Як чоловік зробив жінку коростявою кобилою
Десь-колись жив цар, і був у нього син, а жінки не було — померла. Виріс той син, і цар дав йому фотокартку.
— От, — каже, — йди й найди собі таку дівчину, як на тій картці. Інакше не женися.
Об’їхав царський син своє царство, поїхав у друге, сусіднє. Їхав-їхав, потрапив у густий ліс і бачить: стоїть хатинка. А сам зморився вже. Зайшов у ту хатинку, щоб відпочити, поїсти, а там — дівчина, саме така, як на фотографії. Став хлопець до неї свататися.
— Мені, — каже, — батько сказав, щоб я таку жінку взяв, як ото на картці. А ти саме така. Чи згодна вийти за мене заміж?
— Згодна.
Привіз царський син дівчину у своє царство, оженився на ній. Батьки раді. Але чоловік помічає, що коли він сідає їсти — жінка виходить, відмовляється їсти при ньому. Спати лягають разом, а їсти — ні. Що воно таке?
Дивується син царський. Пішов до дядька свого:
— Порадьте, дядьку, мені… Що воно таке? Жінка подасть їсти, а не сідає зо мною їсти.
Каже дядько:
— Коли полягаєте спати, ти зроби вигляд, що заснув, і постережи, що буде ніччю робити жінка твоя.
Так і зробив царський син. Постелила жінка, лягла спати, він удає, що заснув. Коли бачить: встала жінка, вийшла в сіни, зробилася змією, полетіла на могилки… Чоловік — тихцем за нею. Бачить: жінка влізла до мерця, стала їсти…
Вернувся чоловік додому, ліг знову спати. Прилетіла жінка, роздяглася, лягла і собі спати.
Ранком царський син — до дядька:
— Що мені робити з жінкою? Полетіла ніччю на могилки, відкопала покійника, наїлася і знов загребла…
— Візьми кинджал, — каже дядько, — як подасть жінка сніданок, то скажи: «Як не хочеш їсти, то хоч сядь біля мене».
Прийшов царський син додому, сів їсти і каже до жінки:
— Як не хочеш їсти, то хоч сядь біля мене, посиди.
Вона сіла. Він вийняв кинджал, замахнувся ним, а вона:
— О, який ти хитрий! То зробися собакою і геть з двора!
Зробився чоловік собакою і пішов у світ. Іде, їсти захотілося. Бачить: пастухи пасуть худобу, стали гукати:
— Йди сюди, Жучик!
Кинули хліба — з’їв собака.
— Заверни, Жучик, корову!
Побіг собака, завернув корову. Побачили пастухи, що собака розумний, добрий, і прийняли його до свого гурту.
Їхали на ярмарок купці, запримітили, який собака тямущий, — і до пастухів:
— Продайте нам, хлопці, собаку.
Заплатили купці, взяли собаку. Куди б не їхали тепер на ярмарок, завжди стеріг собака товари на возах, то й ніхто не смів зачепить.
А був такий пан. Кожного року щось обкрадало його. Почув він про хитрого собаку, приїхав до тих купців, дає гроші:
— Продайте мені собаку.
— Нащо нам гроші, в нас є свої.
— Скільки хочете — даю, бо щось обкрадає нас.
Заплатив пан, забрав собаку, зробив у дворі будку для нього. А собака лапою показує — зніміть ланцюг. Ходить кругом двору — все розуміє.
Приїхали якось розбійники до пана (усі слуги й сторожі поснули), а собака лежав за плотом і побачив, як ті обібрали пана, склали все на хуру й поїхали.
Собака — за ними. Їдуть ті через ліс, пущу, заїхали на далекий острів, де стояв дуб. Відчинили двері в дубі, сховали все крадене.
Собака — додому, біг, аж спітнів. Під панськими воротами — сторож:
— Застрелю того пса!
Здійняв рушницю, а собака на задні лапи — не стріляй!
Зібрав пан слуг, поїхали шукати злодіїв. А собака біжить попереду, показує дорогу. Їдуть день, ідуть другий…
— Е, — думає пан, — нічого не буде…
Намірився стріляти, а собака лапами: не стріляй, недалеко!
Добралися до дуба. Собака лапою показує: відчиняйте двері. Відчинили — а там розбійники. Слуги з рушницями — всіх повбивали.
Пан забрав стільки золота й добра, що й сам не мав. Вельми зрадів. І з того часу — куди пан, туди й собака.
А в царя того царства — нещастя: що не вродиться дитина, то щось украде. Почули царські слуги про розумного собаку — приїхали.
— Продай, пане, собаку.
— Ні, не продам.
— Цар має власть — задарма забере.
Так і сталося. Забрав цар собаку. Цариця ходить вагітна, а собака живе в будці, стереже.
Щойно народила цариця, приходить змія — хухнула щось, забрала дитину й зникла. Сторожі спали. Вискочив собака, давай гризти змію. Та кинула дитину й пішла, поки півні не заспівали. Собака — дитину до будки, ліг біля неї.
Прийшла покоївка — гав! Не пускає. Прийшов цар — собака взяв дитину, поклав йому в руки.
Радий був цар. Уже двох дітей украла змія. За заслуги дав собаці чин генерала.
Приїжджають генерали — собака з ними. Все розуміє…
Минуло кілька років. Думає собака: «Піду, гляну, як моя жінка живе». Побіг. Підходить, а жінка:
— Ох, ти вже й генералом став? Стань горобцем — лети з двору!
Став горобцем, полетів. День, два… зголоднів. Думає: «Чого ж я пішов? Там добре було — істи мав, постіль добру».
Залетів у пущу, де на дубі хатка. Всі 12 вікон — відчинені. Зазирнув — на столі кришечки. «Перед смертю поїм хоч…» Залетів, почав їсти — вікна хоп! — і зачинились. Виходить змія:
— Ага, попався… Це ти мені литки гриз? Тепер загризу й кісточки не лишиться!
Гнала його з кутка в куток, потім:
— Знаєш що? Стань чоловіком, яким був, і служи мені!
Став знову гарним хлопцем, і чин лишився. Жив у палаці змії. Смутно йому. Змія полетіла в гості, залишила ключі, крім двох кімнат.
— Якщо відкриєш — буде біда.
Ходив, нудьгував… «Що буде — те буде». Відкрив — лежить книга. Читав — книга росте. Відкрив другу — там дві красуні.
— Нас тут змія замкнула, ще малими.
То були царські дочки.
— Я вас визволю!
Втекли. Змія за ними — а він кинув гребінець, прочитав як у книзі. Врятувались.
Прийшли до царя.
— Я генерал, ви мене нагородили!
— Я собаку нагородив…
— А ось ваші дочки.
Цар зрадів. Дозволив вибрати одну за дружину.
Після весілля чоловік поїхав глянути, як живе перша жінка. Вона:
— Ох, герой! Стань кобилою й іди смолу возити!
— Ні, це ти стань коростявою кобилою — а я лишусь таким, як є.
І стала вона кобилою. А він — назад до царя, до молодої царівни. Жили вони довго й щасливо.
