Горе одноноге

Жило-було Горе. Одна нога у нього була — зате яка! На ній скакало воно швидше за баского скакуна, мчало швидше за птаха. Захоче наздогнати — однієї миті досить, а не захоче — на місці тупцює, ніхто його прогнати не може. А вже як,не дай Бог, кого полюбить, то поки в могилу не зведе, не відчепиться.

Отак скакало Горе, моталося по світу та й прибилось в одне село. А сільце було, як іграшка. Хати біленькі, дахи з соломи золотої, віконниці півнями розмальовані, квіти навколо та зелений ряст. А що вже хлопці — то козаки, як на підбір, дівчата, як намальовані, голосочки — чисте срібло. Молодь старших поважає, старші молодих розуму навчають. Земля — хоч на скибку намазуй, на пасовиськах худоба доглянута. Живи — не тужи!

Та що до того Горю одноногому! Стало в селі жити. Люди почали слабувати та хворіти, господарства захиріли, з кожним днем усе гірше й гірше.

Тут зібралися селяни на сход. Довго думали, як їм од напасті збавитися, поки один розумака знайшовся:

— Це, братове, у нас Горе одноноге поселилось!

— Чому одноноге? — здивувався народ.

— Та тому,— відповідає розумник,— що воно на одній нозі скаче так, що враз тисячу верстов пролітає, на одному місці не стоїть, туди-сюди перескакує. Ось і думають — пішло Горе, а воно знову тут, та тільки сумної завів — а його вже, слава Богу, й нема.

— Як же нема? — дивуються люди.— Ось уже скоро рік мине, як воно у нас сидить.

— Тоді з ним боротись треба,— відповідає розумник.

— А як? Його ж не видно й не чутно.

— Треба меча викувати й освятити та ще богатиря виростити або підшукати.

Оскільки ніхто розумнішого не запропонував, на тому й зійшлися. Коваль у селі добрий був — узявся меча викувати. Але де ж богатиря взяти?

Ну, та швидко тільки казка мовиться…

А тим часом жила в селі жінка, і був у неї син. Як на дріжджах зростав і на свої роки вже справді богатирем був, тільки не надто сміливий. Та сила в нього була! Підіпре плечем деревину — то й з коренем виверне, каменюку кине — ніхто й за день не знайде.

Однак навіть діти з нього кепкували — дуже вже перестрашений був.

Знайшлась одна молодиця і каже:

— Я з нього отой перестрах виллю, буде парубок хоч куди. Тільки хай він одну ніч у моїй хаті проведе.

— А я його навчу розуму та кмітливості, щоб знав, де і звідки горе підкрадається,— прошамкотіла одна стара, що жила в яру біля криниці, в яку блискавка вдарила. Стала вона перша нашого Івана (так богатиря звали) розуму навчати:

— Ти перше, ніж чужого чоловіка в село пускати, перепитай, хто він та звідки, а ще краще — не пускай. Дивись, ще й біду з собою притягне. Шибайголови малі граються — пужни їх, собака бреше — теж гони геть!..

А Горе стоїть над ними та знай посміхається.

Слухав Іван чи не слухав — три дні йому стара остороги та обереги давала.

А на четвертий пішов він до молодиці. Став у хату заходити — двері зірвав.

— Нічого,— каже молодиця.— Поправимо.

Сів Іван на лавку, а вона під ним тріснула.

— Горе мені з тобою, чоловіче, скільки в тобі тієї сили!

А сама бочком та ладком до нього, до страв та напоїв припрошує. А була вона молодиця — кров з молоком, не одного чоловіка за свій вік приворожила.

Підносить вона Івану чарку настоянки хмільної.

— Пий. Іване! Враз сміливим будеш!

Випив Іван, ударив йому хміль у голову, подивився він — очі темні звабливі, і до ранку залишився.

— А ти завтра ввечері ще приходь,— стріляє очима вона.— Ще сміливості тобі наллю.

Прийшов додому Іван, а його мати, жінка розумна та досвідчена була, відразу все зрозуміла.

— Що ночами у молодиці шукаєш?

— Сміливості! — одказує Іван.

— Тобі вже он коваль меча викував, по рідному селу Горе одноноге скаче, а ти все за сміливістю ходиш!

Та богатир собі на умі, як стемніло, потихеньку з хати вибрався. Тільки на вулицю вийшов, а тут просто на нього біжить собака — не собака, кішка — не кішка, а бозна-що, й під ноги йому кидається Але Іван не злякався, хвать його лівою, хвать правою—нічого в руках нема! «Та це ж Горе одноноге мару на мене наслало», здогадався богатир. Соромно стало Івану, вернувся він додому та ліг спати.

Ще й зоря не піднялася а вже везуть у дворище до Івана на дванадцяти биках харалужний меч. Узяв його Іван в одну руку, перекинув у другу, вдарив по столітньому дубу — одні тріски з нього посипались!

— Оце по-нашому! — підморгнув коваль.— Тепер Горю одноногому край.

А Горе одноноге стоїть над ними, посміхається.

Пішли потім до церкви, освятили меча. Знайшли Іванові й коня доброго, а Горе одноноге дивиться на те та тільки посміхається. Поїхав Іван службу правити, з Горем одноногим на прю ставати. День проходить — нікого, другий — нікого, а на третій суне валками цілий циганський табір.

— Ану стій! — кричить богатир.— Куди це вас несе лиха година?

Аж тут виходить наперед молода циганка, дукатами та коралами бряжчить:

— Давай, богатирю, погадаю, всю правду скажу!

Та недаром богатир стару в яру біля криниці слухав! Придивився він до циган і бачить, що отой старий, з сергою у вусі, намірився пару коней на селі звести, циганки курей красти почнуть, а ворожки голову заморочать хазяйкам, вони про вогонь у печі забудуть… Ой-ой, що бути може!

— Ні,— каже Іван.— У село я вас не пущу!

Тут малі діти в сльози, старі просять, та Іван на те не зважає.
Прикрикнув на них так, що де й ділись! Стомився богатир від такої битви, ліг під дерево спати. А тут сонечко світить, вітерець прохолодний віє, бджоли над квітами гудуть. Радий Іван, що біду од свого села одвів, усміхнувся і заснув.

А Горе одноноге стоїть над ним, посміхається.

На ту пору проходила мимо старчиха. Дивиться: богатир спить, а поряд з ним сумка повна всякого їства та питва, що йому односельці на дорогу дали. Голодна була нещасна, схопила вона сумку та й кинулася геть. А богатир прокинувся — нема сумки, а їсти хочеться. Зрозумів він, що Горе одноноге десь поблизу скаче, збиткується над ним.

— Ну, начувайся, Горе! Виходь на чесну битву в чистому полі!

Та Горе одноноге над Іваном насміхається, а у відповідь нічого не каже.

А Іванові вже не на жарт їсти хочеться. Потягся він у корчму, а балачка людська про його сутичку з циганами поперед нього летить. Корчмарева донька чару вина йому подає, сам староста частує. Тут іще підносить корчмарева донька чару вина запашного, цілує богатиря. Геть йому голівонька обертом пішла.

— Ти, Іване, Горе одноноге викликай на битву в чистому полі,— навчає староста.— Там йому ти ногу окаянну мечем відрубай, а тут і ми підсобимо.

— Правильно кажеш,— підтакує корчмар.

А Горе одноноге стоїть собі, посміхається.

Тут раптом захотілось рибки богатирю, як перед смертю. Де вже взяли, яка була — маленька та кощава. Похлинувся богатир, і застрягла йому в горлі рибна кісточка. Який не був здоровий, сердега, а Богу душу оддав.

А Горе одноноге стоїть — посміхається. Меча харалужного кували і на дванадцяти биках везли, а мені для нього однієї кісточки риб’ячої вистачило!