам гімназиста бракувало справжньої сили.

Аж раптом радше відчув, ніж побачив — в охопленій вогнем кімнаті вони з сищиком не самі. Тінь ступила у дверний отвір, завмерла, відразу набувши ознак людської постаті. Це Пожежа повернувся, аби переконатися, що його жертви точно не виберуться звідси живими. Іншого Юрко зараз не припускав, заволав, розуміючи: навряд налякає ворога, тим паче – прожене:

— Назад! Назад! Уб’ю!

Постать посунула вперед, обходячи вогняні смуга, рухалася до безпорадного Шпига. На ходу рука ковзнула в кишеню куртки, виринула. Зараз світла вистачало, аби Юрко побачив лезо, що вистрибнуло зі стиснутого кулака.

— Ні! — загорлав, відразу закашлявшись. — Ні! Ні! Ні!

Але враз просто на його переляканих очах почали коїтися дуже дивні речі.

Наблизившись до сищика, який звивався вужем, чоловік присів, потім — став на одне коліно, двома сильними рухами розтяв пута на ногах Шпига. Той відразу спробував хвицнути. Чоловік легко ухилився, за тим штовхнув сищика в бік, змушуючи розвернутися. Він підкорився, і за мить руки теж були звільнені.

Це не Пожежа!

Юрко завмер, тепер уже остаточно в цьому переконуючись. Несподіваний рятівник має менший зріст і трохи вужчі плечі. Лице закривала не балаклава, а чорна хустка з зображенням черепа. Краї чорної шапочки сягали очей.

— Ти хто? — гукнув гімназист.

Рятівник не зважав на нього. Кинув ніж на підлогу перед Шпигом, розвернувся й швидко, великими стрибками побіг геть. Сищик тим часом устиг підвестися, втримався на ногах, потім підхопив ножика. Оббіг вогняний струмочок, дістався Юрка, спритно завершив те, чого той не міг зробити сам — перерізав липкі міцні кайданки. Згріб за карк, поволік до виходу.

Коли вибігали, безжальний вогонь уже щільно охопив стіни й лизькав стелю.

Там, де лежали вони, теж запалало.

Оговталися в сусідньому дворі.

— Якого чорта! — хрипко видихнув Шпиг, замахнувшись для удару.

Вдарив би по шиї, аби Юрко вчасно не пірнув під руку, потому відскочив на безпечну відстань.

— Ми так не домовлялися!

— Я з тобою, Івановичу, взагалі ні про що не домовлявся! Ну, точно не про те, що ти втечеш з дому серед ночі, аби тебе спалили живцем!

— Вас теж могли спалити!

— Це вже моя справа!

— Ні! Наша спільна!

Відставний міліціонер перевів подих, помовчав, поволі заспокоюючись.

– Хто б він не був, Павук чи як там ще себе назве, прорахував він тебе.

— Але я його в очі не бачив!

— З ким говорив?

— Так, Вова Нещерет! Я вже подумав про це! Йому ідею підкинув! А в Павука спільник же в нашій гімназії!

— Ось тепер ми з тобою його знаємо.

— У Вови значок є! Завжди був! Я сам бачив!

— Чорт із ним, зі значком! Про це окремо подумаю.

— А записка? Мені ж її хтось підкинув! Вова, гордість гімназійного футболу? Ясно, що такий поза підозрою. Але виходить. Нещерет попередив, що я догрався? Як це розуміти — я мав повестися на таке, прийти сюди вночі? Чи навпаки — злякатися, заховатися вдома, ще й вас застерегти?

Шпиг замислено смикнув себе за вус.

Нас щойно хтось врятував. Нова загадка, — сказав уже не так голосно. — Мене підстерегли, вдарили по голові — тут моя провина. Не доглядів, втрачаю хватку. Міг би згоріти, ось і кара зате, що розслабився. З тобою, Івановичу, трохи складніше. Тут Павук чекав на мене — але навряд на тебе. Ти впав, як сніг на голову. Вирішив знищити нас обох відразу, і за не він мені ще відповість, — сищик стиснув кулаки. — Та давай спочатку, напарнику. Якби ти не прийшов, лишився б жити. Полював Павук на мене, а не на тебе. Чи знає про те Стрельцов, не важливо зараз. Думаю, він би подякував. Ну, скажімо так, точно б не плакав за мною. Згоден?

— Згоден.

— Питання номер один. Ти б дізнався, що я згорів разом з будинком. Що б робив? Пішов би в поліцію? Думаєш, тебе б хтось послухав? Забагато доведеться пояснювати. Хіба Олесь Добрянський зі своїми волонтерами тебе послухав. Один чорт, результат нульовий.

— Печально.

— Факт сумний, проте — факт, — кивнув Шпиг. — Отже, ти для Павука цілком безпечний. Він тебе використав, щоб дістати мене. Я б усе одно припхався сюди після такого попередження.

— Але ж він збирався й мене разом з вами поховати!

— Ха! Як ти собі уявляєш: тебе вижене — а мене спалить живцем? Ти свідок, Івановичу. Але всі ці нюанси — лише перша частина. Бо питання номер два: хто нас із тобою сьогодні витяг з того світу? Не випадково ж рятівник з’явився.

— Тут я теж згоден.

— І оді ось про що ще поміркуй. Цей невідомий знав, що тут буде відбуватися, – сищик кивнув на спалахи вогню, що вже були помітні з того місця, де вони стояли. – І для чогось прийшов сюди серед ночі. Переконатися, що Павук випустить свого Вогняного Змія? Завадити йому? Врятувати мене? В такому разі, мав би знати наперед, що сюди прийду я. Голова пухне, – Шпиг торкнувся потилиці. — Ґулю набили, довбешка без того болить, чорт забирай.

— Можу хіба припустити — за Пожежею теж хтось стежить, — невпевнено мовив Юрко.

— Хто? Для чого? А! — сищик відмахнувся. — Слухай, зараз я точно знаю лише одне. Нам із тобою тут лишатися не можна. Люди вже побачили пожежу, ще трохи — нагрянуть пожежні й поліція. Мене тут виявлять — хай собі, хоча так само доведеться багато пояснювати, ще й не повірять. Тобі треба тікати. Думав, як додому повернешся?

— Та планував… Тихенько, як вийшов. Куртка тхне, — Шпиг повів носом.

Не аж так. Дощик сіє. Поки добіжу — провітриться.

— Коли так — часу не гай. Жени!

Здалеку долинула сирена.

Крутнувся Юрко на п’ятах. Рвонув із місця, зник у ночі. Назад не озирався, закружляв вулицями й дворами. Біг упевнено й зловив себе на тому, що ніколи раніше так швидко не мчав. Стишив лише біля підземного переходу. Зупинився, набрав більше повітря в груди, немов збирався з містка на глибину пірнати.

До свого будинку дістався вже спокійним кроком.

Ковзнув у під’їзд, як вийшов.

У квартиру прослизнув так само тихо.

Тут усі спали, мовби й не сталося нічого.

Наче годину тому один із мешканців не був на волосину від смерті.

Щільно зачинившись у ванній, Юрко ввімкнув світло, зняв куртку. Уважно роздивився. Лише в одному місці помітив припалене, і то — легенько, не критично. Дивним чином удалося не лишити слідів. Руки тропіки припекло, але так само не дуже, обійшлося. Потягнув носом. Знову пощастило: запах вивітрився, бо в диму та біля вогню гімназист був не довго. Згадалося раптом, як пахнула татова куртка, в якій він ходив на Майдан…

Його — не так.

Обійшлося. Нехай Павук правий. Юрко справді спровокував його, прискорив події. Але ж хіба

не цього він хотів? Прикро, черговий дім згорів, хоча не мусив. Проте порівняно з тим, що могло статися…

Бррр!

Пересмикнуло Юрка. Прикрий морозець пробіг по всьому тілу.

Коли вже тихцем пробрався до себе в кімнату, навів будильник й вмостився, думав — не прийде сон після пережитого. Помилився: заснув, щойно торкнувся головою подушки.

Розділ двадцять п’ятий
Тут гімназист, розуміє — краще б він згорів разом зі старим будинком

Лише години три мав для сну.

Прокинувся — мовби виринув на поверхню, пірнувши перед тим у басейн з п’ятиметрової вишки. Труснув головою, не розуміючи, що розбудило. Будильник мовчав, та коли Юрко взяв телефон — відразу запікало, він аж здригнувся від несподіванки. Поруч вітально гавкнув Джентльмен, лапи вперлися в край ліжка. Спустивши ноги, Юрко сів, ще зачумлений, та довго не засиджувався. Адже нічого не сталося, мусить поводитись, як звичайно. Тож потріпав бульдога за карк, запхав ноги в капці й посунув у вапну.

Відразу почув — тато бушує.

— Це вже всі межі переходить! Ніби навмисне!

— Іване, та заспокойся вже!

— Ні, Раїсо Лук’янівно! Отепер я вже точно не заспокоюся! І вони в мене тепер спокою не матимуть! Я їм покажу!

Підозрюючи, в чому річ, Юрко зазирнув на кухню. Побачив маму, яка вклякла між татом і кухонним телевізором, ніби захищаючи техніку від чоловіка. Іван Туряниця емоційно вимахував руками, одну з яких стиснув у кулак. Ковзнувши поглядом по екрану, Юрко вгледів завершення повинного репортажу про нічну пожежу, яку вчора бачив на власні очі і яку сам же спровокував.

— О! — батько тицьнув на сина пальцем. – Навіть дитина не байдужа! Мій син щось відчував, переймається! А поліція і мерія… Ні, я так не залишу! Я до самого Кличка дійду!

— Що таке, тату? — Юрко зробив круглі очі.

— Поки ми спали, сину, ті падлюки пустили чергового червоного півня!

Вогняного Змія, подумки виправив гімназист, а вголос вигукнув:

— Та ти що! Ще один старий будинок спалили? Так попереджали ж відомі люди! Весь Інтернету перепостах! Цілий Фейсбук!

Як бачиш, не працює, — розвів руками тато. — Нічого, сьогодні я витрачу на це свій час. Хочеш зробити добре — зроби сам. У мене є до кого піти! Я знаю, в які двері стукати!

Юрко мудро відступив до ванної кімнати і вмивався холодною водою трохи довше, ніж завжди. Купаючи в ній обличчя, змиваючи залишки нічної пригоди, остаточно прийшов до тями. Коли привів себе в порядок, вдягнувся й повернувся на кухню снідати, тато вже трохи заспокоївся, стояв біля вікна з кавою у руках і говорив з кимось телефоном, домовляючись про зустріч у мерії.

Сподіваючись, що після цього нарешті справа не піде самопливом, й нічна жертва бодай буде не марною, Юрко підхопив рюкзак й встиг вийти з дому раніше за інших. Це дозволило взяти куртку з шафи, поки батьки ще товклися на кухні. Хоч вона майже не віддавала димом, усе одно не хотілося, аби відчулося навіть оте майже. Гімназист сподівався: поки дійде до метро й потім повернеться назад, та ще й поки куртка повисить серед чужого одягу в гардеробі, навіть дрібка підступного запаху остаточно зникне.

Перечитавши багато детективів, самому можна навчитися замітати сліди. Навіть якщо не скоїв жодного злочину.

Сьогоднішній день не обіцяв нічого складного. Остання п’ятниця жовтня, кінець першої чверті. З понеділка — тиждень канікул. З одного боку, це добре. Проте з іншого, якщо враховувати не доведену до кінця справу — не дуже. Адже слід Павукового спільника тепер втратиться, бо шукати його серед інших учнів складно, коли в гімназії нема навчання. Але принаймні матиме час на роздуми та маневри.

З цією думкою Юрко переступив поріг гімназії — одразу впало в очі нове. Не охоронець, ДО їхніх змін він, як і всі інші учні, звик давно. Молодий міцний чоловік біля входу мав форму іншого крою та фасону. А головне — емблему іншої фірми.

Отак за кілька днів узяли й поміняли.

Побачити напис можна було здалеку. Літери на довгастій, у формі щита, емблемі були досить великими, їх одразу можна було помітити. Не треба спеціально придивлятися, аби прочитати: «Ваша Варта».

Не знаючи поки, що означає така заміна, і не надто цим переймаючись, Юрко поквапився до класу. Біля дверей наткнувся на Шпалу, котрий гриз яблуко, пригальмував, запитав:

— Слухай, тут Вова не крутився вчора?

— Здоров, — буркнув той з набитим ротом.

А, привіт. Так був тут Вова чи ні?

— Який Вова? Нещерет?

— Ага.

Шпала ковтнув.

— Що він забув тут? Хоч учора, хоч коли.

Ну… — Юрко швидко вигадав версію, – Міг тебе шукати… Наприклад. Ги ж ніби хотів, аби Вова взяв тебе в команду чи що там…

— А ти сам чув — він не хоче, — Шпала знову відкусив від яблука, далі буркнув уже з повним ротом: – Тобі він треба?

— Та ні…

Підозрював Юрко – то Вова підкинув записку. Але розпитувати отак, з наскоку — справді верх необережності. Вирішивши перечекати трохи й далі діяти розважливіше, кивнув Шпалі, зайшов, сів на своє місце й, намагаючись переключитися, почав готуватися до уроку. Хоча в останній день перед канікулами нічого особливого не спитають.

І добре.

Можна зосередитись на своєму.

Урок не встиг початися, як у двері постукали, і в клас зазирнув той самий новий охоронець.

— Вибачаюсь, — кахикнув, впіймавши запитальний погляд учительки літератури. — Туряниця Юрій, є такий?

-Є.

Підвівся Юрко, тепер уже — під не менш цікавими поглядами інших разом з учителькою.

— Директор просить до себе в кабінет. І речі, каже, треба взяти.

— Щось сталося? — запитала вчителька.

— Просили зайти й провести, — охоронець знизав плечима.

Ніколи не було такого раніше. Підозрюючи щось лихе й насилу стримуючи тремтіння від морозу, що раптом пробіг спиною, Юрко склав рюкзак і вийшов, намагаючись не озиратися. Отак з уроку його смикали не часто, буденного в ньому нема нічого. Тож він передчував неприємності, хоч і не міг вирахувати, звідки саме.

— Куртка в гардеробі? — спитав охоронець, коли вони вийшли в коридор, і, не чекаючи на відповідь, мовив: — Захопи з собою.

А ось це зовсім перестало подобатись.

Проте гімназист й далі тримався спокійно, так, ніби йти до директора з речами — справа для нього звична. Але навіть удаваний спокій здимів, щойно Юрко зайшов у кабінет до Андронакі й побачив там полковника поліції Медвідька. Директор як сидів за столом, так і лишився сидіти. А поліцейський, покректавши, підвівся, ступив назустріч Юркові. Той мимоволі зробив крок назад.

Хрясь — за спиною зачинилися двері.

Озирнувся Юрко.

Таке враження, ніби у власній гімназії в пастку потрапив.

– Туряниця? — спитав Медвідько, і не чекаючи відповіді, яку чудово знав, сказав: — Я тебе десь бачив уже. Не так давно. А в мене пам’ять професійна.

— Ви знаєте цього учня? — сухо поцікавився директор.

— Кажу — зустрічав. Тепер не здивуюся, якщо інформація підтвердиться, — поліцейський зиркнув на Андронакі. — Хлопчисько з дому тікав. Де вештався — хтозна. Батьки, аби не ходити в поліцію, найняли приватного детектива. Одного мого колишнього колегу.

— А родина ж пристойна… Ніби. Батько — людина відома, активна.

— Чорти в тихому болоті, — Медвідько говорив, наче забивав гвіздки. — Так вони вам і скажуть, директоре, на секундочку, Першої зразкової гімназії! — він багатозначно підніс пальця і покивав ним. — Ну, Юрію, сам віддаси чи обшукаємо?

— Не маєте права! — вирвалося в хлопця, і вже потім, навздогін: — А що ви шукаєте?

— Бачте, Марку Григоровичу, про права знають, — гмикнув Медвідько. — Грамотні всі стали. Добре вчаться в кращій гімназії Києва.

Зітхнувши, Андронакі підвівся. Вийшов з-за столу, заговорив рівно.

— Юрку, це — полковник поліції пан Медвідько. Він каже, що бачив тебе раніше. Я цього не знав. Це правда, що ти тікав з дому і тебе шукали?

Начуваний від Шпига про методи Медвідька, зрозумів гімназист — опиратися сенсу нема. Бо доведе, і випливе багато чого, що вони з сищиком так старанно й дотепно приховали від сторонніх. Зігравши каяття, буркнув під ніс:

— У нас різне бувало вдома.

— Але ти не заперечуєш, що ви знайомі? — тиснув Андронакі.

— Ми зустрічалися, – вичавив Юрко, намагаючись не дивитися на поліцейського.

— Гаразд. Що у вас там удома — не моя справа. Як до учня до тебе ні в кого тут досі претензій не було. Тому домовимося: зараз ти просто викладеш мені на стіл вміст рюкзака й кишень піджака, штанів, куртки. І якщо пан полковник помиляється — а я дуже хочу, аби він помилявся! — ми забудемо про цю розмову. Ти повернешся на урок. А я вибачусь перед тобою. Згода.

У чому помиляється пан полковник? — Юрко не здавався.

— Хлопче, просто зроби, як каже педагог! — Медвідько трохи підніс голос.

Закусив Юрко нижню губу.

Поклав куртку на вільний стілець.

З мовчазної згоди Андронакі виставив рюкзак па його стіл. Розкрив, хотів був вивернути вміст — та стримався від зухвалого жесту. Натомість старанно виклав по черзі всі підручники, окремо розклав ручки та олівці. Широко розкрив, аби Медвідько мав змогу зазирнути всередину. Розстебнув блискавку двох порожніх внутрішніх кишеньок. Помітивши неприховане задоволення на директорському лиці, далі вже впевненіше вивернув кишені.

Взявся за куртку.

У правій кишені рука мацнула щось, чого там ще зранку не було й не могло бути.

Завмер Юрко.

Медвідько помітив це — сильно стиснув лікоть гімназиста.

— Давай-давай. Або я сам.

— Я не знаю, — пробелькотів Юрко. — Це не моє…

— Всі ви так кажете. Ну!.. Хутко!

Потягнув гімназист знахідку, як бридкого слизького хробака — двома пальцями.

Не тримав — упустив на підлогу.

— Підніми, — почув над собою, мов у тумані.

Сил опиратися вже не мав.

Нахилився, відчувши, як зрадницькії тремтять коліна. Взяв, поклав на стіл.

Нарешті сам роздивився. Невеличкий прозорий пакетик. Усередині — маленькі круглі пігулки.

Різного кольору.

Щоки запалали — зараз знову відчув себе на підлозі серед вогню.

Розділ двадцять шостий
Тут гімназист дізнається, як воно — бути сином свого батька
Поки чекали викликаних директором батьків, сиділи мовчки.

Перед тим, щоправда, Медвідько, не торкаючись знайденого пакетика, прочитав Андронакі коротку лекцію про те, як наркотики чим далі, тим активніше зринають у школах. На перший погляд невинні таблетки викликають дуже швидке звикання. Кілька безкоштовних пригощань — і все, вже залежний. Далі платити треба. Гроші на ці «ліки» учні в батьків не попросять. Що роблять далі? Правильно, крадуть.

Директор слухав, сопів, раз по раз витирав зопрілого лоба, і тепер уже сам намагався не дивитися па Юрка. Гімназист, своєю чергою, відмовлявся розуміти, чому це відбувається саме зараз і саме з ним. А полковник наполіг, аби Андронакі подзвонив батькам — хлопець неповнолітній, далі допитувати його без їхньої згоди та присутності забороняє закон. Він, поліцейський, не має права порушувати.

Поки чекали, встигло пролунати два дзвінки – з уроку й на урок. Коли мама з татом нарешті з’явилися в дверях, Юрко підхопився, смикнувся до них. Та на півдорозі спинився, повторив уголос раніше сказане, дивлячись просто на матір:

— Це не моє!

— Що — не твоє? — видихнула вона.

— І що взагалі тут коїться? — тато виступив наперед, перестрівши поглядом поліцейського.

— Полковник Медвідько, — назвався той, показавши Іванові Туряниці посвідчення. — Цього тижня в одного з учнів гімназії виявили заборонені наркотичні препарати. Раніше ми отримували інформацію про те, що ця чума вже проникає сюди. У сусідів, школі номер тридцять, навіть спеціальну операцію проводили. Зловили торговців просто в шкільному дворі. Там охорона є, як у всіх тепер. Але самі охоронці й були посередниками, — поліцейський похитав пальцем. — Тут, у Першій зразковій, ніхто нічого такого й запідозрити не міг.

— Ми відсьогодні поміняли охоронну фірму, вставив Андронакі.

Пан Медвідько пояснив:

— Злочинці перемістилися до нас, бо в «тридцятці» ж їм усе перекрили. Воно ж як зараза. Пошесть. Згодні, пане Туряниця?

— До чого тут мій син? — сухо спитав той.

Бо саме в нього сьогодні знайшли ось не, — палець полковника показав на злощасний пакетик. — Подібне вже виявили кілька днів тому в одного старшокласника. Тепер, бачте, вони міняють тактику. Діють через восьмі класи. Так ніби безпечніше. Мовляв, не потраплять ці учні під підозру.

— Юра! — вигукнула мама, закрила рота долонею й уже сама ступила до сина, але тато зупинив її жестом.

— Тихо. Ми в усьому розберемося.

— Для того вас і гукнули, — примирливо заговорив Медвідько. — Якщо тут і зараз Юрій скаже, хто дав йому оце, ми все залагодимо. Розумію, в такому віці легко потрапити під поганий вплив. Навіть припускаю, що хлопчину залякали. Він повернеться в клас, я працюватиму з його інформацією далі.

— Це не моє, — відчеканив Юрко.

Упертий, — зітхнув полковник. — У такому разі ваше слово, Марку Григоровичу. Ми через подібне вже проходили.

Андронакі вкотре витер мокрого лоба.

Справді, — зітхнув приречено. — Зрозумійте, панове, це ж Перша зразкова гімназія. Репутація. Добре, що канікули починаються.

Ви тихенько забираєте Юрія додому. А за тиждень він просто не з’явиться більше па уроках. Куди його перевести, даруйте, – ваш клопіт. Ціна якому — все, що сталося зараз у ньому кабінеті, лишається тут. На жаль, метод випробуваний, – директор знову зітхнув. – Або так, або переконайте свого сина. Хай скаже, хто йому дав ось цю гидоту.

Тепер директорський палець тицьнув на пакетик.

— Ви провели експертизу? — Юрко дивувався батьковому спокою.

— Прошу? — стрепенувся Андронакі.

— Я не до вас, — Іван Туряниця повернувся до Медвідька. — Пане полковнику, ви отак на око визначили наркотики?

— А що там, по-вашому? — парирував той.

— Не знаю.

— Я неодмінно віддам це в лабораторію. Проте звертаю увагу: такий самий пакетик цього тижня вже вилучили в одного учня. І там справді були наркотичні речовини.

— Раз на раз не випадає, — тато глянув тепер уже на директора. – Пане Андронакі, я дякую за ваш дзвінок. Не треба давати справі хід. Ви праві, все це нікому не потрібно. Але якщо ми йдемо на угоду й розходимося мирно, оце, — він кивнув на пакетик, — не є жодним речовим доказом. Бо він не оформлений належно, під протокол. Адже в такому разі, пане директоре, треба офіційно визнати: в зразковій гімназії поширюють отруту. Хіба не удар по репутації?

Мудрий ви чоловік. Правильно мислите, – відповів замість Андронакі поліцейський. — Нашій роботі це не заважає. Ми неофіційно вже взяли гімназію під нагляд. Саме тому й отримали інформацію.

— Про мого сина?

— Так.

— Звідки?

Я щойно назвав вас мудрим. Хіба не розумієте, пане Туряниця, — джерел поліція не розголошує. Особливо стороннім особам.

— Я не сторонній.

— Причетні до справи?

Крива посмішка Юркові не сподобалася. Батькові, як він помітив, так само. Проте Іван Туряниця витримав повний знущання погляд Медвідька. Затим глянув на принишклу маму. Потім — на сина.

Ми розберемося. Пропоную на цьому розмову поки припинити. Юрку, бери речі, поїдемо додому.

Андронакі зиркнув на годинник.

— 1 швидше, панове. За п’ять хвилин дзвінок на перерву. Не треба, щоб вас побачили в коридорі.

Цілу дорогу ні пари з вуст.

Щойно зайшли в квартиру, тато гримнув на бульдога, що радісно вискочив назустріч. Джентльмен укляк, нахилив голову, потягнув носом, після чого, ніби справді зрозумівши ситуацію, подріботів назад до Юркової кімнати. Навіть двері за собою зачинив. А тато кивком звелів гімназистові йти до зали, пропустив дружину поперед себе, сам зайшов останнім.

— Юра! — мама вже не могла тримати себе в руках. — Що ти наробив! Як ти міг, Юра, Юра, Юра!

Схопивши сина за плечі, вона заходилася сильно трусити його. Юркова голова від того захиталася, наче в китайського боввана. Він хотів щось сказати, та всі слова збилися в гливку грудку, застрягли в горлі. Навіть дихати не міг, лише чмихав носом. Тим часом тато стояв і дивився на все, склавши руки на грудях. Нарешті розплів їх, гучно ляснув у долоні.

— Ану, Раїсо, тихо будь! — і вже спокійніше. Пусти його, досить.

— Іване…

— Я тебе прошу, Раїсо!

Мама послухала й відійшла. Тепер Юрко опинився між батьками.

– Скажи нам, спокійно, без нервів і паніки – де взявся той пакетик у тебе в кишені?

– Не знаю, – промовив гімназист, повторив уже впевненіше. — Не знаю, тату. Мамо, не не моє. Я ніколи не мав з таким справу й мати не хочу, — побачив, що батьки слухають, заговорив швидше, боячись, аби не перервали: – Там казали про ще один випадок. Я знаю того хлопця, Антона Линевича. Він із десятого «Б». Так само не розуміє, звідки в нього наркотики. Це підкинули, не інакше! Тату!

— Що — тату\ — знову вигукнула мама. — Не крути, Юрку, не крути! Ви всі відбріхуєтесь! Не моє, підкинули, знайшов, змусили, пригостили! Хто завгодно винен, тільки не ви!

— Скільки в тебе дітей, Раїсо? — поцікавився раптом Іван Туряниця.

Дружина здивовано глипнула на нього.

— Ось. Один син… У нас.

‘Гак чому говориш до нього «ви»? Кого ще маєш на увазі?

Ці підлітки! Покоління їхнє! Яка ганьба, Іване, яка ганьба! Отак давай їм повну свободу! Ми ж з тобою домовились — нема контролю! Дорослий він у нас, самостійний! Бач, догралися в самостійне життя! Маєш демократію, маєш! їж її тепер з маслом!

Тато переплів пальці, поворушив, хруснув ними.

– Мені здавалося, ми віримо нашому синові.

— Мені теж, Іване!

Батько знову помовчав.

– А знаєш, Раїсо… Лук’янівно… Знаєш, я й далі довірятиму Юркові. Хоча б тому, що довіряю собі. Він мій син. І якщо я не вірю йому, то й до себе втрачу віру. Замість звинувачувати й робити всякі дурні узагальнення, скажу інше: мій син… Наш із тобою син потрапив у халепу. Юрко опинився в біді. Я не залишу цього так.

— Ти вже не залишаєш так підпалені будинки!

— Прошу без зайвих кпинів. Будинки почекають, коли вже мій син у такому лайні. Він ані сном, ані духом не знає, що трапилося і чому саме з ним. Не забувай, там ще один гімназист вступив у подібне. Чомусь я вірю — той хлопець так само ні до чого лихого не причетний.

— Юрко сидітиме вдома, — відрізала мама. Від гріха.

— А гріхи — не його, Раїсо Лук’янівно. Наш син не подарунок. Не ідеал, як буває з усіма в його віці. Проте він точно не злочинець. Не стоятиме поруч із такою гидотою, як наркотики. Тому він не сидітиме після всього під домашнім арештом.

– Хіба я про якийсь арешт говорила?

– Це пускати з хати нікуди – це і є арешт. Обмеження волі. Яке не має жодних підстав. Бо, повторюся, я вірю своєму синові.

— Я не казала, що не вірю, — вимовила мама.

– Чудово, — тато вперше за день посміхнувся. – Пощастило нам, дорога родино. Канікули. Додай ще два дні, оці суботу-неділю, що будуть. Дев’ять діб, аби розібратися й владнати все.

— Хто це робитиме? Поліція?

— У пас угода з поліцією й гімназією, — нагадав Іван Туряниця. — Сину, ти мене почув.

— Нас, — вставила мама.

Даруйте — нас, — виправився батько. – Родина вірить тобі. Ти ніколи не давав підстав думати про себе інакше. Тому тримайся, ніби нічого не сталося.

— Але ж це не так, тату, — нагадав Юрко.

Знаю. І добре, що ти це розумієш. Просто будь обережний. А я…

Озвався Юрків телефон.

Глянув на монітор — Ліза. Відповів відразу:

— Слухаю.

Як ти міг! — почулося в слухавці розпачливе. — Юрко, я не думала, не могла подумати! Наркотики!

А це вже новий сильний удар. Знову в голові замакітрилося. Веселкові цяточки застрибали перед очима.

– Лізо, послухай…

– Нічого не хочу слухати! Мені заборонили спілкуватися з тобою! Розумієш, узагалі! Гелер через тебе я більше не зможу бачити Дженку! Ніколи, ніколи, ніколи! Ти зрадник, Юра Туряниця!

Не встиг більше нічого сказати – короткі гудки.

Розділ двадцять сьомий
Тут гімназист отримає повідомлення
— Каюся, Івановичу. Дурниць наробив.

Вони зустрілися по третій біля Золотих воріт. До того гімназист якийсь час сидів у своїй кімнаті. намагаючись звести думки докупи. А заодно — перетравити коротку й болючу розмову з Лізою.

Навіть відмовився від звички радитися з бульдогом, тож пес просто крутився біля ніг. Відчуваючи стан хазяїна, тицяв носом у Юркові ноги, намагаючись у такий спосіб заспокоїти. Побувши трохи па самоті й зробивши нарешті висновки, Юрко вирішив поділитися ними не з Джентльменом, а з Назаром Шпигом. Бо ніде правди діти – тут уже кримінал неприхований.

І гімназиста вдарили так міцно, що без поради Досвідченого в подібних справах чоловіка обійтися не зможе. Тож подзвонив сищику, хоча вони домовлялися раніше робити так лише в крайніх випадках. А цей інакше, ніж критичним, не назвеш.

Шпиг слухав, не перебиваючи, тільки мугикав у слухавку, даючи зрозуміти – все чує. Юрко намагався говорити коротко, по суті, наче не урок вивчив, а зрозумів науку. Але все одно кілька разів збився, стрибав з теми на тему, плутався, змішуючи грішне з праведним. Схоже, відставному міліціонеру це не заважало. Нічого не відповів, жодних коментарів. Запитав, чи зможе Юрко вибратися в район Золотих воріт години за дві. Була вже майже перша, гімназист прикинув можливості, пообіцяв. Хоч не був певен, що батьки після всього відпустять без проблем. Обійшлося.

Тато спершу сидів на телефоні, то підносячи голос, то знижуючи його. Мама зайняла себе хатніми справами — завжди робила так, коли треба було заспокоїтись.

Трошки довелося зіграти: сказав, що треба побути наодинці, переживає сильно. До того ж із собакою давно не гуляли. Батько не заперечував, махнув рукою. Мовляв, гуляй, скільки треба. Мама, звісно, спробувала обмежити час, але тато гримнув:

— Раїсо, ми синові довіряємо, забула хіба? Він вільний сьогодні чинити так, як відчуває себе тут, – рука лягла на груди зліва, де серце. — Він дзвонитиме, даватиме про себе знати. А я тим часом шукатиму рішення. Навіть краще, якщо Юрка якийсь час не буде вдома.

Ось так гімназист разом із Джентльменом отримали дозвіл і опинилися точно в призначений час у вказаному місці. Назар Шпиг був стурбований, серйозний, як ніколи, а на круглому лиці навіть з’явилася нова зморшка.

– Яких дурниць?

– Дурних, — буркнув він, невдоволено смикнувши себе за вус. — Ти мені про наркотики в вашій гімназії намагався говорити. Я відмахнувся, бо чомусь вирішив — другорядне, не наше. Тепер бач, по тобі стукнуло. Аби раніше тим перейнявся… А! — він роздратовано відмахнувся.

— І що б ви зробили?

У цей час бульдог підняв голову, рикнув, ворухнув вухом, мовби теж готувався слухати. Зиркнувши на Джентльмена, сищик гмикнув, і заговорив до нього:

— Твого хазяїна й друга сьогодні вивели з гри. Бо вчора вночі ми з ним дивом не згоріли. Спосіб знайомий: підкинули гидоту в кишеню. І зробив це той, хто уже прокрутив такий фінт один раз.

Вова Нещерет, – підхопив Юрко. – Це я з ним напередодні говорив про будинок на Гоголівській. А він напевне передав нашу розмову Павуку. Той порадив Вові зробити так, як я прошу. От і готова пастка. Це я вже там, коли все горіло, здогадався. Тільки, – Туряниця теж зиркнув на бульдога, – запитань від того ще більше.

Джентльмен переступив куценькими лапками й зацікавлено покрутив головою.

— Питань?

— Ага. Хоч би про значок, — Юрко загнув перший палець. — Ми шукали Павукового спільника. Прикмета — без значка. Мали три обломи, ще й я задурно віддав речовий доказ такому собі Баранову, кучерявому типчику з десятого «В». Виручив випадкового бевзя. Вова значок мав, сам бачив.

— От причепився ти зі значком!

— Не скажіть! З нього все почалося, пане Шпиг! Ви мені самі його принесли! Цей слід вів у нашу гімназію!

— Привів не туди, як бачиш.

Бульдог знову рикнув. Юрко перевів подих, загнув другий палець, показав сищику:

— Якщо не Вова загубив значок, але Вова той самий Змій, спільник Павука, то що їх пов’язує? Нещерет — футбольна зірка. Від хімії далекий. Звідки ж тоді взялася ота вогняна суміш, яку ще й загасити неможливо? Отже, є ще хтось.

— На Бога, Івановичу! — замахав руками Шпиг. — Ми ще з цими не розібралися. А ти третього малюєш!

– Він сам намалювався, – гімназист загнув ще один палець, тепер демонструючи цю фігуру бульдогові. – Хто нас урятував? Звідки взявся? Звідки знав, що Павук прийде в той будинок і ви будете там? Зрештою, записку мені хто підкинув? Не Вова, свого б кумира наші пацани з класу не забули. Дехто за ним хвостом бігає!

Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.

Чорт його знає, — мовив нарешті. — Ото питання — всім питанням питання. Знайдемо відповідь па нього — розмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу, — Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. – Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.

Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський бар — минулого разу сищик сказав гімназистові зв’язуватися з ним через тамтешнього бармена.

Вухатого Савку.

Той був на місці, за прилавком.

Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкі — їх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.

Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:

— Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиною — хай би вже. Але з тваринами…

— Я не дитина, — надувся Юрко.

— Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся, — сухо звелів Шпиг, не обертаючись.

Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.

– Бач, – Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть. — Потягнулася ниточка, Івановичу.

— Ви про що?

– Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету має, хай і не очевидну. Кілька разів сказав – не жени порожняк. Чув?

– Ага. Минулого разу, коли вони зі Стрельцовим балакали — теж. Але хіба це щось дає? Фразочка поширена.

– У пас — менше, ніж на Донбасі. Типовий донецький вираз. Ще й тон різкий, говорить уривчасто, ніби хоче вдарити словом. Ось тобі й підказка, — сищик тицьнув пальцем на Савку. – Паш друг на моє прохання зранку вже поцікавився, чи не чув хто з наших спільних знайомих, київських поганців, про Павука з Донбасу.

Такий Павук справді на весь Київ один, — озвався вухань. — Рік тому втік із рідного Донбасу. А до того радісно вітав російську армію. Потім, як багато хто з місцевих бандитів, подався в найманці. А тоді зрозумів — убити можуть, бо війна. Тихцем перебрався в тил. І так жирувати почав, що розлютив навіть тамтешніх бандюків. Змушений був тікати спершу в Харків, потім — сюди.

— Справжній павук, виявляється, — пояснив Шпиг. — Таку павутину розкинув, стількох у свої сіті зловив.

– Наркотики, — вставив вухатий бармен.

-Що?

— Вони теж, — кивнув сищик, переможно випнувши при цьому груди. — Бач, як усе склалося й прояснилося. Маємо тепер зв’язок Вовн з Павуком, якого шукали й не могли знайти. Через нього гидота розходиться по школах та гімназіях. Такі, як ваша футбольна зірка, є посередниками. За це гроші платяться, самі вони не бавляться. Знову питання, чому на такс йдуть хлопчаки, в яких удома все є, батьки відомі й успішні… А, вічне воно! — Шпиг відмахнувся. — Давай до наших справ.

— Ага, давайте, давайте, — втрутився Савка, почухавши за вухом. — П’ятниця сьогодні. За годину тут почнуть збиратися постійні клієнти. Кінець робочого тижня, сам розумієш.

Відставний міліціонер потер руки.

— Ну, поїхали. Хоч Павуком себе нарече, хоч Папою Римським, прізвище й ім’я має від народження одне. Доби не мине, як я його вирахую. А далі — справа техніки. Більше він гидити не зможе, бо я йому руки повириваю, — сищик підморгнув. — Тепер почнуться відповіді. Як-як, ти кажеш, нова охоронна фірма у вашій гімназії називається?

— «Ваша Варта», — згадав Юрко.

— Дивись сюди.

Видобув Назар Шпиг телефон з кишені пальта. Налаштував інтернет. Швидко ввів у пошукову систему назву. Почекав, поки завантажиться офіційний сайт. Юрко впізнав емблему, яку бачив зранку на формі охоронця. А сищик уже ковзнув сторінкою донизу, знаходячи контактну інформацію. Показав гімназистові й бармену.

— Бачили? Співвласник — відомий нам пан Віталій Стрельцов. Хоча я підозрюю, власник він повноцінний. Послуги фірми коштують дорого. Кажеш, Стрельцов добре знайомий із паном Раєвським, вітчимом твоєї подруги?

— Коли я його застав у Раєвських вдома, ті двоє були схожі на гарних друзів, — процідив Юрко, вкотре згадавши про Лізу, і враз осяяло: – Гак це ж Раєвський сказав! Ну, Лізі, про мене! Ніхто не знав, що зі мною сталося сьогодні!

Майже ніхто, — зауважив Шпиг.

– Але Раєвського в кабінеті директора не було! Андронакі йому сказав? Навряд! Значить, Медвідько!

Ще один друг і партнер Стрельцова, — вдоволено кивнув сищик. — Бач, яке хитре павутиння.

Пожежа через свого спільника Вову підкидає наркотики комусь випадковому. Далі долучається Медвідько, який нібито має оперативну інформацію. Ваш директор погоджується зам’яти скандал. Першій зразковій він не потрібен. Потім Раєвський, якого ти, Івановичу, так само бачив у гімназії недавно, переконує папа Андронакі поміняти охорону. І — вуаля! — Шпиг зробив рукою театральний жест. — Фірма «Ваша Варта» отримує чергового клієнта, який буде багато платити, адже гімназія має заможних благодійників. Отак вони роблять бізнес.

Юрко наморщив лоба, закусив губу.

— Не зовсім випадковий.

-Хто?

— Антон Линевич. Той, кому Вова Нещерет підкинув такі самі пігулки. Це суперник його.

— Ух ти! Дівчину не поділили?

— Діана Загорій, — пояснив Юрко. — Вона не повелася на футбольну зірку. їй Антон більше подобається. Не тому, що шахіст. Просто… — він зам’явся, — ну, не знаю. Не поясню…

— Нічого, — сищик поплескав гімназиста по плечу. — Колись зможеш. А сказав ти мудру річ, напарнику. Вова ваш двох зайців убив. І доручення Павука виконав, який на Стрельцова працює. І конкурента з гімназії прибрав, Так само тебе сьогодні вивів з гри. Лишається тепер вичислити…

Савка вже помітно нервував, аж краєчки вух почервоніли.

Слухайте, може, десь-інде будете вичисляти?

Час уже, ось-ось народ повалить.

Що збирався відповісти Шпиг — невідомо.

Бо враз у Юрковій кишені писнув телефон повідомлення прийшло.

Гімназист звик відразу читати й відповідати.

Витяг мобільника.

Відкрив послання.

Пробіг очима раз. Потім — другий.

Шкіра взялася сиротами.

Мовчки показав Шпигові.

«ЗРОБИТЬ ЦЕ ЗА ГОДИНУ. ЗНОВУ. ПОДІЛ. ВСТИГНИ»

Нижче значилася точна адреса.

Розділ двадцять восьмий
Тут гімназист робить останнє відкриття
— Пастка. Ще одна.

Гімназист і сищик стояли на вулиці біля бару, з тильної сторони, де Юрко припнув бульдога. Джентльмен досі стрибав на прив’язі й помітно нервував. Хвилювання хазяїна передалося йому, а заразом і неспокій Назара Шпига відчував. Знайома поведінка — так завжди бувало, коли бульдог нюхом відчував бій і починав готуватися.

— Капкан, — повторив сищик.

— Навряд, — хитнув Юрко головою.

— Чому так вирішив? Я тобі, Івановичу, як собі вірю. Давно казав — не по роках мудрий. Та, однак поясни.

— Третє питання, пане Шпиг. Тс, без відповіді. Ми ж шукаємо третю особу. Тобто, я припустив — вона існує. Ви кажете — нема, досить уже тих, що є. Але час іде. Тут попереджають: маємо годину.

Шпиг смикнув себе за вус, потім легенько тупнув ногою. Бульдогові не сподобалося, він обурено тявкнув. Юрко похитав головою, Джентльмен пирхнув, сів, намагаючись зберігати спокій та старанно це демонструючи.

— Поясни, Івановичу.

– Є хтось, хто добре обізнаний у справах Пожежі. Давайте так його називати, щоб не плутатися.

— Не тягни вже!

– Ця особа, – зітхнув Юрко, – повідомила про нову акцію, яку треба зупинити. Минулого разу, в записці було просто попередження. Наш невідомий інформатор знав, що я шукаю Змія. Але це — не Вова Нещерет. Той міг би придумати, як підкинути першу записку. Проте зараз тягнути мене в пастку безглуздо. Мене виведено з гри, пане Шпиг. Його стараннями, його зусиллями. Для чого тепер мене добивати?

— Свідок.

Що я бачив, що знаю? — гімназист уже заводився, лице пашіло. — Те саме, що й ви! А якби могли комусь сказати раніше — хіба б не сказали? Ви ж самі говорили: не послухають, не повірять, забалакають! Невже Павук, тим більше – Стрельцов не розуміють цього? Та спалити нас ніхто не наказував!

Помилка, Івановичу. Він же чекав там…

…На вас! Не на мене! Моя поява внесла корективи в Павукові плани. Та не думаю, що Стрельцов таке схвалив би. Вбити вас — мабуть. Мене? Гімназиста, учня, дитину? Після такого точно не мав би спокою, згодні?

Шпиг потер потилицю.

— Чорт його знає… Може, ти й правий. То, значить, маємо янгола-охоронця?

— Не певен, що янгола. Але після нічного порятунку — охоронця точно. Пане Шпиг, годинник цокає! В нас хвилин сорок!

— Яка там адреса?

Юрко знову показав повідомлення.

— Звідси — так і їхати, якщо пощастить.

— Я тут міркую… А якщо все ж поліцію смикнути? З вашими зв’язками…

— Можна й треба, — ствердно кивнув сищик. — Але тільки тоді, як перевіримо усе, що отут сказано, — палець тицьнув на телефон в гімназистовій руці, — перевіримо. Ох, були б колеса… Казав тобі, не казав — спалили мою машину бандити десь так рік тому. На нову сищицьким хлібом не скоро заробиш.

— Таксі?

— Піду ловити. Стій тут, поки я гукну. З собакою не всякий повезе.

Джентльмен сердито рикнув на ці слова. Юрко розвів руками: хоч не хоч, песику, а так є.

Після четвертої під кінець жовтня вже повільно, проте впевнено сутеніло. Невпинно наближалася «година пік». Ще й дощик дрібний засіяв, а це поганенько. Без того центр міста поступово замирав у заторах, як часто буває у п’ятничний вечір. Сльота лиш підсилювала звичний багатьом, та все одно нестерпний, транспортний колапс.

Уздовж Ярославового Валу, ближче до перетину з Володимирською, вже скупчилися автівки, що рухались повільно або взагалі не рухались. Поки Шпиг намагався в сутінках під дощем відшукати таксі чи хоча б того, хто захоче повезти, Юрко вирішив дещо перевірити. Біля сищика не ризикнув би. Той скаже — засвітимося, викажемо себе, й матиме в чомусь рацію.

Та руки свербіли.

Глянув Юрко ще раз на номер телефону, з якого надіслали повідомлення.

Незнайомий. Не підписаний. Навіть оператор не такий, як у нього.

Дзвонити на нього, відповідати невідомому – небезпечно. Відштовхнути можна.

Але вихід є.

Знайшов Юрко серед нещодавніх вхідних дзвінків номер Діани Загорій.

Набрав.

Дочекався відповіді.

— Привіт, це Юра Туряниця… Слухай, допомогти можеш? Потім поясню… Ну, в мене така сама ситуація, як в Антона… — на тому боці слухавки почув зойк і слова співчуття. — Потім, кажу. Зараз перешлю тобі номер. Може, ти знаєш, чий. А ні — просто придумай, як подзвонити й дізнатися, хто там сидить, чия трубочка… Ага- ага, Антона попроси. І, Діан… Терміново. Вибач, ну… Дякую!

Зиркнув спершу на принишклого бульдога. Потому — в той бік, де Назар Шпиг бігав хідником від машини до машини. Швиденько зробив кілька маніпуляцій на клавіатурі, відправивши загадковий номер Діані.

Все.

Чекати треба.

— Бігом сюди! Заснув там!

То сищик гукав, махаючи руками, мов крилами млина. Таки домовився з кимось, бо нетерпляче тупцяв поруч з автівкою. Гімназист відв’язав бульдога, намотав край ретязя на кулак. Джентльмен рвонув з місця сам — так знудився. Коли Шпиг відчинив задні дверцята, скочив у салон першим.

— Без намордника, — прогундосив невдоволено худий горбоносий водій у куртці, вдягненій на спортивний костюм.

— Домовлялися, — кинув відставний міліціонер, вмощуючись поруч із ним, озирнувся. – Сів, Івановичу?

– Він мені сидіння подере – правив своє горбоносий.

Агрегат у тебе не новий, – Шпиг поплескав по бардачку. – Давно пора обновити. Хоч перетягнені оббивку.

– Машина моя – діло не твоє, – відрізав водій. — Зв’язався з вами…

— Ми домовилися, — сищик підніс голос. — Ти бублика крути.

Дзенькнув Юрків телефон.

— Тобі зараз дуже треба з кимось говорити? буркнув сищик. — Бульдога краще тримай. Бач, чоловік хвилюється.

Ковзнув гімназист поглядом.

Номер Діани на моніторі.

Два слова, пане Шпиг. Важливо, — і відповів негайно: — Я тут, я тут!

Водій тим часом намагався викрутити з затору.

Алло, ІОрчику? Слухай, там просто все вийшло! Антон має той номер. Я попросила його туди дзенькнути. Він перші цифри набрав, далі прізвище висвітилося. Умора!

Шпиг нервово позирав на годинник.

Бульдог умостився поруч із гімназистом, завмер, намагаючись зайвий раз не нагадувати про себе.

— Чому умора? — спитав Юрко.

Почув відповідь.

Подякував. Побажав гарного вечора.

Чи міг додуматися сам, раніше…

Мабуть. Аби мав більше часу на розпитування й роздуми.

Тепер знав, кого вони зі Шпигом прозвали Змієм.

І хто насправді був спільником Пожежі.

Лишилося дізнатися, чому він урятував їм життя й зараз попередив про наступний злочин.

Розділ двадцять дев’ятий
Тут треба пристебнути паски безпеки
Старенька автівка продиралася крізь затор повільно.

Час невблаганно спливав. Горбоносий водій тихо лаявся, клянучи себе за те, що погодився, і пасажирів, котрі впали йому на голову. Джентльмен нетерпляче бив лапою об сидіння. Назар Шпиг нервово смикав себе за вус.

Вологі сутінки накривали Київ. Дратували постійні гудки — водії так намагалися підштовхнути один одного. Ніби від того проїжджа частина стане вільнішою сама по собі.

Можна ж інакше поїхати, — зітхнув Шпиг. — Аби я за кермо сів…

Ти сиди, де сидиш, — огризнувся горбоносий. — Теж мені, навігатор знайшовся. Ох, зв’язався я з вами…

Якого чорта хамиш, дядьку? — сищик спробував примиритися.

— А ти якого лисого бомкаєш під руку? Бо зараз плюну на все — ідіть, гуляйте. Заробітку з вас ось-о!

Взяв водій та й скрутив дулю.

Помахав перед собою, не тицяв нікому.

Але саме від того урвався Назарові Шпигу терпець.

— Слухай, ти! – сильна рука перехопила бешкетну кисть, трохи вивернула. — Або вези, як скажу, або вилазь! Ми поспішаємо!

— Ти зараз сам вилізеш! — гаркнув той, висмикнувши правицю з лещат. — І весь звіринець твій з дитячим садком! Вимітайтеся, досить з мене!

Та враз завмер — і він, і Юрко разом із ним.

Сищик витягнув із внутрішньої кишені пістолет, зігнув руку в лікті, наставив дуло на водія.

— Все, дядьку! Ти мені набрид. Геть!

Добре, що в цей час машина стояла — інакше не уникнути б аварії.

— Е-е! — горбоносий подався назад. — Це що… Ти… Ви грабіжники? Викрадачі автівок?

Вільною рукою Шпиг витяг з кишені пальта ключі. Простягнув наляканому грубіянові. Той узяв машинально. Потім сищик дав йому візи- тівку, прогарчав:

— Тут адреса. І всі мої дані. Як тебе звуть?

— Мик… Мик… Микола, — вичавив той, не зводячи очей з дула.

— Слухай сюди, Миколо. Маєш адресу, тут недалеко. Ключі від квартири. Вилазь і йди туди. Сиди й чекай. Гам холодильник, у ньому багато чого. Я недавно трохи грошей заробив, набрав різної смакоти. Сиди, їж, видихай, відпочивай. Нам просто потрібні колеса. Твої цілком підійдуть.

— Я довезу, — голос горбоносого тремтів. – Я сам довезу. Задарма, грошей не треба.

— Заплачу, ми домовились. Навіть трохи накину за оренду машини. Але ти вже не довезеш, друже мій.

— Ч-чому?

— Я, до відома, всю свою молодість Києвом бандитів ганяв. Ночами переважно. Вони тікали, але не від мене. Я такі проїзди знаю, що ні ти, ані хто інший не проскочить. Тому пускай за кермо, часу в нас уже нема.

Позаду гавкнув бульдог.

Це поставило крапку — горбоносий більше не сперечався. Хутко вибрався під дощ. Нахилившись уперед, Шпиг крикнув навздогін:

Не викрадення це. Почитай візитку, все зрозумієш. Але як не віриш — можеш викликати поліцію. Поки нас шукатимуть, ми, думаю, свою справу зробимо. Далі самі копів гукнемо. Але краще сиди, чекай. Дякую за розуміння.

— Будь ласка… Щоб ти скис!

Горбоносий Микола швиденько перебіг вулицю.

Сищик вмостився за кермом.

— Пристебніть ремені, шановні пасажири.

Сказав так – і показав приклад.

Пошукав Юрко біля себе ремінь безпеки. Знайшов, витягнув, підсунув плече, затягнув. Поворушився, пересвідчуючись — не так вже й міцно, та в разі чого виживе. Зиркнув на Джентльмена. Пес поводився дивно, зовсім не звично для себе: скрутився клубком, підліз хазяїнові під бік, принишк. Наче не перевірений бойовий товариш, а побитий мокрий цуцик.

— Тримайся, — сказав гімназист, тісніше притулив бульдога до себе.

А Назар Шпиг уже почав перегони.

Жовтневі сутінки майже проковтнули місто. Чітко бачити дорогу перед собою не дозволяв дощ, що підсилився, й ввімкнені «двірники» вже не могли до пуття впоратися з краплями. Попереду блимали проблискові вогні, машини повільно рухалися й кінця затору видно не було.

Ось лиш відставний міліціонер приймати ці правила не збирався.

Юрко не помітив, звідки взявся той поворот праворуч, у двір. Зате Шпиг напевне знав про нього, тож вивернув «бублика» і зробив складний маневр звернув просто перед фарами автівки, що саме хотіла виїхати. Обурений зухвалою, зовсім неетичною поведінкою, водій гнівно засигналив, та сищик не зважав. Ковзнувши в двір, миттю крутнувся в протилежний бік, проскочив вглиб двору між двома будинками.

Паралельні стіни утворили вузький прохід.

Тільки не для машини, якою кермував Назар Шпиг.

Проскочив, чиркнувши лівим боком. Потім штовхнув сміттєвий бак, перекинув, не зупинився — лише здав трохи назад, щоб краще розвернутися. Попереду фари не висвітлювали, здавалося, жодного проїзду. Тим не менше, машина впевнено рушила, опинилася в сусідньому дворі.

Вчепився сищик у кермо.

Нахилився, мало не влігшись на нього грудьми.

У тиші Юрко чув, як скриплять міцно стиснуті Шпигові зуби, як він тяжко дихає. А ще – стукіт трьох сердець в унісон. Його, свого і собачого.

На яку вулицю вони так виїхали, гімназист поняття не мав. Хоч любив гуляти старим містом, у такі незвідані нетрі забрідати не доводилося.

Вулиця майже відразу пішла вниз, не стрімко, але відчутно. Коли сищик пустив машину з гірки, не збавляючи при тому швидкості, Юрка позаду сильно тряхнуло. Аби не тримав бульдога, той сповз би на підлогу, йому під ноги. Скрикнув від несподіванки, та Шпиг не зважав. Наче й не було нікого поруч.

Фари висмикували з сутінків погано вимощену дорогу. Авто зміїлося разом із нею, сищик щось буркотів собі під носа, чи то заспокоюючи себе, чи, навпаки, поганяючи. Поступово шлях почав вирівнюватися, і за останнім поворотом нарешті вигулькнула широка вулиця. Вона теж вела вниз, в бік Подолу.

Шпиг різко загальмував, пропускаючи вперед автівку, в чий бік ризикував врізатися, аби вчасно не став. Але наступної миті так само рвучко помчав уперед, дивним, незбагненним для Юрка, чином обійшовши того, кому щойно дозволив проїхати. Потім, вправно петляючи і змушуючи машину виконувати справжні елегантні балетні па, обігнав ще кілька автівок. Напевне сищик порушував зараз правила. Та робив це старанно, аби ніхто й ніщо довкола не постраждало від його поспіху.

Ще трохи — і вискочили туди, де їхати стало легше.

В одному місці довелося звернути на тротуар. Але Шпиг зробив не, лиш переконавшись, що довкола й близько нема пішоходів. Юрко підозрював – сищика вже не один водій облаяв за ці маневри. Та розумів: інакше, на жаль, зараз не вийде.

До вказаного в посланні часу лишалося менше п’яти хвилин.

Шпиг гайнув на червоне світло, вчергове зрізаючи шлях. Пірнув у найближчий поворот, проскочив його й вилетів просто до широкого й високого будівельного паркану. Далі ходу не було. Скреготнули гальма.

— Живі? — озирнувся він. — Кінцева зупинка. Вилазьте, приїхали.

З машини всі троє вибралися одночасно. Ставши на чотири, Джентльмен відчув себе впевненіше, гавкнув. Шпиг знову витягнув пістолет, великим пальцем зняв із запобіжника. Покрутив головою.

— Ніби тут. Де ж прохід?

Бульдог повів носом. Смикнув ретязь, задріботівши вперед. Юрко подався за ним, Шпиг — за Юрком, на ходу обігнавши обох.

Вони стояли біля хвіртки в паркані, забитої дошками.

Як здавалося на перший погляд — у темряві.

Потягнув сищик – дошка відійшла. З цвяхом уже до нього хтось встиг упоратися. По той бік огорожі височів похмурий двоповерховий будинок. Нічим не відрізнявся від собі подібних старців: перекошений дах, порожні сліпі вікна, вивалені двері, нежила похмура аура навкруги.

Шпиг рішуче посунув уперед.

Юрко з бульдогом ледь встигали за ним.

Зайшов сищик не криючись. Став посеред порожнього приміщення, стиснув руків’я пістолета, гукнув на повний голос:

— Ну ти, Павук! Каракурт недороблений! Вилазь, ми вже тут!

— І як ви тут узялися? По ходу, протягом надуло…

Почулося це ззаду.

Розділ тридцятий
Тут в дію вступлять пістолет, кулаки й собачі зуби, а також буде доведено — помста буває солодкою і справедливою
Знадвору вже темно, а тут — і поготів.

Назар Шпиг став так, що ззаду Юрко Туряниця опинився під його прикриттям. Та гімназистові кортіло бачити все, хай навіть ризикує відкритися й опинитися на передовій. Бульдог наїжачився, нагнув голову, загарчав на темну постать, яку бачив перед собою.

Павук стояв у дальньому кутку поруч із віконною рамою. Одяг — не яскравий, однотонний, чорна маска-балаклава на голові. Блищали лише очі в прорізаних отворах. Він виставив наперед руки, показав розкриті долоні.

Нема в мене зброї. Чого ж ви троє на одного? Я тут просто гуляю.

Сказавши це, зробив крок уперед.

На місці стій, Павуче! — гаркнув Шпиг, загрозливо гойднувши пістолетним дулом.

— Де ви тут павуків знайшли? Тут самі пацюки, — реготнув той. — Ви мене, ма’ть, із кимось сплутали.

– Ні з ким ми тебе не переплутали. Ти той, хто нам треба.

— О! Глянь, хлопчику, твоєму дідусеві всюди павуки ввижаються, — блазнювато протягнув палій. — Це ж лікувати треба. Не боїшся водитися з божевільним?

– Я зараз собаку відпущу, — вичавив Юрко.

Хотів, аби вийшло грізно. Та сам почув — не вдалося. Радше кумедно, по-дитячому якось. Навіть бульдоже гарчання нічого не змінило. Павук далі відверто знущався.

— То ви сюди прийшли вдвох собаками мене цькувати? Що я вам зробив? У вас гра така? Мені не подобається. Іншу давайте. Ми взагалі не знайомі!

— Вчора, паскудо, ти хотів нас обох спалити на попіл, — процідив сищик. — Цього я тобі ніколи не подарую.

— О! А що подаруєш?

— Пане Шпиг, він заговорює нас! — попередив Юрко.

— Та чув я таке сто разів, — відмахнувся відставний міліціонер. — А бачив ще більше. Щоб ти там не говорив, Павуче, все одно підеш зі мною. І краще добровільно.

— Чим краще? — питання було щирим.

— Бо вчорашня ніч — наша з тобою особиста справа. Й лишиться між нами, обіцяю. Якщо сам щиросердно розкажеш про спалені тобою будинки. І про замовника цих акцій. Такого собі пана Стрельцова. Це ж він тобі платить? Може, ти його не знаєш?

— Знаю.

Тон палія враз змінився. Куди подівся блазень-лиходій з дитячих мультиків, який любить сваритися з героями. Павук розпрямив плечі, ривком зняв балаклаву, кинув під ноги. Очі звикли до темряви, його лице тепер можна було розгледіти. Але Юрко бачив перед собою звичайну людину. Дорослого чоловіка середніх років, абсолютно нічим не примітного зовні. Побачивши такого на вулиці, не затримаєш у пам’яті, навіть якщо він заговорить до тебе чи спробує познайомитись. А коли піде собі – не впізнаєш вдруге.

Ти правий, Шпиг. Набридло крутити. Тим паче з вами, нікчемами. Гляньте на себе. Дядько з вусами, шмаркач і кривоногий песик. Хто ви такі, всі разом і кожен окремо? Що ви можете? Порожняк! А Стрельцов може багато. Не все, згоден. Та можливостей має більше. І кожним ходом позбавляє вас і таких, як ви, сили.

Гарно, чорт забирай, про хазяїна співаєш, – гмикнув сищик. — Тільки ж у Стрельцова так само хазяїн є. Свої гроші він платить тобі і таким, як ти? Вдавиться швидше! Він виконує накази своїх російських друзів. Якщо, звісно, в тих, хто воює з нами та цілим світом, десь друзі лишилися.

— А хто, як не друзі?

– Слуги, — відрізав Шпиг.

— Навіть та-ак! — протягнув Павук. — Тоді скажи, чому тут, в Україні, де ніхто нікому ніби так не служить і де всі, як кажуть, вільні й до свободи спраглі, отакі будинки вже з десяток років стоять, мов смітники? Про їхні славні історії, про важливих мешканців згадують, коли будівлі сходять на пси. Коли так, Стрельцов правий. Це все простіше спалити, бо муляє око. Знаєш, як кажуть — очі не бачать, то й серце не болить.

— Точно підмітив, — гмикнув сищик. — Так, є нам за що себе сварити. Багато чого не зроблено. Ще більше — занедбано. Чому б таким, як Стрельцов та його господарі, яких я щойно назвав, не дати нам спокій? Не плюнути на нас із нашими труднощами й бідами. А займатися своїм, не менш занехаяним. Про це не говорили ніколи?

— Давай зараз інтересами мірятися! — вишкірився Павук. — Подякував би краще. Непотріб за тебе прибирають. Краще скажи мені…

– ПАНЕ ШПИГ!!!

Вдалося-таки палію забити їм баки.

Тільки в останній момент помітив Юрко Павук, поки вів свої промови, непомітно й нечутно наближався.

Коли звертався до сищика, вже був так близько біля нього — руку простягни. Саме це й спробував зробити Павук, і що стискав у кулаку — не розібрати. Щось небезпечне для життя, не інакше.

Шпиг пірнув під руку.

Павук величезним стрибком скоротив відстань до вікна.

Гімназист пустив бульдога.

Джентльмен із риком полетів на палія.

Але в той самий момент на нього кинувся сищик.

Собака й чоловік зіткнулися. Бульдог живим клубком потрапив Шпигові під ноги. Не очікуючи такого, сищик зашпортався й заорав носом.

До того ж не втримав пістолет.

— ПАНЕ ШПИГ!!! — знову вигукнув Юрко.

Знову запізно. Павук не розгубився, миттю скористався слушною нагодою. Міг же стрибнути крізь сліпе вікно й дати драла. Але не втримався — скочив ближче, грубим носаком від- футболив зброю далі в кут.

Святкував уже перемогу — в груди себе кулаками замолотив, наслідуючи Кінг Конга.

Блазнювання усе ж зло, як і закоханість у себе самого.

Назар Шпиг негайно довів це.

Де й подівся, мов розчинився в темряві, кумедний опецькуватий дядько, вусань із невеличким черевцем. Замість нього з’явився зграбний вправний вояка, який лежачи, ривком перекотився й схопив Павука за ногу.

Знову перевернувся.

Сіпнув у русі.

— А-а-а! — зойкнув палій.

Замахав руками в повітрі, поточився й гепнувся, здійнявши над собою хмарку пилу. Проте вдарив ногою, вціливши Шпигові в маківку. Тільки капелюх пом’якшив удар, хоч і злетів з голови. Хватку довелося послабити. Пожежа вирвав ногу. Вороги розповзлися врізнобіч.

Скочили на рівні майже водночас.

Гавкав, захлинався Джентльмен.

— Тримай пса! — рявкнув Шпиг. — Під ногами він!

— Але…

– ТРИМАЙ, Я СКАЗАВ!

Юрко слухняно потягнув повід обома руками, намотуючи край на правицю міцніше.

А далі почалося таке, що навіть войовничого бульдога змусило замовкнути й завмерти на якийсь час.

Двоє просто посеред порожньої кімнати давно занедбаного й покинутого будинку звелися в рукопашному двобої.

Пожежа рухався легко, спритно, впевнено. Поки його атаки нагадували гру-дражнилку. Руки миготіли швидко, й навряд чи всякий противник міг випередити удари. Та не на того напав: Шпиг раз по раз пірнав під кулаки, зіщулившись, закрившись й ставши в глуху оборону.

Але все-таки пропустив черговий удар — дістав по голові, зупинився, і впав би — за стіну втримався. Не чекаючи, користуючись нагодою, Павук атакував знову. Наступний удар, тепер уже копняк ногою, розвернув сищика спиною до стіни.

Посунув Шпиг донизу, на підлогу.

Задоволений Павук навис над ним, розставивши ноги.

Між них і отримав.

Сищик вперіщив знизу, діставши вразливе місце носаком й змусивши палія зігнутися з криком. Тут же розпрямився, ніби не був щойно битим. Ударив кулаком, діставши Павука крюком під щелепу. Наступний влучний удар прийняла вилиця.

Спробував той захиститися, відбитися, знову оволодіти боєм.

Дзуськи!

Назар Шпиг згріб Павука двома руками за барки. Той був вищим від сищика, як, зрештою, будь-який пересічний чоловік. Тому і здивувався Юрко, коли відставний міліціонер надлюдським зусиллям підняв палія над підлогою. Струснув, мов дерево зі стиглими плодами.

Не штовхнув — жбурнув у куток.

Лише тепер видихнув, взявся рукою за забите місце на скроні, потер. Повернувся до Юрка, знову перетворившись на давно знайомого опецька.

— Якось так. Подай мені пістоля, Івановичу.

Знову рикнув бульдог, смикнув ретязь.

— А про це ви забули, невдахи!

На очах чоловіка, хлопчика й собаки Павук підвівся, міцно став на ноги й показав те, що невідомо, як опинилося в його руці. Невеличка довгаста річ; пальці стиснули краї з обох боків.

— Ось ваш старий знайомий! — реготнув палій зухвало. — Це Вогняний Змій! Ви бачили його силу! Бачили, як горить! Цей вогонь не можна загасити! Знаєте, чому я вирішив зробити це так скоро і не серед ночі? Бо влада вогню діє, коли людці, подібні до вас, ходять собі містом, сидять у кафе, танцюють у клубах чи якось інакше розважаються! Не треба чекати ночі! Я робитиму це, коли захочу! Ніхто мене не зупинить, ніхто не зашкодить!

– ТА ЗРОБИ ВЖЕ ЦЕ, ХВАЛЬКО!

Знову хтось говорив за їхніми спинами.

Завмер Павук, явно не чекаючи такої появи.

Шпига це теж заскочило зненацька. Він розвернувся й став так, аби бачити нову особу і при цьому не зводити очей з Павука. Бульдог схвильовано задріботів лапами. А Юрко Туряниця не повертався. Сказав, аби добре почули:

– Дякую за попередження, Едику. І особлива подяка за вчорашнє. Не будь тебе, ми б тут не стояли.

А тебе, Турянице, там узагалі не мало б бути! — відповів Едик Баранов із десятого «В».

– Так, стоп! Я нічого не розумію! Чого ти приперся! — гаркнув Павук із кутка.

Щоб на власні очі глянути, як працює моє творіння, — пояснив Едик, тепер виходячи наперед, і його сутула постать заступила віконний отвір. — Але ти мене вичислив, малий. Як дізнався?

— Ти ж сам написав!

— Зі свого телефона. Номер я тобі не давав.

А ти свій позначив у оголошенні, коли шукав, кому б значок віддати.

— Зате твій номер має Антон з паралельного класу. Друг Діани. Це вона згадала смішний випадок, коли ти ледь не спалив кабінет хімії. Бо доводив нашій Блоховській свої таланти. Адже ти сам з Донбасу. Антон сказав Діані, вона – мені.

— То й що! — огризнувся Едик, труснувши кучерями. — Відразу ворог?

— Через таких, як Павук, переселенців часто ворогами вважають, — визнав Юрко. — Ось ти й хотів про себе заявити. Щоб поважали за таланти, а не за те, де народився й живеш. Винайшов суміш, яка спалахує від повітря і ніколи не гасне. Ну, все тоді загасили. Тебе вигнали з хімічного гуртка. Ти образився. Далі легко додумати.

— Е, то оце, виходить, той самий спільник Павука? — від подиву Шпиг знову почав втрачати пильність. — А той, як його… Вова Нещерет?

— Як бачите, зірка гімназійного футболу приторговувала наркотиками в школі. Хто його, гордість нашу, запідозрить? Як невизнаний хімічний геній зійшовся з палієм, історія окрема. Думаю, ми її почуємо…

— А я думаю — ви вже занадто молотите язиками! — нагадав про себе Павук. — 3 тобою.

Баранов, розмова окрема. Чого припхався не знаю. Але вляпався ти, щеня, по самі вуха!

— Хіба не я сказав про це місце? – несподівано рівним голосом мовив Едик.

— До чого тут…

— Хіба не я дав тобі чергову порцію своєї вогняної суміші? — правив той своє, не слухаючи.

— І далі що?

— Роби, як треба. Мені набридло! — тепер голос дзвенів. — Мене нарешті повинні побачити, почути й оцінити! Я для того почав ці всі справи з тобою! І весь час у тіні! Давай, ПАЛИ!!!

— Запалю! Коли ти вже так — справді, хай всі бачать!

Павук замахнувся.

Едик незворушно стояв і дивився на нього.

Шпиг думав, що робити, рахуючи варіанти.

НІ!!! — загорлав Юрко.

Павук кинув пробірку.

Брязнуло розбите скло.

Всі завмерли.

Нічого не сталося.

Першим оговтався Павук. Заметушився в кутку, покрутив головою, ступив крок уперед, потім – назад. Нагнувся, видивляючись перед собою. Навіть для чогось подмухав, наче від того вогонь з’явиться швидше.

– Не старайся, – єхидно сказав Едик Бара- нов. — Воно не загориться. Більше мій Вогняний Змій, моє дітище, шкоди не наробить.

— Ти… Ти довго думав, зраднику? — видушив із себе палій.

— Довго. Ще б думав. Але вчора, в тому будинку, побачив, на що ти здатен. Я хотів, аби тебе зупинили, а про мене не дізналися. Бач, не вийшло. Довелося взятися самому.

Кожне його слово мовби приводило сищика до тями після тривалого непритомного стану.

— Так ти за нас, чи як тебе розуміти? Зовсім вже заплутав тепер!

— Я сам за себе, — відповів Едик. — Тому й писав записки й повідомлення ось йому, кивок на Юрка. — А ще раніше підкинув на місце пожежі свій значок. Дуже хотілося підказати слід, де шукати палія.

— Так щоб тебе не зачепило? Хотів осторонь бути?

— Довго пояснювати. Хоча мислите як треба. Знову всі захопилися — заговорилися.

Лиш на коротку мить випустили Павука з уваги.

Той уже зрозумів — програв, і чекати більше нічого. Кинувся зі свого кута до віконного отвору, на ходу відштовхнувши Едика, який перегородив шлях. Вже скочив на підвіконня. Зараз утече, заляже глибоко, шукай його потім. Ще й доведи, що саме він старі будинки палив.

Але і Юрко захопився викриттями й сповідями.

Заслухався, пильність утратив, як і всі. Хватку послабив, шкіряна ретязь виповзла з розтисну- того кулака.

Відчув свободу Джентльмен.

Ніхто тепер не стримає.

Кулею з місця зірвався. Стрибнув, як ніколи не стрибав. Зуби націлив, куди треба. Схопив, зімкнув щелепи.

Повиснув у палія ззаду, нижче спини.

А криків його не чув ніхто. Машини гули ззовні, рух у п’ятницю ввечері посилений. Та й затягнули Павука всередину вчасно.

Уже потім Назар Шпиг швиденько гімназистам інструкції дав.

Розділ тридцять перший
Тут стається бажане примирення
Одного не врахував досвідчений у кримінальних справах чоловік — Юрко — хлопчик, жива людина й не звик до тих потрясінь, які довелося пережити за короткий час.

Удома його не було трохи більше трьох годин. Здавалося — вічність. Ну добре, нехай не вічність. Але цей час видався гімназистові точно довшим за добу. Тож сам здивувався, глянувши на годинник, коли Едик Баранов на прохання, точніше — за наказом Шпига — провів їх із Джентльменом додому. Добре, хоч батьки виявили тактовність, не дзвонили синові. Юрко сам набрав їх, щойно вийшли з врятованого будинку.

Дорогою розпитав Едика про все детально. Дізнався, що хотів, не було в цій історії вже білих плям. Можна сказати, розпрощалися ще не друзями, але вже — гарними приятелями. Попри все, що було. Вислухав його Юрко й навіть зміг зрозуміти.

Та вдома під вечір почало теліпати.

Лоб ряснів холодним потом. Терпнули кінчики пальців. Ноги підкошувалися, наморочилася голова. Стрімко підскочила температура, почалася гарячка.

Мама переполошилася, як побачила – власних сил і знань бракує, викликали швидку. Тато відразу сказав: нервовий зрив у хлопця. Ще б пак, такий стрес зранку пережити. То він ще нічого про інші стреси й пригоди не знав. Інакше б все стало ясно раніше. Не всякий дорослий, міцний та гартований, нормально переживе, коли вдасться вирватися з обіймів смерті — полум’яних, без перебільшення.

Ну, деталі зайві.

Хоч як — стрес, нерви, перевантаження.

Провалявся Юрко всі вихідні. Вставав мало, зате спав багато. Тож відновився досить швидко. А понеділок, перший офіційний день канікул, приніс чимало сюрпризів. І всі — від батька.

Пам’ятаєте дядька кумедного? Приходив до нас, бульдога знайшов. Шпиг, Назар Захарович? — почав здалеку, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай.

Почувши цс, гімназист напружився, хоча й знав — рано чи пізно все має початися й план сищика спрацює. Джентльмен теж принишк на килимку, нашорошив вуха.

— Еге, милий такий чоловік, — згадала мама. Здається, колись у міліції служив. Тепер у відставці чи на пенсії, забула вже.

— Так ось, Раїсо Лук’янівно, — тон Івана Туряниці став урочистим. — Милий чоловік і кумедний дядько сам-один вистежив відомого злочинця на прізвисько Павук!

— Чим відомий? Не знаю такого.

— Нічого дивного, Раю, що ти не знаєш нікого з кримінальників, — реготнув тато. — Втік сюди з Донецька, де так устиг нашкодити, що окупанти російські та їхні служки в розшук оголосили. А в Києві так званий Павук організував поширення наркотиків у школах та гімназіях!

— Ой! — мама сплеснула руками, глянула на Юрка.

— Та отож! — тато підійшов, обійняв її за плечі. — Подробиці ми ще почуємо. Зараз важливо одне: Перша гімназія теж потрапила в його павутиння. Замішаний один із учнів. Хто — таємниця слідства. Думаю, директор теж не скаже. Зате з нашого сина Юрія будь-які підозри автоматично знімаються! І не лише з нього, як я почув!

Бульдог завиляв куцим хвостом, підстрибнув, тявкнув, потерся об Юркову ногу.

— Він має рацію, — тато кивнув на собаку, потім присів, почухав за вухом, глянув на сина. —

Я був правий, коли тобі повірив. Та й мама сумнівів не мала. Ми з думками збиралися, несподівано все тоді сталося. Словом, оклигуй. І за тиждень – з речами на вихід. Назад, до своєї гімназії. А сьогодні ми, мамо, з такої нагоди їстимемо торт.

Не виказав себе Юрко нічим.

Стримався, хоч радів щиро за себе й за Антона з Діаною. Тепер він теж повернеться, вони будуть разом, а Вову Нещерета вже ніхто не побачить. Провести таку справедливу рокіровку теж входило у Шпигів план.

Ось тільки гімназист чекав також інших новин – про Стрельцова, Медвідька, Раєвського. Він хотів почути: їх теж викрили, зловили на гарячому, покарали. Бо всі вони в змові, а Стрельцов, крім усього, послідовно нищив усе, що нагадувало про українські перемоги.

Нічого. Анітелень.

Ніби й не горіли старі будинки, ніби не злизував їх своїм язиком Вогняний Змій.

Єдина втіха — з Лізою помирився.

Тоді, після розмови з татом Юрко спробував поговорити з нею. Кинула слухавку, ледь почула голос. На листи й повідомлення мовчала.

Так тривало цілу добу, аж раптом у п’ятницю дівчина озвалася сама.

— А я все знаю! — вигукнула замість привітання.

— Що ти знаєш? — запитав обережно.

— Про Павука, який наркотики в нашій гімназії продавав! — це прозвучало так урочисто, мовби Ліза сама зловила бандита за барки. Бо засмутилася, коли вітчим після тієї історії з тобою вирішив перевести мене в іншу гімназію. А вчора ввечері каже: поліція знайшла винних, тепер у Першій зразковій все спокійно й безпечно.

— Про мене — нічого?

— Ой, ну тебе! — почув у слухавці дзвінкий сміх. — Ну, помилилися. Коли такі справи кояться, та ще й у найкращій гімназії Києва, дорослі завжди роблять помилки.

— Не лише дорослі.

— Добре, добре, я теж, — тепер Юрко вловив примирення. — Гаразд, не дмися. Уяви себе на моєму місці.

— Я б тебе ні в чому такому не підозрював.

На мить Ліза вмовкла, тільки сопіла йому у вухо. Потім легко змінила тему:

— В неділю можемо погуляти, як завжди, — говорила, ніби нічого й не сталося. — Скучила за Дженкою. Хочеш, ще щось скажу?

— Кажи.

Марта, — вона стишила голос. – Ернестівна, чув? Вона захворіла, хі-хі. Від мене заразилася.

— Буває.

— Та буває. Але ти не допетрав — тепер я без неї зможу гуляти! Ніхто над душею не стоятиме! Тому давай, до неділі! Парк Шевченка, друга дня!

— До неділі, — машинально відповів гімназист.

Розділ тридцять другий
Тут у Києві, на Подолі з’явиться ще одна Стіна Пам’яті

А субота принесла несподіванку — Іван Туряниця покликав дружину й сина на Поділ.

Поки збиралися, нічого не пояснював, тільки загадково усміхався, ніби сюрприз готував. Навіть точно не сказав, куди саме йдуть, бо Поділ — великий. Зрозумів Юрко все, щойно вирулили на потрібну вулицю. Хотів вигукнути радісно, коли зупинилися біля врятованого тиждень тому старого будинку. Та вчасно прикусив язика, бо міг виказати себе.

Коли вийшли — слів тим паче забракло.

Бо очам відкрилася небачена ніколи раніше картина.

Частину старого будівельного паркану було знесено. Довкола, на вулиці, вже зібралося чимало перехожих. Люди дивилися на гурт школярів такого самого віку, як Юрко, хоч були серед них і старші. Одні акуратно зносили в дальній кут наполовину огородженого двору різне сміття, складаючи його на купу. Інші поралися біля мурованої стіни, що виходила на вулицю. Паркан прибрали, аби перехожі могли її бачити.

Точніше – те, що на ній з’являлося.

Дітвора, навмисне вбравши простий, робочий одяг, який не шкода забруднити, спритно орудувала балончиками з різнокольоровими спреями. Хтось пшикав струмені фарби на спеціально заготовані трафарети, від чого на стіні з’являлися контури незнайомих Юркові людей. Хтось акуратно, дбайливо виписував імена, прізвища й дати.

Просто на очах у десятків людей стіна занедбаного, здавалося, давно забутого аварійного будинку, що простіше зруйнувати, ніж відновити, оживала, пістрявіла, яскравішала, що далі, то більше нагадуючи якусь мистецьку галерею.

— Тут буде нова школа мистецтв, — пояснив тато, ніби читаючи Юркові думки. — Цей будинок, як ти знаєш, хотів спалити Павук. Багато писали про нього. Та й раніше я гармидер здіймав. Маємо результат.

Який? — Юрко з мамою, не змовляючись, запитали водночас.

Озвалася якась далека родичка Олександра Мурашка з Канади. Чули про такого?

— Я ж по ньому дипломну роботу писала! — вигукнула мама. — Художник, учитель!

– Вбитий більшовиками тут, у Києві, майже сто років тому, — підхопив Іван Туряниця. — Гадаю, Раїсо, наш Юрко та й інші діти мусять знати, як російські комуністи нищили наших найкращих людей.

— Не лише російські, Іване. Треба чесним бути, — похитала мама головою.

— Де я нечесний?

— Серед українців теж не бракувало таких, хто вірою й правдою служив більшовикам. За сто років мало що помінялося. Глянь, що на Донбасі коїться. Та й у Києві, у нас під носом, такого не бракує.

— На жаль, — погодився тато. — Ось для чого такі, як Павук, нищили історичні пам’ятки. Щоб навіть ті, які чітко знають, хто нам друг, а хто ворог, не могли згадати славні імена. Тепер ось, маємо, — Іван Туряниця показав на розмальовану стіну. — Портрет самого Мурашка — ліворуч, у кутку. Трохи далі, той красивші профіль — Василь Чумак, поет.

— Ми не вивчали ще, — обмовився Юрко.

— Та ясно. У шкільних програмах його нема, а треба знати. Лише вісімнадцять було хлопцеві. Всі пророкували йому долю найкращого українського поета. Ного так само вбили сто років тому. І теж росіяни, але вже не комуністи, а білогвардійці. Хоча різниці між тими, хто хотів підкорити собі Україну, я не бачу, — тато зітхнув, помовчав. — Вони вбивали найкращих… Бачте, тут закладають Стіну Пам’яті. На жаль, всі імена замордованих на одній стіні не вмістяться. Та й десятком не обійдешся. Через те й треба називати їхніми іменами вулиці, проспекти, сквери. Впізнавати їхні лиця, знати, чим вони були славні, що зробили для своєї країни і що могли б зробити, якби не ворожі кулі, ножі та багнети. Ну, а художня школа тут буде вже з ініціативи тієї самої родички Мурашка. Вона й кошти збере, й сама сюди збирається. І ще таке, Раїсо Лук’янівно.

Тепер тато дивився на маму, мовби забувши про сина.

Що?

Треба б організувати якісь зустрічі по школах. Розказати про ось цих, — він знову показав па свіжі мурали, — та багатьох інших, пам’ять про кого стирають різні павуки. Зможеш?

Складно. По кабінетах ходити…

Отже, зможеш, — впевнено сказав Іван Туряниця.

Потім заходився фотографувати мурали на стіні.

А перехожі, котрих за цей час зібралося ще більше, вже наслідували його приклад.

Серед них Юрко раптом побачив солідного на вигляд чоловіка у дорогому пальті з верблюжої шерсті. Хоча той мав підкручені вуса, все одно гімназист не відразу впізнав у ньому Назара Шпига. Так, підошви черевиків можуть зробити коротуна трохи вищим, ніж зазвичай.

Хотів смикнути тата за рукав, показати сищика.

І знову стримався.

Навіщо батькам знати, що вони знайомі.

Тим паче, що відставний міліціонер уже пробирався крізь натовп, щоб іти геть.

Розділ тридцять третій
Тут гімназист сумує, що не всі винні поки що покарані, тому може початися нова історія
Зустрілися назавтра в парку Шевченка за годину до того, як Юрко мав зустрітися з Лізою.

Назар Шпиг запізнився, що ніколи не було його звичкою. Прийшов у звичному, простому одязі, і зовсім не скидався на переможця, завдяки якому поліція зловила небезпечного злочинця.

Юрко відпустив від себе Джентльмена, і бульдог, насолоджуючись свободою, зник у вкритих останнім багрянцем кущах.

Чоловік і хлопчик неквапом пішли алеєю.

Чому Стрельцов і Медвідько не покарані, Назаре Захаровичу? — з місця відрубав Юрко. – Хіба Павук не їхній спільник?

Сищик смикнув себе за вус.

Спробую пояснити, Івановичу. Там, на місці, в будинку, коли я скрутив Павука, а ти з кучерявим подалися геть, Павук почав переговори. — Переговори?

— Отож. Він погодився взяти на себе все, пов’язане з наркотиками у вашій гімназії та інших закладах. Доказів вистачає. Але, — тут Шпиг зупинився, повернувся до Юрка, поклав руку на плече, — за це ми забуваємо про Стрельцова й підпали.

— Забуваємо? Назаре Захаровичу…

— Цить! — гримнув відставний міліціонер. — Якби я уперся рогом, справою зайнявся б Медвідько! Гляди, чого доброго, нашого палія його зусиллями ще й на волю випустили б.

Закусив Юрко нижню губу.

— Нічого не можна вдіяти? Невже за будинки не покарають нікого?

— Спалені — не повернеш, — по-філософськи зазначив Шпиг. — Я вчора сам бачив, як починаються важливі справи. Вцілілі будівлі теж потроху захищатимуть. Ну, і підпалів більше не буде.

— Стрельцов заспокоївся? Відступився?

— Тю на тебе, Івановичу. Іншу капость придумає. Тільки ж я наказав Павуку, аби знайшов спосіб попередити свого хазяїна: ще один вогняний змій — і я за нього візьмуся серйозно.

— Попередив?

— Через адвоката. Точно знаю. І все. Як кажуть, проїхали.

Вони рушили далі, час від часу позираючи на бульдога, який гасав довкола, то зникаючи з очей, то знову вибігаючи.

— А тепер ти доповідай, — вимовив сищик.

— Про що?

— Не вірю, що з тим Едиком-хіміком ти нічого для себе не прояснив.

— Я й не проясняв, — гмикнув Юрко. – Він мені сам усе видав. Накипіло на душі. Особливо коли почув, що Павук поскаржився Стрельцову на його жадібність. Ще й дівчинкою обізвав. А так не було, пане Шпиг! — гімназист почав запалюватись. — Мізки в Баранова добре працюють. Тільки не в тому напрямку. Знаєте, є багато різних фільмів і мультиків про божевільних учених, які не можуть дати раду власній геніальності?

— Є таке.

Так ось, Едик — майже такий випадок. Бо до генія далеко, а безумства вистачає. Він, як ви чули, захоплюється хімією. І постійно щось таке винаходить, що й на голову не налазить. Причому використовує ледь не підручні матеріали. Складно все це, не моя наука хімія. Тож не поясню до пуття. Але одного разу Баранов нахімічив таку суміш, що з дрібки загоряється сильним вогнем. Загасити неможливо. Руйнівна сила

Звісно, хотів стати знаменитим. Його ж без того під’юджували: з Донбасу, з Донбасу, не можеш нічого. Він зміг, довів. Тільки все одно вийшло посміховисько.

— Образився, значить… — буркнув Шпиг. – Тепер чекай. Я тобі скажу, як далі було. Бо знайоме все до болю. Напевно, ображений Едик- хімік шукав бодай якусь рідну душу. Потягся до місцевого лідера Вовн Нещерета. Розказав тому про несправедливість. Вова ж, не будь дурнем, поділився знаннями з Павуком. Так чи ні?

— У «яблучко»! — гімназист відбив легенький дріб на асфальті. — Тільки Вова думав, що палій якось використає Едика, ну, наприклад, щось пов’язане з наркотиками. А той вирішив взяти хіміка-самородка для іншої справи, за яку платив Стрельцов. Баранову ж не давав ані шеляга. Купив тим, що його винахід можна буде випробувати в дії. Коли будинки почали палати, Едик зрозумів, у що вляпався. Назад дороги нема. Ось він і вирішив підкинути на згарище свій значок. Напевно, слід до нас приведе.

— Як і задумано, — погодився Шпиг.

— Що далі робити, Баранов не знав. Вирішив почекати, як піде. Тут я виринаю. Зрозумів Едик – почалося. Цілком логічно міркував: за мною хтось стоїть. Вирішив стежити. Аж раптом події пішли стрімко, бо заговорили з моєї подачі пробудинок на Гоголівській. Зрозумів Баранов пастка може бути. Павук і не приховував від нього нічого. Вирішив, що тримає в руках міцно.

– І хлопчина тієї ночі стежив за всіма?

– Простіше, пане Шпиг. Вислизнув із дому, як я, засів у засідку. Вчасно нагодився, ніде правди діти. Але ж ніхто не міг подумати, що Павук теж десь недалеко заховається! Тобто, Едик усе знав і втік, аби так званий партнер не помітив. А нашу благополучну втечу Павук бачив на власні очі. Тому наступного дня Вова й підкинув мені ті таблетки, вивівши з гри.

— А що про гроші?

Які… Ой, точно, — Юрко зупинився. — Павук сказав Стрельцову, що його спільник Баранов, творець Вогняного Змія, грошей вимагає. Жадібний, справжній глитай, або ж павук.

— Прізвиська дурно не липнуть.

– Отож. Знаєте, аби Едик не почув про це від мене, чорта з два отак би розговорився.

Не передражнюй, — сищик дав по носі гімназиста легенького щигля.

Загавкав бульдог — ні з чим його голос Юрко не сплутає.

Глянули обоє туди, звідки линуло.

Джентльмен щодуху мчав до Лізи, яка розкрила йому руки для обіймів.

— До тебе, — гмикнув Назар Шпиг. — Пішов я. Гуляйте, молодьож.

Сказавши це, чоловік потиснув хлопчикові руку, розгладив вуса й так само неквапом рушив до виходу.

Юрко поспішив до Лізи. Наблизився — і спохмурнів. Сиділа навпочіпки, гралася з бульдогом, що затято вилизував їй лице. Але давно бажана зустріч, схоже, дівчину не тішила. Кинула на Юрка сумний погляд, випросталася. Джентльмен тицьнув їй у ногу плаский писок — не помітила.

— Вдома не так? — запитав замість привітання.

— Там добре все. Не міняється, — голос, мов із глибини колодязя.

— Що трапилося? — гімназист придивився. Слухай, ти плакала!

Ліза провела пучкою під оком.

— Дурниця… Хоча… Ні, не дурниця. Зовсім не дурниця. Погані діла кояться, Юрку.

Бульдог присів, підніс голову, легенько рикнув.

— Розкажи, не мовчи. Може, поможу.

— Чим ти поможеш…

І все одно Ліза розповіла Юркові Туряниці ще одну, іншу історію.